Есе "1000 днів війни. Мій шлях.!

                                           1000 днів війни. Мій шлях.

Все почалося навесні 2014 року. Маленька шестирічна дівчинка, сповнена щастя, в пишній бузковій сукні поспішала з батьками на випускний до дитячого садочка. Усі люди навкруги були привітні та щасливі, хлопчики та дівчата випускали в ясне небо повітряні кульки, прощалися з дитинством. Попереду її чекало шкільне життя – нове та незвідане. Та не судилося, принаймні, не в цьому місті поміж териконів.

Родина збиралася на святкування матусиного дня народження, на вечір чекали гостей. Тоді ніхто навіть уявити не міг, що станеться те, що згодом будуть називати «народною владою». Бойовики захопили владу і почали встановлювати свої правила проживання - всюди були озброєні солдати, блокпости на виїздах з міста. Одного дня батьки вирішили виїжджати до бабусі, і на першому ж блокпості їх зупинив молодий хлопець зі скляними очима та автоматом в руках. Він щось кричав незрозуміле, потім наказав батькові вийти з машини, і після довгих сперечань, нарешті дозволив поїхати.  Від тої миті маленька дівчина стрімко подорослішала. В інші часи дорога була швидкою і легкою, та в той день здалося, що вона була нескінчена. Бо коли приходиться від чогось тікати, почуття що за тобою женуться не залишає тебе. Нарешті, доїхавши до бабусиного селища, всі трохи заспокоїлися, втомлені від переїзду та сповнені жахливих емоцій, полягали спати.

Почалося інше життя, нові друзі, нова школа, звичайна сільська замість профільної гімназії. Та це не саме страшне, весь жах був попереду. Почалися обстріли, від яких навіть будинок тремтів. В колись ясному небі замість птахів почали літати ракети. Шкільне життя проходило під партами або у підвалі. Дівчина навчилася рахувати не на олівцях та яблуках, а на розпечених дулах градів. Коли стало зовсім нестерпно, довелося їхати подалі від боїв.

Знову інше життя, все як по колу, знову містечко між териконами, нова школа-ліцей, нові друзі.

Життя ніби стало на правильні рейки. У дівчинки була своя кімната в новенькій квартирі, шкільні будні, прогулянки з друзями, захоплення. І все би нічого, та почалася епідемія. Школу відправили на онлайн навчання, прогулянки заборонили. Всі вже звиклися з обмеженнями та продовжували жити в нових умовах. Нарешті, прийшло повідомлення від вчителя, що завтра виходим з карантину. За останній час це була найрадісніша новина. Та радість тривала  недовго.  Зранку 24 лютого 2022 року замість будильника, довелося прокинутися від більш гучних звуків. Від батьків пролунали страшні слова: «Почалася війна».

Як, знову кудись тікати, боятися і терпіти! Розум відмовлявся в це вірити. Тієї ж ночі над містом з’явилися бомбардувальники і почався обстріл. Це була найстрашніша ніч у моєму  житті, після якої довелося вдруге покинути  рідний дім.

Вже доросла маленька дівчинка залишила в своїй кімнаті послання: «Я обов’язково  повернуся». Та знов все вирішилось інакше. Зрадницькі снаряди спалили до попелу всі надії на повернення, залишивши тільки спогади та сльози.

Тепер дівчинка опинилася в великому місті, де замість звичних териконів та шахт, безкрає море та кораблі.  Поряд батьки і більше нікого з рідних чи друзів. І знову те злощасне коло нового життя, все з початку. Чуже місто, порожнеча на душі, проте безмежна жага до життя змусили дівчинку підняти голову і піти далі. Вона починає знов своє дитяче захоплення манікюром, навчається професії паралельно з навчанням  в онлайн школі, звикається з новим життям. Так яке воно нове життя шістнадцятирічної українки, дитинство якої спаплюжила ця підступна війна? Вдень займати себе бодай чимось, аби виштовхнути плеяду думок про минуле щасливе життя і про жахіття, які все це скалічили, а вночі, під смертоносні звуки оскаженілих від ненависті шахедів, молитися Богу в надії на милість.

Не зламала дівчину ця триклята війна, бо надія і віра завжди йшли поруч.

 А попереду знов випускний, але вже у школі. І вірить вже зовсім доросла дівчинка, що вбереться вона  в пишну бузкову сукню під мирним небом найріднішої країни.