Хорова культура України.Висвітлення основних традицій розвитку музичного виховання на України.

Хорова культура України.

Малахова А.В.

Малахова Ангеліна Валеріївна/Anhelina Malakhova- студентка I курсу Мелітопольського Державного Педагогічного Університету .

Хорове мистецтво України тісно пов’язане з давніми народними музичними традиціями, у ньому відобразилися ментальні та світоглядні риси національної духовності. Упродовж століть, у несприятливих умовах бездержавності, хоровий спів ставав також одним із важливих чинників утвердження самосвідомості та консолідації українців.    Переосмислення значущості хорової музики на сучасному етапі відбувається в комплексі філософських, естетично-виховних та педагогічних поглядів на роль і значення цієї культурної царини для формування національної гідності, патріотизму, морально-етичних та естетичних цінностей соціуму й особистості зокрема, а найбільше – фахівця диригентсько-хорової справи.Важливим першоджерелом вивчення питань розвитку національної хорової культури є праці Л.Корній (“Українська шкільна драма і духовна музика ХVІІ – першої половини ХVШ ст.”, її ж підручники з історії української музики), в яких опрацьовано і вперше залучено до наукового обігу значну кількість рукописних матеріалів. Крім того, науковець розглядає історичний процесукраїнського музичного, зокрема хорового мистецтва, за стильовими ознаками культури різнихісторичних епох (середньовіччя, Відродження, бароко). Суттєвим внеском до вітчизняної хорознавчої науки стали дослідження Н.Горюхіної, в дисертаційному дослідженні якої (“Основні рисиукраїнської класичної музики та їх розвиток в хоровій творчості українських радянськихкомпозиторів”, 1956) здійснено аналіз хорової творчості М.Лисенка та його послідовників. Вагомезначення для історичного розвитку хорової культури мають надбання Н.Герасимової-Персидської. Уполі зору її досліджень – українська музика доби бароко в контексті суспільних процесівнаціонального відродження та простеження її зв’язків із тогочасною європейською музичною культурою.

Проблеми співацької освіти, її історії й теорії всебічно розкриті в монографіях В.Іванова (“Співацька культурно-освітня практика в Україні у ХVІІІ ст.”, “Навчання церковного співу в Україніу ІХ–ХVІІ ст.”). Праці відтворюють цілісну картину цього явища, простежують його витоки таеволюцію в контексті міжнаціональних зв’язків та історичного розвитку української церкви.Сьогодні хорознавча наука починає глибше займатися дослідженням чинників, що зумовилиінтенсивний розвиток і вкорінення традицій вітчизняного хорового виконавського мистецтва в йоготворчі ресурси. Одним із шляхів вирішення цієї проблематики може стати ретельне вивченнястановлення, розвитку, досвіду й здобутків українських хорових шкіл різних регіонів. Наукові визначення поняття “школа” володіють кількома значеннями. Зокрема, “школа” осмислюється як: особливий напрямок у науці, який має свої оригінальні концепції та методипізнання; колектив учених, що займається розробкою певної проблеми під єдиним кутом зору;виховання та навчання молодих послідовників за певними правилами та методиками . У широкому сенсі школа дуже тісно пов’язана з культурою. Виходячи з етимології слова “культура” – виховання, розвиток, шанування, Ж.Дедусенко твердить, що “школа”, як універсальна категорія, забезпечує дію трьох основних призначенькультури, отже, диспонує трьома функціями: пізнавальною, комунікативною та дидактичною .Спираючись на інтерпретацію поняття мистецької школи, як головної константи мистецького життя (за Б.Яворським), хоровою школою можна вважати рівень оволодіння засобами хоровоїдіяльності, що забезпечують професійний поступ і спадкоємність світоглядних музично-естетичних ітехнологічних ознак певних суб’єктів хорової культури.Яскравим прикладом цього та своєрідним генератором розвитку диригентсько-хорової культури в Україні є постать М.Лисенка як культурно-громадського діяча та диригента. Середвагомих чинників формування його світогляду – українська народна музика, багатовікові традиціїцерковного хорового співу, творчість Т.Г.Шевченка

Спираючись на інтерпретацію поняття мистецької школи, як головної константи мистецького життя (за Б.Яворським), хоровою школою можна вважати рівень оволодіння засобами хоровоїдіяльності, що забезпечують професійний поступ і спадкоємність світоглядних музично-естетичних ітехнологічних ознак певних суб’єктів хорової культури. Перебуваючи в постійному контакті ізсоціокультурними проблемами, вирішуючи мистецько-професійні, морально-етичні та особистісно – йколективно-психологічні питання, хорова школа здійснює пошук нових засобів удосконалення своєїдіяльності. Її ознаками є усталені способи втілення поступальності поруч з успадкуваннямсвітоглядних, професійних, музично-естетичних, технологічних і психологічних настанов творчостівизначних суб’єктів хорового мистецтва. Кожен із цих компонентів здатний актуалізуватися увідповідних суспільно-історичних умовах, усі ж разом вони складають нерозривність хорової історіїта водночас конкретність її вирішальних моментів. Феномен нерозривності функціонування школипояснюється теорією Б.Яворського, який вважає, що школа має свої фази становлення. Це й зумовилоаналітичну увагу пропонованої статті до того, які саме стадії проявилися у формуванні київської диригентсько – хорової школи. Вивчення літератури, дотичної до диригентсько-хорової сфери, дає підстави стверджувати, щонаприкінці ХІХ і на початку ХХ століть український хоровий спів був мистецьким явищем ізпереважно церковно-співацькою практикою. З нею була пов’язана більшість причетних до цієїсправи митців. Однак завдяки діяльності таких яскравих особистостей, як М.Лисенко, О.Кошиць,М.Леонтович, К.Стеценко, Я.Калішевський, Я.Яциневич, Ф.Колесса, С.Людкевич, А.Вахнянин,О.Нижанківський, Д.Січинський та ін. набули широкого розповсюдження співацький рух, музично – просвітницьката концертна практика численних хорових колективів. Загалом усі хорові сили вокреслений період діяли в руслі національної ідеї та боротьби за соціальні зміни. Тому хоровемистецтво з його унікальними можливостями впливу на суспільне життя і національну свідомістьнароду опинилося в центрі культурно-громадських подій.

Отже, становлення київської школи хорового диригування пройшло закономірні етапи розвитку, тісно пов’язані із соціокультурними українськими реаліями. Величезна роль М.Лисенка таО.Кошиця як геніальних диригентів, педагогів, фольклористів та композиторів сприяла закладенню їїміцного підґрунтя. Аналіз діяльності провідних викладачів хорового диригування попередніхзакладів та членів кафедри хорового диригування Національної музичної академії України ім.П.І.Чайковського підтверджує, що головним рушієм школи є талановитий педагог, у творчому кредоякого закумульовані її духовно-професійні засади.