Дослідження: "ПОДІЛЬСЬКЕ СЕЛО В УМОВАХ ГОЛОДУ 1932- 1933 рр. : ТРАГІЧНА СТАТИСТИКА ЖЕРТВ СТАЛІНІЗМУ."

ПОДІЛЬСЬКЕ СЕЛО В УМОВАХ ГОЛОДУ 1932- 1933 рр. : ТРАГІЧНА СТАТИСТИКА ЖЕРТВ СТАЛІНІЗМУ.

                 Кривавим і тернистим видався шлях України до незалежності надто багато безіменних могил залишив по собі український народ. Жахливим злочином проти власного народу став штучний голод 1932- 1933 рр. спричинений насильницькою колективізацією.

                 Житницею називали Україну впродовж багатьох століть. Але по-хижацькому грабуючи її, не давали жити. 1933 рік став найчорнішим у літописі багатостраждальної української землі. У світовій історії не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю України -  однієї з найродючішими  землями в світі.

                 У радянські часи все, що стосувалося тієї страшної сторінки історії, було під суворою забороною. Селяни вмирали від голоду в обстановці цілковитої  інформаційної блокади. Газети захлиналися повідомленнями про успіхи  соціалістичної індустріалізації, репортажами про звитяжну працю на колгоспних ланах. Жахливі подробиці про голодомор, які інколи потрапляли в закордонну пресу, оголошувалися злісними вигадками буржуазної пропаганди. Слово «голод» заборонялося  вживати навіть в документах партійних комітетів, які мали гриф «Цілком таємно».             

                У всі наступні роки згадка про голод 1933 року каралась 58-ю статтею Карного кодексу (антирадянська пропаганда). Необережно мовлене слово могло запроторити людину в концтабір. На ХХ з’їзді КПРС Микита Хрущов виступив з доповіддю про сталінські репресії. Поступово конкретні факти, що містилися в цій доповіді, стали надбанням широкої громадськості . Це були свідчення про масовий терор 1937 року. Проте голодомор на Україні Хрущов не згадував.

                 Численна українська діаспора в Канаді й США дзвонила в усі дзвони, щоб довести правду про голодомор до світової громадськості. Однак до українців довго не прислухалися. Тільки на 50-річницю голодомору світова громадськість  звернула

увагу до цієї теми; діаспору навіть почули, але їй не повірили, адже факти здавалися  неймовірними.

                  Разом з тим у жовтні 1984 року президент США Рональд Рейган підписав законопроект про застосування при Конгресі спеціальної комісії для  «виявлення причин голоду в Україні, інспірованого радянським урядом». Для цього з бюджету виділялося 400 тис. доларів. Комісія із шести істориків повинна була, користуючись доступними джерелами, в тому числі й архівними документами, вивезеними з СРСР гітлерівцями, вивчити «білу пляму» радянської історії.

                 Після приходу до влади Горбачова у Радянському Союзі почала поширювати гласність. Проте інформація про голодомор залишалася забороненою. А  Комісія Конгресу США регулярно розсилала інформацію про свою роботу не тільки власному урядові, але й радянському посольству в Вашингтоні. Правду про голод уже не можна було приховати. І у доповіді, присвяченій 60-річчю встановлення радянської влади на Україні, в грудні 1987 року Володимир Щербицький, тодішній партійний керівник України, вперше визнав факт голоду, але обумовив факт його існування неврожаєм. Порушення табу зробило можливим для істориків та журналістів вивчати й публікувати про цю проблему.

                 26 січня 1990 року ЦК КПУ прийняло постанову «Про голод 1932 – 1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних документів». Незабаром після нього вийшла друком книжка  «Голодомор 1932 – 1932 років на Україні очима істориків, мовою документів». Уперше в Україні було відзначено 60 – річницю голодомору, а восени 1995 року під час вшанування трагічної події Президент України Леонід Кучма встановив своїм Указом пам’ятний день, щоб правда про голодомор завжди залишалася з нами.

               Отже, завдяки  зусиллям українських і зарубіжних істориків, голодомор перестав бути «білою  плямою» нашої історії. Однак проблема виявлення і вивчення історичних джерел, які б дали можливість створити цілісну і правову картину однієї з найтрагічніших сторінок українського селянства, залишається актуальною і невичерпною.

                Професор І. Шульга один з перших почав досліджувати тему людомору на Поділлі. Автор був і свідком, і жертвою голоду 1932- 1933 рр., щ о , я к згадував пізніше, змусило його, історика - професіонала, «розповісти людям правду про трагедію 1932-1933 рр. не тільки на основі баченого і прочитаного, але й використовуючи першоджерела». Копітка, наполеглива праця втілилась у низку статей та книг. Це, зокрема, «Людомор на Поділлі» , «Голод на Поділлі».  Кожна з них засвідчує науковий рівень автора, базується на історичних фактах, віднайдених джерелах.

             Тривожні симптоми голоду виявилися вже на початку 1932 р. В лютому – березні 1932 р. з різних районів Поділля почала надходити тривожна інформація про голод. Смертність навесні і влітку 1932р. досягла катастрофічних розмірів. Народжуваність була у декілька разів нижчою за смертність. Районні лікарні Поділля були переповнені. Багато пацієнтів помирало. Літо не зупинило біди. У червні повідомлень про смерть значно збільшилась.

               Архівні документи засвідчують, що наприкінці 1932 р. на початку лютого 1932р. голодом була охоплена вся територія Поділля. Не було села, в якому б щоденно не з’являлися все нові випадки опухання і смерті людей, за день вимирало 9 – 11 осіб.

                 Внаслідок голоду росла смертність, а уряд вимагав нових постановок хліба, м’яса, молока та іншого продовольства. Геноцид народу поступово наростав.

У могилах застигала безневинна кров, завмер стогін знедолених, неоплаканих, нехрещених українських дітей. Голод затьмарив світ дитинства. Батьки вмирали, діти залишалися без догляду й уваги. Голодомор зруйнував сотні тисяч людських доль. 

             Зосередимось на долі дітей найчисленніших жертв сталінського свавілля. Саме вони без жалоби і молитов йшли із життя неоплакані матерями, ставали жертвами канібалізму і людської жорстокості, наплів живі і мертві наповнювали в мирний час братські могили. З кожним днем все більше подільських дітей ставали жертвами голоду.

            Голод в Україні спричинив появу маси жебраків. Бездоглядні сироти бродили поодинці, групами, одні помирали на дорозі, інші добирались до міст, залізничних станцій, просили милостиню.

                  Безліч дітей збиралися на сільських і містечкових ярмарках і базарах. Вони здій мили такий напівбожевільний крик, що людям ставало моторошної одні зупинялись і плакали, а інші закривали вуха і тікали.

                  У січні в Іллінецькому та інших районах налічувалося 109, в березні - 217, в квітні - 542, в червні - 1196 круглих сиріт. У 28 районах області на обліку відділів охорони здоров’я  перебувало на 1 червня 3939 бездоглядних дітей дошкільного віку, їх розподілили між дитячими будинками, тимчасовими притулками. Однак  і там через нестачу харчів смертність була неймовірно високою.

                  Навесні і влітку 1933 р. селами і містами Поділля блукали десятки тисяч бездоглядних дітей. Лише малюків до 5 років було перенесено в інтернати 2570 осіб. Того страхітливого року легше було перерахувати тих, хто лишився у селі, ніж не було. Голодомор, як чума, пронісся над Поділлям, похоронив багато  людей, затьмарив світ дитинства. Чоловіки втратили почуття батьківської любові до дітей, а жінки – почуття материнства.

                Найважчим вантажем голод упав на дитячі душі. Тільки Поділля втратило в 1933 р. понад 200 тис. дітей. Подільське село в 1932- 1933рр. не обминув  і такий страшний прояв голодомору , як  канібалізм. Жертви людоїдства у першу чергу знову  ставали діти. У березні 1933 р. було зареєстровано 6 випадків людоїдства і 3 випадки трупоїдства в Іллінецькому та інших районах.

              На Поділлі професору І. Шульзі вдалося провести хоч не точні, але підрахунки смертності. Отже, тільки на Поділлі у 1932- 1933 рр. померло 1669564 особи.

               Не менш болючими для розвитку національної свідомості українського народу були й моральні втрати. Від голоду гинули цілі покоління, а відтак було загублено історичну пам’ять нації.

               Голод 1932 року мене особисто дуже вразив я вважаю його найболючішим питанням нашої історії. Прийшов час повернути історичну правду, коли ще живі учасники цієї жахливої політики геноциду. В с. Кальник дослідженням історії села займається Мацько Віктор Васильович. Його дослідження дали можливість відтворити Кальницький мартиролог – жертвам голодомору 1932 - 1933

              Близько шести десятиліть заборонялося говорити правду, заборонялось пом’янути змучених, доглядати могили померлих, згадувати невинних. Нині прийшла пора віддати належне безвинно вбитим - розповісти нащадкам правду. Щоб застерегти їх від повторення лиха назавжди.

Спогади очевидців.

    Ось, що нам розповідав Бибик Федір Олексійович, житель нашого села, про ті страшні роки. Я народився 1926 року, в с.Кальник. Я трішки пам ‘ятаю той 1932-1933рр. тоді мені було 5-6 років. Винуватець усього Сталін, адже забрав у людей усе добро: зерно, муку, хліб, усе …і цим зробив голод. Мати злякалась…пухнули діти, і вона продала  клуню, купила білет, забрала мене і братів зі села, і ми поїхали до Москви, де працював наш батько, заробляв гроші. Нас у сім’ї  було троє. Я і два брати.

              Коли ми приїхали батько купив багато хліба і цукру. Жили ми у гуртожитку. У Москві не було такого голоду. Рано коли ми прокинулись, і пішли на вулицю в одних сукенках то побачили, що біля під’їздів багато хліба, який викидали з вікон, бо був черствий. Ми почали збирати його за пазуху, несли до кімнати, ховали під ліжко, а коли побачив це батько то почав кричати на нас, але його заспокоїв друг сказавши, що скоро вони будуть грати ним у футбол, як мої. Батько викинув усе у смітник . З ним ми жили 2 роки,  мали усе: одяг, їжу, гуртожиток, але жили там недовго -  забрали. У батька були коні і одного вечора за ним хтось прийшов і забрав на усю ніч, коли він повернувся то забрав маму і поїхав додому, а нас залишили на  тротуарі, бо дома різали дітей. Старшого брата забрали у притулок, мене забрала до себе додому вихователька, а менший – помер.

  Новодворська  Ганна Трохимівна, яка народилась 1921року.Вона розповідає:  «Я добре пам‘ятаю ті страшні роки голодомору, адже тоді мені було 10 років. На мою думку винуватець  голодомору  - Сталін, який забрав у людей усе …Забирали усе люди, які ходили попід хати з його наказом, у хаті обшукували все і скрізь забирали навіть колоски. Мусили іти на колгосп, бо людям котрі працювали у колгоспі  давали     куліш, який вони їли, а ми споживали гнилу картоплю, щавель… Тому люди ходили на поле збирали колоски, але за 5 колосків могли посадити в тюрму, вони  - ховались. Жила я з мамою, одна у сім’ї, батько і брат померли під час війни. Мали корову,  яку тримали у сінях, дома завжди було молоко, сир, сметана і навіть іноді масло. Багатих родичів не мали виживали самі. Одного разу  мене закрили дома сусіди, хотіли  зарізати, але потім до нашого дому прийшли 2-3 людей, які почали  обшукувати все, мама була на колгоспі ,але коли вони перекинули і забрали все - вони пішли. На наступний дань одну з сусідських дівчат зарізали, їй було 17-18 років, отже були випадки людоїдства. Людей котрі померли кидали в одну яму.

       З села можна було виїхати, щось купити ,але не було грошей, тому я ходила в Лопатинці найматись на роботу. Дітей сиріт убивали і їли, а хто тікав забирали до притулку. Наша сім’я не дуже голодувала, тому я вижила».

              Я, Мельник Лідія Никифорівна. Народилась 1927 року в Кальнику. Добре пам’ятаю той страшний 1932-1933рік, адже мені тоді було 5-6 років. Причиною голодомору був неврожай. Коли батько був живий, то сплачував усі податки, тому в нас нічого не забирали. Після смерті у нас з мамою забрали усе : зерно, муку, корову і навіть одіяла. Мати промінювала хустинки, гарнітуру, спідниці на дві сушені грушки і на жменю сушених яблук, для цього вона їздила в Дашів. Мене хотіли забрати у притулок, але мама сказала, якщо помирати то разом.  У селі були випадки людоїдства, тому мама не випускала мене на  вулицю. Померлих людей хоронили на кладовищі.

                   Ми не мали, що їсти, тому на городі збирали замерзлу картоплю, пекли  млинці  із живокосту, на полі збирали колоски, але, щоб ніхто не бачив, щоб не забрали їжі - закопували в землю, а худобу не можливо було сховати. Люди що ходили забирати  продукти, зерно, одяг -  мали санкції. Я пам‘ятаю мало, але це були важкі  часи.

                       Мультан Володимир Фролович. Я народився 11(24)липня 1916. Я добре пам‘ятаю голодомор, мені тоді було 16 років. Мій батько працював на цукровому заводі, варив цукор. Ми жили у квартирі, яку оплачував завод, він давав

нам дрова і керосин, бо батько був добрим робітником. Коли батькові було 53 роки, він помер. Хліб, який батько заробив був у нас до 1932 року, а потім ми збирали листя з буряків і варили його. Люди не допомагали один одному, тому виживали самі. Багато хто з нас міняв речі на відходи – пшеничні та горохові. Їжу шукали скрізь, їли усе їстівне. На полі збирали колоски, але кого спіймали, то наказували, навіть розстрілювали. Поля   охоронялись. У колгосп йшли по різному: одні ішли з власної волі, а інші – не хотіли, їх примушували. Сплачували  податки, а при не виплаті податків забирали корови, приходили забирати усе вдень. Були донесення на сусідів - анонімно. У 1933 році я ходив на колгосп, був погоничем. У колгоспі була столова, давали по черпаку кулешу з соєю, воно було несмачне, для смаку підсолювали. Хто дуже багато солив - пух. У мене у  червні 1933 році почали пухнути ноги. Почалися жнива на поле вивозили котла і варили житню куліш . Мені давали їсти - ставало легше.

                   У нашому селі були випадки людоїдства. Бондар Потап помер з голоду. Його дружина зарізала дівчинку і з’їла її. Сім‘я  Стаськів  з‘їла дві дитини ,щоб не померти з голоду. Хоронили померлих на кладовищі, або за хатою в садку. По селі їздила підвода – збирала трупи і полу трупи, поки довозили їх до кладовища, вони помирали. В одній ямі хоронили по 15-20 чоловік. Я завжди розповідаю своїм онукам про голодомор.

             Поліщук Марія Мартинівна. Народилася 1916 року. Про голодомор вона пам‘ятає, їй було 16 років. Вона розповідала, що на донесення владі на сусіда не було, а люди що обшукували домівки не мали зброї. На даний час уже  вони померли, ходило їх по два, три чоловіка. Коли люди бачили, що вони ідуть то закривались, ховали усе на горищі за половою, попід ліжка, в кутках за чобітьми. Забирали лише їжу, бо більше нічого не було, ходили голі і босі. Ті люди, які працювали в колгоспі їм давали їжу, а інші споживали листя з липи, бруньки з дерев, плазунів і птахів вони не їли. На колгоспних полях не можна було збирати колосків, а про “п’ять колосків” взагалі нічого не чула. У 1933 році люди почали пухнути із голоду. Ніхто нікому не допомагав. В місто можна було виїхати, тому що

не було грошей, ні щось купити ні кудись поїхати. Люди мерли, як мухи, а день по 5-8 чоловік. Ховали всіх на  цвинтарі, але хрестів і пам‘ятників не було, не платили тим людям котрі ховали їх. Лише поминав батюшка у церкві, коли йому приносили список. Церква у селі була, вона відносилась до Московського патріархату.

         Про ті роки я розповідаю мало кому, бо ніхто не цікавиться, тай важко про таке розповідати, краще хай такого більше ніколи не буде.

          Колєснік  Петро Леонтійович народився 10 березня 1923 року. У пам’яті

Цієї людини відтворюються страшні  події голодомору. У села Кальник на кутку Королівка майже не зосталось чоловіків, одні жінки і діти. Від голоду вмирали , як мухи. Односельчанин Діденко Євменій  в якого був віз і конячка, їздив по кутку і збирав померлих, кожен день звозив їх у велику викопану яму. Пізніше забирали до тієї ями, навіть тих людей, які ще були напівживі.

         Петро Леонтійович і сьогодні боїться залишитись в хаті без хліба. Завжди має про запас 2-3 буханці. Хліб їсть тільки черствим. «Свіжим хліб їсти гріх» - каже Петро Леонтійович. 

Література та джерела

1. Трагічні сторінки історії Іллінеччини 2007рік.
2. Спогади та архівні пошуки Русєцького  Юрія Йосиповича.
3. Мартиролог і архівні документи Мацька Віктора Васильовича.
4. «Вінницький мартиролог. Книга пам’яті жертв політичних репресій на Вінниччині»  (20-50-і рр. ХХ ст. – Вінниця, 2001. 
5. Спогади очевидців. Штовбонько А.М. 2007 рік
6. Голод на Подiллi: до 60-рiччя Голодомору 1933 р.  -  Вінниця, 1993;
7. Гірка правда (Доповнене перевидання про Голодомори 1932 - 1933 та 1946 -1947)  - Вінниця, 1997.