«І плакала свіча в скорботі…» Сценарій виховного заходу до Дня пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років

«І плакала свіча в скорботі…»

Сценарій виховного заходу  до Дня пам’яті жертв Голодомору

1932-1933 років

Мета:- поглибити знання дітей про трагічні події 1932-1933 років, показати , що це була цілеспрямована політика з метою ліквідації проявів українізації, позбавлення українців історичної пам’яті;

         -розвивати вміння виступати перед аудиторією, продовжити формування навичок критичного мислення;

          -виховувати непримиренність до насилля,  повагу, турботу, співчуття до людей, які пережили страхіття голодомору, прагнення зберігати в пам'яті історію рідного народу.

Обладнання: на столі, застеленому вишитою скатертиною, розламана хлібина, кетяги червоної калини, колоски, у стакані з житом свічка;виставка художньої, публіцистичної літератури про голод 1932-1933 років, ілюстрації,презентаціЇ: «Свіча пам’яті»,  «Голодомор 1932-1933 –геноцид українського народу», «Реквієм» А. Моцарта, Оксана Білозір «Свіча» (відеокліп), документальний фільм «Великий голод»

Перебіг заходу

Лунає музика «Реквієм» А. Моцарта

Ведуча (Жадан В.)

Зроніть сльозу, бо ми не мали сліз.

Заплачте разом, а не поодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо – українці!

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Ведучий (Кочетов О.)

Померлі люди стогнуть з тої днини,

Й благають: українці, донесіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас – бо ж ми колись жили.

Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!

Ми в цій землі житами проросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

Учитель - Чи знаєте ви, як пахне життя?

Давайте на хвильку відчуємо цей запах... Заплющіть очі!

(Проносить поміж рядами хлібину.)

- Що ви відчули?

- Так це пахне хліб…. Як тепло пахне хліб!

Є тільки одне слово рівноцінне слову « хліб». Це слово – «життя». Що може бути цінніше хліба? І ніякий шмат золота не переважить крихту хліба!

Учень (Базілєєв М.)

        Хліб — усьому голова.

       Хліб — як сонце, кажуть,

       Хліб – це спокій, мир, життя.

       Хліб – це справжня радість.

Учитель  А був на нашій землі, у рідній Україні рік, коли хліб людям тільки снився. Лише в мареннях приходив. Рік, коли такі хлопчики й дівчатка, як оце ви, не бачили хліба у вічі.

- Мова  сьогодні йтиме про рік 1932-1933…

Рік пам'ятний. Рік незабутній. Рік страшний. Найчорніший рік в історії України: ГОЛОДОМОР

-         У світі сталося багато трагедій. Страшних трагедій.

Так, були різні війни, катастрофи, які забирали життя людей.

Коли гинуть люди від стихійного лиха, аварії літака чи потягу, виверження вулкану – це одне. Коли люди гинуть на війні, захищаючи свою Батьківщину від ворогів, - це друге. А коли люди гинуть від голоду – це зовсім інше. Особливо – голоду, який створили навмисно. Ви вже знаєте, що в Україні родючі землі і вона багата хлібом. Ще нашу Україну називали «житницею Європи».

Хіба можна уявити, що народ – хлібороб помирає від голоду?

Учениця (Марковська А.)

Це остання хлібина, остання…

Очі горем налиті вщерть,

Батько й діти не їли зрання,

Це остання хлібина, остання.

Після неї – голодна смерть.

Учень (Гудіма І.)

Плаче й крає, мов соломинку,

Пильно дивиться дітвора.

- Тату, їжте ось цю шкуринку.

Майте жалю до нас краплинку –

Умирати вже вам пора…

Учениця  (Давидчук Д.)

Взяв шкуринку дідусь і плаче.

І стареча рука тремтить…

Сиве око, сліпе, незряче,

Але серце його козаче.

Б’ється рівно і хоче жить…

Учень (Кириченко В.)

Стали кожному крихти в горлі.

Спазми в горлі. Немає слів.

А над хатою – клекіт орлій.

А на вигоні – трупи чорні,

Там, де Саваном сніг білів…

(Перегляд документального фільму «Великий голод»)

Учениця (Колесник Д.)

                            Ти кажеш, не було голодомору?

                             І не було голодного села?

                             А бачив ти в селі пусту комору,

                             З якої зерно вимели до тла?

                             Як навіть варево виймали з печі

                             І забирали прямо із горшків.

                             Окрайці виривали з рук малечі

                             І з торбинок нужденних стариків?

                             Ти кажеш, не було голодомору?

                             Чому ж тоді,як був і урожай,

                             Усе суціль викачували з двору,-

                             Греби, нічого людям не лишай!

Учень (Покидько І.)

                             Хто ж села, вимерлі на  Україні,

                             Російським людом поспіль заселяв?

                             Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

                             Імперський молох світ нам затуляв!

                             Я бачив сам у ту зловісну пору

                             І пухлих, і померлих на шляхах.

                             І досі ще стоять мені в очах…

                             А кажеш – не було голодомору!

(Перегляд презентації «Голодомор 1932-1933рр –геноцид українського народу»)

Ведучий: Законом від 7 серпня 1932року заборонялося збирати колоски на полі навіть перед їх заорюванням. За збирання колосків звинувачений «карається не нижче п’ятьох років ув’язнення в далеких таборах з конфіскацією майна, аж до найвищої міри покарання (розстрілу)».

                                         Виходить бабуся з онуками

Ведуча : Ідуть в гості до бабусі з Вінниці онуки,

А назустріч – ліс і поле, долини і луки.

Любо глянуть на хліба, сади і лісочки,

Онук: (Лазаренков Д., Сушко Н.,)- Ой, бабуню, – які колосочки!

Ведуча: Гірко стало на душі у жінки старої,

- О згадала ті роки неволі важкої.

Бабуся (Адоніна А.): – Дорогі мої синочки, за ті колосочки

Я одержала тюрми чотири годочки.

Тільки вийшла після жнив колосся збирати,

Щоб голодній дітворі щось приготувати.

Тут комунівські дозорці мене захопили,

За чотири колосочки в тюрму посадили.

Отаке було на світі пекло в нашім раю

Голодовку і ту весну, добре пам’ятаю.

Учениця (Гетьман В.) Весна…А над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, між ними голова велика, похилена лицем до землі, а обличчя майже немає, самі зуби зверху.

Учень (Маракулін М.) Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад – вперед, скільки сидить – стільки гойдається, і безконечно одна пісня напівголосом: їсти, їсти, їсти…Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ – їсти, їсти, їсти…

Учениця  (Лукашевич М.)Щоб не дивитись на муки своїх дітей, матері прискорювали сумний кінець.  Натопивши маковинням хату, закрила комин мати. І на ранок усі діти мертві.

Учениця (Головченко К.)

                                    Спіте діти, спіте любі,

І не просинайтесь!

Вже не буде мучить згуба.

Забере вас пташка райська.

Спіте, діти, спіте міцно,

Янгол Божий на порозі,

Вже не буде їсти хтітись,

І не будуть пухнуть ноги.

Натопила маковинням,

Затулила лядку й комин,

І в тумані темно-синім,

Заспівала колискову.

Спи, синочку, горе-ласку,

Засинай... навіки, доню,

То моя остання ласка

З материнської долоні.

Ще пограймось навперейми

В піжмурки з бідою

Лельки!

Заховаємось від неї

У сиру земельку...

Ведучий:А скільки людей закінчували своє життя самогубством. Майже завжди повішенням. Але найстрашніше було інше.

Ведуча:Деякі божеволіли... Були такі, що різали та варили трупи, та ще такі, що вбивали влас­них дітей та варили їх.

Учениця (Соколовська М.)

Боїться не глуму, не хижого звіра

Боїться не смерті у сум — неврожай,

А крику дитини, яку вона з їла:

Не ріж мене, мамо, не ріж, не вбивай!

Як сталось — не знає, як бути — не знає,

Провал, божевілля — сокира і ніж,

Та жах пам'ятає і крик пам'ятає:

Не ріж мене, мамо, мамуню, не ріж:.

Ведуча:Якими словами можна описати мучеництво України того періоду, що поклала в землю мільйони своїх синів і дочок?  Ще довго-довго з покоління в покоління будуть передавати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, хто залишив земне життя у пекельних муках.

Ведучий:З тих далеких часів линуть до нас голоси тих, що померли у страшному 33-му. Ось свідчення очевидців страшних подій.

Діти зачитують спогади очевидців

Спогад: (Стадник М.).) Батько кладе на візок моїх двох братів і сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно, поклав їх туди ж, до мами. Батько почав кидати землю лопатою, а я собі — руками. А тоді помер і батько... І так від моєї родини ніякого сліду — ні могили, ні хреста. Тільки імена.

Спогад:( Мельниченко С.) Та й в інтернатах не було чого їсти... В одному із них дівчинка підповзла до вікна, жадібно просить: «Тьо­тю, відріжте мені пальчика, я його з'їм, а то він не перекушується».

Спогад:( Савінов Є.) Була одна сім'я в селі. Батько поїхав на заробітки, і довгенько не було його. А в країні почали виморювати народ. Дома залишилася жінка й дочка років трьох. Голодували страшно... Мати померла. Коли приїхали забирати, то сусідка й підказує, щоб укидали й мале, а то воно буде саме, в холоді та голоді однаково помре як не сьогодні, то завтра. Забрали й дитятко, вкинули разом з багатьма померлими, а воно забилося в куточок, плаче і тихенько гукає маму. Та не довго воно ще гукало: раз, два — прикидали землею й поїхали... А наступного дня приїхав батько із заробітків, навіз гостинців, та не було кому...

                                  Дівчина з хлібом в руках (Присяжнюк Є.)

 Коли ніхто не бачитиме, я цілуватиму шорстку хлібну скоринку. І молитимуся за тих, у кого її не було на столі у голодному тридцять другому і тридцять третьому. За те, щоб простили матері, яка з’їла свою дитину. За розстріляного діда, що вкрав кілька колосків пшениці. За трирічного хлопчика, який тамував голод тілом ще живого батька… від імені мільйонів українців, яких ми називаємо «жертви голодомору» і яких я ніколи не знала, я цілуватиму хліб. За те, що його маю.

Звучить пісня О. Білозір «Свіча» (відеокліп). Діти виходять зі свічками в руках і шикуються у вигляді журавлиного ключа.

Хвилина мовчання (вмикається запис ритму метронома).

Учень  (Фокін В.)     Хай світло від свічки у небо летить

                                     Хоча б одну душу зігріє в цю мить

 Учень(Скрипченко І.  Щоб душа ця загублена спокій знайшла

                                      І у вічність до Бога вона відійшла.