І. Франко. Поетична збірка "Зів'яле листя"

Про матеріал
Загальна характеристика збірки: історія написання, назва, жанр, композиція. Аналіз поезій за програмою: "Ой ти, дівчино, з горіха зерня..." "Чого являєшся мені у сні?..".
Перегляд файлу

Збірка «Зівяле листя» (1896) – поетична розповідь про страждання людської душі, зраненої життєвими незгодами й нещасливим коханням

 

 

У Франка є прекрасна річ – лірична драма «Зів’яле листя». Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою почуттів і розумінням душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому віддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові - лірикові, співцеві кохання і настроїв.

 

М. Коцюбинський

 Відколи існує людина, існує кохання – чисте, благородне почуття. Ця вічна тема в літературі завжди мала найширший резонанс.

 

 Чомусь так складається, що поетів найчастіше надихає не взаємне кохання, а нещасне, нерозділене. Саме під впливом страждань від кохання без відповіді народжуються незрівнянні, щирі поетичні рядки.

 

 Так було й у Івана Франка. Його особисті почуття вилились у збірку «Зів’яле листя».      До неї увійшли поезії, над якими митець працював протягом десяти років(1886–1896). Це твори про палке, ніжне, але в основному нещасливе кохання.

 

 

Історія

написання

збірки

 

 

 

 

 

 

 

 

Назва збірки

 

 

Жанр

 

 

 

 

 

Ліричний герой драми

 

Сюжет

 

 

 

 

Композиція

збірки

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Перший «жмуток»

 

(1886-1893)

 

 

 

 

 

Другий «жмуток»

 

(1895)

 

 

 

 

 

 

 

Третій «жмуток»

 

(1896)

У передмові до першого видання збірки 1896 року Франко зазначив, що поштовхом до написання лірики був щоденник юнака, який через любовну трагедію покінчив життя самогубством.

 

Але «Зів’яле листя» народилося й від автобіографічних імпульсів самого Франка. Перевидаючи збірку в 1911 році у Києві, поет пише нову передмову і визнає своє авторство. Адже і йому довелося зазнати страждань через трагічну любов.

 

     «Тричі мені являлася любов, - зізнається Франко, - тричі в руці від раю ключ держала», і тричі поет втрачав надію на щастя. Нерозділені кохання залишали по собі «невтишиму тоску», засипали зів’ялим листям сподівання.

 

 

 

 

 

 

Назва «Зів’яле листя» символізує втрачені надії, задавлене в душі велике почуття, трагедію, викликану нерозділеним коханням.

 

Своїй збірці поет дає підзаголовок «Лірична драма». Це словосполучення засвідчує поєднання у творі елементів лірики і драми.

 

 

Лірична драма – це внутрішня драма, яка розігрується в душі ліричного героя: від зародження почуттів до його краху. «Се мого серця драма», - так визначає герой і стан власної душевної напруги, і жанрову природу «Зів’ялого листя».

 

 

  • людина з ніжною, вразливою душею, людина, яка важко переживає (і не може пережити) безнадійного почуття.

 

     У центрі ліричного сюжету збірки – романтичний юнак, що скаржиться на неприхильність до нього дівчини, в яку закохався, тому зазнає розчарувань між горем і надією. Поет підносить на небувалу височінь кохання свого героя, співпереживає з ним.

 

Хоча автобіографічні мотиви посідають у збірці чільне місце, однак це не означає, що її героєм слід бачити самого І. Франка. Митець має право на певні художні узагальнення, домисел.

Збірка складається з трьох циклів, образно названих «жмутками». Три жмутки зів’ялого листя – це три дії, зміст яких – життя і нещасливе кохання ліричного героя.

 

Кожен «жмуток» містить 20 поезій (перший має ще й епілог), які і є «зів’ялими листочками».

 

 

     Кожен «жмуток», по суті, є завершеним твором, із перепадом почуттів ліричного героя. У кожному з них можемо виокремити якийсь «початковий» внутрішній стан героя, розвиток почуттів та емоцій, найдраматичніше їх загострення та спад.  

 

Перший «жмуток» передає трагедію нерозділеного кохання, його беззахисність та вразливість («Так, ти моя правдивая любов», «За що, красовице, я так тебе люблю»).

 

     Ліричний герой не хоче приймати однозначної відмови коханої. Він то звинувачує в усьому обставини («Раз зійшлися ми случаймо…»), то прагне здаватися збайдужілим («Я не надіюсь нічого…»), то вмовляє кохану зглянутись на його страждання («Не минай з погордою…», «Я не кляв тебе, о зоре…»).

 

Поезії другого «жмутку» оспівують кохання і красу природи. Ліричний герой дивиться на свою любов відсторонено, ніби вона стала якимось абстрактним явищем. Обриси реальної дівчини розмиваються, залишається лише якийсь вигаданий образ, що живе десь у свідомості. Кохана дівчина набуває загальних рис, як і стосунки між ними.

 

Поет намагається знайти в природі співзвучність своїм стражданням, розраду від них. 

 

У цьому жмуткові поезії нагадують фольклорні твори. Значна частина поезій стали улюбленими піснями і романсами («Ой ти, дівчино, з горіха зерня…», «Червона калино, чого в лузі гнешся?..», «Чого являєшся мені у сні?», «Як почуєш колись край свойого вікна…»та інші).

 

 

«Третій жмуток» характеризуються «автобіографічними моментами». Провідна тема поезій – трагічні переживання поета, зумовлені тяжкими умовами життя та нерозділеним коханням(«Тричі мені являлася любов…»). У відчаї ліричний герой вирішує піти з життя («Я хтів життю кінець зробить…).

 

 

У цьому спалаху почуттів людина згорає, та загартовується і стає благороднішою її душа.

 

  •    Розповідаючи про муки свого нерозділеного кохання, ліричний герой ніби розриває жмуток за жмутком, розкидає зів’яле листя своїх пісень, щоб воно, підхоплене вітром, щезло безслідно. 

 

 Хоча назва збірки символізує втрачені надії, проте в поезіях простежуються                       і життєстверджуючі мотиви: утвердження невмирущості людських почуттів, ідеалу кохання. Поет малює любов як діяння, як найвищий витвір душі.

  •             Збірка «Зів’яле листя» засвідчила, що Іван Франко і в житті, і в творчості завжди лишався самим собою, людиною, яка радіє і страждає, ненавидить і любить, сумує і втішається. І так буде доти, доки триватиме життя.

Поезія «Чого являєшся мені у сні?» (1896)   художнє відтворення                                  глибоких юнацьких переживань, душевних болів і порухів безнадійно закоханого серця

 

 Кохання – складне явище культури. У його світлі пізнається людина, її потаємне «Я». Вражаючу силу кохання передав І.Франко у поезії «Чого являєшся мені у сні?».

 

 

Чого являєшся мені

У сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке не сповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?

Чого являєшся мені

У сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні –

Пісні.

 

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці – минаєш,   Вклонюся – навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

 

О ні!

Являйся, зіронько, мені хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити –

Не жити.

Так най те серце, що в турботі,

Неначе перла у болоті,

Марніє, в’яне, засиха, -

Хоч в сні на вид твій оживає,

Хоч в жалощах живіше грає,

По-людськи вільно віддиха,

І того дива золотого

Зазнаєш щастя молодого,

Бажаного, страшного того

Гріха!

Поезія сприймається як монолог – сповідь зраненої душі.

 

Серце ліричного героя, сповнене великої і чистої любові, страждає від нерозділеного почуття.  Він сумно питає свою долю, чому милий образ не покидає зранену любов’ю душу, хоч це лише посилює її муки.

 

Чого являєшся мені у сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні, сумні,

Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?

 

 

     Мила тільки сниться розтривоженому серцю, і герой уже готовий ненавидіти її за ілюзію:

 

Чого являєшся мені у сні?

В житті ти мною згордувала,

Моє ти серце надірвала,

Із нього визвала одні

Оті ридання голосні – пісні.

 

 

В житті мене ти й знать не знаєш,

Ідеш по вулиці – минаєш,  

Вклонюся – навіть не зирнеш

І головою не кивнеш,

Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,

Як я люблю тебе без тями,

Як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами

Свій біль, свій жаль, свої пісні

У серці здавлюю на дні.

 

     Полюбивши «без тями», ліричний герой уже не один рік мучиться довгими ночами, бачачи чарівний образ милої, свої пекучі болі і невимовні жалі здавлює на дні свого серця.

 

Однак бажання забути образ милої було миттєвим. Юнак просить кохану хоч уві сні приходити до нього і приносити змученому серцю миті щастя.

 

О ні!

Являйся, зіронько, мені хоч в сні!

В житті мені весь вік тужити –

Не жити…

 

     Нехай хоч уві сні кохання дарує радість й оживляє стомлене серце ліричного героя.

 

  •             Поезія «Чого являєшся мені у сні?»- це прекрасна пісня великої любові, яка хвилюватиме й захоплюватиме серця людей вічно.

Поезія «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» –

утвердження невмирущості вищих людських поривань, пошуки ідеалу кохання

 

 Кохання стояло і стоїть біля витоків життя, стверджує в людині людське, вивищує нас перед злом. Воно робить людину кращою, зігріває її теплом, дає наснагу для діяльності, творчості. 

 

 Глибоко хвилюючі слова про кохання знаходимо в поезії «Ой ти, дівчино, з горіха зерня».

Лірична поезія  «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» за формою вірша, пестливою лексикою і деякими образами близька до  народної пісні «Ой ти, дівчино, горда та пишна…». 

 

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,

Чом твоє серденько – колюче терня?

 

Чом твої устонька – тиха молитва,

А твоє слово остре, як бритва?

 

Чом твої очі сяють тим чаром,

Що то запалює серце пожаром?

 

Ох, тії очі темніші ночі,

Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

 

І чом твій усміх – для мене скрута,

Серце бентежить, як буря люта?

 

Ой ти, дівчино, ясная зоре!

Ти мої радощі, ти моє горе!

 

Тебе видаючи, любити мушу,

Тебе кохаючи, загублю душу.

 

 

 

Поезія відтворює переживання ліричного героя через свою нерозділену любов.

 

Автор змальовує чарівний образ дівчини, що є одночасно джерелом радості і муки ліричного героя.

 

Кохана вродлива і мила, але неприступна й безжальна.

 

     Вона невеличка («з гріха зерня»), але приносить юнаку велике горе, бо серце у неї – «колюче терня», устонька«тиха молитва», а слово її «остре, як бритва», у неї очі «темніші ночі», але «хто в них задивиться, й сонця не хоче».

 

І радощі, і горе приносить хлопцеві його палка любов. Мабуть, це закономірно: таке воно, юне кохання – і з трояндами, і з терном на шляху.

 

Епітет «колюче терня» бере свій початок з народної пісні, де терен був завжди символом перешкод на шляху до щастя.    

 

Ліричний герой поезії – людина з ніжною, вразливою душею й разом з тим, - із сильним характером, однак він не в силі вирвати з душі чарівний образ дівчини, котру покохав до самозречення.

 

Юнак проголошує свою приреченість вічно любити байдужу до нього дівчину. І вічно страждати від цього.

 

     Можливо, з роками йому вдасться розгадати таємницю неприхильності до нього коханої.

 

 

  • Поезія «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» - це вічна пісня кохання, вічна мелодія страждань.

 

Покладена львівським композитором А. Кос-Анатольським на музику, ця поезія стала популярним романсом.

docx
Додано
28 жовтня
Переглядів
54
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку