Есе "Війна за свій шлях"

Війна за свій шлях

Війна… Це  дуже страшне слово  чорного кольору.  Це історія жахів та болю, страждань і невідомого майбутнього.  Це щось неприродне, жорстоке, божевільне.  Вона враз перекреслила все моє життя, мрії.  Ще не так давно я посміхалась, раділа  життю, мала багато друзів,   планів на майбутнє. Але в один момент все змінилося…

Мені 14 років, але це вже друга війна, яку я зустрічаю на своєму шляху. В квітні 2014 року незваною гостею вона тихо підкралася до мого мальовничого та квітучого села. Тоді вперше я відчула, що таке справжній страх.  Я пам’ятаю, як завмирало моє серце, коли я чула вночі гуркіт проїжджаючих танків та свист мін над головою. Так тривало 8 років. Та за цей час, я розумію, що це звучить дивно, ми звикли до цього моторошного внутрішнього стану. І кожного разу, коли наступала така жадана тиша, чомусь ставало боязко та лячно.  Але, не дивлячись ні на що, ми намагалися жити звичайним життям. Здавалося, що всі тяжкі  випробування вже зустрілися на нашому шляху. Ми навчилися жити  з цим та виживати тоді, як всі інші регіони  жили звичайним життям. Я багато разів  питала себе, чому я повинна пройти через війну. Я не розуміла,  кому і для чого це потрібно. Відповіді не було.

Похмурим ранком 24 лютого 2022 року  війна вдруге вломилася в наше життя.  ЇЇ обличчя змінилося. Кровожерна, жорстока  варварська , бездушна.  Мертвими кроками йшла вона по моїй країні, забираючи  почуття безпеки й спокою та  залишаючи за собою тільки смерть та руйнування. Без води  та їжі, тепла та світла, ховаючись від  постійних обстрілів шість місяців мені довелося перебувати в підвальному приміщенні моєї рідної школи разом з іншими мешканцями  мого села, бо моя рідна домівка була зруйнована вщент. За цей  проміжок часу ми змогли переглянути свої принципи та ідеали, зрозуміти і визначити сенс і мету людського життя, навернутися до Бога.  Кожного разу, коли я чула вибухи, я відчувала страх. Кому невідомий цей стан? Страх, який пізнали люди під час війни, не можна порівняти зі звичайними страхами. Він наринає раптово. І як  важка пітьма наповнює тебе з середини   та  паралізує  волю та  відчуття.  Я знаю, як звучить вибух,  коли  ракета вагою  500 кілограмів падає  на будівлю. І саме це довелося мені пережити. Завдяки Богу та нашим героїчним воїнам, які достали мене з-під завалів, я пишу сьогодні ці рядки.  Сьогодні я ціную життя і безпеку набагато більше. 

Почуття тривожності  ще залишалися зі мною, хоча зараз я  перебуваю  в більш безпечному місці. Моя душа болить та розривається на шматки  від звісток, які приходять з мого рідного села. З села, якого  сьогодні більше не існує…

Я радію тому, що наші воїни, найхоробріші воїни в світі,  показують кожний день свою силу, стійкість та волю. Вони впевнено крокують  до перемоги. Сумую та наповнююсь жалем через те, що солдати та прості люди не повертаються до своїх родин, а їхні душі відлітають у вічність. Ми не здаємось, ми стоїмо за нашу Країну. Наша нація не зламається, бо ми маємо найсильнішу зброю  - любов до нашої рідної землі. Я – українка, частинка нашої нації,  і дуже цим пишаюся.

Я вірю в нашу перемогу. Наша поранена країна обов’язково підніметься з руїн, розправить  широко свої крила та полетить вільним птахом в щасливе майбуття.