Формування життєвих цінностей у сучасних здобувачів освіти

Учитель української мови та літератури Славутицького ЗЗСО І-ІІІст. №3Купрієнко Тетяна Василівна

Формування життєвих цінностей

у сучасних здобувачів освіти

                                     Втішайся радістю життя,

                                      Воно на мить коротку схоже.

                                        Бо хто пішов у небуття,

              Радіти вже цьому не може.

              Співай,втішайся і живи,

               Цінуй усе, що випадає.

              На хвилях радості пливи,

              Бо щастя більшого немає,

               Ніж те, що є у світі ти,

               І неповторний, і єдиний.

               Тому живи, радій, лети,

                                         І пам’ятай, щоти – людина.

  Усе  пізнається в порівнянні…Така собі математика: ось уже тридцять сім років свого життя переступаю поріг освітнього закладу, з них двадцять вісім років( з 1993 року) вчителювання у Славутицькому ЗЗСО І-ІІІ ступенів №3, шістнадцять років управлінської діяльності (з 2003р). Пригадую, як перші дні вдивлялася у розклад, а в школі тоді було більше, ніж 2000 школярів, з них половина учнів у  російських класах, котрі кривилися і говорили словами  Павла Глазового: «У меня єсть свій язик, нікчему мнє мова…»Непросто було з учнями національних меншин. Пам’ятаю, як Меньшов Артем у творі про дівчинку Улянку, не розуміючи значення слів, написав , що у неї на голові була не хустка, а спідничка. Нелегко давалося вивчення української мови, адже здебільшого в сім’ях говорили російською, бо ж місто у знаменитих дев’яностих було багатонаціональне, і в кожного свій менталітет, який разюче відрізнявся від нашого, толерантного українського. Російські класи, на щастя, ділилися на групи, і я знаходила свій урок у розкладі восьмим для шостого класу. Часто траплявся збіг предметів. Заняття проходили у дві зміни. За двадцять хвилин у перезмінку між уроками черговим слід було  прибрати кабінет (діти робили це  самі), щоб зайшли інші класи. А якщо раптом «щез» кудись твій черговий Іванко, то береш швабру в руки і… миєш сама. Перевірка віршів напам’ять…яке це було щастя, якщо в колеги немає пари і ти можеш дітей послухати у кабінеті, а не в коридорі під дверима. А ще щотижня слід було зі своїм класом  віддраїти свою частину шкільної «палуби» - підлогу зі старого лінолеуму…Різні казуси були під час чергування, наприклад, «собака з міліцією приходила…»- це коли Олександр Головач із Череповим кинули у санкімнаті петарди в унітаз, і замість нього залишилась дірка, як у бублику: «Я ж казав йому кидай одну петарду, а він дві бабахнув…» От і довелося розказати хлопцям про  пошукового пса, щоб ті зізналися у своїй витівці. Тоді батьки  цих учнів по всьому місту ганяли , щоб знайти подібний і замінити цей радянський аксесуар. Добре, що хоч очі лишилися цілими, а  черговим адміністратором Мех Г.В. після подібного розслідування такого подвигу було  випито третину флакону корвалолу…Це тепер з посміхом згадується, а тоді було не до сміху. Ми , як заступники, чергували офіційно до 19.00, а насправді приходили додому о 21.00. Проте психологічна обстановка в колективі  була комфортна. Ніякого булінгу, а тим більше мобінгу з боку вимогливої адміністрації. Я не пам’ятаю , щоб хтось з них вели розмову з підлеглими підвищеним тоном або криком. А скільки ми, як предметники, незалежно чи ти вчитель, чи заступник, чи директор, готували тематичних вечорів, тижнів, місячників! І все для дітей. І на кожному з них були присутні колеги і заступники директора або сам директор. І завжди з підтримкою, порадою, доброзичливою посмішкою. Працювали командою, колективом дружно. Українець поруч з росіянином, вірменкою, азербайжанкою. За перемогу у конкурсі «Учитель року» як винагороду тоді  учасники отримували навіть квартиру…

Труднощі нас, членів колективу, не лякали. Ми підтримували одне одного. Якось колега поїхала в Київ  на курси, і довелося мені цілий місяць вести 48 годин у першу та другу зміни. І нічого. Витримала. А ще ж і своя дитина навчалася, і класне керівництво у класі  з підвищеною педагогічною увагою. За цим усім не забували про найголовніше: формувати в учнів життєві цінності відповідно до вимог часу, давати поняття про позитивну мотивацію до здорового способу життя, успішного навчання, до мирного співіснування. Для мене у цьому питанні помічником був і є мій улюблений предмет- українська мова і література- невичерпне джерело пізнання досвіду життя, сенсу життя. Краще вчитися на помилках героїв твору, ніж на своїх. Своїм вихованцям завжди говорю: «Не опускайте рук, від того краще не стане». Або ж «сльозами горя чи проблеми з хати не винесеш». Щоб вихованець знайшов себе, зрозумів суть життя, треба навчити його захищатися, адже «життя прожить - не поле перейти». Це було тоді. Ми мріяли про  сучасне технічне оснащення. І мрії збулися…Звичайно , зусиллями керівника закладу. Як театр починається з гардеробу, а наша школа з сучасного телевізора. Правда не зовсім. Мультимедійне обладнання постачили у кабінети інформатики, біології, хімії, фізики, географії, історії, англійської мови, зарубіжної літератури, у кожен з початкових класів, і  навіть у їдальню в кабінет комірника проведений  Інтернет.І диво дивне -тільки немає цього забезпечення у кабінетах, де вивчають учні рідну мову й готуються до складання ЗНО, ДПА, окрім мого кабінету, завдяки сприянню директора та власній ініціативі з мого   сімейного бюджету.Зате ми беремо участь у міському проекті «Вивчаймо українську мову», педагоги ведуть безкоштовно курси з української мови для депутатів…

 Моя племінниця працює в Міністерстві екології та природніх ресурсів головним спеціалістом. У розмові з нею для себе з’ясувала, що її підлеглі проводять чималу рекламну  роботу щодо формування позитивного ставлення у школярів та молоді до навколишнього середовища. Для цього вони мають усе належне забезпечення і фахівців. А освітянин? Який він має бути? І з чим?

Тому пропоную перевірити себе:має бути екологічний. Це в першу чергу про відносини з оточенням, навколишнім світом. Свобода.Сучасний педагог повинен мати чітку уяву про право вибору не лише у навчанні, а й в житті. В роботі це проявляється можливістю вибирати спосіб викладання(креативність дуже доречна), уміння висловити свою думку під час брейншторму, брифінгу. Практичність. Це застосування отриманих знань у життєвих ситуаціях та розуміннях взаємозв’язку між знаннями та практикою. Навчати учнів  учитися і застосовувати ці знання в житті, захищати себе, свою Батьківщину, відстоювати свої права. Щиро любити проводити час з дітьми і завжди отримувати від цього задоволення. Вірити в принципи гуманізму та демократії. Вміти будувати партнерські відносини як з дітьми, так і здорослими. Комфортно відчувати себе в командній роботі!

Змінювати систему освіти в Україні та робити справді щось цінне й прогресивне! Та найголовніше - отримувати задоволення від роботи з дітьми різного віку, робити все можливе та неможливе для прогресу кожного учня, сприймати кожну людину такою, як вона є, мати позитивне мислення, бажання ділитися знаннями та досвідом, безмежно любити дітей і формувати у них поняття про суть життя.

Багато століть люди задають собі питання: у чому полягає сенс життя? І кожний приходить до свого щаблю відповідальності: для чого йому жити. Наше життя і прекрасне, і деколи дуже складне, буває в ньому й яскраві вражаючі моменти, а іноді і жити не хочеться. Але це вже прояв слабкості людини.

Нашому поколінню у спадок дістався неоціненний скарб набутий нашими пращурами протягом століть –  ряд цінностей, які є вічними: істина, честь, мудрість, свобода, сім’я, любов. Окремі історичні процеси негативно впливали на розвиток морально-етичної культури. Так, в епоху тоталітаризму в архівах та бібліотеках знищувалися твори видатних діячів як ідеологічно небезпечні. Тільки відродження української державності створили можливість для розкриття усього багатства традиційної культури.

Своїм учням розповідаю, що старослов’янськими племенами (антами і росами), які жили в VI-VIII ст. н.е. на території Наддніпрянщини і від Карпат до Дону була створена оригінальна і гуманна система виховання. У дітей виховувались працьовитість, стійкість, хоробрість, витривалість, чесність, правдивість, дбайливе ставлення до слабких та хворих. Наприклад, у старшокласників акцентую увагу на літературній пам’ятці, зокрема її ціннісних орієнтаціях Київської Русі, це твір «Повчання дітям» Володимира Мономаха (1096), відомого державного діяча, у котрого свої погляди щодо виховання дітей, про необхідність виховувати в них любов до батьківщини, шани до батьків, гуманного ставлення до дітей-сиріт і жінок-вдів, поваги до навчання та праці, зневаги до лінощів та гордощів у серці: «убогих не забувайте,… подавайте милостиню сироті, і вдовицю виправдовуйте самі, і не дозволяйте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбивайте..., гордощів не майте в серці і в умі… Старих шануй, як батька, а молодих, як братів. А якщо вмієте щось, то не забувайте того доброго, а чого не вмієте, то того навчайтеся…». Мудрість і розум – це найголовніші цінності, які є мірилом всіх бажань і пристрастей сучасних здобувачів освіти. На мою думку, щодо формування цінностей у старшокласників через літературу, особливої уваги заслуговує літературна пам’ятка періоду Княжої доби – збірник древньоруських законів «Руська Правда». В період XVI-XVII ст. - час складних перетворень і політичних подій  - привертають нашу увагу твори Симеона Полоцького «Обед душевный» і «Вечеря душевная», в яких автор підкреслює роль батьків у формуванні поглядів і поведінки дитини: «…не подавати собою дітям злого прикладу», «нехай вчать батьки своїх дітей вимовляти добрі і чисті слова», «хай будуть навчені страху божому і мудрості, щоб жити по-божому, а також розумінню і майстерності, як бути чесним громадянином у світі».Усе майбутнє життя людини та її поведінка, на думку Полоцького, залежать від батьків і вчителів: «..тим за те, що як на світ нас породили, багато праці і скорбот ради нас підняли; цим же за те, що думки наші, велику частину людську, з великими турботами вчать і чистять». Чимале значення мають розповіді для школярів під час викладання програми факультативу «Нащадкам козацької слави»  про Велику Козацьку добу (XVI – XVIII ст.). Козацькій педагогіці притаманне родинно-шкільне виховання, цілісність і гармонійність, віра, надія і любов до всього батьківського і материнського, свого родоводу, повага до загальнолюдських здобутків, ненависть до ворогів рідної землі, презирство до всього, що гальмує розвиток рідного народу. Найвищими духовними цінностями козацтва були й ідеї волі і свободи людини, яка має розвивати  культуру, будувати незалежну державу.Учнів цікавлять такі цінності, як чемність, вихованість, освіченість: в козацькому середовищі було більшість тих, хто закінчив не лише елементарні школи, а й колегіуми та академії – Києво-Могилянську, Острозьку, Замостську, Краківську та ін., або ж мали дипломи західноєвропейських університетів. На Запорозькій Січі до оволодіння знаннями активно і в обов’язковому порядку залучалися діти, які вчилися в січових, монастирських та парафіяльних школах. Головною метою виховання підростаючого покоління було формування у дітей любові до свого народу, готовності віддати життя за волю України. Як свідчить Г. Боплан, «крім одягу, не можна помітити у козаків  нічого грубого; єднаючи з хитрим і гострим розумом щедрість і безкорисливість, козаки страшенно люблять свободу». Чесності учнів можна навчати на прикладі слів католицького пастора Китовича: «…там царювали така чесність і така безпека, що люди, які приїздили з товарами, або з інших якихось справ, не боялися й волоска загубити з голови своєї. Можна було на вулиці залишити свої гроші, не боячись, що їх украдуть». Прикладом для школярів слугує й те, що козаки дотримуватися цих неписаних законів: «Для нас над усе честь і слава, військова справа, – щоб і себе на сміх не дати, і ворогів під ноги топтати». На мою думку, важливо акцентувати увагу школярів на навчанні їх цінувати мир, здоров’я і міць тіла вище за багатства та красу, похвалу сумління – вище від пошани та хвали людської, а доброчесність і правдивість – вище від багатства, честі, здоров’я та життя.

У пошуки вічних цінностей веде нас ліричний герой Сковороди: в пошуках правди, добра і щастя (збірка «Сад божественних пісень»), він закликає до єднання з природою: «В город не піду багатий – у полях я буду жить…». Совість і мудрість піднесені автором над усім буденним, нікчемним, свобода ж оспівується як найвища цінність людини («Delibertate»). Кожна людина може бути щасливою, якщо переможе злі інстинкти волі і йтиме шляхом добра («Пчела и Шершень»). Щастя треба вміти розгледіти і зрозуміти: «О, щастіе, наш красный цвет!». Поряд зі щастям стоять такі цінності, як: дружба, симпатія і доброзичливість людей один до одного, гуманність («Хай болить  тобі горе ближнього»).

       Найвищим чеснотам навчаю дівчат на прикладі героїні твору Івана Котляревського- простої української дівчини Наталки: «Не багата я і проста, но чесного роду, Не стижуся прясти, шити і носити воду», красива, розумна, з добрим серцем, яка  поважає матір свою, шанує старших, є ввічливою, має почуття людської гідності: «Моє все багатство єсть моє добре ім’я». Дівоча честь, честь сім’ї, вірність коханню, моральна чистота – найважливіші цінності героїні.

 Промайнуло століття і перед нами до болю знайомі обличчя: змужнілі, загартовані на фронтах Великої Вітчизняної війни, але так само закохані у рідний край, працелюбні, красиві душею. Все це герої творів Олександра Довженка «Зачарована Десна», «Ніч перед боєм», Григора Тютюнника «Климко», «Вогник далеко в степу», Любові Пономаренко «Гер переможений»: такі різні і такі схожі своїми цінностями і своєю духовною красою. Вони не можуть не закохувати в себе своєю працьовитістю і чесністю, своєю щирою любов’ю до рідного краю, до своєї малої батьківщини: «Ідеш, і слухаєш, і чуєш рідну землю, що годує тебе не тільки хлібом і медом, а й думками, піснями і звичаями, і не тільки годує й ростить, а й прийме колись до свого материного лона, як прийняла прадідів твоїх і діда під яблунею».

При народженні кожна людина отримує такі безцінні дари як Вітчизна, мати, родина, мова.  Хочемо миру на українській землі. Як написав мій вихованець,учень 8-А класу, Санцевич Микита:

Україна хоче миру

           Україна хоче миру.

            Щастя, радості в родині,

           Щоб ніколи не стріляли,

            Хлопців наших не вбивали,

            Щоби серце материнське

            Не щеміло би від болю,

             Щоби кожен українець

             Зміг відстоять свою волю.

Проблемі виховання дітей і молоді у дусі формування ціннісних орієнтацій приділяв значну увагу письменник, засновник новаторської педагогіки Василь Олександрович Сухомлинський. Батьківщина починається з сім’ї – головне переконання педагога, і від того, які моральні цінності дитина засвоїть від нас залежатиме майбутнє нашого суспільства.

     Ось як про це написала моя учениця 7-А класу Сухоставська Софія:

Проводжали сина  в АТО

Біля подвір’я  -авто..

І невимовна тиша- проводжають брата в АТО..

Тільки клен листочок колише…

По щоці у мами скотилась сльозина:

-Ну чому,чому мого сина???

Із берізки скотилась роса,

А в чеканні завмерла родина…

-Що ти ,мамо,ну хто ж як не я?

Така в козаків усіх доля єдина.

Окреме місце в системі цінностей посідає рідна мова. Саме «оволодіння рідною мовою визначає багатство, широту інтелектуальних та естетичних інтересів особистості» 

(В.О. Сухомлинський).

                Як воду п’ю із чистої криниці,

                 З-поміж людей вишукую слова,

                  І наша рідна мова – чарівниця

                 У віршах повнозвучних ожива.

На мою думку, ріднамова для вихованців  стає життєдайним джерелом національноїкультури і духовності. Приходить новее покоління людей, приходять нові проблеми, нові мрії, а втім і біди, страждання, сльози і розчарування. Дуже важливо дбати про спадок, який ми залишаємо нащадкам. Діти швидко підростають, читають інші книжки, якщо взагалі знаходять час для читання, захоплюються новими героями, створюють собі нових кумирів. Проте сила одвічних людських цінностей невичерпна. Своїм завданням я вважаю допомогти дитині знайти цей шлях якомога  раніше, підібрати потрібні слова, потрібну книгу, яка не залишить юного читачабайдужим.

    Отже, цінності- це те , що особливо важливо для людини, їх усвідомлення, та реалізація дають їй можливість сформуватись як особистість, відчути задоволення від праці. Зазвичай формування життєвих цінностей відбувається до дванадцяти років. На дітей впливають батьки, школа та ми вчителі, навколишня культура тощо. Повноцінна особистість  розуміє, що найбільш важливо і знаходиться на першому місці, а що розміщено нижче. Життєві цінності виникають ще в дитинстві, завдяки атмосфері, що оточує нас. Важливо мотивувати учнів до навчання. Наводжу їм приклад із життя Василя Симоненка, котрий щодня до школи долав дев’ять кілометрів туди і назад. І закінчив цей «лицар на білому коні» школу із золотою медаллю. Затамувавши подих, слухали мої семикласники розповідь про те, як батько Михайлика носив його босоногого до школи, загорнувши у кирею(« Гуси –лебеді летять» М.Стельмаха). Щоб учні цінували умови навчання, показую їм презентацію «Дорога до школи», як учні з провінцій Китаю, Індії, Тайваню, Колумбії долають складний шлях до навчального закладу через гори, річки, на віслюках, на човнах аби тільки навчатися, розвиватися, аби потім набути професію.  Щоб бути синхронною з вимогами часу щодо формування життєвих цінностей, постійно беру участь у конференціях, вебінарах, наприклад в останніх (лютий, 2022): «Стратегія розвитку освіти», «Навчання без стресу», «Сексуальні ризики Інтернету», «Безпечне Інтернетсередовище». Своє висловлювання хочу завершити словами Василя Сухомлинського:Народ – вічне джерело педагогічної мудрості. «Учи дітей не страхом, а ласкою», «Хто б'є дитину, той не виховує добру людину», «Жорстокість породжує тупість і дурість». «Плекаючи свої кращі традиції,  борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них... Та словами Тараса Шевченка: “Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь, Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають.” Зараз стогне земля нашої України від ракет орків-убивць, вона полита кров’ю вбитих і зґвалтованих матерів, їх дітей, котрі  не змогли евакуюватися від нападу рашистської орди. Слова вбитого  молодого воїна-захисника України пробирають душу: «Мамо, приїдь до мене, бо я вже не зможу…»        І  словами мого учня Санцевича Микити: про найважливішу , найактуальнішу цінність:

                  Життя і мир

             Людям треба мирно жити,

              один одного любити.

             Поважати ,захищати

              Та в біді не залишати.

              Треба вміти домовлятись,

              І ні з ким не сперечатись.

             І тоді  настане МИР,

              І війні ми скажемо «НІ!».

    Це пишуть мої учні, яких навчаю я. А хто ж тоді виховав отих , хто вдерся на нашу землю, щоб нищити наш народ, хто показав себе варварами перед усім світом? Хай щоночі приходять до них вбиті ними з Маріуполя, Мелітополя, Охтирки, Харкова, Бучі, Гостомеля, Чернігова, Ірпеня і хлопці з нашого міста… «Не відбити, а розбити песиголовців»,- слова Захара Беркута з повісті Івана Франка.  Вчимо наше покоління цінувати мир. Все буде Україна!