Екскурсія "ІСТОРИЧНИЙ ЦЕНТР МЕЛІТОПОЛЯ"

Екскурсія  «ІСТОРИЧНИЙ ЦЕНТР МЕЛІТОПОЛЯ»

МЕТА:

• розширення знань студентів про м. Мелітополь;
• виховання почуття любові та бережливого ставлення до малої родини;
• зацікавити історією рідного краю, спонукати до краєзнавчих досліджень.

Місце нинішнього Мелітополя (в перекладі з грецької „медове місто”) до зруйнування Запорозької Січі у 1775 році за свідченнями історіографів було безлюдним і складало частину Дикого поля. Потім тут ненадовго осіли кочівники Ногайської орди, утворивши аул Кизияр. Нова сторінка в історії цієї території починається після приєднання до Російської імперії Північного Причорномор’я і Криму.

В 1784 році Катерина ІІ своїм Указом утверджує Таврійську губернію, серед семи повітів якої був і Мелітопольський, хоча населеного пункта з такою назвою ще не існувало. Виконуючи бажання цариці побудувати повітовий центр на місці нібито існуючого колись біля Молочного лиману грецького міста Меліта, князь Г.Потьомкін у своїй реляції (1784 р.) вказує: Мелітопольському повіту „построить город, наименованный Мелитополь, присутственные места... учредятся со временем сообразно числу и роду жителей”. Проте перипетії існування нового адміністративного і економічного центра лише починаються. Із-за російсько-турецької війни (1787-1791 рр.) припинилося переселення відставних солдат і селян на землі Північної Таврії, а місто, яке з’явилося в указах, на картах і в словниках втрачає назву, адміністративне значення. Поселенню повертається найменування Кизияр (за назвою балки і колишнього татарського аула). В 1795-1796 рр. на Молочних Водах біля села Кизияр поселяються відставні суворовські солдати і утворюють слободку Новоолександрівка (на честь О.Суворова). Незабаром обидва поселення злилися в один населений пункт – Кизияр-Новоолександрівка. В 1842 році указом імператора Миколи І у зв’язку із новим адміністративним поділом Таврійської губернії було визначено: „Уездными городами назначить: в Мелитопольском уезде казенное поселение Ново-Александровку наименовав оное Мелитополем... – Возложить на обязанность местного начальства – составить для города Мелитополя приличный герб и план, и оные предложения обустройства хозяйственных способов сего города, внесть на утверждение..., даровать городу Мелитополю все права и преимущества..., обратить в мещане тех жителей... ,которые изъявят на это желание, а прочих оставить в состоянии поселян...”.

Як свідчать історичні джерела, розвиток міста Мелітополя до 60-х років ХІХ століття відбувався вкрай повільно. Брудні вулички, глинобитні хати, вкриті соломою і очеретом, крихітне повітове училище, невеличка церква, кілька заводів – мануфактур і лише присутственні місця підтверджували, що це повітове містечко.

Історичний центр Мелітополя – вулиця Грушевського

Сучасна маленька вулиця Грушевського (до 2016 року – Карла Маркса) відома кожному мелітопольцю, адже тут розташовані заклади, що відіграють важливу роль у житті міста.  Але чи всі знають, що вона є історичним центром Мелітополя, і колись мала гарну і навіть дещо аристократичну назву – Воронцовська.

До революції 1917 року тут та на прилеглих вулицях мешкала місцева еліта. Ось цей будинок належав міському голові Жамговцеву, а цей особняк – промисловцю Хохловкіну. У 1886 році першої гільдії купець Хохловкін збудував у місті винокурений завод, який проіснував до 1913 року і мав, як свідчать документи, чималі обсяги виробництва. Сьогодні тут розташовані міськвиконком і редакція найпопулярнішої місцевого видання  «Мелитопольские ведомости».

    Навпроти привертає увагу розфарбований у яскраві кольори двоперховий будинок, збудований у 1911 році. Тоді він належав Густаву Шацу. – засновнику першого у місті цегляного заводу, відомому ще як власник першого у місті легкового автомобіля.    Для того часу було характерним  будувати так звані «прибуткові будинки», де кожна квартира здавалася  на тривалий час, що приносило власнику житла добрий прибуток. Ось і будинок Густава Шаца мав саме таку функцію. Сьогодні у будівлі знаходяться районне управління праці і соціального захисту та районний РАГС.

Будівля, у якій зараз знаходиться Центр концертна зала «Октябрь», до революції була центром культурного життя усього міста.

    Після революції купець Стамболі, який був в очах нової влади лютим ворогом, вимушений залишити місто і країну.  Створений ним сад ще довго, до початку Великої Вітчизняної, був головним місцем відпочинку мелітопольців. А Зимовий театр пам ятає і лихі 20-ті роки, коли тут проходив з їзд анархістів на чолі з батьком Махном, і перебудову 30-х, після якої театр Стамболі отримав назву театра імені Шевченка; і славнозвісні післявоєнні роки, коли вже Палац культури імені Шевченко, а згодом «Октябрь», був головним осередком культури в Мелітополі.

Восени 2009 року на будівлі колишнього Зимового театру  було відкрито меморіальну дошку пам яті Іллі Борисовича Стамболі.

Справжньою прикрасою вулиці і міста є будинок, де зараз розташована місцева типографія і редакція газети «Новий день». Наприкінці 19 століття побудувати власний кам яний будинок мали змогу лише заможні господарі. А таких у Мелітополі було чимало. Кожен намагався збудувати дім не гірше. Ніж у інших, привнести щось нове, чимось здивувати, адже будинок був ще й ефективною рекламою бізнесу господаря.  Ось і відомий всім будинок з атлантами було збудовано наприкінці 19 століття заможним купцем – караїмом Мінашом.  На першому поверсі знаходилася його фірма «Торговий будинок Мінаш та син», на другому – відділення Санкт-Петербургського комерційного банку. А на подвір ї будівлі – дамська перукарня та  салон паризьких мод. Безумовно, місце для свого будинку Мінаш обрав дуже вдале: неподалеку знаходилися Олександро-Невський собор та ринкова площа. Увагу численних перехожих обов язково привертали фігури атлантів, підтримуючих балкон та прикраси у вигляді левів на стінах. 

  А ось ця будівля, захоплююча своєю красою, з явилася на Воронцовській вірогідно на початку 20 століття. За свідоцтвом місцевих старожилів історія її появи така: два мелітопольських купця, Адірович та Черніков, уклали парі: чий новий будинок буде кращим? Адірович вирішив витримати архітектуру будівлі у класичному стилі. Кажуть, що цеглу для цього будинку надав за символічну плату володар нещодавно збудованого цегляного заводу Густав Шац.  А зробив він це, щоб перебороти недовіру мелітопольців до білої цегли, адже вони звикли використовувати у будівництві червону.  Будинок Адіровича став гідною рекламою. Сьогодні тут знаходиться   факультет мистецтв МДПУ, а будівля і зараз привертає увагу своєю незвичайною красою і величчю.

Будинку Чернікова, який вийшов зовсім іншим, було суджено відіграти свою роль в історії Мелітополя. Спочатку тут на першому поверсі знаходився магазин галантерейних товарів та швейних машин «Зінгер». На двох верхніх поверхах мешкали господарі. У 1917 році родина Чернікових емігрувала до Франції, а будинок згодом зайняли робочі клуби. Після Великої вітчизняної війни, під час якої тут перебувала німецька комендатура, у триповерховому особняку розмістилися  міськом партії та міськом комсомолу. У 1967 році місцева влада прийняла рішення про передачу пам ятиика історії і архітектури краєзнавчому музею.

    Навіть через сто років будинок добре зберігся. Він і зараз привертає увагу своїми прикрасами. І зовнішнє, і внутрішнє оздоблення будівлі  виконане  з використанням грецьких мотивів: античними барельєфами прикрашені балкони і фасад;  на стінах – «медальйони» з античними зображеннями;  різноманітні рослинні орнаменти прикрашають фризи; один з залів оздоблений мармуровими пілястрами, на капітелях яких красуються  замріяні ангелятки.  

Значну роль в оздобленні  будинку відігравав кришталь. За задумкою архітектора всі поверхи освітлювалися природнім світлом завдяки великому кришталевому фонарю, ажурний плафон якого продовжувала  велична люстра.  У райдужному сяйві її грецькі легенди  неначе оживали. На сьогодні  кришталеві фрагменти збереглися лише у верхній частині вхідних дверей.  Кімнати архітектор  розташував згідно моди того часу – анфіладою. У центральній залі збереглися подвійні роздвижні двері. Дивує, що вже в той час, на початку минулого століття, у будинку було централізоване опалення. Про це свідчать високі чавунні батареї, що збереглися між поверхами..

На жаль, інформація про історію будинку, як і самої родини Чернікова, є дуже обмеженою. І тим цінніші знахідки, що на щастя і подив ще трапляються. Восени 2008 року під час проведення ремонтних робіт у музеї, витягуючи стару раму, робітники натрапили на згорнуті папірці..

Поруч з Музеєм – невеличка будівля, яка теж має сторічну історію. Створювалася вона як перша у місті приватна аптека. Дивовижно, але вже ціле століття у цих стінах працює саме аптека!

    А цей, мабуть, найстаріший будинок міста – сучасний Палац творчості дітей  та юнацтва – знайомий кожному мелітопольцю з дитинства. Збудована ця велична споруда 1875 року Мелітопольським товариством взаємного кредиту. Цікаво, що це товариство мало величезний капітал, отримувало на кінець 19 століття 50 тис. рублів щорічного прибутку, суттєву частину якого використовувало на благодійні цілі, сплачуючи за навчання дітей з бідних сімей. І, мабуть, символічно, що вже 75 років цей будинок – маленька країна дитинства.

    На початку 20-х років минулого століття Воронцовська отримала нову назву, і своє бурхливе життя продовжила як вулиця Карла Маркса. На щастя, Велика Вітчизняна війна лише зачепила своїм руйнівним крилом цю вулицю.  Було зруйновано будівлю Центрального універмагу, що знаходився навпроти дому Мінаша. Після війни на цьому місці з явився  чудовий сквер – місце романтичних побачень. Палац культури проводив танцювальні вечори, і частина вулиці Карла Маркса, отримавши в народі влучну назву «стометрівка», стала місцем вечірніх прогулянок молоді: дівчата прогулювались з одного боку вулиці, а хлопці – з іншого.

Юрій Кругов

Стометровочка, стометровочка-
Это улица Карла Маркса
Вы не знаете стометровочку?
Да вы что, прилетели с Марса?

Это бывшая Воронцовская,
Тут царили свои порядки
Материнская и отцовская,
От «зайончика» - до «тридцатки»
 

Стометровочка, стометровочка
Помнят люди ее поныне
От толстовочек да поддевочек
И до нынешних «макси»  и «мини»

Что-то вроде фонтана одесского,
Иль Крещатика что-то вроде
И врачи, и босота местная
При любой «тусовались» погоде

Люди  званья разночинного,
Разодетые как картинки;
От легального   перочинного,
До козырной бандитской финки

Легендарная  послевоенная,
С легким флером духов кокетства,
Бесшабашная и степенная,
Стометровочка нашего детства
 

Минають роки… Старі будівлі Воронцовської не раз змінили господарів. Де колись були знамениті торгові ряди Литягина, а потім цехи швейної фабрики – отримують знання студенти соціологічного факультету педунівеситету; на місці заїжджого двору – райвідділок міліції. Вже не пропонують свої послуги   фотосалони, яких було декілька на цій вулиці. Зник колись дуже популярний кінотеатр «З0 років ВЛКСМ»… Натомість з явилися нові сучасні споруди… Можливо, з часом вулиці буде повернено її історичну назву. А поки що  назву Воронцовський отримав готель, нещодавно гостинно відчинивший двері для гостей міста.

Вулиця Грушевського живе сучасним життям.  І все ж саме цій частині міста  вдалося зберегти особливий дух: дух історії і таємниці.

На жаль, в історичній мозаїці цієї вулиці не вистачає фрагментів. Хтозна, може, з часом вони будуть знайдені?...

© Юрко Л.М. 2020 - copyright