Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки Полтавської облдержадміністрації

Полтавське територіальне відділення МАН України

Миргородське наукове товариство учнів «Мала академія наук»

Відділення: історія

Секція: історичне краєзнавство

ГОЛОДОМОР 1921-1923рр. НА ПОЛТАВЩИНІ.

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І.

1.1.Якими були причини та передумови першого радянського голоду в Україні.

1.2. Радянський уряд та голод.

1.3. Голод і Церква. Вилучення церковних цінностей.

РОЗДІЛ II.

2.1   . Голод на Полтавщині (1921-1923 рр.)

2.2. Вітчизняні та іноземні рятівники.

2.3. Порівняння статтей української преси в Канаді та радянських газет на тему Голодомор 1921-1923рр в Україні.

ВИСНОВКИ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

100 років віддаляють нас від голодомору 1921-1923 років – масштабної катастрофи, жертвами якої стали мільйони людей. Небайдужість до минувшини «малої Батьківщини», збереження родинної пам’яті, популяризація місцевих історичних знань - важливі компоненти формування ідентичності сучасності сьогодення. Багатовікова історія українського народу переписна голодними лихоліттями. Важкими та трагічними для населення України видались 1921 – 1923 рр. Іноді можна почути : «Задля чого перегортати сторінки трагічного минулого, адже сучасне життя українців і так маловтішне ?» Однак, історія – це не лише минуле, а і наш, теперішній день. В зв’язку з цим особливого змісту набуває попередження американського філософа Сантаяни: « Той, хто забуває про історію, приречений на її повторення».[14,cт.11] Безпам’ятність породжує бездуховність, плюндрує традиції, руйнує самобутність народу. Ми, українці, як історична нація, маємо берегти пам'ять про трагічні сторінки своєї історії.

Мета даної роботи – проаналізувати голодомор 1921-1923рр. для України та Полтавщини, виявити причини та наслідки дії радянського уряду в ці роки, пояснити вплив на перебіг подій інших країн.

Наглядним завданням для науковців є проблема дослідження голодомору на регіональному рівні. 1) - розкрити загальну характеристику голода 1921-1923 років. 2)-  вивчити причини голоду та виявити, як на розповсюдження голоду вплинув радянський уряд, його дії та політику, щодо України з 1921-1923 роки; 3) -  зрозуміти, як до дій ЦК Допголу ставилися на теренах України, чи були методи протидії; 4) -  дослідити чи були спроби загарбництва церковних цінностей з боку більшовиків, проаналізувати якими були дії інших країн для допомоги Україні, та чи були на теренах України рятівники.

Актуальність цього питання не викликає сумнівів. Матеріал викладений у роботі, буде цікавий як для широкого кола шанувальників історії українського народу, так і для дослідників, краєзнавців, студентів, учнів навчальних закладів. Актуальність роботи посилює той факт, що голод як засіб державного терору вперше застосований більшовиками 1921-1923 рр. і далі був активно використаний у 1932-1933 рр, а методи вилучення хліба шляхом хлібозаготівель поширювались в Україні в 1946-1947 роках. Знання історії про голод 1921-1923 рр. допоможе краще усвідомити і зрозуміти проблеми і труднощі сьогодення, сучасного розвитку сільського господарства і його взаємовідносин з промисловістю і державною владою.

 Об’єкт дослідження - голод 1921-1923 рр.

Предмет- причини та наслідки голоду 1921-1923років в Україні, розгляд економічної та політичної позиції України в ті роки.

Хронологічні межі – 1921-1923 рр.

Новизна роботи полягає в тому, що у рамках дослідження вперше проведено комплексний аналіз статей української преси в Канаді та радянських газет на тему Голодомор 1921-1923 рр. в Україні.

У своїй роботі керувалась науковою, науково-популярною, історичною літературою, хроніко-документальною літературою. Особливої уваги заслуговує Збірник документів і матеріалів «Голод 1921-1923 років в Україні, а також нариси Г. Бабич «Миргород, історія міста», Науково-методичний журнал «Історія в школі», громадсько-політична газета «Прапор Перемоги» 1995р.

Історія є циклічною. Це була одна з найжахливіших подій для України. Дослідивши  голод 1921-1923 років, ми можемо зрозуміти, як волюнтаристська політика державної влади стосовно сільського господарства та селян може призвести до трагічних наслідків . Слід зазначити, що голод 1921-1923 рр. на Україні, на відміну від голодомору 1932-1933 рр., в радянській владі ніколи не був забороненою темою.  Голодомор 1921-1923 рр. в Україні - одна з найжахливіших трагедій за всю історію людства, феномен тривалого приховування від громадськості соціального лиха, трагедії гігантських масштабів. Для того, щоб подібне не повторилося, потрібно вшановувати пам'ять убієнних голодом, розповідати людям про голодні роки на сторінках науково-популярних та навчальних видань. «Ніхто не забутий, ніщо не забуте».

РОЗДІЛ І.

1.1.Якими були причини та передумови першого радянського голоду в Україні.

29 липня 1921 року в Україні почався голод. Це була, так би мовити, жахлива «репетиція» Голодомору 1933 року. Катастрофічна посуха 1921-1923 років була ускладнена господарською руїною повоєнного села та репресивною, антилюдяною політикою тодішніх очільників Кремля, що прагнули придушити опір з боку селян.

Радянські історики основною причиною першого радянського голоду вважає наслідки воєнних дій та несприятливі природні умови. Якщо довіряти статистичним даним, воєнні дії Першої світової та громадянської воєн завдали господарству України величезної шкоди : промислове виробництво скоротилося в 10 разів, третина залізниць була виведена з ладу, металургійна промисловість мала лише одну невелику діючу доменну піч В Єнакієвому на Петровському заводі. Значних збитків зазнало сільське господарство.

Основними причинами голоду були:

1.               Волюнтаристська продовольча політика більшовиків стосовно України, в результаті якої за її межі було вивезено величезну кількість продовольства. Українські селяни втратили будь-які стимули для сумлінної праці на землі. Посівні площі різко зменшилися, погіршився обробіток землі.
2.               Криза сільського господарства та промисловості України як наслідок активних військових дій на її території протягом 7 років.
3.               Жорстокі посухи 1921 та 1922 рр., внаслідок яких значна частина посівів вигоріла.

За деякими підрахунками, від голоду та хвороб, які його супроводжували, загинуло від 500 тис. до одного мільйона чоловік. Ні відміну від голоду на Поволжі, голод на Україні довго замовчувався. Замість допомоги, московський уряд буквально виривав останні шматки хліба з роту голодних дітей України. Це можна пояснити тим, що:

1.               Радянський уряд прагнув налагодити систему пайкового постачання робітників націоналізованої промисловості. Більшовики розуміли, що голодні, але згуртовані робітники, небезпечніші для них, аніж голодні, але розпорошені селяни. Тому цілком стає зрозумілим, що на шахтах Донбасу був утворений значний запас продовольства, в той же час, як селяни Донецької губернії голодували.
2.               Більшовики зрозуміли, що голод ефективніше, аніж війська, втихомирює повстанський рух. А Українське село на початку 20-х було охоплене саме антибільшовицьким рухом. Тому першорядним завданням для радянської влади було цей рух придушити за будь-яку ціну. «Очищення України від бандитизму, - вказував у директиві Реввійськради Л.Троцький, - і тим самим забезпечення в ній сталого режиму – є питання життя і смерті для Радянської Федерації та її міжнародного становища».
3.               Для відбудови промисловості більшовикам потрібні були кошти, особливо валютні, для закупівлі промислового обладнання. Українське продовольство було тим експортним потенціалом, на який розраховував радянський уряд.

Більшовики хотіли використати ситуацію голоду для того, щоб підірвати становище Церкви в суспільстві та конфіскувати її величезні багатства.

В порятунку Українських голодуючих від глоду вирішальну роль відіграли іноземні благодійні організації, діяльність яких тривала на Україні з березня 1922  по серпень 1923 рр. Вони забезпечували харчуванням близько двох мільйонів чоловік.

Голодомор в Україні 1921-1923рр – масове знищення корінного українського населення з ознаками етнічної чистки через мор голодом у південних губерніях УСРР в 1921-1923 роках, спричинений вивезенням хліба Радянською Росією, на тлі посухи та неврожаю на Кубані та Поволжі. Як наслідок, посівні площі почали катастрофічно скорочуватись. Тому найбільший дефіцит селянських засівів виник не на території, де відбувались основні військові дії, а саме там, де активно виконувався план хлібозаготівель (Чернігівська, Полтавська, Харківська губернії). Число жертв голоду зростало з кожним днем. Епіцентрами голодного лиха в Україні стали Херсонський повіт Одеської і Гуляй-Пільський повіт Запорізької губернії, де на початку 1922 року почалося масове вимирання людей. Скоро аналогічна ситуація розпочалася у всіх інших неврожайних районах. 18 лютого 1922 р. канадська газета "Українські робітничі вісті" повідомляла, що в Мелітопольському повіті, де голодувало більше 250 тис. чоловік.

 Неврожайний 1922 р. та хлібний експорт 1923 р. Першим наслідком такого інтенсивного викачування хлібу з українського села був недосів сільськогосподарських культур. До того ж, селяни не бажали освоювати землю, коли майже вся вирощена їх трудовими мозолями відбиралась, Тому 1922 р. в Україні різними продовольчими культурами було засіяно 14,4 млн. десятин проти 17,1 млн. - у попередньому році (до речі в1916 р. загальна площа засіву становила понад 19 млн. десятин). Внаслідок розорення значної частки господарств голодуючих селян великий недосів спостерігався в південних губерніях. Цей недосів частково перекрили інші губернії.

 Крім недосіву, південь України зазнав нового неврожаю. У республіці було зібрано не більше 637 млн. пудів зерна. Посуха охопила 21 повіт(територію на 1/3 меншу, ніж у 1921 р.)[1,ст. 31].Незважаючи на те, що валовий збір зерна у степових губерніях утричі перевищував тогорічний, він однак, становив менше 40% рівня 1916 р.[2,ст. 10]. В цілому ж, сума дефіциту зернового забезпечення сільського та міського населення всіх степових губерній становила 46 млн. пудів. Проте врожай на Лівобережжі та Правобережжі України давав змогу задовольнити потреби неврожайних губерній винятково за рахунок внутрішніх ресурсів. Крім того, в Україні міг залишитися лишок обсягом 15 млн. пудів експорту [3, cт 108]. Таким чином, в землеробстві в літку 1922р. намітився вихід з кризи.

 Натомість в товаристві в товаристві в цей час криза досягла своєї кульмінації. Поголів’я худоби порівняно з 1921 р. скоротилося у Катеринославській губернії до 51%, у Запорізькій – до 40%, у Миколаївській – до 58%, а в Одеській – дорівнював 61% від показників минулого року. На Миколаївщині та Запоріжжі у багатьох селах не збереглося більше 10% худоби.[4, cт. 10,11]. Цей збиток не компенсувався приплодом молодняку у врожайних губерніях.

 Південні губернії України вимагали продовольчої допомоги. Проте керівництво центрального Російського уряду і не думало послаблювати тиск на Україну. Лише з серпня 1922 по січень 1923 рр. у східні регіони республіки було надіслано 9 млн. пудів зерна. Крім того, щоб дістати валюту для відбудови господарства і зміцнення свого режиму, центральний московський уряд зобов’язав українське керівництво розпочати перерваний війнами експорт хліба.

 Намір радянського уряду відновити експорт хліба викликав обурення західних рядових та громадянських представників на міжнародній економічній конференції в Гаазі у червні-липні 1922р. Ф. Нансен, секретар Міжнародної комісії Червоного Хреста, звернувся до наркома іноземних справ Росії Литвинова із пропозицією відкликати заяву про вивіз збіжжя з радянських республік, або в іншому випадку, - взяти на себе особисту відповідальність за допомогу голодуючим.

 Проти хлібного експорту виступали і деякі радянські працівники. Газета канадських українців «Канадський фармер» надрукувала засекречений ВЦВК текст вступу делегата з Миколаївщини, робітника, комуніста Романчика на пленумі цього комітету із засудженням проекту Наркомпроду РСФРР щодо поновлення хлібного експорту(ДодатокЗ). Залізничники південно-західних шляхів, як повідомляла канадська газета «Український голос» від 18 березня 1923 р., намагалися блокувати рух трьох поїздів, що направлялися до Одеси для вивозу збіжжя за кордон. Для втихомирення залізничників були направлені  спеціалізовані військові залізничні батальйони. Проте військові підтримали страйкуючих залізничників. Тоді народний комісаріат шляхів вирішив спрямувати потяги в обхід, через Феодосію. Але залізничники південних шляхів проголосили солідарність із страйкуючими.

 Ані страйки, ані протести не змогли запобігти хлібному експорту з  України. Понад 13,5 млн. пудів українського зерна з врожаю 1922 р. пішло на експорт. Проте ця невелика кількість могла полегшити становище голодуючих в степових губерніях України.

1.2. Радянський уряд та голод.

 Влітку 1921 р. жорстка посуха вразила Поволжя, Північний Кавказ, зокрема Ставропільщину, а також Україну. Від неї найбільше постраждали степові й частково лівобережні губернії УСРР. Вона повністю спалила 26% засівних площ в Україні, втому числі: в Миколаївській губернії-65%, Катеринославській – 64%, Запорозькій-63%, Одеській – 45%, Донецькій - 40%, Кременчуцькій – 19%[5, cт 23]. Лише на Правобережжі було зібрано досить високий врожай.

 Якими були дії українського уряду під час голоду ? Як ми вже зазначали, на відміну від голоду в Поволжі, про голод на Україні держава на певний період, так би мовити, забула, або зробила вигляд, що такого явища взагалі не існує. Навіть Центральна українська комісія допомоги голодуючим, яка була створена серпня 1921 р., всю свою діяльність спрямувала на допомогу голодуючим Поволжя,  «забувши» про власний народ, який нещодавно потерпав від голоду. Майже все зібране продовольство та кошти відправлялись у неврожайні місцевості РСФРР. Проте ситуація в Україні погіршувалась з кожним днем. Масова смертність людей у південних губерніях змусила українських більшовиків виступити проти політики московського Центру на VI всеукраїнській конференції КП(б)У (грудень 1921 р.). Ініціатором «бунту на колінах» був М.Скрипник, який заявив відкрито про голод на Україні. На конференції була прийнята постанова про державну допомогу неврожайним губерніям.

 Після цієї постанови московський уряд змушений був визнати реальність голоду на Україні і перестав заперечувати проти спрямування частки її продовольчих ресурсів в голодуючі місцевості. Але мова йшла лише про обмежену частку. Перед широкою громадськістю питання про голод в Україні було поставлено на VI Всеукраїнському з’їзді Рад. Проте необхідність допомоги голодуючим розглядалась лише в контексті підготовки до сівби ярих культур. Лише 14 січня 1922 р. український Раднарком прийняв давно очікувану постанову про визнання неврожайними деяких губерній УСРР. Через два дні політбюро ЦК КП(б)У зняло блокаду з інформації про голод на Україні.

 Проте визнання голоду на півдні України було багато в чому декларативним. По-перше, не всі неврожайні губернії отримали статус голодуючих, а ті, що його набули, не отримували пільг, що надавались голодуючим регіонам РСФРР. По-друге, неврожайні місцевості України, незважаючи на тяжке становище, тривалий час не звільнялись від сплати продподатку. Тому навіть після прийняття декрету про послаблення продподаткового тиску представники Наркомпроду продовжували нещадно відбирати рештки продовольчих запасів у голодуючих селян. В березні 1922 р., коли на Одещині лютував голод, командуючий збройними силами України і Криму М.Фрунзе повідомляв про хід продкомпанії у голодуючому Балтському повіті (Одещина) (Додаток А).

 Для допомоги голодуючим Поволжя продоргани України вперто стягували продподаток, не звертаючи уваги на факти г о л о д н и х  с м е р т е й .  Навіть коли республіканські органи влади отримали дозвіл в 1922р. допомогти українським голодуючим, то зробити це могли лише за рахунок внутрішніх резервів і за умови переважного забезпечення голодуючих Російської Федерації( Додаток М).

 Серед мешканців урожайних губерній взимку 1922 р. було введено розкладку так званих «голодних пайків», що надсилались в голодуючі губернії. При визначені їх розмірів і під час стягування пайків панувало необмежене свавілля. Хоча формально примусовість у стягнені пайків поширювалась лише на заможні верстви населення, їх стягували майже з усіх. Як результат, розкладка пайків для голодуючих була виконана на 227%. Відрахування прийшлось навіть в неврожайних місцевостях, іноді досягаючи чверті заробітку ( при плановому завданні в розмірі 4%)(Додаток Ч).

 8 березня 1922 р. був введений разовий прогресивний загальногромадянський податок на користь голодуючим, від якого звільнялись лише червоноармійці, інваліди, багатодітні матері, безробітні, голодуючі селяни. Водночас проголошувалась кампанія вилучення церковний цінностей на користь голодуючих.

 Чим можна пояснити, що, попри неврожай та голод московський уряд наполегливо вимагав возити хліб та інше продовольство за межі України ?

 По-перше московський уряд прагнув за будь-яку ціну налагодити систему пайкового забезпечення робітників націоналізованої промисловості, особливо в центральних районах Росії. Як відзначає О.М. Мовчан, голодні, але згуртовані робітничі колективи були набагато небезпечніші для влади, аніж голодуючі розпорошені селяни.

 По-друге, українське село на початку 20-х років було охоплене антибільшовицьким рухом. Збагнувши, що голод ефективніше, ніж карательні експедиції, втихомирював повстанців, московський уряд почав викачувати продовольчі запаси навіть з неврожайних губерній. Тобто, це був терор голод проти українського населення.

 По-третє, радянський уряд потребував значних коштів для «відбудови» промисловості. Тому певну частину хліба він мав намір експортувати.

 По-четверте, більшовики прагнули насадити серед населення свою атеїстичну (безбожницьку) ідеологію, яка дуже нагадувала своєрідну форму релігії зі своїми канонами та ритуалами. Проте на перешкоді їх задуму стояла Церква, яка мала величезний вплив в тогочасному суспільстві. До того ж, більшовики вже давно накинули свій погляд на їхнє майно. Саме в період голоду та морального занепаду суспільства вони вирішили розпочати наступ на Церкву.

1.3. Голод і Церква. Вилучення церковних цінностей.

 Церква в той час була широко розгалуженою і централізованою організацією. В перші роки радянської влади вона мала величезний вплив на населення. В період революційних подій і громадянської війни представники церков різних віросповідань знаходились в опозиційному радянській владі таборі, не визнаючи законність захоплення більшовиками влади, та негативно ставились до червоного терору. Більшовики вбачали в Церкві ледь не головного ідеологічного ворога. Безумовно, Церква не могла лишатись осторонь такої проблеми, як голод. В червні 1921 р. патріарх Тихон звернувся до архієпископів Кентеберійського і Нью-Йоркського із закликом про допомогу голодуючим. Єпископ Євлогій і митрополит Антоній, які емігрували за кордон, агітували направляти всі зібрані пожертвування на ім’я Тихона, довіряючи лише йому одному їх розподілення.[6] Голод 1921-1922 pp. дав комуністичній владі чудовий привід для розгортання антицерковного терору. Патріарху Тихону запропонували віддати церковне майно для закупівлі за кордоном хліба для голодуючих. Коли ж він відмовився давати на продаж освячені предмети культу із золота, срібла і коштовного каміння, їх стали забирати силоміць. Конфіскацією церковних цінностей, які ще не були розграбовані під час революції і громадянської війни, вожді більшовиків здобули мільярдні ресурси, значна частина яких залишилися в їхньому розпорядженні. За звинуваченнями у приховуванні церковних цінностей були репресовані десятки священиків.

Більшість православного духовенства і віруючих на Полтавщині, включаючи й вищих церковних ієрархів, із розумінням сприйняли рішення про передачу церковних коштовностей у фонд боротьби з голодом. Архієпископ Лубенський Олександр закликав священиків і прихожан своєї єпархії добровільно надати «для угодної Богу справи» частину коштовностей, безпосередньо не пов’язаних із культовою відправою. Збори Троїцької релігійної громади м. Полтави запропонували віруючим викупити церковні реліквії за хліб чи гроші. У такий спосіб голодуючі одержали б хліб набагато швидше, ніж при продажі цінностей за кордоном.

Однак комуністична влада з такими ініціативами погодитися не могла. 8 березня 1922 р. ВУЦВК прийняв постанову «Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим»(Додаток Х), якою проголошувався примусовий характер акції, а церкві заборонялося збирати пожертви для голодуючих.

На Полтавщині кампанія по вилученню церковних цінностей здійснювалася протягом квітня-червня 1922 р. Керівництво було покладено на спеціальну комісію, створену на початку квітня президією Полтавського губ-виконкому. Головою комісії призначено начальника губвідділу ДПУ Е. Лінде, членами – представників губернського комітету допомоги голодуючим та працівників фінансового відділу губвиконкому. За цим же принципом створювалися комісії у повітах. Показово, що до комісій не залучили фахівців, які могли б визначити історико-художню цінність вилучених церковних коштовностей. Отже, влада дивилась на церковні реліквії лише як на брухт дорогоцінних металів.(Додаток 2).

Хоча формально робота по вилученню церковних цінностей здійснювалась по лінії радянських органів, фактично нею на місцях керувала компартія. Для цього в кожному повіті створювались спеціальні трійки у  складі секретаря повітового комітету КП(б)У, голови повітвиконкому та представника повітового комітету допомоги голодуючим. (Додаток Ц).

Приступаючи до роботи, представники повітової комісії отримували від місцевих рад копії описів церковного майна та договорів з общинами віруючих, у користуванні яких перебували церкви та інші молитовні будинки. Потім на підставі цих документів пропонували видати коштовні  речі культового призначення. У випадку, коли священник і староста церковної общини відмовлялись це зробити, вилучення відбувалось примусово. Для цього залучалися міліціонери, комсомольці, червоноармійці. Акція здійснювалась у брутальній формі, супроводжувалася примітивною атеїстичною агітацією.

Нерідко члени комісій поводили себе як варвари. Так, у с. Великі Сорочинці Миргородського повіту під час пошуків коштовностей було зруйновано родинний склеп Апостолів у церкві Святого Спаса, сплюндровано домовини з прахом гетьмана Данила Апостола, його дружини, інших небіжчиків. «Здобич» гробокопачів склала лише чотири каблучки і хрестик.

Залишки одягу та інші речі з поховань викинули як непотріб. «Сумно було входити до цього царства мерців, – повідомлялось у листі до Археологічного комітету ВУАН, – де живі люди так хижацьки все поруйнували».

Віруючі й значна частина священнослужителів наївно вважали, що церковне майно є власністю релігійних громад. Тому вилучення коштов ностей вони розцінювали як грабунок, святотатство. Коли до Лубен від ВУЦВК надійшло розпорядження направити з Мгарського Свято-Преображенського монастиря до Харкова срібну раку (гробницю) з мощами патріарха Афанасія Пателарія, ченці з цим не погодились і, щоб не пустити комісарів у монастир, стали вдень і вночі правити службу. Підтримати ченців прийшло багато віруючих, здебільшого селян. Аби психологічно вплинути на людей, місцеві власті влаштували неподалік монастиря військові маневри. Однак це не допомогло. Селяни залишили монастир лише з початком . сільськогосподарських робіт. Ченцям довелось віддати раку владі, а мощі Афанасія відправили до Харкова у простій дерев’яній домовині.

У ряді сіл Гадяцького, Зіньківського, Лохвицького, Лубенського, Миргородського повітів відбулися сільські сходи, на яких населення засудило примусове вилучення церковних коштовностей. У Полтаві справа дійшла до сутичок, коли представники влади зробили спробу силоміць забрати з кафедрального Свято-Успенського собору і кількох церков коштовні предмети культу. Деяких віруючих заарештували, а 18 священиків звинуватили у приховуванні церковних цінностей і віддали під суд ревтрибуналу.

Найбільшого розголосу набув суд над священником Троїцької церкви м. Полтави В.І.Зеленцовим. За звинуваченням у протидії виконанню постанови про вилучення церковних цінностей і систематичній «антирадянській агітації та контрреволюційній діяльності» священика засудили до розстрілу, який потім замінили на п’ять років ув’язнення. У 1925 р. В.Зеленцов був достроково звільнений, але чекістська куля знайшла його під час масових сталінських репресій у 1937 р. Через 60 років, 11 липня 1997 р. епіскоп Полтавський і прилуцький Василь Зеленцов Священним Синодом Української Православної Церкви був причислений до лику священномучеників.

Опір з боку віруючих і священнослужителів змусив владу піти на деякі поступки. До складу повітових комісій по вилученню церковних цінностей включено представників громадськості. Для визначення культурно-історичної цінності церковних реліквій запрошено експертів – директора Центрального пролетарського музею в Полтаві (ЦПМП) М.Я.Рудинського та завідувача історико-етнографічним відділом ЦПМП К.В. Мощенка. їм вдалося домогтись від губвиконкому дозволу на передачу частини вилучених предметів із срібла вагою 132 кг до фондів музею. Для справжніх поціновувачів історичних надбань українського народу – кваліфікованих музейників і співробітників пам’яткоохоронних органів – стало очевидним, що влада не зупиниться на вилученні церковних цінностей і при першій нагоді вдасться до більш рішучих акцій антирелігійного характеру. Тому потрібно було негайно захистити від руйнації культові споруди, зберегти їх для майбутніх поколінь. У 1922-1923 pp. М.Я.Рудинський і К.В.Мощенко склали «Список пам’яток архітектури в сучасних межах Полтавщини, взятих під охорону ЦПМП». Реєстр уключав 72 об’єкти, серед них – 54 пам’ятки культової архітектури. На облік, зокрема, були взяті: Покровська, Спаська, Воскресенська, Стрітенська, Миколаївська церкви, Успенський собор та Хрестоздвиженський монастир у Полтаві; Троїцька церква в Диканьці; Успенський собор та Миколаївська церква в Королі; Спасо-Преображенський монастир у Сорочинцях; Мгарський монастир під Лубнами; Густинський монастир у Прилуцькому повіті. Цей список був далеко не повним, бо в той час пам’яткоохоронці Полтавщини мали відомості про 250 церков і соборів XVII – початку XIX ст. Як показала наступна практика, відстояти від знищення більшість із цих пам’яток не вдалося, незважаючи на те, що юридично вони перебували під державною охороною.

РОЗДІЛ II.

 2.1   . Голод на Полтавщині (1921-1923 рр.) та Миргородщині.

Влітку 1921 р. південну хліборобську смугу (Україна, Крим, Північний Кавказ, Поволжя) вразила жорстока посуха. Небувала спека, яка продовжувалася три місяці, знищила посіви. Збір зернових культур на Полтавщині в 1921 р. склав всього 51 млн. пудів, тобто у 2,3 рази менше, ніж у довоєнному 1913 р.    (Додаток Л ).

Однак у вражених посухою районах більшовицька влада продовжувала заготовляти хліб. Для Полтавської губернії продовольчий податок встановлювався в розмірі 19,6 млн. пудів зерна (пізніше його скоротили до 15,6 млн. пудів), 305 тис. пудів м’яса, 800 тис. пудів овочів. Такий обсяг продподатку значно перевищував можливості селянського господарства. Збір продподатку 1921 р. здійснювався методами продрозкладки. Керівництво заготівлею хліба здійснював опродком (начальник продовольчого відділу) 1-ї запасної армії С. Гольдберґ. На проведення продкампанії залучались комуністи, члени КНС, продаґенти, супроводжувані військовими підрозділами.. Для прийому хліба в губернії було відкрито 58 зсипних пунктів загальною місткістю в 5,2 млн. пуд. Для зберігання продуктів відводились пакгаузи, склади і комори.

Заготівля хліба здійснювалася брутально, нерідко із застосуванням військової сили. Селян, які вчасно не здали продподатку, судили швидкі на розправу продовольчі трибунали. Влада не зупинялась перед вилученням запасів продовольства навіть у бідняків. На пограбування продзагонами заборонялося скаржитись.

У волості і села, які ухилялися від продподатку, вводилися війська, які, з одного боку, мали паралізувати волю людей до опору хлібозаготівельникам, а з другого, одержувати посилене постачання за рахунок місцевих селян. (Додаток В)

В результаті хлібозаготівельної кампанії 1921 р. на Полтавщині було зібрано 14630,8 тис. пудів зерна. Проведення кампанії полтавські комуністи подавали як велику перемогу. Про методи, якими здійснювалися хлібозаготівлі, воліли не згадувати. За дострокове виконання плану продподатку VI Всеукраїнський з’їзд рад вручив Полтавській губернії Червоний прапор (Додаток Г).

Хлібозаготівельна кампанія в Україні супроводжувалася настійними зверненнями центральної влади допомагати «голодуючим Поволжя». Про катастрофу, що насувалася на Україну, звелено було мовчати. Політбюро ЦК КП(б)У вказало губкомам, що «необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм в Україні». Блокаду з інформації про голод в Україні було знято лише в січні 1922 р.

 Для координації роботи з порятунку лояльних поволзьких селян 18 липня 1921 р. була створена Центральна комісія допомоги голодуючим (Допгол). 19 серпня 1921 р. розпочала роботу Полтавська губернська комісія Допголу, до складу якої увійшли керівники губкому КП(б)У та губвиконкому. На місцях працювали повітові комісії Допголу. Робітники, службовці та інші категорії працюючих відраховували у фонд допомоги голодуючим 5% від отриманої зарплати та інших прибутків. Пожертвування збирались під час влаштування різних «тижнів», «місячників», благодійних вистав і лотерей на користь голодуючих. 85,5% зібраного продовольства і грошей направлялись у Царицинську, Саратовську і Самарську губернії.

У 1921-1922 pp. транзитом через Полтавщину на Правобережну Україну, яка в 1921 р. зібрала непоганий урожай, перемістилося майже 200 тис. чол. із голодуючих губерній Російської Федерації. Для біженців у Полтаві та на деяких великих залізничних станціях губернії Допгол влаштував 14 харчувальних пунктів, де кожний пасажир отримував фунт хліба і миску супу.

На Полтавщині формувались спеціальні лікарсько-харчувальні загони, які з піврічним запасом продовольства виїжджали до поволзьких губерній і надавали допомогу голодуючим безпосередньо на місцях.

А між тим ситуація з продовольством на самій Полтавщині погіршувалася з кожним днем. Злочинні дії влади залишили людей без хліба.

Попри переможні реляції влади, Полтавська губернія в 1921 р. недодала до плану близько мільйона пудів зерна. Тому викачка хліба продовжувалася, незважаючи на те, що взимку 1921-1922 р. у ряді повітів Полтавщини вже щосили лютував голод. Особливо складним було становище у Костянтиноградському, Кобеляцькому, Лубенському, Миргородському повітах, де наслідки посухи були особливо тяжкі. (Додаток Я).

В деяких волостях повітів продналогова кампанія проводиться слабо. Причиною цього є відсутність хліба у більшості селян. Губвиконкомом визнано необхідним замінити в голодуючих волостях Кобеляцького повіту продналог грошима по курсу карбованець за пуд».

Весною та влітку 1922 р. рахунок голодуючих на Полтавщині йшов уже не на тисячі, а на сотні тисяч чоловік. У червні 1922 р. в Кобеляцькому повіті голодувало 105 тис. осіб (майже половина населення), приблизно стільки ж у Костянтиноградському повіті. У місті Лубнах та Лубенському повіті зареєстровано 250 тис. голодуючих.

 Розуміючи, що хліб слід добирати в тих місцевостях, де ще не почався голод, влада вирішила повторно обкласти продподатком інші повіти. На думку керівництва, головний недобір припав на т. зв. «утаєні» землі, яких в губернії нараховувалося понад 300 тис. дес. «Утаєною» вважалася рілля, яка знаходилась у користуванні селянських господарств, але не була належним чином зареєстрована. У круговерті післявоєнної розрухи таке траплялось доволі часто. Основна кількість «утаєної» землі знаходилась у Прилуцькому повіті. Полтавський губвиконком оголосив його «чорним повітом», заборонивши вільний продаж зерна чи його вивіз до повного виконання повторно накладеного продподатку в розмірі 564,2 тис. пудів.

Після визнання факту голодування великих мас людей, радянський уряд України змушений був спрямувати на їх рятування частину наявних продовольчих ресурсів. Згідно постанови РНК УСРР від 14 січня 1922 р. під категорію голодуючих підпадали Запорізька й Донецька губернії, сім повітів Катеринославської, Миколаївської, Одеської губерній і два повіти – Костянтиноградський і Кобеляцький – Полтавської губернії. Виконкоми цих губерній, за погодженням з наркомпродом РСФРР, могли знижувати ставки продовольчого податку, аж до його повного скасування, або заміняти натуральний податок грошима. Без дозволу московського центру органи влади УСРР послаблювати продподатковий тиск не наважувались. Наприклад, протягом січня-березня 1921 р. Кременчуцький губвиконком неодноразово звертався до голови ВУЦВК Г.І. Петровського з клопотанням визнати неврожайними 4 волості Олександрівського повіту, але відповіді так і не одержав.

У цілому на Полтавщині по лінії губернського комітету допомоги голодуючим у квітні 1922 р. відпускалося 116,5 тис. «голодних пайків». Взявши до уваги, що загальна кількість голодуючих у неврожайних повітах досягала як мінімум півмільйона осіб, можна зробити висновок: допомогу отримували у кращому випадку кожна четверта чи п’ята людина з числа потерпаючих від голоду.

Більш відчутною виявилась насіннєва допомога, бо для влади важливо було засіяти всі площі під майбутній врожай. Весною 1922 р. Кобеляцький і Костянтиноградський повіти отримали 261 тис. пудів посівного матеріалу як позику від держави.

Багатьох від голодної смерті врятувала допомога по лінії АРА – Американської організації допомоги, яка діяла в Україні з березня 1922 р. по червень 1923 р. На Полтавщині діяльність АРА переважно спрямовувалась на підтримку голодуючих дітей, для яких влаштовувались спеціальні їдальні. Влітку 1922 р. у таких їдальнях у Полтаві харчувалося 4 тис. дітей, у Кобеляцькому і Конградському повітах – по 3,9 тис., у Лубнах – І 1,2 тис., у Миргород –1 тис. дітей. З осені 1922 р. АРА переключила свою роботу на організацію харчування безпритульних і дітей, що перебували ва закладах інтернатного типу (дитячих будинках, притулках і т. д.). Як правило, обід в їдальні, окрім шматка хліба, включав гарячу першу страву,  миску молочної каші, кухлик какао. Для голодуючих чи безпритульних дітей це був справжній «царський» обід.

Встановити кількість померлих від голоду 1921 р. на Полтавщині неможливо, оскільки такі дані тоді не публікувались. Але про масову смертність населення свідчать матеріали демографічної статистики: у 1922 р. у Полтавській губернії на 100 народжень припадало 108 смертей, а у містах – 247. (Додаток 5)

З осені 1922 p., після отримання нового врожаю, продовольча ситуація в Україні й Полтавщині почала змінюватись в кращий бік. Компартійне керівництво негайно оголосило, що врожай 1922 р. повністю припинив голод. У жовтні 1922 р. ЦК Допгол при ВУЦВК перейменували в Центральну комісію по боротьбі з наслідками голоду, відповідні зміни внесли у назви та діяльність губернських та повітових комісій Допголу. Кампанія допомоги голодуючим на Полтавщині була згорнута, хоча рецидиви голоду взимку та навесні 1923 р. ще відчувались повсюди, особливо в Кобеляцькому повіті. (Додаток 6).

2.2. Вітчизняні та іноземні рятівники.

 Виникнення в Росії та на Україні голоду викликало стурбованість та занепокоєння різних верств населення. Перші спроби створення незалежної від радянської влади організації по боротьбі з голодом зробив VII Всеросійський з’їзд з дослідної сільськогосподарської справи, який проходив у другій половині червня 1921 р. Видатні вчені виступали з доповідями про боротьбу з наслідками посухи. На цьому форумі було піддано критиці уряд Радянської держави і, зокрема, його продовольчу політику.

 Враховуючи міжнародний авторитет і готовність значної частини старої інтелігенції брати участь в боротьбі з голодом і співробітничати таким чином з радянською владою, Радянський уряд, щоб реабілітувати себе в очах міжнародного суспільства і отримати його допомогу, пішов на створення Всеросійського комітету допомоги голодуючим.

 23 липня 1921 р. у газеті «Известия» була опублікована постанова ВЦВК про Всеросійський комітет допомоги голодуючим (ВКДГ – «Допгол»), а невдовзі були утворені його філіали в багатьох містах, навіть великих селищах і селах, у тому числі й на Україні. В комітеті працювали діячі науки, літератури, мистецтва, активні діячі дореволюційних громадянських організацій. Колишній царський генерал О.О.Брусилов через одноденну газету «Селянину Поволжя» закликав чесних громадян віддати всі сили на боротьбу з голодом і відкинути політичні суперечки[7, cт. 71]

 Комітет розгорнув винятково кипучу, справді бурхливу діяльність з подання допомоги голодуючим. Буквально кількох днів виявилось цілком достатньо, щоб в голодуючі губернії були відправлені поїзди картоплі, тонни зерна та борошна пшениці, жита, вози овочів[8, cт. 15]. На засіданнях Комітету обговорювались важливі буденні і перспективні питання. Створена ним агрономічна комісія зробила запит до уряду стосовно відомостей по заготівлі насіння і роботі посівних комітетів. ВКДГ брав участь в евакуації дітей, закликав жертвувати речі і продукти. Йому було присвоєно знак Червоного Хреста, що підкреслювало його філантропічний та аполітичний характер.

 Комітет згуртував навколо себе сили різних соціальних верств, увійшов у контакти з представниками зарубіжних організацій. За кордоном почали застосовувати еміграційні комітети допомоги голодуючим, проголошуючи себе філіалами ВКДГ. В США до складу комітету ввійшли композитор С,В.Рахманінов, художник М.К.Реріх, балетмейстер В.В.Фокін, а керівництво знаходилось в руках колишнього думського діяча А.Петрункевича і професора Корфа. Керівники дореволюційної кооперації, які емігрували за кордон, закликали міжнародні кооперативні об’єднання передавати допомогу голодуючим лише через Всеросійський комітет, який гарантував цільове і неупереджене направлення і розподілення допомоги [9, ст. 72].

 Уряди Англії, Німеччини і Швеції заявили про надання делегатами ВКДГ в’їздних віз. Така енергійна діяльність Допголу призвела до того, що незабаром Радянський уряд почав вбачати у Всеросійському комітеті свого суперника, особливо в міжнародних відносинах. Тому на початку серпня 1921 р. ВЦВК прийняв постанову направити за кордон для зборів на допомогу голодуючим делегацію в складі О.М.Горького, голови Центроспілки Л.М.Зінчука та Ігнатова, а членам ВКДГ було запропоновано виїхати в район голоду для організації роботи на місцях.

 Більшість членів комітету виразила незгоду з прийнятим рішенням. Та ВЧК не дрімала: вона «виявила» факти нелегальної діяльності деяких членів Всеросійського комітету.

В порятунку українських голодуючих суттєву роль відіграли іноземні благодійні організації, діяльність яких тривала на Україні з березня 1922 по серпень 1923 рр. Вони забезпечували харчування близько 2 мільйонів чоловік.

 Стурбований тяжким становищем голодуючих в Росії міністр торгівлі США Герберт Гувер, голова Американської адміністрації допомоги (АРА), заявив про готовність розпочати переговори з представниками країни Рад про надання продовольчої допомоги населенню неврожайних місцевостей. Спочатку В.І.Ленін сприйняв пропозицію Гувера вороже і називав голову АРА та його найближчого співробітника У.Брауна «нахабами» і «брехунами». Проте незабаром він дав згоду на переговори з Брауном в Ризі. Переговори в Ризі тривали 10 днів. 20 серпня 1921 р. представник правління АРА Браун та Литвинов офіційно підписали згоду поставки Радянській державі зерна і продовольства. Проте до України іноземних рятівників не запрошували. Як зазначалося раніше, про голод в Україні існувала інформаційна блокада. Першим, хто її прорвав, були меноніти громад США, Канади і Нідерландів. Вони звернулися до Х. Раковського з вимогою надати їм можливості відкрити харчувальні пункти, насамперед для своїх одновірців, які мешкали а Запорізькій та Миколаївській губерніях. Вже в жовтні 1921 р. Раковський від імені уряду України уклав з ними відповідну угоду. Проте менонітів пустили на територію України лише в березні 1922 р.

 В грудні 1921 р. Раковський уклав згоду з місією Нансена, а 10 січня 1922 р. з АРА про поширення на територію України усіх видів допомоги, які раніше направлялися цими організаціями російським голодуючим. Проте Радянський уряд певний час чинив різні перепони їх діяльності на Україні з метою зосередження допомоги голодуючим Російської Федерації. Лише в тривні 1922 р. АРА і місія нанесена розгорнули свою діяльність в Україні.

 Пік діяльності іноземних благодійницьких організацій на Україні припав на літо 1922 р. До 15 липня 1922 р. по лінії АРА харчувалося 1 млн. 200 тис. чоловік, тобто близько 800 тис. дітей і 400 тис. дорослих. А вже на початок серпня АРА харчувала на Україні в своїх 2807 їдальнях та кухнях близько 2 100 000 чоловік (1 072 666 дорослих та 1 025 440 дітей)( Додаток У). Місія Ф.Нансена годувала ще 80 тис. голодуючих, український Червоний Хрест – 780 тис.[10, ст. 67]

 За весь час допомоги місія Ф.Нансена надала голодуючим 12,2 млн.. пайків,

АРА – 180,9 млн.( Додаток Ю). Допомога інших благодійницьких організацій була значно меншою[11, cт 75]

 На прохання радянського уряду в 1922/23 рр. іноземні організації надавали в основному виробничу допомогу голодуючим. До квітня 1923 р. іноземні організації завезли в Україну 250 тис. кіс, 100 плугів, 428 жниварок, 100 сортувалок, 400 віялок, 1335 коней, 500 корів, більше 15 вагонів насіння, обладнання для 15 сироварень і книжки для 40 сільськогосподарських бібліотек. Американський об’єднаний комітет «Джойнт», який вийшов зі складу АРА, асигнував 1,5 млн. доларів на безпроцентну позику виключно європейським селянським кооперативам. Його позику отримали 10 тис. одноосібних господарств селян у 29 європейських колоніях та 27 українських селах[12,cт76-77]

 Зазначимо, що окрім згаданих форм допомоги, благодійна діяльність іноземних організацій мала й інші напрями. Українському населенню було безкоштовно роздано співробітниками АРА 129 тис. пар теплової білизни, понад 17 тис. м тканин. У квітні 1922 – березні 1923 рр.  медичні заклади України отримали лише від АРА медикаментів на загальну суму 4 млн. крб.[13,ст.67]. Зрозуміло, що обсяг статті не дає можливості достатньою глибиною висвітити весь комплекс проблем іноземної благодійницької допомоги голодуючим у 1921 – 1923 рр. Проте, нам слід пам’ятати, що у ті далекі 1920-і роки  завдяки діяльності іноземних благодійних організацій від жахливої смерті було врятовано мільйони українського населення, а особливо генофонд народу – його дітей.

2.3. Порівняння статтей української преси в Канаді та радянських газет на тему Голодомор 1921-1923рр в Україні.

На даний момент, на мою думку, уже досить відомо про зусилля західних українців та «людей правди» з інших країн донести світові правдиву інформацію про Голодомор. Журналісти таємно публікували моторошні репортажі у своїх газетах та фіксували картини опухлих від недоїдання селян. Голодомор 1932-1933 років був не першим голодом на українських землях. Протягом 1921-1923 років південні губернії України охопив масовий голод. Через розруху після війни з білогвардійцями та національними державами, голод на Поволжі та неврожай спонукали Ради Народних Комісарів Росії вирішити проблеми за рахунок українського хліба. Українське збіжжя годувало території Росії та відправлялось на експорт замість того, щоб годувати тих, хто його виростив. Голод 1921-1923 рр. був однією з центральних тем української преси Канади того часу. Через те, що кожна з газет мала за собою певне громадянсько-політичне середовище, можу припустити, що вони навіть конкурували чи навіть ворогували між собою.

Чотири газети історик, професор Квебекського університету Роман сербин відносить до «патріотичного» табору . Серед них «Канадський ранок»( Додаток Щ), «канадський українець», «Український голос», «Канададський фармер». Їхні середовища вважали Україну окуповану більшовицькою Росією.

Їм протистояли «Українські робітниці вісті» - прорадянська газета канадських українських комуністів. Вони вважали себе виразником інтересів пролетаріату та бідних фермерів українського походження в Канаді.

Найповнішу збірку публікацій про голод містить збірка «Голод 1921-1923 і українська преса в Канаді», впорядкована Романом Сербиним.

 Повідомлення про голод на Україні почали з’являтися з червня 1921 року і не сходили зі шпальт протягом двох років – до осені 1923 року.

На мою думку, спочатку були замітки про неврожаї, далі повідомлення й аналітика про масштаби голоду та допомогу благодійних організацій, а також полеміка з комуністами.

31 серпня 1921 року в «Українському голосі»  й «Канадському українці» почали писати про голод на Україні. Публікації такого змісту намагалися нівелювати «Українські робітниці вісті». На мою думку, невідомий автор, що вказував на відсутність повстань на теренах України також намагався продовжити думку, що Україні комунізм йде на користь, а також, що ніякого терору з боку Російської Федерації не існує. Основною темою їхніх статей був голод на території Поволжя зокрема. Отже, основною думкою «УРВ» був голод на Росії та необхідність допомоги з боку інших держав включно України.

 Але «Канадський фермер» дає іншу інформацію. 27 жовтня він писав про голод 6 млн. громадян України, які голодували.

 Лише з початком 1922 року на шпальтах «УРВ» поволі з’являються публікації, де визнається, що Україна також голодує. Отже, на мою думку, буде правильно сказати твердження, що «УРВ» дійсно замовчувала про голод на Україні, що підкріпляється фактами не тільки інших газет, а й з початком 1922 року зміною інформації про стан України.

1922 року 3 лютого уряд УСРР уклав угоду з АРА про закупівлю насіння та харчів у США на суму 2 млн. доларів. Іншою великою організацією з допомоги голодним в Україні та Росії Комітет міжнародної допомоги Радянській Росії під проводом норвезького мандрівника Фрітьйофа Нансена.

На мою думку, єдиним способом, яким українська діаспора могла допомогти Батьківщині, були пожертви. Рупором доброчинних кампаній стали газети. 

 Я дійсно вважаю, що різні газети і організації мали вагомий вплив на Голодомор в Україні. Завдяки своїм статтям вони могли впливати на настрій народу, який влаштовував мітинги також створювались благодійні акції. Цими фактами, які були зафіксовані можна підтвердити мої слова.

 До речі про благодійні акції. 30 травня Павло Крат на сторінках “канадського ранку” закликав усіх батьків і сестер у  вірі жертвувати 10$ на рахунок Ара для допомоги голодуючим.

            Пізніше, був створений інший, як я вважаю, найпотужніший заклик, який закликав людей “підтримати та допомогти їхнім людям, товаришам по професії, тим хто цього потребував”. Це  звернення передрукували “Канадський рано”, “Український голос” і “Канадський українець”.

 “Українські робітничі вісті”, обурювались цим закликом. На мою думку, це досить логічно, адже вони, як я зазначала раніше були прибічниками комунізму й були проти патріотичних закликів, що могли підірвати авторитет правлячої верхівки та створити ймовірність бунтів.

 Через те, що антирадянські кола не довіряли радянським комітет в Америці, допомогу почали пересилати через Український Червоний хрест або через Михайла Грушевського. Протягом 1920-1922 років УЧХ зібрав $50 тис., а з березня 1922 по квітень 1923- лише $5600. Отже на мою думку можна цими фактами підтвердити факт позитивного втручання іноземних країн, що вплинуло на довжину голоду на Україні.

Компанія пожертв, ініційована “патріотами” просувалась помітно млявіше за радянофільську. Можливо це сталось через те, що влада Російської федерації набагато міцніша за владу України. 

 Проаналізувавши гасла і дії обох таборів Роман Сербин дійшов висновку, що для  канадських українців усіх політичних орієнтацій справа допомогти голодуючим на Великій Україні посідала другорядне значення і зазвичай віддавалась перевага Західній Україні. Радянофіли ж більше переймались організацією допомоги для постраждалих від голоду в Росії.

 Отже, я можу дійти до висновку, що нехай допомога й була, але її можна віднести більше до вибіркової.

 Почалася запекла боротьба між різними колами. Комуністичні стверджували наявність голоду в Україні суто через кліматичні та природні чинники. “Патріотичні” ж притримувались думки, що Україну тероризує Росія. Ці слова, я можу підтвердити багатьма статтями з обох газет.

 Хочу також наголосити, що “патріотичні” газети також писали, що Росія віддала $ 15 млн на комуністичну пропаганду за кордоном замість віддати ці гроші на боротьбу з голодом. Також повідомлялось про напади на поїзди, заслання до концтабору та розстріли робітників, також обурювалися реквізитом церковних цінностей та оприлюднювали підбірки з 17 фотографіями жертв голоду.

 З кінцем 1922-го й 1923 року публікації на тему голод в Україні на сторінках українських газет поволі менше. А 23 серпня 1923 року газета навіть надрукувала репортаж із оптимістичним заголовком “Побороли голод”. Кореспондент І.Ткачук, побувавши на Катеринославщині, звітував про те, що губернія подолала голод і праця з відбудови кипить на повну. Отже з цією інформацією, я можу дійти висновку про припинення голоду на Україні.

Некомуністичні організації продовжували відстоювати свою думку, зосереджуючись на критиці нарощування обсягів експорту зерна Радянським Союзом.

 До кінця 1923 року по мірі того, як Україна справлялась з голодом, ця тема поволі зникла зі сторінок україномовної преси в Канаді. 

 Незважаючи на таку разючу відмінність, як комуністи, так і патріоти долучилися до кампанії зі збору допомоги для постраждалих від голоду співвітчизників. Жертовність канадської діаспори не підлягає сумнівам, але історики припускають, що канадській Україні мали можливість зібрати й більші суми. Як би там не було, але я вважаю, що те, що вони зробили вже, хоч щось заслуговує на повагу адже це означає, що вони й досі пам'ятають звідки вони родом.

Не зважаючи ні на що свій внесок у порятунок України від голоду українська громада зробила. Це є свідченням її української ідентичності та нерозривного зв'язку з Батьківщиною.

Хотілося б додати інформацію про Миргород. Що з ним відбувалося на протязі цих років.

У радянській історіографії соціальний та національно-визвольний рух селянства кваліфікувався як «політичний бандитизм», хоч це й не відповідало дійсності. Цей «бандитизм» породжувався соціально-економічними чинниками: голодом 1921-1922 рр., «ножицями цін» на сільськогосподарську та промислову продукцію.

Це одна з причин, яка зумовила владу відмінити політику воєнного комунізму Був введений НЕП, як компроміс, щоб заспокоїти  селянство й стимулювати його до продуктивного виробництва.

 Перед цим допікав людей голод. Голодуючими в Україні були визнані 5 губерній та окремі повіти Полтавської губернії. Проте, Полтавщина і Миргородщина в ті часи допомагали голодуючим. Так, 1 вересня 1921 р. в Поволжя було відправлено 90 вагонів зерна, згодом 2 тисячу тонн городнього насіння, яке складало близько половини вивозу з усієї України. Голодуючих дітей з Поволжя вивозили в Україну. За розверсткою Полтавська губернія мала влаштувати 6 тис., а прийняла понад 17 тис. малолітніх волжан. Група дітей з Поволжя жила і на Миргородщині. Дитячі будинки Олефіровки, Шахворостівки, Миргорода та ін.. прийняли 200 дітей з голодуючих районів. В той час у губернії голодувало 26 тис. власних дітей. Як говорив Г.І. Петровський, - це був «братерський поділ смерті»

На початку 1922 р. в губернії та повітах розпочалася кампанія по вилученню цінностей з церков. За кілька місяців було вилучено з різних церков і монастирів близько 200 пудів золота, срібла та інших коштовностей. Проте, пішли ці цінності не у фонд голодуючих, а на рахунки більшовицької партії.

 Нарешті голод здолали, бо з ним боролися всенародно, як на державному, так і громадянському рівні. Про голод знала вся країна, зверталися за допомогою до міжнародного співтовариства.

  ВИСНОВКИ

 В даній роботі, мною була досліджена тема Голод 1921-1923 роки. Тема голоду 1921 року ніколи не була забороненою, офіційною версією причин тяжкого голоду завжди була посуха 1921 року, яка охопила основні регіони поставки хліба – Поволжя, північний Кавказ, і південні губернії України. Але основні причини масової загибелі людей  в Україні в 1921-1923 роках були пов’язані, головним чином, з політикою більшовицької партії і методами її здійснення, насамперед з продрозкладкою, яка хоч і була офіційно скасована в березні 1921 року, проте в Україні, на відміну від інших регіонів, продовжувала діяти, скороченням посівних площ, занепадом сільськогосподарського виробництва, а також надмірними реквізиціями продовольства.

Голодні роки були роками занепаду моралі, розгулу злочинності. Голодомор став ціною, яку заплатив український народ за прагнення до свободи. Це була реакція комуністичного режиму на відродження нашим народом власної держави, духовне піднесення часів Української революції  1917-1921рр. Український національний рух більшовики розглядали як найбільшу загрозу існуванню тоталітарного режиму. Голод 1921-1923 рр. був тяжким випробуванням для українського народу, проте, на жаль, не останнім в XX столітті.

Голод на Україні розпочався внаслідок посухи, бажання більшовиків знищити Українську нації . Голод також має назву голодомор та геноцид. Це підтверджують різні документи, записи розмов та листи. Протягом періоду голоду, його замовчували, а на газети було поставлено заборону, щоб “не хвилювати народ без підстав”. За часи років голоду продрозкладка була й до того ж завелика для народу. Через це було безліч випадків канібалізму, трупи людей лежали прямо на вулиці(Додаток С), лікарні та дитячі будинки були переповнені і навіть в них люди не могли отримати вдосталь їжі. Нерідкі були випадки коли люди їли не придатні для вживання продукти. Наприклад, варили бульйони з шкіряних ременів. Їжу відбирали силоміць. Для цього навіть створювалися загони. Якщо село не дає продподаток брали заложників, якщо все одно не віддавали нинішніх вбивали та брали нових, згодом, якщо все одно не віддавали село ставало ворогом народу. Час від часу влаштовувались бунти, але вони швидко подавлялись. Проводилось вилучення церковних цінностей. Через це безліч реліквій, храмів, церков, церковних цінностей було зруйновано та розграбовано. Не останню роль зіграло АРА та інші організації для допомоги голодуючим. Також основним засобом передавання інформації стала газета їх було 5.  В 1923 році інформації про голод зникає, а невдовзі стала відомою інформація, що голод на Україні поборено.

 Голод на Полтавщині немає сильної різниці між голодом на Україні. Також були випадки канібалізму, приводились вилучення церковних цінностей через, що частина храмів, соборів та церков було зруйновано. Людей закликали на допомогу, що вони не казали про цінності. А також на початку голоду, церква запропонувала викупити різні реліквії і так далі в людей в обмін на хліб і золото. Пізніше церква пропонувала не забирати цінності, а замість них їжу чи гроші. Також на вирішення проблеми з голодом допомагали АРА та інші.

Голод 1921-1923, вважають також голодомором і геноцидом. Передумовами була посуха та бажання Російської Федерації знищити Україну. Ці слова підтверджують безліч фактів з листів, що надсилала правляча верхівка та інші.  За часи голоду, влада забирала церковні цінності, доводила людей до канібалізму та шляхом грубої сили забирала продподаток, який був не посильний для більшості територій України. Було ігноровано голод, а їжу забирали для голодуючого Поволжя та Російської Федерації в цілому. Також частина їжі була для експорту незважаючи на голод. На шляху для подолання допомагали різні кампанії створені іноземцями, росіянами та українцями. В 1923 році голод було поборено.  За часи голоду 1921-1923 років приймали активну участь у боротьбі з ним на Україні та інформуванні про нього 5 газет. Серед, яких 4 “патріотичні” та одна комуністична. Їхня запекла боротьба простежувалась на протязі всього голоду. Взагалі чотири газети намагались, якомога сильніше висвітлити проблему голоду в Україні та закликали допомогти іноземні країни в їх порятунку. Особливо відзначилась АРА та Канада, що забезпечували їжею відкриваючи їдальні. Комуністична намагалась зменшити голод на Україні та до останнього його заперечувала. Всі вони відіграли досить важливу роль у боротьбі проти голоду, адже хто знає скільки років знадобилося б Україні для його припинення без допомоги іноземних рятівників.

Отже, Голодомор 1921-1923 рр. в Україні - одна з найжахливіших трагедій за всю історію людства(Додаток Ш)

 Список використаних джерел.

1. Сельськое хазяйство Украины. – Харьков 1923. – с. 108.
2. Отчет Центральной комисии по борьбе с последствиями голода при ВУЦИКе – С. 10.
3. Атерман Л.Я. Хлебные ресурсы Украины. – Харьков, 1923. – с. 108.
4. Отчет Центральной комисии по борьбе с последствиями голода при ВУЦИКе – СС. 10, 11.
5. Веселова О.М., Марочко В.І., Мовчан О.М. Вказ. Праця. – с.23
6. «Известия», 1921 г., 10 июля.
7. Хенкин Е.М. Очерки боротьбы Советского государства с голодом /1921-1922 гг./ М. 1988. – С.71
8. Панченко П.П. Сторінки історії України XX століття: (Українське село: поступ, сподівання, тривоги). – К.: ІСДО, 1995. – С. 15.
9. Хенкин Е.М. Вказ. Праця. – С. 72
10. Комаренко О.Ю. Малодосліджені аспекти допомоги США українського народу в боротьбі з голодом 1921-1923 рр./Питання нової та новітньої історії: Міжвідомчий наук. Збірник/ Редкол.: Б.Гончар (відп. Ред.) та ін.. – К.: ІЗМН, 1997. – С.67.
11. Веселова О.М., Марочко В.І., Мовчан О.М. Вказ. Праця. – С.75
12. Веселова О.М., Марочко В.І., Мовчан О.М. Вказ. Праця. – СС. 76-77.
13. Комаренко О.Ю. Вказ. Праця. – С.67.
14.  Науково- медичний журнал для вчителів «Історія в школі» c 11. №11-12 2003. Стаття Ірина Мороз, Петро Мороз , лабораторія історичної освіти Інститут педагогіки АПН України «Голодомор 1921-1923 років на Україні».
15. Голод 1921-1923 років в Україні: зб. Док. І матеріалів. -К.: Наук, думка, 1993.-238 с.
16. Стаття трьох авторів        Яворівський О.П., д.м.н., професор, член-кор. АМН України Сахарчук І.М., к.і.н., доцент Національний медичний університет імені О.О. Богомольця Афтобіографія В. Я. Підгаєцького Мережа інтернет
17. Збірник документів і матеріалів   Голод 1921-1923 років в Україні Київська наукова думка 1993
18. Науково- медичний журнал для вчителів «Історія в школі» №11-12 2003. Стаття Ірина Мороз, Петро Мороз , лабораторія історичної освіти Інститут педагогіки АПН України «Голодомор 1921-1923 років на Україні».
19. Веселова О.М,Марочко.  В.І, Мовчан О.М. Голодомори в Україні, 1921-1923, 1932-1933,1946-1947: Злочини проти народу/ О.М.Веселова, В.І Марочко, О.М Мовчан, 2-е вид., допов. – К.; Нью-Йорк: Вид-во М.П.Коць, 2000 – с.18
20. Журнал одного автора Юрій Гогоці « Чому в Кремлі замовчували голод 1921 року в Україні?»
21. Підручник для 10-го клас трьох авторів Голод 1921-1923 років Білоусько Олександр Андрійович, Єрмак Олександр Петрович, Ревегук Віктор Якович, вид-во Оріяна 2005 288с.
22. Нариси історії. Віктор Ревегук « Полтавщина. Протибільшовицький Рух опору 20-30-х років XX століття».
23. Книга одного автора Г.Бабич Миргород історія міста Миргород 2009 р. с.279
24. Сайт Вікіпедія Голодомор в Україні (1921—1923) [Електронний ресурс]

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D0%BC%D0%BE%D1%80_%D0%B2_%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%96_(1921%E2%80%941923) (дата звернення: 18.09.2021)

25. Сайт Дипломба ГОЛОДОМОР 1921-1923 РОКИ. ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ [Електронний ресурс]  http://diplomba.ru/work/81952 (дата звернення: 15.09.2021)
26. Сайт ХисториВикопедія Голод 1921-1923 рр.[Електронний ресурс] https://history.wikireading.ru/304436 (дата звернення: 20.09.2021)
27. Вебконспект Причини і наслідки голоду в Україні в 1921 - 1922 рр. та в 1932 - 1933 рр. [Електронний ресурс] http://webkonspect.com/?id=5141&labelid=57015&room=profile  (дата звернення: 21.09.2021)
28. Сайт студмед Реферат - Голодомор в Україні 1921-1923 рр [Електронний ресурс]  https://www.studmed.ru/view/referat-golodomor-v-ukrayin-1921-1923-rr_618fab9d8ff.html (дата звернення: 24.09.2021)

Додаток А.

Свідчення: «Становище насіннєвої кампанії викликає серйозне побоювання. Всі сили повіту кинуто на завершення продкомпанії, за якою ще треба зібрати дещо більше 20 тис. пудів. Між тим, наявних ресурсів не вистачає для повного проведення накресленого центром посів-плану. Продподаток збирається відкритою силою. Війська оточують села і обходять кожну хату. На цій підставі була вже низки відкритих виступів цілих сіл, головним чином жінок і дітей. Вибивання недобраної наявності, за твердженням повіторганів і представників губернського центру, які спостерігають за проведенням продподаткової кампанії, призведе до розриву посівної… Проблема потребує негайного розв’язання».

Додаток Б.

Свідчення: «Скільки людей при цьому було розстріляно, закопано живими, утоплено в ополонках, задушено, замордовано, розрахунку не підлягає… До революції в Росії було 360 000 священнослужителів, 4 духовні Академії, 58 семінарій, 1250 монастирів, 55 173 православні церкви та 25 000 часовен… До кінця 1919 р. залишилось в живих 40 000 священиків… В 1921 році ліквідовано 722 монастиря. В 1922 р. Соловецький монастир було перетворено в концентраційний табір.

 Після декрету про вилучення церковних цінностей пройшли масові процеси в ряді міст, показові процеси в Москві та Петрограді. За судом було розстріляно білого духовенства 2691, ченців-чоловіків – 1962, монахинь та послушниць – 3447. Крім того, без суду загинуло не менше 15 000 білого та чорного духовенства».

Додаток В.

      Свідчення: С. Нелепи голові Чорнухинського волвиконкому М. Сагурі (серпень 1921 p.):«У своїй роботі повітпродком підпорядкований виключно Москві і виконує відповідальні завдання покладені на нього особисто тов. Леніним. А тому наказуємо: надалі всіх скаржників селян, які подають вам скарги на дії продзагонів, заарештовувати, разом із їхніми скаргами направляти в повітвиконком для відповідного розгляду і покарання, оскільки всі дії вагонів — суворо законні і відповідають вказівкам згори».

 Додаток Г

Свідчення. Із “Щоденника” О. Несвіцького (1921 р. ):“29 квітня/13 травня. Приїздив Раковський і говорив у промові на мітингу в Корпусному саду про необхідність реквізиції хліба для Червоної Армії, Червоної Москви і Донбасу, <…> потрібно до 13000000 пудів хліба”.

Додаток Д

Свідчення. Із «Щоденника» О. Несвіцького (1921-1922 pp.): «22 листопада/5 грудня. Фунт житнього хліба — 4000 руб., <…> білого — 7500 руб., Іщ/кор-пісок — 28000 руб. фунт, 1 ф. гасу — 7000 руб., 1 ф. м’яса — 4000руб. 2/15 грудня. Голодування неабияке. В північних губерніях повний голод. До Полтави привезли звідти 100 дітей і 200 дорослих. Із вокзалу возять на ивинтар багато трупів, які замерзли в неопалюваних товарних вагонах, що ними везуть маси голодаючих .Померлих у вагонах оточуючі роздягають і голі трупи викидають із вагонів на колії… їх потім збирають і звозять на кладовище… 12 січня. Сьогодні звезли на вокзал Південної залізниці до 2000 заморожених трупів, зібраних на коліях і у вагонах <…> у вагонах голодаючі їли м’ясо померлих—замерзлих. <…> На запасних коліях стоять товарні вагони, знизу доверху наповнені голими трупами. <…> Я сам бачив сарай лікарні, наповнений, як дровами <…> голими трупами. Жахлива картина! 14 січня. В околииях Полтави з’явилися голодні вовки. Біля Червоних казарм знайдено обгризений ними труп, те ж саме біля Шведської могили і поблизу одного з навколишніх сіл».

Додаток Е

 З повідомлення губернської газети «Голос труда» (16 лютого 1923 p.): «Кобеляцький повіт, унаслідок голоду і неврожаю в 1921 р. і градобою в 1922 p., знаходиться у вкрай важкому продовольчому становищі. Голодуючих дітей на 1 лютого зареєстровано у повіті 6115 душ. Голодує дорослих 6012 чоловік. Розорених господарств від неврожаю І голоду в повіті нараховується 6072. Вибито градом в 1922 р. 20000 десятин. Для прохарчування населення до нового врожаю не вистачає 1791058 пудів. Число голодуючих збільшується і допомога, що надається АРА (1000 пайків) і Червоним Хрестом (375 пайків) недостатньо».

Додаток Є

Свідчення: «Взяти в кожній вольності від 15 до 25 чоловік із куркульського і середняцького населення. У випадку, якщо яке-небудь село відмовляється дати підписку про кругову відповідальність, або ж, давши підписку про виконання продподатку у 48-годинний строк, із плином часу продподаток не буде виконаний, такі села будуть оголошені ворогами радянської влади. Половина заложників буде засуджена аж до використання вищої міри покарання – розстрілу, після чого буде взята нова група.  Всю наявність зерно хліба і зернофураж, не дотримуючись цифр податку, який належить у господарствах, на котрі пошириться колективна відповідальність, буде конфісковано». Цей документ датовано 15 листопада 1921 р., коли на Україні розпочався голод.

Додаток Ж

Свідчення: В 1922/23 рр. Україну охопила друга хвиля голодного лиха. Взимку ситуація на півдні України особливо загострилась. Тенденцію розвитку голоду можна прослідкувати за тогочасною періодичною пресою. Зокрема газета «Більшовик» повідомляла у номері за 4 січня: «У Єлисаветградському повіті голод збільшується. Голодує понад 200 тис. чоловік, з них 10 тис. дітей.»; за 12 січня: «Кількість голодуючих у Донбасі приблизно 400 тис. чоловік.»; за 27 січня: «За доповіддю губвиконкому на Катеринославщині…голодує 560 тис. чоловік. Допомогу одержує 150 тис.»; за 13 лютого: «В Херсонському та Дніпровському повітах продовжується голод. У Херсонському повіті голодує 150 тис., з яких половина дітей»; за 7 березня: «Із Запоріжжя повідомляють про важке становище сільського учительства… Функціонує 7% довоєнної шкільної сітки… в Григор’ївській вольності зареєстровано кілька голодних смертей. Худоба продається за безцінь, іноді за кілька фунтів муки»; за 17 березня: «На засідання Миколаївського повіт виконкому разом з наркомюстом Скрипником стверджено величезний голод, що охопив весь повіт. Ухвалено збільшити продовольчу позику».

Додаток З

 Повідомленням за 17 березня переривається хроніка голоду в газетах. Саме в цей час починається  хлібний експорт, тому газети повідомляти лише про допомогу голодуючим. Проддружинники часто знущалися з тих, хто не мав змоги сплатити податок. В інформаційному бюлетені Одеської ЧК по Балтському повіту повідомлялось: «На психологію і настрої незаможного селянства дуже впливає безприкладне свавілля продзагонів, зловживання своїми повноваженнями У Валегоцулійському р-ні були випадки побиття і погрожування розстрілом( селян для інсценування ставили до стіни)».

Додаток І

З інформаційного бюлетня Полтавської губчека (лютий 1922 p.):

«Недорід у Костянтиноградському повіті особливо відбивається на настроях селянства і створює нібито деяку ворожнечу щодо вкрай важких умов, хоча і не спрямовану проти радянської влади. Взагалі матеріальна сторона дає себе взнаки. Отримана заробітна плата надзвичайно мізерна і не може наздогнати цін на ринку…

Додаток Ї

«… Робітники та матроси Миколаєва формували цей проект як крадіж останнього шматка хліба у голодного робітника й тут же постановили не випускати ані одного зерна з елеваторів… Наркомпроду замість того, щоб брати готовий хліб з елеваторів, треба було подбати про збереження того продподатку, який тепер лежить на станціях прямо під дощем і якого зберегти комісаріат харчових справ, очевидно, не вмів…».  

Додаток К

З матеріалів пленуму Полтавського губному КП(б)У (5 листопада 1921 p.) : «Найоптимістичніші припущення справдилися. Полтавщина першою виконала в основному податок, незважаючи на те, що безпосередньо без будь-якого перепочинку перейшла від продразверстки до податку. <…> завдяки роботі місцевих партійних організацій відправлено в Москву 1490 вагонів хліба, Харкову — 212. Донбасу — 2655 вагонів та в інші адреси — 1851 вагон».

                                                                                                                           Додаток Л

Додаток М

Афіша-повідомлення про концерт-вечір Першого радянського театру в Полтаві на користь голодуючих Поволжя 1921

Додаток Н

Біженці з Поволжя. Фото 1921 р.

Додаток Р

Голод  Малюнок С. Налепинської-Бойчук. 1927.

Додаток С

Додаток Т

Зарубіжні повідомлення про голод в Росії із закликами допомогти голодуючим.

Додаток У

Голодуючі в черзі за допомогою. Фото 1922р.

Додаток Ф

П’єта (оплакування). Малюнок В. Касіяна. 1921-1922 р.

Додаток Х

Вказівка Ф. Дзержинському про репресії проти церкви, підписана М. Калініним і В.Леніним

Додаток Ц

Золото церков повинно піти на порятунок голодних від смерті.

Плакат Д.Моора. 1922р.

Додаток Ч

Райони голодування 1921 р.

Додаток Ш

Голод в поезії О. Олесь.

Додаток Щ

Газета «Канадський ранок» 1920-1960рр.

Додаток Ю

Плакат про допомогу голодуючим регіонам Поволжя та України з боку АРА

Додаток Я

У Кобеляцькому повіті до 3 тис. чоловік голодують. У їжу вживаються різні суроґати, як, наприклад, полова, перемішана з курієм. <…> незаможники, зібравши свої пожитки, склавши на санчата <…> відправляються у більш врожайні місцевості. У цієї частини повіту вся зацікавленість зводиться до пошуку шматка хліба. Бувають випадки смертності від безхарчів’я…