Ігровий кінематограф. Світове значення творчості О. Довженка. «Поетичне кіно». Творчі портрети І. Миколайчука, Л. Бикова. Комедійний «козацький» серіал В. Дахна. Документальни

ТЕМА: Ігровий кінематограф. Світове значення творчості О. Довженка. «Поетичне кіно». Творчі портрети І. Миколайчука, Л. Бикова. Комедійний «козацький» серіал В. Дахна.   

 Документальний та науково-популярний кінематограф

МЕТА: ознайомлювати з історією розвитку ігрового українського кінематографа, біографією та творчістю видатних діячів кіно — О. Довженка, І. Миколайчука, Л. Бикова, ознайомлювати учнів із мистецтвом анімації, українськими анімаційними фільмами, режисерами українського анімаційного кінематографа; розвивати зацікавленість культурною спадщиною українського кінематографа, аналітичні здібності; виховувати повагу до українського  кінематографа та діячів кіномистецтва.

ОБЛАДНАННЯ: портрети О. Довженка, І. Миколайчука, Л. Бикова; епізоди із відомих українських кінострічок («Звенигора», «Арсенал», «Земля», «Щорс», «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Комісари», «Доля Марини», «Приборкувачка тигрів», «Альошина любов», «Зайчик»,

«У бій ідуть тільки "старики"», «Ати-бати, йшли солдати...»).

                                                                           ХІД   УРОКУ

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань

Бесіда

-    Із якими кінострічками й іменами акторів та режисерів асоціюється у вас український кінематограф?

-    Які фільми українського кінематографа ви знаєте? Чим вони приваблюють?

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності

Учитель.

  Кіно — синтетичне мистецтво. Воно поєднує елементи літератури, театру, живопису, музики, хореографії тощо. Основними видами кінематографа вважаються: художній (ігровий), документальний, науково-популярний та анімаційний. Кожен із видів кінематографа має свої особливості. Сьогодні ми поговоримо про ігрове кіно.

ІV. Викладення нового навчального матеріалу

1. Вступне слово вчителя

Словникова робота.

Художнє, або ігрове кіно — вид кіномистецтва, що зображує дійсність в образах, створених об'єднаними зусиллями сценариста, режисера, оператора, акторів та митців багатьох інших кінопрофесій. У кінострічках показані події, розіграні акторами.

Перші режисери українських кінострічок початку XX ст. віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав — таких, як «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник», «Наймичка». У той же час мали місце спроби створення фільмів на історичну тематику, наприклад «Богдан Хмельницький» за п'єсою М. Старицького. У фільмах брали участь відомі артисти українських театрів — корифеї української сцени: М. Заньковецька, І. Мар'яненко, М. Садовський та ін. У європейському кінематографі того часу більшу увагу приділяли зніманням комедійних фільмів, мелодрам та фільмів із пригодницьким сюжетом.

Наступний період українського ігрового кіно починається з 1919 p., коли в Радянській Україні відбувається тотальне одержавлення кіно. Кіномистецтво не могло залишатися осторонь, тому ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» П. Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» О. Довженка). Однак, у цей час в Україні з'являються також екранізації класичних творів національної літера¬тури: «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».

У 1922 р. було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління. На Одеській кінофабриці відбувалися знімання багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. Так, у 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм С. Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», який став одним із 10 кращих фільмів світового кінематографа та візитівкою Одеси. А вже у 1928 р. було уведено в дію Київську кінофабрику (майбутня кіностудія ім. О. Довженка), яка на той час стала однією з найбільших і найсучасніших у світі.

Наприкінці 1920-х pp. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера JI. Курбаса з письменниками М. Йогансеном та Ю. Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор І. Кавалерідзе («Прометей», «Запорожець за Дунаєм»). Зокрема, у цей період постає «крупним планом» творча особистість Олександра Довженка, яка стає доленосною для українського кіно.

Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на Схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом із тим, у цей час були зняті справжні кіношедеври — наприклад фільм «Райдуга» М. Донського за сценарієм В. Василевської, який із надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села (фільм здобув декілька міжнародних нагород, серед них премія «Оскар» (1944) у номі¬нації «Кращий іноземний фільм»).

Післявоєнний кінематограф України був обмежений жорсткими канонами соціалістичного реалізму, але його велику цінність становлять як високий рівень акторської гри М. Романова, А. Бучми, Д. Мілютенка, молодого С. Бондарчука, так і високопрофесійні роботи режисерів та кінооператорів («Подвиг розвідника», реж. Б. Барнет, опер. Д. Демуцький; «Тарас Шевченко», реж. І. Савченко, опер. Д. Демуцький та ін.).

1950-і — початок 1960-х pp.— це період духовного піднесення, значних змін і активних пошуків, зростання української кінопродукції: були зняті фільми, які й досі мають великий успіх у глядачів: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, реж. М. Хуцієв і Ф. Миронер), «Спрага» (1959, реж. Є. Ташков), «Іван на» (1960, реж. В. Івченко), «За двома зайцями» (1961, реж. В. Іванов), «Сон» (1964, реж. В. Денисенко). Саме у цей час з'являються й кінострічки, що поклали початок унікальному феномену українського «поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» (1964, реж. С. Параджанов), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» (1965, реж. Ю. Іллєнко); «Камінний хрест» (1968, реж. JI. Осика);    «Вірність» (1965, реж. П. Тодоровський).

1960—1970-і pp. в українському кінематографі — це період творчості талановитих режисерів та акторів світового рівня: С. Параджанова, Ю. Іллєнка, JI. Осики, М. Мащенка, І. Миколайчука, Ю. Шумського, Г. Юри, К. Степанкова, М.Гринька, Б. Ступки.

Однак, реакційна політика так званого «застою» фактично знищила українське «поетичне кіно». Режисер С. Параджанов був виключений із кінематографа і громадянського життя. Авторський шедевр К. Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Ю. Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), що отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю. Згодом естетика українського «поетичного кіно» стимулювала режисерський дебют актора І. Миколайчука («Вавилон-ХХ», 1979), а суттєві елементи «поетичного кіно» виявилися у стрічках М. Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

У 1970—1980-і pp. розгортається нова хвиля боротьби проти національної української культури. Знищуються українські установи, стає тотальною русифікація, провадиться методичне й цілеспрямоване цькування українознавців, починаються арешти і політичні репресії. Але саме в цей час з'являється багато фільмів, створених сильними творчими особистостями: JI. Биков знімає картину «В бій ідуть тільки "старики"» (1972); у 1983 р. Р. Балаян, після кількох високопрофесійних екранізацій російської літературної класики, у фільмі «Польоти уві сні та наяву» точно передає феноменологію того часу. Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, що стали популярними в усьому СРСР: «Д'Артаньян і три мушкетери» (1978, реж. Г. Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, реж. К. Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, реж. С. Говорухін), «Зелений фургон» (1983, реж. О. Павловський), «Чародії» (1982, реж. К. Бромберг), «Самотня жінка бажає познайоми¬тись» (1986, реж. В. Криштофович).

Багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці, створюють за часів «перебудови»: «Астенічний синдром» К. Муратової (1989), «Бич Божий» О. Фіалка (1988), «Розпад» М. Бєлікова (1990) та ін. Фільм Ю. Іллєнка «Лебедине озеро. Зона» (1989) здобув міжнародний успіх, ставши своєрідною антитоталітарною кіноемблемою.

У 1990-і pp. українське телебачення розпочало опановувати поширений у всьому світі жанр телесеріалу: «Роксолана «(реж. Б. Небієрідзе), «Острів кохання» (реж. О. Бійма).

На межі 2000 р. українські актори знімаються у зарубіжних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Є. Гофмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Б. Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Б. Ступка став головним гетьманом українського екрану — йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» М. Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Ю. Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001).

Сьогодні в Україні діють 4 державних кіностудії — Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка, Національна кінематика України, Українська кіностудія анімаційних фільмів, Українська студія хронікально-документальних фільмів, а також Національний центр О. Довженка і понад 20 приватних студій.

2. Виступи учнів із доповідями, підготовленими у групах

( орієнтовний початок доповідей груп).

Група 1 «Біографи О. Довженко»

10 вересня — день народження О. Довженка — святкується в Україні як День кіно. Цього самого дня із 1994 p., згідно з Указом Президента України, вручається Державна премія України імені Олександра Довженка в галузі кінематографії...

Група 4 «Знавці творчості О. Довженка»

«Поетичне кіно», у найширшому значенні цього терміна, виникло водночас із народженням самого кінематографа. Та все ж родоначальником поетичного напряму у світовому кінематографі справедливо визнано О. Довженка. Лірико-епічне обдарування О. Довженка складалося зі сплаву реального й художнього. Спираючись на національні естетичні традиції, виходячи із особливостей свого образного поетичного внутрішнього світу, митець відображав соціальну дійсність...

Група 2 «Біографи І. Миколайчука»

34 ролі в кіно, 9 сценаріїв та 2 режисерські роботи. Його герої — завжди позитивні, вони пробуджували національний дух українців. Але звання народного артиста І. Миколайчуку так і не присвоїли, адже тодішні ідеологи винесли акторові вирок — «націоналіст». Шевченківську премію І. Миколайчук отримав посмертно...

Група 5 «Знавці творчості І. Миколайчука»

Сучасники називали І. Миколайчука обличчям і душею українського «поетичного кіно», аристократом духу, блискучим самородком, народним, справжнім, кінозіркою 1960—1970-х pp. «Я не знаю більш національного народного генія... До нього це був Довженко»,— говорив про І. Миколайчука великий С. Параджанов.

Група 3 «Біографи Л. Бикова»

«Хлопцем-друзякою з серцем на долоні його точно не можна назвати,— згадує однокурсниця Л. Бикова по Харківському театральному інституту О. Чеша.— Сонячний, дотепний, водночас він був весь у собі. У Льоні була винятково чарівна усмішка, але в очах... в очах усе одно відчувався якийсь сум...»…

Група 6 «Знавці творчості Л. Бикова»

Свою першу роль у кіно Л. Биков зіграв у фільмі режисерів І. Шмарука і В. Івченка «Доля Марини». Йому дісталася епізодична роль звичайного сільського хлопчини Сашка. Картина мала несподіваний успіх. Л. Бикова помітили й запам'ятали не тільки глядачі, а й кінематографісти...

3. Розповідь учителя

1) Анімаційне кіно

Словникова робота.

Анімація — метод створення серії знімків, малюнків, кольорових плям, ляльок або силуетів в окремих фазах руху, за допомогою якого під час показу їх на екрані з більшою швидкістю глядачам здається, що персонаж починає рухатися.

Перший український мультфільм, заснований на фольклорі,— «Казка про солом'яного бичка» В. Левандовського — вийшов у світ ще у 1927 р. (не зберігся). У 1928—1937 pp. В. Левандовський як режисер, сценарист, художник-постановник, аніматор створив багато анімаційних фільмів фольклорної спрямованості :  « Українізація », « Казка про Білочку-хазяєчку та Мишку-злодієчку », «Тук-Тук та його приятель Жук», «Тук-Тук на полюванні», «Лис та виноград», «Срібний дощ», «Лис та вовк», «Заповіт» («Заповіт пса-скотинки»). Починання В. Левандовського, який намагався створити анімаційну студію в Києві, влада не схвалила. Цю ідею підтримали ентузіасти, і до кінця 1930 р. в Україні вийшло близько 50 фільмів. У воєнні й повоєнні роки анімація практично не розвивалася. У 1959 р. на базі студії Київнаукфільм було створено Творче об'єднання художньої мультиплікації, яке очолив І. Лазарчук, а згодом — І. Гурвич. У 1961 р. вийшли перші фільми об'єднання — «Пригоди Перця», «Веснянка». До кінця 1960-х pp. відбувався подальший розвиток анімації, зростав професіоналізм і розширювався тематично-жанровий діапазон.

Надзвичайно успішним для українського анімаційного кіно були 1970— 1980-і pp. Так, у 1980 р. український режисер-аніматор О. Татарський уперше створив мультиплікаційний фільм із пластилінових ляльок — знамениту «Пластилінову ворону». (Перегляд фрагментів мультфільму.) «Пластилінова ворона» здобула понад 25 нагород на різних фестивалях, зокрема Гран-прі на Всесоюзному конкурсі телевізійних фільмів (1981) і диплом на Міжнародному кінофестивалі у Габрово (Болгарія, 1982). Стрічки режисерів В. Дахна — серіал «Як козаки...» (1967—1984), Д. Черкаського — «Пригоди капітана Врунгеля» (1979) та ін., JI. Зарубіна — «Солом'яний бичок» (1971) та ін. прославили українських аніматорів у всьому світі. В. Дахно за серіал «Козаки» відзначений: першою премією зонального огляду (Єреван, 1968), другою премією «Срібний сестерцій» IV Міжнародного кінофестивалю у м. Ньон (Швейцарія, 1973), бронзовою медаллю Всесоюзного кінофестивалю спортивних фільмів (Ленінград, 1978). У 1988 р. В. Дахно став лауреатом Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка за цикл мультфільмів «Козаки» (разом із художником- постановником Е. Киричем і кінооператором А. Гавриловим).

«Козаки» — серія мультиплікаційних фільмів, знятих на студії Київнаукфільм. Автор сценарію і режисер — В. Дахно, художники — А. Вадов, Е. Кирич, Г. Уманський, І. Будз, оператор — А. Гаврилов. Усі серії є короткометражними, їхня тривалість не перевищує 20 хв. Головними героями серії мультфільмів є троє козаків: довгань, коротун і силач (за сценарієм їхні імена — Грай, Око і Тур, але в серіалі вони безіменні). Із героями трапляються неймовірні пригоди, вони зустрічаються з людьми різних країн і епох, навіть із богами та інопланетянами, але їхні пригоди мають щасливий фінал. Мультфільми цього циклу часто транслюють на українських телеканалах. За мотивами серіалу навіть створено гру-квест «Як козаки Мону Лізу шукали».

Мультфільм українського режисера С. Коваля «Йшов трамвай № 9» (2002) у 2003 р. отримав на Берлінському фестивалі кінонагороду — «Срібного ведмедя». (Перегляд фрагментів мультфільму.)

До скарбниці анімації увійшов мультфільм «Жив був пес» (1982), поставлений за українською народною казкою «Сірко». Для того щоб його зняти, режисер Е. Назаров кілька разів приїздив в Україну: у музеях вивчав українську історію, фольклор, архітектуру. Робив замальовки, щоб правильно зобразити український побут. А українські народні пісні для фільму запозичив у київському Інституті етнографії та фольклору. Головних героїв мультфільму — Пса і Вовка озвучували Г. Бурков та       А. Джигарханян. (Перегляд фрагментів мультфільму.)

За мотивами народних казок з'являються мультфільми «Круглячок» (1992, реж.    Т. Павленко, худ.: А. Педан, В. Дахно, М. Бондар, М. Титов, В. Віленко, Н. Карнасюк), «Рукавичка» (1996, реж. Н. Марченко), «Лис і Дрозд» (2005, реж. Н. Чернишова) та ін. Фольклор і сьогодні є основним джерелом розвитку української анімації.

2) Документальне й науково-популярне кіно

Словникова робота.

Документальним називається фільм, заснований на зніманні реальних подій, осіб. Реконструкції справжніх подій не належать до документального кіно. Ще одна категорія фільмів, що належить до документального кіно,— де освітні (навчальні) фільми, призначені для показу в школах та інших навчальних закладах.

Перші документальні фільми було знято ще на етапі зародження кінематографа. Темою для них найчастіше стають історичні події, культурні та соціальні явища, наукові факти й гіпотези, а також відомі особистості й товариства. Документальне кіно посідає чільне місце у світовому кіномистецтві. Багато сучасних кінознавців і кінокритиків із сумнівом ставляться до терміна «документальне кіно»: на думку багатьох режисерів, будь-яка людина, побачивши камеру, тією чи іншою мірою починає грати, виконувати якусь роль, поводитися неприродно — як наслідок, кінофільм стає певною мірою постановочним. Багато експертів узагалі заперечують документальне кіно як таке, уважаючи його лише піджанром художнього (ігрового) кіно. Справжніми документальними фільмами ці експерти вважають лише фільми, що від початку до кінця знято прихованою камерою. Таке кіно вони називають істинно документальним.

Документальне кіно значною мірою розвинулось у роки війни. Вітчизняні кінооператори здійснили справжній подвиг, залишивши нащадкам безцінні свідчення історії, іноді ціною власного життя. О. Довженко зняв документальні стрічки: «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні».

Словникова робота.

Науково-популярним називається кінематограф, призначений для пропагування наукових знань, адресований широкому колу глядачів.

У 1970—1980-і pp. українське неігрове кіно переживало справжній розквіт. На Київській студії науково-популярних фільмів було знято багато стрічок, серед яких — справжні шедеври жанру («Мова тварин», «Чи думають тварини», «Сім кроків за горизонт», реж. Ф. Соболев, та ін.).

V. Актуалізація набутих знань (рефлексія)

Бесіда

-    Які кінострічки зі згаданих сьогодні ви бачили? Яке враження вони справили на вас? Що нового про ці роботи ви дізналися сьогодні?

-    Чому, на вашу думку, кінострічку «Тіні забутих предків» називають яскравим прикладом українського «поетичного кіно»?

-    Чому кінострічка «У бій ідуть тільки "старики"» не залишає байдужим жодного глядача й сьогодні?

-    Які документальні фільми ви дивитесь? Чим вони вас приваблюють?

-    Які теми документального кіно вас цікавлять?

-    Чи є у вас улюблений мультфільм? Хто є режисером цього мультфільму?

VІ. Підбиття підсумків уроку

VІІ. Домашнє завдання Твір-роздум «Творчість О.Довженка»