19 квітня о 18:00Вебінар: Як організувати якісний урок літератури для учнів із кліповим мисленням

"Гетьманщина - козацька республіка"

Про матеріал

Матеріали до уроків з історії України 8 клас. Робота містить відомості про державотворчі процеси, які відбувалися в Україні в умовах Національно - визвольної війни 1648 - 1654 років.

Перегляд файлу

 

Зміст.

  1. Вступ.
  2. Заснування Гетьманщини.
  3. Руїна.
  4. Гетьманщина за часів Івана Мазепи.
  5. Адміністративний поділ держави.
  6. Державний устрій.
    1. Правова система.
    2. Судова система.
    3. Система покарань.
  7. Шлюбно – сімейні відносини.
  8. Міжнародні відносини.
  9. Населення Гетьманщини.
  10.                Економіка.
  11.                Висновок.
  12.                Використана література.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

На розпутті кобзар сидить

f9610ca05202.jpgТа на кобзі грає,

Кругом хлопці та дівчата,

Як мак процвітає.

Грає кобзар процвітує.

Вимовля словами,

Як москалі, орда, ляхи

Бились з козаками,

Як збиралась громадонька

В недільку в ранці.

                                                 Як ховали козаченька

                                                 В зеленім байраці.

                                                 Грає кобзар виспівує.

                                                 Аж лихо сміється…

                                                 «Була колись Гетьманщина.

                                                  Та вже не вернеться!..»

                                                              Тарас Шевченко.

 

  1. Вступ.

У ХХ столітті Україна виборола свою незалежність. Тепер наша країна вільна. Проте підвалини цієї незалежності були закладені не в 90-ті роки ХХ століття, а на багато раніше – в середині ХVІІ століття. Тоді було утворено Гетьманщину – вільну, фактично незалежну Українську державу. Мабуть, у нас українців, з молоком матері передається любов до свободи, до рідної землі та до Батьківщини. Потрібно низько вклонитися тим людям, які ризикуючи своїм життям стали на захист неньки – України.

У 1648 році розпочалася Національно – визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького. Українця довелося фактично вогнем та мечем відстоювати своє право на вільне існування. Переможні битви протягом 1648 -1649 років, унаслідок яких значна частина українських земель була звільнена від польської влади, сприяли утвердженню Української козацької держави під назвою «Військо Запорозьке». Дехто з істориків називають цю державу – Гетьманщиною. Організація державного життя на визволених територіях засвідчила, що Національно – визвольна війна відкрила широку перспективу для майбуття  нашого 280px-BChmielnicki.jpgнароду.

  1. Передумови виникнення козацької держави.

 

800px-Flag_of_the_Cossack_Hetmanat_svg.pngВідомо, що Богдан Хмельницький, остаточною метою боротьбі за визволення Батьківщини ставив – відродження Української держави. Сам гетьман, у створенні держави, брав до уваги досвід Запорозької Січі й Великого князівства Литовського, Київської Русі та Галицько – Волинського князівства.

Уже в перший період української національної революції, у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно – політичної думки було чітко сформовано фундаментальні основи національної державної ідеї:

  • Право українського народу на створення власної держави в етнічних межах  його проживання;
  • Незалежність і соборність Української держави;

Ці положення й лягли в основу державотворчої ідеї Б.Хмельницького, його світогляд не був обмежений тільки визволенням країни, а й створення суверенної незалежної держави. Після взяття під контроль значної частини земель та ліквідації в них польської адміністрації гостро стало питання про власну національну державність. Першу чергу потрібно було врегулювати економічне життя, правопорядок та захист населення на території України.

483px-Herb_Viyska_Zaporozkogo_(Alex_K)_svg.pngЗасади внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед Запорозької Січі, яка стала своєрідним осередком новоствореної держави. Ці основні чинники  і визначили напіввійськовий характер української держави.

За часів Богдана Хмельницького територія Гетьманщини простягалася майже на 200 тис.км² і охопила Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало 3 млн. осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу.

Перші перемоги козаків над польськими військами під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями сприяли розширенню соціальної бази повстання за рахунок українських селян, міщан і духовенства. Бунти охопили усю Наддніпрянщину, Сіверщину, Поділля, Волинь, Галичину. 23 грудня 1648 року українське військо врочисто увійшло до Києва. Населення В'ізд Хмельницького до Києва.jpg

радісно вітало Богдана Хмельницького. Дзвонили усі дзвони, стріляли з гармат. Проїхавши крізь Золоті ворота, Богдан Хмельницький та старшина наблизилась до Софійського собору, де їх вітали митрополит і духовенство. Студенти Києво-Могилянської колегії й учні декламували вірші латинською та українською мовами. Від усього православного світу вітав Хмельницького єрусалимський патріарх Паїсій. Він надав гетьману почесний титул «найсвітлішого князя». До війська виступило дуже багато киян, з яких було сформовано Київський полк, що налічував майже 2 тис. осіб. З Києва Б.Хмельницький заявив польському королю: «Київ – моє місто, а я його господар, воєвода київський. Бог мені дав його за допомогою моєї шаблі…»

Перебування Богдана Хмельницького з козацькими військами у Києві мало важливе значення для зміцнення міжнародного становища Гетьманщини, бо на цей час сусідні держави, побачивши силу, яку мав гетьман, стали засилати до нього послів.

У лютому 1649 року в Переяславі розпочалися україно – польські переговори. Польський уряд спробував зупинити процес утворення самостійної Української держави, надавши українцям певну автономію у складі Речі Посполитої. Королівські посланці привезли Хмельницькому багаті подарунки та гетьманські клейноди. Гетьман зустрів послів з булавою, в оточені бунчуків та корогв. Цим він хотів підкреслити, що не потребує королівського визнання, бо давно є гетьманом. Побратим Хмельницького, полковник Ф.Джалалій заявив польським посланцям: «Маєте свою Польщу, а України не займайте, нехай зостанеться нам, козакам».

Таким чином, польській делегації був висунутий чіткий ультиматум:

  • ліквідувати в українських воєводствах уніатську церкву;
  • не будувати в Україні будь – яких католицьких  чи уніатських храмів;
  • сан київського митрополита вважати головним;
  • назначати тільки православних воєвод на українські землі;
  • повернути запорозькому війську всі його привілеї та вольності;
  • уважати гетьмана васалом польського короля;
  • виселити орандарів з українських земель;
  • Переяславська Рада.jpgзаборонити Яремі Вишневецькому командувати військом.

Гетьман також заявив на переговорах, що його намір «відірвати від ляхів усю Русь і Україну». Проте ці умови не були дотримані.В результаті перманентних воєн з Річчю Посполитою козацька Гетьманщина фактично опинилася незалежною, але не мала міжнародного юридичного визнання. Ненадійність союзу із Кримським ханством змушувала Хмельницького шукати допомогу проти Польщі закордоном. Серед кандидатів, які могли прийняти козаків під протекторат, гетьман розглядав Османського султана Мехмеда та Московського царя Олексія. В результаті тривалих переговорів козацька сторона обрала останнього. 1654 року на Переяславській раді Хмельницький зі старшиною присягнули на вірність цареві в обмін на визнання самоврядування Гетьманщини та оголошення війни Речі Посполитій. Додаткові умови московко – козацького союзу визначалися Березневими статтями, що були підписані гетьманом того ж року.

Навесні 1654 року козацько – московське військо вдерлося на територію Литви. Козаки самостійно захопили південну Білорусь, і спільно із московськими військами здобули місто Вільню. У відповідь, польська армія, разом із кримськими татарами, розпочала похід на Брацлавщину. Хмельницький спинив противника 1655 році у битві під Охматовим. Воєнним  послабленням Речі Посполитої скористалася Швеція. 1655 році шведський король Карл Х розпочав війну проти поляків у Прибалтиці.

Наступного року, боячись посилення шведів в регіоні, Москва оголосила їм війну і уклала  з Польщею Віленьський мир. Московські представники не допустили козаків до переговорів з поляками й противилися приєднанню Південної Білорусії до Гетьманщини. Через порушення Переяславських домовленостей Хмельницький уклав угоду зі Швецією і Трансільванією, ворогами Москви, й продовжив боротьбу проти Речі Посполитої. Він також відновив дипломатичні контакти з Кримом, вбачаючи небезпеку козацькому суверенітету.

  1. Руїна.

Після Чигиринської ради відбувся спільний українсько – семиградський похід, який зазнав поразки. Гетьмана Хмельницького козаки звинуватили у цій поразці. 6 серпня 1657 року вражений звісткою про поразку Богдан Хмельницький помер у Чигирині, був похований у Суботові.

 

Death_of_Bohdan__Taras_Shevchenko.jpg

 

Ильинская церковь в Суботове, в которой был погребён Хмельницкий.png

 

 

 

 

 

 

 

 

Іван Виговський. Невідомий художник XIX ст. Полотно, олія. 75х60 см..pngУ вересні 1657 року, після смерті Хмельницького, на старшинській раді в Чигирині новим гетьманом було обрано генерального писаря Івана Виговського. Проти цього рішення виступили січовики, яких не запросили на раду, та полтавський полковник Мартин Пушкар, який сам хотів стати гетьманом. Разом із кошовим отаманом Яковом Барабашем, полковник підняв повстання на Лівобережжі й закликав на допомогу Москву. За рік гетьманування  Виговського, вдалося придушити опозицію. Зважаючи на підтримку заколотників Московською державою, гетьман продовжував політику покійного гетьмана Б.Хмельницького – це вихід з царської протекції. У 1658 році, під Гадячем козацька рада разом із прихильниками союзу з Польщею, ухвалила подану гетьманом угоду про повернення України під владу короля. Гадяцький трактат спирався на ідею перетворення Речі Посполитої на союз Польщі, Литви та Гетьманщини. У відповідь Москва вислала в Україну військо, яке було розбито Іваном Виговським та його союзниками у 1659 році під Конотопом. Незважаючи на перемогу, гетьман не зміг нею скористатися – Варшавський сейм урізав підписаний на переговорах текст Гадяцької угоди. Це викликало обурення Конотопська битва.jpgусього козацтва та сприяло відновленню промосковських впливів на Лівобережжі.

Паралельно з цим січовики під проводом Івана Сірка самовільно здійснили похід на союзницький Виговському Крим. У вересні 1659 року гетьмана було скинути на чорній раді під Германівкою за те, що «запродав Україну ляхам». Виговський врятувався втечею, а замість нього у Білій Церкві було обрано новим гетьманом 18-річного Юрія Хмельницького.

Yurii Chmelnicki new.jpgУ 1659 році, під тиском московської сторони, молодий Хмельницький підписав Переяславські статті. Ці статті знову повертали Гетьманщину під протекторат Московської держави та обмежили козацьке самоврядування і права Київської митрополії. Статті спричинили розкол козацької старшини на лівобережну про-московську і правобережну анти-московську. Сподіваючись на підтримку козаків в боротьбі проти Речі Посполитої, у 1660 році царський уряд розпочав наступ на Правобережжя, але зазнав поразки від поляків під Чуднівом. Через це Хмельницький підписав з поляками Слободищенський трактат – новий договір про перехід Гетьманщини під протекцію польського короля. Козацька рада в Корсуні схвалила угоду, проте полки Лівобережжя її не визнали. Вони залишилися вірними Москві і обрали наказним гетьманом Якима Сомка. Між козаками обох берегів Дніпра спалахнула громадянська війна, яка отримала назву Руїни.

Ivan Briukhovetsky.pngПротягом 1661 – 1662 років Хмельницький безуспішно намагався знищити Сомка, але був остаточно розбитий під Каневом. У 1662 році гетьман зрікся булави, ставши ченцем. У 1663 році знову було обрано нового гетьмана Павла Тетерю. Паралельно , на Чорній раді під Ніжином, лівобережні козаки скинули Сомка і обрали свої гетьманом Івана Брюховецького. У 1664 – 1665роках війська обох берегів продовжили безуспішну міжусобну війну, в ході яких авторитет двох гетьманів занепав. В результаті, Тетеря зрікся булави і втік до поляків. Брюховецький же спробував заручитися підтримкою царського уряду, підписавши у 1665 році не вигідні для Гетьманщини Московські статті. За цими статтями українське населення Лівобережжя було передано під юрисдикцію московського уряду, а основні українські міста, включно з Кодаком над Запорожжям, окупували московські війська.

Після втечі Тетері, новим гетьманом на Правобережжі було обрано Петра Дорошенка. Він придушив промосковську опозицію на підвладній території, відновив переговори з Османською імперією про протекторат і, за підтримки кримських татар, розпочав війну проти Речі Посполитої, сподіваючись «вигнати усіх ляхів з України до Польщі». Ці події підштовхнули поляків і Москву до миру. У 1667 році вони http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/5/5b/Petro_Doroshenko_19.jpg/200px-Petro_Doroshenko_19.jpgуклали Андрусівський договір, що юридично закріпив поділ Гетьманщини по Дніпру на Правобережну і Лівобережну. Угода перекреслювала боротьбу козаків за власну державу й викликала загальне обурення по обидва боки Дніпра. У 1668 році було скликано старшинські ради як в Чигирині так і в Гадячі прийняли однакові ухвали – прийняти протекцію султана. На Лівобережжі спалахнуло антимосковське повстання. В результаті гетьманом обох берегів було обрано Петра Дорошенка. Він розбив московське військо і повернувся до Чигирина, залишивши оборону лівого берега чернігівському полковнику Демянові Многогрішному. Проте вже 1669 року, за відсутності Дорошенка, частина лівобережної старшини, за намовлянням православного архієпископа Лазаря Барановича, оголосила Многогрішного гетьманом і схилила до підписанням Глухівських статей – нового договору про московську протекцію над козаками. Через симпатію Многогрішного до Дорошенка він швидко позбувся до булави. На новій козацькій раді, що проходила на території біля Путивля, в оточенні московських вояків, було обрано нового гетьмана – генерального писаря Івана Самойловича. Він підписав нові Конотопські статті, які позбавляли Гетьманщину права здійснювати самостійну зовнішню політику і позбавляли простих козаків права обирати гетьмана.

В результаті цього відбулося поступове поглинання Лівобережжя Московською державою. У 1669 році гетьман Петро Дорошенко прийняв протекторат османського султана. Цей крок різко знизив його популярність серед козаків і посполитих, спричинивши появу двох самопроголошених правобережних  гетьманів – запорозького Петра Суховія й польського Михайла Ханенка. Проте це переросло у конфлікт між козаками та султаном     Мехмедом ІV .

У 1672 році османські війська захопили Поділля, Брацлавщину, південну Київщину і змусили поляків підписати Бучацький мир. Дорошенко відновив свою владу, але через татарські грабунки та насильницьке навернення населення в ісламську віру,українці Правобережжя заходилися тікати на лівий берег Дніпра, Слобожанщину, Галичину і Волинь. У 1674 році лівобережні козаки Самойловича разом із московськими військами вдерлися на правий берег і позбавлений підтримки Дорошенко капітулював, здавши гетьманську столицю Чигирин з клейнодами. Ці події розв’язали  московсько – турецьку війну, в результаті якої турецько – татарська армія вщент зруйнувала козацьку столицю. Війна скінчилась укладанням Бахчисарайського миру в 1681 році. За цим договором московсько – османський кордон встановлювався по Дніпру, Дніпровсько – Бузьке межиріччя на 20 років мусило бути незаселеним.

У 1686 році між Москвою та Польщею було укладено Вічний мир, який закріпив поділ Гетьманщини. На Лівобережжі винуватцем розділення козацької держави між Московським царством, Річчю Посполитою та Османською імперією, вважали Самойловича. На Правобережжі було остаточно скасовано козацьке самоврядування і полковий устрій. В результаті Гетьманщина продовжила існування лише на Лівому березі Дніпра.

  1. Ivan Samoylovych.jpgГетьманщина за часів Івана Мазепи.

25 липня 1687 році на річці Коломак відбулася козацька рада, на якій, в оточені московських військ, був обраний новий гетьман Іван Мазепа.

Як новий гетьман, Мазепа підписав з Росією новий договір Коломацькі статті. Ці статті складалися із 22 статей. У його основу були покладені попередні україно – московські договори. Коломацькі статті ставили Україну в значну залежність від російського царя: автономія Гетьманщини зберігалася, проте в досить обмеженому вигляді. Від самого початку своєї діяльності, Іван Мазепа, активно дотримувався проросійської орієнтації.

http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/e/e2/Portret_Mazepa.jpg/200px-Portret_Mazepa.jpgЗа часів головування Мазепи на території Лівобережжя громадянські війни були припиненні. Тут сформувалися норми суспільного устрою, які визначали політичне обличчя козацького краю впродовж усього ХVІІІ століття. Зусиллями Мазепи була створена нова титулована козацька аристократія – знатні товариші, встановлена нова форма поміщицького землеволодіння, запроваджено панщину та елементи кріпацтва. Його внутрішня політика була направлена на повернення до політично – соціального устрою, що передував Хмельниччині, був непопулярним серед населення. Така соціальна політика породила соціальне напруження, негативно впливала на імідж гетьмана. Народ називав Мазепу «вітчимом» України. Ситуацію в Гетьманщині ускладнювала необхідність постійної бойової готовності, що диктувалася широкомасштабними політичними проектами російського царі Петра І. Лише за перші 12 років свого гетьманування Мазепа здійснив 11 літніх та 12 зимових походів. Ці походи принесли Україні збитки, збільшення податків, людські втрати, які лягли на плечі українців. Таке становище в країні, наштовхнуло Мазепу шукати підтримки у шведського короля Карла ХІІ, до того ж якраз розпочалася війна між Швецією та Росією. Перемога будь – якої із сторін у війні, означала загибель Гетьманщини. В обох випадках Україна втрачала навіть надію на автономію. Все це відбувалося в умовах зростання невдоволення українського народу, який заявляв гетьману: «Всі ми за душу Хмельницького Бога молимо, за те, що він визволив Україну з польського ярма, а твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі». У 1709 році Мазепа уклав з Швецією угоду, яка передбачає відновлення державної незалежності Гетьманщини. Мазепу назвали зрадником. Проте він не зраджував союзові з Росією, а сам був неодноразово зраджений російською стороною. Не зраджував він і українській державі, тому що відповідно до його угоди зі Швецією та Польщею Україна мала стати великим князівством у складі останньої. Та все ж політичні рішення Івана Мазепи, крім зовнішніх обставин, певний відбиток накладали особисте честолюбство, амбітність, прагнення до влади, матеріальне інтереси. Проте об’єктивно дії Мазепи були спрямовані на пошуки оптимальної формули збереження української автономії в умовах кризової ситуації. Внутрішньо – політичні прорахунки не дали йому змоги об’єднати українське суспільство, а жорстока протидія зовнішніх сил остаточно поховала плани гетьмана зберегти свободу,незалежність та соборність усіх земель Гетьманщини.

Chmelnicki_with_map_of_Ukraine.jpg5.Адміністративний поділ держави.

В часи Хмельниччини адміністративний поділ Гетьманщини повторював структуру Війська Запорозького і відповідав ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи швидку мобілізацію козацтва. Найнижчою територіальною і військовою одиницею був курінь, до якого входило декілька десятків козаків певного населеного пункту. Очолював курінь виборний курінний отаман, а місцеву громаду, що забезпечувала його, - виборний війт. Курені об’єднувалися у сотні, що складалися з декількох 200-300 вояків. Їхніми центрами були сотенні містечка.  Військовими питаннями сотні керував призначений полковником  сотник, а цивільними – городовий отаман разом із органами міщанського самоврядування. Сотня мала власну сотенну старшину – осавула, писаря і хорунжого. Найвищою адміністративно – територіальною Гетьманщини був полк. Він складав з декількох сотень й очолювався полковником, що призначався гетьманом. Центром полку було полкове місто, в якому цивільними справами завідував городовий отаман, а міщанськими – органи самоврядування. В ньому засідала полкова адміністрація – осавул, обозний, суддя, писар, хорунжий. Кількість полків не була сталою, коливаючись від 16 і більше. Автономною одиницею в складі Гетьманщини була Запорозька Січ, котра підлягала безпосередньо гетьману, не входячи до жодного з полків і обираючи власного кошового отамана.

У 1649 році нараховувалось 21 полк – Білоцерківський, Борзнянський, Брацславський, Гадяцький, Іркліївський, Ічняхівський, Кальницький, Канівський, Київський, Корсунівський, Лубенський, Могиівський, Паволоцький, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Сосницький, Уманський,Черкаський,Чернігівський, Чигиринський, Запорозька Січ.

Після Андрусівського розколу та скасування полкового устрою на Правобережжі, Гетьманщина продовжила існувати лише на Лівобережжі. У 1712 році існувало 10 полків.

207px-Hadyach_polk_svg.png                        207px-Kyiv_polk_svg.png

    Гадяцький полк.            Київський полк.

 

100px-Nizhyn_polk_svg.png100px-Chernihiv_polk_svg.png

 

 

 

  Ніжинський полк.           Чернігівський полк.:

 

 

 

Переяславський полк.         Полтавський полк.

 

 

 

 

   Прилуцький полк.         Стародубський полк. 100px-Pryluky_polk_svg.png100px-Starodub_polk_svg.png100px-Pereyaslav_polk_svg.png100px-Poltava_polk_svg.png

 

 

207px-Myrhorod_polk_svg.png207px-Lubny_polk_svg.png

 

 

 

 

 

 

 

    Лубенський полк.       Миргородський полк.

Столиця держави розташовувалася на місці гетьманської резиденції. За часів існування Гетьманщини нею були міста Чигирин, Батурин, Глухів. Тут зберігалися державні клейноди – гетьманська булава, корогви, бунчук і печатка Війська Запорозького.

  1. Державний устрій.

Система влади в Гетьманщини була закладена під час гетьманування Богдана Хмельницького. В середині ХVІІ століття вона нагадувала військову диктатуру з елементами народовладдя. З кінця ХVІІ століття ця система поступово переросла в сторону монархічно – республіканської системи зразка Речі Посполитої.

Головою держави був гетьман. Він обирався по життєво на військовій козацькій раді загальним, відкритим голосуванням. Гетьман уособлював верховну виконавчу і судову владу, був керівником центрального апарату, головою усіх станів.

Верхівку станів складала генеральна старшина. В часи Хмельницького її називали військовою старшиною. До її складу входили наказний гетьман, обозний, суддя, писар, два осавули, хорунжий, бунчужний, підскарбій. Генеральний писар керував Генеральною військовою канцелярією, що виконувала роль уряду Гетьманщини. Генеральний обозний займався військовими питаннями. Генеральні судді завідували Генеральним судом, центральною апеляційною інстанцією країни, що виникла на основі колишнього гетьманського суду. Генеральний підскарбій відповідав за Військову скарбницю, реформовану у Генеральну скарбову канцелярію. Осавули, хорунжі й бунчужні виконували функції гетьманських генерал – ад’ютантів. Генеральна старшина формувала при гетьману дорадчий орган – Раду старшини.

Джерелом влади і захисником суверенітету держави були виключно представники козацького стану. Решта станів були усунені від державного управління. Деякі міста та монастирі користувалися самоврядуванням.

а) правова система.

Формування української держави, безперечно, вплинуло на розвиток українського права. Але якщо після визвольної війни польський апарат державної влади було повністю ліквідовано, то в правовій сфері зміни відбулися дещо інакше. Серед джерел права було скасовано лише ті, які слугували зміцненню панування польської шляхти: «Устави на волоки», «Ординація Війська Запорозького»,  сеймові конституції. Інші ж, зокрема, Литовські статути (1529, 1566, 1588 років), збірники магдебурського права, окремі королівські та князівські грамоти, постанови сейму частково продовжували діяти.

Однак своєрідність правової системи Гетьманщини полягала в тому, що в її основі лежало звичаєве право, яке в найбільш традиційній формі й найповніше діяло на Запорозькій Січі. Воно регулювало широке коло суспільних відносин, військово -  адміністративну організацію державності, козацьку систему судочинства. Звичаєве право продовжувало існувати в умовах обмеження української державності в ХVІІІ століття. Про це свідчить зокрема, той факт, що його норми враховувалися усіма без винятку кодифікаціями й законодавством імперії, що поширювалося на територію Гетьманщини.

Важлива роль належала Березневим статтям Богдана Хмельницького, а також статтям, підписаними іншими гетьманами. Це були правові документи конституційного характеру, які визначали правове становище Гетьманщини в складі Росії, порушували головні питання внутрішнього життя України. . головне місце посідало також гетьманське законодавство, зокрема, універсали, декрети, грамоти, ордери, інструкції, листи. Ці акти регулювали переважно адміністративні й цивільні відносини. Серед них були як загальнообов’язкові, так і ті, що визначали правове становище окремих станів, установ, господарств, осіб.

Статус підзаконних актів, спрямованих на реалізацію актів царя й гетьмана, мали універсали й укази Генеральної військової канцелярії. Норми російського законодавства діяли на Слобожанщині та в Новоросії, хоча й там у деяких випадках, наприклад, при розгляді дрібних кримінальних справ, ще дотримувалися звичаєвого права.

Починаючи з ХVІІІ століття російське законодавство дедалі більше поширювалося на українські землі, хоча не могло витіснити норми місцевого права. Окремі російські законодавчі акти, що мали визначальне значення (Указ єдиноспадкування 1714 року, Табель про ранги 1722 року та інші.), все відчутніше впливати на розвиток суспільних відносин.

З цього можна зробити висновок, що в Україні діяли різні, багато в чому застарілі правові норми, які часто суперечили одна одній, або, навпаки, дублювалися.

б) судова система.

Судова система Гетьманщини після 1654 року складалася з Генерального військового суду, полкових, сотенних громадських судів. Вищою судовою інстанцією був Генеральний військовий суд. Він діяв як суд першої інстанції у справах особливої важливості і складався з генерального судді та генеральної старшини. В різний час генеральних суддів було від одного до трьох.

Згідно з «Рішучими пунктами» Данилу Апостолу 1728 році до складу суду ввели трьох українських і трьох російських чиновників. Кандидатури членів суду затверджувалися царем. Гетьман був президентом суду. Полкові суди були у складі полкового судді, полковника і полкової старшини, розглядали кримінальні і цивільні справи. Вони були судами другої інстанції відносно сотенних судів. Сотенні суди діяли на території сотні і за своїм складом нагадували сотенне правління. Поступово їх значення зменшилося, а сфера компетенції звузилася до розгляду незначних суперечок між козаками.

У містах суди перебували під значним впливом козацької адміністрації. Інколи це були отаманські суди за участю козацької ради, які користувалися звичаєвим правом. В магістратських містах суди все ще діяли на основі магдебурзького права.

Гетьман Д.Апостол інструкцією від 1 червня 1730 року дещо розмежував компетенцію полкових, сотенних і міських судів. Юрисдикції громадських судів підлягали як селяни, так і козаки, але їх справи розглядалися окремо. Крім цих судів в Гетьманщині існували церковні, мирові, цехові, третейські та ярмаркові суди.

У 1760 – 1763 роках на прохання старшини, що прагнула зрівнятися в правах з російським дворянством, було проведено судову реформу. Вона мала зрівняти у підсудності всі прошарки панівного класу, обмежити компетенцію Генерального військового суду як суду першої інстанції для вищої старшини. Потрібно було, нарешті, відокремити розглід цивільних та кримінальних справ, спростити судову систему. Внаслідок реформи було створено 20 судових повітів, і в кожному засновано земський суд в земельних справах. Для розгляду кримінальних справ було відновлено діяльність громадських або як ще їх називали міських судів у всіх 10 полкових містах. Судді обиралися з числа козацької старшини. Генеральний військовий суд, до складу якого входило два судді і по одному представнику з 10 полків, став апеляційною інстанцією для новоутворених судів. Відтак судова реформа, відокремивши судову систему від адміністративної, мала, безперечно,позитивне значення. Водночас вона фактично поновила судову систему литовсько – польської доби.

в) система покарань.

250PX-~2.JPGМетою системи покарань було залякування, заподіяння мук злочинцям, відшкодування шкоди, завданої злочинними діями, а також запобігання нових злочинів. Вищою мірою покарання була смертна кара, яка поділялася на просту (відрубування голови, повішення, розстріл) і кваліфіковану (четвертування, колесування, утоплення, спалення, насадження на палю, під вішення на гак, закопування живим у землю). Існували покарання також тілесні (відрубування руки, відрізання носа, вуха, язика), болісні (биття палицями, батогами, різками), ганебні (прив’язували до ганебного стовпа на майдані, посадження на дерев’яну кобилу, публічне шельмування). Практикувалось ув’язнення на невеликі строки («до покори») у ями, сараї та камери при ратушах. З поширенням російського законодавства, починаючи з середини ХVІІІ століття, застосовуються заслання на каторгу. Такі покарання, як майнові (конфіскації, штрафи, викуп) і вигнання за межі села чи міста часто-густо застосовувалися як додаткові.

У процесуальному праві не було чіткого поділу на кримінально-процесуальне й ці вільно-процесуальне. Однак у ХVІІІ столітті проявляється тенденція застосування обвинувально-змагального процесу при розгляді цивільних справ і слідчого (інквізиційного) при розгляді справ кримінальних. Процес у кримінальних справах починався з подання позовної заяви, яка з доби гетьмана Данила Апостола мала подаватися в письмовій формі. Кримінальні справи порушувалися потерпілими, зацікавленими особами чи державними органами. Судовими доказами вважалися: власне зізнання, показання сторін, свідків, речі, документи, присяга. На стадії попереднього слідства в кримінальних справах для одержання доказів могли застосуватися тортури і побиття. Однак їх не застосовували щодо панівних верств, осіб духовного стану. Рішення й вироки можна було оскаржити у вищестоящих інстанціях. Судові рішення виконували спеціальні судові виконавці – возні.

  1. Шлюбно – сімейні відносини.

Шлюбно – сімейні відносини регулювалися переважно нормами звичаєвого та церковного права. Обов’язковою умовою взяття шлюбу була згода батьків на шлюб дітей. Шлюб без батьківського благословення призводив до позбавлення спадщини. Згода на шлюб молодих не була обов’язковою умовою шлюбу, хоча вона, як правило, враховувалась. Шлюбний вік за звичаєм для юнака був 18 років, для дівчини 16 років. При укладанні шлюбу дружина приносила придане, а чоловік дарував їй вено – частину нерухомого майна, що було своєрідною матеріальною базою гарантією шлюбу. У випадку смерті чоловіка чи при розірванні шлюбу з вини чоловіка це майно ставало власністю дружини. З поширенням російського законодавства дружина втратила право вільно розпоряджатися своїми речами. Одруження з чоловіком іншого стану змінювало і її соціальний стан.

Успадкування здійснювалося як за законом (звичаєм), так і за заповітом. За звичаєм після батька успадковували майно сини, у випадку ж їх відсутності – дочки. Сини успадковували землю, поділивши її на рівні частини. Наймолодший син успадковував також хату. Особисте майно матері успадковували дочки. Позашлюбні діти позбавлялися права успадковувати батьківське майно й успадковували лише особисте майно матері. Брати, успадкувавши майно, мали виділити сестрам на придане.

  1. Міжнародні відносини.

Події, які з 1648 року розгорталися на українських землях у складі Речі Посполитої, викликали велику зацікавленість урядів тогочасних країн Західної і Центральної Європи. Проте у Європі, де в рік початку Національно – визвольної війни українського народу завершилася перша загальноєвропейська Тридцятилітня війна, залишався визначальним релігійний чинник. Саме тому ставлення до подій в Україні суттєво різнилося залежно від приналежності держав до католицького або протестантського таборів.

Більшість країн католицького табору – Франція, Іспанське королівство, австрійські Габсбурги, Папська держава, князівства Південної Німеччини – одразу зайняли негативну позицію щодо національно – визвольної боротьби українського народу й підтримати свого союзника – Річ Посполиту. Особливо активно висловлювали своє не сприйняття подій в Україні представники папського Риму. Так, папський нунцій Іоанн Торрес у 1648-1652 роках, повідомляючи Рим про події в Україні й характеризуючи дії польських військ, писав, що це «наші перемоги» або «наші невдачі», а справу за яку вів боротьбу на цих землях король Речі Посполитої, вважав справою католицької церкви.

Папа Римський Інокентій Х закликав католицькі держави надати допомогу Польщі у боротьбі з українськими козаками й застерігав польський уряд від найменших поступок козакам. Австрійські Габсбурги, ослаблені Тридцятилітньою війною і протистоянням із протестантською Швецією, не мали можливості надати збройну допомогу Польщі, але дозволили їй набирати вояків – найманців у своїх володіннях.

  Серед католицьких держав позитивним було ставлення до подій в Україні Венеціанської республіки, яка вбачала в українському козацтві вагому і корисну для себе анти турецьку силу.

Після укладання Зборівської угоди венеціанці спробували створити анти турецький союз із козаками. Улітку 1650 року цією пропозицією до Богдана Хмельницького прибуло венеціанське посольство Альберте Віміні. Однак у тогочасній ситуації виступ козаків проти турецького султана був би самогубством, і гетьман відмовився.

  Серед держав проти статського табору – Англії, Голландії та князівств Північної Німеччини – переважало позитивне ставлення до боротьби українців проти Речі Посполитої. Вони були зацікавлені в ослабленні останньої як однієї з найбільших католицьких країн. Швеція внаслідок перемоги в війні набула великого впливу на європейську політику. Саме позиція Швеції перешкодила австрійським Габсбургам надати збройну допомогу Польщі. Шведський уряд уважно стежив за подіями в Україні і стягувала війська до польського кордону. У 1655 році Швеція розпочала війну з Річчю Посполитою, більшість армії якою була зайнята в Україні.

Найбільш приязне ставлення серед протестантських держав до подій в Україні спостерігалося в Англії. Лідер Англійської революції Олівер Кромвель убачав у визвольній війні «козацького генерала» Богдана Хмельницького проти католицької Речі Посполитої важливу ділянку загальноєвропейської боротьби з «латинниками» й «папістами».

У роки Національно – визвольної війни Хмельницький здійснював активну зовнішньополітичну діяльність – листування з урядами інших держав, приймав іноземні посольства. Головне завдання зовнішньої політики гетьмана полягало у створенні умов для успішного завершення війни з Річчю Посполитою і зміцненні становища Гетьманщини. При цьому Хмельницькому необхідно було враховувати ситуацію навколо українських земель на середину ХVІІ століття. Річ Посполита, Московська держава й Османська імперія не були зацікавлені у виникненні Гетьманщини, вважаючи, що це порушить рівновагу сил між ними, й одночасно мали власні претензії на українські землі.

Зміцнення становища Гетьманщини як нової незалежної держави. Для реалізації цієї мети Хмельницький приймав послів, укладав угоди, підтримував дипломатичне листування з іноземними володарями, інформуючи їх про події в Україні. Він домігся від турецького султана укладання угоди, за якою українським купцям дозволялося вільно плавати Чорним морем і на 100 років звільнитися від сплати мита.  Сучасники повідомляли, що в гетьманській резиденції в Чигирині одночасно перебували посли: австрійський, два шведські, два трансільванські, турецький, татарський, три з Молдови, три з Волощини, польського короля, польської королеви, литовський і московський.

Тиміш Хмельницький.jpgДомогтися визнання іншими державами Гетьманщини і своєї влади Хмельницький хотів шлюбом сина Тимоша з донькою Василя Лупула. Тим більше, що друга донька Лупула була одружена з литовським князем Радзивіллом. Завдяки цьому шлюбові гетьман також розраховував хоча б забезпечити нейтралітет Литви в подальшій боротьбі з Польщею.

 

 

  1.  Населення Гетьманщини.

В умовах визволення України з-під магнатсько-шляхетського гніту поступово склалася нова соціальна структура держави. У Гетьманщині визначалося п’ять станів:

  • козацтво;
  • шляхетство;
  • духовенство;
  • міщанство;
  • селянство.

 

 

356px-17__Znatna_ukr_pani.jpg356px-07__Shlahetna_ukr_pani.jpg356px-02__Divchyna_shlahetnogo_rodu.jpg

 

 

 

 

356px-14__Ukr_mischanyn.jpg356px-13__Ukr_mischanka.jpg356px-11__Ukr_divchyna-mischanka.jpg356px-08__Shlahetna_ukr_panna.jpg356px-18__Ukr_shlachtych.jpg356px-06__Shlahetna_panna_z_starshinskogo_rodu.jpg                Шляхтичі.   Міщани.

 

 

 

 

 

 

356px-16__Ukr_selanka_.jpg356px-15__Ukr_selanka.jpg356px-21__Litvin.jpg356px-19__Ukr_selanyn.jpg                  Селяни.

356px-12__Ukr_kozak.jpg356px-09__Sotnyk.jpg

 

 

 

 

 

356px-04__Polkovnik_ukr_polku.jpgПолковник.                                  Сотник.                         Рядовий козак.

               Стани поділялися на окремі соціальні групи, які розрізнялися правовим та економічним становищем. До привілейованих станів належали: українська шляхта, козацька старшина, найвище православне духовенство, міська знать.

Їм значно поступалися у правах і соціальному становищі рядові козаки, міська біднота, селянство. В умовах Національно – визвольної війни

Козацтво отримувало помітну підтримку та увагу з боку Богдана Хмельницького. Щоб розширити соціальну базу Гетьманщини, він надав право селянам переходити в козацький чи міщанський стан.

Незважаючи на різне політичне та соціально-економічне становище різних верств населення в Україні, гетьманові вдалося їх об’єднати навколо єдиної ідеї - боротьби  за незалежну Україну.

  1. Економіка.

Фінансами Гетьманщини завідував генеральний підскарбій,  який очолював Військову скарбницю, перейменовану на Генеральну скарбову канцелярію. В часи головування Хмельницького фінансові справи гетьман контролював особисто. Скарбниця поповнювалася за рахунок прикордонного торгового мита на товари експорту й імпорту. Населення платило також натуральну данину на військо, поземельний чинш, податки за виробництво алкогольних напоїв, за користування млинами, оренду, рудні і дігтярні, продаж тютюну. Ймовірно Хмельницький намагався карбувати в Чигирині власну монету, згадки про яку датуються 1649 та 1652 роками.

Певне уявлення про вартість грошей і товарів в другій половині ХVІІІ століття дають списки та оцінки в грошах майна козаків і селян Чернігівського полку. Так, хата рублена з сінями і прикомірком коштувала від 10 до 25 карбованців, комора рублена – 3 карбованців, віз під коней – 40-50 копійок, плуг – 12 копійок, відгодована свиня – 1,5 карбованців, вівця – 50 копійок, гуска – 10 копійок, курка – 2 копійка, кожух звичайний – 1,2 карбованці, смушева шапка – 30 копійок, чоботи – 20-30 копійок.

  1.         Висновок.

Необхідність створення української державності та умов, що сприяли б цьому завданню, виявилися на початку національно – визвольної війни. Тривалий час український народ не мав власної національної держави, що було унікальним явищем – коли б організований у класове суспільство народ був позбавлений національної державності. Щоб усунути загрозу зникнення українського народу як етнічної спільності, в порядок денний було поставлено невідкладне завдання – створити і зміцнити державне національне утворення. Це об’єднало зусилля усіх класів українського суспільства в їх спільній боротьбі за визволення з-під алоди Речі Посполитої.

З початку формування українська держава мала основні її ознаки: органи публічної влади, які не збігалися з населенням, але виконували свої функції на визначеній території; територію, яку охоплювала державна організація і населення, що на ній проживало: податки, що збиралися на утримання органів публічної влади. Слід зазначити, що населення вільної України, визнавало нову владу.

Формування Гетьманщини здійснювалися у обстановці бойових дій, що обумовлювало її форму, а саме: для виконання державних функцій пристосовувалася вже готова, перевірена практикою військово-адміністративна, полково-сотенна організація козацтва. В екстремальних умовах війни, коли потрібно було максимально об’єднати та мобілізувати на боротьбу увесь народ, ця організація стала не тільки загальною для усіх повстанських сил, але й єдиною політико – адміністративною та судовою владою в Україні, їй не була підпорядкована тільки церква. Що ж до Запорозької Січі, то вона зберегла здавна встановлену форму правління.

Першим гетьманом вільної України став Богдан Хмельницький. Його, як главу держави визнав навіть польський король, коли в Переяславі посли Яна – Казимира вручили разом з привілеєм на вольності гетьманську булаву і бунчук, червону корогву з білим лебедем, а також коштовні подарунки. 

Протягом майже століття Гетьманщина була центром політичного життя України. Хоч росіяни контролювали її зовнішні стосунки та воєнні кампанії, а також постійно втручалися у внутрішні справи, все ж управління та соціально – економічна політика Гетьманщини здійснювалися українцями, їм належали ключові позиції в судах, фінансах, армії. Самоврядування сприяло піднесенню української шляхетської еліти, гордої своїми традиціями.

Більш ніж через півстоліття після ліквідації Гетьманщини видатний український поет написав:

«Була колись Гетьманщина,

Та вже не вернеться!

Було колись панували,

Та більше не будем.

Теї слави козацької

Повік не забудем.»

Гетьманщину не тільки не забули – пам'ять про неї допомогла започаткувати нову добу в українській історії, позаяк саме з нащадків старшини вийшло багато діячів, що сприяли формуванню національної свідомості українців. Історія Гетьманщини стала ключовим явищем національної історії та державотворчих змагань. Приклад самоврядування, що вона дала, надихає й сучасних українців у їхніх прагненнях творити свою власну національну державу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  1.      Література.
  1. Субтельний О. Історія України. Київ., Либідь, 1993р.
  2. Яковенко Н. Нариси історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.. Київ., Генеза, 1997р.
  3.  Дорошенко. Історія України.- Київ, 1999р.
  4. Бойко О.Д. Історія України. – Київ, 2001р.
  5. Бойченко., Історія України. – Київ, 2001р.
  6. Довідник. Історія України. – Київ, 2006р.





 

 

 

docx
Додано
2 квітня 2018
Переглядів
1731
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку