Тема 1.

Фізико-географічна складова природничо-наукової картини світу (4 год.)

1.     Об’єкт і предмет вивчення сучасної географії. Суть географічного мислення.

2.     Місце географічної картини світу в загальнонауковій картині світу.

3. Структура системи географічних наук.

4.     Коротка історія розвитку географії.

Об’єкт і предмет вивчення сучасної географії. Суть географічного мислення

Назва науки «географія» походить від давньогрецьких слів «γέα» («гео») – «земля» і «γράφω» («графо») – «пишу». Це одна із найдавніших наук. Як і кожна наука, географія має певний об’єкт і предмет дослідження.

Наука– це область творчої дослідницької діяльності людства спрямована на отримання нових знань про природу, суспільство та мислення. З одного боку наука – це процес отримання нових знань (пізнання), а з іншого – сума усіх здобутих людством знань.

Об’єкт дослідження– це предмет матеріального світу, явище, певні властивості, а також зв’язки між явищами та властивостями дійсності. Об’єкт існує незалежно від суб’єкта пізнання – людини. Упродовж розвитку науки уявлення вчених про об’єкт вивчення географії змінювалися.

Наша планета є об’єктом вивчення родини наук про Землю (сюди, разом з географією, входять геологія, біологія, геофізика, геохімія тощо).

Але географія вивчає не всю Землю. У першій половині ХХ ст. виникло вчення про географічну оболонку як основний об’єкт вивчення географії. Географічна оболонка – це сфера взаємопов’язаного й взаємозумовленого розвитку верхньої частини літосфери (земної кори до глибини 10-80 км), усієї гідросфери й біосфери до нижньої частини атмосфери (до озонового шару – на висоті 22-25 км). У наш час географічну оболонку однозначно вважають об’єктом вивчення фізичної (природничої) географії.

Упродовж останніх десятиліть в географії все більше уваги приділяється вивченню просторових закономірностей діяльності людства, взаємодії людини і природи. Тому стала поширеною точка зору про те, що об’єктом вивчення всієї географії є географічне середовище – як частина географічної оболонки, яка суттєво змінена внаслідок життєдіяльності людства. Географічне середовище формується в результаті впливу суспільства на оточуючу його земну природу упродовж кон­кретного історичного етапу. При цьому основа географічного середовища залишається природною, але на неї діє велика кількість чинників суспільного характеру. Цей процес історично набуває дедалі біль­шої масштабності.

Предмет дослідження – це ті властивості об’єкта, які хоче вивчити дослідник. Як правило, предметом географічних досліджень є аналіз взаємозв’язків між природними чи суспільними об’єктами, а також між природою, населенням і господарством у просторі й часі.

Географія – це система наук. І кожна з географічних наук має свій предмет і об’єкт дослідження (наприклад, кліматологія має об’єктом вивчення атмосферу Землі, а предметом дослідження – її багаторічний стан в певному місці за певним час).

Суть географічного мислення полягає в умінні бачити світ в об’ємі (в просторі й часі), аналізувати чисельні взаємозв’язки і взаємодії, які зумовлюють певні закономірності розміщення природних і суспільних об’єктів. Розібравшись у причинно-наслідкових зв’язках, людина, що володіє такими здібностями, може пояснити просторову організацію оточуючого світу, прогнозувати його зміни.

Місце географічної картини світу в загальнонауковій картині світу

Наукова картина світу, НКС – це наукове світорозуміння, яке ґрунтується на актуальних для сучасності законах, теоріях, концепціях тощо. Наука розвивається, тому змінюється і НКС. У складі НКС виділяють природничо-наукову і суспільно-наукову картини світу, а ті, в свою чергу, поділяють на часткові наукові картини світу (до яких належить і географічна).

Так, природничо-наукова картина світу (ПНКС) – це вищий рівень узагальнення й систематизації знань наук про природу, їх принципів, законів і концепцій, які дають цілісне уявлення про природу. ПНКС можна також визначити як систему наукових знань про природу, сформовану у свідомості людства.

НКС – це узагальнене поняття, яке стосується надбання усього людства. Якщо ж мова йде про конкретну людину, то стосовно неї вживається поняття «науковий світогляд». Світогляд – це форма самосвідомості людини, засобами якого вона сприймає, осмислює і оцінює навколишню дійсність, визначає своє місце й призначення в ньому. Світогляд людини формується через світорозуміння. Світорозуміння формується в процесі пізнання – мисленнєвої діяльності людини, націленої на формування у її свідомості системи знань про навколишній світ.

Оскільки існують три головні, взаємопов’язані між собою сфери світу — природа, суспільство і мислення, — все наукове знання поділяється відповідно на три головні галузі: природознавство (природничі науки), соціально-економічні (суспільні) науки і науки про мислення, про людський дух — філософські та психологічні.

Географія – чи не єдина наука, яка входить до складу як природничих, так і суспільних наук, оскільки формує знання про територіальну організацію як природи, так і суспільства. Тому географічна освіта націлена на формування у людини цілісного уявлення про закономірності розташування як природних, так і суспільних об’єктів у межах географічної оболонки. Вона є «містком» між природничо-науковою і суспільно-науковою картиною світу. Світ дуже складний, і кожна наука розглядає його очима дослідників через певну «призму». Географ розглядає світ через призму просторових взаємозв’язків поблизу земної поверхні.

Структура системи географічних наук

Структура географічної науки є результатом процесів її диференціації та інтеграції ( у т.ч. – з іншими науками). У складі системи географічних наук умовно слід виділити три підсистеми (блоки) наук: природничо-географічні; суспільно-географічні; наскрізні й допоміжні. Кожен із указаних блоків поділяють на галузеві (вивчають одну із галузей діяльності суспільства) або компонентні (вивчають із один природних компонентів); комплексні (вивчають природні комплекси, як наслідок взаємодії природних компонентів, або суспільні комплекси, як наслідок взаємозв’язаного розвитку галузей господарства), інтегральні (які вивчають різні аспекти взаємодії природи і суспільства, або сформувалися на межі географії й інших наук).

Великі галузі географії, в свою чергу, поділяють на менші галузі. Наприклад, гідрологія як загальна наука, складається із гідрології суходолу й океанології. У свою чергу, гідрологія суходолу поділяється на руслознавство (наука про водні потоки – річки, струмки), лімнологію (наука про озера), болотознавство.

За охопленням території як компонентні, так і комплексні географічні науки поділяють на глобальні, регіональні (вивчають регіони – від материка до окремої країни), і локальні(вивчають території розміром від адміністративної області й менше).

Нижче подаються таблиці, які у спрощеному вигляді характеризують систему географічних наук. Інші автори бачать цю систему у вигляді «дерева», від стовбуру якого відходять великі гілки, від великих – менші – і так далі; треті вчені поділяють систему географічних наук на «поверхи». Використовуючи дані табл. 1 спробуйте самостійно скласти «дерево» системи географічних наук.

Таблиця 1

Структура сучасної географії, як системи наук

У кожної галузі географії є свій предмет досліджень, але він пов'язаний і з іншими науками (див. табл. 2). Географічна наука має справу з простором і людиною у часі, розуміючи, що саме на людині пересікається більша частина досліджень. Географія чимало може дати іншим наукам і чимало отримати від них.

Таблиця 2

Приклади зв’язків окремих галузей географії з іншими науками

Таблиця 3

Приклади географічних наук за охопленням території:

Коротка історія розвитку географії

Відомо, що географія як наука веде свій початок від філософів античної Греції (Аристотеля, Ератосфена, Стратона, Птоломея), хоча окремі розрізнені географічні знання дослідники знаходять ще в державах стародавнього сходу. Її походження від грецьких слів "γέα" – «земля» і "γράφω" – «пишу» означає, розуміння цієї науки як "опису" або "зображення" Землі. Саме в останньому змісті цей термін широко використовувався у стародавні часи.

Етапи: космологічний або міфологічний, ранній натурфілософський, античний натурфілософський, середньовіччя, епохи Відродження, нового часу, новітнього часу й сучасності.

Етап міфологічних уявлень (донауковий)

У первісних суспільствах накопичувалися практичні географічні знання, які були необхідні для різних видів господарської діяльності (наприклад знайдена на березі річки Росава поблизу села Межиріч на території Черкаської області „карта” видряпана 15-17 тис. років тому на кістці, могла слугувати мисливцям). Знання жерців і шаманів про рух небесних тіл допомагало у плануванні землеробської праці.

Поступово формувалися уявлення про суть і будову Світу Серед міфів різних народів вирізняється група, що пояснює залежність природних явищ від космічних та надприродних сил. Ці міфи, й відповідно, уявлення про світ, називають космогонічними. У міфах Стародавньої Греції стверджується, що Світ рухається від Хаосу (безпорядку) – до Космосу (впорядкованого розвитку). Часто роль повелителів природних явищ відводилася богам (Еолові – богу вітру, Плутону – богу підземелля), або героям – Ахіллесові, Гераклу тощо.

У світогляді давніх слов’ян теж існував свій пантеон богів, що „відповідали” за певні природні явища (Перун, Мокош, Дажбог тощо).

Ранні натурфілософські вчення в географії

Натурфілософські вчення виникли у різних частинах планети (Древніх Індії, Китаї, Вавилоні, Єгипті та Греції), переважно незалежно одне від одного.

Уявлення про природу культурних стародавніх народів були дуже перемішані з міфологією. Ще в ІV-III тис. до н.е. шумери створили міфи про створення світу, потоп і рай. У Британському музеї є географічні карти на глиняних табличках, очевидно, виготовлені біля 6 тис. років тому! На одній з них зображена північна частина Межиріччя (Євфрату і Тигру) та два гірські ланцюги.

Наступники шумерів – вавилоняни розвивали уявлення про походження світу („космогонію”), і його будову („космологію”). Тут, очевидно виникла писемність (клинопис) та календар. Світ вавилоняни уявляли куполоподібним, а небо – твердим „дахом”, поверх якого знаходяться дощові води. До „даху” прикріплені зірки, а під „дахом” рухаються Сонце і Місяць (який вавилоняни вважали головним небесним світилом. Землю вони уявляли підвищенням, яке оточене водою – Океаном. Під поверхнею землі, вважали вони, знаходиться печера (пекло, підземелля). Ці уявлення можна віднести до міфологічних.

Але наряду з цим, користуючись методами логіки і спостережень (тобто натурфілософськими підходами), вавилонян відкрили й ряд нових законів:

• Послідовне розташування від Землі п’яти відомих тоді планет.
• Виявили періодичність сонячних та місячних циклів та затемнень.
• Почали поділяти рік на 12 місяців; добу – на 24 години.
• Увели поділ 60-ричної шкали часу й шкали вимірювання окружності (60 хв.; 360^○).
• Запропонували поділ екліптики (великого кола небесної сфери, по якому відбувається рух Сонця серед зірок) на 12 знаків Зодіаку, сформували зоряний („астральний”) світогляд. Його сутність полягає у вірі в прямий вплив космічних тіл на долю людей.

Пізніше космогонічні уявлення поширилися і в інших державах Близького Сходу. Між Вавилоном і Стародавнім Єгиптом були безперечні зв’язки. Проте головне місце серед небесних тіл давні єгиптяни відводили не Місяцю, а Сонцю. Понад 3,5 тис. років тому вони першими точно визначили тривалість року й поділяли його на 12 місяців рівної тривалості (по 30 днів + 5 днів додавали понад цих місяців). Жерці прогнозували розлив Нілу в залежності від періодів календаря.

У стародавній Індії ще в середині І тис. до н.е. сформувалися релігійні й етичні учення, в яких було закладено матеріалістичне відношення до навколишнього світу: джайнізм (уявлення про матерію, простір і час, принцип „не заподіяння шкоди”), „Вайшешика” (5 субстанцій: земля, вода, світло, повітря та ефір, що складаються із вічних атомів, різних за якостями). Ці ідеї з’явилися одночасно, або навіть дещо раніше ніж у Стародавній Греції.

Китайці у І ст. до н.е. вже знали компас і гномон, рисували картосхеми на папері. Помітне місце у світогляді давніх китайців відігравало вчення даосизму (суть якого полягає у тому, що життя природи й людей по природному шляху – „дао”, в русі і зміні субстанції речей – „ци”).

Античні натурфілософські вчення в географії

Античність охоплює період тривалістю понад тисячу років (його початок відносять до 546 року до н.е. – встановлення рабовласницького ладу в Греції, а кінець – до 476 року н.е., – часу падіння Західної Римської імперії під натиском варварів). Античність умовно поділяють на два підперіоди: 1) Домінування Стародавньої Греції (елліністичний, 546 – 146 роки до н.е., коли країна була захоплена Римською державою), і 2) Стародавнього Риму (146 р. до н.е. – 476 р. н.е.). Рабовласницька культура античності перейняла від минойців і єгиптян геометрію та сонячний календар, від ассирійців і вавилонян - астрономічні знання, ділення доби, креслення, від фінікійців ― алфавіт.

Географія, як і всі інші науки стародавнього світу, розвивалася спочатку усередині натурфілософії, як цілісної системи мислення (без поділу на окремі науки). Натурфілософи античності розглядували світ як природну єдність. Людина об'єднувалася з природою, включалася в неї. Географічні ідеї були пов'язані з неподільною на частини географією, що вивчає простір за допомогою описового методу.

На початку античного періоду в Греції панували погляди на Землю, як диск; про висихання моря й зростання площі суходолу; про відому грекам і освоєну ними частину Землі – Ойкумену. Поступово межі Ойкумени розширялися (внаслідок завоювань, торгівлі, мандрівок). Розвиток мореплавання і торгівлі призвів до появи перших географічних описів – периплів і периєгезів. Перипли описували береги і були прообразом сучасних лоцій. Периєгези – це опис ділянок суходолу. Авторів таких описів називали логографами. Відомим логографом був Гекатей із Мілета (546-480 р. до н.е.), який узагальнив перипли і периєгези і склав опис усіх відомих країн.

У VІ ст. до н.е. виникають перші наукові школи, які намагалися сформувати цілісну картину Світу. Очолювали школи видатні мислителі того часу. Кожна школа займалася вивченням першооснови, від якої залежить усе різноманіття світу.

Найбільшим центром наукової думки був Мілет (іонічне місто-колонія Древньої Греції в Малій Азії), де виникли перші натурфілософські школи. Проте тлумачення природних явищ іонійськими натурфілософами було умоглядним.

У VI столітті до н.е. у грецькій колонії на півдні Італії виникла Піфагорійська школа, засновником якої був філософ і видатний математик Піфагор (біля 580–500 р. до н.е.). Піфагорійці вчили, що першоосновою всього та мірою всіх речей є числа. Саме цю “гармонію чисел” вони і намагалися відшукати у природі. Піфагор розробив так звану музично-числову модель Всесвіту. Суть цієї моделі полягає в тому, що в центрі Всесвіту перебуває „вічний вогонь” навколо якого по орбітах обертаються космічні тіла (Місяць, Сонце і п’ять відомих на той час планет).

Евдокс Кнідський (біля 480-355 до н.е.) обґрунтував ідею про кліматичні пояси, поклавши в основу їх виділення різницю в нахилі сонячних променів на земну поверхню у міру зростання широти (звідси з грецького «клімат» означає «нахил»). Він вперше застосував гномон для визначення широтного положення географічних об'єктів.

Виходячи з логічних міркувань, у класичний період Стародавньої Греції (V ст. до н.е.) сформувалася ідея про Землю, як кулю (оскільки куля – найбільш досконала геометрична фігура). Авторами цієї ідеї називають Парменіда, Піфагора або Евдокса. Але тільки видатний філософ античності Аристотель (384–322 рр. до н.е.) довів кулеподібність фігури Землі (його докази: розширення горизонту при піднятті по схилу гори, поступове зникнення корабля за лінією горизонту, кругла тінь від Землі на Місяці під час його затемнення). На жаль Аристотель сформував хибну геоцентричну модель Всесвіту (яка пізніше увійшла в священні книги християнства й стала канонічною, надовго затримала розвиток уявлень про Всесвіт – аж до пізнього середньовіччя, тобто була панівною 2 тисячі років). Геоцентрична модель Всесвіту удосконалювалася пізніше Гіппархом і Клавдієм Птоломеєм.

Майже одночасно з ідеями геоцентризму виникли й ідеї геліоцентризму – обертання Землі навколо Сонця (Гераклід Понтійський, Аристарх Самоський), які втім не отримали достатнього розвитку. Аристарх Самоський (ІІІ ст. до н.е.) приблизно визначив відстань від Землі до Сонця.

Серед учених елліністичного часу слід відзначити внесок Ератосфена із Кірени (276-194 рр. до н.е.), якого називають „батьком географії”. Йому належить сам термін „географія”, авторство у визначенні довжини меридіану Землі (40 тис. км) та складання першого глобуса, виділення на ньому „кліматів” – широтних смуг із різною тривалістю дня та певними особливостями природи, спроба першого фізико-географічного районування Землі. У своїх працях він об’єднав усі три напрями античної географії: математичний, землезнавчий і країнознавчий.

Ідею широтної зональності не тільки клімату, а й усієї природи розвинув Посідоній (ІІ – І ст. до н.е.). Зокрема, ним виділено 13 поясів (їх кількість відповідає кількості географічних поясів, що виділяють і зараз)

Географічні знання середньовіччя й епохи Відродження

У середні віки, порівняно з античним періодом, у Європі спостерігається застій і навіть деградація науки, в тому числі географії. Сам термін „географія” в майже повністю вилучається з обігу.

Певний поступ уперед спостерігався на арабському Сході, де отримала розвиток математична географія (земля вважалася кулею, і відповідно, проводилися її виміри), та описове країнознавство. Певною мірою арабські вчені (Ібн-Сіна, Аль-Біруні) зберегли і продовжували традиції античних наукових шкіл. Астроном Аль-Баттані з великою точністю визначив тривалість тропічного року, відкрив зміщення сонячного апогею відносно зірок.

Одним із найвідоміших арабських мандрівників був Ібн Батту́та. Побував він і в Східній Європі, зокрема, в Криму та на узбережжі Азовського моря (1330-ті роки), про що залишив згадку в надиктованих спогадах.

У середньовічну епоху окремі географічні відомості про українські землі, крім арабських купців і мандрівників, знаходять у порівняно не чисельних візантійських і західноєвропейських джерелах. Зокрема, візантійський імператор Костянтин Порфірородний зазначає назви порогів на Дніпрі. Відомості про територію нашої Батьківщини в ті часи знайшли відображення на рукописних картах. Важливими історичними й географічними джерелами знань є давньоруські літописи: літописне зведення 1073 року; «Повість временних літ» (1114-1116 рр.), у якій, зокрема, описується торговий шлях «із варяг у греки» – від Скандинавії до Чорного й Середземного морів.

В Європі у кінці ХV ст. почалася епоха Відродження, яка співпала з початком епохи Великих географічних відкриттів. Цей час ознаменував зародження ранньо-капіталістичних відносин у суспільстві і певний поворот до наукового природознавства. Перевидавалися твори античних авторів. Як і в античності, для вчених була характерною різнобічність занять і захоплень (як приклад – діяльність Леонардо да Вінчі). Як наслідок розширення Ойкумени (після подорожей Васко да Гами, Колумба, Магеллана та інших) накопичувалася географічна інформація. Відкривалися не лише нові землі, а й течії в океані, розширилися потреби у більш точній системі навігації (як результат – циліндрична нормальна рівнокутна проекція, розроблена у 1569 році для нової карти світу нідерландським картографом Г.Меркатором).

Етап нового часу

ХVІІІ століття – час подальшого розширення Ойкумени (відбуваються відкриття в Африці, Австралії й Океанії, російські експедиції до Сибіру, тощо). З’явилися підручники з географії (наприклад В.М.Татищев „О географии вообще и русской в особенности”, І.Гюбнер «Земноводного круга краткое описание», 1719г., С.Наковальнин «Политическая география» (1758-1772), Г.Крафт «Краткое руководство к математической и натуральной географии» (1738), Х.Чеботарев «Географическое методическое описание Российской империи» (1776) та інші.

З’явилися наукові гіпотези про виникнення Землі й Сонячної системи (Г.Лейбніц, М.Ломоносов, Е.Кант). Особливо слід відзначити космологічні й землезнавчі погляди німецького мислителя Еммануїла Канта. У праці „Загальна природна історія і теорія неба” він виклав гіпотезу про походження Землі внаслідок згущення матерії. Для своїх натурфілософських гіпотез він використовував теорію руху матерії І.Ньютона, закони рухів космічних тіл І.Кеплера тощо. За Кантом, географія займається явищами, які протікають у просторі в один і той же час: „Географія дає ідею цілого по відношенню до простору”. Географія, на його думку, не має свого предмета дослідження, займається вивченням різних предметів у просторі, і у залежності від предмету вивчення поділяється на фізичну, математичну, політичну тощо.

Не дивлячись на певні успіхи, географія ще не стала теоретичною наукою і у ХVІІІ столітті виконувала по суті довідкову (описову) функцію. Тільки в кінці XVIII ст. географія почала відділятися від космографії і фізики й формуватися як самостійна галузь знання.

У кінці ХVІІІ ст. – на початку ХІХ ст. були закладені основи сучасної фізичної географії. Провідну роль відігравала німецька географічна школа, найбільш видатними представниками якої були Александр фон Гумбольдт (1769 – 1859) і Карл Ріхтер (1779 – 1859). Це були люди різного складу розуму й стилю життя.

Заслуга А.Гумбольдта – в умінні бачити світ як єдине ціле. Він відкрив значення аналізу взаємозв’язків між природними компонентами, як провідної ідеї фізичної географії, застосував порівняльно-географічний і художній методи опису природи. Застосування порівняльного методу дозволило Гумбольдту встановити декілька важливих географічних закономірностей, зокрема широтної зональності й висотної поясності; залежності висоти снігової лінії в горах від географічної широти і клімату.

Географія Ріттера антропоцентрична, тісно пов'язана із історією, а природні умови розглядалися ним як передумо­ва розвитку суспільства і пояснення історії. Він розглядав Землю, як житло роду людського. К.Ріттер підкреслював роль географії як інтегратора у природознавстві; у своїх працях висловив ідею про періодичність явищ у природі. Йому належать введення у науковий обіг понять про рельєф і ландшафт.

Починаючи з середини ХІХ ст. ера натурфілософського енциклопедизму завершилася. Успіхи природознавства зіграли вирішальну роль в розхитуванні метафізики й натурфілософських концепцій. Геологія відмовляється від пануючої до цього теорії катастроф і переходить до еволюційних теорій розвитку земної кори. Чарльз Дарвін створює еволюційне учення в розвитку організмів. Завдяки застосування методу актуалізму Чарльза Лайеля природознавство отримало науковий метод пояснення природних процесів, що дозволило формулювати закони.

Етап новітнього часу та сучасності.

На ідеї цілісності географічної оболонки ґрунтуються всі сучасні уявлення фізичної географії. Це означає, що зміни в будь-якій частині оболонки (територіальній чи структурній) неодмінно позначаються на всіх інших. До важливих особливостей географічної оболонки слід віднести також наявність кругообігу, ритміку (повторюваність) явищ, безперервність розвитку. Наслідком безперервності розвитку оболонки є: територіальна диференціація природного середовища, полярна асиметрія, неоднакова швидкість різних процесів.

Закономірності розвитку географічної оболонки об’єктивні і незмінні, але сама вона дедалі більше трансформується, перетворюючись на змінене людьми географічне середовище. Тому більшої актуальності набувають дослідження проблем впливу природи на життя суспільства. Серед них і проблема використання природних ресурсів, і проблема пристосування до природних умов, і проблема зміни основних властивостей навколишнього середовища під впливом людини.

• Учення про географічну зональність (Л.С.Берг, А.О.Григор’єв, А.М.Рябчиков та інші).
• Учення про ландшафт, сформоване на початку ХХ століття у працях Г. М. Висоцького, Г.Ф. Морозова, Л.С. Берга, А.А. Борзова, Р.І. Аболіна, М.А. Солнцева. Природ­ний ландшафт, за словами Л.С. Берга, — це область, в якій характер рельєфу, клімату, рослинного і ґрунтового покриву становить єдине ціле, яке повторюється на території певної зони Землі.
• Учення про географічний поділ праці (М.М. Баранський, Ю.Г. Саушкін та інші).
• Учення про територіально-виробничий комплекс, територіальну організацію суспільства (М.М.Колосовський, Б.С.Хорєв, Е.Б.Алаєв).

В епоху глобалізації глобалізується і географія (через взаємопроникнення ідей, методів, застосування новітніх інформаційних технологій). Форми міжнародного співробітництва різноманітні: Міжнародна програма, Міжнародний рік, Міжнародний експеримент тощо. Найчастіше об’єктами міжнародних географічних досліджень стають Арктика, Антарктида, Світовий океан, процеси в атмосфері та літосфері.

В сучасну епоху глобалізації слід виділити такі основні напрямки розвитку географії:

• Традиційний хорологічний (найбільш повно сформульований А.Геттнером, який полягає в описанні й інвентаризації регіонів).
• Комплексно-географічний (основоположники – Б.Вареній, А.Гумбольдт, В.Докучаєв).
• Антропоцентричний (гуманістичний), більше характерний для зарубіжної – французької, німецької географії, але в останні десятиліття отримав розвиток і в Україні. Сутність цього підходу полягає в тому, що в центрі дослідження стоїть не стільки об’єкт (природний, суспільний), скільки людина – з її потребами, поглядами, емоціями тощо.
• Екологічний (геоекологія – наука про взаємодію суспільства й навколишнього середовища). Поєднання методів екологічних і географічних досліджень дозволяє глибше пізнавати довкілля.
• економічний (методи соціально-економічної географії трансформуються у так звану регіональну економіку);
• Конструктивно-географічний, пов'язаний з прогнозуванням стану довкілля і плануванням природокористуванням за для раціонального використання природних умов і ресурсів.

Узагалі спостерігається тенденція запозичення географічних підходів іншими науками, й запозичення методів, ідей, концепцій, теорій інших наук географією. Це закономірний процес у формування сучасної наукової картини світу. Одночасно відбувається зближення і переплетіння різних філософських підходів і методологій в географічних дослідженнях. Відбувається інформатизація географії (що знайшло відображення у створенні геоінформаційних систем (ГІС).

Отже географія — наука з високим світоглядним потенціалом.

 Література для самостійного опрацювання:

Гришанков Г.Е. Введение в физическую географию. Предмет и метод. – К., 2001. – С. 73-90.

Исаченко А.Г. Теория и методология географической науки. – М.: Academia, 2004. – С.19-24.

Контрольні запитання: 

1) Назвіть об’єкт і предмет вивчення сучасної географії. 

2) У чому полягає особливе місце географії в системі наук? 

3) Перелічіть основні блоки в системі географічних наук. 

4) Назвіть наскрізні й допоміжні географічної науки, поясніть, чому вони так названі? 

5) Перелічіть компонентні фізико-географічні науки. З якими природничими науками вони тісно пов’язані? 

6) Перелічіть комплексні географічні науки. На які групи їх поділяють за охопленням території? 

7) Назвіть міжгалузеві науки та укажіть предмет їх вивчення.