Історичний нарис " Заради честі, миру і майбутнього України"

                                                   Історичний нарис

           « Заради честі, миру і майбутнього   

                           України»                              

                                                  2021 рік

                                                    Зміст

Вступ……………………………………………………………………………..4-7

РОЗДІЛ 1. Добровольча діяльність козаків  Запорізької Січі……………....8-10

РОЗДІЛ 2. Подвиги українців у першій половині ХХ століття: Легіон січових стрільців, герої під Крутами та УПА……………………………………......11-15

РОЗДІЛ 3. Українські добровольці часів незалежності: Небесна Сотня,  воїни АТО…………………………………………………….………………………16-21

Висновок………………………………………………………………………22-24

Список використаних джерел та літератури……………………………….25-27

                                                           ВСТУП

« Заради честі, миру і майбутнього своє життя поклали на ваги.

І не вагалися жодної хвилини.  Злякалися, спинилися вороги.

І ми сьогодні маємо – Україну!»

                                                                                                      Ольга Калина

Ми, українці, унікальна нація, бо є нащадками однієї з найдавніших хліборобських цивілізацій – трипільської; нашою Батьківщиною є Україна, край з безмежними степами, широкими річками, гарними дівчатами, розумними хлопцями, геніальними поетами та,  на жаль, важкою історією. Наша земля дала світу Т.Шевченка та Івана Франка, Соломію Крушельницьку та Анатолія Солов’яненка, Миколу Амосова та Михайла Грушевського, Василя Стуса та Ліну Костенко! І цей список нескінченний. Ми нація, яка пережила у ХХ столітті дві світові війни, три голодомори, репресії радянського режиму, трагедію на Чорнобильській АЕС, лихі 90-ті. А от Революція Гідності, анексія Кримського півострова, війна на Сході нашої країни – це, на жаль, наше сьогодення.

Сьогодні ми переживаємо надзвичайно важкі часи, які, мабуть, на довго залишаться в нашій пам’яті. Не так давно слово «війна» було дуже далеким для нас. «Війна? Яка війна? Проти кого? З ким? З Росією? Та вони ж наші брати!»,  наївно думали ми. З дитинства нас виховували ставитися з повагою до всіх народів і до кожної людини окремо. Поважати вибір всіх людей, незалежно від кольору шкіри, національності та майнового статку. І от прийшла війна, тисячі людей віддали і віддають своє життя за національну цілісність нашої держави, матері хоронять своїх синів у закритих гробах, діти залишаються без тата в сім’ї. Волонтери не сплять ночами, щоб допомогти бійцям на фронті. А все чому? Ми не засвоїли історичний урок про те, що Росія нам не брат і не друг, ця країна завжди була негативно та імперіалістично налаштована по відношенню до України. Їх царі знищили козацтво, вони переписували нашу історію, скарби та інтелігенцію вивозили до себе в Петербург, палили села, нищили український народ Голодомором, закривали рота, щоб ми не говорили українською мовою, вбивали та вивозили до ГУЛАГу цвіт української нації. Список злочинів північного сусіда надто великий… На мою думку, Революція Гідності та війна на Сході стали тією точкою неповернення у стосунках двох держав. Я щиро вірю в те, що українці раз і назавжди усвідомлять цей урок історії.

                   Чим раз, тим більше ми задумуємось, вірити комусь чи  ні, проте продовжуємо підтримувати вбивць і мародерів, тих,  хто готовий Батьківщину продати за гроші, тих, хто буде перший тікати із корабля. Чому наш народ продає свій голос за безцінь і потім сам жаліється, що йому погано живеться, хоча  міг б зробити своє життя кращим. Це теж є одним з уроків, які треба засвоїти. Чудовим прикладом є козацька система голосування. Кожен голос на виборах важливий! І голосувати треба з розумом, а не за пусті обіцянки та підкуп.

 Українцям з давніх часів не вистачає єдності політичних сил. Так, у нас розвинений інститут демократії, проте, зазвичай наша політична система виглядає як лебідь, рак та щука. Немає єдності та підтримки, що у Кабінеті Міністрів, що у Верховній Раді. Звичайно, у державі має бути опозицію, проте, у нас її надто багато. Так було і за часів Української революції 1917-1921 років. Самостійники собі, автономісти собі… Хтозна, щоб було в Україні, і якою б була наша держава, якби у 1917-1921 роках перемогла революція.  Я впевнена, що кожен громадянин має знати історію свого народу, своє коріння. Напевно, немає такого українця, який не чув про Українську революцію 1917-1921років. Ця подія залишила свій істотний відбиток і на нашому сьогоденні. Він полягає в тому, що було збережено й поглиблено процес українського державотворення, який бере початок від часів Київської Русі. Українці знову нагадали всьому світові про себе як про окрему націю, що має повне право на власну державу. Набутий досвід і уроки стали надбанням наступних поколінь борців за українську державу і знадобилися наприкінці XX ст. Боротьба українського народу за незалежність показала, що однієї ідеї проголошення самостійності недостатньо. Потрібна єдність усіх політичних сил, якої завжди бракувало в Україні. Головний урок, який маємо винести, — ми повинні зробити все, щоб українська державність не зникла від навали окупантів, як це сталося наприкінці українських визвольних змагань 1917—1920 років. А нині потрібно  вшанувати тих українських героїв, українських політичних діячів, які творили основи української державності на початку ХХ століття, які вже тоді засвідчили, що Україна має бути країною демократичною, розуміли, що Україна об’єднує людей різних національностей, підтримували українську культуру, науку. Хоч які були тоді між ними стосунки — між Грушевським, Петлюрою, Винниченком спочатку, Скоропадським потім, — усе-таки кожен із цих історичних діячів вніс багато у становлення української державності. І наше завдання - гідно їх шанувати. Тож, українським політикам треба об’єднуватися та знаходити спільну мову. Не можна об’єднуватися лише перед розстрілом. Треба об’єднуватися значно раніше. Це два головні уроки, які потрібно засвоїти.

Потрібно витрачати кошти на створення нових українських музеїв, де б молоді українці вивчали історію своєї країни. Цього ще немає. Держава має приділити увагу музеям визначних історичних діячів і це ті гроші, які не витрачаються марно. Ми маємо більше вивчати українських добровольчий рух, бо це феномен, який з’являється у найтяжчі для країни часи. По суті, це інвестиція в наше майбутнє, в патріотизм людей, які будуватимуть Україну в майбутньому.

 Я щиро вірю у краще майбутнє України, яке ми маємо будувати  разом, треба тільки робити це з огляду на сторінки нашої історії, щоб не стрибати на одних і тих самих граблях декілька століть.

 Єднаймося, українці!

Боротися треба

Та дістати молитвою

До самого неба…                                                                                            

Тихо віє свіжий вітер

Рідним степом, гаєм…

Захистіть свою свободу!

Молю вас, благаю!

З такими поетичними словами до нас українців звертається моя однокласниця Марія. Втілення в життя цих поетичних рядків визначить майбутню долю моєї України. України, за яку українські добровольці в різні періоди  історії свідомо і за покликом серця ставали на захист її суверенітету і територіальної цілісності. Завдяки нашим героям-добровольцям ми сьогодні маємо незалежну Україну. Свято шануючи пам'ять наших борців, ми повинні бути єдині і тоді ніхто нас не здолає і Україна буде процвітати.

РОЗДІЛ 1. Добровольча діяльність козаків  Запорізької Січі

Отаманщина- військові угруповання на чолі з незалежними та самопроголошеними лідерами, що діють у межах певного регіону,  є стійкою й незвичайною рисою української військової історії. Термін походить від слова отаман, що означає ватажок вільних бойовиків. Етимологічно це слово могло виникнути завдяки впливу польської та турецької мов, оскільки запозичення слів із цих мов було природним для українських степовиків XV—XVIст. Хоча отаманщина здебільшого використовується в контексті Української революції та громадянської війни (1917–1921 рр.), її коріння сягає глибоко в українську історію — у містичну й легендарну добу запорізького козацтва.[4,с.43]
У 15 столітті на південному кордоні степу почали селитися озброєні групи мисливців і рибалок, які здебільшого походили з селян, яких і Польське королівство, і Московська імперія почали залучати до прикордонної служби. Вільні воїни, яких називали козаками, були підпорядковані отаману, мали широкі права й повноваження, що сприяло розвитку унікальної соціальної групи на Запорізькій Січі. Українські козаки виявилися високоефективними в боях і залишалися окремою групою до депортацій, організованих Катериною ІІ. Відтепер запорізькі козаки вважалися в Україні національними героями; кобзарі (барди) співали про них пісень і козацтво стало національним міфом, хоча згодом ця тема була розроблена в літературі. 

Український козак став символізувати етнічний образ України, як середньовічний лицар Західної Європи чи самурай Японії. Насправді до цієї славетної соціальної групи належала лише меншість українців, але їхній вплив на історію, культуру та психологію країни був надвичайно глибоким. Якщо ви знаєте історію козацтва, ви не здивуєтеся, коли виявите, що українці, які на перший погляд здаються тихими та скромними, можуть вийти протестувати на Майдан і стати мужніми воїнами.

Історичні джерела розповідають, що українське козацтво походило з найрізноманітніших національностей і соціальних груп. Їхні предки походили з українських, російських, польських, татарських територій і з великим ризиком мігрували в південні степи, щоб полювати, рибалити, збирати мед, виготовляти ремісничі вироби.

Перші згадки про козаків з’являються наприкінці 15 століття [6, 224], а слава про них поширилася по Європі протягом наступних ста років. Їхні набіги й пограбування залякували Туреччину, а підтримка Польщі в походах проти московитів похитнула московський престол.

На початку 16 століття віруючі християни, європейські намісники, вважали козаків важливими союзниками у війні проти Османської імперії. У 1621 році литовсько-польські війська воювали з Османською імперією під Хотином. Там козацькі війська на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним приєдналися до польсько-литовських військ і зупинили турецьку армію на її кордонах. [2, 52]

Після цього, запорозьке козацтво почало висувати до Речі Посполитої все більші соціальні вимоги. Реакція поляків не задовольнила козаків, тому вони підняли повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Воно завершилося створенням козацької автономії.

Українське козацтво здобуло незалежність у 1649 р. Того року внаслідок Зборівських договору між керівниками Речі Посполитої та козацьким гетьманом Богданом Хмельницьким король визнав самоврядність Гетьманщини  у складі Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств із забороною розміщення польських військ у цих воєводствах.

Саме козаки поширили та популяризували не вживаний у докозацьку добу термін «Україна» як назву своїх територій.

Першим, суто українським суспільством, історики вважають суспільство запорозьких козаків. Як протодержавна нація, вона боролася за право на існування, чинила опір ворожим зазіханням. Козацьке військо створило власну, унікально розвинену державно-адміністративну структуру, яка принципово відрізнялася від подібних структур сусідніх держав. Приймали іноземних послів, укладали міжнародні угоди, тощо. Проте титули козацької аристократії не мали жодної ваги в очах іноземних еліт.

Закони Запорізької Січі були досить суворими. За крадіжку чи вбивство одного зі своїх однолітків козака можна було поховати живим, разом із мертвим або забити кийками. Це не було особливо гуманним ставленням, але воно допомагало підтримувати відмінну дисципліну.
Сьогоднішні українські військові добровольці наслідують козаків Запорізької Січі не лише символікою та зовнішнім виглядом, а й поведінкою. Сучасні українські воїни, які воюють на Донбасі, часто копіюють чуби козаків, щоб бути схожими на тих безстрашних середньовічних воїнів. Адже російсько-українська війна відбувається саме на тих територіях, де в давнину проходив кордон між козацькими землями та Диким Степом.

«Січ» використовувалося в назвах кількох національних українських добровольчих загонів упродовж української військової історії ХХ століття. Це не випадково, адже «Січ» символічно втілює військову працездатність (козацтво), національні традиції (одяг, зовнішність), свободи (особливі права козаків), народовладдя (колегіальне керівництво козацтвом, Радою) і, нарешті, патріотизм. [8, 34]

РОЗДІЛ 2. Подвиги українців у першій половині ХХ століття: Легіон січових стрільців, герої під Крутами та УПА

Січовиками називали національні спортивні товариства в Галичині та самооборону на Закарпатті. Легіон Січових Стрільців (УСС) — українська національна одиниця, сформована в австро-угорській армії і партизани Української повстанської армії (УПА) також називали себе подібним чином під час Другої світової війни.

Українські Січові Стрільці (УСС)-це єдина українська частина в австрійській армії. Організована в Галичині, в серпні 1914року, за ініціативою Верховної Української Ради. Першими добровольцями були учасники українських воєнізованих організацій, таких, як товариства « Січ», «Сокіл», товариство української молоді «Пласт». У вересні 1914 р. лише 2,5 тис. з них було прийнято до армії і відправлено на Закарпаття для короткого навчання. Через два тижні окремі роти УСС були переведені на російський фронт у Карпатські гори. [17, 82]

УСС були поділені на десять рот, які спочатку об’єдналися в два з половиною батальйони, а потім у три самостійні групи (командували сотник Михайло Волошин, капітан Григорій Коссак та майор Степан Шухевич). Поставлені під оперативний контроль австрійської 55-ї піхотної дивізії, вони тактично використовувалися як батальйони або роти 129-ї та 130-ї австрійських бригад. Командиром легіону був Теодор Рожанковський, потім Михайло Галущинський. У березні 1915 року посаду командира легіону було скасовано, а УСС розділено на два самостійні батальйони (командували Коссак і Семен Горук), а згодом — В. Дідушок), рота запасу, навчальна частина. Легіон відзначився в боях під Маківкою (29 квітня–3 травня 1915 р.), Болеховом, Галичем, Завадівом, Семиківцями. Незважаючи на втрати, сили залишилися у восьми піхотних ротах (у двох батальйонах). У 1916 році батальйони були об'єднані в Перший полк УСС під командуванням майора Коссака, а потім підполковника Антіна Вариводи. У серпні-вересні 1916 р. полк втратив під Лисонією понад 1000 чоловік і був скорочений до батальйону (командував полковник Ф. Кікаль). У липні 1917 року під Конюхами УСС зазнала ще однієї важкої втрати. З уцілілих рот УСС «Гуцуль» та УСС «Кіш» було переформовано в новий батальйон (командував Д. Кренжаловський). У лютому 1918 р. під командуванням майора Мирона Тарнавського вони з австрійською армією рушили на Херсонщину. У жовтні батальйон передали на Буковину. 3 листопада УСС прибув до Львова, занадто пізно, щоб утримати місто проти поляків. [18, 94] До січня 1919 року батальйон був розширений до Першої бригади Української Галицької Армії (УГА). Під командуванням майора О. Букшованого спочатку він складався з одного полку. До червня 1919 року в ньому було два піхотних полки, кавалерійський загін, артилерійський полк та інші підрозділи підтримки. Коли УГА було реорганізовано в Червону Українську Галицьку Армію, УСС став Першим піхотним полком під командуванням сотника З.Носковського, а потім Михайла Барана. Наприкінці квітня 1920 р. полк зазнав важких втрат у бою і був оточений польською армією; 2 травня 1920 р. вона була змушена капітулювати.

Легіон УСС був першим і найтривалішим (5,5 років) українським військовим формуванням під час і після Першої світової війни. Його колишні старшини стали організаторами та керівниками Січових Стрільців у Києві. Його старшини відіграли важливу роль і в Листопадовому повстанні у Львові 1918 року. У ньому були найкраще підготовлені війська УГА, а офіцери були головними командувачами армії. [19, 28]

Подвиг молоді під Крутами. Герої Крут – кіборги 1918 року! Битва під Крутами є символом героїзму та добровольчого руху української молоді.

Був холодний січневий день 1918 року, юнаки, які ніколи не тримали зброї, протистояли лютому ворогу, це були студенти Київського університету Св. Володимира та вихованці Кирило-Мефодіївської братської гімназії, їх було три сотні. Вони не тільки стримували ворога, але й завдали значної поразки «червоній орді»! [3, 90]

Незважаючи на десятиліття забуття та активне переписування історії «радянськими істориками», українці завжди пам’ятають Героїв Крут – дітей України, які віддали своє життя за її майбутнє. 

Про бій під Крутами довго не згадували. Лише за роки незалежності в Україні заговорили про мужній подвиг студентства. На державному рівні пам’ять героїв бою почали вшановувати з 2004 року.

У 2006 році на місці подій було відкрито Меморіал Героїв Крут. До 80-ї річниці подій під Крутами Національний банк України випустив пам’ятну монету. У різних містах України проводяться заходи на честь героїв, народні віча та реконструкції битви. [20, 73]

Трагічна загибель студентів під Крутами стала символом патріотизму та жертовності в боротьбі за незалежну Україну.

ОУН-УПА.  УПА можна вважати найефективнішим добровільним збройним формуванням Другої світової війни, він був також найбільшим. Повстанська армія була створена Організацією Українських Націоналістів (ОУН) у жовтні 1942 року і одночасно воювала проти німецьких та радянських військ в Україні. Вважається, що в загонах УПА воювало загалом 100 000 добровольців-партизанів  і це, не враховуючи помічників-добровольців, таких як постачальники, медики та інший допоміжний персонал. В першу чергу, використовуючи партизанську тактику, підрозділи УПА успішно воювали проти радянських військ до 1953 року. [15, 204] Тим не менш, українці, які воювали проти Радянського Союзу, все ще були розділені за переконаннями, а ОУН розкололася на дві фракції у питанні, чи продовжувати співпрацю з німцями. Більш помірний табір, який, ймовірно, налічував понад 80 000 добровольців, продовжував службу в німецьких збройних формуваннях.
Одразу після здобуття Україною незалежності у 1991 році люди почали цікавитися долею УПА та її ідейного лідера Степана Бандери. [15, 63] За радянських часів діяльність УПА була зневажена, тому у людей склався стереотипний погляд на бандерівців. Обговорення різного ставлення до ОУН, оголошення УПА учасником Другої світової війни та переосмислення минулого загалом викликали гострі дискусії, які тривають і сьогодні. Вони залучають усіх громадян, навіть президента, розколюють українське суспільство. Українці з патріотичними почуттями досі бачать у бійцях УПА героїв, тому українські добровольці, які брали участь у конфлікті 2014–2015 років, використовували відзнаки УПА.
Отже, слід зазначити, що національні традиції України у військовій історії відіграли важливу роль у формуванні добровольчих загонів, які брали участь у останній війні. Вони проявилися не тільки в назвах підрозділів, а й в організаційних структурах, званнях, термінах, якими люди зверталися один до одного і елементах їхньої форми. Наприклад, фуражка польової форми нової української армії є варіантом кашкету УСС та УПА. Багато добровольчих батальйонів використовують символіку запорізьких козаків, ОУН та УПА на вишитих нарукавних знаках. З точки зору організаційної структури, деякі з сучасних волонтерських загонів використовують термін «сотня» замість «рота» за прикладом легіону УСС та армії УНР. 

Натхненні УПА, волонтерські загони також використовують звертання, як-от «друг» чи «брат». Декілька українських добровольчих батальйонів використовують червоно-чорний прапор бандерівської ОУН, який покликаний символізувати «кров націоналістів на власній землі».

РОЗДІЛ 3. Українські добровольці часів незалежності: Небесна Сотня, воїни АТО

Небесна Сотня. Найдраматичніша сторінка новітньої історії України розпочалася 7 років тому. 18-21 лютого 2014 року у Києві відбулися найзапекліші протистояння між силовиками та учасниками Революції Гідності. Співвітчизники віддали життя за право жити у вільній демократичній та європейській Україні. Особисто для мене Майдан тих часів не революція, а трагедія, бо коли з рушниці вилетіла перша куля і забрала життя людини - ми програли Майдан безповоротно. Можливо, ми виграли у багатьох інших речах, але Майдан ми програли. Бо ми всією країною безсило спостерігали, як кладуть невинних ні в чому людей зі смішними фанерними щитами один за одним, цинічно. Це одразу стало просто патовою ситуацією, коли можна лише мінімізувати втрати програшу. Про виграш та тріумф вже не йшлось. Можна розводити багато патетики про те, що вони стали поштовхом до змін і тому подібне, але від того стає ще сумніше, бо що ми за народ такий, що нам для того, щоб стати кращими  треба, щоб  перед всім світом відстрілювали молодих хлопців. Ми винні перед ними хоча б тому, що ми живі, а вони ні. Бо вони були не кращі і не гірші за нас, вони були просто нами. Це не жертви на війні, коли ти озброєний, чекаєш нападу і готовий захищатись. Це був масовий напад маніяка на романтичну жертву, котра взагалі вийшла побути з друзями. Тому для мене Небесна сотня - це, радше, жертви глобального нещасного випадку, автокатастрофи, у котру потрапила вся країна. Ми їхали за щастям і врізались в Камаз. А вони не вижили, бо були спереду, біля водія, на найбільш уразливому місці. Ще взагалі страшно дивують фрази «вони загинули не просто так», «це пожертва для нас», «це все недаремно». Легко живому щебетати про всіляке.  Та їх вбили просто, а ми живі.  Їх ніхто не питав, чи хочуть вони бути пожертвою…

Воїни АТО.  Після революції на Майдані та наступного конфлікту, який спалахнув у Криму та на сході України, багато патріотично налаштованих українців спонтанно почали формувати групи та вирушили в зону конфлікту. Перші такі групи були сформовані учасниками самооборони Майдану, після чого прихильники кількох політичних партій створювали збройні угруповання, а серед прихильників громадських активістів виникали різноманітні формування. [14, 84] За підпорядкованістю українські добровольчі загони, які брали участь у війні 2014–2015 років, можна поділити на чотири категорії: батальйони регіональної оборони (також батальйони територіальної оборони, підпорядковані Міністерству оборони), батальйони спеціальних операцій Міністерства оборони, внутрішні, резервні батальйони Національної гвардії (нацгвардії, колишні внутрішні війська).
Якщо класифікувати підрозділи сучасного українського добровольчого руху за ознакою їх формування, то їх можна поділити на три типи:

1) створені політичними партіями (полк «Азов»; батальйони «Січ», «Карпатська Січ» та ОУН; добровольчий корпус с. Правий сектор та інші); 

2) збройні формування, створені за ініціативою громадян або які виникли навколо громадських активістів («Донбас», батальйон «Айдар» тощо); 

3) регіональні оборонні батальйони (батальйони територіальної оборони), створені державою або органами місцевого самоврядування. [21, 94]
Незважаючи на те, що на початку конфлікту добровольчі батальйони були оснащені лише ручною вогнепальною зброєю та не мали іншого обладнання, вони успішно протистояли збройним формуванням сепаратистів на сході України. Це надавало державі можливість організувати внутрішню мобілізацію та перенести фокус регулярних армійських підрозділів у зону конфлікту. Проте історичний досвід (отаманщини) та реальна ситуація (непідпорядкування, випадки мародерства, військові злочини) свідчили про недовіру держави та армії до волонтерів. В результаті, а також згідно з вимогами Мінського протоколу, добровольчі загони були в основному змушені підпорядковуватися державним владним структурам і були виведені із зони конфлікту навесні 2015 року.[24,35]
Сьогодні майбутнє українських волонтерських загонів неоднозначне і залишається незрозумілим, чи використовувати потенціал волонтерів в інтересах держави. Колишні добровольчі загони, формально інтегровані в державні владні структури, залишаються боєздатними, набувають нове озброєння, поповнюють запаси та навчають війська. Однак тривожить постійна відсутність лояльності волонтерів до держави та той факт, що на них впливають політичні та соціальні групи.
На завершення слід визнати, що події та помилки минулого повторюються сьогоднішніми волонтерами. Патріотичні загони на чолі з різними лідерами (отаманами) були високоефективними в боях, але тепер вільні озброєні добровольці втягуються в політичні бої в інших частинах України з ініціативи отаманів і через їхнє неясне майбутнє. [23,  42]

Волонтерський рух.

Без волонтерів не було б сучасної та європейської України. У 2013-2014 роках вони здійснили Революцію Гідності. Згодом, у 2014 році, вони приєдналися до української армії і підтримували її всім необхідним у перші, найважчі місяці і таким чином допомогли призупинити військову агресію Росії на сході країни. Без волонтерів Революції Гідності не було б у 2013-14 роках.

Власне, Майдан би все одно зібрався, але навряд чи він вижив би без надійної волонтерської підтримки дійсно великого масштабу. У той час кияни дали приклад чудової самоорганізації для досягнення головної мети – змінити Україну і зробити її правовою європейською державою. [10, 84]

Щодня на Хрещатику в Києві волонтери брали на себе велику частину роботи по облаштуванню комфортного перебування кількох тисяч людей на Майдані. Серед них – медики, юристи, психологи, журналісти та інші. За лічені дні виникли десятки волонтерських ініціатив та інтернет-проектів. Наприклад, Єврохостел, який надавав притулок протестувальникам у київських квартирах, ЄвроМайдан SOS , який надав юридичну підтримку, Український кризовий медіа-центр (УКМЦ) , який звернувся до преси, Майдан-Медик з усією необхідною медичною допомогою тощо.

Навесні 2014 року, після початку російської агресії на Донбасі, багато добровольців з Майдану приєдналися до української армії, щоб протистояти ворогу. Крім того, вони створили волонтерський рух допомоги для забезпечення ресурсами ЗСУ та Нацгвардії. Рух також має потужне крило по всій території України, яке допомагає внутрішньо переміщеним особам (ВПО) з Криму та Донбасу. [12, 20]

Українські волонтерські організації продовжують допомагати армії. Виготовляють різноманітні речі для українських бійців: маскувальні сітки та халати, теплі рукавички, шкарпетки, різноманітні кухні тощо. Крім того, волонтери взялися на особливо важке завдання порятунку загиблих бійців та громадян. У 2014 році був популярний анекдот: «Якщо українці кажуть, що для перемоги потрібна ядерна боєголовка, то її не тільки за дві години зберуть, а й привезуть волонтери, з чаєм на додачу».

Зараз понад двісті волонтерських організацій допомагають українській армії по всій Україні. Нижче приклади найпопулярніших організацій:

«Повернись живим» — це благодійний фонд, заснований волонтерами у 2014 році, який допомагає закуповувати військову техніку, впроваджувати програмні рішення для розвідників, тренувати саперів, снайперів та артилеристів. Фонд вже придбав майже тисячу тепловізорів і тим самим задовольнив мінімальну потребу в тепловізорах на всій лінії фронту. Він оснастив радарами три українські кораблі. На фронті він розгорнув систему управління вогнем артилерії та обміну розвідданими, яка складається із засобів супутникового зв’язку фонду, комп’ютерів та партнерського програмного забезпечення. Минулого року фонд також підготував понад 2000 артилеристів, понад 700 саперів і близько 350 снайперів.

«Армія SOS» об’єднує волонтерів, які закуповують необхідні боєприпаси, засоби зв’язку, форму та продукти харчування. Вони доставляють усі товари безпосередньо до розташування підрозділів української армії.

«Восток SOS» — громадська ініціатива, заснована 5 травня 2014 року як волонтерська для допомоги переселенцям та людям на Донбасі та Криму. Цей фонд уже допоміг сотням тисяч людей у ​​більш, ніж ста містах Донбасу. Проведено сотні правозахисних заходів та ініціатив зі сталого розвитку. Зараз близько 35 активістів Vostok SOS допомагають переселенцям вирішувати різні проблеми. Наприклад, вони представляють свої інтереси в судах, допомагаючи отримувати пенсії чи реєструвати смерть і народження людей, які проживають на окупованих територіях.

«Восток SOS має міжнародний сертифікат, що дозволяє запрошувати волонтерів з інших країн. Сьогодні на сході України працюють волонтери Vostok SOS із Франції, Нідерландів та Румунії», – Юлія Кишенко, координатор освітніх програм Vostok SOS.

«Donbas SOS» координує допомогу переселенцям та громадянам у зоні проведення операції Об’єднаних сил. Його заснували 14 березня 2014 року активісти з Донбасу.

«Крим SOS» допомагає вимушеним переселенцям із Криму та Сходу України. Вони є виконавчим партнером Агентства ООН у справах біженців.

«Допомогти може кожен» – це центр для ВПО з Криму та Східної України, розташований у Києві на вул. Фролівській 9/11. Заснований волонтерами у 2014 році, коли вимушені переселенці були повністю розгублені і потребували всього – одягу, їжі, туалетного паперу. Цей центр був надзвичайно важливим. Його головна мета зараз — допомога в лікуванні, особливо важкохворим.

Волонтерський рух в Україні настільки поширений і важливий, що в листопаді 2014 року громадська організація Євромайдан SOS започаткувала волонтерську премію Євромайдан SOS. Щороку засновники цієї премії знаходять волонтерів з усієї країни, щоб дати їм можливість розповісти тисячам людей про свій проект, привернути увагу до важливих проблем та надихнути мільйони українців на волонтерську діяльність.

Волонтерство в Україні все більше розглядається як засіб розвитку, спілкування, впливу та отримання нових знань, знайомств і навичок. Це спосіб зробити Україну високотехнологічною та сильною країною, яка захищає права людини та цінує особистість. 

                                                Висновок

Явище феномену добровольця притаманне українському народові мінімум з XV століття. Відомий приклад – це добровольче об’єднання Запорізька Січ, яке складалося з добровольчих батальонів. Об’єднання мало свою систему управління, вільні вибори. Козаки боронили українські терени століттями, захищаючи свою землю століттями. Вони заклали підґрунття того, що українці – нація інтровертів, проте, ми здатні об’єднуватися заради спільної мети.

Ще одним яскравим прикладом добровольчого об'єднання є Легіон Українських січових стрільців. Створення Легіону УСС в серпні 1914 стало подією історичної ваги, попри те, що український чинник в армії Австро-Угорської імперії становив приблизно 8-9%. Адже це розкрило боєздатність українців у роки війни. Створення Легіону УСС стало можливим  завдяки двадцятирічній традиції українського молодіжного тіловиховного, спортивно-руханкового та патріотичного рухів. Йдеться про діяльність товариств «Сокіл-Батько», «Січ», «Пласт».

У 1914 році членами цих всім товариств було понад 100 тисяч юнаків та дівчат. У серпні почалося формування Легіону Українських січових стрільців і туди відразу приєдналося 25 тисяч добровольців. Велике значення відіграли і волонтери у цій справі. Волонтерами були прості люди, які забезпечували легіон їжею, зброєю, одягом і тд. Збиралися і  гроші на потреби армії у «Просвітах», які були на той час у кожному селі. Власне історія творення УСС, це і історія розвитку українського волонтерського руху, без якого б не було і сучасних добровольців.

У нас є приклад і у новітній історії України - це Революція Гідності та військові операції на сході України. У ті дні знову ж таки великі подвиги робили звичайні українці, які ходять поміж нас. Народ вийшов на Майдан, висловлюючи протест до тодішньої влади і вимагаючи затвердження європейського напрямку розвитку України.

У 2014 році було зафіксовано рекордну кількість добровольців, які пішли боронити терени нашої Батьківщини. Люди приходили за покликом серця, не чекали на отримання повістки. І саме добровольці сприяли мобілізації сил в тилу, допомогли зібрати та озброїти армію.
Завдяки власній мужності, патріотизму, відданості національним інтересам, а також невичерпній любові до батьківщини українські добровольці стали гордістю свого народу.
Добровольці... Їх подвиг врятував країну. Вони пройшли пекло найтяжчих бойових операцій: Широкине, Іловайськ, Мар’їнка, Донецький аеропорт…
Навіть сьогодні переоцінити внесок у визвольну боротьбу першої хвилі добровольців доволі важко.
Волонтерський рух в Україні має неабияке значення. Ще за часів Революції Гідності, український менталітет голосно заявив, про свою небайдужість та рішучість. І вже в перші роки війни на сході залишив свій слід в історії. Адже саме завдяки завзяттю волонтерів, їх хоробрості та самовідданості, не підготовлена українська армія змогла вистояти в нерівному поєдинку.

Але шлях волонтерства не завжди проходить через революції та війни.  Волонтер - це внутрішній стан людини. Її свідоме бажання змінювати світ власними силами.  Саме силами волонтерів було реалізовано чималу кількість заходів, акцій, благодійних фестивалів... Саме волонтери приходять тоді, коли допомоги чекати немає від кого...

Волонтери - це не якась окрема каста, особливо відданих людей чи незрозумілий феномен. Волонтер живе в кожному з нас. Він прокидається щоразу, коли нам не байдуже. Кожного разу, коли немає значення, чого вимагатиме Добро справи. Кожного разу, коли не бажаєш чекати змін і береш ситуацію в свої руки.

Список використаних джерел та літератури

1. A record number of people wants to work for Euro-2012 free of charge, available at: http://www.unian.net/ukr/news/news-462928.html 
2. Boretka N.P. and Krapivina G.O. (2010). Current status and problems of development of social-labor relations in volunteering. Sotsialʹno-trudovi vidnosyny: teoriya ta praktyka: zb. nauk. pratsʹ, vol. 1, pp. 105-112.
3. Freiwilliges Soziales Jahr (FSJ) oder Freiwilliges Ökologisches Jahr (FÖJ), available at: http://www.gesetze-im-internet.de/bundesrecht/f_jfg/gesamt.pdf 
4. Hnatovsky M.M, Korotkiy T.R. and Hendel V. (2015), “Mizhnarodne humanitarne pravo. Dovidnyk dlya zhurnalistiv”, Odessa, Ukraina.
5. Krapivina G.O. (2010), “Human resources and their motivation in volunteering”, vol. 5, pp. 117–123, Lviv, Ukraine.
6. Slobodskaya M.A. “Voluntary activity as a resource of social development”, available at: http://www.nogo.ru/speeches/other9.doc 
7. The fundamental principles of the international Red Сross and Red Сrescent movement, available at: http://ifrc-media.org/interactive/wp-content/uploads/2015/12/FP-brochure-2015.pdf 
8. The Verkhovna Rada of Ukraine (2011), The Law of Ukraine “About volunteer activity”, available at: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3236-17/ed20110419 
9. The Verkhovna Rada of Ukraine (2011), The Law of Ukraine “About volunteer activity” iz zminamy vid 05 berez. 2015 r., available at: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/3236-17 
10. Volunteer Movement in Ukraine, available at: https://www.gfk.com/fileadmin/user_upload/dyna_content_import/2015-09-01_press_releases/data/ua/Documents/Presentations/report_vyshlisky.pdf 
11. Volunteer Movement: Global Experience and Ukrainian Civic Practices (2015), available at: http://www.niss.gov.ua/content/articles/files/volonter-697e4.pdf
12. Б. Сергійчук , Тавруючи визвольний прапор. Діяльність спецбоївок НКВС-НКДБ під виглядом УПА. Київ, 2006, С. 160–163.
13. В.А. Смолій та ін. (Червоний). Історія українського козацтва. Т. 2. Київ: Києво-Могилянська академія, 2007. 1., 799, С. 723; 
14. Дмитрий Венедеев, Український фронт у війнах спецслужб. Украинский институт военной истории: Киев, 2008, С. 35–41. 
15. І. Патриляк, Військова діяльність ОУН(Б) у 1940−1942 роках. НАН України; Інститут історії України, КНУ ім. Т. Шевченка, 2004, С. 598.
16. І.О. Кресіна, Проблеми консолідації українського суспільства. Політична система для України: історичний досвід і виклики сучасності (Ніка-Центр: Київ, 2008), C. 920–922; 
17. Іван Монолатій. УкраÏньскi легіонери. Формування та бойовий шлях украÏнських сичових стрільців 1914-1918 рр . Київ: Темпора, 2008, С. 36–39, 60.
18. М. Вегеш, Карпатська Січ: сторінки історії (1938−1939). Ужгород: М. Вегеш, 1996, С. 23–25.
19. М. Р. Литвин, Легіон Українських січових стрільців: військове навчання, виховання, бойовий шлях –Велика війна (1914−1918 рр.) і Україна: історичні нариси. Київ: ТОВ «Видавництво «КЛІО»», 2013, С. С. 159−177; 
20. Сергей Дробязко, Восточные добровольцы в Вермахте, полиции и СС. АСТ: Москва, 2000, С. 44-45.
21. Сергей Екельчик, Історія України. Становление современной нации. Киев: КИС, 2012, С. 45-49.
22. Ю. Митрофаненко, Отаманщина як історичне явище: погляди В. Винниченка та С. Петлюри. Наукові записки. Вип. 92. Серія: філологічні науки. Кіровоград: РВВ КДПУ імені В. Винниченка, 2010. С. 175 – 181.
23. Юрій Бутусов, Добровольческие батальоны: структура, страхи, проблемы боевого застосування, – Зеркало Недели – Україна, № 30, 29.08.2014, gazeta.zn.ua/internal/dobrovolcheskie-batalony-str… vaadatud
24. Ярослав Тинченко, Новітні Запорожці. Війська Центральної Ради, березень 1917 р. – квітень 1918 р . Київ, Темпора, 2010, С. 96–102.