«Голод-геноцид 1933 року: історико-політологічний аналіз соціально-демографічних та морально-психологічних наслідків на території Миколаївщини».

ІНДЗ на тему:

«Голод-геноцид 1933 року:

історико-політологічний аналіз

соціально-демографічних та морально-психологічних

наслідків на території Миколаївщини».

Однією з найбільш трагічних сторінок українського народу є голод 1932—1933 рр. Упродовж десятиріч підручники історії, засоби масової інформації не друкували жодного рядка про голодний 1933 рік — один з найстрашніших злочинів сталінщини проти власного народу. Злочину, перед яким здригається світ, і який намагались приховати в країні, що його породила. Про страшно лихо не дозволялося відкрито говорити, навіть згадувати в офіційних документах. Проте в пам'яті очевидців тих жахливих років, свідків, яких щодня стає менше й менше, пам'ять про голод, про померлих рідних і близьких довіку закарбувалася. У період демократизації і гласності «біла пляма» нашої історичної науки виведена із забуття.

У кінці 1987 р. тогочасне партійне керівництво України офіційно визнало, що в 1932— 1933 рр. були серйозні продовольчі труднощі, а в ряді місцевостей - голод. Починають з'являтися перші дослідження, присвячені даній тематиці.

У січні 1990 р. ЦК Компартії України прийняв постанову «Про голод 1932-1933 рр. на Україні та публікацію пов'язаних з ним архівних документів». Уперше партійне керівництво республіки дало політичну оцінку трагедії 1932-1933 рр., розкрило її справжні причини, вказало на безпосередніх винуватців.

У постанові ЦК КПУ зокрема вказувалось: «Визнати, що голод 1932-1933 років став справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства.

Засудити безпринципну політику тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар) у проведенні хлібозаготівель. Рішуче відмежуватись від насильницьких, репресивних методів вирішення проблем суспільного розвитку.»¹

1933-й не лише рік катастрофи, штучного голоду, не тільки рік масового вимирання українського селянства, а рік катастрофи так званого «радянського національно-культурного будівництва» на базі компромісної «національної політики» комуністичної партії. Це рік погрому навіть самої комуністичної партії України за так званий «націо­налістичний ухил» у зв'язку з «українізацією» 20-х років; це рік масового фізичного і морального терору супроти української інтелігенції взагалі і нової «радянської та комуністичної, але національно свідомої української інтелігенції зокрема; це рік розстрілів і самогубств українських письменників, діячів української культури, рік приниження й засудження українізації та початку нещадної русифікації, початку усунення з України самої української мови, так би мовити, «розукраїнення України як нації».

Голод 1932-1933 рр. - наслідок розрухи, прорахунків економічної політики, що призвело до дезорганізації й деградації сільськогосподарського виробництва, непосильних для селян хлібозаготівель, надмірного хлібного експорту, небажання колгоспників працювати в громадському господарстві, конфіскації властями у селян продовольчих запасів. Безпосередньою причиною голоду стала примусова, з широким застосуванням репресій колективізація, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної кампанії, грубі адміністративні методи керівництва колгоспами.

Найстрашніший голодомор 1932-1933 рр. носив штучний характер і забрав від 7 до 12 млн. українського, передусім хліборобського, населення. Голод не зазіхав на людське життя вибірково. Він не обминав тих, хто піддався усуспільненню, і не мстився лише тим, хто боявся колгоспу, як вогню, Класового підходу голод не знав. Він один на всіх. Зловісно розпросторився він над усім селянством, косив усіх підряд — і колективіста, і одноосібника, і сільського активіста, який вигрібав до крихти життєві припаси у свого односельця. Голод однаково нищив і тих, хто жив під сірою стріхою, і тих, хто спромігся звести у себе над головою дах з оцинкованого заліза .

Голодомор став ніби страшною межею. Життя розпалося на такс, що було до нього, і те, що після. А хліб же був. Посеред сіл, охоплених голодом, стояли церкви з позбиваними хрестами, повні зерна. Хліб гнив у тисячотонних буртах на залізничних станціях, його переганяли на спирт, відправляли за кордон. А люди пухли з голоду. Багато сіл спорожніло, а ще більш»⁴ вимерло наполовину.

Найбільше вимерло селянства, яке до останнього моменту сподівалось, що партія і Сталін його врятують. Однак, голод був запрограмований ЦК ВКП(б) спеціально для українців і організований її умовах дуже доброго врожаю 1932 р. А над країною з репродукторів лупало глумливе пророчення самого генсека: «Жити стало краще, товариші, жиги стало веселіше».

Людські серця здригаються від правди про голод. Без повної правди про минуле, якою страшною вона не є, не мислиться процес оновлення та очищення, що відбувається в Україні. Страшна трагедія народу не піддасться забуттю нації.

Уже взимку 193! — 1932 рр. у сільських місцевостях України склалось скрутне становище  з продовольством, під час .хлібозаготівель з багатьох колгоспів влада викачала навіть продовольче зерно. Тому навесні 1932 р. в багатьох районах України (палахнув справжній голод з численними випадками людоїдства.

На першій конференції КП(б)У вказувалось на те, що в ході хлібозаготівель 1931 р. на керівні кадри районів і сіл здійснювався величезний адміністративний тиск, аж до зняття з постів, виключення з партії, віддачі під суд за невиконання плану хлібозаготівель. А самі плани були  непосильні.  Нерідко в колгоспах, які  виконували і  навіть перевиконували   зобов'язання щодо держпоставки зерна, вивозився насіннєвий фонд для виконання зразу ж призначених владою зустрічних планів.    Основна    вада    заготівель    в    резолюції    конференції характеризувалася чітко: «План хлібозаготівель розверстано на райони і колгоспи, і проводили його неорганізованим порядком, а за принципом “зрівнялівки”,   проводили механічно, незважаючи на стан окремого району, кожного окремого колгоспу.² Делегати конференції з тривогою творили її присутності Кагановича і Молотова про катастрофічно становище в сільському господарстві. Однак Сталім продрозкладку не скасував. Єдиною поступкою став дозвіл торгувати за ціпами попиту і пропозиції після того, як селяни виконають план хлібозаготівель. На спроби селян здійснювати саботаж стосовно хлібозаготівель один з керівників республіки С.Косюр заявив; «Селяни н приймає нову тактику. Він відмовляється збирати врожай. Він хоче згноїти зерно, щоб задушити Радянський уряд кістлявою рукою голоду. Але ворог прорахувався. Ми покажемо йому, що таке голод. Ваше завдання покінчити з куркульським саботажем урожаю. Ви мусите зібрати його до останньої зернини і відразу відправити на заготівельний пункт. Селяни не працюють, вони розраховують на попередньо зібране зерно, яке вони заховали в ямах. Ми повинні примусити їх відкрити свої ями».'

Слабка матеріальна зацікавленість колгоспників у результатах своєї участі в колгоспному виробництві, серйозні недоліки в організації праці і розподілі прибутків призвели до того, що рівень трудової дисципліни в колгоспах 1932 р. впав до найнижчого. Більшість колгоспів, що існували на території Миколаївської області, перейшла до організації оплати праці за трудоднями. Проте в самому механізмі їх нарахування існувало багато недоліків. Один з найсерйозніших — дискримінація праці польових працівників - викликана насамперед бюрократизацією управлінської сфери через відсутність справді демократичних норм у зразковому Статуті сільськогосподарської артілі. За першу половину 1932 р. в колгоспі ім. Ворошилова (с. Кримка Первомайського р-ну) на польових працівників припало тільки 800 трудоднів з 2 тис. 700, а в колгоспі ім. XVI партз’їзду (с. Вітольдів Брід того ж р-ну) — 4 тис. з !3 тис. 300. Більшість трудоднів «заробив» управлінський та обслуговую­чий персонал.⁴

Збір врожаю влітку і восени 1932 р. відбувався повільно, з великими втратами зерна. Скирдування скошених зернових культур велось недбало. Під час молотьби в полові залишалося більше 20% зерна. У середовищі колгоспників проявляється психологія безвідповідального ставлення до громадського майна і худоби, байдужості до всього, що перебувало за межами власного господарства. Не дивлячись на те, що в регіоні був непоганий урожай зернових, мали .місце випадки, коли колгоспники допускали втрати вирощеної продукції. З Очаківського р-ну Наркомзем УСРР одержав таку інформацію: «Десятки гектарів скошеного хліба лежать у валхах і псуються під дощем. Скирдувати ще не почали. Вистигли вже ярі, які треба косити. У колгоспі «Червона Україна» нема жодного валка, щоб колеса трактора не переїхали. З тракторної бригади заявляють: «Хай гине, все одно і це заберуть».

Причинами кризових явищ у сільському господарстві було насильство над селянством, репресії, групі адміністративні методи керівництва колгоспами в Новобузькому, Миколаївському, Володимирівському, Очаківському та і прилеглих регіонах.

Керівництво більшості колгоспів, розуміючи, що її умовах неврожаю розраховувати на допомогу з боку держави не доводиться, в першу чергу турбувалося про утворення в господарствах натуральних і насіннєвих фонді в, про авансування колгоспників, тим більше, ми і в липні 1932 р. вперше за час суцільної колективізації дозволено видати членам колгоспів як аванс з натуральної оплати трудоднів 10— 15% фактично обмолоченого хліба. В результаті щомісячні плани вивозу хліба державі на заготівельні пункти не виконувалися.

На 1 вересня в області заготовлено V тис. 144 т зерна, що складало 81,7%. Бюро міськкому партії у рішенні записало: «...якщо протягом 5 днів не буде виконано плани хлібозаготівель, притягнути до суворої відповідальності корівників і секретарів парторганізацій колгоспів. Органам міліції, ДПУ, прокуратурі падати допомогу по вжиттю адміністративних заходів до злісних не здавачів хліба»." Бюро Миколаївського міськкому КП(б)У та міськрада на сумісному засіданні 7 жовтня 1932 р. змушені визнати стан сівби по району як незадовільний. Основна маса сільрад, радгоспи та колгоспи не виконали директиви партії та уряду в справі проведення осінньої сівби, \і^ 7 жовтня в цілому по колгоспах план було виконано36,5, по радгоспах - па 18,8, по одноосібниках — на 9,6%.

У низових партійних і радянських працівників ще на етапі доведення хлібозаготівельного плану до кожної сільради виникли сумніви реальності їх виконання. Ряд голів колгоспів Березнегуватського, Привільнянського р-нів прямо заявляли про нереальність доведених планів, проте, що якщо навіть забрати все до зернини з колгоспів, втому числі і фуражне зерно, і насіннєвий фонд, плани не будуть виконані. Така реакція місцевих керівників не випадкова. Адже вони знали реальний стан економічної спроможності колгоспів. Відчули і те, що при продрозкладці з повним нехтуванням інтересів сільських трудівників, підірвали віру людей в колгоспи .

Негативного роду інформація доходила до Сталіна і його оточення,   які   розуміли,   що   хлібозаготівельна   кампанія   може завершитися невдачею. Почались пошуки винних. Ним стало куркульство, яке давно було експропрійоване в ході суцільної колективізації.

Для зламу опору «класового ворога» застосовують надзвичайні методи хлібозаготівель. На відміну від адміністративних заходів 1928 — 1929 рр. репресії спрямовані не тільки проти заможного селянства, а практично проти всіх  колгоспників та одноосібників. Удію введений весь державний апарат примусу, включаючи місцеві партійні органи влади, міліцію, ДПУ. Зокрема и доповіді Миколаївського міськкому КП(б)У від 30 лютого 1932 р. «Про перебіг хлібозаготівель» говорилось: «Зате, що партосередок с. Матвіївки не зумів по-більшовицьки мобілізувати колгоспний бідняцько-середняцький актив на справжню боротьбу за цілковите виконання плану хлібозаготівель, по опортуністичному поставився до хлібозаготівель, наслідком якого на 10.01.32 р. план виконано на 81,1% з пшениці, секретаря партосередку Кліментьева з партії виключити, партосередок розпустити, а справу про перебування членів цього осередку передати до МКК. Прийнята спільна постанова міськнарткому і міськради «Про колгоспи і одноосібників, які не виконують завдань із зернозаготівлі державі», в якій говорилось:

Зобов'язати голів сільських рад оштрафувати артіль «День врожаю» В.-Кутської с/ради. «Майбутність» Галицинівської с/ради, «Новий шлях» Тернівської с/ради за невиконання завдань з хлібоздачі грошима в розмірі ринкової вартості недовиконаної частини зобов'язань цих колгоспів, попередивши останніх, що, якщо побуде в найближчі дні повністю виконане завдання з хлібозаготівлі, до них приймуть всі заходи, передбачені законом.

Запропонувати головам с/рад Варварівської, В.-Кутської, Костянтинівської, Пересадівської, Широкобалківської негайно оштрафувати одноосібні господарства, що не викопали завдання з хлібозаготівель, до3-кратного розміру ринкової вартості недовиконаної частини зобов'язань, попередивши їх, що у випадку повторення невиконання в строки зобов'язань з  поставки зерна, притягнуть до (удової відповідальності. Щодо куркульських господарств, які не виконали завдань, негайно оштрафувати  в  5-кратному розмірі ринкової вартості і притягнути до відповідальності за частиною 2 ст.58 Кримінального кодексу УСРР».

До бригад з викачування зерна, або (як їх називали  в народі) «буксирів», ввійшли тисячі активістів сільрад і колгоспів. Контролювати їх дії з Миколаєва партійні і радянські органи надсилали уповноважених. Ці бригади складалися з одного члена виконком, сільради або просто будь-якого члена сільради, двох — трьох комсомольців, одного комуніста та одного вчителя школи. Часто входили голова або один із членів правління колгоспу, а підчас літніх канікул й кілька учнів. Кожна бри­гада мала так званого «спеціаліста» пошуку зерна. Він був озброєний довгим металевим щупом, яким перевіряв наявність прихованого зерна. Лише майже через 60 років у пресі з'явилися свідчення громадян про діяльність таких бригад. Жителька с. Криве Озеро В.А.Підвальна згадувала: «Були створені бригади по так званому розкуркулення. Забирали хліб, одяг, все, що попадало під руки, залишались голі стіни.

Пам'ятаю добре, як було наказано відвезти хліб державі. Батько зразу це зробив, залишив дещо, щоб дожити до нового врожаю. Коли прийшли забирати останнє, не повірили, що більше нема хліба, і шукали в землі. Вирили в хаті яму в ріст людини, але там хліба не було. Та яма зяяла в хаті не загорнута кілька років. Шукали в хаті, на горищі, виламували сволоки, вистукували підлогу в хаті». Житель с. Каширівка Казанківського р-ну О. І. Шелеп згадує про ті часи так:

«Колгосп у нас був невеликий, до 30 дворів. Добре пам'ятаю, що в 1932 р. урожай був непоганий, план хлібоздачі колгосп виконав без затримки. Потім довели нам другий план, який теж виконали, хоч у коморі колгоспу залишилось зовсім мало зерна, якого вже не вистачало на весняну сівбу. Та не судилось і тому зерну довго лежати в коморі. Приїхала валка підвід, все зерно вимели з комори і відвезли на державні склади. Після цього взялися  чистити двори колгоспників. Організували бригади, які, як правило, трусили хліб в іншому колгоспі. В наш колгосп приїхала бригада з іншого села, Новогригорівки, вона була озброєна шти­рями, крючками та іншим знаряддям. Не пропускаючи жодного двору, проводили трус, колупались у соломі, купах сміття. У хатах перевіряли казани, миски, відра, іде яч півкіло було сховано зерна, все витрушували і забирали. Таким шляхом очистили село повністю.»

Уповноважені ,а інші особи з числа партійного та комсомольського актину, командировані для введення заготівель, не мали права залишати село ні на день без дозволу на те відповідного партійного чи радянського органу. Раз на тиждень. а з початку 1933 р. раз на 3 дні, кожний уповноваженний повинен надсилати в райком партії звіт про роботу з точним  зазначенням кількості заготовленого хліба. Голови сільрад надавали оперативну інформацію про хід хлібозаготівель райвиконкома  щодня. Участь у хлібозаготівельній кампанії розглядалася як найвідповідальніше партійне доручення, і той, хто його не виконував, міг назавжди поставити хрест на подальшій кар'єрі.

Недостатня активність у «викачуванні хліба» в колгоспах, колгоспників і одноосібників, будь-які спроби захистити селян від жахливих наслідків проведення політики продрозкладки суворо переслідувались. Газета «Вісті ВУЦВК» за 27 листопада 1932 р. повідомляла про репресивні заходи щодо комуністів за невиконання хлібозаготівель у статті «Викрити, розтрощити, вигнати геть з лав партії підсобників класового ворога». Колгоспи Снігурівського району, що закінчили молотити, здебільшого припинили продавати хліб державі. Голова артілі «Двадцятиріччя Жовтня», член партії Яловенко заявив, що "він зниження плану не потребує, бо однаково хліба не здаватиме державі". У Карпівеькій сільраді комуністи з артілі «Третій вирішальний» категорично відмовились виконувати план. В організаціях Снігурівського р-ну маємо таких комуністів, як Григорій Скок (бригадир), що служив у Григор'єва, його брат (член управи артілі), що добровільно служив у Петлюри. «Я краще кипу партквитка, а хліба не возитиму,» — заявляє комуніст Бабенко, толова артілі «Хлібороб». Комуніст Віскорка одверто закликає не здавати хліба. Голова артілі «Світложиття» Манько заборонив перемолочувати солому, бо «все рівно примусять цей хліб відвантажувати на елеватор».

У комплексі заходів, спрямованих на повне вилучення зерна в колгоспі, було перерахування до фонду хлібозаготівель всіх утворених натуральних і насіннєвого фондів (включаючи і фонд громадського харчування), сплату великих штрафів зерном у випадку невиконання плану м'ясопоставок тощо.

По колгоспних коморах нишпорили десятки комісій і уповноважених. «Червона мітла», як тоді називали цих грабіжників, вимела зерно так, що в колгоспах не залишилось ні продовольства, ні фуражу, ні насіння. З початком хлібозаготівельних кампаній фактично заборонена торгівля хлібом і хлібопродуктами на колгоспних ярмарках.

Вимученим селянам плани хлібозаготівель були не по силі. На голодуючу Україну прибула надзвичайна комісія на чолі з Молотовим. Приїхала до Харкова з особистим категоричним наказом Сталіна — взяти український хліб за будь яку ціпу шляхом самих жорстоких репресій. Сьогодні ми знаємо чимало фактів, які говорять лише про одне — злочинний характер діяльності комісії Молотова, небачену жорстокість, з якою вона викачувала хліб з голодуючих сіл. І допомагала їй у всьому місцева влада. Саме в розпалі молотовської  вакханалії па селі в Харкові 6 грудня 1932 р. була прийнята постанова «Про занесений на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлю» за підписами В.Чубаря і С. Косіора. За цією постановою на «чорну дошку» було занесено с. Піски Баштанського району. У таких селах заборонялось проведення кооперативної і державної торгівлі, із сільських споживчих товариств вивозили всі промислові і продовольчі товари, щоб одноосібники чи колгоспники не могли купити щось із харчів у сусідніх селах чи місті, виїзд за межі даного села заборонявся, припинялась видача кредитів тощо. Цей страшний документ направлений на поголовне знищення цілих сіл разом з населенням від грудних дітей до сивих стариків. У кінці грудня 1932 р. репресивний захід набув значного поширення, своїми рішеннями право занесення сіл па «чорну дошку» почали здійснювати райвиконкоми.

З особливою люттю хліб забирали у селян-одноосібників. Мова йшла не просто про те, щоб примусити одноосібних господарів виконати плани, але й облишити індивідуальну працю і вступити до колгоспу. Контракційні зобов'язання одноосібникам були встановлені абсолютно нереальні. При середній врожайності зернових культур у 1932 р. 8,5 — 10 ц з 1 га одноосібник мусив продати державі за цінами у 20-30 разів нижчими за ринкові, знов-таки в розрахунку з 1 га 5-6 ц, тобто дві третини врожаю. З тієї меншої частини, що залишалась у господарстві, одноосібник повинен прохарчуватися з сім'єю, залишити зерно на насіння, фураж, та щось продати, щоб сплатити грошові податки, не кажучи про купівлю промтоварів. Не дивно, що в середині листопада 1932р. план хлібозаготівель по одноосібному сектору виконаний на 29,3%." Саме одноосібники на собі відчули всю безжалісність сталінської репресивної машини. У сільради, де процент виконання одноосібними господарствами хлібозаготівель низький, окрім уповноважених райкомів і райвиконкомів, направлялись спецгрупи ДПУ, щоб виявити «злісних не здавачів», заарештувати їх у найстисліші строки, оформити відповідні звинувачувальні висновки. У зв’язку з тим, що суди не встигали розглядати справи, пов'язані з хлібозаготівлями, у листопаді 1932 р. почали діяти виїзні сесії райсудів.  Як констатувала постанова Миколаївського міськпарткому «судово-слідчі органи мляво реагують на факти не здачі, нищення врожаю, затягують розгляд справ. Суду запропоновано розглядати справи протягом 24 години».

Смертність від голоду почалася в перші місяці діяльності молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою майже всюди. Органи ДПУ реєстрували численні випадки людоїдства й трупоїдства. Прагнучи врятувати від голодної смерті хоч дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Беззахисні діти нерідко ставали здобиччю канібалів. Найвищої точки голодомор досяг у літні місяці 1933 р., коли з'явилися перші овочі, фрукти, ягоди. Виснажені організми голодуючих не могли чинити опору різноманітним інфекційним хворобам.

У ті трагічні місяці Сталін спромігся визнати тільки «харчові труднощі в ряді колгоспів». У промові на організованому партапаратом Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударники 19 лютого 1933 р. він цинічно заявив людям, які приїхали в Кремлі, з голодуючих областей: «У всякому разі порівняно з тими труднощами, що їх пережили робітники 10— 15 років тому, ваші нинішні труднощі, товариші колгоспники, здаються дитячою іграшкою».

Вилучивши з села не лише товарне зерно, а фактично все продовольство, перекривши селянам можливість виїжджати за межі районів, щоб там купити щось їстівне, органи влади в центрі і на місцях призвели населення до вимирання. В кінці 1932 на початку 1933 рр. в селах Миколаївщини почався масовий голодомор. «Коли розтанув сніг, почався справжній голод. У людей розпухли обличчя, ноги та животи, вони не могли втримати сечу. Усе начисто поїли. Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно, робили те саме зі шкурами тварин та підошвами від взуття. Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати собі якусь подобу локшини, і варили клей. А коли зазеленіла трава, почали виконувати коріння, їсти листя. Вживали все, що було: кульбабу, реп'яхи, проліски, іван-чай, амарант...

Липа, акація, щавель, кропива та інші рослими, що складали основний раціон селянських родин, не мали в собі багато білків. Слимаків варили, юшку споживали, ,а хрящове м'ясо дрібно рубали, перемішували з листям і їли. Це викликало набрякання тіла, але хоч якось сприяло виживанню.

Щоденно у кожному селі ховали в братських могилах померлих під голоду селян. Один з очевидців згадує: «У село Широка Балка я приїхав увечері, Зі сходом сонця мене розбудили незвичні для міського вуха звуки — жалібно дзвонили церковні дзвони, як за покійником. Дев'ять покійників за день у цьому невеличкому селі, а завтра - те ж, що і сьогодні»."'

Пухлі люди лежали н дворах, хатах, їм вулицях. Влада ніяких заходів не вживала. Померлих вивозили підводою. У викопані ями скидали по 10 -20 чоловік, поки не наповнювалась яма. Померлих ховали без трун, замотували в рядна. Жінка ховала чоловіка і поклала поруч з мерцем ще живу дитину років шести, сказала, що вона все одно помре.

Майже в кожному колгоспі з'явились штатні посади збирачів трупів. Цим колгоспникам давався денний наряд: збирати по хатах і по вулицях мерців, відвозити на кладовище і закопувати у братських могилах. За цю сумну працю їм давали 300 — 500 г хліба.

Люди тихо вмирали, а живим було байдуже, бо вони божеволіли і дичавіли від голоду. Не в силі виконати яму, тіла померлих просто присипали землею, а на ранок могили часто були розриті зголоднілими собаками, яких ще не з'їли люди. Тижнями в хатах, лежали трупи, розкладались, і нестерпний запах стояв за межами сіл.

В той же час Баштанська газета "Під прапором Леніна» писала: «Повернуто в с. Леніне незаконно одержаного хліба 23,6 ц. добровільно здано краденого хліба 6,7 ц, в с. Ново-Єгорівка — 52 ц, добровільно повернуто 72 ц».

Останнім засобом, щоб трохи поправити своє становище, до якого змушені вдатися селяни, був продаж чи обмін будь-чого із особистого майна. Жінки видобували зі скринь святковий одяг, хустку, скатертину — все, що можна обміняти на шматок хліба. Це - останнє джерело порятунку.

Страх голодної смерті, жорсткі репресії у одних людей паралізували силу волі, породжували безнадійний фаталізм, інші ж, всупереч усьому, боролися за виживання. Після кількарічної діяльності ДПУ з вилучення і знешкодження «ворожо-класового елементу» опір селянства хлібозаготівля не міг набрати таких активних форм, як 1929 — 1930рр. Однак подекуди колгоспники і одноосібники вдавалися ідо масових виступів  проти викачування хліба, що викликало серйозну стурбованість влади. У розпал голоду в кінці квітня 1933 р., як зазначає американський дослідник голоду 1932-1933 р. в Україні Р.Конквест, стався бунт у с. Нововознесенськ Миколаївської області, селяни напали на зерновий відвал (який уже гнив під відкритим небом), і тоді їх скосили кулеметним вогнем охоронники ОДПУ."

Жителі області писали листи до редакцій газет, ЦК ВКП (б) і ЦК КП(б)У, намагаючись привернути увагу до жахливого стану подій на селі. Проте часто такі повідомлення залишались без відповіді, а скаржників піддавали суворим репресіям. Члени комуни ім. Леніна в телеграмі до редакції газети «Шлях індустріалізації» писали: «ГОЛОДУЄМО!!! Повідомляємо всі Миколаївські організації, що члени комуни ім. Леніна Тернівської сільради дуже голодують, вже 4 дні як не бачать навіть крихти хліба. Просимо Миколаївські організації звернути на це увагу та дати негайно допомогу. 7.03.1933 р. Члени комуни». В анонімному листі до ЦК КП(б)У із Снігурівки писалось: «З самого початку ми стояли за Радянську владу і зараз не хочемо, аби вона втрачала авторитет, але ми вже не в силах терпіти й просимо звернути увагу: у нас уже пухлі від голоду діти. Нас 284 чоловіки, щоб поодинці нас не брали в ДПУ, ми не підписуємось». У своєму листі, датованому 12 квітня 1932 р. Центральному комітету Всесоюзної комуністичної партії більшовиків, Федір Мусієнко з села Кумари Первомайського р-ну писав: «Товариші! Наряду з ростом і розвитком колгоспного руху є цілий ряд непорозумінь», які обурюють самих колгоспників і які твоїми лівоопортуністичними тенденціями протиставляють масу  проти Генеральної лінії партії. Товариші! Я наведу вам цілий ряд фактів, про які ви можете переконатися через спеціальне розслідування. Товариші! Я поставлю цілий ряд запитань, на які ви повинні відповісти через пресу.

 1) Чи знає Центральний Комітет ВКП(б) про факти знущання над колгоспниками, і чи допустимі такі факти в Країні Рад, де влада належить робітникам і селянам, де процвітає соціалістичне  будівництво, де волею робітничого класу будується 5 за 4 роки. Наприклад, по Любашівському районі (нині Врадіївський район) Миловрадіївської сільради, хутір Андріївка  колгоспники з'їли дохлу кобилу, до цього їх призвели злидні  і голод.

2)Чи  знає  ЦК  ВКП(б),  що  в вищезазначеному  районі
колгоспники серед лютої зими йшли на поле шукати втрачені при зборі
врожаю качани кукурудзи, щоб прохарчуватися хоч би один день.

3.           Чи знає ЦК ВКП(б), що колгоспник після колгоспної худоби
   працює па сто грамах гречаного хліба цілий день.
4.           Чи знає ЦК  ВКП(б), що в ряді колгоспів напередодні посівної компанії поставлено питання так, що насіння в колгоспі забрали, а «про хліб потім будемо говорити».
5.           Чи знає ЦК  ВКП(б), що в ряді зсипних пунктів хліб згнив, не дивлячись на те, що в ряді колективних господарств було забрано останній центнер насіння. До чого це все ведеться? Це веде по-перше, до злигоднів колгоспник,  по-друге, до незадоволення радянською владою взагалі і комуністичною партію зокрема. До цього ведуть окремі комуністи, які недооцінюють генеральної  лінії партії, які своїми лівоопортуністичними тенденціями розхитують Генеральну лінію партії, які грають на руку класовому ворогу, бо класовий  ворог цим випадкам радий, що колгоспники пухнуть з голоду, й насправді, якщо подивитись по Любашівському району середня врожайність 20 ц з гектара, а колгоспники сидять без хліба і насіння – їдять все, чого не було написано навіть в історії».

Вилучення насіннєвого фонду я рахунок виконання хлібозаготівельного плану створило нову проблему. Треба було готуватись до сівби. А в 1107 колгоспах, які об'єднували 124,4 тис. селянських господарств, було лише 12% потрібної кількості насіння.

Надії  на державну допомогу не було, бо 23 вересня 1932 р. Сталін провів постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б): «Ряд місцевих організацій
звертається до РНК і ЦК за насіннєвою позичкою для радгоспів і

колгоспів. Оскільки урожай цього року задовільний і урядом встановлено для колгоспів зменшений план хлібозаготівель, РНК і ЦК постановляють:

1) Відхилити всі пропозиції про видачу насіннєвої позики. 

2) Попередити, що її поточному році ні радгоспам, ні колгоспам насіннєпозички  не буде видаватися ні для озимого, ні для ярового посіву».

Вилучивши з села весь хліб, влада в умовах, коли смертність . населення під недоїдання, вчасно не організованої  харчової допомоги голодуючим. Це одна з найважливіших причин голодомору. Про опухлих від голоду колгоспників і одноосібників свідчать лише напередодні весняної посівної компанії 1933 р., коли стало відомо, що без мінімальної харчової допомоги засівна буде просто зірвана.

При створені пунктів  громадського харчування,
керувалися тим же «класовим відходом». Уповноважені райкомів партії й райвиконкомів пильно слідкували, за тим, щоб продовольство потрапило лише тим, хто вже має всі ознаки помираючого.

Непростою виявилась проблема охорони від голодує достигаючого врожаю. В архівах є багато судових справ зі  звинувачених тих, хто хотів знайти їстівне на колгоспних полях, а також намагався захистити голодуючих від сталінського законів.

Бюро міськкому партії зазначало: «Відмітити, що за останній час факти нищення врожаю по району збільшились, особливо в артілях Балабанівської, Святотроїцької і Богоявленської сільрад. Партійні організації колгоспів не вжили всіх заходів, щоб не припустити розкрадання і нищення врожаю, рішуче і вчасно по реагують на окремі випадки, що мають місце,  особливо останніх днів, не підносить цієї справи на принципову височінь, не організовують лютості мас проти таких фактів. Судово-слідчі органи дуже мляво реагують на факти, затягують справи, розслідування».

Ще довго стояли хати-пустки, де вмерли цілі сім’ї, а потім розвалилися...

Урожай 1933 р. був рекордним. Пухлі під голоду люди, по

шкодуючи себе, працювали до безтями, багато навіть ночували в степу. Всі, хто залишився живий, отримав змогу їсти хліб. Для вільного продажу на місто Миколаїв щодня виділялось 70 т хліба а для навантаження на пароплави і наступної відправки на експорт їм елеватор завозилось в листопаді 1933 р. по 6 тис. т. зерна на добу.

Репресивна в своїй основі хлібозаготівельна кампанія 1932 — 1933 рр.. що організована і здійснена сталінською адміністративно-командною системою, породила голодомор, за своїми наслідками тотожний геноциду Величезні людські втрати понесла і  Миколаївщина. Встановити точну кількість громадян, які   загинули в ті трагічні роки, практично неможливо   По перше, відомості про наслідки голодомору протягом десятиліть радянська влада оберігала як. найважливішу державну таємницю. Ще 1934 р. документи про облік померлих підчас голодомору вилучені з органів ЗАГС та сільрад співробітниками НКВС і назавжди зникли.  По-друге, тоді ще Миколаївська область як адміністративно-територіальна одиниця не існувала, територія знаходилась в складі Одеської області. За даними державної статистики, 1927 р. в Одеській області померло 52,6 тис, 1931 р, — 46,4 тис, 1933 р, — 159,3 тис. чоловік.

Скорочення чисельності населення Миколаївщини йшло насамперед за рахунок зменшення числа жителів сільської місцевості, за період з 1926 по 1939 рр. не спостерігався навіть наймінімальніший приріст.

Тоталітарна система, безжалісно пограбувавши колгоспників і одноосібників в час хлібозаготівельної кампанії 1932 -1933 рр., залишила їх без належної продовольчої допомоги, і тим самим прирекла селян на вимирання.

Голод   —   наслідок  спроби   здійснення   соціалістичного

будівництва воєнно-комуністичними методами. Проте примусова колективізацій і накладена на колгоспи продрозкладка призвела до глибокої деградації сільського виробництва, що так дорого обійшлася українському населенню.

Трагедія українського села та й не тільки українського, бо сталінська анти селянська політика не знала національних кордонів, була схована під таємничим покривом забуття, який тривав майже 60 років.

Сьогодні ми прагнемо  чесно і гласно прочитати цю трагічну смертну історію українського народу, робимо спробу визначити міру вини тодішнього керівництва країни, керівництва республіки в цілому і кожного зокрема Цього вимагає правда історії, наш час. Лише з врахуванням минулого, в тому числі і тих драматичних подій, що дав нам 1933 р., ми можемо йти в майбутнє.

1. Про голод 1932-1933 років на України та публікації пов’язаних з цим матеріалом. – Комуніст України. – 1990. - №2
2. Минуле служить майбутньому . – К. – Політвидав України. – 1990. – С. 67.
3. Україна. – 1983. - №23. – С. 23
4. Всеукраїнська наукова конференція з історичного краєзнавства. – Кам’янець – Подільський. – 1991. – С. 311
5. 33-й: Голод: Народна книга – Меморіал. – С.415
6. Історія Миколаєва. – Навчальний посібник для 5 кл. загально освіт. шк. – Миколаїв: Можливості Кіммерії, 2000. 100 с. : іл.
7. Шкварець В.П. Мельник М. Ф. Миколаївщина : погляд крізь століття. Нарис історії. – Миколаїв: 1994. – 386 с.