Есе .

Міський конкурс

есе

«Мій Олесь Гончар»

Роботу виконала

Піньонжик Тетяна Сергіївна,

учениця 8 класу

Гаврилівської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів

Каланчацької селищної ради

Херсонської області

Керівник:

Федоров С. І.,

учитель української мови та літератури

Відомості про автора

Що ми знаємо про Олеся Гончара? Що мені, тринадцятилітній людині, можна про нього сказати, якщо його, як мені сказали, вивчають в одинадцятому класі. А коли ж саме я з ним познайомилася. Усе по порядку.

Знаю, що 2018 року ми святкуємо сторіччя з дня народження Олеся Гончара (але цікаво: як було записано в паспорті – Олександр?). Із письменником я вперше познайомилася, певна річ, на уроці української літератури, було позакласне читання. Єдиний мною поки що прочитаний твір – «Бригантина». Сказати, що я вражена, – нічого не сказати. Я до цього подібних творів не читала. Мене автор зацікавив. Для мене Олесь Гончар відразу стає одним із улюблених прозаїків. Хочу ще його читати. Планую, вибираючи за обсягом, «Модри Камень» (назва зацікавила). Попросила у свого вчителя порекомендувати щось із Гончара. Сказав, що для моєї душі незабутніми будуть роман у новелах «Тронка», роман «Берег любові» та «Собор», я росту і світогляд мій розширюється. До речі, часто чуємо від учителя фразу «Собори душ своїх бережіть», –  тепер я буду знати, кому вона належить. Його роман «Собор» перекладали і читали у багатьох країнах, але не в Україні. На Батьківщині книга була заборонена майже чверть століття. Учитель заінтригував історіями Тоні й Віталика, Інни – кураївської Марусі Чурай. Отже, з творами визначилася, тепер буде чим зайнятися, щоб не зависати в соцмережі.

Повернімося ж до постаті О. Гончара. Його життя нагадує сюжет роману. Свіжа робота журналістів – https://www.youtube.com/watch?v=x5FxsBYNNhg – рекомендую. Факти, які мене дивують, вражають, захоплюють (декількома словами): виховували дідусь із бабусею, вона ж, мабуть, і казала на хлопчика Лесик, а вже вчитель назвав Олесем; навчання в університеті обриває війна (на фронті був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) – згодом з’являється трилогія «Прапороносці»; писав (!) вíрші. Був знаним літературознавцем, культурологом, критиком, небайдуже ставився до тих політичних процесів, що відбувалися в суспільстві. Його пристрасний, схвильований голос на повну силу зазвучав із трибун різноманітних демократичних з’їздів в останні роки життя. Це було, напевно, своєрідним благословенням землякам побудувати омріяну сотнями поколінь попередників незалежну державу, вибороти собі право гідно називатися нацією. Бог дав йому зовсім мало часу, щоб відчути повністю себе у незалежній країні. Український народ боляче сприйняв новину про втрату Олеся Гончара. Дивуюся керівникам влади, чому тільки після смерті аж у 2005 році присвоєно звання Герой України. Цікаво, як пан Олесь реагував би на сьогодення. Відчуваю, що до нього б прислухалися. Шкода, що зараз немає гончарів (маю на увазі не майстрів керамічних виробів)…

Микола Бажан зазначав: «Гончар – художник світла, його дослідник, зображувач і поет. Закохано й уважно простежує він промені, що пронизують людські істоти, що оживлюють природу, що ринуть крізь космос». Олесь Гончар – це письменник, який чудово поєднує лірику з епосом, романтизм із реалізмом; це людина, яка змогла стати вільною. От у повісті «Бригантина», у якій автор порушує проблеми виховання, «важких» підлітків (або, як казав директор Валерій Іванович, «кришталевий вік»), мене вразили слова Марисі Павлівни про те, що «... міряти людину маємо не по її падіннях, а по її висотах – отам буде її справжність». Або Ганна Остапівна учила, з чого складаються людські чесноти: праці, правди, любові. Я, мабуть, належу до тих людей, які не вірять. Як і Тритузний Антон Герасимович, я не повірила у смужку нескошених диких ромашок. Я не вірила у те, що Порфир зміниться – повернеться. А вийшло так, що Олесь Гончар посіяв зерно віри у мені. Він допоміг розібратися в людях. Я в захваті від того, що вчителі-вихователі спецшколи зуміли підібрати ключики до сердець своїх шибайголів, хоч це їм давалося нелегко. Для себе й досі не можу повністю чітко визначити, що штовхає дитину, а тим паче, дорослу людину на якісь негативні вчинки. Хто ж винен? Одне я зрозуміла точно, що всі стосунки потрібно будувати на довірі, взаємодопомозі та повазі один до одного.

Ще мене дуже зацікавило: як життя Олеся Гончара пов’язане з таврійським краєм, Херсонщиною. Це питання, я вважаю, залишиться для мене не нерозгаданим. Адже хто шукає, той знаходить.

Вірю в те, що слово Гончара, як і багатьох інших майстрів Слова, не загубиться в часі, а знайде свого адресата. Вічним залишається  висловлювання Олеся Терентійовича про те, що «маємо відродити в наших сучасних українцях і українську генетичну пам’ять, почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашистим євшан-зіллям рідного слова.