ФОРМУВАННЯ ЕТНОКУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНТНОСТІ УЧНІВ ЗАСОБАМИ ЛІТЕРАТУРИ

ФОРМУВАННЯ ЕТНОКУЛЬТУРНОЇ  КОМПЕТЕНТНОСТІ УЧНІВ ЗАСОБАМИ ЛІТЕРАТУРИ

Тетяна Т.А.,

учитель української мови та літератури, спеціаліст

вищої кваліфікаційної категорії, «учитель-методист»,

Бердянська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 1

Бердянської міської ради Запорізької обл.

Ключові слова: етнокультурна компетентність старшокласників, національна ментальність, самоідентифікація, національне виховання, український світогляд.

Нормативні освітні документи сьогодні визначають ключовими для розвитку української школи загалом і літературної освіти зокрема ідеї діяльнісного, особистісно зорієнтованого і компетентнісного підходів. Це зумовлено потребою відповісти на виклик доби, коли неможливо навчити школяра «всього на все життя», тож ключовим умінням стає здатність і готовність діяти залежно від поставлених завдань й учитися протягом усього життя.

Людські потреби, закономірно, зростають із розвитком цивілізації. Відповідно кожна з них вимагає наявності в індивіда певних компетентностей для своєї реалізації. Важливими є компетенції соціальні, адже, як наголошував академік Микола Амосов, людина – істота стадна, а тому потребує безпеки, яку може гарантувати їй лише колектив. Ці базові соціальні компетентності вже не можна вважати інстинктивними й підсвідомими, тому що в кожному разі проглядається особистісне рішення, колективний висновок чи вроджені здібності.

Соціальні компетентності на етапі переростання етносів у нації не зникають, а лише трансформуються в більш цілісно виражені. Кожен представник народу, усвідомлюючи своє соціальне становище, можливості реалізації власних здібностей і рівень суспільних благ, на які може сподіватися, ідентифікує себе національно незалежним. На основі спільної мови, історії, моралі, світогляду, ментальності, народних звичаїв формуються етнокультурні компетентності. Проілюструю це явище прикладом із Шевченкової поеми «Катерина». Якби офіцер не був генетичним українцем, не спілкувався під час побачень із наївною сільською дівчиною українською мовою, не знав основ народної моралі й сили сердечних клятв, притаманних українцям, вона навряд чи повірила б його словам. Прозріння Катерини-покритки страшне для неї насамперед тому, що в тій особі, яку вона вважала національно рідною, «своєю», несподівано проявляється іпостась виразно «чужого». Нещасна дорікає колишньому коханому: «Боже мій! Іване! І ти мене покидаєш? А ти ж присягався!» [3, с. 42].

У поемі реалізація «чужого» постає і в образливих для героїні словах простих солдатів, генетичних українців, уже морально здеградованих, остаточно зросійщених військовою муштрою і побутом: «І звичайно, як москалі, сміються, жартують: «Ай да баба! Ай да наши! Кого не надуют!» [3, с. 39].

Для Катерини, носія народної моралі, таке ставлення солдатів страшне і принизливе, тому викликає лише безборонний осуд як наслідок величезного шоку від почутого: «І ви, бачу, люде!» [3, с. 39]. Та найстрашнішим для страдниці, яка до останнього моменту тяжких митарств сподівається на щасливу розв’язку, стає насамперед реакція «Івана чорнявого» [3, с. 39], який чужою мовою, а значить і чужою мораллю, остаточно відмежовується від Катерини: «Дура, отвяжися! Возьмите прочь безумную!» [3, с. 42].

Інакше кажучи, ставлення громадянина до мови своєї нації ніколи не може бути індиферентним. У розглянутому епізоді офіцер грубо зневажає колишню кохану, зумисно використовуючи мову держави-колонізатора й нею рвучи останні нитки прив’язаності до Катерини.

Слід зазначити, що етнокультурні компетентності – це насамперед знання, уміння й навички людини, які дають змогу знаходити адекватні форми самоусвідомлення як національно важливої одиниці соціуму, визначають шанобливе ставлення до представників інших народів і підтримують атмосферу взаємного довір’я (чи недовір’я), своєрідний вияв виразної національної самосвідомості. Ознаками етнокультурної компетентності громадянина є: належне знання історії свого народу, найкращих здобутків його культурної спадщини, літератури й мистецтва, глибока пошана до народних традицій і звичаїв; позитивне ставлення до своєї нації – громадянська гідність; розуміння ментальних рис рідного народу як домінант характеру нації, котрі вирізняють її з-поміж інших народів; толерантне ставлення до всіх національних культур та їхніх представників. Отже, формування етнокультурних компетентностей старшокласників на уроках української літератури – важливе завдання професійно компетентного й національно свідомого вчителя.

Однією з важливих етнокультурних компетентностей вважається усвідомлення пересічними громадянами переваг і вад національного українського менталітету. Уперше це поняття кваліфікував американський філософ Р.-В. Емерсон у 1856 р.  Менталітет (від лат. mental – розум, розумовий) – це стійка система переконань, уявлень і поглядів, а також відтворення сучасними громадянами сукупного досвіду попередніх поколінь. Ключовими словами у визначенні цього терміну є світогляд нації як картини світу, система духовних цінностей, життєвих морально-етичних орієнтирів та ідеалів, світогляду, способу мислення, культури спілкування, ставлення до навколишнього світу. Така форма духовності формується протягом усієї історії народу, тому на менталітет впливають різні чинники: колоніальне чи колонізаторське становище, культура, мистецтво, історичні події: поразки й перемоги, політичні діячі, державна ідеологія чи бездержавне становище нації. Менталітет багатогранний, він охоплює всі сфери буття народу, оприявнюючи як позитивні, так і негативні риси. Зазвичай перші з названих стосуються всієї нації, а другі – тільки певної частини народу. Для національної самоідентифікації свідомого громадянина важливим є розуміння менталітету власної нації, тому на уроках літератури на прикладі художніх героїв варто доступно показувати, до чого призводять особистісні позиції людей, які обирають полюсні риси менталітету своєї нації. Наприклад, під час вивчення роману Ліни Костенко «Маруся Чурай», зокрема в процесі аналізу образу Гриця, я пропоную учням з високим рівнем знань самостійно опрацювати роман «Берестечко» й порівняти реакцію на поразку під Берестечком Богдана Хмельницького і Гриця Бобренка. Учні дійшли висновку, що для обох літературних героїв поразка під Берестечком виявилася складним життєвим випробуванням. Хмельницький довго не міг отямитися після трагічної втрати. Проте гетьман зумів  зробити правильні висновки, усвідомити, що ласі до українських земель сусіди ніколи не позбудуться бажання розшматувати Україну.

Роздуми над тим, що скоїлося під Берестечком, підводять Хмельницького до важливих висновків і об’єктивної оцінки потенційних недругів України:

                  А що Москва? Москві немає діла.

                  Ми – щит Європи і свій хрест несем.

                  Хіба їй що? Вона іще й зраділа –

                  де двоє б’ються, третьому хосен.

                  Ось ми сповна зазнаєм свою муку.

                   І прийде час, безвихідний наш час, –

                   вона нас візьме під високу руку,

                   не ворухнувши й пальцем задля нас…

Отже, Хмельницький у романі «Берестечко» від трагедії й зневіри через катарсис приходить до єдино правильного рішення – продовжувати визвольну боротьбу. І гетьмана підтримує весь народ, а це означає, що ментальність нації суголосна виборові очільника.

З роману «Маруся Чурай» одинадцятикласники знають, що Гриць Бобренко брав участь у битві під Берестечком, навіть потрапив у полон, однак зумів утекти. Правда, при цьому не спробував визволити інших козаків. Удома Гриць почасти під впливом матері, а в основному – через власні гірші ментальні риси – збагнув, що за участь у війні має здобути якусь матеріальну винагороду, переконав самого себе, що він великий страдник, отже, нібито незначні проступки (зраду коханої) доля йому спише: «Бо хто, як я, намучивсь на війні, тому життя підскочило в ціні».

У процесі дискусії учні зробили правильні висновки, що полюсні риси української ментальності, які художньо втілила Ліна Костенко в образах Богдана Хмельницького й Гриця Бобренка, мають великий виховний вплив на читачів, зокрема на формування їхніх етнокультурних компетентностей.

Українська громадянська лірика питанню збереження української мови приділяє достатньо уваги. Утім, як показує практика, у старших класах можна було б пропонувати обговорення поезії Сидора Воробкевича «Рідна мова», Максима Рильського «Мова» і «Рідна мова», Івана Малковича «Напучування сільського вчителя» та Олександра Підсухи «Мова», написаний ще в 1950 р., отже, до хрущовської відлиги, оскільки саме цю поезію вважаю найпродуктивнішим дидактичним матеріалом для формування етнокультурної компетентності. Саме такі твори найкраще надаються для формування найвищого ступеня етнокультурних компетентностей – національної самоідентифікації старшокласників. Роботу в цьому напрямі має вести креативний учитель, спроможний вийти за межі шкільної програми, не перевантажуючи навчальний процес. Тільки поєднання професійної та етнокультурної компетентностей учителя, його особиста національна самоідентифікація є запорукою того, що такий педагог-словесник системно, ідучи від простого до складного, зможе сформувати національну свідомість і громадянську гідність своїх вихованців.

Література

1. Забужко О. Хроніки від Фортінбраса: вибрана есеїстика 90-х/ О. Забужко. – К.: Факт, 1999.

2. Нестеренко С. Формування етнокультурної компетентності старшокласників засобами громадянської лірики/ С. Нестеренко. - Дивослово. – 2017. - №5 с.6.

3. Шевченко Т. Повне зібрання творів: у 12 т/ Т. Шевченко. – К.: Наук. Думка, 1990. – Т.1: Поезія 1837-1847.