Імпреза пам’яті «Повертаються в Глодоси журавлі…»

Про матеріал

Для кожної людини найдорожчим є те місце, звідки походять її корені, де вона народилась. Куди б доля не покликала нас, ми неодмінно в думках линемо до нашого далекого вогника отчого дому, до батьківського порога. Саме рідне село – наш оберіг, наше пристанище. Навіть птахи щороку повертаються в рідний край. А що вже скажеш про людей, яких доля розкидала на чужині?

Перегляд файлу

Імпреза пам’яті

«Повертаються в Глодоси журавлі…»

Учень. Вишневі сади і Ташлик тихоплинний,

Катроси, Кипячка і крик журавля,

це все Україна – мала Батьківщина,

Найкраща у світі , єдина моя.

Хоружівка тиха, привітна Салівка,

У Пятому пісня дзвенить , не змовка,

І де ще, скажіть, є на білому світі

М’ята у луках духмяна така?

Ніч горобина… Червона калина…

Шумлять край села неозорі хліба,

і серце співає, мій батьківський краю,

коли на полях гомонить молотьба.

Верби в задумі розчісують коси,

Гросулів став у серпанку дріма,

Мої незрівнянні і милі Глодоси,

Святішого місця для мене нема.

Ведуча І. Для кожної людини найдорожчим є те місце, звідки походять її корені, де вона народилась. Куди б доля не покликала нас, ми неодмінно в думках линемо до нашого далекого вогника отчого дому, до батьківського порога. Саме рідне село – наш оберіг, наше пристанище. Навіть птахи щороку повертаються в рідний край. А що вже скажеш про людей, яких доля розкидала на чужині?

Звучить пісня (кліп) «Чуєш, брате мій»

Ведуча. І. Відлітали у вирій журавлі… Відлітали, щоб більше не повернутись. безмірна туга і печаль розносилися по світу від того журавлиного плачу. І ось уже понад століття цьому, здається, безкінечному вічному пташиному лету, а серце щемить, тужить, скочується пекуча сльоза скорботи.

Ведуча. ІІ. Хто ж ті журавлі, що не дочекалися весни на Батьківщині і у вирію так довго? Так, це наші земляки-українці, розкидані долею по польщах, чехословаччинах, америках, бразиліях, нових зеландіях, бельгіях, канадах… Лише тепер вони повернулись до нас, повернулися на Батьківщину, хоч були на довгий час забуті, повернулися, щоб пригадати гіркі уроки нашої історії.

Ведуча I. «Нашого цвіту – по всьому світу», - говорить народне прислів’я. З різних причин і різними способами доля закидала українців далеко за межі рідного краю. Та закладена в генах любов до Батьківщини не зникала, будила почуття патріотизму, прагнення прислужитися народові своїм талановитим художнім словом чи філософією думки.

Ведуча IІ. Сьогодні ми робимо крок до осягнення нашої історії саме через призму сприйняття їх життя й діяльності, бо своїми подвигами й ділами вони прославили українську землю. До таких велетнів української нації належать

наші славні земляки, чиї імена ми повертаємо із забуття. Це і письменник діаспори Фотій Минович Мелешко, революційний діяч і розвідник, сотник армії УНР Василь Денисович Недайкаша, герої Крут - Семен Могила, Михайло Михайлик, Левко Прядько. .

Ведуча I. У кожному селі вони свої, оті, хто пройшов пекельні лихоліття, але прагнув бути завжди тут, на своїй Батьківшині. Їх мучила ностальгія, їх переслідували, гнали, а вони думкою линули до рідного гнізда… І в кожного своя історія повернення, а ще листи більше як півстолітньої давності - згустки болю,трепетні роздуми про долю українців.

Ведуча IІ. У 2000 році кіровоградські дослідники, професори Леонід Васильович Куценко та Володимир Євгенович Панченко поїхали у службове відрядження до США. Їх цікавила творча спадщина Євгена Маланюка, а ще вони зустрілися із дружиною Ф. Мелешка – Марією. Пані Марія, виконуючи волю чоловіка, подарувала його книги, передала фотографії, рукописи його творів, документи. Вона вислала шкільній бібліотеці Глодоської школи з десяток примірників ІІ тому книги «Три покоління».

Ведуча I. Виявилося, що саме Фотій Минович Мелешко є одним із зодчих української незалежності. Він майор Армії УНР, колишній учасник визвольної боротьби України, організатор і отаман повстанських з’єднань, Лицар Ордену Залізного Хреста, відомий письменник діаспори і громадський діяч.

Ведуча ІI. Учні нашої школи переписали та упорядкували листи Фотія Мелешка, які нам дав Микола Паскар - житель нашого села, місцевий поет, директор сільського музею. Ці листи та машинописні листи й статті Василя Недайкаші йому переслала з Франції хрещениця Недайкаші Оксана Оніс ще в 2010 році. Та краще послухайте юних пошуковців.

ВИСТУП дослідників-учнів.

В ході пошуково-дослідницької роботи ми в хронологічній послідовності відтворили життєвий шлях письменника Фотія Мелешка та зробили перші спроби щодо аналізу його творчості. Виявилося, що Фотій Мелешко увібрав у себе невгамовне бажання українців бути вільними людьми, господарями на власній землі. Ця постать неординарна, суперечлива, це людина свого часу.

Використавши дослідження А. Ковирьова та інші джерела, ми познайомилися зі спогадами тих, хто знав Ф. Мелешка особисто, провели опитування серед жителів села про цього діяча, в ході якого виявили, якою людиною він був, що його хвилювало, за що боровся, як жив. Ми з’ясували, що це була освічена, мудра, часом непередбачувана людина. Бурхливі події на початку ХХ століття дозволили йому відчути себе творцем долі багатьох людей. Цим можна пояснити його жорстокість у відношенні до ідеологічних ворогів. Юнацький запал часто переходив межі дозволеного. У зрілому віці, перебуваючи далеко від батьківщини, він залишався разом з Україною, був небайдужим до подій на рідній землі. У листі від 8 вересня 1965 року читаємо: « Голова була «запорошена» не чим іншим, а таки нашими, хоч і замученими, а невмирущими Глодосами».

Листи Ф. Мелешка є правдивим свідченням того, що Україною він мислив і жив. У далекій Америці шукав собі друзів – земляків, рідні душі, які могли б хоч трохи розвіяти ностальгію. Він ніколи не зрікався думки про те, що Україна колись стане вільною, самостійною, незалежною державою і був переконаний, що слід знати її історію, тому й залишив у рукописах свої спогади про жахливі революційні роки, щоб наступні покоління могли оцінити, якою ціною його покоління будувало нову державу. Так, було багато помилок, невдач. Гинуло безліч народу. Але в серці справжнього патріота до останнього його подиху жила любов до України. Вражає чуйність, доброта, небайдужість, братерська солідарність цієї неординарної особистості. Він дуже любив свою мову, рідну неньку, свою землю, политу кров’ю. Це людина добре обізнана з історичними процесами, що відображають у собі рух України до боротьби за незалежність.

Тексти листів Ф. Мелешка, що дійшли до нас більш як через півстоліття ми переписали і оформили в збірку «Фотій Мелешко: з Україною в серці»

Ми віримо: прийде час - і твори нашого славного земляка будуть видані в Україні, як і його епістолярна спадщина, вони стануть доступні кожному. Уроки патріотизму Фотія Миновича Мелешка ми маємо мудро осмислити, щоб не повторити помилок минулого. Ось чому, незважаючи на всі перипетії долі, на неоднозначність постаті в історії України, наш земляк має зайняти своє чільне місце в нашій історії та літературі і повернутися із забуття.

2. Всім відомо, що споконвіків людина трималася якнайближче до землі. Український селянин-хлібороб завжди був взірцем працелюбства, наполегливості, винахідливості. І нехай змінюються часи, але вміння хазяйнувати має здобувати кожен, чия доля пов’язана з селом. Не всім дана така вагома місія – бути хліборобом, годувати свій народ, свою країну. Саме на трудящих людях тримається добробут усієї держави.

У повісті «Три покоління» Фотій Мелешко відобразив свій погляд на майбутнє України, яке він вбачав у надійних справжній господарях. Прикладом таких майстрів своєї справи є старий Штельмах, Семен Буревій, Оксана. Вони все зробили для того, щоб добре знати таємниці господарювання чи свого ремесла. І в голодний рік таким хазяїнам не страшне безхліб’я, бо думають наперед, як жити далі; це люди, хоч і селяни, шляхетні, інтелігентні, бачать крок до кращого в науці, в новітніх винаходах, в творчому підході до справи. Вони є прикладом ідеальних господарів, до яких мріяв дорости і сам Ф. Мелешко. Наймолодшому - третьому поколінню є в кого повчитися, є з кого брати приклад. А коли таких господарів на Україні буде багато, то не страшними будуть для неї ні голод, ні злидні, бо саме такі люди здатні зробити її квітучою і щасливою.

Образи головних героїв твору далеко не ідеальні, але вони вчать бути працьовитими, наполегливими в досягненні мети. Вони особливо актуальні сьогодні , в час ринково - економічних відносин.

3. Перебуваючи за кордоном, Ф. Мелешко писав твори різних жанрів: повість, оповідання, драматичні твори, нариси, новели. Письменник набув популярності в Європі та в Америці, але в Україні про нього мовчали. За океаном став писати більше, дещо вдалося надрукувати, а інше через брак коштів, залишилося в рукописах.

До українського читача п’єса «Трьома шляхами» йшла довго. Написана ще в 1922 році, вона й досі залишається невідомою в Україні. Непростий час революційної доби автор показує на прикладі родини заможного селянина Якима Коваленка. У нього три сини: Гаврило, Василь та Михайло. Україну в той час роздирали на шматки різні ідеологічні партії. Кожен із синів шукає свій шлях у майбутнє. Але найгірше старим батькам, які не можуть примирити своїх невгамовних синів. Автор займає саме їхню позицію: добре жити там, де можна чесно господарювати, мати хліб і до хліба. А війни, революції, братовбивства, розбій ніколи не приведуть до щастя. Складний час розігнав синів від рідного дому, а політичні амбіції зробили найрідніших ворогами. Автор займає позицію найстаршого брата Випускаємо, що його прототипом міг бути соратник Ф. Мелешка Василь Недайкаша.

Автор сконцентрував увагу на найважливішому, що може бути в житті: брат іде на брата, брат убиває брата! Письменник переконливо розповідає по людську трагедію роздвоєння особистого «я», викликаного 1917 роком. У Ф. Мелешка брати Коваленки, хоч повний час і були ідейними ворогами, проте до братовбивства не дійшло. Життя довело їх до єдино правильного висновку: не треба нехтувати батьківськими порадами, слід триматися роду, щоб разом будувати міцну державу. Тому всі три шляхи синів – Коваленків сходяться до батьківського гнізда.

Драматичний твір «Трьома шляхами» тематикою та ідейним спрямуванням схожий із новелою «Подвійне коло» з роману «Вершники» нашого земляка Ю.Яновського, який описав криваві події революції і громадянської війни на Компаніївщині і взагалі в державі.

Автор п’єси бачить єдиний вихід із скрутного становища в революційний час – це єдність переконань, правильний вибір шляху в майбутнє, він намагається вказати читачу на ті помилки, що були в нашій історії .

«Трьома шляхами» - це правдива і вражаюча розповідь про одну із найстрашніших сторінок нашої історії – революцію і громадянську братовбивчу війну, які треба пам’ятати з багатьох причин. Насамперед тому, що ці події спричиняли масове винищення українців. То були величезні втрати, і вони дуже серйозно позначилися на духовній і економічній, культурній і політичній ситуаціях.

П’єса «Трьома шляхами» актуальна й сьогодні, в час, коли йде війна на Сході. Через призму часу Фотій Мелешко дає нам уроки патріотизму, застерігає не допускати помилок минулого, бо ж тільки в єдності сила народу, і щасливу долю українці мають творити самі, покладатися на власні сили, власних керманичів,і робити це слід дружно, завзято і мудро.

4. Минуле Глодос тісно переплітається з життєписом їх уродженця Василя Недайкаші, який, судячи з прізвища, мав глибоке козацьке коріння.

Василь Недайкаша – це сотник армії УНР, повстанський отаман, політичний діяч еміграції, громадський та культурний діяч, вільний козак, просвітянин, педагог, розвідник.

Василь Недайкаша – діяч світового масштабу, що відстоював права українців не лише у Радянському Союзі, а й у всьому світі;

Колишній сотник УНР був не тільки політиком і борцем за незалежність України, а й філософом, який намагався підвести під свої погляди науково-філософську базу;

Погляди В. Недайкаші на політику та суспільні світові процеси формувалися під впливом спілкування з провідними політиками України та українськими націоналістами;

Листи глодоського діяча мають історично-пізнавальну цінність: не тільки передають нам окремі епізоди повстанської боротьби глодоських селян проти радянської влади у 20-х роках, а й дають оцінку діям української еміграції та її окремих вождів;

Життя та діяльність політика –емігранта Василя Недайкаші дають підстави для визнання його високих ідей та поглядів і визнання його постаті як такої, що має право мати своє місце в історії України.

Українці вшанували пам`ять про нашого земляка, назвавши вулицю на його честь у місті Первомайськ Миколаївської області. На жаль, у Глодосах немає вулиці Василя Недайкаші, хоч питання це й виносилося на сесії сільської ради. Проте на це потрібні гроші, яких сільська рада не знайшла в своєму бюджеті.

Ведуча І: Крути… Цієї станції немає навіть на найдетальнішій карті
України. Загубилась вона серед лісів на північний схід від Києва. Тут на
початку січня 1918 року п’яна матросня з берегів Неви вчинила криваве
побоїще. Республіка, яка не вміла чи не знала як оборонятися, послала на
вірну загибель 300 студентів. Цвіт нації, її надія і майбутнє, добровільно
пішли на вірну смерть заради високої ідеї: свободи Вітчизни.

Ведуча ІІ: Ця велика трагедія довго замовчувалась, але через товщу
років калинове пагіння з могил героїв вибухає гронами болю, нагадуючи
світові про героїчний подвиг юнаків. Хто зважить той жаль? Зберіть всі
хмари з усього світу і не складете тої нерозважної туги, що оповиває серця.
Читець: В думках перетинаю час
І намагаюсь осягнути
Одвічний дух, що кликав вас,
Герої, у вогонь під Крути...
Силенна сила ворогів...
Вас триста... Тільки триста... триста...
Відважних, відданих синів,
І кожен - гордий і пречистий…

Повідомлення 5. Ще наприкінці 1917 року глодоські селяни активно включилися у процес революційних перетворень.

Семен Могила, коли почув про формування у рідному селі загону Вільного козацтва, спершу подумав повернутися додому і вступити до його лав. Та прагнення не пропустити головні події у столиці переважила, і він подався до Києва як тільки дізнався про організацію Української Центральної Ради. Там вступив на навчання до 1-ї Української військової школи імені Богдана Хмельницького, де зустрівся зі своїм другом і двоюрідним братом Михайлом Михайликом, який цілком поділяв його погляди на побудову вільної суверенної Української держави.

Навчався Семен успішно і невдовзі став бунчужним свого курсу. А коли наприкінці 1917 року школа виступила на оборону державного кордону на Чернігівщині проти більшовицьких військ, що наступали, він вже командував юнацькою чотою – 30 хлопцями.

Сутужно було згодом у бою під Крутами. Відчуваючи відповідальність за підлеглих, Семен Могила попіклувався, аби винесли з поля бою всіх поранених юнаків із їхньої сотні. Самому йому вдалося уціліти.

Воєнні дороги привели Семена Могилу до легкого гарматного куреня 6-ї Січової стрілецької дивізії. Особливу славу дивізія здобула в боях проти Першої кінної армії Семена Будьонного під Замостям у серпні 1920 року, де група польських й українських військ під проводом полковника Марка Безручка зуміла затримати і знекровити Першу Кінну армію і тим самим зробила значний внесок у перемогу польської армії над радянськими арміями над річкою Віслою в районі Варшави.

Потім були відступи, важкі бої, втрати, вимушене перебування у польських таборах для інтернованих військ. Та Семен не втрачав надії на повернення в Україну. Його безмежну віру у відновлення української державності оцінили і запросили до роботи у Партизансько-Повстанському Штабі. Головною метою його діяльності була підготовка повстання для повалення радянської влади в Україні і відновлення суверенної української держави.

З особливою увагою до Семена поставився начальник розвідувального відділу штабу полковник Олександр Кузьмінський.

У результаті поступового накопичення досвіду розвідувальної роботи було підготовлено «Проект організації розвідки на терені України», влітку 1921 року з-поміж інших був відряджений на Херсонщину організувати антирадянське повстання і Семен Могила. Та коли він прибув у рідні краї, то з’ясував, що органам ЧК вдалося виявити і знищити українське підпілля. Відтак намагався сформувати новий партизанський загін, а коли цього зробити не вдалося, якийсь час переховувався по обійстях глодоських жителів.

У травні 1922 року Могила повернувся до Польщі. Він підготував докладний звіт про своє перебування на півдні України для розвідувального відділу Генерального штабу Армії УНР. Після доповіді вирішив поїхати на відпочинок до Сарн, де мешкав двоюрідний брат Михайло Михайлик. Братам і односельцям було що згадати. Михайло, як і Семен, також брав участь у бою під Крутами у січні 1918 року.

Брати ще довго згадували минулі походи, будували плани на майбутнє. Зрештою, домовилися, що упродовж якогось часу мешкатимуть разом. Але цьому перешкодило нове завдання – Семен Могила він мав знову вирушити в Україну. Та при спробі перетину кордону у ніч із 27 на 28 жовтня 1922 року він натрапив на прикордонний загон із радянського боку. У перестрілці був поранений в ногу й повернувся до Сарн.

У цей час у Партизансько-Повстанському Штабі гадали, як перевірити агентуру, яка залишилась у радянській Україні.

Саме на кандидатурі Семена Могили зупинило свій вибір керівництво штабу, як на одному з найдосвідченіших розвідників і кур’єрів. Допомагати йому призначили юнака Івана Вишнівського, який добре орієнтувався на місцевості.

До кордону так звану групу перебіжчиків та контрабандистів із Польщі, у яку затесалися розвідники, супроводжував Михайло Михайлик. Там брати попрощалися. Було це у перший день нового, 1923 року. А вже наступного дня радянські прикордонники в містечку Судилкові під Ізяславом затримали усю групу.

Порушників кордону відправили до місцевого відділку ГПУ, де одразу взялися за юнака Івана Вишнівського, бо Семен чітко дотримувався визначеної легенди. Юнак Вишнівський зізнався, що є агентом польської розвідки. Тоді взялися за Могилу. Семен тримався довго і лише 11 січня підтвердив те, про що вже й так розповів про нього на допитах юнак.

Почалися спроби перевербувати Семена Могилу з ним кілька разів особисто зустрічався заступник голови ГПУ УСРР Всеволод Балицький, умовляючи перейти на бік радянської влади. Коли і в нього нічого не вийшло, спробували зламати опір Семена за допомогою родичів. Розшукали рідного брата, який був комуністом і працював у Оренбурзі редактором газети «Звезда». Той під диктовку місцевих чекістів написав Семенові листа, де радив покаятися перед радянською владою і просити в неї пробачення. Та й це не подіяло.

24 серпня 1923 року справу Семена Могили передали на розгляд надзвичайної сесії Харківського губернського суду. Рішення було очікуваним: засудити до страти. Та чомусь не квапилися з виконанням вироку. Мабуть ще сподівалися на те, що він змінить свою позицію. Не змінив і не розкаявся.

У в’язниці Семен мав час ще й ще раз згадати своє життя, проаналізувати свої вчинки. Певно, згадував і ті розмови з двоюрідним братом Михайлом Михайликом про природу зради. «Ні, я усе робив правильно і ні за які свої вчинки мені не соромно, шкода лише, що не дочекаюся звільнення України від більшовицьких окупантів», – мабуть такі думки роїлися у його голові.

З ними він і покинув цей світ у ніч із 22 на 23 березня 1924 року від куль розстрільної команди ГПУ.

Йому так і не судилося дізнатися, що Михайло Михайлик згодом напише розлогі спогади про бій під Крутами, де згадає і про його участь у тому нерівному герці.

А скільки ще сам Семен міг зробити на цьому світі! Та не судилося…

Повідомлення 6.

Інший наш земляк, двоюрідний брат Семена Могили Михайло Михайлик став одним із перших, хто написав детальні мемуари про той пам’ятний бій під Крутами («День 16 січня 1918 року», «Виступ Першої Української Військової школи»).

Був учасником українського національного відродження 1917 року у Криму. У 1917–1918 роках – поручик авіації флоту УНР, член Ради Української Чорноморської громади, організатор українізації Чорноморського флоту. З 1919 року був старшиною у Київській групі Дієвої армії УНР, у 1920–1921 роках – ад'ютант Куреня низових запорожців 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР.

Брав участь у Першому і Другому Зимових походах, отримав поранення. Після переходу української армії р. Збруч у листопаді 1920 року та роззброєння польськими військами проживав у м. Сарни (наразі Рівненська область). На жаль, здоров’я юнака було підірване військовими випробуваннями, і 1924 року він помер від серцевого нападу.

Повідомлення 7. Маємо дещо менше інформації про Левка Федотовича Прядька, що народився 16 червня 1894 року також в нашому краї. Колишній юнак 1-ї Української військової школи. Учасник бою під Крутами та Першого Зимового походу – у складі Куреня Низових Запорожців 1-ї Запорізької дивізії. Військове звання – старшина Армії УНР.

Зі справи репресованого брата Тимофія відомо, що сліди Левка Прядька вели за кордон разом з армією УНР.

Слід згадати, що поміж колишніх учасників бою під Крутами було чимало лицарів «Залізного хреста за Зимовий похід і бої» – єдиного бойового ордена УНР. У ході національно-визвольної боротьби його отримали майже 4 тисячі вояків, у тому числі й Левко Прядько та Семен Могила.

Читці. Шануєм тих, хто зберігав культуру

І мову солов’їну в тяжкий час,

Та пісню нашу, та літературу,

Щоб зараз мали націю ми в нас.

Шануєм тих, хто згинув задля цього,

Та в пам'яті залишив слід навік,

Хто наше слово відтворив з нічого,

За що його на страту кат прирік.

Шануєм, бо без нашої поваги

Залишимось без пам'яті в ніде.

Це спогади нам нададуть наснаги,

Та й в забуття народ наш не піде.

Читці Уже ген-ген весна не за горами…

Прилинуть птахи і великі і малі,

Та тільки в мене серце завмирає,
коли вертаються додому журавлі…

Красиві птахи-символи народу

Не забувають наш глодоський край,

І поспішають, навіть у негоду,

Для них моє село – це справжній рай.

Курличуть ніжно-ніжно з високості,

Дзвенять пісні на чорному крилі,

Летять додому, а не десь у гості…

Вертаються в Глодоси журавлі…

Синів своїх, що волю здобували,

Розкидала зла доля по Землі,

Із забуття тепер їх повертаєм…

Чекаємо, синочки-журавлі…

ВИСТУП 1.

В ході пошуково-дослідницької роботи ми в хронологічній послідовності відтворили життєвий шлях письменника Фотія Мелешка та зробили перші спроби щодо аналізу його творчості. Виявилося, що Фотій Мелешко увібрав у себе невгамовне бажання українців бути вільними людьми, господарями на власній землі. Ця постать неординарна, суперечлива, це людина свого часу.

ВИСТУП 2. Всім відомо, що споконвіків людина трималася якнайближче до землі. Український селянин-хлібороб завжди був взірцем працелюбства, наполегливості, винахідливості. І нехай змінюються часи, але вміння хазяйнувати має здобувати кожен, чия доля пов’язана з селом. Не всім дана така вагома місія – бути хліборобом, годувати свій народ, свою країну. Саме на трудящих людях тримається добробут усієї держави.

ВИСТУП 3. Перебуваючи за кордоном, Ф. Мелешко писав твори різних жанрів: повість, оповідання, драматичні твори, нариси, новели. Письменник набув популярності в Європі та в Америці, але в Україні про нього мовчали. За океаном став писати більше, дещо вдалося надрукувати, а інше через брак коштів, залишилося в рукописах.

Учень 4. Минуле Глодос тісно переплітається з життєписом їх уродженця Василя Недайкаші, який, судячи з прізвища, мав глибоке козацьке коріння.