«І все, що я писав, мене боліло» (Літературно-мистецький вечір до 155-річчя від дня народження Василя Стефаника)

Вед. 2. Український філолог, професор Василь Яременко ніби підсумовує: «Поетом мужицької розпуки, селянським Бетховеном, співцем селянської бідноти, співцем Гуцульщини, борцем проти соціального і національного гніту, володарем селянських душ називають Василя Стефаника».

Вед. 1. «І в цих напрочуд високих оцінках не було й тіні товариської компліментарності – лише беззастережне визнання того, що відчути настільки глибоко душу селянина, так тонко передати на папері найтонші порухи цієї душі, органічно поєднати глибинний зміст із абсолютно досконалою формою не зумів жоден новеліст ані до, ані після Стефаника», - упевнено заявляє наш сучасник, письменник, літературний критик Іван Андрусяк.

Вед.2. Іван Андрусяк так прокоментував присвячений Василеві Стефанику сонет: «Моє відчуття непересічної особистості та враження від його творів я спробував бодай почасти передати у сонеті, який і пропоную шановним читачам…»

Студент 1. Декламація сонета Івана Андруховича «Василь Стефаник. 1933»

сказав би кому свою правду – на вітер чи так.

вона непомітна, їй майже не вкриєш очима.

солоні, як небо, ці пагорби знову гірчили

під ликавим плугом, що поре дорогу навзнак.

відваживши з пращі – якби там не жала, а жили –

пів слова кривого на свій осоружний тартак, -

хіба пропече золотий до німоти первак

усе, що гризоти до хрускоту не доточили.

сказав би, а знову стискаються в горлі слова

в єдиному звуці, який до паперу не липне –

і бризкає вдосвіта мозком в софіт голова.

виходжу до світу: яка ця дорога велика.

їй майже не треба ні речника, ні чоловіка.

вона і без правди моєї давно не жива

Студент 2. Твори Стефаника знають і читають не тільки в Україні. Уже першими новелами Василя Семеновича захоплюються польські модерністи. Від 1897 року в перекладах німецькою мовою твори письменника виходять в Австрії та Німеччині. А 1907 року збірка під назвою «Рассказы» вийшла у російському перекладі, й, прочитавши її, один із останніх представників російської класичної літератури (тоді ще далеко не одіозний «основоположник соцреалізму») Максим Горький дивувався з того, «як коротко, сильно і страшно пише ця людина».

Студент 3. У чому ж полягає феномен письменника? Мабуть, насамперед, у тому, що письменник мав особливе чуття до поетичного слова, уміло добирав відповідні художні тропи. Кожне його слово, речення поєднують змістовне й емоційне навантаження. Письменник не визнавав найменшої фальші та прикрашування. Відхід від життєвої правди, на його думку, обов’язково веде до фальшивого тону. «Я люблю мужиків за їх тисячолітню історію, за культуру… за них я буду писати і для них», - говорив Стефаник.

Вед. 2. Спробуймо ж знайти ключ до розуміння творчості Стефаника через його життєпис.

Презентація «Життя і творчість Василя Стефаника»

Студент 4. Народився В.Стефаник 14 травня 1871 року в прикарпатському селі Русові на Станіславщині (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина.

Батько письменника — Семен Стефаник (1846—1920). Був працьовитим, але мав непростий, інколи авторитарний характер. На освіту сина грошей не шкодував, але долю Василя спланував сам, не питаючи його думки.

Дитячі роки пройшли в атмосфері прадавніх традицій і звичаїв Покуття. Змалечку пас овець, їздив з батьком у поле. Мав двох рідних братів та двох сестер. Дуже любив старшу сестру Марію, з якою пасли овець.

Студент 5. У 1878 році батьки віддали свого найстаршого сина до початкової школи в Русові, а у 1880 році батько відвіз хлопчика в Снятин, де Василя зарахували до другого класу міської школи. Тут у так званій «виділовій» (початковій) школі Василь уперше зіткнувся з «національним питанням». «Я почув велику погорду для мене і для всього селянського від учителів. Тут мене зачєли бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били», - писав він згодом.

У 1883 році Василь успішно склав іспити до польської (українські були заборонені) гімназії в Коломиї.

«У великій залі першої кляси ми, селянські хлопці, зайняли послідню лавку. Товариші наші в лакерованих чобітках глузували з нас та насміхалися. Як же ж учитель німецької мови сказав мені: «Іди, хаме, свині пасти», - то ціла кляса зареготала, а професор натуральної історії – Вайгель – бив мене тростиною по руках, тому що я не міг досягнути образка з намальованою гієною, бо образок високо причеплений, а я був ще малий. Потім цей учитель своїм прутом підоймив сорочку, яка спадала верх штанців, і показував класові пояс мого голого тіла. Кляса ревла з утіхи, а я вийшов зараз з класи і пішов на свою кватиру. Від самогубства дитину врятувала зустріч із жебрачкою Павліною, якій одній він розповів свій смуток, а та розрадила хлопчика, дала з торби яблучка та ще кілька дрібних монет на цукорки…»

Студент 4. Із друзями майбутньому письменникові особливо таланило. На одному курсі з ним навчалися Лев Бачинський та Лесь Мартович. Старшим на кілька курсів був поет Іван Плешкан, на курс молодшим – майбутній адвокат Іван Семанюк, який увійшов в українську літературу як новеліст Марко Черемшина…

Пізніше Леся Мартовича, Василя Стефаника й Марка Черемшину назвуть «покутською трійцею».

У 1890р. Стефаник у зв'язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії (сьомий-восьмий класи).

В останній рік навчання в ній помирає старша сестра Марія, що була для Василя і вихователем, і другом-порадником. Від жалю серце у Стефаника перевернулося…

Студент 5. Мати Василя Стефаника – надзвичайно чуйна, добра і ніжна жінка – була чи не єдиною людиною, яка розуміла сина, співчувала йому і безмежно любила. Її світлий образ письменник проніс у своїй душі до останніх днів життя.

Після смерті дочки ненька тяжко захворіла, і люблячого сина це дуже непокоїло.

“Не раз, а сто разів на день, - пише він у листі до В. Морачевського 24 листопада1895 р., - я боюся своїх дверей, чи аби не розтворилися та аби мені не подано телеграми”. Василь боїться втратити матір. Туга каменем тисне на душу.

1892 року після успішного закінчення Дрогобицької гімназії Василь піддається наполяганням батька, навчається на медичному факультеті Ягеллонського університету в місті Краків.

Вибір медицини можна пояснити хіба що втратою сестри й хворобою матері, бо особливого нахилу до медичних наук він не мав.

Студент 6. “З тою моєю медициною, - згадував письменник, - вийшло діло без пуття…”, бо не любив цієї науки, а також не хотів “мордувати хорих …”. Юнака насправді переймають зовсім інші речі – політика та література.

. Стефаник захоплювався радикальним національним рухом, політичною роботою (виступав як агітатор перед селянами, агітував за Івана Франка під час передвиборчих кампаній,за що його ненадовго – на два тижні – заарештовували). Але й це не могло поглинути допитливого юнака.

Роки навчання в Кракові – з 1892 по 1900 – були часом становлення Стефаника як письменника. На той час Краків був потужним європейським культурним центром. Стефаник одразу ж активно включився в культурне життя.

Звучить музика Бетховена. Moonlight Sonata 3rd Movemen

Студент 1. Своїй неабиякій обізнаності з новітніми європейськими мистецькими течіями та явищами він значною мірою завдячував знайомству й багаторічній дружбі з польським ученим Вацлавом Морачевським і його дружиною, українкою Софією Окуневською, котра була чи не першою жінкою в Австрії, що здобула вищу медичну освіту.

Власне, Краків на той час був центром польського модернізму.

Будинок у Кракові, у якому на третьому поверсі жив Василь Стефаник.

Студент 2. Із творів улюбленого модерністського жанру – поезій у прозі – розпочав свій творчий шлях і Василь Стефаник. Щоправда, у ті часи цим дивовижним текстам так і не судилося дійти до читача. У 1896-1897 рр. молодий письменник скомпонував із них свою першу збірочку і подав її до друку, але “ті, що мали дати гроші (на видання), йому сказали: ”Талант є, та нема у сих творах служби громаді, нема науки для теперішнього покоління”. Розчарований таким відгуком, Стефаник знищив рукопис, і до нас дійшли лише ті тексти, які він висилав у листах друзям, насамперед подружжю Морачевських. Послухаймо деякі з них.

Декламація поезій у прозі

Студент 3. №1 «Старий жебрак стоїть»

Студент 4. №2«Вечір»

Звучить “Місячна соната” Бетховена

Декламація поезій у прозі

Студент 5. №3 «Амбіції»

Студент 6. №4 «Весна»

Студент 1. У грудні 1897 р. в чернівецькій газеті “Праця” було надруковано новели “Синя книжечка”, “Стратився”, “У корчмі”, “Сама-самісінька”. Дещо пізніше Василь Стефаник написав славнозвісні новели “Лесева фамілія”, “Мамин синок”, “Майстер”, “Катруся”, “Ангел”, “Осінь”, “Шкода”, 1898 р. – новелу “Новина”, а взимку 1899 року – “Камінний хрест”.

Квінтесенцією болючих роздумів Стефаника про трагедію західноукраїнського села стала новела «Камінний хрест», присвячена трудовій еміграції до Канади, що саме тоді була надзвичайно поширена. Присвятив письменник її своєму приятелю, тестеві, священнику Кирилу Гамораку.

Студент 2. О. Кобилянська, прочитавши ці твори, писала авторові: “Між слова Ваші, там… тиснулись великі сльози, мов перли. Страшно сильно пишете Ви. Так, якби-сте витесували потужною рукою пам'ятник для свого народу… Гірка, пориваюча, закровавлена поезія Ваша… котру не можна забути”.

Якщо уважно придивитися, в’їжджаючи в село Русів, то на горизонті видно один-єдиний кам’яний хрест — саме той, описаний у новелі «Камінний хрест». Його поставив перед виїздом в еміграцію Іван Споль — приятель письменника. Таких хрестів за селом було багато, але за радянської влади їх знесли, лише один не наважилися чіпати.

У 1899 році вийшла перша друкована книга Василя Стефаника "Синя книжечка".

У 1900 році побачила світ книга "Камінний хрест"

Студент 3. З особистого життя…

Першою любов'ю Василя Стефаника була Євгенія Бачинська, але вона помирає від туберкульозу. Коли він повертається в рідне село, знайомиться із прогресивним священником Кирилом Гамораком із сусіднього села. Згодом доля химерно й тісно пов’яже Василя Стефаника із трьома доньками священника. Найстарша, Євгенія Калитовська (старша за письменника й на той час заміжня), стала палкою і забороненою (хоч і взаємною) любов’ю письменника. Проте доля виділила їй небагато років життя: Євгенія померла 1906 року. Друга – Ольга – стала його дружиною, а третій — Олені (Плешкан) — довелося виховувати його дітей і найдовше жити в домі письменника.

Про кожну з них він написав у «Серці»: «Євгенія Калитовська — мій найвищий ідеал жінки. Моя жінка Ольга — найбільший мій приятель і мати моїх трьох синів. Олена Плешканова — моя вірна приятелька в біді на старі роки — вона виховала мені трьох синів: Семена, Кирила, Юрка».

Першим коханням Стефаника була сестра Лева Бачинського – Євгенія. У своїй поезії в прозі “Раненько чесала волосся”, присвяченій Вацлавові Морачевському, Стефаник змальовує саме Євгенію.

Дівчина померла від сухот 1897 року. Для Василя це стало великим ударом.

Перегляд відео “Раненько чесала волосся”

Студент 1. 1890 рік почався для письменника надзвичайно трагічно – 1 січня померла мати. Боляче вдарилося синове серце об мамину могилу.

Смерть матері Оксани призвела до ще більшої ненависті між батьком і сином. Через недовгий час батько задумав одружитися з Василевою ровесницею. Це боляче вразило Стефаника, і з розпачу він захворів.

Звучить «Мелодія сліз» Бетховена

Студент 2. 26 січня 1904 року письменник одружився з Ольгою Гаморак, надзвичайно розумною, делікатною і мужньою дівчиною. Її батько високо цінував творчість зятя і після прочитання «Синьої книжечки» сказав: «Не пиши так, бо вмреш». Сімейне щастя Стефаника тривало всього 10 років: 4 лютого 1914 року Ольга померла, залишивши Василеві дрібних діток – трьох синів.

Василь Стефаник. Поезія в прозі “Ользі присвячую” .

(Декламує студент 7)

Студент 3. Художня манера письма Василя Стефаника відзначається поглибленим психологізмом, лаконічністю фрази й ощадливістю слова, підвищеною увагою до барв і деталей, колоритною народною мовою, зокрема покутським діалектом. Коли до цього додати тонкий ліризм і вміння правдиво зобразити дійсність, стає помітним поєднання письменником рис імпресіонізму, досить поширеного в літературі кінця XIX — початку XX ст., з реалізмом, через що Іван Франко назвав Стефаника „реалістичним імпресіоністом”.

Студент 4. Яскравий представник психологічної новели, Василь Стефаник міг на кількох сторінках показати потрясаючу картину людської нужди (батько власною рукою топить меншу дочку, щоб не страждала від голоду) і водночас із неперевершеною художньою силою передати і душевні муки Гриця Летючого, коли той вагається, чи зберегти життя старшій дитині, і його батьківську любов до дочки, яку врешті відпускає, даючи на дорогу палицю: „бо як ті пес надибає, та й роздере, а з бучком май безпечніше” („Новина”).

Декламація новели «Новина»

(3 студенти)

Студент 5. З 1908 року й до розвалу Австро-Угорщини Василь Стефаник – депутат віденського парламенту від радикальної партії. Він захищав інтереси трудового селянства.

Першу світову війну видатний письменник зустрів у рідному селі, але через постійні переслідування й підозри у шпигунстві на користь російської сторони був змушений перебратися до Відня.

Новелою "Діточа пригода" (1916) починається другий та останній період творчості письменника. У цей час він написав небагато: всього 23 новели і кілька автобіографічних споминів, які пізніше склали основу збірки «Земля».

Студент 6. Відомий такий факт. У 1928 році уряд УРСР призначив письменникові персональну пенсію. Він згодом відмовився від тієї пенсії, протестуючи проти сталінських репресій. «Спершу заявив консулові у Львові: «Не давайте мені нічого, бо я бачу, що Україна московська. А з мене ви вже москаля не зробите». Потім написав листа наркомові освіти з відмовою од пенсії, закінчивши його словами: «А прихильником Великої України я все був і буду…». Довідавшись, що уряд УРСР позбавив Стефаника персональної пенсії, митрополит Андрій Шептицький назначив йому точно таку ж пенсію від Української уніатської церкви. Письменник попросив касира зі святоюрської каси, де він повинен був одержувати гроші, видати назначену суму дрібними монетами, що й було виконано. З великою торбою мідяків у руках вийшов Стефаник на майдан, де завжди сиділо багато жебраків, і жменями насипав їм у шапки монети… Він роздав свою пенсію, всю, до єдиного гроша, бідним і просив помолитися за упокій душ невинно убієнних жертв голодомору в Україні 1933 року… Стефаник не визнавав комунізму. Він був послідовним учнем Франка і розділяв думку про те, що коли вдалося б побудувати державу за рецептами Енгельса, то вийшла би така тюрма, якої ще не бачив світ.

Студент 1. У січні 1930 року Стефаника прикував до ліжка параліч правої частини тіла. Але навіть тоді він підтримував зв'язки з селянами, котрі часто приходили до нього зі своїми бідами. Останні свої твори письменник продиктував 1933 року.

Відчуваючи наближення смерті, все частіше згадував батьків. Передсмертними словами Василя Стефаника були: "Я йду до своєї хати, це не моя".

Помер письменник 7 грудня 1936 року у Русові від серцевого нападу. За заповітом, митця поховали в рідному селі, поруч із могилою матері.

Студент 1. У 1941р. в с. Русів створено літературно-меморіальний музей Василя Стефаника, першим директором якого був син письменника Кирило Стефаник.

У Львові на вулиці Стефаника перед входом у Національну бібліотеку імені Стефаника встановлено пам'ятник письменнику.

Також є пам'ятник Василеві Стефанику в Івано-Франківську.

Вед. 1. Василь Стефаник написав 72 новели, писав публіцистичні статті. А ще листи, які самі по собі – маленькі драми. Така його творча спадщина. Справді, цінується спадщина не по тому, скільки творів є в ній, а які вони за змістом і як написані.

Вед. 2. Василь Стефаник написав стільки не тому, що забракло хисту. Він віддавався творчості сповна, був неймовірно вимогливим до слова, а це вимагало титанічної праці.

Вед. 1. «Не пиши так, бо вмреш», - казав Василеві Стефанику Кирило Гаморак. Його біль, його туск не можуть донині залишити байдужим жодного пильного, вдумливого, небайдужого читача.

Викладач. Вочевидь, у кожного свій шлях до Стефаника, - треба лише зважитися стати на цей шлях. Ми сьогодні зважились, спробували…

Я. Дорошенко “Покутська віть”. Вірш до 100-річчя від дня

народження В.С. Стефаника. 1971 р.

(Спільна декламація студентів)

1.Немов крізь брил громаддя – ломикамінь,

Ломивсь до сонця мужнім дивоцвітом, -

Крізь горя світ він вибухав думками,

Жагучими, як грім у спрагле літо.

2.То пружив голос, то німів од болю.

Туге місив зі сліз і крові слово.

Щоб як Тарасове – у нашу долю,

У силу духа вічну, як Франкове.

3.Щоб вікової вроди не згубило

Ні в латах, ні в сорочці сніжно-білій.

З вогнем сплелося й люте зло палило

На отчій ниві кривдно потерпілій.

4.У правоті високій і суворій

Зернилося, тверділо, наче кремінь.

Покутську віть звило під ясні зорі –

Добі прийдешній дороге і кревне.

5.О, друже мій, товаришу мій, брате,

Чоло до нього поверни, мов сонях.

Нехай його боріння жар затятий

Димком і на твоїх пов’ється скронях.

6.Де двигав люд нужди хрести камінні,

Йдучи шукать на краю світа долі –

Ти пломінь мозку й серця випромінюй

І щедрий колос доглядай у полі.

7.В путі спіткнувшись об каміння гостре,

Де скременіли всі його розпуки, -

Не нарікай, бо не лукавим гостем,

А сином йдеш, краянином, онуком.

8.Коли ж тобі в полоні дум нелегко –

Снагу черпай для праці в час пекучий

Не лише з бродів обріїв далеких, -

Черпай з глибин в Стефаникових кручах.

9.З них б’є ранкова свіжість, мов з криниці,

Нуртуюча з Карпат і Придністров’я…

Пий досхочу цілющої водиці,

І сили набирайся, і здоров’я.

10.Квітчай життя пісень рясним суцвіттям,

Де простягав він руки на схід сонця…

І силу слова збережи століттям

Дум сіяча і правди оборонця.

Заключне слово викладача