"Духовні святині рідного краю"

«Велика» історія України цілком вибудувана на подіях, що відбувалися вконкретних регіонах. Проте “малій” історії відводиться роль простого доповненнядо “великої”. В контексті національного і культурного відродження України особливої актуальності набуває вивчення історії рідного краю. Знання історії рідного краю духовно збагачує кожну особу, виховує патріотизм, вчить цінувати свій та інші народи.

 Історія рідного краю – це скарбниця досвіду багатьох поколінь, всього того найкращого, що витримало випробування часом, що є нетлінним в сфері матеріальної та духовної культури; це і гіркі помилки минулого, знання і аналіз яких дасть можливість уникнути їх у майбутньому; це той своєрідний місточок, який зв’язує покоління минулі з сучасними і прийдешніми.

         Рідний край — це рідна земля, місце, де ти народився та пройшли твої дитячі роки. Це та вулиця, той будинок, з якого щоранку біжиш до школи й куди повертаєшся. Там вільно дихається, там легко й радісно жити. І не важливо, чи буде це хатина в тайзі, шістнадцятиповерховий велетень на березі великої ріки або юрта в далекій тундрі.

        Рідний край часто асоціюється з дорогим і милим серцю містечком, спогади про вулички й дворики якого занурюють в безтурботне дитинство. Це час мрій і фантазій, що пов’язаний з відчуттям абсолютного щастя. Завжди легко писати про те місце, яке любиш, бо це викликає тільки найприємніші почуття. Можна описати улюблені місця, пам’ятні події, які там відбулися. Можна знову згадати й пережити все, що приносило тобі задоволення, і було цінне для тебе. Улюблений край для кожного, швидше за все, це те місце, де людина народилася та виросла, де гуляла у дитинстві, де ходила до школи, де зустріла перших друзів і перше кохання. Це те місце, де все відбувається вперше. Звичайно, можуть траплятися винятки. Але найчастіше саме рідний край є найулюбленішим.

        Можна навіть сказати, що улюблений край не вибирають, тому що ти не можеш вибрати, де саме народитися. Як не можеш вибрати, любити або не любити свій рідний край. Швидше за все, ти буде його любити, тому що ця любов тобі передасться від твоїх предків, бабусь, дідусів, мам і тат.

    Найдавнішим культурно-історичним пам’ятником старовини в Пісочній, який  зберігся по нинішній день є церковна книга Святого Євангелія. Видана у Львові Братцтвом Ставропігії, в друкарні Михайла Сльозки 1644 року. На перших тсторінках цієї Книги в долі під текстом виписана дедикація такого змісту: «Року Божія 1645 в місяці марті 17 дня на св.. Отця Олексія чоловіка Божія й Михаїл син Якимов із села Черниці, обитающ.в містечку Пісочна купил сію книгу Євангелія в купі з моєю женою Параскавією і офіруємо сію книгу церкві Успіння Пресвятої Богородиці в містечку Пісочна. В маєтності Єго милости Адама де ср. за настоятеля церкви отця Лаврентія при храмі Успінія Пресв. Богородиці .. а хто би мав й усунути з цього місця проклят буде!»

         В дальших рядках просять ці жертводавці о молитві за них грішних по їх смерті за опущення гріхів. Із цього запису видно, що вже 1645 році існувала церква в Пісочній і був тут священик о. Лаврентій. І що цікаво Пісочна уважається не селом , а містечком.

Це Євангеліє то дорогоцінний скарб не тільки історичного але й побутового характеру. Це неначе шкатулка, в якій зберігається сльози радощів й смутків, сонячні й похмурі дні цілих поколінь Пісочної.

   Ця книга сотки літ була джерелом і змістом проповідей священників  у церкві, на цю книгу присягали молоді подружжя перед лицем Божим зв’язуючи свою долю на все життя. На пожовклі від старості сторінки цієї Книги котились сльози болю і смутку на похоронах.

    Крім цього Євангелія є ще давня метрика померлих – писана на російській мові від  1776 року. З них довідуємось, що парохом в Пісочні був цих роках отець Іоан Брижинський і що померлих ховали при церкві Успіння– це кладовище нині не існує. До сьогодні ще з 19 ст. визначено місце на нове кладовище за селом при дорозі до Надітич.

Отець Іоан Бриженський був парохом в Пісочній до 1880 року. В метриках писаних його рукою занотовано аж чотири акти смерті в його родині:

• 1777 р. дочка Катерина – похоронив о. Стефан Брежинський парох Горуцька( мабуть батько о. Іоана)
• 1780 син Теодор – похоронив о. Яков Мартиневич з Верина
• 1782 р. Євфрозинія – похоронив о. Іоан Ковальський парох Черниці
• 1783 Софія – похоронив о. Іоан Ковальський парох Черниці

 Раз по раз умирали діти в молодому віці. Діти умирали часто, бо не було лікарів. Число  домів в Пісочній не досягло тоді 90 номерів.

Консигнацію цю підписали: парох Пісочної x.Jan Brezinski

Федь Кіндій – війт та Федь Струк – присяжний.

   Сьогодні назви полів й сіножатей зовсім призабуті і щезли з пам’яті місцевих людей.

    Цінним пам’ятником старовини є великий Кам’яний хрест-фігуру на спомин даної свободи ( скасування панщини) в 1848 р. за царя Фердинанда .

Хрест цей споруджений за старанням Андрія Диваковського, місцевого селянина. Цей хрест стоїть при дорозі перед хатою Василя Коса. В 1963 році на приказ влади його усунено на кладовище, де він стоїть. Згаданий Диваковський, хоча селянин був освічению людиною і був послом до парламенту у Відні.Коли в Галичині пішла збірка на будову Народного Дому в Львові  - він зложив жертву 50 гульденів. В газеті «Зоря Галицька» з 1851 року на сторінці 611 стоїть їм’я  Андрія Диваковського з Пісочної.

    В церкві в Пісочній полишалася пам’ятка про о. Каленюка, а саме дуже гарний образ хрещення Руси над Дніпром, на якім образі одна бояриня, то портрет їмості Каленюкової.

О. Калинюк заложив на приходстві гарний город – парк з декоративними деревами й кущами спровадженими з Італії. В 1939 році, коли вибухнула Друга світова війна  о. Каланюк виратував село від спалення через поляків, на яких при гостинці напала засідка хлопців з Надітич. Пароха Надітич о. Романа Божейка і місцевого учителя розстріляно без суда на місці.

  За час двох століть відбулось в Пісочній чотири архієрейські візитації:

• 1832 р. митрополит Михайло Левицький (пізніше кардинал)
• 1881 р. митрополит Йосип Сембратович
• 1909 р. митрополит Андрій  Шептицький
• 1938 р. єпископ Никита Будка

   Власноручні підписи архієреїв при візитації уміщені в актах парохіальних підписи митрополита Андрея на сторінках богослужебних Книг.

    Церква в   Пісочній збудовано як згадано вище в 1893 році в виді хреста з одним восьмибічником. В книзі «Українські дерев’яні церкви»  виданої у Львові накладом національного музею 1937 р. згадується і церква в Пісочній стор. 104. Дерево на будову церкви споруджено сплявами рікою Стрий з Кропивника пов. Турка до села Волунева коло Жидачева, тут з берега ладовано на фіри й звезено до Пісочної. Дуби на будову жертвували пані Подляска з Черниці. Найстарішим образом у церкві є запрестольна храмова ікона Успіня Богородиці, яка має понад триста літ. ЇЇ виявило випадково, коли перебудовували престоли. У 1962 році на лівому бічному престолі ця ікона була обернена  і служила як звичайна дошка. А коли її відбили,то це була старовинна храмова ікона. Можливо ще з першої церкви,яка в Пісочній існувала. Тепер уміщена за престолом у великій пошані.

     Перед церквою був до недавна хрест кам’яний на пам’ятнику хрещення Руси - України, на котрім був в камені висічений  чудової роботи образ князя св.. Володимира ( різьбив Дзиндра з Демні), напись 1938 р. Нині цей хрест находиться на кладовищі .

Хрест на пам'ять хрещення Руси – України

     Дзвіниця в Пісочній давня з XVII ст..З грубих дерев’яних колод збирана дерев’яними кілками. Колись було на ній п’ять дзвонів – інвентар з 1796 року оцінював найбільший дзвін на 100 гульденів, другий на 50, 40 і 20.

Зі старости літ дзвіниця похилилася в бік. В 1960 р. її підняли дещо вгору і випростувалось.

У своїй роботі я використала  Хроніку с. Пісочна  о. Олександра Сабата.

Духовні святині рідного краю