Екскурсія з народознавства "Нехай хата сама про себе скаже"

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            Ю.В.Заболотна

учитель історії Червонокам’янської НВО

Олександрійського району

Кіровоградської області

Нехай хата сама

про себе скаже

Зміст екскурсії Світлицею

1. Хата моя, біла хата…
2. Світлиця
3. Піч
4. Скриня
5. Український рушник, сорочка
6. Вишивка
7. Українська ікона
8. Колиска
9. Ткацтво
10. Гончарство
11. Писанкарство

Мета:

• знайомство з інтерєром української хати та її найважливішими атрибутами;
• популяризація повірїв в українському побіті;
• виховання бережливості й примноження українських традицій та звичаїв.

Обладнання: експонати Шкільної Світлиці, музичний супровід.

 

Звучить пісня

Хата моя, біла хата

Д.Луценко – А.Пашкевич

Хата моя, біла хата,

Рідна моя сторона.

Пахне любисток і м’ята,

Мальви цвітуть край вікна.

Хата моя, біла хата,                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         

Казка тепла й доброти,

Стежка від тебе хрещата

В’ється в далекі світи.

В хаті спокійно й затишно,

Вечір заходить в сім’ю,

Мама задумливо й ніжно,

Гладить голівку мою.

Мамо, чого зажурились,

Дайте тепло ваших рук,

В хаті назавжди лишились,

Білі тривог і розлук.

Хата моя, біла хата,

В білому світі одна.

Пахне любисток і м’ята,

Мальви цвітуть край вікна.

В’ється дорога далека,

В хату крізь синю парчу,

Мамо, до вас, як лелека,

В горі і щасті лечу.

Господиня

Добрий день вам, люди добрі!

Щиро просим до господи!

Раді вас у нас вітати,

Щастя і добра бажати!

Хлібом-сіллю вас вітаєм

І здоров’я всім бажаєм,

Під веселий рідний спів

Посилаєм вам уклін!

Господар

Обійдіть весь світ безмірний

І скажіть, в якій країні

Так зберігся скарб безцінний,

Як у нас на Україні.

Просим всіх у нашу хату,

Превелику, пребагату.

І екскурсовод

Українська хата

Хата пройшла довгий шлях розвитку – від приземкуватої землянки до чепурної оселі з біленькими стінами, вишневими садками, пломеніючим різнобарв’ям квітників і терпким запахом любистку, рути - м’яти й чебрецю на долівці.                                                                                                                                                     

В давнину люди власноручно зводили хату. На будівництво йшло більше року. І була вона не цегляною, а дерев’яною або глиняною. Будиночки були невеликими, зате теплими, чепурними, завжди вікнами до сонця. Навколо хати – призьба, на якій і працювати можна, і відпочити, а дітям – погратися. Там сушили груші, цибулю, мак, соняшники, часник, м’яту тощо. Хата – як писанка, - казали в народі. Та й у двірку – як у вінку.

Перш як будуватися, майбутні поселенці запитували дозволу у сусідів на поселення і лише в разі його отримання звозили на те місце необхідну деревину чи глину.

А ще з давніх-давен існував звичай: на місці, де мала стояти нова хата, ввечері, напередодні будівельних робіт, господар розкладав на чотирьох забитих кілках спеціально випечені перепічки або хліб. За народним повір’ям, якщо протягом ночі одна з них зникала, то тут можна будувати житло, якщо ж ні – у господарстві не вестиметься худоба, обсідатимуть злидні. Так як хліб завжди символізував достаток, то якщо котрась із тварин полас3увала ним, - буде в обійсті вестися живність.

Важливі місця хати

Поріг – символ рідного дому,

Сволок – захист від усього злого.

Давня українська хата поділена на три частини: сіни, світлиця, комора.

Сіни – невеличка вхідна кімнатка.

Комора – приміщення для зберігання продуктів і речей побутового чи господарського призначення.

Світлиця – чиста, світла, парадна кімната у хаті.

Запрошуємо до нашої Світлиці.

Гостей дорогих ми вітаємо щиро,

Вітаємо з хлібом, любовю і миром!

Для людей відкрита хата наша біла,

Тільки б жодна кривда в неї не забігла.

Хліб ясниться в хаті, сяють очі щирі,

Щоб жилось по правді, щоб жилось у мирі.

ІІ екскурсовод

Світлиця

У народі кажуть: «Хата хоч і бідненька, але чистенька і чепурненька».

З одного боку біля входу до світлиці висів на стіні мисник, тобто відкриті полиці для святкового посуду. Коло мисника – віник, відро з водою.

Мисники робили з дерева, гарно вирізьблювали. А на поличках…і глечики, і горнятка і тарілки… - все це розмальоване і аж світиться чистотою.

Поряд стояла зроблена з дубових дощок діжа, де зберігалася питна вода, в якій плавав кусочок хрону (щоб вода дезинфікувалася).

Прямо перед входом прикріплювали під стіною лаву. Друга лава -  навпроти полу (настил для спання, розміщеного між піччю і протилежною до печі стіною). Їх накривали домотканим рядном або килимами. Лавка служила місцем для спання.

У куті, де сходилися лавки, - найпочесніше, найважливіше місце – покуть, або покуття. На покуті вішали ікони, які прикрашали вишиваними рушниками. Біля них клали пучки цілющих квітів і зілля. У цих травах купали немовлят.

А ще на покуті завжди стояв стіл, застелений скатертиною. На нього клали хліб і сіль, які теж є символами і оберегами українського народу, і накривали вишиваним рушником. Наші бабусі прикрашали рушником не лише образи, стіл, а й вішали їх над вікнами, дверима. Кінці рушників вважалися оберегами.

На покуті завжди сидів господар. Коли приходив гість, його також садили на покуті. Це було великою честю.

На покуті завжди перед Різдвом ставили «дідух»  - зібрані у пучечок стеблини снопа, обв’язані міцними соломи нанками чи нитками, які складали до купи, обмотували стрічками та прикрашали засушеним зіллям. Дідух – символ статку у родині.

ІІІ екскурсовод

Піч

«У хаті, - пише Іван Франко, - піч трохи не в пів кімнати, з запічком і причіпками  із глини. Вічно тепло. То жолудок хати.»

Василь Земляк у романі «Зелені млини» про піч говоре «… для справжнього українця однаково, що алтар для віруючого: то і тепло, і затишок, і спочинок, і лікарня, а якщо іще й гарно змайстрована, тоді й насолода для ока».

Назва «піч» – загальнослов’янська. Вона пов’язана із словом «печера», «попеченіє». Колись перший вогонь палав у самому центрі печери, в якій жили люди. Перейшовши з печери до хати люди забрали найсвятіше – вогонь і розмістивши його біля стіни визначили чільне місце. Біля печі збиралася родина, сусіди, які оповідали про минувшину, ділилися думками, складали та розповідали казки, легенди, думи.

Варім кашу, родинно, 

Щоб нам жито родило,

І житечко й овес,

Щоб зійшовся рід увесь.

Варім кашу, родинно,

Щоб нам жито родило,

І житечко, і ячмінь,

Щоб зібрався твій і мій.

Щоб родила щедро нива,

Щоб у хаті все, як слід,

Щоб довіку був щасливий

Український славний рід.

Окрім того, що піч обігріває оселю, в ній ще й хліб печеться. За народним повір’ям, хліб слід випікати у середу та у п’ятницю, - тоді він краще вдається. Тиша і лад повинні панувати у хаті коли випікається хліб.

Біля печі не можна лихословити: «Сказав би, та піч у хаті».

Піч з вогнем – річ родинна. Це асоціація непорушної сім’ї. молодятам під час заручин бажали «Нехай вас вогонь поєднає».

Траплялося, що під час сватання дівчина ховалася на піч, не бажаючи одружуватися. Й сиділа , аж поки не підуть свати, або викочувала із-за печі гарбуза. 

Піч служила українському селянинові тричі:

• для опалення житла і тепле спальне місце;
• для приготування їжі;
• для випікання хліба.

Отже була центром народного мікрокосмосу. До неї ставилися як до священного предмета, шанували, тримали в чистоті. І протягом віків створилася ціла система звичаїв, обрядів, ритуальних дійств. Піч і хатні предмети (кочерги, коцюба, рогачі, хлібна лопата) за народними повір’ями могли відводити зло, очищати, нести добробут.

Майже четверту частину хати займала розмальована чи оздоблена кахлями піч. Побутує багато прикмет і повір’їв, пов’язаних з нею:

- якщо запалений уперше вогонь горів ясно, то життя буде радісне, якщо тьмяно, дим ішов на хату, то ладу не буде в ній.

 Наші предки вірили, що

• щоб дитина росла здоровою й заможною, після хрещення її клали на кожух на піч;
• під час сватання дівчина повинна була стояти коло комина й колупати глину (вона просила у печі – сімейного вогнища – дозволу виходити заміж; вчені вважають, що під нігті дівчини потрапляла не просто глина, а часточка батьківського домашнього тепла, материнської любові, які дівчина хотіла взяти у дім майбутнього чоловіка);
• щоб сватання вдалося, свати виламували з печі цеглину й тримали її в кишені;                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    
• хлібна лопата й коцюба, викинуті з хати на подвір’я під час сильної зливи так, щоб упали навхрест, відводили град;
• часто на Василя хазяйка ходила «лякати» кочергою курей, щоб добре неслися;
• а зібране на Івана Купала зілля підвішували на ніч у комни, щоб набрало цілющої сили;
• коли поверталися з похорон, помивши руки, притуляли їх до печі, щоб покійний не ввижався, а ще зазирали у комин;
• аби запобігти пожежі під час сильної грози, у піч кидали кілька гілочок свяченої на Вербну неділю верби.

Олександр Довженко в оповіданні «Хата» писав: «…І добра щедра піч твоя пахла стравами, печеним хлібом, печеними і сушеними яблуками і сухим насінням, зіллям, корінням…»

Андрій Малишко говоре

Та де б не ходив я в далекій дорозі,

В чужім чи у ріднім краю,                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

Я згадую вогник у тихій тривозі

І рідну хатину свою.

Бо дивляться в далеч засмучені очі,

Хоч тінь там моя промайне,            

Бо світиться вогник у темнії очі,

Мов кличе додому мене.

ІV екскурсовод

Скриня

З давніх часів у хаті важливою річчю була бабусина скриня. За звичаєм скриню ставили на видному місці. Вона стояла застелена веселковим вовняним рядном, повна таїни, розмаю, стояла міцно й урочисто. Поряд з вишиваними рушниками та килимами вона була окрасою хати. Чого тільки не було у тій скрині?

Євген Гуцало так розповідає про скриню

Дерев’яна синя скриня

В хаті – справжня господиня.

Синя скриня всіх взуває, синя скриня й зодягає.

В дерев’яній синій скрині

Є намисто старовинне.

Голки є. і є наперсток.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

Є маленький срібний хрестик.

В дерев’яній синій скрині

З торочками є хустина,ця хустина, мов жар-птиця,

Жаром грає та іскриться.

Ця небачена хустина –

Ще бабусі Катерини.

В синій скрині є намисто,                                                                                                                                                                                                      

Самоцвітне, променисте.

Рушники у синій скрині,

Мов птахи, - зелені й сині.

Плахта є, є і запаска –

Теж з бабусиної ласки.

В синій скрині дерев’яній

Скатертина є прадавня.

Скатертина ця прадавня –

Про бабусю пам'ять славна.

Про бабусю Катерину,

Бо її ця скриня синя.

То бабуся все надбала –

Й нам у спадок передала.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  

Ще років сорок тому неодмінним атрибутом українського сільського весілля була скриня, куди складали одяг, рушники, рядна, подушки, сорочки, намисто, полотно – увесь посаг молодої. Їх виготовляли переважно з липи, тополі, берези, вільхи чи верби – з весни і до середини літа, бо вже після Спасівки починалися весілля.До скрині ховали «спомини про дівування» та скарби, надбані за самостійного господарювання, рушники весільні, повивальні, сорочки шлюбні та великодні, скатертини святкові та «на щодень». Готувати його починали невдовзі після народження дівчинки. Вишивані сорочки, спідниці, корсетки, пояси, рушники, намисто – усе це мати спочатку зберігала у своїй скрині. А років з п’ятнадцяти дочці справляли власну.

Скрине ж моя мальована!

Да не рік, не два пряла,

Да не зимоньку ткала,

Да не літо білила, -

Весь рід обдарила

Весільна скриня не лише зберігала майно нареченої – вона таїла в собі дівочі мрії про майбутнє, про заміжжя. Скриня з її вмістом символізувала працьовитість молодої та її родини. В одній з народних пісень парубок, захоплюючись дівчиною, порівнює її з панною, на що вона з гідністю відповідає:

А я не панна – я господиня,

В мене полотен – повная скриня.

Під час весілля, звичайно в неділю після обіду, скриню з усім добром перевозили в дім нареченого. У багатьох місцевостях відомий був обряд «пересувин» і «викупу» скрині, пов'язаний з перевезенням її в дім свекрухи. При «пересуві» на неї дивилося усе село і обговорювало його якості.   Він відбився і в народній пісенній творчості:

Ой зятю, зятю хороший,

Не віддамо скрині без грошей.

Або:

Вийди, матінко, подивися,

Що тобі бояри привезли.

Привезли скриню із замком,

Молоду невістку із вінком.

Нині вже не виготовляють весільних скринь – їх місце посіли фабричні шафи та чемодани. Але у весільному обряді і піснях скриня ще оспівується як символ достатку і працьовитості поряд з іншими предметами давнього побуту.

Так, як скриня була невід’ємною складовою інтер’єру селянського житла, то ж стояла на почесному місці.

Розписи, оздоблення українських скринь мають на настрій світлий, життєрадісний. Саме так народ намагався прикрасити своє життя, втілюючи в нього своє одвічне прагнення до краси, щастя.

V екскурсовод

Український рушник  та сорочка

З давніх-давен рушники не тільки символізували естетичні смаки, вони були обличчям оселі та господині.

Були рушники у ролі оберегів, що, за поетичною уявою українців-язичників, захищали від злих сил – Кикимори, Трясовиці та багатьох інших.

Український рушник пройшов крізь віки. «Дати рушники» - означає згоду на шлюб. А тому скриня, де підростала дівчина повинна була повнитися рушниками. З рушником йшли у світи, на рушничок ставали молодята для благословення матерів. Рушник щедро стелився близьким та далеким друзям, гостям. У його візерунках та кольорах пульсує щедра любов до того, кому він посилається, насамперед – до дітей.

Основою жіночого строю була полотняна довга сорочка: тунікоподібна, з поликами і на кокетці. Жіночі сорочки не відрізнялися за кроєм від чоловічих. Вони були іншими за довжиною і багатшими на оздоби. Жіночі сорочки шили додільні, тобто довгі (до кісточок ніг) і з підточкою. Підточка – це нижня частина сорочки з іншого, грубшого, полотна. В українському Закарпатті у жінок побутувала коротка сорочка; замість підточки тут носили білу полотняну спідницю. Сорочки були з відлогими комірами (західні області України) і з обшивкою горловини. Біля коміра або обшивки робили рясне морщення. Розріз-пазуха у сорочці знаходився спереду. Рукави на уставці й манжетах прикрашали вишивкою або тканням. Іноді декорували усю площину рукава – від плеча до манжета. Крім рукава, в жіночих сорочках прикрашали комір, пазуху, долішню частину одежі. Колорит, розміщення орнаменту залежали від традицій, які склалися у тій чи іншій місцевостях України.

Т. Питнюк

З дитинства пам’ятаю рушники,

Що так любовно їх творила мама.

По-українськи хата на святки,

Сіяла вишитими рушниками.

На полотні співали соловї

І красувались кетяги калини,

Зелений хміль в’юнився по гіллі,

Зоріли в колосках волошки сині.

Неначе долю вишили свою,

Заплівши в неї промінь світанковий,

Кохання і пісні,  молоду зорю…

Світи мені повік, матусина любове!

VІ екскурсовод

Вишивка

Одним із найстаріших та найрозповсюдженіших видів декоративно-прикладного мистецтва є вишивка. Перші згадки про вишивку належать до доби палеоліту (Мізин на Чернігівщині).

Із XVI—XVII ст. на теренах України — у Києві, Чернігові, Корці, Львові створюються цехи, у яких виготовляють вишивки.

Із XIX ст. вишивка стає ремеслом. І донині чимало мешканців України займаються вишиванням. Цей вид мистецтва глибоко пов'язаний із народними традиціями, побутом, релігією. Вишин кою займаються переважно дівчата і жінки. Аж до другої полони ни XIX ст. кожна дівчина повинна була вміти ткати, вибілювати й вишивати рушники, скатерті, одяг.

Основною функцією вишивки є оздоблення одягу й тканин (рушники, скатерті, простині, наволочки для подушок). Також це мистецтво мало ритуальне значення — використовувалися символи-обереги. Оздоблювалися перемітки, очіпки, хустки, стрічки, сорочки, кожухи, свити.

Найпопулярнішим було оздоблення сорочок, зокрема рукавів, горловин, пазух, манжетів.

Основним матеріалом для вишивання були вовна, льон, конопля. Вишивали також і на фабричній тканині — перкалі, коленко­рі, китайці, кумачі, мусліні, плюші, шовку тощо.

Краса вишивки залежить від якості тканини, ниток і прийо­мів вишивання. Звісно ж, чималу роль відіграють і практичні на­вички роботи майстрині.

Однією з найпоширеніших технік є вишивання хрестиком та  гладдю.

Кожний регіон України має свої особливості виконання ви­шиваних творів, їх композиційної побудови, використання технік та кольорової гами.

Уміння народних майстринь оспівується в легендах, перека­зах, піснях, прислів'ях, казках. Пригадайте, у яких піснях розпо­відається про вишивку.

Л. Загоруйко

Народження сорочки

Нечутно ступає вже вечір чорнявий

Одблиску сніжинок спалахує вишня.

Он прясти сідає бабуся на лаві,

І серця торкається лагідна пісня.

То пісня прощання, то пісня козача,

Ще й пісня кохання мені лебедіє.

Вона і сумує, й крізь посміхи плаче,

І знову зринає, спалахує в мрії.

Ось човник літає в такт пісні початій,

Сувої полотен лежать сіруваті.

Як тільки роса висихала на квітах,

З бабусею йшли ми полотна білити.

І сонце пестить палкими долонями,

А вітер цілує устами прозорими.

Ще й блискітки хвилі на них осідають.

За тиждень сувої біліють, аж сяють.

Вже вітер осінній колише калину.

Чекають пісень, що до мене прилинуть.

Бабуся сорочку сідає кроїти.

А там – забуяють небачені квіти.

На ній оживають прадавні веснянки

І спів чорнобривців, ромашок зітхання.

Та промені перші калинових ранків,

І лебедя клич про самотнє смеркання.

То ж я зберігаю сорочку і досі.

Милуюсь, які чепурні ці віночки,

Вдихну її запах, чолом притулюся.

                       Гаптована ж сонцем і серцем бабусі…

VІI екскурсовод

Українська ікона

Ікона – грецьке слово, перекладається як «образ», «зображення». Тому в Україні часто називають її образом. Це особливе, витончене і натхненне зображення головних осіб або подій християнської релігії, передусім Ісуса Христа, Богородиці Марії і святих. Ікона докорінно відрізняється од звичайного малярства на релігійні теми. Вона є неначе тінню живого Бога і святих, спрямована з неба на землю. Тому ікони площинні, майже не мають виміру вглиб, фарби покладаються локально, кожна окремо від іншої, не змішуючись. Дуже ретельно і збільшено малюють очі – вони немов вивчають і аналізують духовний стан віруючої людини. Всі кольори символічні, кожний щось означає: золоте – це світ небесного царства, пурпурне – царська влада Господа, блакитне – чисте і благородне життя на землі.

Церковна традиція каже, що іконопис започаткував святий Лука – апостол і євангеліст Ісуса Христа. На Україну перші ікони принесли греки з Константинополю незабаром після хрещення Русі. Наші художники швидко навчилися самі малювати їх і створили такі шедеври, що перевершили заморські. Найславніший український іконописець князівської доби – Алімпій. Старі майстри надали глибокої своєрідності українській іконі: вона помітно відрізняється од грецької, російської, болгарської, сербської, румунської і молдавської. Образи, згруповані у певній послідовності перед престолом у певній послідовності перед престолом у храмі називається іконостасом, що є немовби «зображальною» Біблією й історією церкви.

Віддаючи шану іконам, згадуємо тих, хто на них зображений, і наша пошана відноситься до них, бо «честь, яку віддаємо образові, переходить до первообразу, і хто вклоняється іконі, той вклоняється істоті, на ній намальованій», - так повчають святі отці наші, і це є непорушне Передання Вселенської церкви, яка прийняла Євангеліє. Проходячи біля царських врат, спиніться на хвилинку, вклоніться і перехрестіться, бо це найсвятіше місце в храмі. Цілуючи Св. Хрест, Ікону чи Євангеліє, зробіть два поклони, а третій – з хресним знаменням.

Чесного Хреста, на якому був розп’ятий для нашого спасіння Господь наш Ісус Христос, шануємо найбільше. Це істота православ’я, пам'ять якої призначена Неділя Хрестопоклонна, третя неділя Великого посту, коли всі співають: «Хресту Твойому поклоняємось, Владико». Цього дня кожен має бути у церкві, щоб вклонитися Чесному Хресту. В Українській церкві з давніх віків ведеться так, що жінки стають ліворуч, а чоловіки праворуч на схід до святого вівтаря. Але в разі потреби подружжя може стояти разом.

VІII екскурсовод

Колиска

У сиву давнину колиску вішали на рівні грудей матері, що слугувало своєрідним природним барометром. Коли у грудях було холодно, колиску піднімали вище грудей, якщо гаряче – нижче опускали. Для слабенької доньки готували калинову колиску, для бадьорої, здорової – з ясена чи верби. Маленьких, неспокійних хлопчиків клали в колиску з тополі. Здорової, спокійної вдачі – з дуба, явора.

Матрацики набивали соломою, під подушку клали квіти м’яти, чебрецю, материнки, деревію, сухоцвіту.

IХ екскурсовод

Ткацтво

Покровителькою прядіння та ткацтва до прийняття християн­ства в Київській Русі вважалася богиня Мокош, яку князь Воло­димир Святославович залучив до пантеону поганських богів.

Прядінням і ткацтвом споконвіку займалися жінки, дівчата й підлітки. Ткацький верстат був у кожній оселі. Згідно з тра­дицією, жінка зобов'язана була вміти виконувати ткацькі робо­ти. Займатися цим видом промислу можна було протягом усього тижня, крім п'ятниці. Копіткі процеси ткання, відображені в на­родних повір'ях і обрядах, дійшли до наших днів.

Починаючи з IX—X ст. ткацтво перетворюється на окремий вид ремесла.

Використовують два види ткацьких верстатів — горизонталь­ний та вертикальний. Вироби за сировиною поділяються на льня­ні, конопляні, вовняні, бавовняні та змішані.

За призначенням тканину, яку виготовляли, поділяли на три групи: для одягу, для впорядкування житла, для господарських потреб.

Х екскурсовод

Гончарство

Біжить швидка гірська річка Латориця в Закарпатті. Вона була свідком тих подій, які сталися на її узбережжі. Хлопчики з плаю пасли вівці неподалік річки. Йшла велика злива, змила на березі ґрунт. Один із хлопчиків послизнувся і мало не впав – руками обперся на землю. Земля виявилася м’якою, податливою. Хлопчик взяв до рук землю та почав скачувати клубки, а далі пласкі кружечки. Потім зліпив якесь звірятко і показав товаришам. Ті й собі захопилися ліпленням. Надвечір у село діти нанесли в руках багато виробів з того м’якого ґрунту – то і була глина, що і стала основою гончарних виробів. Спочатку це були іграшки, згодом – посуд, будівельні матеріали. Стали виготовляти фарбу і добавляли її для оздоблення.

Гончарство є невід’ємною складовою українського сільського побуту. Жодна українська оселя не обходилася і зараз потребує народної кераміки, що тісно ввійшла у побут сельчан.

Українські гончарі виготовляли різноманітний посуд для зберігання, приготування і подачі на стіл їжі – горщики, миски, полумиски, глечики, гладущики, тикви, барильця, довбанки, баньки, куманці, а також декоративний посуд. Кахлі, черепиця, дитячі іграшки, цеглу, димохідні труби, скульптуру майстри вважали за витвір мистецтва. А кольори, що підбиралися до виробів – вони були неперевершеними, самобутніми, оригінальними.

Спочатку вони були сірими, чистими. Але згодом розписи, що з’являлися дивували своєю неперевершеністю і неповторністю. Декор глиняних виробів складався із різноманітних геометричних елементів у вигляді косих, прямих смуг, хвилястих та спіральних ліній. Кожен регіон мав свій колорит, свою барву.

ХІ екскурсовод

Писанкарство

Масове розписування яєць в Україні побутує протягом  століть. У багатьох народів збереглися перекази, у яких яйце виступає джерелом життя, світла, тепла, пробудження, відродження. Писанки виготовляють до Великодніх свят.

Із писанкою пов'язані й магічні дійства. Для забезпечення  майбутнього врожаю  весною на Юрія  писанки котили по зеленій  пшениці й закопували в землю.

 Розрізняють такі види писанок: крапанка, крашанка, шкрябанка (дряпанка), писанка, мальованка.

Усі три види декоративно-прикладного мистецтва мають спільні риси. Усі вони оздоблювалися символами-оберегами.

Вироби народних майстрів були закодованими, і кожний обе­рег мав своє призначення. Якщо ви виготовляєте виріб, у якому бажаєте багатого врожаю, зображуєте зернятка, грабельки, землю, воду, безконечник. Якщо ви бажаєте довголіття, зображуєте сон­це, ружу, рибу, оленя, сосну, вербу, сонях. Якщо це виріб для зако­ханих, ви зображуєте квіти, смереку, зозулю, повну ружу, з поба­жаннями сили — дубовий та калиновий листи, вербову гілку. На своїх виробах майстри також зображували символи-попередження — заячі вуха, ведмежі лапи, зуби вовка, вовчі ребра. Велику роль вони відводили християнським символам: хрестові, церкві, Святій Трійці, Божому оку.

І.Гнатенко

Я люблю свою хату

І подвір’я, й садок,

Де і сонця багато,

І в жару – холодок.

Тихо й затишно, квіти

Коло хати цвітуть,

І невтомно все літо

Бджоли у цвіті гудуть.

Все для мене тут рідне:

Стіни – білі, як сніг,

І віконце привітне,

І дубовий поріг.

Рідна казка про гномів,

Рідна стежка і сад…

Всюди добре, бо вдома

Краще, кажуть, стократ.

Звучить пісня

Червона Кам’янко моя

О.Тараненко – В.Коровнік

Червона Кам’янко моя,

Дитинства лагідна колиско.

Там осінь щедрістю буя

І Шлях Чумацький близько-близько.

Приспів

На варті пам’яті стоять

Під яворами обеліски.

Червона Кам’янко моя,

Тривог і радощів колиско.

Я знаю і твій біль, село,

Повік невигойну судому.

Пів батальйону не прийшло

З війни останньої додому.

Приспів той же

Там батько степом весь пропах,

Там серпень міряє гектари.

Несуть в обжинкових снопах

Свою надію хлібодари.

Приспів той же