Інтимна лірика Тараса Шевченка.

Тема. Інтимна лірика Тараса Шевченка.

Мета. Познайомити старшокласників із деякими інтимними моментами

            у долі Кобзаря, із його творами, в яких піднято тему кохання;

             закріпити вивчене про інтимну лірику;

             розвивати навички зв’язного мовлення;

             поглиблювати любов до поетичного слова, повагу до жінки,коханої.

Тип уроку. Урок засвоєння знань і формування вмінь виразного читання

              творів.

Обладнання. Портрет автора, книжкова виставка його творів, портрети

              коханих жінок Т. Шевченка, записи пісень на слова Т. Шевченка.

 

                                                          Любов, як сонце, світу відкриває

                                                         Безмежну велич людської краси.

                                                         І тому світ завжди благословляє

                                                         І сонце, що встає, і серце, що кохає.

                                                                                     В. Симоненко

                                     Хід уроку

I.Вступне слово вчителя.

Нещодавно прочитала в газеті таку історію: «В одному санаторії на Харків-

щині лікувався уражений променевою хворобою токар .Мужньо борючись

зі смертельною недугою, нехтуючи забороною лікарів, він щодня просив друзів виносити його в парк і там, напівлежачи, вирізував зі стовбура зламаної вітром сосни погруддя Шевченка. З останніх сил Василь поспішав

закінчити роботу, бо знав, що дні його лічені. Погруддя було вже майже готове, коли він помер. Та- ожив світлий образ Кобзаря, який так і стоїть, урісши корінням у землю, а любов’ю і пам’яттю –в серця народу.»

І тоді я подумала: «Свою останню мрію цей хлопчина втілив у життя. А мрія

Кобзаря останніх років життя так і не збулася.»

Що ж це була за мрія? Відгадка- у темі нашого уроку.

 

II.Оголошеннятеми і мети уроку.

Сьогодні на уроці ми зупинимося на двох мотивах лірики останніх років життя поета- гнітючої самотності, нездійсненної мрії одружитися й перебратися в Україну , побудувавши хатинку над Дніпром.

  Ми із вами познайомимося із деякими інтимними моментами у долі Кобзаря, хочеться, щоб ви на прикладі життєвої позиції Шевченка виховували в собі гідність, повагу до жінки, коханої.

                          (Оголошую епіграф).

  Так писав про кохання відомий український поет В.Симоненко. Безперечно,

любов- сонце людських почуттів, вона змінює світ в наших очах, виявляє

в нас усе найкраще, відкриває красу людської душі. Але лише тоді, коли кохання взаємне. Кохання ж Шевченка не було взаємним, було одностороннє.

 

III. Робота над темою уроку.

1. (Юнак і дівчина наближаються один до одного, але якась перешкода

     не дає їм бути разом, вони проходять один повз одного, так і не зуст-

рівшись).

 

Дівчина.     Зоре моя вечірняя,

                    Зійди над горою,

                    Поговорим тихесенько

                    В неволі з тобою…

Юнак.         Якби зустрілися ми знову,

                    Чи ти злякалася б, чи ні?

                    Якеє тихеє ти слово

                    Тоді б промовила мені?

Дівчина.      Ніякого. І не пізнала б.

                     А може б, потім нагадала,

                       Сказавши:- Снилося дурній.-

Юнак.            А я зрадів би, моє диво!

                       Моя ти доле чорнобрива!

Дівчина.        Якби побачив, нагадав

                       Веселеє та молодеє.

                       Колишнє лишенько лихеє.

Юнак.            Я заридав би, заридав!

                       І помоливсь, що не правдивим,

                       А сном лукавим розійшлось,

                       Слізьми – водою розлилось.

                       Колишнєє святеє диво!

2-й ведучий. Це були рядки із поезії «Якби зустрілися ми знову».

 

2.1-й ведучий .У кожного життя- два явори,

                        І в кожного в житті є дві тополі,

                        І місяць сріблом ночі обсипає,

                        І ранок завше обрій обіймає.

                        Лиш кохання часу не питає,

                        Лиш любов часу свого не має.

     2-й ведучий. Без дощу  і вітру не повніє колос,

                         Без весни немає квіту  у саду,

                         Без любові серце не подає голос.

                         Тільки у коханні щастя я знайду.

 

3.Юнак. У жінці, коханій Шевченко бачив весну, яка у своїх долонях

               розкриває пелюстки краси, любові.

   Дівчина. Перехрестя своєї любові проніс Тарас через життя з тополи-

                ною розрадонькою, із тугою на серці. У тому, кого і як кохав

                творець,- один із ключів до його творчості, до пізнання його

                 соціальних, політичних, життєвих ідеалів.

    Юнак.  Іскринки мужнього терпіння поетового кохання хвилюють

                 і наші юнацькі серця.

    Дівчина.         Далека і гірка була Тарасова любов,

                           Одвічні протилежності в житті,

                            Кружила заметіль навколо доль,

                            Заплуталось кохання в крижаній імлі.

                            Але серед снігів, снігів, снігів

                            Ішла у мрії ти, зоря весни…

4. До вашої уваги роздуми коханих жінок Тараса.

     Дівчина.         А без тебе, кохання, що земля без квітів,

                            А з тобою- волошка в житті.

                            Я з тобою- роса в світанку

                            І весна в ряснім серпанку.

                            Ти для мене, кохання, вербовий вітер,

                             Ти для мене ромашкове літо.

                             А я у небі- он та зірниця,

                             Що шле на землю промінчик свій,

                             Ти бережи мене, коханий мій.

                              А я у полі- як тая квітка,

                              В якої роси на крильцях вій.

                              А ти шануй мене, не затопчи мене,

                              Не затопчи мене, коханий мій.

 

1). Взагалі, кохання в житті Шевченка- чи не найболючіша сторінка

     його долі. Ще підлітком Тарас був закоханий в Оксану Коваленко,

     зберіг її образ на все життя і не раз відтворив у поезії.

                      «Ми вкупочці колись росли»

    (Вірш написаний у 1849 р. на острові Косарал. У ньому йдеться

     про долю  «маленької, кучерявої» Оксаночки, яка стала покриткою,

     «занапастилась, одуріла» і, зрештою, «ніхто не знає, де поділась»

     (насправді ж Оксана Коваленко не була покриткою). У творі зобра-

      жено трагедію Оксани не як окремий сумний випадок, а як поро-

      дження тогочасного соціального ладу. Ця трагедія невіддільна

      від становища безправного, поневоленого «села убогого», яке

      протягом десятиліть «не виросло і не згнило, таке собі як і було»

      в загальній системі кріпосницького гніту, жорстокості й усіляких

      кривд. Соціальне спрямування мають прикінцеві рядки вірша про

      талан дівчини, «що його хтось украв».)

 

                      «Росли укупочці, зросли»

    (Вірш написаний у 1860 р. у Петербурзі . У вірші відбилася мрія

    поета про одруження, родинне щастя. Його ідеал родинного щастя

    розкрито в словах: «Побрались. І тихо весело прийшли, Душею- сер-

    цем неповинні, Аж до самої домовини.»)

 

2). Пізніше, у Вільно, Тарас зустрівся з вільною дівчиною- полькою

     Дзюнею (Ядвігою). ЇЇ ім’я радянські шевченкознавці зрусифікували:

      Дуня, Дуся. Є також різні трактування в прізвищі: Гашовська, Гу-

      синковська.

3).  Третє відоме і найтриваліше захоплення Шевченка було в     роки

     навчання поета в Академії мистецтв у Санкт – Петербурзі. Тоді 

     учень академії закохався у 15-літню натурщицю, німу за походжен-

     ням, Амалію Клодберг, наречену Івана Максимовича Сошенка,

     студента Академії мистецтв, який перший звернув увагу на здіб-

     ність хлопчини, що малював у Літньому саду скульптури. У цей

     час Іванова домівка була домівкою і для Шевченка. Амалія вважа-

      лась нареченою Сошенка, її і «відбив» у друга Шевченко. Дізнав-

      шись про зв’язок друга з нареченою, Іван запропонував  поетові

      піти з квартири. Амалія покинула нареченого і почала відвідувати

      Тараса в його новому житлі. Вона продовжувала стосунки з Шев-

      ченком і після 10-літнього заслання. Згодом Сошенко вибачив

      друга за зраду і поновив з ним стосунки.              

4). Під час  першої подорожі в Україну Тарас сватав 17-річну Феодосію

     Кошицівну, але священик не схотів її видати за Шевченка. Конись-

     кий про причини відмови писав: «Згадаймо, що не далі, як років

     тому 17 назад Тарас у Кошиця  наймитував за погонича. Річ немож-

      лива, щоб він віддав дочку свою за колишнього свого попихача!»

      Дівчина не відважилася піти проти волі батьків, не боролася за своє

      щастя, але збожеволіла з туги за Тарасом: «Року 1883 вона лічилась

      у Києві в університетській клініці, а року 1884 вмерла дівкою.»

       Приїхавши в Україну після заслання, Шевченко не забув Феодосію,

      завітав до Кошиців, але колишня кохана не вийшла до гостя.

5). У 1844-1845рр. юний геній був дуже закоханий у Ганну Закревську,

      молоду дружину поміщика з Березової Рудки, якій уже значно

      пізніше присвятив чимало творів, зокрема вірш

 

                       «Якби зострілися ми знову»

(Вірш написаний у 1848 році на о. Косарал, пов’язаний з почуттям поета до Ганни Закревської. Турботою про душевний спокій коханої жінки перейняті роздуми ліричного героя, вони розкривають усю глибину, чистоту й щирість його почуттів. Уявні картини зустрічі

з коханою поєднуються з просвітленими спогадами поета про минуле.

Вірш поклав на музику М.В.Лисенко.)

 

     У виконанні  учениці- роздум Ганни Закревської.

  Я, Ганна Закревська, у життя поета прийшла тихо й непомітно. Зустріч з ним була щасливою, прозорою миттю. Він так красиво і ніжно виявляв свої почуття, що мені здавалось, чи можу я подобатися людині, з такою багатою, щедрою душею…якимось невблаганно- три-

вожним поглядом пристрасно дивився в мої очі, ніби сподіваючись ,

казав:  «Бувають важкі хвилини, але вони неодмінно змінюються

яскравими, світлими. У чергуванні світла і тіней – краса життя.

 Востаннє ми бачились весною, коли у білім цвіті яблуні голубою

думою шумлять вітри на пелюстках трункого інею під зорями вечірньої  Ворскли,- бо тут вистигала мудрість України із кожного

живого пагінця.

         (Лине пісня  «Зоре моя вечірняя»)

 Тарас лагідно поклав руку на моє плече і срібно-кришталево зринула

пісня з його вуст «Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя», а на довгі вуса з

очей повільно спадали сльози.

  Спалах сяйва його душі, золоті октави вечорової краси і розсипані

в плесах зорі- все моє життя були спомином надії, любові. Умів

творити Кобзар, умів і любити.

 

6). Кохання ж Варвари Рєпніної, мабуть,варто вважати нерозділеним.

    Якби Тарас любив, могло все скластися по-іншому. Проте ім’я цієї

    дівчини огорнуте легендами. Проти шлюбу Варвари і Тараса висту-

    пила мати княжни, поглумилася над почуттями Шевченка, заявивши,

    що не буде голуба дворянська кров мішатися з чорною мужичою.

    Усвідомивши неможливість одруження, Варвара подарувала Тарасу

    Біблію і сказала «Люди розлучають нас, але Бог повінчає як не на

    цьому, так на тому світі.» Ні Варвара, ні Тарас так і не одружилися

    з іншими.

 

             У виконанні  учениці- роздум Варвари Рєпніної.

     Так, він був українським Златоустом, вогником Горицвіту, диво-

     едельвейсом, оксамитовою зорею на териконах ліричної поезії.

      Шевченко здавався мені, Варварі Рєпніній,простим, невибагливим.

     Краса душі його свята, любов благословенна.

      Часто, у весняній вечоровій тиші, у Яготині, у нашій родині    виру-

      вали хвилі його величної поезії, які зливалися у неповторну пісню.

      І ніжність, і сум від читання ним «Наймички» водограєм схвильова-

      ної річки увійшли в моє серце. Кохання моє до нього розгорнулось

      чарівним огненним квітом. Коли б я могла передати усе, що  пере-

      жила під час цього читання?! Моє обличчя було мокре від сліз, і це

      було щастям. Це була м’яка, чаруюча, захоплююча музика. Нарешті

      настав день і час його від’їзду. Я зі сльозами на очах кинулась йому

      на шию, поцілувала його і відчула: «Наші дороги розійшлися.»

      Хоча я була для нього морем ніжності і тепла, але коханням Тарас

      мені не відповів. Він приносив мені пролісковий злеліяний цвіт,

      синю весну в гарячих долонях і світанків безсоння, а на спомин

      лишив тільки сон.

 

7). Взимку 1854-1855 років Шевченку знову блиснуло кохання- і

     обірвалося. У Новопетрівську фортецю, на зміну коменданту

     Маєвському, приїхав новий, Іраклій Усков, із дружиною і дітьми.

     Захоплення дітьми перейшло у схиляння перед матір’ю.

         Агата Ускова  довго  здавалася йому найвищою досконалістю.

 

8). Генії бувають наївні, як діти. Поет спілкувався з жінками високої

     освіти, а вибирав із середовища, з якого вийшов. Чи міг він у тако-

     му випадку бути щасливим? Навряд. Якщо він пропонував руку і

     серце дворянці, то знову ж таки недостойній його, нерозумній чи не

     розуміючій, з ким зводить доля.

         Катерина Півунова відмовила Шевченку: «Адже мені ще

      п’ятнадцяти років не було. Мені здавалося, що в Тарасові Григоро-

      вичу женихівського нічого не було. Чоботи нашмаровані дьогтем,

      непокритий кожух, шапка смушева найпростіша, і в патетичні хви-

      лини Тараса Григоровича вона падала на підлогу вдень до сотні ра-

      зів, так що коли б вона була скляна, то часто б розбивалася. Так,

      тоді я тільки про це й думала,а про духовний світ, про розум вели-

       кого поета забула, кебети бракувало.»

         Якщо врахувати, що у відмові Шевченкові велику роль відіграли

       батьки( а татко Катерини- актриси міг свою доню і в старшому віці

       мало не до смерті побити вірьовкою), то й звинувачення Півуновій

       відпадає.

 

          . У виконанні  учениці- роздум Катерини Півунової.

         У Нижньому Новгороді у 1857 році під час спектаклю до мене

        підійшов Тарас Шевченко, посміхнувся, очима вогняними проник

        у мою душу і тихо промовив: «Вами, Катерино Борисівно,я

        любуюсь, коли бачу вас на сцені.»

          Я була щаслива і відчувала, як у глибокій, великій натурі Шев-

     ченка зароджується щось таке, що примушувало мене з кожної

     наступної зустрічі вважати його рідним, близьким. Так народжува-

     лось велике почуття любові двох сердець.

      Вечірні сутінки лоскотали моє обличчя, гладили коси, на віях    мерех-

      тіли зорі, а усміх ласкавий його тривожив душу, цілюща тиша

      згойдувала небо, золотою сльотою вривався в моє серце промінь

      його сонця, творчості, кохання.

        Я горіла нетерпінням бачити його, без нього дні ставали мукою.

      Пливло на терезах часу веслами кохання, але враз якийсь незна-

      йомий доторк зупинив його, в щем і біль обернув. А любов нероз-

      ділена квітом гірким, полиновим роз’єднала нас, і в безсонні зари-

      дали пелюстки троянд. Тугим перевеслом спопеляючої любові

      зв’язані листи- спогади Тараса, адресовані мені,актрисі,Катерині

      Півуновій.

 

 

9). Подорож  в Україну була недовгою, зайняла всього три місяці, але

    Тарас встиг закохатися в Харитину Довгополенківну, наймичку

    Варфоломія Шевченка, свояка, який служив управителем у князя

    Лопухіна. На його совісті два Тарасові нещастя: довга тяганина з

    купівлею землі  і сватання до Довгополенківни. Варфоломей сказав

    Тарасу, що вона гуляща, хоч це було не так, адже вона зустрічалася

    з коханим хлопцем, та і Харитина не довіряла Варфоломеєві, бо її

    на 15 році життя без її згоди і згоди батьків примусово віддали до

    нього в тяжкі найми.

 

10).Останнім коханням Шевченка стала Ликера Полусмак. Ця любов

      обернулася моральною трагедією для поета. Це була кріпачка

      дворянина О.Макарова. Це був пустоцвіт, пристосуванка, дівчина-

      метелик. Шевченко не хотів слухати найкращих друзів, коли від-

      мовляли побратися з Ликерою: «Хоч би і батько мій рідний устав

      з домовини, то я б і його не послухав.»

        Розв’язка не забарилася: «Тарас прийшов до Ликерії, побачив, що

      у неї в світлиці гармидер: на столі потьоки води, тут же й гребінець

      з волоссям, і брудні панчохи, постіль не прибрана, хата не метена.

      Тарас кинувся до неї з кулаками: «Я не хочу такої! Мені не треба

       такої жінки!»- «І мені не треба такого чоловіка, старий та пога-

       ний!»-відповіла Ликерія і побігла з хати.Так розповідала матері

                Кибальчичевої сама Ликерія. Тарас про се нічого не розповідав, а

                тільки говорив: «Гидота, погань!»

                  Є й інша версія розриву: Шевченко готувався до весілля, справив

                 Ликері одяг, купив перстені для шлюбу, а вона навідріз відмови-

                 лася виходити заміж, ще й жорстоко висміяла Шевченка.

                  У шлюбі з Яковлевим  (чи то перукарем, чи різником, торгівцем

                 м’яса) вона щасливою не була. Чоловік пив, бив, кожного року

                 народжувалася дитина. Коли ж сини й дочки підросли, Ликера

                 пішки прийшла з Петербурга в Канів, щодня ходила на Чернечу

                 гору, просила: «Прости мене, Тарасе!» Сторож гнав її. Хотіла хоч

                 після смерті бути похованою коло Шевченка, купила клаптик

                землі під горою,в  ногах Кобзаря. Але зібрані кошти  віддала гос-

                подині, в якої мешкала, бо у тої захворів син. Син був врятований,

                а господиня на цвинтарі в Каневі купила два місця, де пізніше

                поховали і Ликеру, і її.

 

                   Кажуть, що коли труну з Шевченковим тілом привезли до підніж-

                жя Чернечої гори, до неї підійшла молода струнка жінка, вся в чор-

                ному, поклала на домовину вишитий рушник, губи тихо шепотіли:

                «Коханий! Доля розлучила нас. Душею я завжди була з тобою. Цей

                 рушник я шила до нашого весілля. Хай він поєднає нас як не на

                 цьому,то хоч на тому світі. Прости…»

                    Було багато очевидців цієї події. Та ніхто не впізнав незнайомку.

                 Ніхто досі не знає її прізвища, імені. Лише здогадки, що то була

                 Ликера Полусмак.

    Розрив з останньою коханою боляче вразив Шевченка, надломив його мо-

рально та фізично. З-під його пера виходить ряд поезій, присвячених цій

жінці.

                                      « Ликері»

   Вірш написаний у 1860 р. у Стрельні, звернений до Полусмакової, з якою

мав намір одружитися. Історію цієї поезії розповіла зі слів матері Н.Кибаль-

чич. В її матері Н.Забіли (Білозерської) на дачі в Стрельні під Петербургом

тимчасово жила наймичка  В.Карташевської Ликера. Шевченко приїхав сюди  за своєю нареченою, щоб поїхати з нею до міста ц купити дещо їй на

посаг. Н.Забіла не відпустила Ликеру, мотивуючи тим, що вони ще не одру-

жені. Розгніваний поет тут же експромтом  написав цього вірша. у ньому

особиста тема органічно поєднана з суспільною. Шевченко гостро осуджує

міщанські забобони.

 

14 вересня 1860 р. в день розриву з Ликерою, Шевченко пише вірш, у якому

йдеться про його нещасливе сватання до Ликери «Барвінок цвів і зеленів».

 

Через 13 днів буде написано поезію, позначеною літерою «Л» («Поставлю

хату і кімнату») .Натяк прозорий, Ликері. Та поет уже не бажає, аби ця зрад-

ниця приходила до нього навіть у сни. Більше того, він її, здається, остеріга-

ється. Вірш написаний 1860 р. у Петербурзі, присвячений Полусмаковій і

написаний після розриву поета з нею. Не здійснились мрії поета про особисте

щастя й рідну оселю, бажання бачити себе в колі сім’ї, серед своїх дітей.

 

                  «Минули літа молодії»

 Вірш написаний1860 р. у Петербурзі. Це- інтимно- лірична мініатюра авто-

біографічного характеру, що передає переживання поета, викликані розривом з Полусмаковою, крахом сподівань на особисте життя. У 1885 р.

О.Ніжанківський на слова цієї поезії написав музику для тенора в супроводі

скрипки й фортепіано.

                «Якби з ким сісти хліба з’їсти»

 Вірш написаний у 1860 р. у Петербурзі,відбилися настрої і переживання

поета, породжені розривом з Полусмаковою, крахом надій на родинне

щастя, гірким відчуттям самотності. Тема самотності набирає тут трагічного

звучання.

 

IV. Підсумок уроку.

Сьогодні ми ще раз зримо відчули велич таланту Шевченка. Жінка для

нього була святинею, але життя змушувало її страждати, переходити випро-

бування, бути квіткою в пилюці. Хоч так і не вдалося Тарасові стояти під

вінцем у церкві з подругою на все життя, але любов його ліричного героя до

цих нещасних особлива, всепрощаюча і світла.

 У кожній інтимній поезії Шевченка переважають сумні мотиви, туга за недо-

сягнутим щастям,втраченим коханням.

  Ось такий він, Шевченко- поет, Шевченко- людина.

 

В одному з віршів, звертаючись до своєї долі, Шевченко сказав:

               Ми не лукавили з тобою,

               Ми просто йшли, у нас нема

               Зерна неправди за собою.

 Тож і вам бажаю такого чесного і прямого життєвого шляху, яким ішов

Шевченко, щоб і ви через багато- багато років, не покрививши душею,

могли про себе сказати ці слова.

                  Тож будь благословенна судьба твоя, Кобзарю,

                   В щасливім одкровенні, у многокриллі поколінь.

                   Хай слово твого слова в серцях не пригасає

                    І думами твоїми прийдемо до стремлінь.

 

IV.Домашнє завдання.

Ось і наближається до кінця наш урок. Дякую усім за співпрацю. Сподіваюся

такої ж і наступних уроків.

 Домашнім завданням буде наступне: за підручником прочитати про інтимну

лірику Шевченка; перечитати поезії інтимної лірики; написати мініатюру

«Лист до Шевченка».

 

  Нехай доля буде прихильною до вас і подарує кожному вірне кохання.

Пам’ятайте: «Щасливий не той, кого люблять, а той, хто любить.»  Це нам

довели рядки поезій Шевченка. Візьміть їх із собою в життя, щоб розквітли

вони добром і любов’ю, щоб проросли в серцях, щоб бриніли у ваших душах

чарівною мелодією.