Історичні праці ХІХ – початку ХХ століття. «Історія України-Руси» Михайла Грушевського. Художні твори про минуле України.

Конспект уроку 5 клас

Тема. Історичні праці ХІХ – початку ХХ століття. «Історія України-Руси» Михайла Грушевського. Художні твори про минуле України.

Мета: розширити знання про українських істориків та їхні головні дослідження; навчитись відрізняти науково-популярний історичний текст від художнього; розвивати вміння аргументовано висловлювати свою думку; виховувати інтерес до дослідження історичного минулого українського народу.

Тип уроку: комбінований.

Обладнання: підручник, ілюстрації, роздавальний матеріал, комп’ютер, мультимедійна презентація.

Очікувані результати: учні зможуть відрізняти наукові історичні праці від художніх творів; спираючись на відомості кількох джерел розповідати про історичний факт.

Хід уроку

І. Організаційний момент уроку

ІІ. Перевірка домашнього завдання

Прийом «Сніжна грудка»

Як росте сніжна грудка, так і цей методичний прийом залучає до активної роботи все більшу кількість учнів.

Алгоритм цього прийому стисло можна описати так:

Слово - речення - питання - відповідь.

 Учитель показує на учня і говорить: «Слово!» Той промовляє слово, яке стосується попередньо вивченої теми уроку. Показує на іншого учня і говорить: «Речення». Другий учень складає речення з цим словом. Третій учень придумує питання до цього речення, четвертий учень відповідає на нього.

ІІІ. Актуалізація опорних знань

Метод «Мікрофон»

Звідки історики отримують інформацію про події, які відбулися сотні, тисячі років тому? (Слайд 1)

IV. Мотивація навчальної діяльності

Учитель. Як і на попередньому, сьогодні ми продовжимо знайомитись із історичними дослідженнями та дослідниками цих подій.

Історія Української державності була дуже складною. Складною була і робота дослідників історії України. Довготривалий час українські землі знаходились у складі Російської імперії і імперська влада всіляко чинила опір роботі дослідників.

V. Сприйняття та усвідомлення навчального матеріалу

1. Історичні праці ХІХ – початку ХХ століття.

У ХІХ столітті попри перешкоди  починає розвиватись українська історична наука.

Визначною пам'яткою історіописання стала "Історія Русів". На жаль, її авторство залишається нез'ясованим і до сьогодні. Більшість дослідників вважають, що твір був підготовлений наприкінці 18 – поч. 19 ст. Ймовірно також, що він пройшов кілька редакцій, останню – на поч. 19 ст. "Історія Русів" значною мірою вплинула на подальший розвиток українського історіографічного процесу, заклавши нову традицію – розглядати козацтво та його гетьманів як основну  рушійну силу української  історії, починаючи з 16 століття.(слайд 2)

М.Максимович, зокрема, одним із перших відкинув домінуючу тезу про етнічний характер козацтва й акцентував на тому, що козацтво є соціальною групою. Виникнення козацтва він пов'язував із початком боротьби проти турецько-татарської агресії. При розгляді національної революції 1648–1657 рр. він вказував як на основну причину повстання на соціальний гніт, а не на мотиви помсти за особисті кривди. (слайд 3)

Одним із творців народницького напряму в українській історіографії вважається М.Костомаров.(слайд 4)

Найбільш послідовно народницький напрям в української історіографії репрезентований у працях В.Антоновича та його учнів.(слайд 5)

2. «Історія України-Руси» Михайла Грушевського.

Діти, подивіться, що зображено на екрані (слайд 6). Так вірно це купюра номіналом 50 гривен, а з другого боку  - портрет Михайла Грушевського.

Свого найвищого розвитку народницький напрям в українській історіографії досяг у науковій творчості М.Грушевського. У своїх роботах М.Грушевський запропонував вивчати історію саме народу, а не держави. У своїй фундаментальній "Історії України-Руси" (слайд 7) він наголошував на тому, що немає й не може бути "общерусскої" історії, оскільки нема "общерусскої" народності, а отже, й об'єкта для дослідження.

Історія України-Руси — 10-томна монографія Михайла Грушевського. Головна праця його життя. Містить виклад історії України від прадавніх часів до другої половини 17 століття. Писалася з перервами протягом 1895—1933 років. Справила вплив на формування української історіографії новітнього часу.

3. Художні твори про минуле України.

Історична тема — одна із традиційних, провідних тем в українській літературі.

Пам'ятка давньої літератури "Слово о полку Ігоревім" відбиває події, пов'язані з походом князя Ігоря проти половців. (слайд 8)

У багатьох своїх творах, особливо в поемі "Гайдамаки", Т. Шевченко звертався до звитяжної доби в історії українського народу — козаччини, відтворював події гайдамацького руху. Великий Кобзар змалював образи Богдана Хмельницького, Івана Ґонти, Максима Кривоноса, Байди Вишневецького.

Робота з історичним та художнім джерелом

М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VIII. Стор. 4.

Не вважаючи на недовге своє правлїннє (яких небудь десять лїт фактичного правлїння, або й меньше), Святослав належить до найбільш виразних і характеристичних фіґур між давнїми руськими князями. Се, щоб так сказати, maximum дружинности між київськими князями. Роля князя — правителя, голови держави зовсїм сходить на другий плян перед воєвничим ватажком. Се чистий запорожець на київськім столї, і він прегарно схарактеризований з сього боку в класичнім текстї нашої лїтописи: „Коли князь Святослав виріс і став чоловіком, почав збирати богато хоробрих вояків, бо й сам був хоробрий і легкий, ходив як пард і богато воював. Не возив за собою возів, нї казана, не варив мяса, але нарізавши тоненько чи конину, чи звірину, чи воловину, пік на углях і так їв; не мав і шатра, а підстилав на спаннє конячу опону, а в голові сїдло, і такі-ж були й його вояки. А як ішов на котрий край, сповіщав наперед: „іду на вас!“

Семен Скляренко «Святослав»

«…Доки княгиня Ольга була в дорозi, на Київському столi з її волi мусив сидiти вiн, Святослав, син Iгорiв. Вiн дiяв так, як велiв покон: прокидався до схiд сонця, вмивався холодною водою, одягався, накидав на плечi червоне, iз золотою оторочкою корзно, взував червонi, з довгими, загнутими носками хзовi чоботи, клав на голову хутряну шапку iз дорогим камiнням, а на шию чiпляв золоту княжу гривну.

Коли княжич виходив iз своєї свiтлицi, минав Золоту палату й спускався сходами в сiни, там на нього вже ждали Свенелд, воєводи, бояри, брат Улiб, на ганку й у дворі бiля терема чулись голоси тiунiв, гiнцiв земель, огнищан.

Проте княжич Святослав одразу не виходив до них, прямував до стравницi. Слiдом за ним iшли Улiб, Свенелд, воєводи, бояри. У стравницi, як годилось, Святослав клав жертву, всi мовчки ждали, поки її приймуть боги, а потiм сiдали до столу. …»

 

«…Мов вiтер, мов грiм, що котиться i все пiдсилюється в безмов'ї, мчали в полi вої княжича Святослава, а попереду летiв вiн сам — рiшучий, дужий,безжальний. I вони здоганяли орду, стикалися з нею, рубались, одбивали своїх людей, гнали хижаків далеко в поле, нищили, вбивали. I це княжич робив охоче, любо, бо захищав рiдну землю, людей її. …»

 

Запитання

1. Що спільного в цих джерелах?
2. Чим вони відрізняються?

 

Діти повинні зробити висновки, чим відрізняються науково-популярні твори від художніх.

 

VI. Узагальнення та систематизація знань

Бесіда

1. Чому вчені-історики, відтворюючи минуле, користуються писемними джерелами?
2. Де зберігають та впорядковують писемні історичні джерела?

 

Вправа «Ти – мені, я – тобі»

Учні об’єднуються в пари і ставлять один одному запитання з теми уроку.

 

VII. Домашнє завдання

Опрацювати відповідний матеріал підручника

Двадцять сім творів української літератури, варті того, щоб їх ще раз прочитати

 

Не буває поганих книжок. Бувають книжки невчасно прочитані.

23 СЕРПНЯ 201821:33

Аліна
Акуленко

Українська література як та сирота у наймах: уміє робити все, але ніхто її досягнень не цінує. Не останню роль у такому ставленні відіграє шкільна програма. Любити з примусу важко навіть найгеніальніші твори. Як наслідок міф про "депресивність та злиденність" українського художнього слова проростає й укорінюється у мізках значно швидше й інтенсивніше за розуміння, що кожній добі – своя література, а кожному читачеві – своя книжка. І те, що аж ніяк не лягає на серце в шістнадцять, цілком ймовірно, змусить замислитися у тридцять шість, заплакати – у сорок шість чи щасливо розсміятися у шістдесят

Не буває поганих книжок. Бувають книжки невчасно прочитані. Людина, як відомо, істота егоїстична, тож по-справжньому торкаються нас лише тексти, котрі в той чи інший спосіб перегукуються із особистим досвідом. Зрештою, для того, щоб полюбити – треба зрозуміти. У випадку книжок це означає – прочитати чи перечитати.

Тож пропонуємо двадцять сім текстів української літератури, які варті того, щоб стати вашими улюбленими.

Кайдашева сім’я затихає, коли слово беруть старосвітські батюшки-матушки

1. Іван Нечуй-Левицький. Старосвітські батюшки-матушки. Уперше надруковано 1884 року.

Отець Харитін сватає Онисю й отримує разом із нею парафію її батька. Семінарист Балабуха сватає Олесю й отримує разом із купу клопотів на свою голову. Ситуація катастрофічно ускладняється тим, що перш ніж побратися із Олесею, Балабуха сватався до Онисі, але поїхав від неї із повним возом гарбузів. Звідки ж їй було знати, що Балабуху швидко по тому призначать благочинним, тобто "начальником" її чоловіка. Така собі українська Санта-Барбара з усіма атрибутами: сподіваннями, образами, помстами, зрадами й депресіями. Ну, і красномовна (як для часу написання) деталь: Олеся невдало тікає з гусарами, а за деякий час у Балабухів народжується дочка Орися. У тексті – жодного слова про подружню зраду, але Іван Семенович Нечуй-Левицький насправді не такий простий, яким багатьом здається.

Врахуйте, що написав цю викривальну сагу син священика й випускник духовної семінарії. Він знав, про що пише.

Нерекомендовано читати тим, хто й досі вірить, що статус "батюшки" робить людиною безгрішною.

Сподобається любителям легких жіночих романів, шанувальникам якісного гумору й старожитностей.

"Яма" Олександра Купріна via "Повія" Панаса Мирного

2. Панас Мирний. Повія. Уперше повністю опубліковано 1928 року

 

Вважається, що найбільш правдивий опис київських борделів належить Олександру Купріну. Насправді задовго до написаної на початку ХХ століття повісті Купріна "Яма" існував психологічний роман "Повія". Його автор – скромний і сумлінний державний чиновник із Полтавщини Панас Рудченко, більш відомий як Панас Мирний.

У романі усе банально до болю: Христині Притиці не щастить усе життя. Воно в неї дуже коротке, зате вона встигає пережити звинувачення у вбивстві, наймитування в місті, роботу в борделі і сифіліс. Але помирає не від останнього, а від морозу: замерзає в рідному селі, куди повернулася після поневірянь, а її не пустили переночувати. Але, якщо щиро, то навряд чи тут міг бути "хеппі енд", хоча Мирний дещо гуманніший від Купріна: героїня останнього – Женя – підхопивши сифіліс, спочатку мститься чоловікам, а тоді закінчує життя самогубством.

"Повія" – роман із надривом. Сповнений психологічних деталей і недомовленостей. Перші розділи надрукували у 1883 – 1884 роках, але тогочасне суспільство до таких текстів було не готове.

1961 року "Повію" екранізували. Христину Притику зіграла Людмила Гурченко. Фільм називався "Гулящая", був чорно-білим, російськомовним і значних касових зборів не зробив. А тема насправді – вічна. Бо з часом змінюється лише антураж, а психологія явища лишається незмінною..

 Нерекомендовано читати песимістам і нелюбителям складних синтаксичних конструкцій.

Сподобається шанувальникам багатошарових текстів і реалістичного трагізму.

 

Не люби двох, або отруять: життєва мудрість від Ольги Кобилянської

3. Ольга Кобилянська. 

Про долю Гриця, який любив одразу двох – чорняву й біляву – можна дізнатися не з одного літературного твору. Окрім народної пісні, яка застерігає Гриця не ходити на вечорниці, існує драма "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" Михайла Старицького. На цьому ж сюжеті ґрунтується "Маруся Чурай" Ліни Костенко. А Леся Українка свого часу планувала інсценізувати історію про Гриця саме у версії Ольги Кобилянської.

Ольга ж Кобилянська до сюжету підійшла більш, ніж творчо: її Гриць – не просто Гриць, а нагуляний на стороні син циганки Маври. Останню за це викидають із табору. Рятує її вдова Іваниха Дубиха. Мине два десятки років, і саме дочка Дубихи Тетяна отруїть Гриця. Щоб не любив іншу – Настю. Яким зіллям труїти, розпитає у Маври.

Утім, суть повісті не в тому, про що вона. А в тому – як це написано. Яскравий, образний, легкий для читання і місцями напрочуд кінематографічний текст захоплює. Якщо згадати, що Ольга Кобилянська починала писати німецькою, а її перші твори українською читати без словника складно, – мовне багатство вражає тим паче.

 І тут немає поганих чи хороших героїв. Є доля. Яка складається так, як складається. На те немає жодної ради. Ви знаєте наперед, чим усе скінчиться. Але не знаєте, як саме мають розгортатися події, щоб усе скінчилося саме так.

Нерекомендовано читати затятим фаталістам.

 Сподобається шанувальникам образної мови й любителям сюжетів про трагічну любов.

 

Мораторій на продаж землі: Михайло Коцюбинський голосує проти

4. Михайло Коцюбинський. Fata Morgana. Уперше як оповідання надрукована 1903 року.

 

Маланка Волик усе життя мріяла про землю. Марила нею. А земля як марево постійно тікала. Власне, це й уся сюжетна лінія. На яку нашарована любов, ненависть, багатство, бідність і … трохи революції.

У радянські часи твір пречудово пакували в обгортку "боротьби селянства за свої права", хоча Маланка Волик мріяла зовсім не про щасливе колгоспне майбутнє. "Fata Morgana" – це пронизлива трагедія про любов до життя, на тлі якою тьмяніє біль "Жерміналя" Еміля Золя й дивовижним чином притуплюється гіркота усіх трагедій Шекспіра.

 Насправді в українській літературі про землю не писав хіба що лінивий: Василь Стефаник звів на ній "Камінний хрест", а Ольга Кобилянська на її ґрунті змусила брата вбити брата. Але саме Коцюбинському вдалося описати споконвічну неусвідомлену людську потребу спочатку кидати у землю зерно, щоб потім молитися на врожай, – поетично й приречено. Відомий хрестоматійний пасаж про дощі – "Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочуться вгорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум" – це акорди "Fata Morgana".

Сумна і щемна повість про життя в селі, написана рафінованим інтелігентом, діловодом Чернігівської управи, який лікував свої хвороби не деінде, як на Капрі.

Нерекомендовано читати противникам ринку землі.

Сподобається шанувальникам глибокої, ліричної і багатої на витончені образи прози. 

Як заробити перший мільйон: інструкція від Івана Франка

5. Іван Франко. Boa Constrictor. Вийшла вперше окремим виданням 1884 року.

 

Boa Constrictor – це великий змій, полоз. Сама ж повість – інструкція, як стати багатим і впливовим. І хоча Іван Якович пише про Германа Гольдкремера, нафтові копальні і Галичину кінця ХІХ століття, усе описане на сторінках твору – особливо, принципи гендлювання нафтою і совістю – працює і процвітає і в наш час.

"Boa Constrictor" – це натуралізм: жорсткий, жорстокий і правдивий. Дуже детальний, вбивчо конкретний і круто замішаний не дріжджах психопатології. Тобто якщо вам цікаво про збочення, психологічні розлади і злочини в ім’я грошей, які, як відомо, не пахнуть, – це воно.

 Іван Якович свого часу так перейнявся темою, що переписував і дописував повість кілька разів, "канонічним" вважається варіант 1884 року. І хоч Франка більше оспівують як автора "Мойсея" чи "Захара Беркута", насправді саме у "Boa Constrictor" він перевершив самого себе. Тут Франко справжній – із усіма його ненавистями, ранами, зболеностями, нетерпимостями та іншими скелетами, які живуть у шафі кожного письменника.

 Нерекомендовано читати громадським активістам, що відстоюють засади толерантності й терпимості.

Сподобається любителям суворого натуралізму й голої правди життя.

 

Чи жаль, що Леся рідко писала прозу: "дамські романи" кінця ХІХ століття

6. Леся Українка. Жаль. Рукопис датується 21.10.1893.

 

Оповідання "Жаль" – перший і чи не єдиний великий прозовий твір Лесі Українки. Історія його створення, певно, набагато цікавіша, ніж сам "Жаль". В оповіданні йдеться про долю провінційної панночки Турковської, яка виходить заміж за князя, вдовіє і мусить податися у компаньйонки до багатої баронеси. Писати цю банальну – як на смак Лесиної мами, Олени Пчілки – історію Леся взялася, бо в родині Косачів організували літературний конкурс: треба було написати твір … про кушетку. Леся взялася писати, але її "кушетка" трансформувалася на тему жіночої недолі. "Жаль" дописувався й переписувався кілька разів, і зрештою його надрукувала "Зоря" – австро–угорський літературно-науковий і громадсько-культурний часопис, що виходив у Львові. Хоча Олена Пчілка скептично й казала, що "таке" можуть надрукувати хіба що якісь "дамські" журнали.

Й оповідання "Жаль" саме цим і цікаве: якими були "дамські" тексти наприкінці ХІХ століття. Про що читали й чим переймалися тогочасні пані й панночки. "Жаль" – чудовий зразок тогочасної масової літератури. Який анітрохи не применшує літературний хист Лесі Українки, а лише доводить, що написати вона могла усе, що завгодно. Але писала переважно те, до чого лежала душа.

Нерекомендовано нелюбителям жіночих романів.

Сподобається любителям сюжетів про "згорьованих" компаньйонок, гувернанток і нещасних панянок.

 

За ким тужив Іван Мазепа: історична правда й історичні міфи від Богдана Лепкого

7. Богдан Лепкий. Мотря. У двох томах. Уперше видано 1926 року.

Постать гетьмана Івана Мазепи оповита легендами й переказами. Богдан Лепкий деякі з цих легенд і переказів розвіяв, а деякі – увіковічнив. Для цього йому довелося написати цикл із п’яти романів. Перші два називаються "Мотря" й у деталях описують любов Мазепи до похресниці і доньки Кочубеїв – Мотрі. Утім, окрім Мазепи, Мотрі і любові у романі чимало брудної імперської політики, підкилимних ігор, зрад, намагання видерти Україну із імперських пазурів.

Богдан Лепкий натхненно попрацював із усіма доступними йому на той час архівними документами, тому історичні персонажі і їхні вчинки – більш, ніж переконливі. Так само яскравий і правдивий опис побуту, звичаїв, традицій. Реалістичність – певно, чи не найголовніша характеристика прози Богдана Лепкого.

Ну, і мова: текст рясніє словами й виразами, які нині в літературній мові давно не вживаються. Тож будьте готові здогадуватися про деякі з них із контексту. Також отримаєте чудову можливість забагати запас приказок і прислів’їв.

Якщо сподобається "Мотря", можете читати далі – "Не вбивай", "Батурин" і "Полтава". Щоправда, з усіх п’яти – "Мотря" найменш кривава й найменш історично трагічна.

Не годиться для тих, хто лише почав вивчати українську: текст занадто складний. Захопить усіх шанувальників історичної белетристики, яка – з огляду на час написання й персону автора – сама вже стала історією української літератури.

 

Я те, що я їм: сонячне фентезі Володимира Винниченка

8. Володимир Виниченко. Сонячна машина. Перше видання 1928 року.

 

Українській літературі ніколи не бракувало сонцепоклонників, але Володимир Винниченко перевершив усіх: він сонцю не просто поклонявся, він його … їв. У прямому сенсі цього слова. Як відомо, життя голова Директорії доживав в еміграції – на Лазуровому узбережжі Франції, у маєтку "Закуток", де втілював у життя описані у "Сонячній машині" принципи буття й харчування: практикував сироїдіння і сонячні ванни на нудистських пляжах.

Утім, у "Сонячній машині" усе набагато оптимістичніше, ніж у житті славетного прозаїка і політичного діяча. Хоча б тому, що це – роман-утопія, до того ж – фантастичний, що для української літератури початку ХХ століття більше, ніж дивина. Його перевидавали аж тричі, а сам автор скромно подумував про Нобелівську премію з літератури.

 Німеччина після Першої світової війни. Король Німеччини Мертенс прагне світового панування, а інженер Рудольф Штор винаходить сонячну машину – і людству більше немає потреби нужденно добувати хліб на повсякдень. Нібито ось воно, щастя. Але свобода виявляється підступною: тепер людина лише жує. Як корова. Чим усе скінчилося, почитайте самі. Написано легко, невимушено, місцями – гротеско. І дуже сонячно.

Любителі соцреалізму не зрозуміють. А любителі фентезі – оцінять.

 

Не селом єдиним: урбаністичний роман про "понаїхавших"

9.Валер’ян Підмогильний. Місто. Уперше опубліковано 1928 року

 

Не можна бути вільним, якщо маєш тіло. Можливо, саме в цьому й суть роману "Місто". Хоча насправді роман про те, як Степан із села приборкував і клав собі до ніг велике місто. Тонкий і віртуозно виписаний текст про те, як нелегко ведеться у світі людям із різними світоглядами, і як сільська молодь торує собі міський шлях.

Тему Підмогильний обрав недаремно: у 20-ті роки ХХ століття молодь масово рушила із сіл до міст у пошуках щастя. І якщо думаєте, що сто років тому проблеми у новоспечених молодих містян кардинально відрізнялися від клопотів сьогоднішньої молоді, то помиляєтеся. Різняться хіба що атрибути статусності: тоді просто ще не винайшли iPhone і не існували BMW на литовських номерах. Психологія ж, мотивація, засоби досягнення цілей і способи їхньої реалізації були такими ж. Почитайте – і переконаєтеся.

 Нерекомендовано читати тим, хто переконаний, що питання гендерної рівності й сексуальної орієнтації – монополія ХХІ століття.

Сподобається шанувальникам вишуканої мови, довгих філософських цитат і якісно виписаних сюжетних ходів.

 

Чи знав Набоков про дівчинку з ведмедиком?

10. В. Домонтович. Дівчинка з ведмедиком. Написано 1928 року

 

Киньте книжкою в того, хто скаже, що в українській літературі немає інтелектуальної прози. І кидайте у цьому випадку прозою В.Домонтовича, бо його "Доктор Сірафікус" і "Дівчинка з ведмедиком" – твори саме такого штибу.

У сюжеті усе просто: Варецький дає приватні уроки сестрам Лесі і Зині. Леся старанно вчиться, а Зина … показує йому своїх ведмежат. Здогадайтеся самі, у котру з дівчат безтямно закохується бідолашний репетитор? Кохання це аж ніяк не платонічне: за деякий час Варецький позбавляє Зину цноти, за що В.Домонтович (як автор) отримує на горіхи від тогочасної критики. Але із повісті слів не викинеш. Хоча повість насправді не про це, а про людську психологію і вибір, який доводиться робити практично повсякчас і кожному.

Текст В.Домонтовича – вишуканий, сповнений філософських міркувань та згадок про філософські трактати. Його також подеколи інтерпретують як перший феміністичний роман української літератури (Зина віддалася чоловікові, але обирає свободу й відмовляється виходити за нього заміж), хоча нема жодного доказу, що В.Домонтович вкладав у це саме такий зміст.

Інтриги додає і власне персона автора, який художні твори підписував як В. Домонтович, публіцистику й документалістику як Віктор Петров, філософські трактати як Віктор Бер, а сам, подейкують, був радянським розвідником.

"Дівчинка з ведмедиком", попри еротичний сюжет, абсолютно не підходить любителям легкого й легковажного чтива.

Подарує тривале і яскраве задоволення поціновувачам інтелектуальних, інкрустованих ремінісценціями, текстів.

 

Що відбувається за ширмою: історія Бориса Антоненка-Давидовича

11. Борис Антоненко-Давидович. За ширмою. Уперше видано 1963 року

 

Його знають передовсім як автора "Як ми говоримо?", але звужувати творчість Бориса Антоненка-Давидовича до мовознавчих розвідок не варто. Роман "За ширмою" – це практично класика романістики. І за формою, і за змістом. Вічний літературний сюжет "батьки і діти" у його найбільш пронизливій і популярній інтерпретації "смерть матері й провина сина" тут розкривається сповна. Головний герой – лікар, якого доля закинула у кишлак Узбекистану, не помічає хворобу рідної матері. Так само, як не помічає, як сильно мати тужить за Україною.

Туга за Україною – невипадкова, як і узбецький кишлак: після самогубства Миколи Хвильового і арешту Миколи Скрипника Антоненко-Давидович намагався вирятуватися втечею до Казахстану. Допомогти це йому не допомогло, але на творчості позначилося.

Роман "За ширмою" – це багата, насичена образами, правильна українська мова. Ідеальні синтаксичні конструкції й жодного зайвого слова. Бо як-не-як Антоненко-Давидович мову не лише любив, але й умів нею користуватися.

Нерекомендовано тонкослізним і схильним до депресій читачам: "жили довго й щасливо" у романі не буде.

Сподобається шанувальникам глибокої й тужливої прози, не обтяженої зайвими роздумами чи багатосторінковими беззмістовними копирсаннями автора у собі.

 

Знищити звіра: на кого насправді полювали тигролови

12. Іван Багряний. Тигролови. Написано й уперше видано 1944 року

 

Любителям якісної пригодницької прози – сюди. Григорій Многогрішний – нащадок гетьмана Дем’яна Многогрішного і радянський інженер-авіатор – вистрибує з ешелону, який везе його на двадцятип’ятилітнє заслання у Сибір. Стрибає на вірну смерть, але дивом рятується. А тоді не меншим дивом рятує від смерті дівчину Наталку. Чия родина потому рятує його.

Роман почасти автобіографічний, бо свого часу Іван Багряний вистрибнув із ешелону зі спецпотягу НКВС, який віз його в ГУЛАГ, і упродовж двох років жив у тайзі, тож про звички тамтешніх людей і звірів знав із власного досвіду.

 "Тигролови" написані легко, яскраво, динамічно. Активно видавалися в Америці, перекладені багатьма мовами світу. Чи не єдиний український роман, який тривалий час презентував у світі українців як націю нескорену, сильну, здатну на авантюри й відкриту до пригод.

Навряд чи сподобається шанувальникам глибоких багатотомних історичних розвідок.

Чудово ляже на серце й душу любителям пригодницької літератури. І це той випадок, коли зрештою все буде добре, між іншим.

 

Сміх крізь сльози: життєва драма Анатолія Дімарова і його дитячий сміх.

13. Анатолій Дімаров. Блакитна дитина

 

"Блакитна дитина" – друга частина трилогії, до якої входять повісті "Через місточок" і "На коні та під конем". Трилогію, особливо її перші дві частини, невмотивовано зараховують до "творів для дітей". Розповідь про дитинство не обов’язково адресована дітям. Навіть більше: навряд чи сучасні діти оцінять сповнені гумору історії про пригоди сільських школярів, які то влаштовують похорони гусаку, то граються у піжмурки у печі, то саджають у рот жаб. А щем і сором від того, що не можна в гостях попросити ще один шматочок пирога, взагалі потребує спеціальних роз’яснень. А ось якраз дорослі усе дуже добре зрозуміють, а на деяких сторінках сміятимуться до гикавки.

 "Блакитна дитина" ніщо інше, як замаскована під гумористичну дитячу літературу сповідь Дімарова, чийого батька розкуркулили, і мати, аби врятувати дітей, підробила документи, змінила прізвище і зробила усе можливе, щоб її сини вижили. Коли читатимете, вдумайтеся: жодним словом ніде не згадуються жодні родичі (хіба що мамина сестра у місті), так, наче Толькова й Сергійкова мама, сільська вчителька, прилетіла в село на інопланетному кораблі й випадково залишилася там назавжди.

Не сподобається читачам без почуття гумору.

Рекомендовано читати любителям іронії, сільських пейзажів і тим, хто й досі пам’ятає, які смачні свіжі пиріжки із квасолею.

 

Нестерпна правда про любов: забудь, залиш, покинь, відпусти

14 .Григір Тютюнник. Три зозулі з поклоном. Написано 1976 року

 

Беззаперечно, новели О’Генрі – геніальні. Утім, новели Григора Тютюнника анітрохи не гірші. Вони – інакші. Щемніші й ліричніші. Їх варто прочитати всі. А "Три зозулі з поклоном" варто прочитати тим, хто хоча б раз у житті опинявся в любовному трикутнику, ускладненому жорстокою політикою партії.

Марфа любить його так, що відчуває серцем, коли прийде від нього лист. Його дружина, Софія, знає, що Марфа відчує це раніше за неї. Що перестріне поштаря й потайки проситиме потримати адресованого не їй листа. Листа, що подолав "Сибір неісходиму". Марфа знає, що він їй не напише. І знає, що він її відчуває. Через тисячі кілометрів.

Але хіба в новелі сіль у змісті? Там сіль і біль – поміж рядків і слів. Аж до мурашок.

І трохи біографії: коли 1937 року заарештували батька Григора Тютюнника, на його пошуки дружина вирушила не сама, а разом із суперницею: вони об’єдналися, щоб знайти і врятувати того, кого любили понад усе у світі. Любили обидві.

Нерекомендовано читати тим, хто ніколи не кохав.

Усім іншим болітиме на серці щемно й терпко.

 

Вчительський хліб на повсякдень: хто затуркав сільських учителів

15.Євген Гуцало. Шкільний хліб. Написано 1973 року.

 

"Шкільний хліб" і – повість-дилогія, для прочитання якої треба набратися терпіння. І не тому, що нецікаво. А через те, що доведеться відкинути чимало радянських ідеологем і нашарувань, без яких насправді годі уявити текст, написаний і – що головне! – виданий у радянському суспільстві. Текст дуже щирий і правдивий, оскільки йдеться в ньому про буденне життя сільських вчителів, яким у повоєнний час чого лишень не доводилося робити. Євген Гуцало народився у виріс у вчительській сім’ї у селі, то ж про потребу поєднувати ведення господарства із перевіркою шкільних зошитів знав не з чужих вуст.

"Шкільний хліб" – це про людей. Людей різних: хороших і так собі. Може спливати час і змінюватися суспільний лад, але люди з їхніми характерами, вдачею і мотивацію до вчинків лишаються все тими ж. Цілком ймовірно, що під час читання вас не полишатиме відчуття, що Євген Гуцало пише про наші часи і сучасну сільську школу. Хоча вже давно відійшли у небуття колгоспи й обов’язкові для сапання буряки. Але такими ж живими лишилися невдоволення, нарікання, пошуки правди і справжнього щастя.

То чи щасливі наші вчителі?

Нерекомендовано читати педагогоненависникам.

Сподобається тим, хто має бодай опосередковане навчання до освіти, нехай це буде всього-на-всього бабуся-вчителька. 

 

Про що писав Гончар й по кому дзеленчить тронка?

16. Олесь Гончар. Тронка. Написано 1963 року

 

Будь-який твір Олеся Гончара варто починати читати із розумінням, що він упродовж 1959 – 1971 років очолював Спілку письменників України, яка доклала зусиль до того, щоб чимало талановитих авторів пішло або в небуття, або тюрму. Виживав той, хто писав "правильні" тексти. І "Тронка" – це якраз правильний текст про радянську людину та її вибір. Але при тому – це талановито написаний роман у новелах, який яскраво й образно змальовує життя простих хлопців і дівчат, котрі закохуються, вагаються, помиляються, зважуються на вчинки і вірять у світле майбутнє.

"Тронка" – це дванадцять завершених самодостатніх новел, які усі разом становлять завершену історію. Але водночас їх можна читати – кожну окремо, і якщо котра "не піде" – пропустити.

Ну, і перше шкільне кохання і перший поцілунок у виноградній лозі. Романтики у "Тронці" – через край. Як і степового повітря. Як і повоєнного болю у серцях людей.

Читається натхненно і невимушено.

Нерекомендовано читати тим, для кого все ж більше важить, що свого часу Олесь Гончар підписав листа групи радянських письменників щодо засудження Солженіцина й Сахарова.

Сподобається тим, хто зможе відмежуватися від радянських контекстів і поринути із головою у майстерно і легко написаний текст.

 

Мистецтво вписатися у соцреалізм: як радянські часи розповідали про голодомор і репресії

17. Ірина Вільде. Сестри Річинські. У двох томах. Перший том видано 1958, увесь двотомник – 1964 року

Тонка жіноча психологія. Саме вона – головний персонаж "Сестер Річинських". Уявіть собі старосвітську родину греко-католицького священика, в якій виховується п’ятеро дівчаток, а тоді їхній батько – помирає. І кожна із сестер має подбати про себе сама. Тож кожна й дбає, як може. Чи як складається. Особливо, враховуючи провінційні реалії, помножені на радянські ідеологічні тенденції. Чого лишень у романі немає! Але все, що є, обертається навколо пошуку жінками свого жіночого щастя.

Утім, не жіночим щастям єдиним рухається сюжет. Як на радянські часи, у романі забагато усього національного. Вільде хоч і здобула Шевченківську премію, але через "надмір українського" мала з виданням чималий клопіт. Поміж рядків зчитується чимало спричинених радянською ідеологією людських трагедій. Інколи навіть дивно: як таке у ті часи наважилися видати?

Уже за часи незалежності двотомник кілька разів перевидавався, що ще раз доводить актуальність і читабельність "Сестер Річинських".

Не варто читати, якщо вам не смаку родинні саги.

Сподобається шанувальникам серйозної "жіночої" прози, у сенсі – про жінок і їхнє внутрішнє сум’яття.

 

Яничари виростають зі своїх людей: погляд на минувшину Романа Іваничук 

18. Роман Іваничук. Мальви. Надруковано 1968 року.

 

"Мальви" – роман про відступництво і зраду. Спочатку він називався "Яничари", але з такою назвою шансів вижити в радянській Україні не мав. Та, власне, і назва "Мальви" йому не дуже допомогла: тюрма Іваничука оминула, але цькувань на його долю випало чимало. І хоча про політику СРСР в романі – жодного слова, але на злодієві, як то кажуть, і шапка горить.

Сюжетна канва "Мальв" сягає середини ХVII століття: в Україні гетьмани ніяк не поділять булаву, натомість у Туреччині – розквіт яничарського корпусу. Майбутніх яничарів вирощують із захоплених у ясир українських хлопчаків. Турецька ж імперія панує на трьох континентах, але вже зрозуміло, що це – ненадовго, бо асимілювати аж таку кількість народів не вдасться. До того ж, риба гниє з голови, а від панівної верхівки потроху віє несвіжим духом.

 Цікаво, що в "Мальвах" описано не лише принципи деградації імперії (в принципі), а й закономірності занепаду національної свідомості. "Яничарів" Іваничука часто порівнюють із "манкуртами" Айтматова, і це порівняння не позбавлене сенсу. Просто "манкуртству" як явищу свого часу випало значно більше суспільної уваги й "піару".

Роман Іваничук пише образно, виважено, деталізовано, але без надмірного занурення в подробиці. Епоха, звичаї, побут – усе відтворено майже документально, але водночас творчо.

Рекомендовано читати усім. Навіть тим, хто не цікавиться українською минувшиною. Бо роман більше, ніж просто історичний. Він про те, чому деякі нації занепадають. Останнє – важливо розуміти кожному.

 

Що було до АТО: Василь Шкляр і його універсальні солдати

19. Василь Шкляр. Елементал. Уперше виданий 2001 року. Інша назва – "Самотній вовк"

 

Чотири країни – Україна, Росія, Франція, Чечня. Реальні події – порятунок дружини першого президента Чечні – Алли Дудаєвої – із лап російських спецслужб. Саме це лежить в основі найвідомішого роману Василя Шкляра – "Елементал". Найвідомішого, бо він перевидавався кілька разів різними видавництвами.

"Елементал" – історія про те, де знаходили себе молоді антиімперськи налаштовані українці, допоки Росія відкрито не почала з Україною війну. Їх в Україні не бракувало, але на тлі тотального зубожіння нації і навмисної руйнації української армії, вони вирушали служити, наприклад, у Французький Легіон.

Шкляр гостро й різко писав про підступність російських спецслужб ще 2001 року. І тоді ж писав про українців, які ці спецслужби легко перемагають розумом і силою. Нехай і під іноземним прикриттям.

"Елементал" – ніщо інше, як якісно зроблений бойовик. Але цього разу "поганих хлопців" долає не американець, а українець. Сучасний, завзятий, освічений, незламний. Із тих, котрі у наші дні протистоять ворогові на сході України.

Сподобається любителям пригодницької літератури та авантюрних сюжетів.

 А ось охочі в усьому бачити лише зраду – навряд чи оцінять.

 

Переписати сакральні тексти: "Кобзар" нової генерації

20. Брати Капранови. Кобзар 2000. Доповнене й оновлене видання побачило світ 2010 року

 

Одразу варто уточнити "Кобзарів 2000" існує кілька видань. Перше, зі стилізованим вовкулакою на обкладинці, – на сьогодні трохи не об’єкт бібліоколекціонування. Але всі наступні видання за нього анітрохи не гірші.

Капранови зазіхнули на святе: по-своєму перелицювали "Кобзар". До того ж підійшли до нього з гендерним мірилом. Їхній "Кобзар" складається із чоловічої (hard) і жіночої (soft) частин, кожна з яких читається окремо. Тобто у книжки – дві титульні обкладинки і жодного звороту: звідки хочете, звідти й читаєте. У кожній частині – понад десять оповідь із до болю знайомими кожному шанувальнику творчості Шевченка назвами: "Сон", "Перебендя", "Москалева криниця" тощо. Але, окрім назв, від Шевченка тут більше нічого немає. Зате чимало від Капранових: гумор, сарказм, іронія, сміх крізь сльози й подеколи без причини. Це світ, у якому уживаються мобільні телефони, приворот-зілля, русалки й іномарки.

Нерекомендовано читати людям без почуття гумору і тим, для кого Шевченко існує винятково як вусань у смушевій шапці, чий вишитий хрестиком портрет висить на чільному місці і в рушниках.

Сподобається любителям містифікацій і несподіваних інтерпретацій канонізованих текстів.

 

Психологічна драма по-українськи: ґудзик ціною в долю

21. Роздобудько Ірен. Ґудзик. Уперше опубліковано 2005 року

 

2005 року в номінації романи конкурсу "Коронація слова" переміг рукопис, який не лише було видано книжкою, але й екранізовано. Роман Ірен Роздобудько "Ґудзик" подарував надію як авторам, так і видавцям україномовної книжки: психологічна драма по-українськи може бути успішною, а українська книжка – окупитися. До того в суспільстві вже встиг сформуватися стереотип: усе психологічне або прибуткове пишемо й друкуємо російською.

Дія в романі "Ґудзик" розтягнена в часі: усе починається 1977 року, коли вісімнадцятирічний Денис закохується у старшу від себе талановиту режисерку Єлизавету. Але через двадцять п’ять років одружується із її дочкою – Лікою. Для останньої роман її чоловіка з матір’ю стає смертельним одкровенням. Ну, а ґудзик – то ключ до загадки, яка, як і всі скелети, ховаються в шафі.

Ірен Роздобудько пише виразно й виклично. Оповідь кінематографічна й дуже видовищна. Рани – болючі й не гоються. Долі крихкі й не склеюється.

"Ґудзик" і досі лишається одним із найкращих зразків психологічної драми в українській літературі часів незалежності. Якби свого часу таких творів було кількісно в десятки разів більше, то сьогодні ми б мали якісно іншу сучасну літературу.

Нерекомендовано читати схильним до депресій і самокопирсання читачам.

Сподобається шанувальникам якісних і правдивих текстів про дивовижні збіги обставин, яких не бракує реальному життю.

 

22. Кого люблять президенти: версія Андрія Куркова

Андрій Курков. Остання любов президента. Український переклад вийшов 2005 року

 

Це той випадок, коли рік видання набуває трохи не містичного значення. Читати 2005 року про долю українського президента, обраного 2011 року, – річ зовсім інша, ніж читати про це, наприклад, улітку 2018-го.

Роман і політичний, і любовний. Хоча чи має право на любов і на приватне життя президент? Питання почасти риторичне. Але цю риторику Андрій Курков підсилює гумором, іронією і світлим сумом. Президент Бунін у Куркова виходить дещо добрий і трохи наївний, а ось реалії президентського життя – правдиві і жорстокі. Уважний читач багато прочитає поміж рядків.

Російська версія "Останньої любові президента" вийшла у березні 2004 року, тобто за півроку до Помаранчевої революції. За сюжетом, звичайний українець випадково (вам це нічого не нагадує?) стає 2011 року президентом України. А 2013 року його отруюють, унаслідок чого тілом проступає ластовиння – своєрідне захворювання шкіри. Пізніше в одному із інтерв’ю Андрій Курков зізнавався, що у січні 2005 року його запрошували "на каву з коньяком" два генерали СБУ, щоб розпитати, чи не могли випадково скористатися книжкою як сценарієм до отруєння Ющенка.

До цього можна лише додати, що пише Курков не тільки пророче, а й динамічно та вишукано.

Не сподобається тим, хто не вміє читати поміж рядків.

Припаде до смаку кожному, хто хоча б трохи цікавиться політикою.

 

Сільська тематика на новітній лад: чого бракує персонажам Люко Дашвар

23. Люко Дашвар. Село не люди. Уперше опубліковано 2007

 

Депресивне українське село. Двоє підлітків вирішують утілити в життя свої сексуальні фантазії. Унаслідок чого селяни село спалюють. Це якщо без подробиць.

Головна героїня – Катерина. Теж школярка. Любить старшого одруженого чоловіка – Романа. У них це взаємно. Звісно, Романова дружина від цього не в захваті. Катерині доводиться тікати в місто. Щоб отримавши досхочу тамтешніх "принад", тікати додому. Як з’ясується, на згарище.

Ще є курган. У нього – своя історія. І свої таємниці.

У романі "Село не люди" переплелося усе на світі. І суміш ця – гірка й безрадісна. Але в цьому її сила й правда. Хоча село у Люко Дашвар таки виписане краще й переконливіше за місто.

"Село не люди" – перший роман письменниці, якій потому судилося стати Золотим письменником України. І найкращий. Бо у подальшому Люко Дашвар збивається на повтори й вже використані художні прийоми.

Мова – уривчаста, динамічна, експресивна.

Люко Дашвар пише специфічно й специфічне. Вам або сподобається (тоді прочитаєте все), або – категорично ні. Середнього тут не буває.

 

Як створити міф і вийти сухим із води: досвід Марини Гримич

24. Марина Гримич. Острів Білої Сови. 2010 рік.

 

Що буває, коли українка виходить заміж за іноземця і опиняється на невеличкому рибальському острові у Північній Атлантиці? Вона починає нудитися, придивлятися до місцевих звичаїв, а тоді намагається з’ясувати, чи справді дівчата можуть вагітніти від привида? Бо половина населення острова саме так і з’явилося на світ. Ну, якщо вірити записам у церковних книгах.

Розслідування просувається швидко, але правда може зруйнувати життя багатьох родин. Тож героїні доведеться змиритися із думкою, що хоч привида й немає, але він таки є. Але потім вона йде ще далі – і придумує острів’янам новий міф. Міф, покликаний врятувати автентичність рибальського острівця.

"Острів Білої Сови" – чудовий містичний детектив, написаний із дивовижно тонким і проникливим почуттям гумору. Щодо міфілогії і міфіологізації, то вона створена професійною рукою, адже авторка – випробувана не однією експедицію етнолог.

Нерекомендовано людям без почуття гумору.

Буде як знахідка любителям містифікацій і легкої іронічної літератури.

 

Червоний не означає радянський: переосмислення кольорів в історичній романістиці Кокотюхи

25. Андрій Кокотюха. Червоний. Уперше опубліковано 2012.

 

Три розділи. Три оповіді. Три погляди на долю однієї і тієї ж людини – провідника волинського осередку УПА. Його псевдо – Червоний.

Відкриття архівів СБУ зіграло з українською літературою хороший жарт: подарувало письменникам невичерпну кількість сюжетів, героями яких – розумними, кмітливими, відважними, чесними – є воїни УПА. Андрій Кокотюха пішов ще далі – зробив цю тему модною. Тож історія не просто повертається, а повертається на білому коні.

Червоний – ідеальний герой: віддано любить Україну, чесний і порядний, його усі поважають, уміє воювати так само віртуозно, як і любити. А якщо кого й убиває, так це "поганих чекістів". Але можливо, герої і мають бути ідеальними? Щоб нація нарешті перестала плакати й жалітися, а почала будувати й розвиватися?

Якщо комусь не дуже цікава доля й вдача Червоного, то автор пропонує детальний і точний опис побуту радянських таборів. Кожному своє, як то кажуть.

Не припаде до душі нелюбителям белетризованої історії.

Сподобається шанувальникам пригодницької, виписаної на базі історичних фактів, літератури.

 

Роман із їжею: австрійська ностальгія Софії Андрухович.

26. Софія Андрухович. Фелікс Австрія. 2014 рік

Роман про стосунки. Стосунки між людьми. Стосунки між людьми і їжею. Події розгортаються у Станіславі початку ХХ століття, які у ті часи належав Австро-Угорщині. Адель і Стефа живуть в одному домі, але – у різних статусах. Адель – тендітна і непристосована до життя. Стефа – витривала й рішуча. Вони не можуть одна без одної. Так само, як жителі Станіслава не можуть без їжі.

У романі усі, якщо не готують, то постійно їдять. Причому ласують переважно специфічними галицькими стравами, детальний опис яких змушує читача постійно щось і самому піти пожувати. У цьому засиллі кулінарії сюжет розвивається дуже мляво, хоча наприкінці події набирають стрімких обертів.

"Фелікс Австрія" – почасти ностальгійний опис доби, яка минулася й не повернеться. Він рясніє діалектизмами, роз’яснення до яких подається у зносках. Читати це непросто, але словниковий запас –збагачує.

Нерекомендовано читати на голодний шлунок.

Сподобається шанувальникам усього галицького.

 

27. Мовчазні жахи: втеча від дійсності Макса Кідрука

Макс Кідрук. Не озирайся і мовчи. 2017.

 

Переповідати сюжети романів Макса Кідрука – невдячна справа. У випадку "Не озирайся і мовчи" усе починається з булінгу. Чотирнадцятирічного Марка цькують за те, що він багато читає. Треба кудись тікати. І це місце – на десятому поверсі. Ну, а в тому місці – суцільні жахи.

Але насправді питання не в тому, чи існує місце, де зупиняється час. А в тому, що відбувається із нами і в нашій голові. Як ми сприймаємо дійсність. Як розуміємо життя. І якою мислимо смерть.

У романі занадто багато деталей і описів абсолютно усього, що оточує героїв. Надмір натуралізму. Тексту також бракує психологічних пояснень. Натомість маємо перелік музичних торів, бажаних для прослуховування під час читання.

Кідрука усі звично сварять за стиль письма. Утім, питання швидше не в тому, як пише Макс Кідрук. І навіть не в тому, для кого він пише. А в тому, хто такий Макс Кідрук, і як він просуває свої книжки. Чи кожен автор вирушить у тур ста містами на підтримку нового роману?

Можливо, ми просто живемо у час, коли існують книжки, про які говорять значно більше, ніж їх читають.

Макса Кідрука рекомендувати до прочитання – чи не рекомендувати – дуже складно. Складніше хіба що – про нього взагалі нічого не знати.

 

Це перелік усього 27 різних книжок – на різний смак і для різного читача – але кожна з них варта, щоб її взяли в руки. І нема сенсу нарікати, що в українській літературі немає, чого читати. Було б бажання, а книжка – знайдеться.