Художня проза Григорія Сковороди

КЗ ЛОР «Львівська загальноосвітня санаторна школа №1 ім. Б.-І. Антонича»Художня проза Григорія Сковороди (педагогічні читання)Вихователь - Білогруд Орися Мар’янівна

Проза Григорія Сковороди є виявом проблем, котрі турбували українців як націю в період XVI - XVIII ст.: втрата державності, християнських цінностей, людських чеснот, суперечки між різними церковними конфесіями тощо. Життя та діяльність Сковороди припадають на останні три чверті XVIII ст. і пов’язані з соціально-економічними процесами того часу. У середині XVIII ст. в Україні завершується розвиток феодально-кріпосницького ладу і водночас інтенсивно розвиваються капіталістичні відносини.

Інтенсивне формування філософського вчення Сковороди припадає на той час, коли на Правоборежній Україні 60-х років досяг апогею гайдамацький рух, що був виявом боротьби народу проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гноблення з боку польської шляхти. Відгомін гайдамаччини поширився і на Лівобережжя, де жив Сковорода. За його життя відбулося Пугачовське повстання (1773 — 1774 рр.), що мало великий резонанс і в Україні, народ якої перебував у кріпосницькому ярмі. Усі ці події, визвольна боротьба трудящих знайшли відображення у філософській спадщині Сковороди: певні їх відгуки виразно відчутні і в листах, і в творах періоду формування його світогляду.

Ідеальним суспільством Григорій Сковорода вважав «Горнюю республіку», де всі люди духовно просвітлені, радісні, рівноправні, «з’єднані у дусі». Будь-яка форма власності, на думку мислителя, - джерело зла, а не добра. У вченні письменника республіка належить переродженим, оновленим людям, які пізнали та зрозуміли Бога, живуть за його законами, а тому – щасливі. Протягом усього життя Сковорода послідовно уникає всього того, що могло б уярмити його дух, волю до постійного творення. Він звелів написати на своїй могилі: «Світ ловив мене, та не впіймав». Високоосвічена людина, він не побажав перейти на бік панівних класів, а залишився з народом, до якого належав від народження, ставши справжнім виразником його прагнення до щастя.

І поезія, і проза Сковороди відрізняється жанровим розмаїттям. Так, перша включає в себе оди, духовні пісні, псалми, панегірики, віршовану байку, фабулу, елегії, послання, епіграми тощо, натомість друга репрезентована діалогами, трактатами, притчами, байками, проповідями.

Останні 25 років Сковорода, мандруючи українськими селами, недовго замешкував у маєтках своїх приятелів, писав твори та проповідував свої філософські погляди. Протягом цього час Григорій Савич написав наступні філофські твори: у 1766 рік - «Вхідні двері до християнської доброчинності»; 1767 рік - «Наркіз. Розмова про те: пізнай себе» та «Симфонія, названа книга Асхань про пізнання самого себе»; протягом 1769 -1774 років -збірку прозових байок «Байки Харківські», «Бесіду, названу двоє, про те, що блаженним бути легко», і «Діалог, чи розмова про стародавній світ», твори «Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті», «Кільце», «Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу». 1775-1776 роки - «Ізраїльський змій» та «Книжечка про читання Святого письма, названа дружина Лотова». у 1783-1784 роках - твори «Суперечка архістратига Михайла зі сатаною про те: легко бути благим», «Пря Біса з Варсавою».у 1785 році Сковорода об’єднав тридцять віршів, написаних в різний час у збірку «Сад божественних пісень». Далі були написані твори «Вдячний Еродій» і «Убогий жайворонок». у 1791 році письменник завершив свій філософський твір «Діалог. Ім’я йому – Потоп зміїний».

Протягом усього життя Григорій Савич вивчав Біблію, вважаючи, що у ній зашифрована мудрість багатьох поколінь, тому свої твори писав на теми афоризмів із Біблії, намагаючись розкрити сучасникам і потомкам їхній таємничий символічний світ. Провідною рисою творчості Григорія Сковороди є переосмислення біблійних образів, надання їм іншого змісту. Біблійні персонажі дозволяють авторові розкрити кращі людські риси: правдивість, щирість, доброту, милосердя, любов до ближнього та ін. Найчастіше на сторінках творів мислителя можна зустріти образи Єремії, Давида, Ісайї, Мойсея, Соломона, Павла, Наума, Авакума, Захарії, Єлисея, Якова, Єзекеїля, Йосипа, Авраама, Луки, Лота, Руф, Юдит, Єви та ін. Так, завдання образу Павла у прозі Г. Сковороди полягає в розтлумачені біблійного слова, у допомозі в пошуках духу й наснаги від розуміння ролі вчення Ісуса Христа, у пробудженні від тлінного сну й відроджувані внутрішньої, справжньої суті.

Образ Єви, як і в Біблії, письменник теж трактує дуалістично: закликає дивитися на неї не лише як на спокусницю, причину вигнання людини із Раю, а й як на праматір усього людства, тобто в своїй основі ідеальну людину, створену за образом і подобою Бога. Центральною постаттю в прозі Г. Сковороди став образ Ісуса Христа, що символізувало пошуки письменником образу справжньої людини, досконалої у своїй духовній чистоті. Для мислителя єдиною духовною владою була влада цього розіп’ятого Бога, який пережив особисту драму й відкрив своєю смертю та воскресінням "духовну перспективу безсмертя людини шляхом морального самовдосконалення".

Філософ розробив своє вчення про дві природи (видима і невидима) і три світи: Всесвіт, Біблія і людина Макрокосмос (Всесвіт)Символічний світ (Біблія)Мікрокосмос (людина)

Сковорода дуже високо ставив освіту і вважав її передумовою будь-якої діяльності. Основою ж педагогіки, на думку Григорія Сковороди, є виховання таких людських якостей, як: повага до старших, любов до праці, чесність, щирість, милосердя, самоповага. Письменник стверджував, що прекрасна та людина, котра займається улюбленою справою, до якої має природний нахил.

Філософ навчав, що в природі – краса, гармонія, а в суспільстві – несправедливість, щоб змінити макросвіт (навколишнє), треба кожному змінити мікросвіт (тобто себе самого). Великий філософ доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Веління природи – це веління Бога в людині. Пізнання природи – це пізнання Бога.

Спадщина Григорія Сковороди належить до визначних надбань вітчизняної прогресивної культури XVIII ст. Ім’я Сковороди посідає поважне місце в ряду тих видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художню літературу нашої країни.

Афоризми та цитати Григорія Сковороди: Любов ви­ни­кає з лю­бові; ко­ли хо­чу, щоб ме­не лю­би­ли, я сам пер­ший люб­лю. Бери вер­ши­ну - і ма­ти­меш се­ре­ди­ну. З ycіx ут­рат втра­та ча­су най­тяж­ча. Ти не можеш віднайти жодного друга, не нашукавши разом з ним і двох-трьох ворогів. Безумцеві влас­ти­во жал­ку­ва­ти за втра­че­ним і не радіти з то­го, що ли­ши­лось. Немає нічо­го не­без­печнішо­го за підступ­но­го во­ро­га, але не­має нічо­го от­руй­нішо­го від уда­ва­но­го дру­га. Мудрець му­сить і з гною ви­би­ра­ти зо­ло­то. Не ро­зум від книг, а кни­ги від ро­зу­му ство­ри­лись. Не той дурний, хто не знає… але той, хто знати не хоче. Уникай людей, які, бачачи твої вади і недоліки, виправдовують їх або навіть схвалюють. Такі люди або підлабузники, або боягузи, або просто дурні. Від них не чекай допомоги ні в якій біді чи нещасті. Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо до того, чого немає, і нехтуємо тим, що є, так ніби минуле зможе вернутись назад, або напевно мусить здійснитися сподіване. Бути щасливим – це значить пiзнати, знайти самого себе. Коли не змо­жу нічим любій Вітчизні прис­лу­жи­ти­ся, в уся­ко­му разі з ycієї си­ли на­ма­га­ти­мусь ніко­ли ні в чо­му не шко­ди­ти.