МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

ВІДДІЛ ОСВІТИ ОХТИРСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ  АДМІНІСТРАЦІЇ
 

ІСТОРІЯ СКЕЛЬСЬКОГО МОНАСТИРЯ

                                                              В’язівський НВК:

                                                        ЗОШ І-ІІІ ступенів- ДНЗ

                                                       Охтирської районної ради

                                                                Сумської області

ІСТОРІЯ с.СКЕЛЬКИ ТА СКЕЛЬСЬКОГО МОНАСТИРЯ

        Залишки селища та городища бiля Скельки були дослiдженi у 1940 р.

археологом О.Ляпушкiним i мають серйозну наукову вартiсть з точки зору матерiальної культури Київської Русi. Мiсце, де розташоване село було  вiдоме здавна. Тут селилися скiфи-землероби, сармати. Поширена версiя, що через нинiшню Скельку до околиць ближнього Куземина тягся вал, яким захищалась у скiфськi часи держава Гелонiв.            

         Згадка скельського городища ще в 1642 i

1647 роках пiд назвою Старого городища дає

право думати, що укрiплене мiстечко iснувало

тут ще до навали татарiв.                           

         Скелька вперше згадується в серединi

XVII ст. в описi єпископа Фiларета. Тут

колись проходив кордон мiж Росiєю i Польщею. Село, як i сусiдню Українку (пiзнiше перейменовану на Слобiдку) заснували вiльнi козаки Гадяцького полку. Назву поселення бiльше всього одержало вiд Скельської гори, пiд якою i розташувалося, збiгаючи вниз вiд швидкоплинної Ворскли. Гора мала ще одну назву - Замчище. З цього приводу iснує цiкавий переказ.

         ... Колись в стародавнi часи покохались багата дiвчина та простий

     хлопець. Дiзнавшись про це, батько дiвчини побудував на високiй горi

 замок i сховав там свою дочку. Але сподiвання батька, що закоханi  забудуть одне одного, були даремними. Любов виявилася сильнiшою за кам'янi мури. Однiєї ночi юнак пiднявся на круту гору, забрав дiвчину, i вони втекли. Тодi пан пiдпалив замок, а незабаром з горя помер i сам. Бiля Скельської гори височiла i Бiла гора, поросла соснами, покрита бiлим пiском. Неподалiк видiвся Червоний горб, встелений  червонуватим мохом. Чистi, чепурнi вулицi тяглися схилами, хати були добротнi, повнi достатку.

Такою була Скелька перед трагiчною сторiнкою в своїй бiографiї - виникненням Скельського  монастиря. Упорядник опису чернiгiвського намiсництва Шафонський на основi усних оповiдей монахiв говорив, що Скельський монастир заснований  вихiдцями iз закордонного, тобто, який лежить в межi польських володiнь корсуньського монастиря на мiсцi колишнiх засiк Зінькiвського полковника Шишака (1970 р.). Монастир має вiдiгравати роль духовної та прикордонної фортецi на межi з татарським Диким полем.             

       Скельський монастир стояв над скелястим спуском до рiчки, мiж Грунню   i Куземином. В свiй час вiн вважався одним з найбiльших землевласникiв. Лiси, серед яких вiн знаходився i якими володiв, простяглися вверх i вниз за течiю Ворскли. Пiд монастирською горою був водяний млин, винниця, шинок в хуторi Скелька, а кругом - лiс. За рiчкою, на краю лугу,  пiд дубняком, на пiсках було побудоване iноками велике поселення Слобiдка. Монастирськi поля i степи врiзались в дачi слободи Котельви i Охтирського полку.

     В храмове свято, в день Преображенiя Господнього, поблизу монастиря збирався багатолюдний ярмарок. Був також розкiшний сад, в якому мiж багатьма рiдкiсними сортами фруктових дерев росли горiхи i розводився виноград.

         Володiння скельського монастиря лежали по обидва береги Ворскли. Тi, що лежали на лiвому березi з землями Котельви, знаходилися у вiданнi Охтирського полку i несли всi назначенi ним повинностi, тодi як сам  монастир лежав у межах Гетьманщини i завжди був "над рейментом гетманским". Монахи просили у гетьмана вирiшення питання, щоб лiвобережнi замлi вiдносились до гетьманщини. Бо новi порядки слобiдських полкiв були їм невигiднi. В їхнє поселення за Ворсклою вiд бригадира Федора Йосиповича  з Котельви поставлено майора  полку гренадерського Грекова. Скоро пiсля цього той же бригадир, не дивлячись на проведене перед цим розмежування   мiж гадяцьким, полтавським i охтирським полками i визнання земельних   прав Скельського монастиря, навмисно назначив комiсарiв.

         З метою прискорити вирiшення цього питання, скельськi монахи не раз користувалися заступництвом гадяцького полковника - Михайла Милорадовича, який розглядав їхнi претензiї на мiсцi i клопотав перед гетьманом.

       Чи була зi сторони гетьмана Скоропадського i його старiйшин звернена увага на критичне становище скельських монахiв - невiдомо, але, що таке становище в силу складених тодi загальних умов не могло бути полiпшеним  - це безперечно.

        Хоча право винокурiння та продажу горiлки зоставалось за монастирем  i складало значну частину його доходiв. Так, 4 сiчня 1770 р. iгумен Самсон з братiєю вiдправив горiлку в подарунок Київському митрополиту Арсенiю Куфу.

      Швидко манастир перетворився на оплот русифiкацiї краю i закрiпачення  селян. У крiпацтво монастирю вiддали села Українку й Скельку - всього  близько 5 тисяч чоловiк.

         На початку XVIII столiття Скелька вже входила до Зінькiвського  козацького  полку.  Цей полк у повному складi пiдтримав Iвана Мазепу, коли той, уклавши вiйськовий союз iз шведським королем, вирiшив визволити  Україну вiд московського гнiту. Зiнькiвському полку гетьман доручив  охорону Карла XII, що було виявом цiлковитої довiри. Саме про козакiв Скельки, Грунi, Куземина напише пiзнiше Володимир Сосюра, що їх "упевнена рука змiцняла сивого Мазепу". Розплатився з ними за це Петро 1, не лише постинавши голови, а й (як свiдчать  iсторичнi документи наказавши стерти з лиця землi їх села - разом з жiнками, дiтьми, старими, всякою живнiстю.

         Жителi Скельки довго переховувалися у надворсклянських лiсах, доки цар угамував свiй гнiв. Коли ж жителi повернулися до зруйнованих осель, дiзналися, що їхнi землi вiддано Куземинськiй Покровi – чотирьохпрестольному монастиревi, де господарювали ченцi. Навколишнi жителi перетворились в крiпакiв. У жителiв Скельки ще жила надiя: справа, розпочата Мазепою, не згасне. Надiя мала на це пiдстави.

       В 1709 роцi, пiсля Полтавської битви, до Охтирки втекло кiлька десяткiв соратникiв гетьмана, їхнiм притулком став Благовiщенський монастир (пiзнiше Свято-Троїцький). Вчорашнi козацькi старшини постриглися в монахи i на чолi з обраним ними ж iгуменом хотiли пiдняти повстання проти росiйського  самодержавства. Та скельськi монахи-росiяни їх видали. 40 чоловiк на чолi з iгуменом було схоплено i за наказом Петра 1 страчено в Лебединi.

     Монастир було закрито на декiлька десятирiч, знятi навiть монастирськi дзвони. Взагалi Скельський монастир нажив недоброї слави. Все це ще бiльше настроювало жителiв Скельки проти монастиря. Ченцi продовжували  нагнiтати крiпосницькi порядки, почалися конфлiкти. Селяни вбили ланового монастиря - Сергiя. У вiдповiдь iгумен i його помiчник - отець Павлiнiй – обкладають скельчан ще бiльшим податком. Одночасно насмiхаються  зi звичаїв мiсцевого люду, їхньої мови, намагаються русифiкувати край слави. Деякi поселенцi  обителi-монахи - виявилися розбiйницької вдачi. З поколiння в поколiння передавалися перекази про те, що вони грабували подорожнiх, вiдбирали одежду, харчi. Найчастiше розбiйники чатували подорожнiх полтавського тракту, що пролягав через Хухру, Котельву. Все це призвело до логiчного кiнця. Вибухнуло повстання, яке очолив мiсцевий козак Данило Чорний. Повстанцi добули зi схову дiдiвську зброю, обступили монастир. Ченцi, злякавшись розправи, почали переговори. Селяни поступилися, та незабаром ще раз переконалися у пiдступностi ворога: ченцi заманили в монастир скельських дiвчат i збезчестили їх. Повстанцi пiшли на штурм монастиря. "Цей оплот русифiкацiї i покрiпа чення, - пише вiдомий український вчений Леонiд Череватенко,- було розтрощено i спалено до тла.  Царська влада побоялася покарати повстанцiв. Поруч були Охтирка й Лебедин, де теж бродило глухе невдоволення владою - люди ще добре пам'ятали про звiрячi розправи над мирними жителями в 1708-1709 р., i повстання могло б охопити весь край. Та було зроблено все, аби пiзнiше Скелька захирiла.

       Село, як i навколишнi населенi пункти, скупив помiщик поляк Райкович, який аж нiяк не дбав про добробут селян. Преображенську церкву в 1790 р. перенесли в Зiнькiв (названа Покровською). На мiсцi Скельського монастиря люди на згадку звели каплицю, яка проiснувала до 20-х рокiв нашого столiття. А так, як монастир був чотирьохпрестольний, то i в каплицi встановили вiдповiднi  iкони.

         Володiння Скельського монастиря на лiвому березi Ворскли з легкої руки бригадира Осипова скорочувались рiк за роком. Коли в 1786 роцi по вироку  царицi Катерини монастир на Скельськiй горi було закрито, то пiсля того, як через 2 роки надiйшла пропозицiя Харкiвського намiсного правлiння вимiряти землi, якi належали цьому монастирю в Охтирському повiтi, охтирський митний земський суд дав категоричну вiдповiдь, що по достовiрностi цьому суду даних таких земель, якi належать Скельцi i слободi Зарiчнiй (Слобiдцi), немає. Одна з церков перенесена до Миргорода, де була кладовищенською. Лiси монастиря на правому березi Ворскли в кiлькостi декiлькох тисяч десятин при його  закриттi були взятi в казну. Куди подiлась будiвля монастиря невiдомо. Хоча в пам'ятi старожилiв  збереглися розповiдi про те, що коли до вiйни люди їздили мiняти в сусiднiй Зiнькiв борошно, то на пiвнiчному боцi  млина, складеного з колод вiд монастирських  стiн, виднiвся напис  "Скельки". Церковне начиння, релiгiйнi книги i убрання розiйшлись по навколишнiх приходах. Деякий час дещо з цього знаходилось у Михайлiвськiй церквi  села Буд, дякуючи увазi отця Петра Цареградського.