Історичні портрети. Князі Галицько-Волинської доби. 7 клас. Роздатковий матеріал.

Історичний портрет. Князі Галицько-Волинської доби. Роздатковий матеріал

Вчитель історії Надія Володимирівна Фищук

ЗОШ І-ІІІ ст. №1 ім. І. Я. Франка м. Горохів

  Історію творять особистості. Саме з цього незаперечного твердження про розуміння історії кожного народу, кожного його періоду виходить сучасна історична освіта в Україні.  Кожне покоління, кожна нація пишається своїми видатними людьми. Саме завдяки їм, висоті їхніх духовних і матеріальних звершень залишаються в історії ті народи, що цього гідні. Видатні особистості  немов камертон свого часу: вони задають тональність життя суспільства, повністю піднімають планку суспільних діянь і прагнень. Проблема персоніфікації історії була актуальною у всі часи. 

    Історична особа повинна стати для учня живою, реальною, а не тінню давнини. Людина має свій характер, внутрішні й зовнішні риси, сильні та слабкі сторони. Тому, рекомендую враховувати методичні вимоги до характеристики історичної особи.

Як скласти історичний портрет?

1. Як відбувалося становлення особистості історичного діяча?

        1.1. Де і коли він народився?

        1.2. Де і в яких умовах жив, зростав, виховувався?

        1.3. Як формувалися його погляди?

2. Особисті якості й риси характеру.

        2.1. Як особисті якості діяча впливали на його діяльність?

        2.2. Які з його особистих якостей вам подобаються, а які ні?

3. Діяльність історичного діяча.

        3.1. Схарактеризуйте основні справи його життя.

        3.2. Які успіхи й невдачі були в його справах?

        3.3. Які верстви населення підтримували його діяльність, а які ні, і чому?

        3.4. Хто був його друзями, а хто ворогами, і чому?

        3.5. Якими були наслідки його діяльності: а) для сучасників; б) для нащадків.

        3.6. За що людство пам'ятає цю людину?

4. Яке ваше особисте ставлення до історичного діяча?

        4.1. Які почуття викликає у вас його діяльність?

        4.2. Як ви ставитеся до засобів і методів його діяльності? Обґрунтуйте свою позицію.

Роман Мстиславич

   Роман Мстиславич (у хрещенні — Борис) (? — 1205) — галицько-волинський князь від 1199 р., державний і військовий діяч. Син князя володимиро-волинського Мстислава Ізяславича і Агнеси (польської княжни, дочки польського короля Болеслава III Кривоустого). У 1168–1170 рр. Роман Мстиславич княжив у Новгороді. Після смерті батька в серпні 1170 р. був вигнаний новгородцями з міста і з 1173 р. княжив у Володимирі -Волинському. Незабаром Роман Мстиславич одружився з дочкою впливового князя Рюрика Ростиславича — Предславою.

    Уславився переможними походами проти половців у 1197–1198, 1201 і 1204 рр. У 1199 р. установив свою владу в Галичі, об’єднавши Галицьку й Волинську землі в єдине могутнє Галицько-Волинське князівство. У 1202 р. оволодів також Києвом, об’єднавши під своїм правлінням усю Південно-Західну Русь.

    У 1170 р. став князем Володимиро-Волинської землі, успадкувавши її від батька. Після смерті Ярослава Осмомисла розпочав боротьбу за Галич. Спроба в 1188 р. вокняжитися там була невдалою.

Брав активну участь у міжусобній боротьбі польських князів. У 1190 р. допоміг князеві Казимиру II Справедливому стати великим князем краківським.

   У 1195–1196 рр. від Київської землі приєднав до Волині Болохівську волость (верхів’я річок Південний Буг і Случ).

Уславився звитяжними походами проти половців у 1197 (1198), 1201–1202 та 1203–1204 рр.

   За допомогою свого союзника польського князя Лешка Білого в 1199 р. встановив свою владу в Галичі та об’єднав галицькі й волинські землі в єдину державу.

   У 1203 р. здійснив похід на Київ і захопив його. Протягом 3 травня 1203 – 19 червня 1205 р. фактично був великим князем київським.

Став ініціатором проведення заходів, спрямованих на припинення дроблення Київської держави на окремі князівства (заходи «доброго порядку»). Зазнали невдачі внаслідок опору удільних князів.

     Проводив активну зовнішню політику. Підтримував контакти з Візантією і Тевтонським орденом. У 1204 р. Папа Римський Інокентій III запропонував коронувати Романа в обмін на згоду прийняти католицизм, але отримав від князя відмову.

    Рішуче придушив боярську опозицію в приєднаній Галичині. Вигнав із краю впливовий боярський рід Кормильчичів.

   У 1205 р. пішов війною проти великого князя краківського Лешка Білого, вимагаючи від нього землі як винагороду за попередні послуги. Загинув 19 червня 1205 р. у сутичці неподалік польського міста Завихвост.

Значення діяльності

Давньоруський літописець називав Романа Мстиславича «самодержцем усієї Русі». На межі XII–XIII ст. його держава за розмірами не поступалася Священній Римській імперії.

Сміливий воїн, мудрий і далекоглядний політик, рішучий, а інколи жорстокий володар.

Данило Галицький

Данило Галицький –  руський король з династії Романовичів, правитель Галицько-Волинського князівства, король Русі, якого вважають національним героєм України.

  Син князя Романа Мстиславича Великого та (як припускають) візантійської принцеси, доньки імператора Ісаака ІІ Ангела — Єфросинії-Анни. Належав до старшої на Русі гілки роду Мономаховичів, династії Романовичів.

  Після тривалої та напруженої боротьби відновив і розбудував Галицько-Волинську державу, створену його батьком Романом Великим. З перемінним успіхом чинив упертий опір монгольській експансії, одночасно нейтралізуючи військові спроби західних сусідів втручатися у внутрішні справи його держави.

   Він був єдиним серед українських князів періоду феодальної роздробленості, хто зумів об’єднати під своєю владою більшість етнічних українських земель. При ньому міжусобиці в наших землях практично закінчилися, а напади поляків, угорців, литовців і половців поступово відійшли в минуле. При ньому Галицька Русь стала одною з найбагатших держав в Європі, оскільки князь Данило зумів ефективно використовувати всі переваги вигідного географічного положення своїх земель, а також найбільших родовищ солі.

  Все його життя – це боротьба за захист українських земель від численних завойовників. В 19 років (1223) – один з ініціаторів битви на Калці з монголо-татарами, який вважав, що захищати Батьківщину потрібно на далеких підступах, а не тільки на власній землі. На жаль, князя Данила підтримали не всі, і битва на Калці була програна; у 37 років (1240) великий князь Київський, який дав бій монголо-татарам, зумів отримати більш “м’яку залежність” від Орди, ніж інші давньоруські землі; в 50 років офіційний “Король Русі” (аж до смерті у 1264), який отримав титул короля за союз проти монголо-татар. Майбутній король землі Галицької був старшим сином князя Романа Мстиславовича і його дружини Анни.

   Данило Романович завжди відрізнявся небувалою особистою відвагою. Молодий князь був сміливий, рішучий, щасливий, до того ж мав репутацію безстрашного бійця. У битві на річці Калка князь волинський Данило рухався зі своїм військом в авангарді. Постійно ходив на вилазки і в розвідку, саме він захопив перших полонених татар. А під час самої битви першим кинувся в саму гущу ворогів і отримав важке поранення в груди.

  У 1245 році відбулася битва на річці Сан, в Галицькій землі. Князі Данило і Василько Романовичі протистояли польсько-угорській армії, яку привів на Русь їх суперник князь Ростислав. Один з ворожих полків очолював відомий угорський воєвода Фірлей, який хвалився перед військом, кажучи, що русичі ніколи не витримують довгого бою. Але за свою зухвалість і самовпевненість він був жорстоко покараний галицькими воїнами. Сам князь Данило розсіяв угорський полк, захопив прапор і розірвав його навпіл. Поразка іноземних армій було повною: сам же воєвода Фірлей потрапив у полон і був там страчений.

  Реформував військо, створивши важко озброєну піхоту з селян, приборкав боярство.

   Проводив активну прозахідну політику. Під його владою поширювалися західноєвропейські культурні впливи, прищеплювалися відповідні державні адміністративні форми, зокрема в житті міст. Побудував ряд нових міст (Холм, Львів тощо), переніс столицю з Галича — міста боярських заколотів — до Холма.

   Для зміцнення міжнародного авторитету держави 1246 року заснував у Галичі церковну православну митрополію, що перебрала на себе функції загальноруської. Митрополитом було призначено одного з подвижників князя — печатника Кирила.

   1264 року король занедужав і помер у Холмі, де був похований у церкві святої Богородиці, яку збудували за його життя. Літописець, оплакуючи його смерть, назвав його «другим по Соломонові».

   Вимушене підпорядкування татарам обтяжувало князя. Він проводив походи на прикордонні з татарами землі по річках Случ і Горинь — проти так званих «татарських людей», будував укріплення (Кременець і Данилів так і не були взяті татарами), розпочав реорганізацію війська, ударною силою якого стала важко озброєна кінна дружина, а також селянське і міщанське ополчення, шукав союзу з Заходом, зокрема, схилявся до пропозицій, що надходили від папи Іннокентія IV. Папський посол Плано Карпіні дорогою в Орду розмовляв з Васильком про поєднання церков (1246). Сам Данило погодився прийняти від Папи королівський вінець, і в грудні 1253 року (січні 1254) був коронований в Дорогочині.

    На відозви Папи до хрестового походу ніхто не відгукнувся. Король зберіг титул, припинив відносини з Папою й почав готуватися до опору власними силами.

   Наприкінці 1254 р. почав військову кампанію проти татар. Куремса спробував перейти у контрнаступ і виступив зі своїм військом під Крем'янець, потім під Володимир-Волинський і Луцьк, але був розгромлений. Це була перша руська перемога в боротьбі проти Орди. 1254–1255 — військо короля звільнило від загонів Куремси землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетеріва, взяло Возвягель. Данилові вдалося відстояти від татар Бакоту (Поділля) та повернути зайняті ними міста на Волині.

      З усіх зовнішніх дій найуспішнішим був його похід на ятвягів, яких вдалося нарешті змусити платити данину.

   Зміцнення великокняжої влади у Волинсько-Галицкому князівстві за часів Данила було тимчасовим явищем. За правління його наступників відновилися тенденції до феодальної роздрібленості, які провокувала боярська верхівка.

Галицько-Волинська держава, проіснувавши понад століття, поширила свою владу на більшість земель нинішньої України. Грушевський вважав це державне утворення найбезпосереднішим спадкоємцем Київської Русі. Своїм успіхам і життєздатності воно завдячувало видатній особистості короля Данила.

Лев I Дани́лович

 Лев I Дани́лович (бл.1228 — бл.1301) — князь перемишльський (бл. 1240—1269), белзький (після 1245—1269) і галицький (1264—бл. 1301), претендував на литовську (1269) та польську (1289) спадщину, здобув володіння на Закарпатті та Люблінську землю. Другий син короля Данила Романовича і Анни Мстиславівни. У західноєвропейських джерелах називається Королем Русі, хоча в руських джерела ніколи так не титулувався.

  У 1240 році разом з батьком був в Угорському королівстві, де Данило шукав союзників проти монголо-татар.

  Військово-політичну діяльність князь Лев Данилович розпочав ще за життя свого батька, беручи участь у всіх його походах. 1244 року був у війську Данила, яке зазнало невдачі у битві проти претендента на галицький престол князя Ростислава Михайловича на р. Січниці, лівій притоці Вишні у Перемишльській землі.

  Взяв участь у битві під Ярославом 1245 року, у якій війська Данила Галицького розбили Ростислава Михайловича.

   У 1247 році (за іншими даними, в 1251—1252) для зміцнення союзу з Угорським королівством Данило Романович одружив його з донькою Бели IV Констанцією. Можливо, на знак цієї події було засновано місто Львів, назване іменем Лева Даниловича.

1249 року брав участь у поході на Слонім в ході втручання галицько-волинських військ в литовські усобиці на стороні князя Товтивіла.

   У 1252—1254 роках разом з батьком воював з монголо-татарським баскаком Куремсою. В цей ж час, 1252 року, здійснив похід у чеські землі на підтримку брата Романа в ході війни за австрійську спадщину Бабенбергів.

  Зимою 1253—1254 року очолив похід у ятвязьку землю проти князя Стекинта. В ході цієї війни з наказу Данила швидким маршем перекидує військо до Бакоти і приводить до покори боярина Милія, який став ординським баскаком.

  Наступної зими здійснив каральний похід у Болохівську землю, князі якої як ординські данники підтримали Куремсу (Коренцу) у верхів'я Південного Бугу.

У кінці 1255 року вирушив до Новогрудка на допомогу братові Роману, який претендував на литовський престол, після чого розбив ятвягів.

   Після смерті короля Данила у 1264 р. в додачу до Перемишльського князівства отримав також Галицьке та Белзьке.

   У 1267 році великий князь литовський Войшелк передав литовський престол Левовому братові Шварну, який був його швагром, а сам постригся в монахи у одному з монастирів Галичини. Згодом Лев покликав Войшелка погостювати та вбив під час сварки, ймовірно через те що останній зробив своїм наступником Шварна а не його. Після цього стосунки між литовськими та руськими князями значно погіршились і вилились у спустошливі війни.

Проте 1269 року помер Шварно Данилович і Лев успадкував Холм і Дорогичин, та передав останні своєму сину Юрію. В цей же час здійснив невдалу спробу утвердитись у Литві в якій Шварно був великим князем був. 1270 року помер Василько Романович, який, здається, перед смертю пішов у монахи, і відтоді Лев, як старший з Романовичів де-факто став верховним князем Галицько-Волинського князівства.

   Лев не був коронований Папською короною, адже в Золотій Орді на той час зміцнів темник Ногай, який відновив владу золото-ординських ханів над Галицько-Волинським князівством. Свій вплив в Орді Ногай зберігав до самої смерті в 1300 році. Упродовж всього часу Лев залишався васалом Орди і навряд чи міг коронуватися.

  За деякими даними, Лев у 1272 році переніс свою столицю до Львова. Згідно з хронікою Бартоломея Зиморовича та іншими давніми документами[якими?], Лев близько 1271 року відбудував Львів, спорудивши Високий замок, навіть перебув у ньому холодну зиму, але наступного року переніс резиденцію в новозбудований Низький замок на березі Полтви.

  У 1272—1273 роках разом з братом Мстиславом та володимирським полком Володимира Васильковича втрутився у польську міжусобицю на боці свояка, Болеслава V Сором`язливого. Тоді ж об'єднанні галицько-волинські полки виступили проти ятвягів та взяли їхнє місто Злину, після чого з ятвягами був укладений мир.

Весною 1275 року війська литовського князя Тройдена спустошила Дорогичин. У відповідь на це в кінці того ж року Лев організував великий похід проти литовців, у якому крім галицько-волинського війська взяли участь брянський князь Роман Михайлович з сином Олегом, смоленський князь Гліб Ростиславич, турово-пінські князі та татари очолювані воєводою Ягурчином. Під час походу Лев разом з татарами здобув Новогрудок не дочекавшись підходу основних сил союзників. Через це останні відмовились продовжувати війну та вернулись в свої уділи.

  В кінці 1277 р. послав загін під керівництвом свого сина Юрія у новий похід проти Литви, організований татарами, який закінчився невдалою облогою Гродна.

    Після смерті краківського князя Болеслава V Сором'язливого (1279), одруженого з Кунегундою Угорською — сестрою його дружини Констанції, в союзі з чеським королем Вацлавом II намагався здобути Краків. Підтримуючи в боротьбі за краківський престол Болеслава II Мазовецького (сина сестри Предслави), вів тривалу війну з польським князем Лешком II Чорним. В кінці 1279 — на початку 1280 за підтримки татар та інших Романовичів здійснив похід на Польщу в ході якого русько-татарські сили спустошили околиці Сандомира, проте були розбиті поляками у битві під Гозліцами зазнавши значних втрат.

У 1281 році приєднав жупу Берег та інші володіння на Закарпатті до своїх земель.

1282 року брав участь у поході Ногая в Угорщину.

1285 року в союзі з Володимиром Васильковичем та литвою воював проти мазовецького князя Болеслава Земовитовича. 1287 року ходив на Польщу в складі татарської армії Телебуги.

   1289 року Лев знову вирядився на Краків, тепер підтримуючи кандидатуру Болеслава Земовитовича, і проти його суперників ходив аж у Сілезію. У цій війні Лев частково досягнув своєї мети — зайняв Люблінську землю, яка до 1302 р. залишалася при Галицькому князівстві. Під час цих подій Лев увійшов у близьке порозуміння з чеським королем Вацлавом ІІ: «держав з ним велику дружбу і склав з ним мир до кінця життя»

Остання згадка про Лева в джерелах — друга зустріч з Вацлавом ІІ в Брно 1299 року.

Лев підтримував союзні стосунки із Золотою Ордою, в його підпорядкуванні знаходився й Київ, а сам він носив титул Великого князя Київського[джерело?].

   Докладав багато зусиль до створення Галицької митрополії, яка постала 1303 року, вже за короля Юрія I Львовича.

За легендою, похований у Онуфріївському монастирському храмі, що у селі Лаврів (Старосамбірський район, Львівська область).

Юрій Львович

Юрій Львович (1252/1257 — 21 квітня 1308/1315) — король Руський (1301—1308/1315), князь Белзький (1264—1301), Галицький і Волинський (1301-1308/1315).

  Представник руського дому Романовичів династії Рюриковичів. Старший син галицько-волинського князя Лева I і угорської принцеси Констанції . Онук руського короля Данила Галицького і угорського короля Бели IV. За життя батька володів Белзом і Холмом. Одружувався двічі: з Ксенією, з донькою тверського князя Ярослава Ярославича (1282—1286), і Євфимією, донькою куявського князя Казимира I, сестрою краківського князя Владислава I Локетка. Спробував відібрати частину Волині у володимирського князя Володимира Васильковича (1288). Очолив державу після смерті батька (1300). Переніс столицю до Володимира, титулувався «королем Русі і князем Володимирії». Підтримував свого швагера краківського князя Владислава I у війнах проти чеського короля Вацлава II. Втратив Люблінську землю. Уклав союз із Тевтонським орденом проти Литви. Ініціював утворення окремої Малоруської (Галицької) митрополії (1303). Відносно мирний період правління вважається останньою добробуту Галицько-Волинської держави[2]. У західній традиції — Ю́рій І.

  Перша згадка про Юрія Львовича у Галицько-Волинському літописі належить до 1262 року, коли описується його хрещення у Галичі. Церемонія відбулася, ймовірно, в Успенському соборі міста, який після розорення Софійського собору у Києві, залишався найбільшим храмом Русі. Хрещеним батьком Юрія став литовський князь Войшелк. Під 1277 роком вміщено повідомлення про участь Юрія у поході князів Володимира Васильковича і Мстислава Даниловича на Литву, якого замість себе відправив його батько князь Лев. В 1280 році Юрій бере участь у кампанії Лева в Польщі, котра велась за допомогою татар. В наступному 1281 році Юрій відправляється до Суздаля на весілля із донькою тверського князя Ярослава Ярославича.

  Після смерті батька, князя Лева Даниловича, близько 1301 року, під владою Юрія опинилися всі землі Королівства Русі (Галицько-Волинської держави). Виходячи зі збережених автентичних грамот Юрія, столицею держави стало місто Володимир. В цей час, однак, у 1302 році Люблінська земля була відвойована Польщею під керівництвом нового чеського короля Вацлава, давнього супротивника союзного із Юрієм Владислава Локетка, а Закарпаття знову стало частиною Угорщини, в період від 1307 до 1310. Проте, судячи із невеликої кількості документів, які збереглись із часу одноосібного правління Юрія, не дивлячись на ці втрати, Галицько-Волинська держава перебувала у стані миру, переживала розквіт і економічний добробут. Юрій Львович титулував себе «королем Русі, князем Володимирії» (Regis Rusie, Princeps Ladimerie), його держава користувалася добрими міжнародними зв'язками. Фрагмент літопису, що дійшов до нас у складі більш пізньої хроніки зазначає, що Юрій «муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий; за його управи Руська земля тїшила ся спокоєм і славила ся своїм богацтвом».

   Значним досягненням Юрія Львовича стало заснування в 1303 році Галицької митрополії, до складу якої увійшли єпархії: Галицька, Володимирська, Перемиська, Луцька, Холмська і Турівська. Митрополичий статус Галича був затверджений грамотою імператора Андроника II та константинопольського патріарха Атанасія I. У структурі православної церкви новоутворена церковно-адміністративна одиниця отримала 81 місце. Першим галицьким митрополитом став Ніфонт. Однак, Галицька митрополія, створена у часи Юрія, проіснувала не довго. Через два роки, відісланий у Константинополь на поставлення у нові митрополити Петро Ратенський, отримав там титул митрополита Київського, тим самим, стара еклезіальна структура, була знову відновлена, а галицький предстоятель повернувся до статусу єпископа.

   Від початку XX століття, в історіографії існують суперечки про останній період життя Юрія та дату його смерті. Ці суперечки були спричинені записом у одній із редакцій хроніки Длугоша, в якій вказана дата 1308 рік, як час смерті Юрія. Історики, зокрема М. Грушевський, відзначали походження цього запису із руського першоджерела та, як наслідок, непевність його коректності, оскільки Длугош відомий своїми грубими помилками у перекладі візантійсько-руської хронології «від створення світу» на датування «від Різдва Христового». Разом із тим, литовсько-руські літописи, що також ґрунтуються на давньоруських джерелах, подають більш повну картину останнього періоду життя Юрія. Стан миру тривав перше десятиліття правління Юрія — до 1311–1312 років. Саме від того часу між Литвою та Тевтонським орденом розпочинається чергова війна. Тевтонські війська стали здійснювати напади в глибину Литовської території доходячи до Гродна та Новгородка. Держава Юрія, як союзник Ордену, і очевидно у координації із ним, почала здійснювати свої власні атаки на Новгородок та його землі. Вступ Юрія у війну на боці Ордену, очевидно, був пов'язаний із посиленням литовської присутності на північних кордонах володінь Юрія. На цей час, не лише Гродненська земля знаходилась під литовською владою, вона стала поширюватись і на Мінську землю, таким чином пряма загроза нависла над Підляшшям та загалом всією Волинню, Київщиною та Галичиною. У цей час, із 1314 по 1315 роки, через тривалі зими та слабкий урожай, настав брак продуктів та різкий ріст цін на всі товари. В Польщі та Галицько-Волинській Русі настав голод, за яким наступила епідемія. Військові дії Юрія проти Литви отримали інший оборот. Поки великий литовський князь Вітень воював з Орденом, його брат (або син) Гедимін здійснив похід на ослаблені голодом та мором руські землі, здобувши Дорогочин та Берестя. В цей час Вітень, провівши успішну кампанію проти Ордену та уклавши із ним перемир'я, помирає, а Гедимін стає, таким чином, його наступником на велико-князівському престолі. Не дивлячись на це, Гедимін продовжує наступ на південь, досягає столиці — Володимира та бере його в облогу. В цей час Юрій, привівши на допомогу татар, намагається врятувати місто під стінами якого відбувається вирішальний бій. Руська кавалерія не витримує удару литовської піхоти і починає відступати. Не дивлячись на всі спроби князя відновити стрій та повернути війська, бій закінчується повною поразкою русько-татарської армії та загибеллю Юрія. Після бою, Гедимін відправився у Литву на церемонію вступу на велико-княжий стіл. Хоча, Галицько-Волинська держава продовжила існувати, вона втратила Берестейську землю, яка тепер відійшла до Литовської держави.

  Мирний характер правління, яким, як заведено вважати, відзначалась епоха Юрія, може бути пов'язаний як із його особистими якостями, так із винятково сприятливою зовнішньополітичною кон'юнктурою, котра склалася на той час навколо Галицько-Володимирської Русі. Основний чинник міжнародного та внутрішнього життя — Золота Орда тоді переживала правління хана Тохти, перебування якого на ханському престолі майже повністю збіглось із періодом княжіння Юрія. Наступний ключовий сусід Галицько-Волинської держави — Угорське королівство, якраз у перший рік правління Юрія увійшло у, майже, двадцятирічний період боротьби за спадщину династії Арпадів, останній представник якої Андрій III помер у 1301 році. З початком правління Юрія також збіглась активна фаза внутрішньої боротьби у Польщі, пов'язаної із коронацією на польський престол чеського короля Вацлава II та втечі за кордон Владислава Локєтка — обидві події відбулись у 1300 році. Після цього в Польщі почався період тривалої боротьби за владу між різними претендентами, котра завершилася лише в 1314 році утвердженням влади Локєтка, що теж збіглось у часі зі смертю Юрія. Міцніюча Литовська держава на чолі із Вітенем була зайнята війною із Тевтонським орденом; фактично, на кожен рік правління Юрія припадав, принаймні, один литовський похід на Захід. Зовнішньополітична діяльність Юрія характерна переглядом тих зв'язків, котрі склалися в епоху Лева. Якщо раніше Лев виступав у ролі союзника чеського короля Вацлава II, що у 1300 році став одночасно і королем Польщі, то Юрій, навпаки, підтримував суперника Вацлава — князя Владислава Локєтка. Союз Лева із Вацлавом, давав можливість, по-суті, поділити між ними Сандомирське князівство, внаслідок чого до Русі відійшла Люблінська земля. Переорієнтація політики Юрія могла мати пояснення як у родинних зв'язках (його жінка була сестрою Локетка), так і побоюваннями отримати надто сильного сусіда на Заході в особі Вацлава II, який володів двома королівствами, а його син Вацлав III, на той час, успішно боровся за владу в Угорщині.

    Головною внутрішньополітичною подією пов'язаною із правлінням Юрія Львовича можна вважати утворення окремої Галицької митрополії. Після монгольського завоювання більша частина Русі: як Київщина так і Залісся (Суздальщина), опинились у прямій залежності від ординських ханів та були включені у їхню систему регулювання релігійних відносин. До складу цієї системи були включені також і предстоятелі Руської церкви — Київські митрополити, які стали селитись у Володимирі Заліському — князям якого в Орді видавали ярлик на велике княжіння і які, у рамках монгольського правління, займали провідний статус. У результаті, ті руські землі, які не входили у сферу безпосереднього монгольського правління — Галицько-Волинське князівство та коло-литовські землі (Гродненське, Мінське князівства), опинились у становищі еклезіального вакууму.

  Дані про будівельну діяльність Юрія Львовича базуються на непевному історичному матеріалі, та мають приблизний характер. Найбільш давньою є традиція пов'язувати із його ініціативою спорудження львівського храму святого Юрія котрий, згодом, став головним кафедральним собором Галичини. Є два варіанти причетності Юрія до будівництва цієї споруди: як результат його одноосібної діяльності, або як храм споруджений на його честь батьком Левом — будівничим Львова. З діяльністю Юрія пов'язують також будівництво церкви апостолів Петра і Павла у Львові, котра згодом, у часи угорського управління Галичиною, була передана католицькому ордену домініканців, та стала основою розвитку їхнього монастирського комплексу. Відповідно до аналізу окремих джерел, львівський історик І. Мицько висунув гіпотезу про те, що побудована Юрієм церква Петра і Павла у Львові, пов'язана з тісною співпрацею князя із митрополитом Петром Ратенським і функціонувала як його митрополича катедра. На основі середньовічного джерела початку XIV під назвою «Книга знань про всі королівства, землі і володіння, які є у світі» де описується королівство Лева (Leon) із головним центром у Львові, ряд вчених запропонували розглядати епоху Юрія як період не лише будівництва окремих споруд, але також і розширення та розбудови всього нового столичного міста загалом.

Юрій-Болеслав Тройденович 

Юрій-Болеслав Тройденович або Юрій ІІ (1298 або між 1311 і 1314 — бл. 21 березня чи 7 квітня 1340) галицько-волинський князь (1325—1340) з династії П'ястів. Син мазовецького князя Тройдена I і його дружини Марії, дочки короля Юрія Львовича.

Використовував печатку Юрія І з титулом "Божою ласкою Король Русі" (Georgius Dei gratia Rex Russiae), що інколи сприймається як аргумент для королівського титулування самого Юрія Тройденовича.

  Близько 1325 року був обраний галицько-волинським князем. Будучи католиком, перейшов у православну віру та взяв ім'я Юрій на честь свого діда по матері, короля Юрія І Львовича.

  У зовнішній політиці намагався дотримуватись балансу стосовно сусідів. Намагаючись протистояти експансії відродженої Польщі та Угорщини, підтримував союзні відносини з Тевтонським орденом, Литвою, Священною Римською імперією. Робив спробу повернути Люблінщину, яку 1303 року захопило Польське королівство, підступно вбивши намісника Георгія Розню.

1327 року уклав союз з Тевтонцями, надав дозвіл торуньським купцям торгувати у Королівстві Русі. 1330 року Польське королівство і Велике князівство Литовське спільно діяли проти Тевтонського ордену та равського князя Земовита, тому Юрій II розірвав союзну угоду, а 1331 року був намовлений польським посольством і частиною боярської верхівки одружитися з донькою великого князя литовського Гедиміна Офкою-Евфимією.

Напав разом з татарами на угорську провінцію бл. 1332 року. Леонтій Войтович висловлює припущення, що це варто розглядати не як спробу повернути втрачені землі, а розладнати польсько-угорське зближення.

За Юрія II 1331 року відроджується Галицька митрополія, очолена митрополитом Гавриїлом.

Прагнучи зміцнити князівську владу, вів боротьбу проти бояр, в якій спирався на міщан. Юрій II підтримував розселення німецьких колоністів, задумав запровадити католицтво. Ці його заходи підривали значення місцевої української аристократії та великої частини православного духовенства. Надав магдебурзьке право Сяніку 1339 року (творячи при цьому колонію іноземців у руському місті).

  1340 року, виснажені антиправославним терором та знущанням над жінками руської знаті, бояри, організували проти Юрія II змову: отруїли його у Володимирі (за гіпотезою Ігоря Мицька, у церкві святого Юра у Львові). Ініціаторами були Данило Тобільський та управитель дому Теодор Варра. Довгий час існувала версія, що отруєння Юрія II було пов'язане із його, начебто, симпатіями до римського-католицизму, котрі насторожували галицько-волинський нобілітет. Л. Войтович вважає версію отруєння з мотиву прихильності короля до католицького обряду та iноземцiв непереконливою і припускає, що бояри-змовники радше керувалися своїми зв'язками з Польщею або Угорщиною, котрі вже у 1338 році домовились про підтримку іншого претендента. Змова польського короля Казимира ІІІ та угорського Людовіка І проти Юрія ІІ, могла бути також пов'язана із союзом останнього із Литвою та Тевтонським орденом, який мав виразний антипольський характер.

Період правління Юрія II став поступовим занепадом Руського королівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна аристократія майже відійшла від адміністративної влади, місцеве населення насильницько наверталося до католицизму. Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам для активної агітації, активних насильницьких дій.

Дружина — Офка (Євфемія) Гедимінівна, донька великого князя литовського Гедиміна. За даними Ілька Лемка, її втопили в ополонці («пустили під лід») під час антикатолицьких заворушень після смерті чоловіка.