Творчість Григора Тютюнника - своєрідна сповідь письменника

Творчість Григора Тютюнника – своєрідна сповідь письменника

З любові і муки народжується письменник -

іншого шляху в нього нема.

 

Гр. Тютюнник

 

На літературну творчість Григір Тютюнник наважився у зрілому віці, маючи за плечима певний життєвий досвід, і відразу заявив про себе в повний голос.

 

В одному із щоденникових записів Григір занотував:

 

«Не святі горшки ліплять – майстри.

А майстрами стають люди. Я – людина. Я буду майстром!».

 

Така самооцінка і вимогливість до себе заслуговують на повагу. І митець дійсно став майстром художнього слова, точного, лаконічного, яскравого, талановитого.

 

 

Доля відвела Григору для творчості лише 14 років. Та навіть за цей короткий проміжок часу він встиг не тільки значною мірою реалізувати свій талант, а й стати живою легендою. Проте ніщо у житті не давалося письменнику легко.

 

 

«Він не був пестунчиком долі. Доля весь час ніби випробовувала його –   на стійкість, на мужність, на доброту. Не здолавши життєвими обставинами, вона, зрештою, змилостивилася й прирекла його на вічні муки над словом», - підкреслював  друг Григора літературний критик Анатолій Шевченко.

 

 

Становлення Гр.Тютюнника як письменника і найнапруженіша праця припали на 60-ті рр. минулого століття. Саме тоді відбувся перегляд морально-етичних цінностей у житті та літературі, загострилися питання правди та історичної пам’яті.

 

Григір належав до кола митців, які в часи короткої політичної «відлиги» були нещадними до фальші, сприяли реабілітації літератури, поверненню їй доброго імені.

 

Григір Михайлович був одним із тих, хто ставився до роботи з виключною серйозністю й вимогливістю. Для нього творчість була не заробітчанством, а священнодійством. Ще молодим митець зробив для себе висновок:

«Життя у творчій свідомості письменника начебто роздвоюється: одна площина – існуюче, друга – бажане. Це єдине джерело творчої енергії».

 

Проте з початком політичного «застою»письменник знову став свідком повернення в літературу методу «соціалістичного реалізму».Йому прикро було усвідомлювати, що більшість письменників того часу покірно служили ідеології, знекровлюючи тим самим літературу.

 

Твори Григора Тютюнника не відповідали стандартам соцреалізму, були далекі від ілюстрування партійних гасел, штучного оптимізму. За те, що Тютюнник не хотів писати, як усі, його постійно цькувала офіційна критика. Рятувало те, що він не торкався політики, не використовував публіцистики, не прагнув когось викрити чи засудити. Зрештою, це тоді було практично неможливо.

 

•             Творча спадщина Григора Тютюнника невелика за обсягом - уміщується в одному томі на 600 сторінок. Це чотири десятки оповідань і новел, п’ять повістей, кілька нарисів, рецензій, есе, а також спогади про брата Григорія Тютюнника, кіносценарій за його романом «Вир».

 

 

Однак цінність літературної спадщини виміряється не обсягом, а змістом написаного,                       майстерністю слова, зрештою – душею письменника.

 

 Григір Тютюнник творив своєрідно. Саме творив, а не писав. Кожен твір він спершу виношував, як мати дитя під серцем. Не раз митець говорив своїм друзям:

 

«Мені здається, що спочатку йде робота душі. Часом напружена, інколи прихована. Але постійна робота душі. І коли настає мить, що вигострилась думка до краю, біль серця такий, що воно обкипає кров’ю, а напруга така, ніби кожен нерв – напнута струна на скрипці, ледь-ледь торкни і – він застогне словом. Цей процес схожий, як ото лінза збирає сонячні промені в один пучок. Так і тут: думка, серце і нерви повинні сконцентруватися в слові».

 

Над словом Гр. Тютюнник працював довго і важко, мучився над ним, але знаходив таке, якого ніяким іншим не заміниш. Довгий шлях пошуку потрібного слова не зупиняв його, бо знав, що «у художнього слова одна-єдина функція. Ця функція зветься необхідністю». Його слова то ніжністю, то любов’ю, то ненавистю, то ганебністю влучали прямо в серце. Дивовижно правдиво змальовував життєві ситуації, умів повно, об’ємно розкрити внутрішній світ героя, бо вважав, що «письменник повинен не просто стежити за вчинками героїв, а думати над ними».

 

•             Провідну тему своєї творчості митець чітко сформулював в одному з небагатьох інтерв’ю:

 

«Кожен письменник обирає собі тему найближчу, найріднішу його життєвому досвідові і - неодмінно -  своєму ідеалові людини в тому часі, в якому він живе. Найдорожчою темою, а отже, й ідеалом для мене завжди були й залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі  в найрізноманітніших їх виявах».

 

•             Улюблений жанр Гр. Тютюнника  – новела. Цей жанр відповідав і характерові письменника, бо вимагав суворої самодисципліни й інтенсивності думки, граничної зібраностіі зосередженості. «Створити художній твір – значить у чомусь вичерпати самого себе», - говорив він.

 

 У своїх творах завжди працював над почуттями.У щоденнику він писав:

 

«Ніколи не працював над темою. Завжди працюю над почуттями, що живуть навколо мене і в мені».

 

Тому не дивно, що твори митця виходять за межі одного факту, конкретної історії. У них завжди порушено загальнолюдські, вічні мотиви й проблеми, які можуть схвилювати усіх.

 

 

•             Новели й оповідання Григора Тютюнника – це насамперед біль, страждання за людину.

 

 «Мила моя людино, ніколи я не скажу про тебе чорного слова!». У цих словах сконцентрований головний принцип творчості Григора Тютюнника.

 

Найглибшим болем Гр. Тютюнника було сучасне село. Він одним із перших помітив той страшний факт, що державне керівництво буквально вимітало з сіл молодь, заманювало її на цілину чи в шахти, затикало діри в містах, пропонуючи найчорнішу роботу.

 

 

У прозі митця тогочасне українське село мовби ожило, постало в розмаїтті людських доль, яскравих характерів.

Письменник зумів через конкретну історію людини, її душу точно передати дух того непростого часу, торкнутися багатьох болючих суспільних проблем.

 

Тематичною основою багатьох оповідань Григора Тютюнника стали процеси міграції сільської молоді до міста, до кращого, легшого життя. Митець одним із перших замислився над морально-етичними аспектами цього явища (оповідання «Син приїхав», «Оддавали Катрю»).

 

 

 

 

 

Вирвавшись у місто, не кожна селянська дитина могла адаптуватись, переважна більшість деградувала, піддаючись новим спокусам і пасуючи перед міщанською пихою. Це показано в оповіданні «Син приїхав».

 

 

Оповідання  «Син приїхав»

 

 

 

 

Відверто й сміливо говорив він про соціальні, моральні деформації суспільства, про бездуховність, споживацтво, міщанство, про відступництво від рідного, національного.

 

 

 

 

 

 

Григір Тютюнник не шукав якихось виняткових історій, карколомних подій, незвичайних героїв – розповідав про те, чим живе, чим щоденно заклопотана людина-трудівник. «Іноді я відчуваю людину, як рана – сіль», - писав він у щоденнику.

 

 

 

 

Він умів дивитися і на зло «з висот розуму», сприймав його душею. А душа у Григора була надто вразлива.

 

 

Якось один початківець допитувався в Григора Тютюнника про секрет творчості. І так напосідав, що вивів письменника з рівноваги:

 

«Слухайте, голубе. Я знаю, що ви із сім’ї, яка ніколи не знала нестатків. Ви ніколи по-справжньому не мерзли на морозі, не обливалися потом від роботи. У вас завжди все було і все є. відповідно вам здається, що так і у всіх. Вас не кольне в серце, коли побачите побиту життям людину, і не відчуєте її стану. Пишіть собі те, що пишете… - Ну все ж таки, секрет є? - Та є! Є! Повна душа болю! Передаю секрет – біль… так ви ж його не візьмете…

 

«Може, то й був природний стан його душі – боліти й вболівати за інших? Може, то й був природний стан його душі – саме боліти й страждати, а не бути в стані самовдоволеного спокою? Боліти й страждати, але не мовчки, не потай, а – відкрито, на загал, аби отим своїм привселюдним болем та стражданням порятувати інших, принести більше добра в цей великий, прекрасний – і такий іще не вдосконалений світ, що стоїть на дисгармонії, а мав би стояти лише на гармонії.

 

З роками цей біль не вгамовувався, а виростав, як виростав і письменницький талант. І як він міг угамуватися, коли біль був природним станом душі…». Прозаїк Є. Гуцало.

 

 

 

Григір Тютюнник умів у своїх творах показати високі почуття («Зав’язь», «Три зозулі з поклоном») чи такі ганебні явища, як бездуховність, міщанство, споживацтво («Син приїхав»). Письменник говорив не тільки про недолік у соціальному ладі, а й у національному українському характері. І говорив про це сміливо, відверто. Він писав, незважаючи на офіційну критику, яка звинувачувала його в «очорненні світлої, радісної дійсності». Кричали його оповідання гіркою правдою життя, і ніщо не могло його зупинити. Григір Тютюнник залишався правдивим, безкомпромісним, сміливим. І тільки смерть зупинила його…ПРОТЕ Письменник продовжує жити у своїх творах. 

 

«Він з дивовижним умінням поєднує «простоту» життя малої людини з «висотою» життя і способом мислення столичних інтелектуалів. Він частенько нагадував кому треба, що немає так званої «сільської» літератури, як і немає так званої «міської, учительської, слюсарної, трубопрокатної… Єдина література – якщо вона є – талановита. І в літературі є одна тема – тема людини, тема людської душі», - писав Петро Засенко.

 

Саме новели Григора Тютюнника відкрили новий горизонт в українській прозі                               ІІ половини ХХ ст. Інша річ, що неприкрашена правда життя налякала чиновників від літератури. 

 

 

Григір Тютюнник завжди слухався совісті, через те й від людей вимагав також жити по совісті, або, як він казав, з неушкодженою совістю. І тяжко страждав, зазнавши розчарування. «Ніщо так боляче не б’є людину, як брехня», - казав письменник, маючи абсолютний слух на правду та інтуїтивне відчуття найменшого фальшу. А ще умів побачити в людині її біль та муку навіть тоді, коли вони німо застигли в очах.

 

 

 

 

Григір Тютюнник належить до тих письменників, які у звичайних, буденних реаліях життя бачили їхню глибинну сутність, закономірність суспільних процесів, часто суперечливих та неоднозначних.

 

 

Можна сказати, що ціле життя Григір Тютюнник писав одну книгу, бо, видаючи наступну, обов’язково поміщав у ній кілька найкращих творів з попередньої.

 

 

Нелегкі життєві дороги і втрати багато в чому визначили теми, мотиви, сюжети, настрій творів прозаїка Григора Тютюнника.

 

Провідною ідеєю творчості Григора Тютюнника  є ідея людяності й добра. Вона не тільки відбиває світоглядні позиції автора, а й визначає суть його героїв, їх поведінку, вчинки, мораль.

Створені Гр. Тютюнником образи є носіями української ментальності. Втілюючи у собі кращі її риси: працьовитість, закоханість у красу природи, мрійливість, оптимізм, щирість, доброзичливість, дотепність, милосердя, ласкавість, доброту – вони відображають морально-етичні традиції своїх пращурів. Ці позитивні якості національного характеру є основними складовими духовного світу українця.

 

 Г. Тютюнник умів у короткій новелі повно, об’ємно розкрити внутрішній світ героя. За широтою і глибиною відображення дійсності його оповідання часто наближаються до повістей. Писав і повісті, цікаві за змістом й багатопроблемні, побудовані на автобіографічному матеріалі.

 Проблематика творів письменника надзвичайно широко охоплює соціально-психологічну і морально-етичну сфери людського буття.

 

 «Особливістю творчої манери Григора Тютюнника, - зазначав письменник В. Костюченко, - було те, що кожне оповідання, повість від написання і до публікації «проходили» етап читання вголос, на людях. І був письменник в хвилини такого читання натхненним, це була самокритика і самоаналіз. Він слухав голос своїх персонажів, він випробовував їхні характери, він «правив» і «редагував».

 Справжнє визнання до письменника прийшло, на жаль, лише після його смерті.

 «Типовий тютюнниківський герой, –  писав А. Шевченко, - трудяга, душевний, часом наївний, у чомусь химерний, беззахисний, як дитина, добрий чоловік». Така ніжна мужність, внутрішньо надломлена і водночас не здатна до повноцінного соціального життя, виразила покоління українського чоловіцтва, що формувалося як «сироти війни». 

 Основним джерелом і змістом творчості Г. Тютюнника є життя народне і його власне. Тяжке дитинство та складні дорослі роки значною мірою зумовили формування світогляду митця і вибір ним тем та сюжетів.  

 

Перша прозова збірка   «Зав’язь»   (1966)

Перший твір був написаний російською мовою і надрукований у журналі «Крестьянка».        Оцінити його Григір дав старшому братові Григорію, тоді вже визнаному письменникові. Той, прочитавши, сказав:   1966 року з’явилася перша прозова збірка Григора «Зав’язь». Її автор працював тоді у «комсомольському» видавництві «Молодь», - там і побачила світ його книжка.        Вустами 35-річного дебютанта заговорило покоління тих, кого згодом не зовсім вдало назвуть «дітьми війни». Його герої – звідти, з окупованих сіл, із прифронтових смуг, із ремісничих училищ. Дитина-підранок, яка в непростих, часом нелюдських обставинах відкриває для себе добро і зло людського світу, - ось кому  Григір Тютюнник «віддав» свій ранній життєвий досвід.

 

Хто знає, скільки і яких би творів написав за ці роки своєї відсутності в українській літературі Григір Тютюнник.

Його ніким не розгадана душа, що розчинилася в слові ще за життя, постійно відсвічує нам далекою й недосяжною зіркою.

Як тільки з’явилася  збірка  «Батьківські пороги» (1972), філософ Анатолій Гордієнко проаналізував її так: «в цілому його (автора) розуміння життя сучасника виявляється збідненим і спотвореним…». Тютюнника розпікали за те, що він ідеалізує джерела, не про тих героїв пише, не веде їх на «передову» лінію життя.

 

•             Проблематика його прозиглобальна – добро і зло, гуманізм і моральний вибір, любов                        і зрада, війна і мир.