Година спілкування "Жнива скорботи"

Позакласний захід  «Жнива скорботи»

Мета: розширити знання учнів про голодомор, про його причини, виховувати громадську свідомість, співчуття,  виховувати повагу до людей, які пережили складний період української історії, прагнення зробити все можливе, щоб таке лихо більше не повторилося,  пошану до хліба

 Ведуча 1 

Пекельні цифри та слова,

у серці б’ють, неначе молот,

немов проклятий ожива,

рік тридцять третій.

Голод…Голод

Ведуча 2.

У люті сталінській страшній

Тінь смерті шастала по стінах,

Сім мільйонів (Боже мій)

Не долічила Україна.

Ведуча 1

Відкрийтесь небеса!

Зійдіть на землю,

Всі українські села, присілки та хутори,

Повстаньте всі, кому сказали: вмри!

Засяйте над планетою, невинні душі!

Зійдіть усі на води й суші,

Збудуйте пам'яті невигасний собор!

1. Приспущеній прапор України з чорною стрічкою.
2. На столі запалені свічки.  

Ведуча 2

Присвячуємо цей час подіям, які відбувались в 30-роках XX століття, а саме голоду 1932-1933 років, які отримали назву голодомор. В   словниках радянських часів немає тлумачення слова   ” голодомор”.   Є лексема ” голодомор” ,яка трактується як відсутність продуктів харчування у зв’язку з неврожаєм   або іншим стихійним лихом. З погляду граматики воно складається з із двох слів: ” голод”  і “морити”, буквально означає ” морити голодом людей”.

Ведуча 1                                                                                                                               Медична довідка
Голод – то такий фізіологічний феномен, який нищить нормальну психіку, гасить емоції і волю до боротьби. У багатьох споминах жертв голоду (наприклад, у Книзі-меморіалі „33-й; Голод”) засвічується, що тривале голодування призводить до апатії і деморалізації людської свідомості, відбирає сили для боротьби. Голод призводив бо божевілля і канібалізму. Дистрофія нищила розум, свідомість людей, перетворювала їх на тварин. За таких умов фізичний опір був неможливим.
Голод руйнував громадські і суспільні зв’язки, кожен голодуючий думав лише про те, як би врятуватися від смерті. Але порятунку не було.

Читець«Молитви за убієнних голодом» К. Мотрич.

 

Хто це? Чий це голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко. Крихітку хлібця». Хто водить за мною запалими очима-криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Чий же це мільйоноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів…

Прости ж нас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небесне вам, Душі убієнні!

 

Господи! Страждання, муки й горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу сущого відведи!

Амінь.

Читець  Ні труни, ні хрестів…

Ані тризни!

Прямо в яму навіки віків!

Чорна сповідь моєї Вітчизни

І її затамований гнів.

Ні віночка, ні навіть  барвінку…

Наче падалиць – під вітрюган!

То Причастя твоє, українко.

Українцю, то твій талісман…

Ні могили, ні хресного  знаку…

Щоби Пам'ять розтерти на дерть!

Це тобі, Україно,подяка…

Щоб на всі покоління

Ущерть!                      А. Листопад

Звучить «Реквієм»

Ведуча 1

Голодомор в Україні тривав 17 місяців (з квітня 1932 року по листопад 1933 року) За різними даними, загинули від  7  до 14 млн осіб.

Ведуча 2

Навесні 1933-го від голоду вмирали 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже   25 тисяч – щодня.

Ведуча 1

Голод 1932-ЗЗрр, був штучним, оскільки того року в Україні був непоганий врожай, але влада СРСР різко підвищила плани заготівлі хліба. За невиконання плану  конфісковували продукти.

Ведуча 2

Иосиф Сталін вважав, що ” … національна проблема в Україні, в самій своїй суті, селянська проблема”. (Газета “Пролетарська правда ” від 22 січня 1930 року).

Ведуча1

Середня тривалість життя українців 1933 р. Становила 7,3 року в чоловіків 10,9 у жінок.

Ведуча 2

23 січня 1933 р. Директивою ЦК ВКП (б) і РНК  СРСР українським селянам  заборонили покидати місця проживання.

Ведуча 1

Найбільше постраждали від голоду  Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська області.

Не звільняється пам'ять,

                                           Відлунює знову роками.

Я зітхну…Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки-твердині, не храми –

скам'янілий чорнозем –

                                         потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З далини, аж немов з кам'яної гори.

Надійшли. Придивляюсь:

                              Вкраїна ХХ століття.

І не рік, а криваве клеймо:

                                 «Тридцять три».

                       С. Олійникова

Ведуча 2.

У 1932 р. погодні умови склалися сприятливі і хліб, слава Богу, вродив, українці, працьовиті люди, не полінувались зібрати його. Але становище у країні було катастрофічним. Тому партійно-державна верхівка під керівництвом Й. Сталіна прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації запасів зерна у хліборобній галузі. Люди чинили надзвичайний опір. На півдні, сході і в центрі України вирували справжнісінькі селянські війни – наші діди і бабусі з останніх сил захищали свій життєвий простір. Інформацію про голодомор 1932-33 років ретельно приховували, ув’язнюючи людей, які намагалися її поширю­вати. Тільки згодом дослідники приблизно підрахували, шо підчас голодомору загинуло від 5 до 14 мільйонів українських селян.

Читець: Дмитро Білоус «Ти кажеш, не було голодомору?»

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть вариво виймали з печі

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору,-

Греби, нічого людям не лишай!

Хтож села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих, і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш – не було голодомору!

   Ведуча 1. Люди пухли від голоду, вимирали цілі села.  Наступила голодна зима. Хліба не стало вже до Нового року. Голодуючі сім’ї їли кукурудзяні качани, стебла, просяне лушпиння, стручки акації, сушену солому, трави, гнилі кавуни і буряки, а також м’ясо домашніх тварин і дохлих коней.

Читець

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік…

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши  під бік,

Без труни, загорнувши в ряднину…

А на ранок – помер чоловік.

У той рік і гілля, і коріння -

Все трощив буревій навкруги…

і стоїть ще й тепер Україна,

Як скорбота німа край могил.

                                                           Д. Головко

Ведуча 2.

А тисячі пудів хліба пріли, гнили на сусідніх з голодуючими селами залізничних станціях та елеваторах під пильною охороною міліції та чекали відправки до інших країн в якості гуманітарної допомоги.

Спогади. Згадує Клавдія Щукина «В Новокрасній все забрали і вивезли  на станцію Людмилівка на елеватор. Збіжжя Виявилося різної вологості і зігрілося. Зерно гнило, його вночі вивозили в поле, виривали ями і закопували, а воно так смерділо, гірше, ніж гниле м'ясо. Люди крадькома туди пробиралися, відкопували, їли цю гниль. Одні труїлись, інші виживали.

      У селі стояли порожні хати тих, хто помер з голоду, і ми, діти, ходили розбирати стріху і шукали в цих сніпках соломи колосків, які не встигли перетрубити миші. Повні зернини ми зразу хрумтіли, а щупленьке несли додому і змагалися, у кого в жменьці більше збіжжя»

Читець

…Тягнусь я до горла рукою кволою

І раптом - кричу у нестямі:

• Дайте!

Ви чуєте? Дайте, бо я збожеволію…

Хоч скибочку, хоч крихту…

Трималась я стійко.

Та більше не можу, та більш – не зумію,

Бо я ще дитина: тринадцятий тільки,

І я ще – нічого не розумію.

І де мені знати, це звідки зло,

Чи пухне від голоду вся планета,

Чи тільки моє журавлине село…

Вже з'їли усе ми. Усе, що могли…

І всяке бадилля, і всяке лушпиння,

І навіть з повітки лелеку стягли…

Прости нас, лелеко, ми, птахо, не винні…

                                                                    В. Соколов

Читець

«Мамо, не плачте,

Дивіться, ось хліба окрайчик.

Трошки я з'їв, а другий шматочок приніс.

Бабуся казали, це вчора приходив зайчик,

Дав нам гостинець і знову побіг у ліс».

Темінь в кутках залягла,

Як земля глибока.

Сонце не входить-

Спинилося перед вікном.

Блиснула сталь, порізала променем око,

Наче по склу, скреготнуло

По серцю бруском.

«Мамо, а що ви на поле не йдете сьогодні?

Бабуся сказала, вже дядька  Миколи нема.

Мамо, чого це у вас такі руки холодні?

Мамо, пустіть мене! Мамочко!

Мамочко?Ма…».

Ведуча 1. Під кінець 1932  та на початку 1933 року селянство вже не мало ніяких харчів, а спеціальні загони забирали не лише останнє зерно, але і печений хліб, крупу, квасолю, картоплю, горох, насіння для сівби овочів, навіть насіння квітів.

Читець      Та що ж ви, мамо, десь пішли самі

 

Ведуча 2. А ось яким було меню того страшного лихоліття, завдяки якому українці виживали. Меню відтворене на основі спогадів свідків того старшного голоду:

Хліб, до складу якого були висівки проса та гречки, замішані на воді.

Відварена дерев’яна стружка, обшкрябана з барильця, в якому колись зберігалося сало.

Випарені в казанах старі кістки тварин, шкіряне взуття та підошви.

«Млинці» з кропиви, каша з іншого буряну.

Читець          Був травень – розцвітали маки

Вогнем палали у траві…

З села втікали і коти, й собаки

Ведуча 1. Села вимирали тихо, благаючи хліба. Виснажені, напівживі жінки пекли перепічки, замішані на тирсі, товчених жолудях, ліщинових сережках. Та з кожним наступним днем ставало все скрутніше і голодніше.

Ведуча 2. Люди вмирали масово, часто, щоб не повертатися до тієї самої хати, в яму кидали ще живих людей.Ось які спогади залишили очевидці:

Спогади

Ведуча 1.Але найважчою у часи голодомору була дитяча доля.

Спогади.Анастасія Максимівна Кучерук, жителька с. Судачівка Чуднівського р-ну Житомирської обл.: «На світі весна, а над селом надвисла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять на дво­рах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий жи­віт між ними, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад, вперед, скільки сидить, стільки й гойдається. І безко­нечна одна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи, а так, у простір, у світ — їсти, їсти, їсти…».

Спогади

Читець                 Біла молитва братика

Бозю!
Що там у тебе в руці?!
Дай мені, Бозю, хоч соломинку…
Щоб не втонути в Голодній Ріці.
Бачиш, мій Бозю, я ще – дитинка.

Так підрости б у квітневий розмай.
Світу не бачив ще білого, Бозю.
Я – пташенятко, прибите в дорозі.
Хоч би одненьку пір’їночку дай.

Тато і мама – холодні мерці.
Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!
Холодно, Бозю.
Сніг дуже білий,
Бозю, що там у тебе в руці?..

Ведуча 2. Уявіть собі, на вулиці лежить хлопчик років десяти. Повз нього йдуть люди: «О, цей уже помер».У відповідь  ледь чутний дитячий голосок: «Ні, я ще не вмер»

Читець               Вічний монолог

Я ще не вмер…
Ще промінь в оці грає.
В четвер мені пішов десятий рік.
Хіба в такому віці помирають?!
Ви тільки поверніть мене на бік.                                                                                                                             До вишеньки.
В колиску ясночолу…
Я чую запах квітів. Я не вмер…
А небо стрімко падає додолу
Тримайте хтось.
Хоча б за коси верб.                                                                                                                                                  Куди ж ви, люди, людоньки, куди?!
Окраєць ласки.
Чи хоч з печі диму?
В клітинці кожній – озеро води.
Я ще не вмер.
…Усі проходять мимо.                                                                                                                                    …А житечко моє таке густе.
…А мамина рука іще гаряча.
Вам стане соромно колись за те.
Та я вже цього не побачу.

Звучить пісня О. Білозір «Свіча». Діти виходять зі свічками в руках

 

Ведуча 1: Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об’єднувати всіх живих одним спогадом, однією печаллю, однією надією. Адже й нині живе у пам’яті народу прокляття тим, хто збиткувався над його долею і жит­тям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.

Читець                  Гранітні обеліски

Ведуча 2.Першими про знищення українського селянства засобом штучного голоду дослідили і сповістили людству американці – Джеймс Мейс та Роберт Конквест.
Нині про перебіг голодомору написано понад 10 тис. статей, свідчень, документів, досліджень науковців, які розкривають причину, саме чому був голодомор, та хто в у цьому винен?
Тож схилімося в скорботному доземному уклоні перед пам’яттю жертв страшного голодомору і нехай мертві не судять нас живих за черствість душ. І нехай навіть запізнілими дзвонами, але покличемо мільйони людських душ, щоб вписати їх в історію пам’яті. Бо пам'ять – нескінченна книга, у якій записано все: і життя людини І життя країни. Та багато сторінок у нашу історію вписано кривавим і чорним..
Ведуча 1.Як ніде,  стогне від трупів українська земля. Від кісток похованих без трун. Від зойків закопаних напівживих. Жоден убивця не повинен знайти місця ні на цьому світі ні на тому.
Тому що , більшого злочину , як відібрати хліб у того хто його вирощує і приректи на голод селянина життєдайної України, селянина, який ніколи не образив святого хліба,ніколи клав перевернутий буханець на стіл, бо ж хліб не можна було ображати, він був від Бога. Тож вшануймо пам'ять жертв страшного голодомору хвилиною мовчання

ХВИЛИНА  МОВЧАННЯ

Читець        Їж, сину, хліб, та пам`ятай, що в ньому

Саме життя закладено людей.

І сонце українське, й звуки грому,

Мозольний труд і посмішка очей.

Їж, доню, хліб і не кидай додолу,

А підніми, коли не там лежить.

А як сідаєш, сину, мій до столу,

То пам`ятай, що хліб – це значить жить.

Ведуча 2. Наш найсвятіший обов’язок сьогодні – зберегти пам'ять про всіх, хто не дожив, недолюбив, пам'ять про живих і ненароджених. Ніхто не має права про це забути.

Сьогодні ми маємо для себе чітко зрозуміти – головною, неперехідною цінністю для нас є власна держава. Бо лише здобуття Україною незалежності та демократичний шлях, який ми обрали є надійною гарантією того, що це ніколи не повториться.

Пісня «Боже, вислухай благання»