ГОДИНА ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ ТА ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ

ГОДИНА ПАМ’ЯТІ ЖЕРТВ ГОЛОДОМОРУ

ТА ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ

Ганна ЛІЧЕНКО,

вихователь

Комунального закладу Київської обласної ради

«Київський обласний ліцей фізичної культури і спорту»

Мета: формувати у ліцеїстів щирі людські почуття, співчуття до трагічної долі рідного народу, громадянську відповідальність за його майбутнє; виховувати людяність, доброту, милосердя, здатність прийти на допомогу один одному.

Наочне оформлення: українські костюми, ікона Божої матері,  на рушнику – хліб, сіль, свічка, колоски пшениці, виставка тематичної літератури, мультимедійна презентація.

Музичне оформлення:   записи класичної музики, пісня «Вічная пам’ять»

О. Білозір, уривок з фільму «Голод – ЗЗ» за мотивами повісті В. Барки «Жовтий князь».

Обладнання: мультимедійне обладнання. 

Хід години пам’яті

Ліцеїстка 1. Тобі подякувати, земле, треба.

Що ти відкрила день оцей мені:

Великий світ увесь і чисте небо,

І плин Дніпра в зеленій далині,

І силуети літаків над бором,

І відблиск світла в стиглих колосках,

Все те, що можна охопити зором,

І те, що можу бачити в думках.

                                      В. Ткаченко

Ліцеїст 2. Яка багата українська земля, її лани, річки, простори. Як

могло статися, що такою важкою і трагічною для українського народу була перша половина XX століття. І однією з таких сторінок цього часу був голод 1932-1933 років.

    Так. Сьогодні ми насолоджуємося, бачачи увесь великий світ і чисте небо. А чи завжди було так?

 Ліцеїст 3.  Багатовікова історія українського народу - це, насамперед, літопис життя і смерті народу-великомученика, на долю якого було досить лиха.

    Рано чи пізно, але обов'яз­ково кожна людина і весь народ осмисле своє    минуле.

Ліцеїстка 4.  Не сьогодні це сказано:

Час народжувати і час помирати,

Час руйнувати і час будувати,

Час розкидати каміння і час збирати,

Час мовчати і час говорити.

Прийшов час говорити після десятиліть мовчання.

Виходять ведучі

Ведуча 1. Голод - це завжди жах, страждання. Боже мій, в Україні довелося  пережити тричі таке страхіття. Так. Це були страшні роки, які принесли стільки горя. Люди змушені були пройти через знущання з боку влади, зраду близьких, злиденність та постійний страх. Занадто багато випробувань випало на їх долю.

 Ведуча 2. Смерть однієї людини - це трагедія, а смерть тисяч або мільйонів - це вже

жалива статистика.

 Ведуча 3. У цьому році в Україні відзначається 75-річчя вшанування пам'яті жертв голодомору - найтяжчого злочину проти людства, спланованого і реалізованого керівництвом Радянського Союзу проти українських селян, проти України.

Ведуча 4. У 1933 р. був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні потопу. А була тільки зла во­ля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду лягло у могили — старих, молодих і дітей, і ще ненароджених у лонах матерів.

Ведуча 1. Сонце сходило над вихололими за довгу зиму полями, а сідало за обрій кольору крові й не впізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпенілими в тяжкому смертному сні.

Ведуча 2. Танули на обширах України важкі сніги, являючи світові трупний сморід, апокаліпсичні карти­ни, співмірні хіба що з картинами Страшного Суду.

Ведуча 3. А чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами солов'ї? Ніхто того не пам'ятає сьогодні, пам'ятають інше.

Ведуча 4. На світі — весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тоне­сенькі, складені калачиком, великий живіт, голова ве­лика, похилена до землі, а лиця майже немає, самі зу­би зверху. Сидить дитина і гойдається всим тілом: на­зад — вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти... Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ — їсти, їсти, їсти...

До залу виходить ліцеїстка

Ліцеїстка. Цей сніг, як сон, прийшов - розтане.

Здимить і хмару перейде... Весна.

Село лежить в тумані. Голодний рік.

Голодний день.

Їде - не їде, повзе по мертвих.

І хвалити Бога, хоч повзе.

Весняний дух живий!

До сонця зводить все живе.

И воно і молиться, і плаче.

И радіє сонцю і воді.

Якби він знав, коли б побачив, —

Сини ростуть на лободі.

Сини Радянської держави!

Та знає вождь, усе він зна ...

І вус всміхається лукаво:

В Москві весна. Його весна!

В селі весна повзе на ліктях,

Повзе по мертвих і живих.

В долоні сонце ловлять діти,

Що дзвінко капає зі стріх.

І п'ють опухлими вустами

Оту живицю молоду.

Знов ворон каркає біду

Забрали тих, хто із комори

пашню останню вимітав,

Хто ще активним був учора, —

Сьогодні ворогом ставав!

Голодний рік. Жорстокий світе.

Дай хоч надію для живих.

Весна і сонце ловлять діти,

Що дзвінко скапує із стріх.

                                  М. Будлянський

Ведуча 1. Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що було на землі. Але світ не розколовся, сон­це сходить, земля обертається, як їй належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Ми, єдині спадкоємці всього, що було.

Ведуча 2. Тож пом'янімо хоч сьогодні, із запізнен­ням у кілька довгих десятиліть, великомучеників на­шої історії. Пом'янімо і знайдемо в собі сили пройти за ними дорогою їхнього хресного путі. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали. Тепер наша черга.

 Ведуча 3. Сьогодні поширена думка, що говорити про голод — це озиратися назад, це блукати десь се­ред могил. А що ми там знайдемо? Ми повинні диви­тися у завтрашній день, а не озиратися назад. То чи треба сьогодні говорити про голод?

Ведуча 4. Озиратися у минуле треба кожному. Людина не живе в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та май­бутньому. Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьо­годні висновків, то вони будуть ходити по колу. Отож, озиратися треба, щоб поплакати, бо це каяття. А головне — щоб зрозуміти.

Інсценівка  «Дай хліба, мамо!» (за мотивами вірша М. Калатутіна)

Зміна декорації: на сцені інтер’єр сільської хати – стіл, горщики. На лаві лежить хлопчик, поряд на підлозі, тримаючи сина за руку, сидить мати, біля лави глечик з водою

Ведуча 1. Чом, Україно, ти так посивіла,

А люди твої, як земля почорніли,

І в кожній родині, із кожної хати,

Благають, благають худі рученята.

Син (кволим голосом).

Дай хліба, мамо, дай хліба, мамо,

Рідна моя, дай хоч кусочок хліба.

Мати (тихо). Синочку, мій любий, ми п’єм  лише воду.

А в хаті й крихтиночки хліба нема.

Прийшли злії люди не нашого роду.

Забрали весь хліб і знесли задарма.

Ридала, благала, кидалася в ноги.

Аби залишити зерна тобі трохи.

Мати помирає

Син.     Рідна моя, дай хоч одну зернинку.

Ведуча 1. Ви чуєте, дзвони, то плаче Вкраїна,

Яку котрий раз розп’яли на хресті.

Я Бога молив, щоби жив той хлопчина,

Щоб правду про все зміг у світ понести.

Але він збагнути не встиг до пуття

Звідкіль це на нього прийшло забуття.

Син.  Прокинься мамо, прокинься мамо,

Рідна моя, я вже не хочу хліба,

Хліба, хлі … (помирає)

Ведуча 2. То як же сталося, що маючи чудовий уро­жай, українці гинули від голоду? Чому так сталося? Хто винний? Було це чиєюсь недбалістю чи детально розробленим планом геноциду українського народу? Ось на ці питання спробуємо дати відповіді у сьо­годнішній розмові. Тож час сказати правду!

Ведуча 3. У 1932 році більшовики, які прийшли до влади у 1917 році, розпочали індустріалізацію — будували ве­ликі заводи, електростанції. Після ліквідації поміщиць­ких господарств основними виробниками хліба були самостійні селянські господарства. Продуктивність у них була низька. Не кожна сім'я могла продати хліб. До того ж держава платила за нього в два рази менше, ніж на базарі. Союзний уряд не задовольняли темпи хлібозаготівель в Україні. 30 грудня 1927 року до Хар­кова приїхав секретар ЦК ВКП(б) В. Молотов, який вимагав форсування темпів хлібозаготівель.

Ведуча 4. Хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями, фізич­ним та моральним знущанням. На кожну селянську ро­дину було дано план здачі. За невиконання плану хлібоздачі позбавляли власного помешкання, худоби, землі, інвентарю. Селяни всіляко чинили опір, ховали хліб на «чорний день».

Ведуча 1. Влада знайшла спосіб подолання зернової пробле­ми — масова колективізація. Погрозами і тортурами домагалися від селян вступу до колгоспу. Сталінська колективізація підвела селян до «страшної Голгофи». Уздовж кордону України, де вмирали цілі села, де живі не встигали хоронити мертвих, були виставлені війська. Жодна душа не повинна була вирватися з уготованого їй пекла. В Україні при владі, яка нази­вала себе народною, на родючій землі без війни чи стихійного лиха вмирали хлібороби.

Ведучий 2. Ця страшна тема не обійшла українських поетів, багато з них присвятили свої поезії цій трагедії українського народу.

Ведучий 3. Народну трагедію відтворив Василь Барка в романі "Жовтий князь" - перший роман в українській літературі про голодомор 1933 року. Він сам пережив голод і бачив на власні очі жахи канібалізму.

  Ліцеїстка.  "Пес то наближався, то застигав на місці і довго, мов зачаклований, глядів на кусник їстівного в руці господині. Зрештою, той кусник спокусив переступити через поріг, в нешироко відкриті двері, що зачинилися враз. Андрій ударив качалкою і приголомшений пес, заскавучавши, припав до землі. Дарія Олександрівна накинула йому на голову мішок. Почала бити костуром, що колись брав її чоловік, коли ходив вулицями, де злі собаки. Але, раптом опритомнівши, пес підскочив до мішка і почав метатися по сінях. Оленка з самого початку затрусилася від жаху, впустила держак сапаниці і вбігла в хату - зачинилася там і тремтить, стоячи біля одвірка. Оченята ніби в божевільної, з переляку, їй чути поруч гуркання, гаркіт, крик, тупіт.

      В сінях мати з розпукою чимдуж била пса, бачачи, що це одно зосталось, бо інакше він покусає, а не дасться в руки; ще в хату вскочить і виб'ється через вікно, зоставивши всіх голоднішими, ніж сам.

       Пес осідає і тільки лізе - вже не скочить. Востаннє він смикнувся і впав, тонко поскімливши. Дарія Олександрівна ножем, що приніс син, дорізала пса: так трудно, втративши дихання і сполотнівши. Підвелася напівпритомна. Патрала і перемивала до вечора і варила псятину, що бридко несмачною виявилася. Та голод став дужчий, ніж відраза до погані, всі в хаті їли її".

Уривок з фільму «Голод 33» за мотивами повісті Василя Барки «Жовтий князь»

Ведуча 1. Щороку в Україні відзначається День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій.

Ведуча 2. У той час було знищено безліч національно свідомих людей, здебільшого талановитих науковців, митців, педагогів.

Ведуча 3. Найбільшого розмаху репресивні заходи держави набули в 1937 – 1938 роках – не було ліку числу знищених урядовців, колгоспників, письменників, лікарів, конструкторів … Сотні тисяч людей «оптом» проходили у фіктивних кримінальних справах. Більшість із них так ніколи й не повернулися з таборів. Багато реабілітовано вже посмертно.

Звучить класична музика

Ліцеїст. Як басує під крики  – Браво! –

Кінь легкий і гривастий.

Є в поета єдине право –

Не впасти.

Як зігнуться в полонах лукаво

За шматком фаворити,

Є в поета крилате право –

Творити.

А як стане правитель держави

Окривавленим катом,

Є в поета високе право –

 Повстати.

А замучать народ в неславі,

У чадній круговерті,

Є в поета найвище право –

Умерти.

Коли ж вдарять вулкани лави

Грізним сплеском,

Є в поета щасливе право –

 Воскреснуть.

Ліцеїстка. Переслідуваний і караний на батьківщині,  він не для всіх виявився бажаним і зручним і в еміграції, в діаспорі; його цькували і йому погрожували розправою політичні супровідники; замовчуваний на Україні всі повоєнні роки, він тільки останнім часом став відомий нашим читачам …» - це Іван Павлович Лозов’яга, більш відомий як Іван Багряний.

     Іван Багряний – одна із найяскравіших і найдраматичніших постатей в українському письменстві і громадянстві першої половини і середини ХХ ст.

  У кожної людини є така подія, котра залишає відбиток на все життя і обумовлює подальші вчинки. Була така подія і в житті Івана Багряного, про що він згадує у памфлеті «Чому я не хочу повертатись на «родіну».

  Чому він так міркував і обрав собі такий псевдонім, розповість нам сам Іван Лозов’яга.

Ліцеїст. Псевдонім «Багряний» - це від віри. Я не грав, не догоджав комусь, щиро вірив. Вірив у 1917 р. Хоча …

  Одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили чужою мовою. На моїх очах, на очах інших дітей, під наш несамовитий вереск замордували діда, а з ним і мого дядька. Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі тіла і реготали. Під старою липою, посеред пасіки, коло ікон святих Зосима і Саватія все було забризкано кров’ю. Кров усе життя стоятиме мені в очах.

  Отак усе життя переплететься віра і кров. Це два полюси авторського відчуття світу. Вони – на все життя.

Виходить ліцеїстка

Ліцеїстка. Вічним бунтарям і протестантам,

Всім, хто народився рабом і не хоче бути ним,

Всім скривдженим, і зборка ним.

І своїй бідній матері крик свого серця присвячую …

      Друже мій любий! Не називай мене поетом, це мене жорстоко ображає. Не іменуй мене поетом, друже мій. Я хочу бути тільки людиною, яких мало на світі, я хочу бути тільки нею …

На фоні класичної музики читається вірш Олени Матушок «Балада про майстра»

Ліцеїстка.  Його судили і рядили

                    У шати заздрощів й хули,

Його, якби могли, - убили б

Але убити не змогли.

Бо, незважаючи на силу,

Хоч як пекло і як штормило.

Він був митець. І він творив.

А навкруги пліток навали,

Й припущень всяких мастаки

Йому кістки перемивали,

Що аж тріщали ті кістки,

Коли вже дихання могили

Війнуло в душу без озноб,

У нього вистачало духу, щоб

Підвестись. Світло загасити.

І на межі безсонь і втом

Спокійно стати перед світом

І запитать: «А судді хто?»

Ведучий 1.  Народ перестраждав, стерпів люту наругу своїх катів, але в його пам’яті живе й нині прокляття тим, хто збиткувався над його життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз'ярені серця, болить душа, що звідала горе до краю.

 Ведучий  2. Не всі очевидці голодомору мають сміливість і силу й  сьогодні оповістити правду. А треба розповідати, щоб ми знали, щоб більше таке повторилося, щоб не стогнала від трупів українська земля, від кісток, похованих без трун у спільних могилах, від зойків закопаних напівживих. Жоден убивця не повинен знайти місця ні на цьому світі, ні на тому.

  Давайте хвилиною мовчання вшануємо пам'ять жертв сталінського голодомору, який забрав життя п'яти мільйонів людей. Запаліть свічки пам'яті.

Ведуча 3. Тема "Голодомор-33" в наших душах і душах дітей та далеких нащадків житиме, як святиня. Цю скорботну дату минулого необхідно пам'ятати в ім'я майбутнього України.

Виходять ліцеїст і ліцеїстка в українських костюмах

Дівчина. Хіба сховати нас у могили?

Ми зацвітемо й там барвінком.

Дає мені Вкраїна силу.

Я – українка.

Юнак. Є найсвятіша – рідна хата

І поля батьківським загінець.

Тобі про рід вкраїнський дбати.

Ти – українець!

Юнак. Цвіте калина між тернами …

І рідко пахнуть чорнобривці.

Спинивсь Чумацький шлях над нами.

Ми – (всі разом) – українці!

Ведуча 1. А зараз до вашої уваги прозвучить захоплююча мелодія Антоніо Вівальді «Шторм» у виконанні талановитої учениці музичної школи мистецтв №1 Юлії Поліщук.

Література

1.               Голод 1932 – 1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. – Київ, 1990.
2.               Коваленко Л. 33-й голод. – К., 1991.
3.               Кульчицький С. В. Голодомор 1932 – 1933 рр. як геноцид: труднощі дитинства К., 2008.
4.               Кульчицький С. В. Ціна «великого перелому». – К., 1991