Хотіла б я піснею стати... (Літературно-музична композиція до дня народження Лесі Украінки).

Хотіла  б   я     піснею   стати...                                                                                                                                               (Літературно — музична  композиція  до                                                                                                                             дня  народження  Лесі Українки    )                                                                                   У святковому  залі   перед  глядачами   портрет  Лесі   Українки,  прикрашений   рушником, і епіграф  свята:                                                                                                                                             Довго   щирими    сими   словами                                                                                                                     До   людей   промовлятиму  я...                                                                                                                                                                                              Леся     Українка

По  боках   -  плакати  з  поетичними  рядками:                                                                                      Ти  себе   Українкою  звала,                                                                                                                                       І  чи  краще   знайти   ім'я                                                                                                                       Тій,  що  радістю  в  муках  сіяла,                                                                                                                 Як   вітчизна   велика  твоя!                                                                                                                                                                                                         М. Рильський

Твоє  слово  разюче,  як  зброя,                                                                                                                                Що  боронить  свій  край  і  свій  дім.                                                                                                                   І  схиляю  в  шанобі  чоло  я                                                                                                                             Перед    світлим  безсмертям   твоїм.                                                                                                                                                                                        В. Сосюра                                                                                                  На  сцену   виходять  учениця   в  ролі   Лесі   Українки    та    ведучі   в  українських    костюмах (  тихо  лине  “Місячна  соната”  Бетховена).                                                                                    Леся  Українка.                                                                                                                                                          Мріє,  не  зрадь!  Я                так   довго  до  тебе   тужила,                                                                                         Стільки  безрадісних  днів,  стільки   безсонних   ночей...                                                                              А  тепер  я  в тебе   останню   надію   вложила,                                                                                  О,  не  згасни,  ти,  світло   безсонних  очей!                                                                                                 Тільки  -  життя  за  життя!  Мріє,  стань  живою !                                                                                          Слово,  коли  ти  живе,  статися  тілом  пора.                                                                                                 Хто   моря  переплив   і  спалив   кораблі  за  собою,                                                                                      Той  не  вмре,  не  здобувши    нового  добра.                                                                                                   Ведучий.                                                                                                                                                              Справді  безсмертного,  якщо  має   таких  геніїв   як  Леся  Українка,  і  якщо  навіть  після  смерті   живуть  вони   віки  в  пам'яті    народній.                                                                                            Леся   Українка.                                                                                                                                                   Як   я   умру,  на  світі   запалає                                                                                                                          Покинутий   вогонь   моїх  пісень,                                                                                                                      І  стримуваний   пломінь  засіяє,                                                                                                                    Вночі    запалений,  горітиме   удень.                                                                                                                Вчитель.                                                                                                                                                                    Вогонь  пісень  Лесі   Українки   палає віки.  Це  незгасимий   вогонь   таланту,  справжнього,  від  від    Бога.  Донька  Прометея,  як  прозвали  її,  несла  вона  вогонь  своїх   поезій,  цю  іскру  Божу,  за  життя  людям,  несе  і  зараз,  устами    нашими,  її  потомків.    То  нехай  звучить  серед   нас  слово  Лесі  і  слово  про  Лесю,  як   шана  наша пам'яті  її  великій.                         Ведучий.                                                                                                                                                             Хто   ж   така   ця   безсмертна   жінка  з  Волині?                                                                                            Ведуча.                                                                                                                                                                Лариса  Петрівна  Косач.  Окраса  і  гордість    української  нації,  одна  з  основоположників   нової   української  літератури.                                                                                                                       Ведучий.                                                                                                                                                              Геніальна   поетеса  і  драматург.                                                                                                                  Ведуча.                                                                                                                                                                 Талановитий   прозаїк  і   перекладач.                                                                                                               Ведучий.                                                                                                                                                                   Учений -  літературознавець  і  фольклорист — етнограф.                                                                                     Ведуча.                                                                                                                                                                     Публіцист,  педагог,  видавець,  журналіст,  поліглот  (знала  10  мов),  громадський  діяч.                         Ведучий.                                                                                                                                                                Просто  жінка,  котра   багато  страждала,  уміла  кохати  і  хотіла  бути  потрібною.                                                             Ведуча.                                                                                                                                                                          Леся   Українка  -  це  така  багатогранна   творча   особистість  про  яку   М. Бажан  сказав :   “ В історії   світової  літератури   важко  знайти   таке  ім'я,  яке  дорівнювало  б   їй  талантом,  мудрістю,  проникливістю,  значущістю”.                                                                                                               Ведучий.  І світ  не  знав   такої  поетеси,  не  знав   такої   страдниці   святої.                                                Учень.                                                                                                                                                                      Йти   назустріч   бурям  і  зливам,                                                                                                                           Буть  одній  -  як  велика  рать,                                                                                                                            Жить  в  нещасті   життям   щасливим,                                                                                                         Муку   творчістю  перемагать.                                                                                                                         Учениця.                                                                                                                                                                  Хвора  дівчино,  бідна  Леся!                                                                                                                              Де  ще  хворі  такі  були,                                                                                                                                     Щоб  літали  у  піднебесся,                                                                                                                                 Що  його  не  сягнуть  і  орли!                                                                                                                             Учень.                                                                                                                                                                    Де  слова  обертались    у  крицю,                                                                                                                   В  кров   живу  -  друкований   знак,                                                                                                                    Де  підносив   з   мечем  правицю                                                                                                                   Вождь   рабів   -  безсмертний    Спартак.                                                                                                         Учениця.                                                                                                                                                            Вся  ти  -  трепет,  вогонь,  ідея,                                                                                                                           Вся  ти  -  вірна,  єдина  струна,                                                                                                                      І  хто  знає  співця  Антея  -                                                                                                                             Той  тебе  у  ньому   пізна!                                                                                                                                Разом.                                                                                                                                                                 Ти  себе  Українкою  звала,                                                                                                                                  І  чи  краще  знайти  ім'я                                                                                                                                    Тій,  що  радістю    в   муках   сіяла,                                                                                                                   Як  Вітчизна  велика  твоя.                                                                                                                                     (Звучить   пісня  “Україночка”).                                                                                                                                  Ведучий.                                                                                                                                                           25  лютого  1871  року  на  Волині   в  інтелігентній  сім'ї,  відомій  волелюбними  традиціями  сім'ї  Косачів  - Драгоманових  народилася    дівчинка.  Назвали  її  Ларисою.                                           Ведуча.                                                                                                                                                               Вона  взяла   все   краще   від  свого  батька  Петра   Косача,  ім'я   якого  знаходимо  в  словнику  “Діячі  революційного  руху  в  Росії”,  від   своєї  матері  Олени  Пчілки,  відомої  української   письменниці,  від   свого  дядька  Михайла   Драгоманова,  від  свого  селянського  оточення  в  селі   Колодяжному.  Але  весь   час  вона  йшла  вперед,  далі  і  вище...                                                                                                                                                                        Леся    Українка.                                                                                                                                                      У  дитячі   любі  роки,                                                                                                                                      Коли   так   душа   бажала                                                                                                                                     Надзвичайного,   дивного,                                                                                                                        Я  любила  вік  лицарства.                                                                                                                             Тільки   дивно,  що  не  принци,                                                                                                                      Таємницею  укриті,                                                                                                                                                                Не    вродливі    королівни                                                                                                                                 Розум  мій  очарували.                                                                                                                                           Я   дивилась   на  малюнках                                                                                                                                Не  на  гордих  переможців,                                                                                                                                            Що,  суперника   зваливши,                                                                                                                                                     Промовляли    люто:  “Здайся!”                                                                                                                    Злото  -  багряна   стане.                                                                                                                                         Коли   ж   суворая  зима                                                                                                                                    Покриє  барви    й   квіти  -                                                                                                                                На   гробі   їх  вона   сама                                                                                                                                     Розсипле   самоцвіти.                                                                                                                                                 Ведучий.                                                                                                                                                              Героїзм,  з  яким  поетеса   переборювала    свої    муки,  непримиренність  до  угодовства  й  компромісів   зробили  Лесю  Українку   наймужнішою   серед  тогочасних    поетів.                                             Ведуча.                                                                                                                                                                     Свого   часу   Іван    Франко   зробив    висновок,  “...що   Леся   Українка   -  трохи   чи   не  єдиний    мужчина  на   всю   сьогочасну  соборну   Україну”.                                                                           Ведучий.                                                                                                                                                            А   ми  говоримо!  “ Єдина!      На   всю   Україну!    На   весь    світ!”                                                          Ведуча.                                                                                                                                                                  Все   життя    поетеса   була   борцем,   бійцем,  воїном,  що   начертав    на   своєму   щиті   слова   “  умру  -  не  здамся   і  проголосила    серед   стогонів    і   зойків  різного   роду   нитиків   “Без   надії   сподіваюсь”.                                                                                                                     Разом.                                                                                                                                                                          Без   надії     сподіваюсь!                                                                                                                                  (Виконують   три   читці).                                                                                                                                      1-й.                                                                                                                                                                        Гетьте,  думи,  ви  хмари   осінні!                                                                                                                       Тож   тепера   весна   золота!                                                                                                                             Чи   то   так   у  жалю,  в  голосінні                                                                                                                     Проминуть     молодії  літа?                                                                                                                                   2- й .                                                                                                                                                                      Ні,  я  хочу  крізь   сльози  сміятись,                                                                                                              Серед   лиха   співати  пісні,                                                                                                                            Без  надії   таки  сподіватись                                                                                                                                         Жити   хочу!   Геть  думи  сумні!                                                                                                                           3  -  й.                                                                                                                                                                                                Я  на  вбогім    сумнім   перелозі                                                                                                                             Буду  сіять   барвисті   квітки,                                                                                                                                                                       Буду   сіять    квітки    на   морозі,                                                                                                                                                                                                                                             Буду  лить   на  них   сльози  гіркі.                                                                                                                    1  -  й .                                                                                                                                                                                     І   від   сліз  тих  гарячих  розтане                                                                                                                                 Та  кора   льодовая   міцна,                                                                                                                                      Може, квіти  зійдуть, - і  настане                                                                                                                        Ще  й  для  мене   весела   весна.                                                                                                                         2  -  й .                                                                                                                                                                             Я   на  гору   круту    крем'яную                                                                                                                      Буду   камінь   важкий    підіймать.                                                                                                             І,  несучи  вагу  ту  страшную,                                                                                                                           Буду  пісню   веселу   співать.                                                                                                                           3  -  й .                                                                                                                                                                                             В  довгу,  темную  нічку  невидну                                                                                                                       Не  стулю   ні   на  хвильку   очей,                                                                                                                          Все   шукатиму   зірку   провідну,                                                                                                                                       Ясну   владарку  темних   ночей.                                                                                                                             Разом.                                                                                                                                                                  Так!  Я  буду  крізь  сльози  сміятись,                                                                                                             Серед     лиха   співати  пісні.                                                                                                                              Без   надії    таки   сподіватись.                                                                                                                         Буду   жити!  Геть   думи    сумні!                                                                                                                         Ведучий.                                                                                                                                                                       Патріотка    до   мозку   кісток.     Леся    все   своє    життя  сповідала    високу     національну    ідею.                                                                                                                                                                         Ведуча.                                                                                                                                                                    Коли    Михайло    Павлик   запропонував   їй    поміняти   російське  підданство   на    австрійське (  там,  мовляв,  значно    більше   демократії),  поетеса    відповіла:  “ Я,  звісно,  не  хочу  бути  підданою   Росії,  але  в  такій  же   мірі  не  прагну    стати  підданою   австрійської    держави.   Я   б  воліла   бути    громадянкою    незалежної    самостійної    України”.                                                                                                                                                                     Ведучий.                                                                                                                                                                    Неволя   українського  народу  - незагоєна  рана  в   серці  поетеси.                                                                   Леся   Українка.                                                                                                                                                         Горить  моє  серце,  його  запалила                                                                                                                         Гаряча   іскра   палкого    жалю.                                                                                                                            Чому   ж   я   не  плачу?   Рясними  сльозами                                                                                                        Чому  ж  я  страшного   вогню   не     заллю?                                                                                               Душа   моя  плаче,   душа   моя   рветься                                                                                                           Та   сльози   не   ринуть   потоком   буйним,                                                                                                             Мені   до    очей   не   доходять    ті   сльози                                                                                                     Бо   сушить    їх   туча    вогнем    запальним                                                                                                      Хотіла  б   я  вийти   у   чистеє  поле,                                                                                                                             Припасти   лицем   до   сирої   землі                                                                                                                                                І    так   заридати,  щоб     зорі   почули,                                                                                                            Щоб    люди   вжахнулись    на   сльози    мої.                                                                                                       Ведуча.                                                                                                                                                                      Життя   краяло   поетесу  глибоко   і   дошкульно.     Калинова   сопілка    ридала   потоками   сліз  нестримних,  раптових,  що   рвались з  глибини   самого  серця.                                                                      Ведучий.                                                                                                                                                                Та   вона   вміла   стримувати   “ хвилю  ридання   гарячу”,  стискати  серце  лещатами    залізної    волі  і  в  палких   мріях   творити    бойову    пісню.  Це  був   дужий   месник,  сповнений   гніву  і  ненависті  борець,  зброєю  якого    було    Слово.                                                           (  Виходять   два   читці ).                                                                                                                                                                            1   -  й .                                                                                                                                                                       Скрізь   плач   і  стогін,  і  ридання,                                                                                                                      Несмілі   поклики,  слабі,                                                                                                                                                                              На  долю   марні    нарікання,                                                                                                                                   І   чола   схилені   в   журбі.                                                                                                                               2  -  й .                                                                                                                                                                                            Над   давнім   лихом    України                                                                                                                           Жалкуєм  -  тужим   в  кожний   час,                                                                                                                   З   плачем   ждемо  тії  години,                                                                                                                                Коли   спадуть    кайдани   з   нас.                                                                                                                          1  - й .                                                                                                                                                                  Ті  сльози   розтроюдять  рани.                                                                                                                                Загоїтись   їм   не  дадуть.                                                                                                                                           Заіржавіють  від  сліз    кайдани,                                                                                                             Сами  ж  ніколи   не  спадуть!                                                                                                                                2  -  й .                                                                                                                                                                           Нащо   даремнії     скорботи?                                                                                                                                                                Назад  нема   нам   вороття!                                                                                                                  Берімось    краще   до  роботи.                                                                                                                                Разом.  Змагаймось  за  нове   життя!                                                                                                                      ( Звучить   українська  народна   пісня  “ Ой  у  лузі  червона   калина...”).                                                            Леся    Українка.                                                                                                                                                                                  Нехай!                                                                                                                                                                                                                      Я  знаю  се,  проклята я  навіки,                                                                                                                               Бо  я  любить  не  вмію    ворогів.                                                                                                                             О,  кожний  тихий  успіх  Фарисея                                                                                                                             Для  мене  гірш  від  скорпіона  злого.                                                                                                                      Мені   бридка  не  так  сама  отрута,                                                                                                                   Як  все   оте  гнучке,   підступне   тіло.                                                                                                          Я  вся   тремчу,  коли  його    побачу,                                                                                                                                         В  моїх  очах   я  бачу  зброї   полиск,                                                                                                              В  моїх   речах  я  чую   зброї   брязкіт...                                                                                                                Ведуча.                                                                                                                                                                                                                    Це  рядки  із   драми  “ Одержима”,  котру   створила  Леся  Українка  за  одну  жахливу  ніч   при   постелі   помираючого   друга  Сергія    Мержинського,  якого  кохала   великою  і  чистою    любов'ю.                                                                                                                                              Леся   Українка.                                                                                                                                                              Признаюся   вам,  що  я  її  в  таку   ніч   писала,  після   якої,  певне,  буду  довго  жити,  коли  вже  тоді  жива  осталась.  І  навіть  писала,  не  перетравивши  туги, а  в   самому  її   апогею.                             Якби   мене  хто  спитав, як  я з  того  всього  жива  вийшла,  то  я б  теж  могла  відповісти:    “ Я з  того  створила   драму”.                                                                                                                                  Ведучий.                                                                                                                                                                       Жорстока  доля  рано  забрала  кохану  людину.  Муки  і  страждання  супроводжували  це  справжнє,  чисте  кохання,  високий   злет  її   душі.                                                                                          Читець.                                                                                                                                                                      Хотіла  б   тебе,  мов  плющ,  обняти,                                                                                                                 Так  міцно,  щільно  і  закрить   од  світа,                                                                                                            Я  не  боюсь   тобі  життя  одняти,                                                                                                                          Ти  будеш  мов  руїна  листом  вкрита, -                                                                                                               Плющ  їй  дає  життя,  він  обіймає,                                                                                                                                                   Боронить  від   негоди  стіну  голу                                                                                                                             Але  й  руїна  стало  так  тримає                                                                                                                             Товариша,  аби  не  впав  додолу.                                                                                                                          Їм  добре  так  удвох, - як  нам   з  тобою -                                                                                                                 А  прийде  час   розсипатись   руїні, -                                                                                                                       Нехай  вона   плюща   сховає  під  собою.                                                                                                 Навіщо  здався   плющ  у  самотині?                                                                                                                  Хіба  на  те, аби   валятись   долі                                                                                                                            Пораненим,  пошарпаним,  без  сили,                                                                                                                  Чи  з  розпачу  повитись   на  тополі                                                                                                     І   статися  для  неї  гірш  могили?                                                                                                                              Леся   Українка.                                                                                                                                                    “  Мій  друже  любий,  мій  друже,  створений   для  мене,  як  можна,   щоб  я  жила  сама,   тепер,  коли я  знаю  інше  життя?  О,  я  знала  ще  інше  життя,  повне  якогось  різкого,  пройнятого  жалем  і  тугою  щастя,  що   палило  мене  і  мучило,  і  заставляло  заламувать  руки  і  битись,  битись  об  землю,  згинути,  зникнути  з  сього   світу,   де   щастя  і  горе  так   божевільно  сплелись.   А  потім  і  щастя,  і  горе  обірвались  так     раптом,  як  дитяче  ридання,  і  я  побачила  тебе.  Я  бачила  тебе і  раніше,  але  не  так  прозоро,  а  тепер  я  пішла  до  тебе  всією  душею,  як   сплакана   дитина  іде  в  обійми   того,   хто  її  жалує.    Се   нічого,  що  ти    не  обіймав  мене  ніколи,   се  нічого,   між   нами   не  було  й  спогаду  про  поцілунки,  о,   я  піду   до   тебе    з  найщільніших  обіймів,  від   найсолодших  поцілунків!                                                                                                                                                                            Тільки  з  тобою  я  не  сама,  тільки  з  тобою  я  не  на  чужині.  Тільки  ти  вмієш   рятувати   мене  від  самої  себе.  Все,  що  мене  томить,  все,  що  мене   мучить, ти  здіймеш  своєю  тонкою    тремтячою   рукою,  все, що тьмарить  мені   душу,  ти  проженеш   променем   твоїх  блискучих   очей, - ох,  у  тривких  до   життя   людей   таких  очей   не  буває!    Се  очі  з  іншої  країни...                                                                                                                                                           Мій  друже,  мій  друже,  чому  ж  я  не  можу,  коли  так,  обмити  рук   твоїх...   своїми   гарячими  слізьми?   Мій  друже,  мій  друже,   невже  я  одинока   загину?   О,  візьми  мене  з  собою,  і  нехай  над  нами    в'януть    білі  троянди.     Візьми  мене  з  собою.                                             Ти,   може,   маєш   яку  іншу   мрію,  де  мене   немає?  О, дорогий  мій!   Я створю  тобі    світ,  новий   світ   нової   мрії.  Я  ж  для  для  тебе   почала   нову  мрію   життя,  я  для   тебе  вмерла   і   воскресла.   Візьми   мене  з  собою,  я  так  боюся    жити!                                                             Візьми,  візьми  мене  з  собою,  ми  підемо  тихо  посеред  цілого  лісу   мрій  і  згубимось  обоє  помалу,  вдалині.  А  на   тім   місці,   де  ми   були    в   житті,   нехай  троянди  в'януть   і   пахнуть,   як   твої  любі   листи,    мій  друже..!”                                                                                        Читець.                                                                                                                                                              Уста   говорять: “Він  навіки   згинув!”                                                                                                                А  серце   каже:  “ Ні,  він  не  покинув!”                                                                                                            Ти   чуєш,  як  бринить  струна  якась    тремтяча?                                                                                            Тремтить  -  бринить,  немов  сльоза  гаряча,                                                                                              Тут,  в  глибині;  і  б'ється  враз  зі  мною:                                                                                                            “  Я  тут,  я  завжди  тут,  я  вся  з  тобою!”                                                                                                                  І  кожний  раз,  коли  почне  бриніти,                                                                                                                      Тремтять  в  моєму  серці  тії  квіти,                                                                                                                    Що  ти  не  міг  їх  за  життя  зірвати,                                                                                                                                                                         Що  ти  не  хтів  їх  у  труну   сховати,                                                                                                                                                                Тремтять  і  промовляють   враз  зо  мною:                                                                                                      “ Тебе  нема,  але  я   все  з  тобою!”                                                                                                                   Ведучий.                                                                                                                                                               Хіба   жила   на  світі  ще  така  жінка,  в  серці  якої  поєдналися  б  така  мужність,  така  геніальність,   такий   вогонь  і  розум,  така   пристрасна   любов   і   така   відданість     народові  та  Батьківщині?      Ні,   другої  такої   на   світі  не   було.                                                                                        Ведуча.                                                                                                                                                                     Кажуть:  ти  не  вмирала    ніколи,                                                                                                                      Кажуть:  ти,  наче  пісня,  живеш.                                                                                                                            Ніби  юність   ясна,  смаглочола,                                                                                                                                                                                                                                              По  країні    в   майбутнє   ідеш.                                                                                                                             Леся   Українка.                                                                                                                                                        В  тую   країну,   де   щастя   і  горе   однаково   милі,                                                                                       В  тую   країну,   де   усміх  і  сльози  однаково  ясні,                                                                                 В  тую   країну,  де  чола  підводять  похилі,                                                                                                Де  не  сльозами,  а  співом   ридають  нещасні.                                                                                                                                Ведучий.                                                                                                                                                            Видатні  поети   ніколи  не  полишають  народ.         З'єднавши    своє  життя  з  мріями   та  стражданнями  людей,  із  їхнім   поривом  до  волі    й  щастя,  вони  крокують    великою  землею   безсмертя.                                                                                                                                                  Ведуча.                                                                                                                                                                        І  час   підносить  їх  над  нашими  думками,   турботами,  обдаровуючи   безмежною   молодістю,  і  стають  вони  нашими   сучасниками   й   ровесниками  прийдешніх   поколінь.                         Ведуча.                                                                                                                                                                        Будуть  відходити    віки,  будуть   приходити   віки;  пилком  чи  кушпелою  розвіється  скороминуще...  вічне  увійде  у  вічність,   не  так   у  бронзу   чи    мармур,  як  в  очі   людські,   в    надії     людей,  бо    допоки   живе   надія   -  живий   і   народ.                                            Ведуча.                                                                                                                                                                     То  ж  будемо  і  ми  вчитися    терпінню,   вірі,  любові   і  надії   у    нашої   неповторної  Лесі.                                                                                                                                                                              (  У  виконанні     хору    дівчат    звучить   “ Веселкова  пісня”).