Етнокраєвиди в поезії Т.Г.Шевченка

 

 

2015 рік

    Британський дослідник феномену націоналізму  Е.Д. Сміт  у праці « Культурні основи нації . Ієрархія  , заповіт  і республіка» наголошує , що   «романтики обернули територію в поетичні краєвиди і зробили її головним компонентом самого уявлення про націю».

   В означену парадигму європейського культурного процесу цілковито  вписується  творчість

Т. Шевченка  , у якій поетизація природніх реалій рідного краю досягла найвищої естетичної довершеності . Водночас поетичні пейзажі митця,   просторові образи степу , поля , Дніпра  , моря нерозривно пов’язані з історичною долею народу , що  споконвіків  заселяє цю землю .

  Показово, що лише краєвиди батьківщини «заряджали»  Кобзаря творчою енергією. Поет, перебуваючи на засланні , у листі скаржиться , що втратив дар естетизації зорових вражень від споглядання природи.

    Тому, працюючи над текстами поезій Т.Г.Шевченка , прагнула дослідити вплив етнічних краєвидів на творче піднесення автора, у якому вигартувався гармонійний сплав візії , слова, смислу, також інтерпретувала етнічні образи на власне сприйняття Шевченкової поезії.

Етнокраєвиди в поезії               Т.Г. Шевченка

 

 

 

                  Візія  рідного краю

 

Рідний  край! Ці слова щемливим трепетом відгукнуться у серці кожного, а уява зразу ж вибудує асоціативні образи в думках кожної людини.

   Запахне ваніллю, терпким ароматом гвоздики, духмяного перцю кожному жителю теплих острівних держав. Зашумить густими кронами могутнього клена у вухах  представників  Канади.  Жбурне  холодними сніжними вітряними хвилями  в обличчя норвежцю ,  а смагляволиций італієць інтуїтивно потягнеться до гарячого сонячного проміння, щоб бодай так відчути дух рідного краю.

     Рідна Україна! Богом даний край, що замережаний тихоплинними річечками, навколо яких шепочуть очерети, плачуть над водою верби. А вийдеш у поле -  і дух спирає від захвату радості життя, від широчіні , безмежності степу. Дивишся вперед , а  очі самі вихоплюють десь далеко – далеко стрункі тополі, що , мов молоді дівчата, вибігли та застигли край дороги  , чекаючи коханих.

    Але все ж таки найбільшою та найсильнішою асоціативною  домінантою  є головний символ України – Дніпро, що котить свої могутні руки – крила всією територією країни, несучи свою невимірну водяну силу до берегів моря.

 А яким уявлявся Кобзарю наш непереможний Дніпро – велетень?

  Помандруймо сторінками Шевченкового «Кобзаря»  та

спостерігаймо за щораз новим образом могутньої ріки. 

 

 

Роздуми  на березі могутнього Дніпра.

        (асоціативна мініатюра)

    Дивлюся на ранішнього Дніпра, що , сонно перекочуючи хвилі, вмиває київські береги від міських клопотів.

    Так само колись задумливо спостерігав Тарас Григорович Шевченко за зміною настрою потужної ріки і відчував її значимість. Саме вона стала символом славної історії , що поєднує різні епохи, починаючи з найдавніших часів.

   Ріки, як і люди, мають свою історію.

     Є вона і в найбільшого водного велетня України.  Напевно, у той час, коли « веселочка воду позичала», маленький, ще зовсім крихітний , Дніпро прокидався , даруючи сонячне вітання своїй неньці Україні . Та  швидко проходив день і наставала  ніч…  І  Дніпро, чуючи колискову, сповнену весняного вітру та запаху каштанів, засинав… Спав… Так солодко спав…

  Та не завжди безтурботно хлюпотів біля схилів Києва: не раз заграви пожеж відбивалися у його водах, а войовничі заклики чужинців луною відбивалися на його плесі. Та нічого не забув Дніпро: все доніс, нічого не розплескав , а зашифрував у етнокоді. 

 Зростав, мужнів Дніпро, а з ним народжувалася, стверджувалася наша держава – Україна.

  І ми, українці,  переплетені невидимими нитками історії,  спрагло вбираємо всіма фібрами душі минуле, прагнучи самоствердитися як горда нація, як неповторний етнічний народ, який є рівним серед інших. Саме ці ідеали прагнув донести рідному народові Тарас Шевченко, щоб забули назавжди українці почуття меншовартості , щоб змужнілі піднялися на боротьбу за Україну, за Дніпро.

Асоціативно розкодувати текст «Реве та стогне Дніпр широкий»

 

Реве старезний батько несамовитими голосами ,  б’ючись  об круті береги , розбиваючи синій кришталь … Стогне Дніпр, щоб розбудити тих , хто спить…

Хай прокинеться земля, запалають тут серця . Хай прийде нарешті воля!

  « Сердитий вітер завива»

Сердитий вітер здіймається вгору , зриває останнє листя із верболозу ,стає сильним і безжальним , його ніхто не зупинить , лише  батько Дніпро хвилями намагається вгамувати свого молодшого сина .

 Здалеку здається, що це двобій двох стихій: вітер з розгону вдаряється об водяну гладь, виштовхуючи високо в повітря хвилі – гори, а велетенська ріка , звиваючись , дає відсіч.

«Додолу верби гне високі»

 

Додолу верби падають безсилі, б’ючись  своїм волоссям об хвилі , що затягують ніжне гілля у водяну гладь. А десь поряд відбувається незвичайна алхімія природи: зелений колір, подарований вербами, переплітається  із синім , утворюючи неймовірний лазурний колір , який у ясну погоду яскраво  - фіолетовий .

 

    «Горами хвилю підійма»

Горами хвилі підійма батько – Дніпро – це він показує всю свою міць та силу . Ще трішечки і синій кришталь доторкнеться до берегів блакитної безодні , обрамленої білими казковими героями : то драконами , то гномиками , то величезними кораблями , що мчать на вітрилах мрій серед приборканого моря . Та це тільки примари, витвори людської фантазії, можливо, щось те, чого так не вистачає у нашому раціональному житті.

 А може, то туга за чимось нездійсненно – незрозумілим ?

Асоціативне    гроно

 

Інтерпретований образ степу

   Могутній, широкий та незбагненно красивий степ ніколи не був для пересічного українця просто частиною природи.

   У нашому уявленні степ – ніби жива істота, що пережила багато поколінь українців, увібрала в себе всю історію нації, ставши хранителем нашої культури, дійовою особою знакових історичних подій.

 

 Для кожного з нас степ означає щось своє.

1.          Свобода.

« Там в широкім полі воля,

  Там синєє море

  Виграває, хвалить Бога,

  Тугу розганяє».

                                « Н.Маркевичу».

 

   Разом із Кобзарем стоїмо серед безмежжя степу…Міріади звуків,  рухів , різних пахощів разом із буйним вітром вриваються до нас , співаючи осанну життю. І починаєш розуміти дивну річ: серед буяння природи, де тісно переплелися невидимими нитками життя рослинний та тваринний світи, ти відчуваєш простір та свободу.

 

 

2. Історія рідної землі.

           « Сонце гріє, вітер віє

            На степу козачім.

           На тім степу скрізь могили

           Стоять та сумують».

                                « До Основ’яненка ».

 

   Інколи неспокійно степові. Весь час згадує він завзяті козацькі битви, коли зелене простирадло розфарбували в яскраво – червоний колір. Не може забути і стогін бранців, яких гнали хижі вороги в далеку неволю. Їх імен вже й не пам’ятає людська пам'ять , лише степова дума - згадка може все це відтворити, адже стількох відважних синів вкрив він своїми плечима. Можливо, щоб краще спали вони , співає степ то сумної, то суворої, а іноді замріяної пісні.

 

3. Місце вільного духу.

      « На могилі кобзар сидить

       Та на кобзі грає.

       Кругом його степ, як море

       Широке, синіє.

       За могилою могила,

        А там – тільки мріє».

                           « Перебендя».

 

   Коли б запитали українців, де почувають себе вільно, то більшість відповіли б , що у природньому середовищі, десь серед безкраїх полів, а краще серед безмежжя степу.

   Саме тут століттями гартувався дух непокори до соціальної та національної несправедливості серед  українців – утікачів.       На цих землях непорушною перепоною стояли запорожці . Тому і до цього часу витає вільний дух.

 

4. Внутрішня свобода особистості.

  « Світи довше в чистім полі,

      Щоб нагулятися доволі».

                                       « Причинна».

 

   Степ давно став місцем психологічної реабілітації особистості, коли , вирвавшись із марнославства міста, людина відчуває себе частинкою природи із своїм життєвим ритмом, із внутрішньо запитуваними потребами.

 

5. Безмежність творчої думки.

 

  « Старий заховавсь

     В степу на могилі, щоб ніхто не бачив.

     Щоб вітер по полю слова розмахав.

     Щоб люде не чули., бо то Боже слово,

     То серце по волі з Богом розмовля  »

                                             « Перебендя».

 

    Коли відпочиваєш у степу, прислухаючись до нового для саме ритму природи, розумієш, як багато не знаєш про цей знайомо – незнайомий світ. І тут уява вимальовує незвичайні образи, а осідлана творчістю думка  несе у просторі та часі.

 

 

6 . Вічність.

 

 « Кругом поле, як те море

  Широке, синіє  ».

                         « Тополя».

 

   Вийшовши у безкінечний та прадавній степ, де небесне світило тисячі років сходить та заходить, де постійно зароджується та згасає життя, розумієш вічність степу, неба, землі. І усвідомлюєш, що твоє життя є миттю на тлі вічності Всесвіту.

 

  Широкий український степ, дбайливо плекані  поля заворожували  Тараса Шевченка, будили в його душі найкращі почуття. Тому символічний образ поля він використовує 181 раз, а  слово степ  - 128.

 

 

 

 

 Поетична візія образу Чорного моря

  Шевченкове море постає перед нами у трьох емоційних станах .

 

Шельф – спокійне, лагідне, з лазурним відтінком . Цей колір дарує нам душевну гармонію, несе спокій :

 « Грає синє море ,

Грає серце козацькеє …»

 

 

 

  Материковий схил – ніжне море,  бурхливе, з синім відтінком , який означає  волошкові  барви, що розкривають  глибину внутрішнього світу людини , є атрибутом філософської думки :

 

«Синє море грало …

… Нехай вам панове – товариство ,

Бог помагає !

І в синім морі хвилі потопає … !»

 

 

  Ложе  – сердите море, роздратоване , з темно - синім відтінком .  Це  каламутна вода , роблячи водяні вирви  ,  спіраллю закручується із прозорою водою, створюючи  вічний  людський океан думок , таких діаметрально протилежних.  

« … Гамаліє ! Серце мріє .

Сказилось море…»

 

 

 

 

 Отже, поетизувавши краєвиди і природу Наддніпрянщини, Тарас Шевченко передає нам свою любов до рідної землі, тонко змальовуючи її красу як художник, але одягаючи в оболонку слова.

  Великий Кобзар знову доводить нам, що феномен націоналізму полягає в натуралізації етнічної української історії, коли переплітається розвиток етнічної спільноти з історією та природним середовищем.

     У результаті цього тристороннього процесу ми, українці, завжди були і залишаємося « закоріненими» у свою історичну батьківщину, бо

« народ має свою землю, а земля має свій народ».