Історичний дайджест "Особливості релігійного життя на українських землях у другій половині ХІХ століття"

Особливості релігійного життя на українських землях у другій половині ХІХ століття

 

Мета: охарактеризувати особливості релігійного життя на українських землях; порівняти життя українців Наддніпрянщини і Західноукраїнських земель; розвивати вміння працювати з різними історичними джерелами; формувати повагу до релігійних конфесій.

 

Протягом другої половини XIX ст. духовно-релігійне життя Наддніпрянської України визначала російська православна церква. Проте не всі священики ставали слухняним знаряддям зросійщення українського народу. Незважаючи на суворі заборони, патріотично налаштовані вихованці Київської духовної академії та духовних семінарій створювали таємні гуртки, вивчали українську історію, літературу й етнографію. Із родин духовенства вийшли відомі українські вчені та письменники: М. Грушевський, І. Нечуй-Левицький, П. Житецький, О. Кістяківський, С. Руданський, Ю. Січинський, С. Єфремов та ін.

Хоча церковні власті, спираючись на державу, забезпечили собі повне під¬порядкування прихожан, у другій половині XIX ст. стало широко проявлятися взаємне відчуження й недовіра між парафіянами та священиками. Насамперед це було пов'язане із забороною церковним  громадам  обирати собі духівників. їх призначали церковні власті. Це та інші причини призвели до поширення в Україні протестантських віровчень і сект. Найбільше поширився баптизм, який сповідували німецькі колоністи Херсонської та Катеринославської губерній. Хоча влада всіляко перешкоджала сектантам і навіть вдавалася до репресій, на початку XX ст. кількість баптистів в Україні вже наближалася до трьох мільйонів.

Протягом другої половини XIX ст. відбулися зміни й у релігійному житті Західної України. Після польського повстання 1863 р. російський уряд продовжив наступ на греко-католиків, які проживали в західних губерніях. У 1875 р. там було організовано збір підписів про приєднання українців Холмщини та Підляшшя до православ'я. Скориставшись цим приводом, російський уряд офіційно ліквідував уніатську церкву. Не бажаючи примусово приймати православ'я, 200 тис. уніатів перейшли в католицтво.

Значно кращим було становище греко-католицької церкви під владою Австро-Угорщини. Уніати Галичини теж зазнавали тиску з боку польських властей краю, проте вони могли опертися на законодавчі імперські акти про рівність усіх церков.

Поліпшилося становище української православної церкви Буковини. Митрополит Євген Гакман досягнув згоди із сербською православною церквою, якій до того часу підпорядковувалися буковинські приходи. У 1873 р. було створено Буковинську митрополію. Це дало можливість задовольняти національні духовні потреби українців. У наступні роки тут для релігійних потреб було видано підручник українською мовою, укладено катехізис. Митрополити сприяли діяльності товариства «Руська бесіда».

У найважчому становищі перебували українські віруючі Закарпаття. У 1871 р. греко-католицькій церкві тут було відмовлено в автономії. Угорські власті переслідували будь-які національні прояви релігійного життя українців.

Православна церква Наддніпрянської України під імперською владою

 Кінець XVIII – початок ХІХ ст. в історії України і православної церкви стали періодом їх включення до складу Російської імперії. Плани імператора Миколи І стосовно Правобережжя – «ввести край сей силою возвышения православия и элементов русских в безразличное единение с великорусскими губерниями» – можна вважати метою імперської політики щодо всієї Наддніпрянщини.

Такий вигляд має буденне вбрання священика і ченця. ХІХ ст.

 Російський уряд надавав православній церкві особливу роль у здійсненні своєї політики. Церква розглядалася як складова частина державно-бюрократичної системи і один із гарантів соціального спокою в імперії. Згідно з законом про успадкування престолу, прийнятим 1797 р., імператор оголошувався главою Російської православної церкви, а сама церква – «панівною і першенствуючою». У 1799 р. було ухвалено, що межі єпархій (церковних округів) повинні відповідати межам губерній. Відтак на Наддніпрянщині було створено 9 єпархій: Харківська, Чернігівська, Полтавська, Херсонська, Катеринославська, Таврійська, Подільська, Волинська й Київська.

 Заходи щодо церкви були спрямовані на формування єдиної структури церковної організації в імперії з ліквідацією при цьому будь-яких історичних, національних, територіальних особливостей. Цей курс імперського центру знайшов повне відображення у церковній політиці на українських землях. Із його реалізацією відбувалися:

уніфікація українських церковних структур із метою приведення їх у відповідність до російських;

заміна процедури обрання церковних ієрархів їх призначенням на посади. При цьому більшість із них була росіянами чи іноземцями, що ретельно виконували будь-які команди з центру;

зросійщення кадрів українського духовенства через впровадження системи закладів духовної освіти з єдиними російськими програмами;

 створення умов, за яких церковна кар’єра залежала від вірнопідданства імперії;

 здійснення заходів щодо ліквідації національних особливостей у церковному житті та побуті українців. Приведення богослужбової практики у відповідність до московських взірців, запровадження урочистих служб у «царські дні», що ототожнювалися з великими релігійними святами. Проголошення в українських церквах анафеми І.Мазепі;

 обов’язкова великоросійська вимова слов’янських текстів у церковній практиці, навчальних закладах Наддніпрянщини тощо.

 Реалізація цих планів була можливою лише за умови переходу на службу до офіційної церкви більшості духовенства. Вищих церковних ієрархів, як і українську козацьку старшину, спокусили привілеями, перспективною духовної кар’єри, правами, прирівняними до дворянських. Тактика, що «охота до урядів, а надто до жалування переможе... погляди старих часів», принесла імперському уряду очікувані результати. Однак, виявляючи покору світським властям, українське духовенство залишилося станом, що вийшов з народу. Навіть за умов насильницької русифікації та денаціоналізації воно багато в чому поділяло світогляд і культурні, моральні уподобання українського народу.

 У цілому уніфікаційні заходи російського уряду щодо церковного життя на Наддніпрянщині внесли зміни зовнішнього характеру. Здійснити денаціоналізацію української церкви на парафіяльному рівні російське православ’я не спромоглося.

 Наругою над національно-релігійними традиціями і релігійними традиціями українців стали «царські служби» – коронування російського царя, день його народження, іменини, народження престолонаступника і под. Місцева адміністрація зобов’язана була в ці дні буквально заганяти віруючих до церкви. Але хоча невідвідування «царських служб» суворо каралося, аж до арешту і тюремного ув’язнення, впровадження його протягом століття відбувалося на Наддніпрянщині вкрай повільно. В Умані, наприклад, навіть у міському соборі, а в повіті – в більшості церков «царські служби» у першій половині ХІХ ст. деякий час взагалі не проводилися.

Релігійна боротьба на Правобережжі

Унаслідок поділів Річі Посполитої під владою Російської імперії опинилися землі, більшість яких протягом двох століть жила у принципово інших умовах. За часів польського панування на цих землях поряд з католиками і православними існувала велика кількість тих, які сповідували греко-католицьку віру. На приєднаних землях їх налічувалося близько 1,5 млн осіб. Протягом першої половина ХІХ ст. на Правобережжі відбувалася «боротьба за душі» греко-католиків (або, як їх тоді називали, уніатів) між польськими католиками і російським православ’ям. Питання залучення уніатів до своєї віри було для обох сторін дуже важливим, оскільки мова йшла про політичне майбутнє Правобережжя. Поляки розглядали Правобережжя як частину Польської держави, за відновлення якої вели боротьбу; тоді як російській уряд уважав, що це суто російські землі, що їх поляки здавна намагалися ополячити.

 Спираючись на силу, російський уряд одразу після приєднання розгорнув кампанію щодо відновлення провідної ролі на Правобережжі православної церкви.

 Для більшості віруючих українців перехід у православ’я був не стільки зміною церкви, скільки дійсно поверненням до прабатьківської віри,– адже на значній частині Правобережжя унія існувала лише кілька десятиліть і нав’язувалася силовими методами. Водночас вони плекали надію на те, що тепер зможуть звільнитися від гноблення польських шляхтичів-католиків. Але ці сподівання абсолютно не відповідали меті імперської політики на Правобережжі. Під гаслами пропагованої єдиновірності російський уряд бажав лише прискорити процес уніфікації новоприєднаних земель.

Досить часто перехід у православ’я супроводжувався промовистою «агітацією» із захопленням уніатських церков військовими командами, озброєними гарматами. Пояснювалося це необхідністю здійснення розпорядження царського уряду, згідно з якими всі збудовані православні церкви мали бути їм повернуті. Чотири греко-католицькі єпархії (Київська, Кам’янець-Подільська, Володимирська, Луцька) було ліквідовано, а з 5 тис. парафій залишилося тільки 200. Багатьох представників греко-католицького духовенства відправили на заслання, а церковне майно і землі конфіскували.

 Інша ситуація склалась у тих регіонах, де греко-католицька церква за двісті років встигла вкоренитися духовно й культурно, сприймалася населенням як віра батьків. Тут навіть під тиском російської адміністрації перехід у православ’я масштабами і темпами уяви не вражав. Однією з причин цього було також те, що католицька польська шляхта, яка залишалася на місцевому рівні найбільш впливовою силою, спонукала греко-католиків переходити у католицизм.

 Це змусило імперську владу перейти до гнучкішої тактики. Імператор Павло І (1796–1801) прийняв декілька ухвал, які забезпечили більш-менш нормальні умови для католиків і уніатів. Було відновлено діяльність греко-католицьких єпархій на приєднаних землях, монастирів, повернуто з заслання греко-католицького митрополита і духовенство. Цією поступкою відразу скористалися поляки.

Доба правління Олександра І (1801–1825) стала часом, коли поляки на Правобережжі не приховували своїх прагнень перетворити цю землю на край польської культури, віри й мови. Відбувалося це, насамперед, завдяки тому, що другом молодості імператора був польський князь Адам Чарторийський. З 1802 р. протягом 22 років він усіма засобами здійснював полонізацію Правобережжя, насаджував католицизм. Прихильниками греко-католицької церкви в краї лишалося, власно, лише селянство. Більшість греко-католицьких парафій через обмеження місцевих поміщиків-католиків бідувала.

Розпочати рішучу боротьбу проти польських католиків на Правобережжі вирішив імператор Микола І (1825–1855). Істотно вплинуло на це польське визвольне повстання 1830–1831 рр. За офіційними даними, на Правобережжі повстанців підтримали 50 католицьких монастирів. Це дало змогу імперському уряду знайти досить вагомий в очах європейської громадськості привід для початку русифікації Правобережжя. Внаслідок цього в краї було закрито 61 католицький монастир, усі польські навчальні заклади, репресовано більшість духовенства. Водночас більш рішучими стали дії проти греко-католицької церкви.

Згідно з розпорядженнями російського уряду, дітей з мішаних сімей записували православними. Населенню заборонялося відзначати католицькі свята і використовувати будь-які богослужбові книги, окрім тих, що друкувались у Москві. Запроваджувався також порядок, за яким, якщо у парафії був хоч один бажаючий стати православним, усю її перетворювали на православну.

 Потай від населення, оскільки «умы еще не подготовлены», велася робота щодо організації приєднання греко-католицької церкви до православної. Приєднання повинно було мати форму задоволення «добровільного бажання» греко-католиків повернутися під владу Російської церкви. У 1839 р. група греко-католицьких ієрархів, очолюваних Йосипом Семашком, підписала лист, у якому просила приєднати греко-католицьку церкву до православної церкви. Це бажання було, звісна річ, задоволене імператором.

Після цього розпочалося примусове об’єднання церков на Правобережжі. А втім велика кількість віруючих не бажала змінювати свою віру. На знак протесту вони збиралися біля церков і не пускали туди православних священиків. Для допомоги останнім використовували військові команди і поліцію. Однак і після цього греко-католики чинили пасивний опір, відмовляючись відвідувати захоплені православними церкви.

 Витяг із листа обер-прокурора Синоду Російської православної церкви Протасова стосовно подій під час здійснення приєднання греко-католицької церкви у 1839 р.

«Тоді як згідно з запропонованим згори планом слід було здійснити возз’єднання непомітно, з відома самого лише духовенства та світських властей, без оголошення публічного... ви, допустивши читання указу в церкві... подали всім свідкам того явний привід офіційно знати те, що кожен мав знати про себе... і в необхідних випадках».

Отже, у «боротьбі за душі» українських греко-католиків російський уряд отримав перемогу. На знак приєднання греко-католиків було виготовлено пам’ятну медаль із написом: «Отторгнутые насилием (1569 г.) присоединены любовью (1839 г.)». Та це було лише художньою прикрасою імперської політики. Доля віруючих російський уряд цікавила набагато менше, ніж власні інтереси.

У Римі, столиці католицького світу, на цю ж подію відгукнулися виданням «Білої книги» (1842 р.), яка розповідала про тернистий шлях католицької та греко-католицької церков на землях, загарбаних Російською імперією.

   У житті кожного народу релігія і церква відіграють надзвичайно важливу роль. Це особливо вірно по відношенню до епох відділених від нашої століттями, до часів, коли світогляд переважної більшості людей був рслігіііннм.

    Тяжкою повинністю лягло на плечі петрівчан несення військової служби з поєднанням праці на землі. Тому єдиною відрадою людей була церква. Люди шукали в ній підтримки і розради. На початку XIX ст. кількість населення в селі становила 7 тисяч чоловік. До кінця XIX ст. їх кількість досягла 11,5 тисяч чоловік. Тож одна церква вже не змогла задовольнити духовні потреби всіх прихожан. Так за це століття в селі було збудовано ще 2 церкви.

      Наприкінці XIX ст. в п'ятому десятку розпочалося будівництво Миколаївської церкви, її ще називали "красунею" Петрового. Вона теж була збудована в традиційному грецькому стилі. Особливість цієї церкви полягала в тому, що побудована була вона із червоної цегли, виготовленої із власної глини. Будували церкву болгари, використовуючи розчин, зроблений на яйцях із домішками свинцю. Про міцність цієї споруди свідчить той факт, що в 30-х роках XX ст., після закриття її радянською владою, було вирішено розібрати її на цеглу, але це виявилося неможливим, тому за допомогою вибухівки її зруйнували, а будівельний матеріал (цеглу) використали згодом під час будівництва сучасного будинку культури.

    Невтішна доля спіткала і Вознесенську церкву. В 1929-30-х роках під час її знищення було знайдено пляшку вина, яка датувалася 1800 роком. Швидше всього, що це було вино, яке залишилося від першої літургії, що пройшла після відновлення церкви після чергової пожежі.

    Але навіть три церкви не могли задовольнити всієї кількості прихожан, тому частина їх відвідувала два будинки для молитв.

До першої половинни XIX ст. священиків обирали парафії, інколи священики передавали свої приходи синові чи внукам своєрідні священицькі династії. За Миколи І священиків стала призначати консисторія. Призначення консисторіями священиків замість обрання їх селянами вносило розкол та охолодження між духовенством та громадами. До призначених священиків громади ставилися як до чужих, та й самим священикам тяжко було ввійти в життя своїх парафіян. Тому в цей час спостерігається частазміна в складі духовенства. Але були й такі священики, чия діяльність залишила глибокий слід в історії Петрове. Так, у 1860 році у Вознесенську церкву приїхав новий священик А.Манжелей. У першу чергу він повів активну боротьбу з п'янством, оскільки чисельні шинки сприяли духовному та економічному зубожінню населення.

    На базі Вознесенської церкви функціонувала церковно-приходська школа, але вона не могла охопити всіх дітей, які бажали і мали змогу навчатися. Тому іншим напрямком діяльності священика була спроба розширити кількість закладів освіти в селі. В деякій мірі це йому вдалося. Так, у 1877 році за сприянням Манжелея було відкрито 2-х класну земську школу. Б 1879 році відбувся перший її випуск.

    На кінець XIX ст. церкві і казні в Петрове належало 44737 десятин землі, тобто, церква була великим землевласником. Ці землі оброблялися найманими селянами.

    Населення Петрового було досить набожним. Якщо в інших регіонах України в цей період з”являються секти, то Петрове ця хвиля не охопила, пройшла стороною.

        Особливо полюбляли селяни християнські свята, коли, відстоявши святкову літургію після проповіді священика, можна було трішки відпочити, тому що робити в ці дні заборонялося згідно з церковними канонами. Петрівчани святкували всі дванадцять основних християнських свят. Протягом віків свого існування церква реорганізувалася, зміцніла, утвердилася, пустила своє глибоке коріння і отримала багаті сходи.

Отже, політика російського Синоду та світської адміністрації протягом цілого XVIII ст. в справі денаціоналізації Української Церкви дала в XIX ст. свої наслідки. Українська Церква була відірвана від народу й стала частиною Всеросійської Православної Церкви, якою правив Святіший Синод. Митрополитові Київському та Галицькому належало в Синоді третє місце. Хто саме був митрополитом — це вже не цікавило Україну, бо був він не обранцем народу, а урядовцем «духовного ведомства». Дуже показова церемонія «наречения» єпископа, яка заступила в ХІХ ст. обрання його. Ця церемонія відбувалася в приміщенні Синоду, в присутності всіх його членів, де обер-секретар Синоду читав кандидатові царський «височайший указ» про призначення його на єпископа.

Київські митрополити змінялися, не залишаючи жадного сліду. Всі вони були росіяни і для більшости з них Київська митрополія була лише ступнем до вищої — Московської або Петербурзької.

Зрідка траплялись серед них люди, що цікавилися Україною, наприклад, Євгеній Болховітінов, дослідник київської старовини, автор цінних наукових праць. Митрополія втратила своє значення, і митрополит керував тільки Київською єпархією.

Наприкінці ХІХст. в Україні було 8 єпархій: Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Волинська, Подільська, Катеринославська та Херсонська. Дев'ята, Симферопільська, охоплювала Крим із північними степовими повітами. На єпископські катедри також не обирали єпископів, а призначав їх Синод, переважно росіян. Другою відміною від XVIII ст. було те, що єпископи дивилися на ці свої катедри, як на тимчасові місця, звідки можна дістатися до Росії або до Сибіру. Втрачався внутрішній зв'язок між єпископами та вірними, затиралася й національна свідомість пастирів, які здебільшого ревно служили російському Синодові. Учителями в духовних семінаріях та духовних школах-бурсах були теж росіяни, які навчали в дусі офіційного патріотизму й сприяли русифікації.

Допомагали в русифікації Української Церкви духовні консисторії при єпископських катедрах. Консисторії комплектувалися «надійними» людьми, до великих міст добирали священиків-росіян та «малоросів». Залишалися поза тим сільські парафії, яких напередодні революції 1905 р. було понад 9.000. В більших селах та містечках бувало по два-три священики; загалом було приблизно 12.000 священиків. До першої половини XIX ст. священиків обирали парафії, але за Миколи І священиків стала призначати консисторія. Проте, на практиці обрання залишалося в тій або іншій формі, як залишалися по парафіях і своєрідні священичі династії—передача їх священиком синові, внукові або навіть зятеві. Синод забороняв проповіді українською мовою, українську вимову в Богослужбі, але життя було міцнішим, і священики-українці мимохіть вносили в церковні відправи українську вимову, бо іншої не знали.

У XIX ст. Російська Церква вела вперту боротьбу з виявами української національної самобутности: заборонено будувати церкви в українському стилі, вживати при малюванні ікон український стиль, прикрашати церкви статуями (у цьому Синод бачив католицькі впливи), додержуватись звичаїв, які відрізняли українське Богослуження від московського.

Призначення консисторіями священиків, замість обрання їх селянами, вносило розкол та охолодження між духовенством і громадами. До призначених священиків громади ставилися як до чужих, та й самим священикам тяжко було ввійти в життя своїх парафіян.

Те, що міцний зв'язок, який був колись між духовенством і парафіянами, слабшав, відкривало можливість ширитися в Україні різним релігійним сектам. Найбільшою була секта штундистів (баптистів).

Початок штундизму поклали в середині XIX ст. німецькі колоністи. Українські робітники, які працювали у цих колоністів, спільно з своїми господарями співали на сходинах псальми, слухали читання Біблії. Це звали «Eine Stunde». Такі сходини стали влаштовувати й українці, вертаючись додому. Провідники штундистів вимагали від своїх членів високоморального життя, не допускали пиянства, до Церкви ставилися неґативно. «Штунда» охопила Херсонську і Катеринославську губернії, перейшла на Волинь, Чернігівщину та Київщину. Проти штундистів виступали православні місіонери; поліція, на вимоги Синоду, почала арештовувати провідників того руху; багатьох заслано на Сибір. Тільки після революції 1905 року штундисти легалізувались.

Одночасно ширилися в Україні містичні секти, серед них найбільше значення мала заснована в кінці XIX ст. на Київщині селянином Мальованим. Мальованці не визнавали Церкви, свят і радісно сприймали життя, вірячи, що вже прийшов Христос. Містичним характером відзначалася секта «шалопутів», що ширилася на Катеринославщині. Усі ці секти мали антиукраїнський характер. Вони свідчать про те, які великі були релігійні прагнення народу і як мало задовольняла їх офіційна Церква.

Охолодження до Церкви відчувалося й серед інтелігенції, яка, починаючи від Сковороди, творила свій власний світогляд. У XIX ст. ширилися серед молоді революційні та соціалістичні ідеї, які підривали релігію. Наприкінці XIX ст. стало «модним» безвір'я, у всякому разі — байдуже ставлення до Церкви. М. Драгоманов, який у 1870-их роках був одним із найбільше впливових провідників молоді, ставився «з принциповим запереченням до християнської релігії і Церкви, як до чинників, що віджили свій вік і гальмують соціальний, політичний та культурний поступ», — писав Д. Дорошенко. Найкращий ґрунт знайшов М. Драгоманов у Галичині, де друкував свої антирелігійні твори. Його противники, які проти ідеї космополітизму висували ідею українського націоналізму, В. Антонович та О. Кониський, були також байдужі до Церкви.

Однак, треба мати на увазі, що головна маса народу залишалася відданою своїй Церкві, своїй вірі. Вірні виповнювали храми, тисячами ходили на «прощі», на богомілля до старовинних святинь: до Київської Лаври, до Почаєва.

У XIX ст. закінчився процес народження та зміцнення нової провідної верстви. У той час, як вища верства України — шляхетство — у значній мірі русифікувалась, за невеликими, порівнюючи, вийнят-ками, національний та релігійний провід перебрала інтелігенція духовного походження. Не зважаючи на всі урядові заходи зрусифікувати духовні школи, семінарії та Київську Духовну Академію, вони стали осередками відродження України. У семінаріях та Академії творилися українські гуртки, члени яких вивчали історію, літературу, етнографію України.

З духовних родин вийшло багато видатних письменників (Амвросій Метлинський, С. Руданський, А. Свидницький, І. Нечуй-Левицький) і вчених (О. Бодянський, Ф. Лебединцев, академік М. Грушевсь-кий, С. Терновський, П. Житецький, О. Костяковський, о. Ю. Січинський та його син В. Січинський, Ф. Матушевський, В. Доманицький, В. Біднов, С. Лотоцький, С. Єфремов, Ф. Сушицький, М. Біляшевський, та В. Щербаківський).

Чим далі йшли заходи Синоду, щоб позбавити Українську Церкву її національного характеру, тіш більше відчувалася потреба дати народові св. Письмо зрозумілою йому мовою, потреба в добрих перекладах св. Письма на українську мову, як то роблено ще в XVI ст. З початку XIX ст. Г. Квітка-Основ'якенко і М. Максимович дали спроби перекладів окремих витягів із св. Письма. П. Куліш, спільно з І. Пулюєм, розпочав систематичний переклад Біблії та Євангелії. Року 1869 у Львові надруковано «П'ять книг Мойсея», а року 1871 у Відні — переклад Євангелії. Але всі ці переклади залишилися недосяжними в Україні через накази 1863 та 1876 років, які забороняли друкувати в Україні книги духовного змісту українською мовою і привозити їх із-за кордону. Не пощастило й П. Морачевському надрукувати переклади Євангелії та Діянь Апостольських: не зважаючи на однодушну позитивну оцінку рецензентів Академії Наук, Синод року 1863 дозволу на видання не дав. Так у XIX ст. не вдалося зробити, св. Письмо доступним українському народові. Тільки в 1906 році надруковано переклади св. Письма П. Морачевського.

Питання для перевірки:

1. Порівняйте становище віруючих у Галичині, Буковині, Закарпатті.

2. Визначте перешкоди, які виникали на шляху консолідації української нації.

3. Які нові можливості отримали жінки в пореформений час?

4. Чи зумів імперський синод домогтися повного підпорядкування українського духовенства?

5. Визначте зміст академічного (наукового), митецького етапів консолідації нації.

6. Чим пояснити поширення в Україні протестантських сект?

7. Чим завершилися спроби московських церковних властей ліквідувати унію в Холмщині й Підляшші?

8. Порівняйте традиційне й нове в повсякденному житті українців того часу.