Година спілкування " Легенди отчого краю "

Година спілкування із студентами

Легенди отчого краю

Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна.

Легенда - приблизний синонім поняття міф, епічна розповідь проте, що відбувалося в незапам’ятні часи.

Як і перекази, легенди покликані зберегти у народній пам’яті й передати майбутнім поколінням знання про історичне минуле народу, пояснити причини виникнення різних явищ природи, їхню суть, зафіксувати народні уявлення наших пращурів про них.

На відміну від переказів, легенди менш достовірні, у них допускається вигадане, фантастичне, неймовірне. Але поряд з цим, легенди – це не прості вигадки, адже беруть свій початок з реальних подій.

Хоча події у легенді нерідко перебільшуються, у народній свідомості вона все ж сприймається як достовірна розповідь, що відрізняє її від звичайної казки, а фантастичний зміст легенди трактується як диво, творене незвичайними людьми. Фантастика і вимисел легенди – саме ті чинники, за допомогою яких неясне стає зрозумілим, а неможливе – досяжним.

Чимало легенд та переказів приховує і місто Борщів. Борщів - районний центр найбагатшого на архітектурні і природні пам'ятки району Тернопілля. Місто є прекрасним у будь-яку пору року. Широкі та вузенькі вулички, щедро прикрашені озелененням, дихають історією та традиціями українського народу. Приємну прохолоду в гарячу пору можна з легкістю знайти на березі річки Нічлави, на берегах якої власне і розмістилось містечко.

Цілком логічно, що майже усі, хто вперше чує про Борщів, асоціює його назву з традиційним українським першим блюдом. І дійсно, одна з легенд розповідає про те, як мешканці міста в часи татарських набігів втопили татарина в казані з борщем. Та скоріш за все, назва поселення походить від трави «борщівник», листя і стебла якої як приправу вживають до багатьох блюд: зелених борщів, юшок, салатів тощо.

За часів Київської Русі на місці Борщева існувало давньоруське укріплене городище. А перша писемна згадка про поселення відноситься до 1456 року. Тоді містом володіли шляхтичі Дудинські. Наприкінці XVI – початку XVII століть Борщів перебував у власності магнатів Єжи і Марцина Дидинських, а згодом належало Костянтинові Золотніцькому. Магдебурзьке право і власний герб Борщів отримав у 1629 році.

На початку XVII століття для захисту від турецьких і татарських набігів в Борщеві споруджують замок. У 1672 році Ульріх Вердум (мандрівник), проїжджаючи через місто, залишив у своєму щоденнику запис про борщівський замок: «Оточують його непогані вали з землі і палісади». У 1763 році на його території звели костел. На початку XVIII століття замок перебудували на палац.

У 1672 році Борщів, як і все Поділля, захопили турки. У 1683 році Річ Посполита повернула собі місто, а після її першого поділу у 1772 році Борщів і Західне Поділля перейшло під владу Габсбургів.

Сьогодні орган місцевого самоврядування вже незалежної України, міська рада, розташована у колишньому будинку ратуші – досить скромній споруді без традиційної ратушної вежі.

Із старих храмів, крім костелу, у Борщеві збереглася церква Успіння Пресвятої Богородиці, побудована у 1886 році, що знаходиться у центрі міста. В інтер’єрі храму - копія чудотворної ікони Борщівської Божої Матері у «чорній» вишиванці. Поруч з церквою вже в роки незалежності збудовано велику дзвіницю з годинником.

У 1891 році у місті В. Дроздовським та М. Дорундяком було засновано товариство «Просвіта». В місті працював театр Леся Курбаса, а з 1896 по 1901 роки у Борщеві бував Михайло Грушевський. Центром української культури став збудований у 1908 році Народний дім – найяскравіша споруда міста, що збереглася до наших днів. В його відкритті приймав участь М. Грушевський, якого було обрано почесним головою товариства «Народний дім».

З 1976 році у приміщенні колишнього Народного дому діє краєзнавчий музей, який з 2003 року має статус обласного і складається з 4 відділів: історико-краєзнавчого, музею Т. Шевченка, картинної галереї та печери-музею «Вертеба» в с. Більче-Золоте. У музеї зберігаються археологічні колекції (зокрема трипільської кераміки), колекція вишитих сорочок, колекція творів українських художників (зокрема роботи Я. Гніздовського і Л. Левицького) та представлено експонати з історії Борщівщини від найдавніших часів, предмети побуту й етнографії.

Борщівський палац, на превеликий жаль, не зберігся. Однак для поціновувачів таємниць, справжнім надбанням будуть замкові підземелля та погреби. Розповідають що у 1774 році із сусіднього Прикарпаття місто відвідав «український Робін Гуд» - легендарний Олекса Довбуш. За народними переказами тодішній борщівський дідич дуже погано ставився до містян, всіляко їх гноблячи. Коли пан почав просити його не вбивати і обіцяв віддати все своє майно, лідер опришків відповів, що він «прийшов не за його багатствами, а за душею».

То хто ж такий той Олекса Довбуш? Олекса Довбуш народився в селі Печеніжині Коломийського повіту 1700 року. Народився в сім’ї селянина, який був ковалем і майстром на будівництві церков. Розказують, що Олекса Довбуш не ходив своїми ногами до шести років. Він народився калікою. А в шість років, сидівши на призьбі, він побачив, як душиться у ворині (загорожі) телятко. Побачивши це, він доліз до того телятка і врятував його. З того часу почав Олекса ходити.

І тоді почав він освоювати свою першу професію — пастухував. Є така легенда. Коли він пас вівці, то побачив чорта. А всі пастухи мали з собою рушниці. Побачивши чорта, він вистрелив у нього. Тоді з неба злетів ангел і сказав:

— Ти проживеш недовге життя, але залишишся в пам’яті людей. І помреш ти від ярої пшениці і свого волосу.

Другу професію Олекса Довбуш освоював з батьком, працював ковалем. І третю професію він мав — будував церкви. Він будував церкву в Космачі. І йому сподобалася гарна дівчина, гуцулочка Марічка.

А перед тим, як звінчатися, обов’язково треба було сповідатися в церкві. І до тієї церкви приходить Олекса Довбуш з Марічкою сповідатися.

А пан Яблонський, на честь якого названо селище Яблунів, приїхав із своїм сином на ту Службу. А його син набирав собі для розваги дівчат, бо він був пан. І сподобалася йому Марічка. Він наказує своїм воякам, щоб Марічку схопили і привезли до його оселі. Олексі це не сподобалося і він молодого пана вбив прямо перед церквою з одного удару.

Люди, які це бачили, повтікали в гори, щоб не попасти в тюрму. І Олекса втік у гори. Ще тоді, коли він був пастухом, Олекса бачив, як пани знущалися над селянами. І він сказав: «Я не буду ґаздувати, а вони не будуть панувати».

Є ще така легенда. Коли Олекса втік у гори, він зустрів старого опришка, загін якого було розбито панами. Опришок той уже помирав. І сказав він Олексі:

— Ти файний хлопець, ти зможеш зібрати загін, я бачу по тобі.

І Олекса зібрав загін. Він випробовував хлопців по-всякому. Наприклад, зрубували дерево і воно падало між двома скалами, і по цьому дереву треба було пройти. Хто не пройшов, той у його загін не проходив. А ще таке випробування було: казали класти руку на пеньок і бартку (сокирку) забивали в пеньок попри самі пальці, так, що іноді відрубували нігті, у кого були довгі. Забрав руку — в загін не приймуть.

Пани схопили Марічку і завезли у Коломию, знаючи, що Довбуш обов’язково прийде її визволяти. І вони схоплять його. І Довбуш поїхав визволяти Марічку. Поїхав без своїх хлопців, навіть нічого їм не сказав. Але хлопці, дізнавшись про те, поїхали навздогін. А Довбуша було схоплено і вже його вели на шибеницю. Але над’їхали хлопці і врятували і Марічку, і Олексу.

Після цього батьки змусили Марічку вийти заміж за багатого гуцула Дзві́нчука. Але Олекса далі до неї ходив, бо в них була дуже сильна любов. Олекса любив Марічку і Марічка любила його.

А ще був такий Дідушко, який теж давав шапку грошей за голову Довбуша. Одного разу Довбуш приїхав до оселі Дідушка. Був обід, якраз доїли корови. Довбуш хотів переговорити з Дідушком і послав до нього свого опришка. А Дідушко побив того опришка. Той Дідушко був такий здоровий, що до нього було трудно підібрати противника.

Розгніваний Довбуш заходить до нього на подвір’я, зв’язує його і його сина шнурком, піднімає їх одною рукою і танцює гуцульський танець «Аркан». Після того було порубано бартками і Дідушка, і його сина. А надоєне молоко було вилито в річку. З того часу називається річка Білий Черемош.

Є ще докази того, що сестра і мати Олекси переховувалися в селищі Яремче. Коли Олекса приїжджав до свої матері і сестри, він кожного разу хотів купатися у водоспаді. Ставав на пагорбі і свистав у пальці. Тоді пани вискакували з водоспаду і ховалися по кущах. Бо приїхав Олекса. А коли Олекса з хлопцями з водоспаду виходили, пани поверталися до водоспаду.

Одного разу з загону опришків утік найкращий друг Олекси. І забрав той опришок з собою половину награбованого опришками золота. Довбуш не вірив, що може бути така зрада, і через три роки знайшов він його в одній із старих церков. Побачивши його, Олекса викликав його надвір і став з ним говорити. Микола зрозумів, що розмова буде серйозна і Довбуш його вб’є.

Довбуш спитав:

— Чому ти втік від мене? І де мої гроші?

Микола повів рукою направо і показав, що збоку будується нова церква за ті гроші. Олекса йому сказав, що тут не всі гроші. На це Микола йому відповів, що решта грошей у Львові, де за них виливається дзвін. І ще сказав Микола, що він був покараний за те, що кинув забагато золота в метал, з якого виливався дзвін.

І Олекса Довбуш, піднявши невеличкого Миколу обома руками і поцілувавши його в чоло, відпустив його на всі чотири сторони.

Панів, які ненавиділи Довбуша, все збільшувалось і вони шукали різні можливості, щоб знищити його. І вони вирішили використати Дзвінчука. Дзвінчук був дуже багатий і хотів бути ще багатшим. Довбуш ходив до Марічки тоді, коли Дзвінчук працював у лісі. А в ліс він ходив на тиждень, на два. І пани підкупили Дзвінчука.

Дзвінчук зробив кулю, яка була набита ярою пшеницею. І Довбушів волос був у тій кулі. І перед тою кулею було проведено дванадцять богослужінь.

Одного дня Дзвінчук сховався на горищі. Прийшов Довбуш, а Марічка його в хату не пускає. Вона знає, що тут є зрада, і не хоче його пустити. А Довбуш був хлопець бравий. Він подумав: «Як це Марічка не пускає мене в хату?» Він виламав двері. Довбуш зайшов, а Дзвінчук у нього стрілив. У пісні як співається: «Як поцілив у праве плече, а з лівого кровця тече.»

Тут розповідають по-різному. Одні кажуть, що Марічка відвела його в ліс і втекла з ним. Він дав їй багато золота, і вона виїхала в Польщу, де прожила сто років.

А інші розказують, що Довбуш свиснув у свої білі пальці, як співається в пісні, хлопці прибігли і питаються в нього:

— Що зробити? Чи цю хату спалити, чи Дзвінчука вбити? Чи її вбити? А він сказав:

— Ні, я її не вб’ю, бо я її дуже люблю. А Дзвінчука лишіть, його народ проклене. І хату не паліть. Нехай він жиє в цій хаті.

А він просить хлопців занести його в Чорногору. Але це не було можливе, бо була зрада. Пани були тут як тут, вояки вже були. Вони просто віднесли його в ліс і накрили гіллям. І він їм наказав, щоби вони розійшлися по хатах, сховали бартки, сховали пістолі, бо вони без нього нічого не зможуть зробити.

І він там помер. Три дні він там мертвий лежав. А пани найшли чоловіка і заплатили йому багато грошей, аби він пішов і подивився, чи він дійсно мертвий. І тоді його було відвезено в Коломию. В Коломиї тіло Довбуша було розчленовано на дванадцять частин. І ті частини були розвішані в цих місцевостях, щоб налякати опришків.

А дехто каже, що тіло Довбуша не найшли, а найшли тіло іншої людини.

"Зайшов раз чоловік під гору Довбушеву, дивиться, а там плита в однім місці відстає. Підважив. Дивиться - а то є печера. Зайшов він - а там повно усякого багатства. Так роздивився він, є, що брати на дев'ятеро коней. Набрав він грошей скільки зміг. Прийшов наступного дня з кіньми й з людьми, шукає тої комори - ого. Пропало. І сліду не було"… Це одна із легенд про скарби Довбуша.

У Карпатах є Довбушеві скелі, Довбушеві печери, Довбушеві камені, Довбушеві скарби… Як пояснити назву Рахів? Місце, де Довбуш рахував гроші. А чому зветься Ділове (село, де розташований один із географічних центрів Європи)? Та тому що Довбуш тут ділив гроші. А хто ж такий той Довбуш? Ну, розбійник, український Робін Гуд… А ще Довбуш - то ватажок карпатських опришків.

Опришками називали гірських розбійників, що грабували панів та багатіїв і, ніби то, роздавали награбоване бідним. Що грабували панів - то чиста правда, але наскільки щедро вони ділились награбованим - достеменно невідомо. Більшість істориків стверджують, що в опришки йшли не з ідейних міркувань, а з метою швидкої наживи.

Місто Борщів відоме ще й своїми фестивалями. Щороку в Борщеві на початку вересня проходять тематичні фестивалі – «Борщ’Їв» та «В Борщівському краї цвітуть вишиванки». На першому фестивалі точиться запекла боротьба за приготування найкращої національної страви, а також готується борщ у величезному казані. Під час фестивалю вишиванок жителі міста та району демонструють свої вишиванки, які мають довгу історію, сповнену легендами. Обидва фестивалі проходять практично одночасно. Ці два культурно-масові заходи мають на меті популяризацію та збереження етнічних традицій, обрядовості та мови.

 БОРЩІВСЬКА СОРОЧКА: ЧЕРВОНЕ - ТО ЛЮБОВ, А ЧОРНЕ – ТО ЖУРБА

Історія чорної борщівської сорочки давня. За легендою, під час татарської навали у декількох селах Борщівського краю загинули усі чоловіки. Тоді жінки та дівчата на знак жалоби від невиправної втрати поклялися протягом семи поколінь носити траур, вишиваючи сорочки лише чорною ниткою… Покоління, народжене на початку ХХ століття, було останнім, пов’язаним цією клятвою.

Та є ще декілька цікавих легенд, пов’язаних з чорною вишиванкою. В одному з сіл над Дністром жила дуже гарна дівчина. Вона прекрасно співала, танцювала, вишивала, з усіма була щира і привітна. Кожна панянка у селі мала за честь дружити з цією красунею. І от в неї закохався сільський парубок – коваль. На відміну від щирої і доброї дівчини, він був дуже пихатий і злий. Довго зустрічалися вони, вже й до весілля були готові. Але саме тоді до села приїхав панський економ зі своєю дочкою. І коваль одразу закохався в неї, хоч і не відзначалася дівчина ані вродою, ані талантами. Йому дуже хотілося бути ближче до панства.

Не витримала бідна дівчина такої зради і кинулася з берега у глибокий Дністер. І понесли води її тіло, ніхто не міг навіть попрощатися з нею. А сільські дівчата на знак жалоби вишили собі сорочки лише чорними нитками. Нещасливою була і ковалева доля. Економ з дочкою невдовзі залишили село, а хлопець, від якого відвернулася вся громада, довго сумував, аж поки не захворів. Невдовзі парубок помер. А траурні сорочки за його бідною нареченою стали відшивати й по інших селах – так це поступово стало традицією.

Інша легенда говорить про те, що в Борщівському краї кілька років панувала посуха, рослини гинули. Люди молилися, освячували в криницях воду, а Господь все одно не давав дощу. І от одній старій жінці наснився сон: стоїть на березі річки Божа Матір і зашиває полотно чорними нитками, візерунки – багаті, до них додано жовті, червоні, зелені квіточки. Пречиста Діва каже жінці: "Якщо закінчу вишивати і змахну вишивкою, скропить дощ землю і зацвітуть на ній жита і квіти".

Прокинулася жінка, обміркувала сон і звернулася до односельчанок: "А давайте допоможемо Матері Божій у вишиванні. Вона землю нашу і рослинність на ній вишивала". І взялися жінки за чорне вишивання... День і ніч працювали. Потім повдягали сорочки, вийшли на подвір’я біля церкви. Піднявши руки вгору, почали просити Господа, аби послав на землю дощ. І сталося диво: вночі була злива. Відтоді вже не було у краї таких засушливих років. А чорні сорочки – як данина матері-землі – стали не лише сімейними реліквіями, але й оберегами. А ще кажуть, що колись у селах краю панувала страшна хвороба, яка косила переважно жінок. І позбутися її можна було лише за допомогою чорних барв. Щоб захистити себе, жінки почали зашивати рукави, плечі та груди густим чорним. І таки зуміли від себе і від своїх нащадків відігнати біду.

На щоденних сорочках – невеликі узори на рукавах та біля шиї. Оригінальними були святкові вишиванки – рукави повністю зашивали чорними нитками. Це нагадувало ріллю на селянському полі. Її пронизували червоні, зелені, жовті та фіолетові цяточки, квіти або орнамент. Іноді використовували для узорів оранжеві та вишневі кольори.

Як не дивно, але чорне вишиття на сорочці ніколи не виглядало печальним, навпаки, — сорочка була ошатною і дуже колоритною, асоціюючись з родючими подільськими чорноземами, з одвічною надією на урожай, а, отже, і на життя.

Крім того, на Борщівщині існувало повір’я, що через натільну сорочку можна зняти "вроки", причарувати або заподіяти якесь зло навіть без присутності самої людини.

Вважається також, що чорні сорочки, на яких вишито червоні цяточки або яскраві квіти, були для дівчат своєрідним приворотом. Якщо хлопець, який сподобався дівчині, у танці торкався руками її вишиття, то після цього вона вдягала сорочку ще дев’ять разів і шукала приводу, щоб зустрітися з ним. Після цього він присилав до неї сватів.

Цікаво, що сучасні дослідники знаходять у чорній борщівській вишиванці сліди трипільської культури. На керамічних горщиках, що після археологічних розкопок зайняли почесне місце в експозиціях провідних музеїв держави, можемо бачити цікаві й оригінальні спіральні мотиви, квіткові орнаменти, ламані лінії, смуги, кола. Можливо, знайдені у наших краях розмальовані глиняні вироби часів Трипілля пізніше послужили вишивальницям для відтворення їх на полотні.

Кола символізували сонце, початок нового життя. Звивисті лінії відображали нескінченність людського буття, продовження роду, а також вічність людського духу, різні етапи в житті людини. А ще вони нагадують річки, воду – як впорядкований і спокійний плин людського життя. Ламані лінії – то символ багатства, відтворення сільськогосподарського приладдя. У них можна побачити елементи плуга, яким орали землю, ціпа, яким молотили снопи. Ромб, як вважають етнографи, символізує засіяне поле, плодючість і народження.

Борщівщина справедливо славиться чорними вишиванками з унікальними неповторюваними в жодній іншій області орнаментами, технікою вишивання. Аналогів їй нема ніде. Тому у багатьох митців вона викликає зацікавлення, надихаючи їх на поезію, музику, малювання. Поети, художники, композитори прагнули відобразити борщівську вишиванку у своїх творах. Це не лише данина пам’яті нашим талановитим предкам, а й філософське переосмислення їх життя, прагнення до самоутвердження й самобутності.

Багату колекцію вишиванок із маминої скрині зберігає член Національної спілки письменників України Ганна Костів-Гуска. Свої вишиванки вона часто експонує на виставках. Пані Ганна трепетно зберігає дідову святкову вишиту сорочку – довгу, із узорами на грудях, рукавах і знизу. Цій речі – понад сто років, вона добре збережена і має неабияку художню цінність. Адже на ній – вишиття, притаманне лише її рідному селу Бабинці. Дорогоцінна реліквія для поетеси – вишиванка батька-фронтовика. Розкішні мамині і бабусині запаски, горботки, сорочки. Серед останніх, зокрема, є як святкові, так і буденні. Багато сорочок вишито чорними нитками. Такій давній і самобутній вишивці поетеса присвятила вірш:

Вічна пісня барв і кольорів,

Неповторна музика натхнення!

Шепіт трав і шелест яворів,

І дзвінкі турботи сьогодення.

Хрестиком укладено в рядки,

Поспліталось, блиснуло веселкою,

Ніжність материнської руки,

Пісні щем весільної, веселої.

Дух народу в колір заплете,

Проросте і піснею, і цвітом.

А над світом, гляньте, а над світом –

Чорне наше вишиття цвіте…

На презентації усіх своїх книжок, як і на Шевченківські свята, на зустрічі з читачами поетеса завжди вдягає чорну борщівську вишиванку – невід’ємну частину свого творчого «я». Саме вишиванка надихнула її на написання багатьох віршів, у яких відтворила невмирущість і глибоку символічну суть борщівської сорочки. У вірші, присвяченому борщівським вишивальницям, Ганна Костів-Гуска передала свою любов до вишиванки, вміння бачити у ній духовний стержень народу, творчу сув’язь поколінь і мистецький потенціал. На думку поетеси, вишивальниці на полотні передають як радість і надію на краще, так і смуток, щем серця за тими, кого втратили, за тим, що не збулося:

Це вишиття для мене, як бальзам:

Тамує спрагу у спекотне літо.

Щораз кладу, тулю його до ран,

Хоч знаю, що буде іще боліти.

То хрестиком, то гладдю простелю.

Червоний колір, а тепер – зелений.

А ти гадай, чи я тебе люблю,

Чи твоя доля близько біля мене?

Куди, куди ця ниточка веде?

За ким банує знову чорний  хрестик?

Я надто довго згадую тебе

І як це все у пісню перевести?

І як же поєднать на полотні

Цих кольорів палахкотіння яре?

І блиск сльози, і сонце із-за хмари,

І сміх безжурних тих зимових днів.

Щире здивування викликає ікона Борщівської Божої Матері, яку намалювала американська художниця українського походження Дарія Гуляк-Кульчицька. Пресвята Богородиця одягнута у чорну борщівську вишиванку, у рантусі на голові – стародавньому головному уборі. Ісусика художниця також зобразила у вишитій чорною бавною сорочечці. Мистецький твір художниці – ікона Борщівської Богоматері (саме так вона назвала це полотно) – завжди нагадуватиме емігрантам про рідний Борщівський край. Цей образ став одним із символів Борщівщини. Копії цієї іконки є майже у кожній хаті наших краян. Її стараються придбати й туристи – на згадку про Борщівщину.

До речі, в Українському музеї, що в центрі Нью-Йорка, у 1994 році відбулася виставка традиційного народного одягу Борщівщини. До її відкриття було випущено в тому ж Нью-Йорку двомовний англо-український каталог «Борщівщина. Народне мистецтво, побут та звичаї». На 64 сторінках авторка тексту Любов Волинець передає своє захоплення народним мистецтвом нашого краю загалом і вишивкою зокрема. Їй авторка також присвятила окремий розділ «Жіночі та чоловічі сорочки».

І в нашому краї є люди, які старалися зберегти це диво – чорну борщівську вишиванку — для нащадків. Спочатку сорочками зацікавилися наукові працівники Борщівського обласного краєзнавчого музею – сьогодні там є велика колекція чорних борщівських вишиванок. У ній є зразки майже з кожного села району, усі вони різні – однакових просто не існує. Одним сорочкам – по сто і більше років, іншим – по п’ятдесят. Вишиті вони геометричними узорами, квітами, листками. Але найпривабливішими і найоригінальнішими є так звані чорні борщівські сорочки.

Найбільше таких сорочок зібрала відома колекціонерка Віра Матковська, колишня борщів’янка, нині жителька Тернополя. Вона систематизувала вишивки і з допомогою відомого львівського етнографа Людмили Ситник-Булгакової видала оригінальний фотоальбом. Унікальні узори, квіти, техніку вишиття перенесено на сторінки яскравого альбому.

Унікальна чорна борщівська вишиванка — бренд Тернопільського краю. Її надзвичайність у тому, що подібного стилю вишивання немає більше ніде у світі. Символіка цих візерунків сягає своїм корінням далеких часів Трипілля. І повторити її сьогодні вже неможливо Розгадати техніку таємничої борщівської вишивки вдалося дослідниці та уродженці Борщівщини Людмилі Фокусинській. Але відтворити всесвітньовідомі візерунки поки що не може ніхто — потрібні особливі вовняні нитки ручної роботи. Їхню назву – відваба – нам повідомили майстрині з Борщівщини. Через це і сорочки були відвабові.

Як зазначив Михайло Сохацький, директор Борщівського краєзнавчого музею, «У той час люди все виготовляли своїми руками. Для того, щоб пошити одяг, сіяли коноплі, а потім ткали полотно. Воно й було основою для борщівських вишитих сорочок. Орнамент на нього щільно наносили вовняними нитками. Вони й надавали вишиттю рельєфності».

В противагу попередньому стилю, є і вишивка «білим по білому». Це художній прийом, в якому рельєфний візерунок вишивки створює гру світла. На виході майстри з Полтавщини отримують дуже тонку унікальну роботу.

Ще один популярний вид — поліхромні або багатобарвні вишиванки. Раніше їх носили жителі Карпат, Закарпаття, Буковини та Гуцульщини.

Таємниці борщівської сорочки

Борщівська сорочка може розказати нам дуже багато, адже у ній закодований певний зміст. У кожної — свій, неповторний, якого не віднайти в іншій вишиванці.

Сорочка від вроків, вишита шовком, «білим по білому», з тризубом, — такі й багато інших зразків сорочок можна оглянути в Борщівському обласному краєзнавчому музеї. Тут діє виставка давньої народної сорочки Борщівщини.

В експозиції представлено близько 80 найяскравіших зразків «борщівської сорочки», вишитих чорною бавовною. Особливо унікальними й неповторними є святкові жіночі й чоловічі сорочки 20-х—30-х років минулого століття. Вони представляють майже всі населені пункти району і становлять найчисельнішу частину фондової етнографічної колекції музею. Серед колекційних раритетів на особливу увагу заслуговують сорочки із Юр’ямполя, Олексинців, Більче-Золотого, Пищатинців, Устя, Гермаківки, Сапогова, Висічки, Вербівки, Худиївців, Вовківців і Шупарки. Орнаментальна композиція у вигляді рослинного або геометричного мотивів розміщена на уставці, по всьому рукаві, на грудях, по обидва боки пазухи. Вишивка виконана техніками колодки, битим, верхоплут, касафор, мережка та інші. На багатьох сорочках присутнє оздоблення бісером, стеклярусом, «хіром». Все це разом надає сорочкам неповторності й ошатності.

У музейній збірці є чимало сорочок, які походять з одного села і, на перший погляд, дуже подібні між собою. Насправді ж, досліджуючи ці зразки, можна простежити індивідуальність вишивки в межах характерної традиції того чи іншого населеного пункту. Це можна побачити на прикладі експонатів з Вовківців, Кривчого, Турильчого, Бабинців.

Найдавнішою в колекції є сорочка з Горошови, яка датується приблизно 1890 роком.

Оригінальною є сорочка з села Вовківців, яку вишито натуральним шовком. Можна стверджувати, що власниця цієї сорочки була досить заможною особою, адже цією коштовною ниткою мали змогу вишивати не всі.

На виставці представлено також зразки чоловічих сорочок, зокрема з Мельнице-Подільської округи й центральної частини району. Серед тих, що вишиті кольоровими квітковими букетами з домінуванням чорного кольору, вирізняється сорочка з Борщева. Вона датується 20-ми роками минулого століття. Оригінальність її в тому, що в рослинному орнаменті вміщено зображення української символіки — тризуба

Стіни виставкових залів прикрашають чорно-білі світлини минулого сторіччя. На весільних або зроблених на пам’ять сімейних фото наші земляки в неповторному традиційному одязі Борщівщини.

Нині борщівська сорочка отримує друге життя. Вона знову стає модною і вабить не одну панянку придбати собі таке неповторне вбрання. Але цих раритетів стає дедалі менше.

Нині працівники Борщівського музею своїми силами продовжують збирати останні унікальні зразки традиційного одягу жителів району. З нових надходжень на виставці представлено дві жіночі сорочки початку ХХ століття з Більче- Золотого, подаровані братами Чолканами, сорочка з Окопів, подарована О. Вавриком, дитяча хлоп’яча сорочка зі Стрілківців, яку передала М. Макогонюк.

Найрозповсюдженіша вишиванка - білого кольору.

Перші вишиванки мали релігійний зміст. Люди вірили, що вишивка слугувала оберегом від нечистої сили. Саме тому дітям під час народження дарували вишитий одяг. Сорочки оздоблювали візерунками на рукавах, комірі та подолі. Біля цих частин тіло було відкрите.

У давнину кожна вишиванка мала своє призначення. Білу одягали лише жінки. Вишиванку чорного кольору носили чоловіки та хлопці. Сині вишиті сорочки одягали жінки, які більше не планували народжувати, та маленькі дівчата.

У давнину сорочки вишивали лише жінки. Адже жіноча енергія несла сильний емоційний заряд і любов. Кожна дівчина повинна була вишити своєму нареченому вишиванку до весілля. Під час вишивання дівчата говорили: "Якою білою є сорочка на тілі, таким щоб і чоловік до жінки був".

Чумаки довіряли прання своєї сорочки єдиній дівчині. Цим чоловіки підтверджували вірність своїй обраниці.

По вишитій сорочці жінки перевіряли вірність чоловіків. Вважали, якщо втратить білизну після чергового прання, коханий "скочив у гречку".

 ЦІКАВИНКИ ПРО УКРАЇНСЬКІ ВИШИВАНКИ

Вишиванки завжди були нашим національним символом, нашою гордістю та автентичною ознакою. Однак, сьогодні навіть голлівудські зірки хочуть відчути себе частинкою України. Серед найновіших модних тенденцій – жовто-сині кольори, віночки і, звичайно, справжні українські вишиванки!

Актори та музиканти з’являються у вишитих сорочках на вулицях, дизайнери використовують українські орнаменти у своїх колекціях. І все це не даремно, повірте!

Адже вишита українська сорочка – це не просто одяг, це справжній оберіг.

Орнаменти, якими прикрашають вишиванки, стали настільки популярними, що тепер ними оздоблюють не тільки сорочки! Останнім часом в українців з’явився новий тренд – автовишиванка. Автомобілісти прикрашають свої транспортні засоби спеціальними наліпками. Для кожного замовника створюється особливий дизайн.

Традиційні орнаменти почали наносити вже й на тіло. Патріотичні татуювання сьогодні стали трендом №1 серед української молоді. Хтось вважає це неймовірно вдалим варіантом для такого рішення, а хтось називає безглуздістю. Що ж, смаки у всіх різні. Та якщо вже говорити про татуювання, погодьтеся: такий малюнок виглядає куди краще і змістовніше, ніж незрозумілі фрази.

До речі, вишиванки одягли не тільки автівки. Домашні улюбленці теж підхопили патріотичну тематику. Чи то правильніше сказати, їх господарі. Все більше котиків та собачок з’являються в інтернеті та на вулицях в українських національних костюмах. Знову ж таки, це дещо суперечливо, і комусь може не сподобатись. Та погодьтесь, це виглядає мило.

Ще одним символом України є червона калина.

З давніх часів червона калина увійшла в життя українців: у традиції, обряди, творчість, кулінарію і народну медицину. Для нашого народу кущ калини — це й оберіг, і цінні ліки з унікальними властивостями. Різні частини цієї рослини — кора, ягоди, квіти, гілки, кісточки — всі є цілющими.

Червона калина здавна була обов’язковою учасницею весільного обряду і вважалась «весільним деревом». Гілочками калини прикрашали хату, столи, весільні короваї, гостинці і одяг нареченої.

Про калину складено багато народних оповідань, казок, приказок та пісень. Її плоди стали символом мужності людей, що віддали своє життя в боротьбі за Україну. А ще про червону калину існує кілька легенд. Ось одна з них.

В одному селі юнак і красива дівчина покохали один одного. Якось покликав до себе батько хлопця і сказав: «Сину, прийшла пора тобі стати захисником рідного краю. Йди покозакуй, а коли повернешся — зіграємо весілля». Минув рік, потім ще один. Дівчина чекала, а хлопець не повертався…

Але на четвертий рік налетіла татарська орда на село. Люди захищалися як могли, боролися з усіх сил. Серед них був і старий козак — батько хлопця. І ось несподівано з натовпу татар з’явився мужній воїн. Старий козак підняв шаблю і несподівано застиг — він впізнав у воїні свого сина. «Як ти міг, сину мій, стати зрадником і привести чужинців у свій рідний край?» — крикнув приголомшений батько. «А що б я мав, залишаючись простим козаком?» — відповідав син.

Боляче поранили синівські слова старе серце батька. Не зміг він винести зради і підняв шаблю. Однак син виявився спритнішим… З хати вибігла дівчина, вона впізнала свого коханого. Та коли вона побачила його в чужинському одязі і поруч мертвого старого батька, вона все зрозуміла. Хлопець сказав, що повернувся за нею: «Ходімо зі мною, я так поспішав до тебе! Ти будеш у мене в золоті, в шовках ходити, оксамитом огортатися, самоцвітам радіти!»

Але дівчина відмовилась і вигукнула: «Жодна рука не торкнеться мене! Я належу рідній землі і вона мене захистить, а тебе — проклинаю, зраднику!»

У люті воїн заніс шаблю над головою і раптом застиг: дівчина перетворилася на кущ із білими запашними квітами, красивими і невинно чистими. Хлопець знову махнув шаблею, а кущ тільки злегка похитнувся і знову приріс до кореня — тільки замість білих квіток, немов краплі крові, заблищали червоні кетяги ягід. А листя тихенько шелестіло: «Проклинаю, проклинаю…».

В калини гіркі ягоди, як і доля дівчини. Але вони живлять і дають силу, здоров’я і підтримку тим, хто любить і шанує рідну землю.

Наш край має неймовірну історію, чимало звичаїв та традицій, а ще більше легенд та переказів, які ми, як свідомі громадяни та патріоти своєї Батьківщини, просто зобов’язані знати, пам’ятати та передавати наступним поколінням.

Кожен із нас повинен знати історію свого народу, а історія й починається з легенд, міфів та притч. Освічена людина завжди розуміє, що без минулого немає сучасного, без традиційного немає нового. Для народу його історія - це не просто минуле, це його душа. Хто з нас, не знаючи переказів та легенд, зможе пояснити, чому українці так шанують землю, а працю на ній називають священною? Або ж наші легенди: чому наше місто називається «Борщів»? Чому вишиванки чорні? Той, хто не знає національної історії, ніколи не зможе зрозуміти свого народу й діяти на його благо.

Легенди й перекази не тільки допомагають нам краще пізнати минуле, але закликають пам’ятати про нього і передавати з покоління в покоління.

Хто знає, береже минуле,

І вміє шанувать сучасне,

Лиш той майбутнє

Вивершить прекрасне.

Кажуть, сучасне – це дорога з минулого в майбутнє. Це своєрідний місточок, що єднає береги людського життя. Тому вивчайте, досліджуйте, заглиблюйтесь у минуле, дізнавайтеся, бо це історія нашого краю, нашого народу, це пам’ять про наших предків, що допомагає нам будувати майбутнє.