ХУДОЖНЯ ТА ЛІТЕРАТУРНА МАЙСТЕРНІСТЬ – ВАЖЛИВИЙ ЧИННИК ФОРМУВАННЯ СВІДОМОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

ХУДОЖНЯ ТА ЛІТЕРАТУРНА МАЙСТЕРНІСТЬ –

ВАЖЛИВИЙ ЧИННИК ФОРМУВАННЯ СВІДОМОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Хто знав, хто вів смертям і стратам лік?

Де фільм, який би показав нам голод,

Отой проклятий 33-й рік?..

Останнім часом, коли йдеться про голодомор, іноді чуєш жахливі слова-вигуки: «Скільки можна?!..», «Кому це зараз потрібно?» Можна! Потрібно! Постійно необхідно нагадувати, особливо молодому поколінню, про той страшний злочин.

У радянські часи про ті страшні роки було не все відомо. Писали, свідчили, згадували передусім не в нас, а за кордоном. На Україні про Геноцид не вільно було й слова мовити.

З метою виховання всебічно розвиненої особистості, інтелектуально й духовно багатої людини з власними смаками і судженнями, широким кругозором, з доброю вдачею і високим почуттям працьовитого, чесного, шанобливого будівника суверенної України, поряд з іншими моментами нашої історії слід знайомити підростаюче покоління і з цією трагічною сторінкою нашого минулого.

Безперечно, великі надії покладаються саме на підростаюче покоління, на сучасну молодь. Дух мільйонів замучених селян, їхні тіні й невимовний біль закликають нас прокинутися від летаргійної сплячки, не піддаватися зневірі, а попри наші сьогоднішні негаразди намагатися донести правду про найтрагічніші сторінки в історії народу до наших дітей, онуків. Нехай вони передають її прийдешнім поколінням. Для письменників, публіцистів, поетів Голод був духовною руїною, загибеллю здорової народної моралі, втратою ідеалів, занепадом рідної мови.

Василь Барка, який сам пережив голод і бачив все на власні очі, представник української діаспори у США, написав свій роман «Жовтий князь» у 1958-1961 роках. Цей твір був першим про страждання українського народу у ті страшні голодні роки. Письменник у романі створив символічний образ Жовтого князя – демона зла, який несе з собою спустошення та руйнацію, сіє страждання та смерть серед народу. З великою майстерністю в романі змальована трагічна доля родини Катранників – Мирона, Дарії та їхніх дітей Миколи, Андрійка та Оленки. Ця доля уособлює шлях мільйонів українців на Голгофу голодної смерті. Селяни не можуть зрозуміти чому їх, хто створює умови життя, приневолюють до голодної смерті, знущаються, обдирають, вселяють ненависть, заздрість, жадобу крові. Голодні люди їдять кукурудзяні стебла, солому, гнилі кавуни й мерзлі буряки, м’ясо дохлих корів і коней, домашніх тварин. Такого жаху не було допущено в жодній цивілізації світу.

...Сонце сходило над полями, сідало за обрій кольору крові й не впізнавало землю. Чорне вороння зграями ширяло над селами, заціпленілими в тяжкому смертному сні. Танули сніги весни 1933 року, несучи світові трупний сморід. Цю жахливу весну малює в своєму вірші «Весна» поет М. Будлянський:

...В селі весна повзе на ліктях,

Повзе по мертвих і живих.

В долоні сонце ловлять діти,

Що дзвінко капає зі стріх...

У книзі Олександра Міщенка «Безкровна війна» є свідчення тих, хто волею долі переніс той страшний голод. Здається, зупиняється серце, коли торкаєшся таких сторінок.

Олесь Гончар дав високу оцінку цій книзі, підкресливши, що події 1932-1933 років були дійсно безкровною війною проти цілого народу, такого мирного, працьовитого й цілком безвинного. Вмирали ж цілі села не аби-як, а за стратегічним диявольським розрахунком, адже необхідно було підірвати саме коріння нації.

У розповідях письменників на цю тему, немає, як правило, чогось свого чи домисленого. В повісті Панаса Запаренка «Дума про дитинство» розповідається про хлопчика, на долю якого випали злигодні й поневіряння, розпука та біль. Але ніщо не вбило у ньому людяності, чуйності й милосердя. Павло Загоренко – головний герой твору, в якому немає напруженого сюжету з несподіванками, детективних ефектів, від яких перехоплює подих. Звичайний сільський хлопчина бореться за своє існування, зоставшись сиротою. Він – із невигаданої дійсності, з суворого буття тридцятих років, від яких і сьогодні до болю стискається серце:

«Я ледве дибав вулицею села... Смерть не лякала мене. Голод звільнив мою істоту від усього, чим живе звичайна людина. Ні думок, ні прагнень, ані жалю. Мене повільно огортав морок, я почав сліпнути. Не бачив дороги, не знав, куди йду, не усвідомлював – навіщо йти...»

Українська поетеса Тамара Коломієць у своїй поезії «Весільна балада 1933 року» писала про те, яка доля спіткала матерів, що ховали своїх дітей, котрі не витримали голоду:

...Чорний, чорний та недобрий сватав,

І дивись, таки зумів узяти.

І тепер весільну перед зятем

Гірко витанцьовувала мати...

Свідки... Очевидці... Як же близько був для цих людей той далекий 33-й рік, як він їм болів! Як боялися вони не встигнути – бо ж після них, останніх свідків, ніхто вже не розповість світові, як все було... Адже непідкупна людська пам’ять – найчистіше історичне джерело.

...Світ мав розколотися надвоє, сонце мало б перестати сходити, земля мала перевернутися – від того, що було таке страхіття на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, земля обертається, ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями, ми – єдині спадкоємці всього, що відбувалося.

Варто зауважити, що різні аспекти історичної пам’яті народу розглядали й досі розгядають у своїх працях відомі письменники. Тому не викликає сумніву актуальність дослідження проблеми відновлення історичної пам’яті українського народу як важливого чинника консолідації суспільства, засобу зміцнення національної свідомості, духовної основи утвердження незалежної Української держави.