Комунальний вищий навчальний заклад 

“Херсонська академія неперервної освіти” Херсонської обласної ради

Кафедра теорії та методики викладання  соціально-економічних дисциплін

Відділ освіти Новотроїцької районної державної адміністрації

 

 

 

ГОРОБЕЦЬ А. Я.

 

 

 

 

 

ІСТОРІЯ  НОВОТРОЇЦЬКОГО РАЙОНУ ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ 

 

 

 

 

Навчальний посібник

 

 

 

 

 

 

 

 

Херсон _– 2016

 

УДК 94(477.72)(075.3) ББК 63.3(4Укр-4Хес)я721

  І90

 

 

Рекомендовано до друку засіданням Вченої ради КВНЗ “Херсонська академія неперервної освіти” Херсонської обласної ради (протокол  № 2 від 03. 04.

2014 р.).

 

 

 

 

Рецензенти:

Полякова Л. І. – к. іст. н., доцент кафедри історії і правознавства Мелітопольського державного педагогічного університету імені Богдана Хмельницького. 

Кузьменко Ю. В. – к. пед. н., доцент кафедри теорії і методики викладання соціально-економічних дисциплін КВНЗ “Херсонська академія неперервної освіти”

Херсонської обласної ради.

 

 

 

 Горобець А. Я. Історія Новотроїцького району Херсонської _І90 області: навчальний посібник. – Херсон: Айлант, 2016. – 352 с.

 

Навчальний посібник присвячений дослідженню історії Новотроїцького району Херсонської області. У видані дано характеристику реорганізації краю, проаналізовано ойконіми регіону та розглянуто формування мережі населених пунктів району.

Для вчителів, учнів і вихованців загальноосвітніх і позашкільних навчальних закладів, центрів перенавчання та підвищення кваліфікації. Навчальний посібник може бути корисним викладачам, аспірантам і студентам вищих навчальних закладів, а також всім, хто цікавиться краєзнавством.

УДК 94(477.72)(075.3)

ББК 63.3(4УКР-4ХЕС)Я721

  

 

ЗМІСТ

 

                Передмова………………………………………………………………     5

                Розділ 1. Наш край у різні періоди історії………………………….        8

                Розділ 2. Ойконімікон Новотроїцького району………………………    43

                Розділ 3. Генезис населених пунктів Новотроїцького району                  

3.1. Василівська сільська рада (с. Василівка,                         с. Дружелюбівка)…………………………………………….. 50

                                      3.2. Володимиро-Іллінська сільська рада (с. Володимиро-       

Іллінка, с. Софіївка, с. Новорепівка, с. Катеринівка,             с. Новоукраїнка)……………………………………………… 54

3.3. Дивненська сільська рада (с. Дивне, с. Лиходідівка,         с. Попелак, с. Свиридонівка)…………………………………    65

                                      3.4. Зеленівська сільська рада (с. Зелене, с. Перемога)……     84

3.5. Новомихайлівська сільська рада (с. Новомихайлівка,   с. Маячка,  с. Водославка)…………………………………… 88

3.6. Новопокровська сільська рада (с. Новопокровка,  с. Ясна Поляна)……………………………………………….     97

3.7. Новотроїцька селищна рада (смт. Новотроїцьке,              с. Благовіщенка, с. Захарівка)………………………………      104

3.8. Олександрівська сільська рада (с. Олександрівка,   с. Калинівка)………………………………………………… 126

                                      3.9. Подовська сільська рада (с. Подове, с. Качкарівка)….     128

                                      3.10. Селище міського типу Сиваське………………………   138

                                      3.11. Село Воскресенка………………………………………   194

                                      3.12. Село Горностаївка…………………………………….      204

                                      3.13. Село Громівка………………………………………….     212

                                      3.14. Село Новомиколаївка………………………………….    217

                                      3.15. Село Одрадівка………………………………………..      223

                                      3.16. Сергіївська сільська рада (с. Сергіївка,                               

                                      с. Вознесенка)……………………………………………….      242

                                      3.17. Сивашівська сільська рада (с. Сивашівка, с. Садове,          

                                      с. Заозерне, с. Овер’янівка)…………………………………     245

                                      3.18. Федорівська сільська рада (с. Федорівка,                             

                                      с. Метрополь, с. Кривий Ріг)…………………………………   249

                                      3.19. Чкалівська сільська рада (с. Чкалове, с. Ковильне,             

                                      с. Воскресенське, с. Двійне)…………………………………    256

                Розділ 4. Історичний нарис про населені пункти, що зникли                   

                                      4.1. Зелене…………………………………………………….    309

                                      4.2. Зинтюп-1…………………………………………………    310

                                      4.3. Зинтюп-2…………………………………………………    310

                                      4.4. Митрофанівка……………………………………………    310

                                      4.5. Молоканка………………………………………………     311

                                      4.6. Нагай-Киргиз…………………………………………….    311

                                      4.7. Петрівка…………………………………………………..   311

4.8. Семихатки………………………………………………… 314

                                      4.9. Сінне………………………………………………………   314

                                      4.10. Сольоне…………………………………………………    314

                                      4.11. Успенівка……………………………………………….    315

4.12. Хир’янівка……………………………………………… 315 4.13. Червона Долина………………………………………… 315

                Алфавітний покажчик населених пунктів району………………….     316

                Додатки…………………………………………………………………   319

                Список скорочень і позначень………………………………………      343

Список використаних джерел…………………………………………        346 ПЕРЕДМОВА

 

Держава, визначаючи конкретні шляхи становлення та розвитку суспільства орієнтується передусім на підростаюче покоління, потенціал         і знання якого, помножені на досвід попередніх поколінь, можуть стати запорукою прогресивного розвитку незалежної держави. Сучасні соціальноекономічні та ціннісно-світоглядні трансформації українського суспільства вимагають від школи вирішення непростого завдання – виховувати молодь творчу, соціально активну, політично грамотну, яка усвідомлює значення історично-культурної спадщини не лише державного, а й регіонального та місцевого значення. 

Так, у Державній національній програмі “Освіта” визначено, що пріоритетними напрямками реформування національного виховання є: “формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу…;  забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, культури та історії рідного народу” [28].

У контексті національного і культурного відродження України особливої важливості набуває вивчення історії рідного краю, залучення учнів до пізнання історико-культурної спадщини, зростання національної свідомості громадян, піднесення їх духовності. Лише заглиблюючись у споконвічну історію рідного краю, нарощуючи історичну пам'ять учнівської молоді шляхом краєзнавства, ми зможемо пробудити національну гідність кожної дитини, формувати   патріота України, допомогти усвідомити свою причетність до звичаїв та традицій землі предків, відчути потяг до служіння Батьківщині.

Вивчення історії рідного краю розширює і збагачує знання школярів про рідні місця, пробуджує інтерес і любов до рідного краю та його історії, допомагає  повніше відчути й усвідомити зв’язок історії із життям. Завдяки краєзнавству активізуються, поглиблюються та локалізуються наявні знання з історії України, оскільки вони розглядаються через призму історії району, села, родини, персоналій. Дослідження історії малої батьківщини сприяє розвитку дбайливого ставлення, не тільки до пам’ятників культури та історії, а і до людей, що живуть поруч.

Пізнання рідного краю допомагає соціалізації молоді, сприяє формуванню її духовно-моральної культури, наукової картини світу. Відбувається абстрагування учнів від злободенних проблем, що призводить до пошуку альтернатив у процесі самореалізації, оптимізація використання вільного часу, активізується відчуття гармонії, здійснюється ідентифікація, усвідомлення себе як частки  взаємовідносин із навколишнім світом.

Дане видання містить історичну характеристику території Новотроїцького району Херсонської області та 44 існуючих населених пунктів регіону від періоду їх утворення та заселення і до сьогодення, розглянуто адміністративно-територіальне підпорядкування та просторово-часові зміни сіл, подано історичну характеристику 13 зниклим населеним пунктам. Окрім того, проаналізовано ойконіми регіону дослідження, наведена їх класифікація за семантичною ознакою, досліджено етимологію назв населених пунктів.

Навчальний посібник містить список скорочень і позначень, бібліографію, алфавітний покажчик існуючих населених пунктів краю із зазначенням сторінки, на якій розкрито їх генезис.

Окремі параграфи третього розділу “Генезис населених пунктів Новотроїцького району” за загальною редакцією Горобця А. Я. підготували:

Кучерявий В. Б., Кучерява О. І. (с. Чкалове); Федоров В. П. (села Дивне, Попелак, Свиридонівка, Лиходідівка); Лисенко О. І. (с. Горностаївка); Мар-  чук Т. М. (с. Федорівка); Старина Т. М. (с. Олександрівка).

Навчальний посібник адресований, насамперед, учителям та учням загальноосвітніх шкіл, викладачам і студентам вищих навчальних закладів, а також широкому загалу, що цікавиться краєзнавством та історією.

Особлива вдячність людям, які надали інформацію, фотографії та світлини історії окремих населених пунктів: Зозулі А. Е., Зозулі О. І.,

Солодченко Н. А., Фальку О. Г., Боярській О. В. (смт. Сиваське); Чумній О. В.   

(с. Одрадівка), Сігарьову М. В. (с. Володимиро-Іллінка); Полосухіній Н. О.         (с. Дивне); Вирвихвост О. В. (с. Сивашівка); Хозовій Т. М. (с. Зелене); Сільніченко В. І. (с. Новомихайлівка); Кобець Л. М. (с. Сергіївка); Дерезі Г. В. (с. Василівка); Данилевич О. І. (с. Новомиколаївка); Ребриста В. М. (с. Подове).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. НАШ КРАЙ У РІЗНІ ПЕРІОДИ ІСТОРІЇ

 

Новотроїцький район – район у південно-східній частині Херсонщини. На півночі межує з Нижньосірогозьким та Іванівським, на сході – з Генічеським, на заході – з Каховським і Чаплинським районами, на півдні – з Красноперекопським районом Автономної Республіки Крим. Районний центр –       смт. Новотроїцьке.

Територія сучасного Новотроїцького району Херсонської області була заселена вже у пізньому палеоліті, тобто більше 10 тисяч років тому. Мешканці даного регіону за допомогою кремнієвих знарядь праці, колективно полювали на великих тварин, а також займалися збиральництвом, пізніше і рибальством, користувалися лише тим, що в готовому вигляді існувало в природі. Основою первісного суспільства була родова община. У той час винайдено лук із кремнієвими наконечниками стріл. З’явилися перші приручені тварини (пес, бик), що свідчило про початок переходу до скотарства, а потім і до землеробства. Цей період відбувався вже у епоху неоліту (VI - IV тис. до н. е.).

Тоді були приручені всі види домашніх тварин, які відомі і сьогодні.

Певну роль у житті населення почало відігравати сапне землеробство. Були винайдені кам’яні сокири, свердла. У селі Успенівка знайдено лоток із каменя без отвору для ручки. Із кісток тварин розпочали виробляти гарпуни та крючки. Вперше з’явився глиняний посуд. Виникли умови для міжплемінного обміну. Економічну основу первіснообщинного ладу складала спільна власність на засоби виробництва та продукти праці.

Якісно новим періодом розвитку виробничих сил і відносин була епоха міді та бронзи (IV - поч. І тис. до н. е.). У цей час освоєні нові види сировини, відкриті методи лиття міді, а пізніше і бронзи, що сприяло зародженню такої галузі, як первісна металургія. Форма для такого лиття знайдена в Новотроїцькому. Вироби із бронзи ніяк не могли повністю замінити кам’яні знаряддя. Саме в цей період виготовлення знарядь праці із різноманітних порід каменю досягло досконалості.

Виділення первісної металургії в окрему галузь виробництва призвело до появи більш досконалих знарядь праці із бронзи, значно розширило їх асортимент, що сприяло подальшому розвитку землеробства. Із сапного воно поступово переросло в плугове, при цьому розпочали використовувати у якості тяглової сили тварин (бик). Помітно збільшується асортимент культурних рослин, з’явилися також перші кроки до зародження садівництва та городництва. Усе це стимулює процес розподілу праці.

У період міді та бронзи удосконалювалися також засоби транспортування. Поява воза та спорядження для верхового коня дозволили швидко рухатися на великі відстані, що стимулювало розвиток контактів між племенами, сприяло формуванню нових етнічних утворень.

Збільшення суспільних багатств і майнова нерівність породжували міжплемінні сутички та війни. З’явилися, викликані необхідністю оборони, перші укріпленні поселення. Одне із таких поселень досліджено у селі Михайлівка Нововоронцовського району Херсонської області. Зі  збільшенням нерівності з’являються величаві надгробні пам’ятники (кургани, кам’яні закладки, а також скульптурні зображення людини).

Територія Новотроїцького району була відносно густо заселеною і в період пізньої бронзи (кін. ІІ - поч. І тис. до н. е.). Повсюди розміщувалися бронзо-ливарні майстерні. 

Під час спорудження рукава зрошувального каналу поблизу села Володимиро-Іллінка (в районі першої від села насосної станції) були знайдені та досліджені кургани з похованнями епохи міді та бронзи (ІІІ - ІІ тис. до н. е.), скіфів і сарматів (IV - ІІ ст. до н. е.).

Процес розкладу родоплемінного ладу особливо посилився у зв’язку з появою заліза, яке розпочали використовувати вже на останньому етапі епохи бронзи. Даний регіон у ІХ - VІІІ ст. до н. е. був заселений кіммерійцями. Їх поховання розкопані в межах села Метрополь. Поява заліза швидко витіснило знаряддя праці із бронзи та каменю. 

Племінна верхівка, що все більше багатіла, перетворювалася в експлуататорів. Виникали умови для створення перших державних утворень. У Нижньому Подніпров’ї їх утворення співпало з появою тут кочових племен скіфів (VІІ ст. до н. е.).

Перше державне об’єднання кочових скотарських племен скіфів, які витіснили кіммерійців і підкорили місцеві племена, виникло під керівництвом царських скіфів. Їх адміністративним центром у кін. V ст. до н. е. було Каменово поселення на території нинішньої Запорізької області. Херсонські степові простори входили до складу скіфської держави у VІ - ІІ ст. до н. е. На чолі держави були царі, які володіли деспотичною владою. Найвідомішим із них був Атей (ІV ст. до н. е.).

На території Херсонської області відомо більше 120 пам’ятників скіфського часу. Головним чином вони розташовані в Нововоронцовському, Бериславському, Каховському, Голопристанському та Новотроїцькому районах. 

У ІІІ ст. до н. е. почався занепад Скіфської держави. Територія нашого краю увійшла до складу новоутвореної держави під назвою Мала Скіфія, центр якого – Неаполь – знаходився в Криму. У той час в Приазов’ї та Нижньому Подніпров’ї з’явилася нова хвиля кочових племен – іраномовні сармати. Вороже на початку ставлення скіфів і сарматів поступово переходить до мирного співіснування. На території Херсонщини відомо близько 30 поселень скіфо-сарматського періоду. Найбільш дослідженими та добре вивченими є городища у с. Любимівка (Каховський район). У ІХ ст. у даному регіоні знаходилися половці. Не зважаючи на небезпечне сусідство з кочівниками,  слов’янські поселення Степового Подніпров’я продовжували існувати. З виникненням Київської Русі, притік слов’янського населення у степи збільшився, особливо в ХІІ ст. 

У першій половині ХІІІ ст. на Русь напали орди хана Батия, які спустошили немало поселень півдня сучасної України. Скориставшись ослабленням Русі, Велике князівство Литовське у другій половині ХІV ст. захопило західні і більшу частину південно-західних і південних руських земель, в тому числі і наш край. У другій половині ХV ст. значну частину правобережжя Нижнього Подніпров’я захопила Туреччина, а все лівобережжя опинилося під владою Кримського ханства, яке виникло у 1475 році, внаслідок розпаду Золотої Орди, а з 1475 року перебуває під владою Туреччини. З цього часу турецько-татарські феодали стали здійснювати набіги на Україну. Вони грабували населення, відбираючи худобу, зерно, а молодих людей забирали в рабство. 

Щоб попередити біду та мати можливість сховатися від татар, місцеві жителі викопували ями, закриваючи їх дошками, та ставили біля них чергових. Прикладаючи вухо до ями, було добре чутно стукіт копит при появі татарської кінноти в степах. Було і інше сповіщення населення про напад татар. На підвищених місцях будувалися вишки, на яких стояли бочки з мазутом. При появі татар чергові запалювали їх і чорний дим піднімався високо у небо, сповіщаючи населення про біду. Добре описані ці події в книзі Тулуб Зінаїди  “Людолови”.   

У кінці ХV ст. в низів’ях Дніпра Туреччина розпочала будувати фортеці. Так, недалеко від нашого краю, в районі сучасної Каховки, на острові Тавань (між Каховкою та Бериславом), на місці сучасного Берислава була зведена фортеця Кизикермен, а у сучасного села Тягинка – фортеця Тягинь. 

У боротьбі народних мас проти іноземних загарбників і феодальнокріпосного ладу, за об’єднання України з Росією велику роль відіграло козацтво, яке виникло у другій половині ХV ст. Запорожці прийняли активну участь в заселенні та економічному освоєнні даного регіону. Здійснювали тут переправи через р. Дніпро.

Перші відомості про вдалу відсіч козаками набігів кримських татар на півдні України належать до 1489 р. і 1515 р. Козаки виявляли масовий героїзм та відвагу у боротьбі із загарбниками. Спускаючись вниз по Дніпру на своїх дрібних чайках, вони нападали на турецькі фортеці, громили їх гарнізони, звільняли невільників. Після возз’єднання України з Росією (1654 р.) боротьба проти іноземних поневолювачів посилилася. Спільний похід запорожців і донських козаків до Таванської фортеці 1657 року попередив похід         60-тисячного війська кримських феодалів на Україну. Бої проти татар очолювали кошові Сірко І. та Ханенко М. З метою більш вдалого захоплення земель Північної Таврії, кримські татари стали будувати свої аули, назви яких збереглися і до наших днів.

На території сучасного Новотроїцького району практично до середини ХІХ ст. знаходились кочовища та аули ногайців. Рештки поселень пізніх кочовиків знайдені в районі села Сергіївка Новотроїцького району. На місці колишніх аулів у XVIII-XIX ст. українськими, російськими та іншими поселенцями засновано багато хуторів, сіл, інших населених пунктів. 

Назва народу (ногаї) і їх державні утворення (ногайські орди) походять від імені золотоординського темника Ногая, правнука Чингізхана.

Основу економічного побуту ногайців складало кочове та відгінне скотарство, хоча з поступовим переходом значної їх частини до напівосілого та осілого життя, землеробство набувало все більшого значення. Певну роль відігравали мисливство та промисли. Порівняно із сусідами, ногайська економіка була мало розвинутою: екстенсивність (наявність великих степових просторів         і         порівняно           нечисельне населення),          відсутність товарного виробництва та розвинутого суспільного поділу праці, брак капіталів.

Звичайно, у житті ногайців найважливішу роль відігравало конярство. Кінь для кочовика – головний транспортний засіб, з кобилячого молока виготовлялись гострі й смачні сири та кумис, на кобилячому молоці варили просяну юшку, м’ясо коней, особливо лошат, широко вживалось у їжу. Крім того, вони розводили овець (з молока яких готували бринзу та катик – кислий напій), кіз, верблюдів.

Протягом майже 300 років на території нашого краю мешкали ногайські татари. 

За наказом Катерини ІІ 1775 року Січ була ліквідована, а в 1783 р. Кримське ханство перестало існувати. Як наслідок, Крим і Північна Таврія, в тому числі і наш край, увійшли до складу Росії. З цього часу розпочалося інтенсивне заселення та економічне освоєння Причорномор’я. На цих землях осідали селяни, міщани, купці, ремісники, відставні військові та ін.

Серед тих, хто переселявся на південь, значний відсоток складали селяни, які втікали від поміщиків. Масовий характер набрали втечі з Правобережної України, де феодально-кріпосний гніт досяг широкого розмаху. Крім того, значна частина селян була із центральних руських губерній. Невелику кількість новопоселенців складали кріпосні селяни, яких переселили на отримані землі поміщики.

Юридично кріпосне право на цих територіях було закріплено у 1783 році. Поруч з народною та поміщицькою колонізацією значну роль в освоєні південних українських степів відігравала організована урядова колонізація.

Після ліквідації Запорозької Січі її землі були включені до складу новоствореної Азовської (1775 р.), а також створеної в 1764 р. Новоросійської губерній (з 1784 р. Катеринославського намісництва). Лівобережжя з 1784 р. було в складі Таврійської області. За наказом Павла І від 12 грудня 1796 року територія нашого краю увійшла до складу знову створеної Новоросійської губернії. У 1797 р. повіти були поділені на волості, як адміністративнотериторіальні, політичні та судові одиниці для управління державними селянами. Волостями керували виборні голова, староста поселення та писар. 

Нові зміни в адміністративному поділі півдня України відбулися в жовтні 1802 року, коли Новоросійська губернія була поділена на три губернії: Катеринославську, Миколаївську та Таврійську. У них було утворено 17 повітів, в тому числі Дніпровський і Мелітопольський Таврійської губернії і Херсонський – Миколаївської губернії. У 1803 р. центр Миколаївської губернії було перенесено в Херсон і губернія стала називатися Херсонська. Вся адміністративно-виконавча влада в губерніях здійснювалася губернаторами, яких назначав цар.

Наявність великої кількості вільної землі на півдні України давало можливість переселятися селянам і поміщикам із Росії та інших територій.

Наприклад, кріпосні селяни князя Волконського із Саратовської та Нижньогородської губерній у 1809 році заснували село Новорепівку.

Переселенці-селяни отримували від 26 до 60 десятин землі на двір, поміщики – від 1440 до 12 тисяч десятин. Заселяли цей регіон і іноземці. Лише протягом перших 10-15 років після приєднання Степової України Катерина ІІ роздала тут поміщикам більше 4,5 млн. десятин землі. Наприклад, Фейн (німець-колоніст) отримав 100 тисяч десятин землі. За отримані території вносилася пільгова платня по 5 копійок за десятину на рік, а для поміщиків по

2,5 копійки. До середини ХІХ ст. південь України ще був слабко заселеним. Лівобережжя було частиною тієї території, про яку в 1855 р. Маркс К. і Енгельс Ф. писали: “… местность у Перекопа в радиусе 200 верств очень слабо заселена”. 

На поч. ХХ ст. значно активізувався розвиток торгівлі. У містах і селах вона здійснювалася шляхом організації ярмарок, базарів, торгів. Як правило, базари організовувалися в селах один раз на тиждень, а в містах – три рази. З півдня України через Чорноморські порти вивозилися: хліб, вино, шкіра, овеча шерсть, тваринне масло, мило, сіль, сальні свічки. Головними перевізниками товарів були чумаки. За 60 пудів солі на поч. ХХ ст. чумаки брали за Дніпром 18-21 руб. сріблом.

На даній території зводили будинки із місцевого матеріалу: самана або робили стіни із вальків глини, перемішаної з рубленою соломою. Щоб менше витрачати такого матеріалу, хати вкопувалися в землю і вікна були практично на рівні із землею. Дах покривали очеретом чи соломою, зв’язаною в тюки. Двори частіше за все були відкритими. У протипожежних цілях господарські будівлі зводили подалі від будинку. Заможні селяни хати будували із каменя чи цегли. Двір огороджували кам’яним чи із лози парканом. Основною їжею населення був хліб, якого вистачало на 6-8 місяців, тому випікали його із ячмінного, просяного борошна із додаванням висівок. Масло, яйця, птиця, в основному, йшли на продаж для виплати податків та придбання найнеобхідніших знарядь праці й предметів домашнього господарства. Селяни, окрім зерна, вирощували капусту, цибулю, огірки, картоплю, перець тощо. Робили також заготівлі на зиму, зберігаючи їх у підвалах. Одяг населення був схожим з одягом руських селян. Жінки носили сорочки з чотирьохкутним викотом для шиї, корсетку з таким же викотом, спідницю, сарафан, прямо висячі свити і пальто. Чоловіки одягали домоткані сорочки та широкі брюки. Поширеними були кожухи, жилетки, картузи, солом’яні брилі. Жінки ткали килими із різнокольорової шерсті. Дуже бідно був обладнаний будинок: саморобні столи, табуретки, шафи (в кутку), дитячі підвісні колиски. У кожному домі було кілька ікон, біля них – лампадки. 

Коли ногайці покинули свої поселення, то протягом 1860-1864 рр. їх зайняли переселенці та перейменували на наступні:

ü    аул Аірча – на с. Громівка,

ü    аул Когонли – на с. Воскресенка,

ü    аул Койчі – на с. Сергіївка,

ü    аул Джав Киргиз – на с. Новопокровка,

ü    аул Талпь – на с. Миколаївка,

ü    аул Сарибулат – на с. Новотроїцьке,

ü    аул Каракуї – на с. Рождественське,

ü    аул Карачой – на с. Отрада (Отрадівка),

ü    аул Большой Ташкішкень – на с. Новомихайлівка.

У додатках А-В розміщені карти за якими можна прослідкувати існування та трансформацію населених пунктів краю.

У 1861 році в Росії відмінено кріпосне право. Норма селянського наділу була від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу. Інколи викупна ціна на землю була в два рази вище вартості землі до реформи. Тому повсюдно відбувалися селянські виступи. Вони вимагали землю без викупу. У кін. ХІХ ст. Каховка, Берислав, Генічеськ стали великими ринками робочої сили. Поміщики, заможні селяни вигідно купували тут робітників.

З 1862 р. село Новотроїцьке стало волосним центром Дніпровського повіту Таврійської губернії. 

У 1884 р. у Новотроїцькій волості нараховувалося 70863,9 десятин землі:

придатної – 62871 десятин, непридатної – 7992,9 десятин; 1674 двори з населенням 9434 особи: чоловіків – 4901 особа, жінок – 4533 особи.

Станом на 1885 р. мешканці волості сплачували наступні платежі:

оброчні та викупні – 15753,5 крб., волосні – 3902,7 крб., мирські – 4200 крб., казенні – 10486,9 крб., земські – 10250,1 крб. 

Усього кількість платежів становила 44593,2 крб., а прибуток волості з мирських статей дорівнював лише 14289 крб.

Отже, становище сільського населення було досить важким.

Після звільнення селян від кріпосного права розпочалося їх розшарування на куркулів, середняків, бідняків. Більшість селян не мали власної тяглової сили для обробітку землі, тому йшли на заробітки. 

Протягом 1882-1883 рр. у волості було засіяно 32768 десятин землі: власною тягловою силою – 591 двір (19167 десятин), з упрягою – 711 дворів (11459,5 десятин), найманими силами – 288 дворів (2015 десятин), іншими методами – 16 дворів (1265 десятин), а 516 дворів мають заробітки за межами свого господарства. Таким чином, у Новотроїцькій волості було 1015 дворів.

Населення краю займалося землеробством, скотарством і вівчарством (налічувалося 17003 голів овець). 

Також селяни ходили на заробітки до Сивашу на виволочу солі. Робота проводилася бригадами по 15 осіб. За два дні бригада виламувала кубічний сажень (9,7 м³) солі та отримувала за цю роботу від 15 до 25 крб. Сіль возили на станцію Ново-Олексіївку за 15-20 верств (16-21 км) по 1,5-2 копійки за пуд (16,38 кг) і в Таганаш (Крим) за 60-70 верств (64-75 км) по 4-6 копійок за пуд. Інколи селяни самостійно закупляли сіль по 5-7 копійок за пуд і реалізовували її по населених пунктах за ціною 10-13 коп./пуд.

Ходили люди на заробітки і на залізну дорогу, яка будувалася від станції Лозова до Сімферополя (дана залізниця була відкрита в 1874 р.).

Практично все населення Новотроїцької волості було неписьменне. З 4533 жінок уміли читати та писати 11, а з 4901 чоловіка – 524.

Лише у 1866 р. були відкриті дві школи: одну в Новотроїцькому, а другу в Рождественському. У Новотроїцькій школі діяла одна класна кімната, де  навчалося 57 учнів: 42 хлопці та 15 дівчат. Витрати на неї становили 383 крб., з яких 330 крб. жалування на двох учителів. У Рождественській школі діяла дві класні кімнати, де навчалося 121 учень: 104 хлопці та 17 дівчат. Витрати на неї складали 816 крб., з них 660 крб. жалування на трьох учителів. Плата вчителям виділялась за рахунок земства, а інші кошти за рахунок общини.

Першу земську лікарню в Новотроїцькій волості було побудовано в         1888 р. на 50 ліжок, де працював один лікар, три фельдшери та одна акушерка.

Нелегким було життя та побут переселенців. Степова цілина виявилася доволі важкою для оранки, часто спостерігалися посухи, суховії. Особливо дошкуляло безлісся та нестача води. Селяни не знали місцевих умов, прийомів обробітку землі та технології ведення тонкорунного вівчарства. Багато з них не змогли адаптуватися і вимушені були повернутися на рідні території. 

Згодом Таврійські степи стали хлібним краєм. У кін. ХІХ ст. все більше почали розорювати та засівати поля зерновими культурами. У поміщиків було розорано 78,2 %, а у селян 79,2 % землі. 

Куркулі та управителі поміщицьких економій наймали наймитів, тривалість робочого дня яких була від ранкової зорі до вечора. 

У 1904 р. оплата праці розподілялася таким чином: чоловікам – 9,67 крб., жінкам – 5,63 крб., підліткам – 3,54 крб. Наймачів годували найдешевшими стравами: кандьором (суп з пшоном), затіркою, мамалигою, галушками. Галушки готували з несіяного ячного борошна, з них стирчали остюки, тому наймити їх називали “небритими”. Тільки у свята давали м'ясо та молоко.

На поч. ХХ ст. процес розшарування селянства ще більше посилився. Становище бідноти погіршувалося. Вони розорювалися, оскільки через посухи та неврожаї 1900-1903 рр. були вимушені продавати свої землі і йти в найми до поміщиків. Куркульські господарства були досить великі. Так, лише в селі Новотроїцькому куркуль Павленко мав 120 десятин землі та 18 садиб у сільській місцевості, які він здавав в оренду торгівцям за значну плату. 

Другому куркулеві Каранді належав цегельний завод. Крім того, куркулі володіли 2 паровими млинами, 24 вітряками, олійницею, просорушкою. На плечі селян лягло і будівництво церкви. Фінансував будівництво поміщик з Доренбурга, а селяни повинні були йому здати третину своєї землі на 12 р.

У Новотроїцькій волості у 1907 р. з 207172 га землі належало: поміщикам  – 101138 га, куркулям – 45640 га, біднякам і середнякам – 60394 га.

Тяжке становище селян примушувало їх виступати та вести боротьбу проти поміщиків і куркулів.

Протести селян посилюються особливо в роки революції 1905-1907 рр. під впливом більшовицьких прокламацій, які були розповсюджені

Сімферопольським Комітетом РСДРП 02 квітня та 02 червня 1906 р. у селі Рождественське. 

Заворушення проводилися в різних формах: мітинги, збори, письмові звернення, приорювання поміщицьких земель, випаси худоби на поміщицьких землях, покоси на панських угіддях, розгром поміщицьких маєтків.

Так, Фальц-Фейн Ф., побоюючись за своє майно, 30 листопада 1905 р. писав Таврійському губернатору: “Ввиду ужасов, проходящих в западной части нашего уезда, обращаюсь к Вам с покорнейшей просьбой, ради спасения от разгрома хотя бы нескольких усадеб нашего уезда назначить… в АсканиюНову и к брату Владимиру 20 казаков. Если мы останемся беззащитными, то наши усадьбы и хозяйства постигнет та же участь, какая постигла все экономии западной части уезда”.

Телеграма командувача військами Одеського округу Кульбарса до Таврійського губернатора від 02 грудня 1905 р.: “Для прекращения разгрома помещичьих усадеб необходимо отправить не менее полуэскадрона крымцев через станцию Алексеевка, Новотроицкое в Асканию-Нова”.

Ось таким чином Фальц-Фейн Ф. врятував свої економії.

 У цей час поширюється праця Леніна В. “До селянської бідноти” і в селах з’являються більшовицькі агітатори та прокламації. Так, у с. Новотроїцькому          революційну        пропаганду          проводив    учитель       Саввон        Наум Денисович.

У донесенні помічника начальника Таврійського ГЖУ губернатору від 30 березня 1906 р. відзначалося, що “земський вчитель села Новотроїцького Саввон Н. веде агітацію серед селян на користь приєднання до “Селянської спілки”. Збирає селян, читає їм “Протоколи селянської спілки” та заклик “До селян”, виголошує промови та пропонує приєднатися до названої спілки. Мною 20 березня розпочато дізнання…” 

Про вплив більшовицьких ідей у сільській місцевості також видно з рапорту справника Дніпровського повіту Таврійської губернії від 01 травня 1906 р. таврійському губернатору, де говориться: “30 березня через село Новотроїцьке проходили вислані етапним порядком з міста Севастополя для поселення в общину селян Рождественського Фалько Полікарп та Опришко Федір, які до відправлення знаходилися в кордегардії при Новотроїцькій сільській управі. Після відправлення вищезгаданих осіб поліцейський десяцький Лісовий Федір виявив у кордегардії на стіні олівцем написи: “Геть царя, хай живе політична свобода, казнити царя”, а потім підпис: “Тут сидів Полікарп Ф.”.

Наприкінці 1907 р. селянський рух, як і повсюдно придушено силовим методом. Щоб уникнути нової революції та водночас створити для себе соціальну опору в особі куркульства, царський уряд запровадив аграрну реформу, яка була направлена на ліквідацію общинного землеволодіння в країні. 

Дозволялося виходити на хутори та наділи. Куркулі охоче йшли на виділ, бо, виходячи з общини, вони забирали собі кращі ділянки землі. А селяни, навпаки, вийшовши з общини, були приречені на розорення. Їм доводилося продавати свої наділи та переселятися до Сибіру. Але більшість їх незабаром повернулася назад.

Реманент у селян був відсталий (дерев’яний плуг з залізним лемешем, дерев’яна борона). Сіяли часто вручну, і врожаї були низькими. У 1914 р. з десятини вони збирали в середньому 34,7 пуди зерна. 

Селяни вели напівнатуральний спосіб господарства. Вони самостійно чинили шкіру, шили з овечих шкір кожухи, штани, шапки, ткали рядна, полотна, пряли вовну, в’язали панчохи, кофти, рукавиці. Були в селах краю і ковалі, кравці, столяри, бондарі, чоботарі. У Новотроїцькому та Рождественському двічі на рік відбувалися великі ярмарки, а базари організовувалися один чи два рази на тиждень. 

У 1913 р. на території волості було 12 початкових шкіл, 24 учителя та 750 учнів. Охорона здоров’я знаходилася на низькому рівні: у Новотроїцькому була одна лікарня на всю волость, яка мала 50 ліжок. У ній працювали один лікар, три фельдшери та одна акушерка. 

Перша Світова війна (1914-1918 рр.) призвела до занепаду більшості селянських господарств. На фронт були мобілізовані всі здорові чоловіки. У селах залишилися жінки, діти, люди похилого віку. Їм було не під силу обробляти землю примітивними знаряддями. Активно скорочувалися посівні площі, зростала дорожнеча. 

Наростала нова хвиля революційної боротьби.

Звістку про повалення влади царя і перемогу Лютневої революції 1917 р. в Новотроїцькій волості зустріла з великим піднесенням. Відбувалися мітинги, збори. Так, мешканці Отрадівки та Рождественського сходилися в степу на межі своїх населених пунктів проводили великий мітинг, де схвалювали подію про повалення царя.

До влади став Тимчасовий уряд. На Україні встановилася влада Центральної Ради.  

У квітні 1917 р. у Дніпровському повіті почали виникати Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів. У повітовій Раді зосередилися меншовики та есери, які для послаблення революційного руху на селі разом з повітовим комісаром провели кілька волосних з’їздів селян і землевласників для врегулювання земельних відносин. 

28 травня 1917 р. такий з’їзд було скликано у Новотроїцькому, на якому заможні господарі намагалися відстояти свої інтереси. Однак уже в червні почали виникати земельні комітети, які під тиском селян приймали рішення, де зазначали, що земля має належати тим, хто її обробляє.  

07 листопада 1917 р. Велика Жовтнева соціалістична революція перемогла.

У населених пунктах Новотроїцької волості проводилися багатолюдні збори на підтримку революції та обиралися ревкоми.

У Новотроїцькому Надточий Х. брав активну участь в боротьбі за владу Рад, а разом з Райським С. вони організували мітинг на її підтримку.

 У кінці грудня 1917 р. в Олешках (тепер Цюрупинськ) організовано більшовицький комітет.

28 січня 1918 р. він скликав з’їзд представників селянських організацій Дніпровського повіту, на якому було обрано тимчасову Раду робітничих, селянських і солдатських депутатів і проголошено владу Рад у повіті.

 У Дніпровському повіті в січні 1918 р. виникли волосні Ради та встановлено Радянську владу.

Земельна комісія приступила до наділення малоземельних і безземельних селян землею.

Однак мирний перепочинок тривав недовго. На запрошення Центральної Ради України для боротьби проти Радянської влади австро-німецькі війська почали окупацію нашої території.

У квітні 1918 р. було захоплене Новотроїцьке. Загарбники повернули землю колишнім поміщикам і куркулям, грабували продовольчі склади, вивозили хліб, заарештовували робітників і селян.

Замість Центральної Ради на Україні встановили гетьманську владу. 

Боротьба трудящих при допомозі Червоної Армії та російського народу проти окупантів і революційні події в Німеччині примусили австро-німецькі війська у листопаді 1918 р. відступити.

Але відновленню мирного будівництва перешкоджали дії Антанти, яка в листопаді 1918 р. висадила десант на Чорноморському узбережжі, їх підтримувала петлюрівсько-куркульська контрреволюція.

Водночас з Криму неодноразово вривалися білогвардійські загони. У листопаді-грудні 1918 р. почався широкий партизанський рух у Дніпровському повіті.

У Новотроїцькій волості (в с. Новотроїцьке та с. Громівка) створені повстанські загони у грудні 1918 р. У Новотроїцькому організаторами були місцеві жителі Ткач П., його брат Ткач М., Арещенко Г., Безродний Х., Райський С. Розпочалася підготовка до повстання.

У середині січня 1919 р. на сходці селян було вирішено організувати самозахист від денікінських банд і встановити зв’язок та вивчити досвід діяльності “Чаплинського повстанського фронту”. З цією метою до с. Чаплинка відбули Ткач П. та Райський С.

Староста управи заборонив писарю Надточому Х. видавати рішення сходки. Однак Ткачу П. та Ткачу М. все ж таки вдалося вирушити до Чаплинки, де вони домовилися про встановлення тісної співпраці. Крім того, брати у Громівці зустрілися з Тютюнником О. та іншими лідерами, які вирішили створити повстанські загони в регіоні.

 Ткач М. після повернення з Громівки зустрівся з Надточим Є.,  Галенком Ф., Арещенком М., Брагою В., які домовилися про збір загону. До загону спочатку було записано 40 осіб. Серед яких були Шолох Ф., Новак О., Каранда І. та інші. Командувачем загону обрали Безродного Г.

Уночі вони розробили положення про “державну варту” (поліцію), яка діяла в Новотроїцькому. Після цього члени загону успішно провели операцію, і як результат захопили 20 гвинтівок, 10 револьверів, 5 клинків. 

У цей час розвідники загону повідомили, що зі станції Ново-Олексіївка рухається полк кінноти в напрямку Новотроїцька та Асканії-Нова. Однак керівники Новотроїцького повстанського загону вирішили не давати бою, а чекати повернення Ткача П., а поки пильно стежити за діями ворога.

21 січня 1919 р. денікінці з’явилися в Новотроїцькому. Куркулі вручили їм списки керівників повстання, а ті в свою чергу заарештували Надточого Х., Безродного Г., Вороного В., Ковтуна Є.

Ковтун Єгор дорогою до штабу напав на конвоїра, але був убитий білогвардійцями, які підоспіли. 

Потім білогвардійці вирушили до Асканії-Нова, узявши з собою арештованих. Вони зупинилися в хуторі Камиш, де після катувань розстріляли Безродного Г., Вороного В., а Надточого Хому Євдокимовича кинули живцем у глибоку криницю. Він схопився за зруб, але білогвардійці били клинком по руках і той упав на дно. Усіх закатованих було пізніше поховано на Новотроїцькому цвинтарі.

 Ткач П., повертаючись з Чаплинки, наближався до Новотроїцького, коли саме проходили арешти. Він дізнався про ці події та повідомив про це громівців і чаплинців. 

Чаплинський загін зайняв Асканію-Нову та за допомогою гармат і партизан практично повністю знищив білогвардійців. Вибухом снаряду був убитий і їх полковник.

Новотроїцький загін біля села Доренбург (тепер Чкалове) відбив 80 голів награбованої худоби, яку ворог супроводжував на станцію Ново-Олексіївка.  

На той час у повстанському загоні налічувалося понад 200 осіб. Другу вилазку з Криму організував колишній становий пристав Новотроїцької волості – Стрельбицький, який прагнув одним ударом розгромити повсталих. У лютому 1919 р. білогвардійці з корпусу Тілло захопили Новотроїцьке та почали грабувати населення, забирати худобу, хліб.

Наступного дня вранці об’єднані Новотроїцький та Громівський загони пішли в наступ проти білих. Їх кількість становила 600 осіб. Гвинтівок було мало, більшість мали на озброєні вила, сокири, косогони.

Одна колона наступала через Захарівку, де знаходилися денікінці, які, злякавшись, відступили до Новомихайлівки. Друга колона вирушила на переріз дороги Новотроїцьке-Ново-Олексіївка. Білогвардійці, помітивши це, покинули  вози з награбованими продуктами та почали відступати до Отрадівки та Сиваша.

Так було відбито і другий наступ денікінців.

Після визволення у Новотроїцькому почав діяти волосний ревком, який очолив Ткач П.

На початку березня 1919 р. через Новотроїцьке на Перекоп проходив 3 Таврійський полк 58 стрілецької дивізії під командуванням Моїсеїнка. Частина новотроїцького загону влилася до цього полку, а друга частина – до партизанського загону Тарана.

За дорученням Ревкому у березні 1919 р. Пильник М., який служив в  армії, організував та очолив загін добровольців, що нараховував 200 осіб. Він був відправлений на Кримський фронт.

Встановлення та зміцнення Радянської влади у Дніпровському повіті відбувалося в умовах жорсткої класової боротьби. Куркулі створювали банди та зі зброєю в руках виступали проти цього процесу.

07-08 травня 1919 р. розпочався заколот Григор’єва М., який охопив деякі волості Дніпровського повіту, в тому числі і Новотроїцьку волость. Бунт  розгромили частини Червоної Армії під командуванням Дибенка П.

У серпні 1919 р. денікінці знову захопили Новотроїцьку волость і всю теперішню Херсонщину. Вони відновили владу поміщиків та розпочали криваву розправу над комуністами й революційними робітниками, селянами.

Так у с. Новотроїцьке почалися масові арешти та знущання. Вони спалили 87 дворів за зв'язок селян з партизанами. Схопили та стратили Арещенка С., Осипенка О., Назимка К. та інших.

У жовтні 1919 р. Червона Армія розпочала генеральний наступ проти Денікіна А. Силами військ Південно-Західного фронту (14 армії під командуванням Уборевича І.) наприкінці січня 1920 р. було визволено населені пункти Новотроїцької волості.

Знову була встановлена Радянська влада на території краю. Але мирний перепочинок і на цей раз тривав недовго.

У червні 1920 р. Новотроїцьку волость і весь Дніпровський повіт захопили врангелівці. 150000 армія Врангеля П. мала 800 генералів і 70000 офіцерів царської армії. Вони за підтримки Антанти були озброєні бронемашинами, танками та іншою зброєю.

На початку серпня 1920 р. частини Червоної Армії перейшли в наступ, а 07 серпня форсували Дніпро і визволили Олешки, Каховку та інші населені пункти. На лівому березі Дніпра силами 15 Інзенської та 51, 52 Латиської стрілецьких дивізій було створено Каховський плацдарм площею 216 км².

Для розгрому військ Врангеля П. 21 вересня 1920 р. було створено Південний фронт під командуванням Фрунзе М. 

15 жовтня 1920 р. на Каховському плацдармі врангелівці потерпіли поразку.

28 жовтня 1920 р. війська Південного фронту, разом з Першою Кінною армією під командуванням Будьонного С. та члена Революційної Військової Ради Ворошилова К., перейшли в рішучий наступ проти ворога. Зазнавши значних втрат, врангелівці відійшли у Крим за Перекоп.

                Найбільшим    пам’ятником    героям     Каховського    плацдарму    стала

“Легендарна тачанка”, яка була відкрита 07 листопада 1967 р. (в День 50-річчя Радянської армії).

У кінці жовтня 1920 р. на території села Отрадівка мало не загинув Ворошилов К. Він з невеликим загоном кіннотників, об’їжджаючи передові позиції, натрапив на ворожий загін. Один з врангелівців пікою наніс удар Клименту Єфремовичу, але піка застрягла у широкій бурці, що була на ньому.

У цей момент пролунав постріл: ад’ютант Ворошилова К. убив ворожого кіннотника. Так йому було врятовано життя.

У ці ж дні в Отрадівці перебував штаб Будьонного С. На будинку, де перебував штаб встановлено меморіальну дошку.

30 жовтня 1920 р. 46 стрілецька дивізія 4 армії разом з Першою Кінною армією розгромила армію Врангеля П. та звільнила Новотроїцьку волость.

З 08 по 11 листопада 1920 р. Перекопським перевалом заволоділи бійці 51 стрілецької дивізії під командуванням Блюхера В. Врангелівці тут зосередили 17 ліній колючого дроту, 30-40 кулеметів, 7-8 гармат на один кілометр фронту та 10000 солдатів.

Лише 09 листопада, пішовши на штурм вчетверте, воїни 51 дивізії в рукопашному бої захопили Перекопський вал. 0 10 годині цього ж дня через Сиваш розпочалася переправа воїнів 52, 15 та дві бригади 51 дивізій. Вони відбили Литовський півострів і вийшли в тил перекопських укріплень. Ворог менше всього чекав наступу з боку Сиваша.

16 листопада звільненням Керчі було ліквідовано Південний фронт. Так закінчилася громадянська війна та було відновлено Радянську владу на Півдні України.

Населення Новотроїцької волості з радістю зустрічали та допомагали частинам Червоної Армії. Селяни приймали червоноармійців на постій, доглядали поранених і хворих у госпіталях. 

У роки громадянської війни в боях за Радянську владу загинуло 36 новотройчан.

Багато бойових подвигів здійснили партизани і червоноармійці краю.

Так уродженця Новотроїцького Безродного Григорія Юхимовича – кавалера двох орденів Червоного Прапора, одержаних за героїзм проявлений в роки громадянської війни, знає вся Херсонщина. 

У 1919 р. 19-річний юнак пішов до лав Червоної Армії. Воював у складі Задніпрянської (пізніше 58) стрілецької дивізії, а потім у бригаді 2 кавалерійського полку Котовського Г.

Разом зі своїм другом з Голої Пристані Кононенком М. Григорій Юхимович відстоював Радянську владу в боях під Одесою в січні 1920 р., звільняв від білогвардійців Україну, бився з білополяками. У 1921 р. вони брали участь у ліквідації повстання, піднятого есером Антоновим О. в центральних губерніях Росії. 

За зразкову проведену розвідку під час якої шестеро котовців знищили заставу антонівці з 35 осіб Безродний Г. та його товарищі були нагороджені орденом бойового Червоного Прапора.

Другий орден він заслужив у боях по ліквідації загону Тютюнника Ю. на Житомирщині восени 1921 р. Повертаючись з нічної розвідки, Григорій Юхимович зустрівся з патрулями ворога. Під час переслідування він стрибнув у льодову воду річки Уж. У воді був поранений. Обледенілий, втративши багато крові, він дістався своїх. Перш ніж піти в госпіталь, Безродний Г. доповів Котовському Г. про результати розвідки. Завдяки відомостям, поданих ним, кінна бригада наголову розгромила групу Тютюнника Ю.

Після громадянської війни господарство району було дуже розорене.

Серйозною перешкодою у відбудові народного господарства був неврожай 1921 р.

У кінці жовтня 1920 р. у Новотроїцькому було створено сільську Раду.

Першим її головою став Палазник Йосип Сазонович, а головою комнезаму – Ткач Петро Минович. КНС брав активну участь у розподілі землі, надавав допомогу біднякам хлібом і посівним матеріалом.

10 листопада 1920 р. Дніпровський повітовий ревком затвердив склад Новотроїцького волосного ревкому. Його очолив Таран П.

На початку 1921 р. у Новотроїцькому була створена перша партійна організація на чолі з Востоковим Іваном Івановичом, комісаром однієї з військових частин Червоної Армії.

У значної частини селян не було коней, реманенту, посівного матеріалу. У березні 1921 р. у Новотроїцькому відбувся волосний з’їзд Рад селянських депутатів, у роботі якого взяли участь 169 делегатів (99 бідняків, 70 середняків) від 6447 виборців.

З’їзд схвалив нову економічну політику (НЕП) та обговорив питання відбудови господарства села й волості.

У квітні 1921 р. у Новотроїцькому виник комсомольський осередок, секретарем якого обрали Сташевського Миколу. Осередок налічував 15 юнаків і дівчат. Кожного року він поповнювався, і вже у 1924 р. об’єднував 80 комсомольців. У 1924 р. секретарем комосередку був обраний Арещенко Дем’ян Самойлович. 

Згуртувавши навколо себе молодь, комсомольці допомагали комуністам у боротьбі з куркулями, у виконанні продподатку, проводили антирелігійну роботу, створювали (й самі були учасниками) гуртки художньої самодіяльності, проводили ліквідацію неписьменності серед населення.

У січні 1921 р. внаслідок нового адміністративно-територіального поділу Новотроїцька та Громівська волості ввійшли до новоутвореного Генічеського повіту Катеринославської губернії.

Постановою ВУЦВК від 07 березня 1923 р. поділ на повіти та волості був ліквідований, а утворювалися округи та області. Так було створено Новотроїцький район з бувших трьох волостей: Новотроїцької, Громівської (Генічеського повіту) і Павлівської (Мелітопольського повіту) з площею

201825,5 десятин землі. З них: присадибної землі – 5574,5 десятин, орної – 143062 десятин, сінокосу – 28658 десятин, вигону – 14375 десятин, лісу та кустарників – 28 десятин; придатної землі – 191697,5 десятин (у селян – 128210,5 десятин, у держави – 36461 десятина, у запасному державному фонді – 27 десятин), непридатної – 10128 десятин. 

До Новотроїцького району входило 14 сільських Рад з 56 населеними пунктами (сіл, висілків, хуторів) з 6943 селянських господарств, з населенням 38516 осіб. Район належав до Мелітопольського округу Катеринославської губернії.

Державних промислових підприємств у Новотроїцькому районі не було, працював один кооперативний заклад із кількістю 5 робочих осіб. Приватних підприємств було 75, де працювало 118 осіб (з них 50 осіб найманих). Також діяли дрібні кустарні промисли: ковалі – 11 осіб, столяри – 4 особи, чоботарі – 46 осіб. Ковалі та столяри працювали цілий рік, а чоботарі – з жовтня до березня (в холодну пору року).

У Новотроїцькому районі в 1923 р. у 20 населених пунктах працювало 29 початкових шкіл, де була 101 класна група з 1644 учнями та 50 учителями. З 101 групи лише 12 діяло за рахунок окрбюджету, а 89 груп – за рахунок населення.

У подальшому Новотроїцький район пережив не одну реорганізацію. Із 1925 року, у зв’язку з ліквідацією губернії, район входив до складу Мелітопольського округу, а у 1930-1931 роках, коли був ліквідований і округ, безпосередньо підпорядковувався ВУЦВК. У 1932-1937 роках район перебував у складі Дніпропетровської, а у 1939-1944 роках – Запорізької областей. Із 1944 року стає частиною Херсонської області. Указами Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1962 року Новотроїцький район був ліквідований, а від 4 січня 1965 року знову утворений. У своїх сучасних межах район існує з 1965 року.

По районному бюджету у 1923-1924 рр. з 29168 крб. на народну освіту виділялося 8998 крб.

У перші роки радянської влади в населені пункти району прийшла і нова соціалістична культура. По селах комсомольці та молодь проводили значну культурно-масову роботу в сільбудах, клубах, хатах-читальнях, театрах, бібліотеках. Там відбувалися лекції, бесіди, читання газет і журналів, сільські збори, виступи самодіяльних художніх колективів.

У Новотроїцькому районі на цей період нараховувалося 11 сільбудів, 5 клубів, 4 театри, 6 бібліотек, а хати-читальні були майже в кожному населеному пункті.

На 01 січня 1926 р. у нашому краї нараховувалося початкових шкіл (1-4 класи) – 25, учителів – 38 осіб, учнів – 1872 особи (хлопців – 1097, дівчат – 775), шкіл-семирічок – 2 (у Новотроїцькому та Громівці), учителів – 20, учнів – 325 (хлопців – 192, дівчат – 133). 

Усього шкіл було 27, учителів – 58 осіб, учнів – 2197 осіб.

З культосвітніх закладів у районі функціонували: 6 бібліотек (з книжковим фондом – 1675 примірників), сільських будинків культури – 9, клубів – 1, кінотеатрів – 9, пунктів ліквідації неписьменності – 7 (навчалося 297 осіб), драматичних гуртків – 9, відсутні кінотеатри.

Станом на 1925 р. у Новотроїцькому районі було 2 лікарні на 30 ліжок, 2 амбулаторії, 1 медпункт, 2 лікарі, 1 зубний лікар, 4 фельдшери, 1 акушерка, 1 аптека.

У 1930 р. у районі почала виходити газета “Присиваська комуна” – орган

Новотроїцького райкому партії і районної Ради депутатів трудівників. Перед Великою Вітчизняною війною її редактором був Вєрьовкін М., а заступником редактора працював Ільїнок В.  

У 1932 році в Новотроїцькому районі остаточно завершилася колективізація. На початок 1941 року в регіоні було 44 колгоспи, 5 радгоспів і 3 МТС (Додаток Г). 

За своїми розмірами колгоспи були невеликими. В основному займалися вирощуванням зерна: озимої пшениці, ячменю, кукурудзи, вівса. З 1934 року розпочали культивувати бавовну. Урожайність її була незначною – 5-6 центнерів з гектара. Вся бавовна дозрівати не встигала, тому доводилося збирати коробочки, розвозити їх по домівках колгоспників – жнива затягувалися аж до зими. Сушили бавовну в спеціально збудованих для цього сушарках. Часто колгоспники це робили на своїх домашніх печах. Для вирощування бавовни кожному колгоспнику відводився план – 3-5 га на людину (сім’ю). Культивували бавовну у Новотроїцькому районі до 1952 року. 

22 червня 1941 року розпочалась Велика Вітчизняна війна, яка на довгі чотири роки перервала мирну працю радянських людей.

Фашистська Німеччина без оголошення війни напала на нашу Батьківщину. Сотні добровольців, у більшості – молодь, атакували в ці загрозливі дні військкомати з єдиною метою – піти на фронт добровольцями.

З перших днів війни майже всі чоловіки віком від 18 років і старші були мобілізовані до лав Червоної Армії. Залишилися жінки, діти і люди похилого віку.                                                                                                                         

У Новотроїцькому районі було створено 49 санпостів, 14 сандружин, було підготовлено 570 значкистів ГТО.

По всіх селах району відбувалися мітинги і збори трудівників колгоспів, радгоспів та МТС, які висловлювали прокляття німецьким загарбникам і закликали населення не забувати патріотичні почуття.

Так, 22 червня 1941 року у селі Сиваське в колгоспі імені Кірова відбувся багатолюдний мітинг, де оратори закликали уважніше охороняти колгоспне майно. На мітингу колгоспники прийняли резолюцію, в якій заявляли: “Ми віддамо всі свої сили на дальше зміцнення обороноздатності на своїх постах, допоможемо Червоній Армії знищити знахабнілого ворога” Сєдов Ф. 

26 червня в районній газеті “Присиваська комуна” було опубліковано звернення новотроїцьких дівчат – комсомолок, в якому говорилось: 

“Ми, комсомолки – дівчата села Новотроїцьке, як і всі трудящі Радянського Союзу, з великим гнівом і обуренням зустріли звістку про напад фашистської Німеччини на нашу Батьківщину, на нашу щасливу юність.

Фашистські пси хочуть накласти свою брудну лапу на нашу квітучу Батьківщину. Разом з усім 200-мільйонним героїчним радянським народом ми твердо заявляємо: фашистські гади будуть стерті на порох. Не знайдеться в світі ніякої сили, яка б могла перешкодити нашій мирній праці.

Червона Армія, військово-повітряний і морський флот вже громлять вщент фашистську наволоч.

Ми, як одна, підемо в колгоспи, на виробництво, своєю працею, своїм ентузіазмом допоможемо колгоспам в проведенні всіх сільськогосподарських робіт.

Ми, комсомолки, з великою гордістю займемо місця мобілізованих в Червону Армію наших батьків, братів, чоловіків, сядемо за трактор, комбайн. На всіх ділянках роботи ми замінимо чоловіків і з честю впораємось з тією роботою, яку треба буде зробити на виробництві.

Без відриву від виробництва будемо вивчати санітарію з тим, щоб кожний трудящий міг надати першу допомогу потерпілим”.

Підписи: Катерина Арещенко, Варвара Васильєва, Ольга Попова, Марія Головко.

Маючи добре оснащену і підготовлену армію, фашистській Німеччині вдалося тимчасово окупувати значну територію нашої країни. Новотроїцький район був окупований з 11 вересня 1941 року по 31 жовтня 1943 року.

Почалися нелюдські, звірячі знущання над населенням. Щоб примусити населення працювати на загарбників, у селах створювались поліцейські відділення, німецькі комендатури, а в Новотроїцькому, Сиваському – і жандармерія. За найменшу провину нещадно били, а коли людина втрачала свідомість, то її пристрілювали. На вулицях ставили шибениці, щоб залякати людей.

По-звірячому допитували, катували, а потім – розстрілювали. Лише у Новотроїцькому  розстріляли  20 жителів. А  по району було розстріляно 105 осіб.

Сотні чоловіків, жінок, людей похилого віку було арештовано, а потім переправлено до Генічеської  в’язниці,  де тримали  їх  як заручників. Там  налічувалось 600 мирних жителів, частина яких була розстріляна. У Новотроїцькому, Сиваському вдень і вночі було моторошно проходити біля приміщень поліції та жандармерії, звідти було чути нелюдські крики, стогін – це п’яні поліцаї допитували невинних.

Десятки людей було закатовано з Новотроїцького, Сиваського, Одрадівки та інших сіл району. А скільки арештованих вивезли за місто і біля колишніх окопів розстріляли – важко підрахувати. Їх скидали в траншеї і засипали землею. Арештованих примушували працювати на о. Сиваш по виволочці солі, на будівництві вузькоколійної залізниці, яка проходила від Новоолексіївки до Каховки через Новотроїцьке, та на інших роботах. 

Гітлерівські загарбники лише з Новотроїцького району вивезли більше 1600 юнаків і дівчат на каторжні роботи до Німеччини.

Загарбники забрали в селян і вивезли до Німеччини сотні тисяч тонн хліба, десятки тисяч голів великої рогатої худоби, свиней, овець, сотні тон масла, мільйони штук яєць та іншого добра. Вони вивозили навіть чорнозем.

Ось такий був “новий порядок”, який фашисти встановлювали повсюди.

У Сиваському розміщались штаби підрозділів  IV Українського фронту, а у селі Одрадівка – штаб маршала Радянського Союзу Толбухіна Ф.

Але ні кулі, ні шибениці, ні репресії гітлерівців не зломили в мешканців Новотроїцького району віри в перемогу над ворогом. Вони не зламали в людей любові до свободи і незалежності нашої Батьківщини. Патріоти продовжували боротьбу різноманітними методами. Фронт для фашистів проходив всюди.

Воювали із загарбниками не тільки армії, а й кожен патріот у тилу. 

У Новотроїцькому районі діяли таємні комсомольські молодіжні підпільні групи. Звісно ж, умов для організації партизанської боротьби в районі не було, тому що на його степовій території не було великих лісних масивів, як наприклад, в придністровських районах. Однак у Громівці, Сиваському, Попелаку, Одрадівці та в інших селах діяли підпільні групи, які видавали листівки, закликали до саботажу. У Сиваському це була група під керівництвом  Курочкіна О., в Громівці – Ємельченко В..

У радгоспі імені Чкалова діяла підпільна група комсомольців школи з 7 її  

членів на чолі з Ященком Петром, 1925 року народження,          членом ВЛКСМ. До групи входили: Карецький Микола, Гнатенко Микола, Михайлик Степан, Дідик Дуся та інші. Група друкувала і розповсюджувала  антифашистські листівки. У 1942 році групу було викрито. Ященко П. був заарештований і розстріляний німецькими фашистами. 

Звільнення УРСР, в тому числі Херсонщини, від фашистських загарбників почалося взимку 1943 року після розгрому ворожих військ під Сталінградом.

Після жорстоких боїв під Мелітополем, 23 жовтня 1943 року, наші війська, прорвавши лінію німецької оборони “Вотан” на річці Молочній, пішли на Крим.

Безпосередньо на території Новотроїцького району бойові дії розгорнулися в період з 29 по 31 жовтня 1943 року.

Населені пункти Одрадівської, Олександрівської, Воскресенської сільської ради були звільнені 31 жовтня 1943 року, також 347, 221, 248 стрілецькими дивізіями 37-го стрілецького корпусу 28-ї армії.

Населені пункти: селище Сиваське і село Новомихайлівка були звільнені 31 жовтня 1943 року частинами 67-го стрілецького корпусу 28-ї армії.

А населені пункти Володимиро-Іллінської, Чкалівської, Громівської, Новопокровської та Новомиколаївської сільських рад були звільнені з 29 по 31 жовтня 1943 р. 346 і 216 стрілецькими дивізіями 10 стрілецького корпусу 51 армії 4 Українського фронту.

Далі наші війська вийшли до північних берегів Сиваша, до Перекопу та Чонгарського моста. 776 днів і ночей люди були у німецькій неволі.

01 листопада 1943 р. укріплення гітлерівців на перекопі захопили танкісти 19 танкового корпусу генерала Васильєва І. і 36 полком 4 гвардійського Кубанського кінного корпусу та вийшли до м. Вірменське. За проведення цієї операції генералу Васильєву І. присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Радянські війська на Перекопі захопили невеликий плацдарм і утримували його з листопада 1943 р. до квітня 1944 р.

У кінці лютого 1944 р. сюди прийшла ІІ гвардійська армія генерала Захарова Г. Перед вирішальним наступом радянські війська на Перекопі на початку квітня на одну стрілецьку дивізію мали 200 артилерійських стволів, сотні кулеметів, автоматів на кожний кілометр фронту. Головним напрямком удару по гітлерівським військам було Сиваське, Кримський плацдарм.

Одночасно із проривом на Перекопі в ніч на 01 листопада 1943 р. частини Х стрілецького корпусу 51 армії першими форсували Сиваш і вийшли на Литовський півострів Криму. 

Підрозділи 46 Дебальцевської стрілецької дивізії генерала Станкевсько- го Д. швидко пройшли по Литовському півострові до села Тархани (нині         с. Вишнівка) та захопили його.

У цю ж ніч на 01 листопада 1943 р. Сиваш форсувала і 216 стрілецька дивізія  Х  корпусу 51 армії.

За форсування Сиваша та успішні бойові дії на Кримському плацдармі 216 дивізії було присвоєно звання “Сиваська”.

Провідником радянських військ через Сиваш в 1943 р. був Заулочний В.  з села Василівки Новотроїцького району. За цей подвиг він нагороджений орденом Червоної зірки. Другим провідником був Оленчук І. із села Строганівки Чаплинського району. Він нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня.

Подолати Сиваш в’язким, ілистим дном можна було лише в деяких місцях, відомих місцевим мешканцям. Вони точно показали броди та допомогли радянським військам форсувати Сиваш від села Дружелюбівка Новотроїцького району до Кримських берегів.

Після форсування, саперні частини побудували дві переправи через Сиваш, які починалися з Новотроїцького району. Перша переправа складалася з рамно-балочного мосту довжиною 1865 м., а друга з земляних дамб по 600-700

м. з кожної сторони, а між ними понтонний міст довжиною 1350 м.

Ці переправи були збудовані в небачено короткі терміни під вогнем бомб і снарядів. На переправи гітлерівці скинули 8500 бомб і випустили 3500 снарядів. Вони були 250 раз пошкоджені, 44 рази зазнали значних руйнувань, однак сапери швидко відновлювали їх роботу.

По переправах на плацдарм пройшло 100000 бійців, 20000 машин, 16000 підвід, 920 танків і тракторів, більше 1500 гармат і тяжких мінометів, 75 установок “Катюша”. 

Полковник Виборних І., колишній начальник політвідділу 51 армії, виступаючи перед херсонцями, говорив: “Если бы не Ваши земляки, труднее было бы бойцам во сто крат: обогреть, накормить горячим, устромить на ночлег – это далеко не все, что сделали они. Жители сел разрушали свои дома, перходили жить в землянки, а весь строительный матеріал отдавали саперам, строившим переправы. Только благодаря им подвигу войска армии выполнили задачу, стоявшую перед ними”.

Неоціненну допомогу військам надавали льотчики 3 авіаційного корпусу

8 повітряної армії, якими командував генерал Савицький Е., тепер двічі Герой Радянського Союзу, маршал авіації. Досить сказати, що лише льотчики дивізії полковника Корягіна А. з січня по квітень 1944 р. провели над переправами 193 повітряних бої та збили 85 ворожих літаки. Над переправами вели бої нині тричі Герой Радянського Союзу Покришкін О., двічі Герой Радянського Союзу Амет-хан Султан, Лавриненков В., Алелюхін О. та інші.

18 років охороняли води о. Сиваш подвиг Олексія Малашина. Літак і його останки у 1961 році знайшли комсомольці села Василівка. Василівська школа  носить його ім’я. У землі таврійській покоїться прах відважного льотчика – москвича Малашина О.

Гітлерівці намагалися утримати Крим будь-якою ціною. На території півострова в них було 195000 війська, 3600 гармат і мінометів, велика кількість танків і літаків.

На перешийку вони спорудили три міцні оборонні лінії. Протяжністю до 35 км. – суцільні ряди колючих дротяних загород, блінджаків, дотів, мінні поля, артилерійські та мінометні позиції.  

08 квітня 1944 р. о 8 год. ранку радянська артилерія на Перекопі та Сиваському плацдармі розпочала наступ – почався вирішальний бій за Крим.

На Перекопському перешийку укріплення фашистів атакувала 2 гвардійська армія. А з Сиваського плацдарму, в напрямку головного удару, наступали 51 армія та Червонопрапорний 19 танковий корпус при підтримці 8 повітряної армії.

Два дні йшли жорстокі бої. На третій день оборона ворога була прорвана, а 12 квітня по всьому Криму почалося переслідування німецьких військ, які відходили до Севастополя.

12 травня 1944 р. завершилося визволення Криму. Після війни в центрі Перекопського валу збудовано Обеліск героям штурму Перекопу в 1920 р. і 1943-1944 рр.

Поруч з Обеліском – кам’яна драбина, яка веде вниз – на дно рову. Вона направлена до бліндажу, у якому в квітні 1944 р. знаходився командний пункт командуючого військами  ІV  Українського фронту генерала армії Толбухіна Ф.        

і представника ставки Головного командування маршала Радянського Союзу Василевського А. Над уходом у бліндаж меморіальна дошка з відповідними написами. 

На Перекопському валу знаходиться і братська могила 1992 радянським воїнам, які загинули під час штурму валу.

На високому березі, біля того місця, де була переправа через Сиваш – братська могила 1516 воїнам, які загинули при форсуванні Сиваша. Над могилою монумент – солдат з автоматом. Від підніжжя пам’ятника лежить дорога, що веде до дамби: це і є місце історичної переправи. Рішення облвиконкому воно оголошено пам’ятним місцем республіканського значення. 

У Новотроїцькому районі загиблим воїнам Радянської армії було збудовано 45 пам’ятників, з них – 14 Обелісків Слави.         

Станом на 30 травня 1944 р. загальна площа району становила 2,7 тис.

км²., було відновлено роботу 56 комсомольських організацій, у яких налічувалося 668 осіб.

Після звільнення військами Червоної Армії території нашого району від німецько-фашистських окупантів трудящі району почали відбудовувати і відновлювати роботу колгоспів, радгоспів, МТС та інших господарств і організацій.

Було відновлено роботу 44 колгоспів, 3 МТС і інститут “Асканія Нова”.

Усе населення району, в тому числі комсомольці, молодь віддавали всі сили для допомоги Червоній Армії.

Організовувались суботники і недільники по розвантаженню вагонів спорядження Червоної Армії, збирали металолом, впорядковували могили воїнів.

Окрім того, мешканці району зібрали 550 тисяч карбованців на побудову літака “Новотроїцький комсомолець”. Цю подію помітило керівництво радянської держави.

Колектив вчителів Новотроїцької середньої школи здав приблизно 5 тисяч карбованців на побудову літака “Новотроїцький комсомолець”. Учні Пилипенко Люся, Арещенко Катя, Коломієць Катя, Савочка Ваня, Ліхіна Таня та інші відправили теплі речі. Робітник радгоспу імені Чкалова 67-річний Павленко Федір уніс 1500 крб. Дружина червоноармійця Радченка Кузьми, нагородженого орденом Червоної Зірки, мати трьох дітей, Радченко Каліна внесла 300 крб.

Тільки в березні 1944 року трудівники Сергіївської сільської ради внесли 10296 крб., Новопокровської – 53678 крб. І такі приклади були кожного дня.

Люди віддавали останні кошти, щоб допомогти армії. 

У роки Великої Вітчизняної війни на території району загинуло смертю хоробрих 1159 солдат і офіцерів Радянської Армії різних національностей. 4824 солдат і офіцерів новотройчан захищали нашу Батьківщину. За героїзм і відвагу в боях з німецькими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни Указом Президії Верховної Ради СРСР орденами і медалями в нашому районі нагороджено 2101 солдатів і офіцерів. 2723 загинули на фронті. Тисячі серед них мають від 5 до 20 нагород.

За роки Великої Вітчизняної війни п’ятьом нашим землякам було надано звання Героя Радянського Союзу: Антипенко Йосип Степанович,  Лішаков Григорій Іванович, Ляпота Степан Костянтинович, Польовий Іван Степанович,

Шевченко Мефодій Леонтійович.                                                                                        

У першому (1944) році після звільнення регіону від німецьких загарбників у колгоспах району було лише 3698 голів ВРХ: 471 корова, 2136 свиней, 133 вівці. 

Валовий збір зерна цього року становив 38157 ц., а середня врожайність з і га – 9,7 ц. Крім того, зібрано молока – 944923 л., вироблено м’яса – 451 ц., вовни – 407 ц., яєць – 207 тис. шт.

Колгоспники одержали на трудодень по 660 гр. хліба і по 62 коп. грішми.

Президія Верховної Ради СРСР за якісну організацію, збирання врожаю в прифронтовій зоні та успішне виконання плану хлібозаготівлі в 1944 р. нагородила секретаря Новотроїцького райкому партії Ногу П., голову райвиконкому Савчука А. та уповноваженого наркомату заготовок по району Брагу В. орденами Вітчизняної війни І-го ступеня. 

Станом на 1946 р. Новотроїцький район мав площу 2,2 тисяч км² та нараховував 16 сільських рад (Додаток Д), а Сиваський район – 0,8 тисяч км² та 7 сільських рад (Додаток Е).

У 1950 р. розпочався широкий рух за укрупнення колгоспів. Так, наприклад, 26 листопада 1950 р. було прийнято рішення про об’єднання 5 Новотроїцьких, Благовіщенського та Захарівського колективних господарств в один колгосп.   

Середня врожайність у 1950 р. складала 4,8 ц. з га. У Новотроїцькому районі діяли з 44 – 15 колгоспів, 4 МТС, 5 радгоспів, 1 лісорозсадник, сир завод, авторота, промкомбінат, райспоживспілка.

У 1957 р. вже налічувалося 644 трактори, 280 комбайнів, 400 автомашин.

За здобуті успіхи в розвитку сільського господарства району та за самовіддану працю 1115 передовиків аграрного сектору нагороджено урядовими нагородами, а комбайнеру Громівської МТС Тетерятнику В. присвоєно звання Героя Соціалістичної праці. 

За період з 1954 р. по 1956 р. 870 мешканців району затверджувалися учасниками ВСГВ, з них 7 осіб нагороджені малими золотими медалями і 77 осіб великими та малими срібними медалями. Новотроїцький район протягом цього часу був учасником ВСГВ з настригу вовни.

У 1954 р. учасниками виставки були колгоспи: ім. Леніна, ім. Будьонного, ім. Шевченка, ім. Ленінського комсомолу, “Шлях Ілліча”; радгоспи: ім. Фрунзе (вівцеферма), “Червоний Сиваш” (вівцеферма), “Сиваський борець” та Громівська МТС.  

З ростом прибутків в колгоспах і радгоспах покращувалися матеріальні та культурні умови громади, збільшувалися її доходи. Лише у 1956 р. було збудовано 328 житлових будинки. У 1957 р. нараховувалося 17 бібліотек (з книжковим фондом 87 тис. примірників), 52 клуби та 21 кіноустанова.

У 47 школах працювало 354 учителі, а кількість учнів становила 5052 особи.

Протягом 1958-1960 рр. завершено електрифікацію та радіофікацію всіх населених пунктів району. Лише на території Новотроїцької селищної ради побудовано та введено в дію цегельний завод, колгоспний вальців млин, швейну майстерню, новий маслосирзавод, кінотеатр “Росія” на 650 місць, двоповерхову середню школу на 480 місць, будинок для вчителів на 8 квартир, дві 8-річні школи – в Благовіщенці та Вознесенці, початкову школу в Захарівці, два дитячих садка на 150 місць.

У 1962 р. були створені територіально-виробничі колгоспно-радгоспні управління, а в кінці цього року на основі пленуму ЦК КПРС (листопад 1962 р.) здійснювалась перебудова колгоспних органів за виробничим принципом.

Було створено дві партійні організації: промислова та сільська. Сільські райкоми партії були скасовані. Їх замінили партійні комітети виробничих колгоспно-радгоспних управлінь. За зразком партійних органів перебудувалися радянські, комсомольські та профспілкові органи.

Мешканці Новотроїцького району активно підтримали березневий        

(1965 р.) пленум ЦК КПРС, на якому було взято курс на збільшення капітальних вкладень в сільське господарство, на укріплення матеріальнотехнічної бази, на удосконалення планування та економічного стимулювання сільськогосподарського виробництва, на укріплення колгоспів і радгоспів, на підвищення їх самостійності та покращення життя сільського населення. 

У рамках виконання статей березневого пленуму ЦК КПРС у Новотроїцькому районі була якісно оновлена матеріально-технічна база сільського господарства. Відбулися також зміни в побуті та умовах життя й праці селян. Збільшилась кількість спеціалістів з вищою та середньою освітою в колгоспах, радгоспах, школах, лікарнях та інших організаціях (Додаток Є, Ж, З). 

Рішенням Херсонського облвиконкому від 22 липня 1971 р. с. Сисоївку Володимиро-Іллінської сільської ради знято з обліку в зв’язку з переселенням жителів.

Не пізніше 1971 р. населений пункт Райдужне було приєднано до с.

Метрополь.

21 грудня 1976 року рішенням виконкому районної ради народних депутатів списані села Сінне Володимиро-Іллінської сільради, Первомайське – Федорівської та Лугове – Сивашівської у зв’язку з повним переселенням жителів неперспективних населених пунктів (Додаток И, І).

За постановою Новопокровської сільської ради від 1976 року з реєстру адміністративного поділу було виключено наступні села: Зелене, Митрофанівка, Присиваське (Петрівка), Молоканка, Хир’янівка, Семихатки, Зинтюп-1,Зинтюп-2, Сольоне.

На 01 січня 1983 р. населення Новотроїцького району складало 46,7 тис. осіб, а площа – 228,113 га (з них: сільськогосподарських угідь – 175,609 га, орної землі – 146,446 га, непридатної – 6,678 га). Посівна площа всіх культур становила 141,478 га, з них зернових – 82,220 га. У районі діяло 13 колгоспів,  15 радгоспів, 17 сільських рад. 

18 лютого 1986 року перестали існувати села Червона Долина, Успенівка Володимиро-Іллінської сільради та Веселе – Громівської. Там практично не залишилося мешканців. Тож виконком вирішив клопотати перед облвиконкомом про виключення цих сіл з переліку сільських населених пунктів області. А колишні земельні ділянки під ними віддали колгоспам ім. Шевченка та ім. Леніна для сільськогосподарських потреб, згідно із проектом рекультивації земель.

На 2015 р. площа Новотроїцького району складає 2100 км². На території району знаходиться 44 населених пункти, у тому числі селищ міського типу – 2, сільських населених пунктів – 42 (Додаток Ї). Населення району становить 35835* мешканців.

У межах краю розташовано 19 адміністративно-територіальних одиниць:

селищних рад – 2, сільських рад – 17. Отже:

Ø    Новотроїцька селищна рада: смт. Новотроїцьке, с. Благовіщенка,     с. Захарівка; 

Ø    Сиваська селищна рада: смт. Сиваське; 

Ø    Василівська сільська рада: с. Василівка, с. Дружелюбівка; 

Ø    Володимиро-Іллінська сільська рада: с. Володимиро-Іллінка, с. Катеринівка, с. Новорепівка, с. Новоукраїнка, с. Софіївка; 

Ø    Воскресенська сільська рада: с. Воскресенка; 

Ø    Горностаївська сільська рада: с. Горностаївка; 

Ø    Громівська сільська рада: с. Громівка; 

Ø    Дивненська сільська рада: с. Дивне, с. Лиходідівка, с. Попелак,       с. Свиридонівка; 

Ø    Зеленівська сільська рада: с Зелене, с. Перемога; 

Ø    Новомиколаївська сільська рада: с. Новомиколаївка; 

Ø    Новомихайлівська сільська рада: с. Новомихайлівка, с. Маячка,      с. Водославка; 

Ø    Новопокровська сільська рада: с. Новопокровка, с. Ясна Поляна; 

Ø    Одрадівська сільська рада: с. Одрадівка; 

Ø    Олександрівська сільська рада: с. Олександрівка, с. Калинівка; 

Ø    Подовська сільська рада: с. Подове, с. Качкарівка;

Ø    Сергіївська сільська рада: с. Сергіївка, с. Вознесенка;

Ø    Сивашівська сільська рада: с. Сивашівка, с. Заозерне, с. Овер’янівка, с. Садове;

Ø    Федорівська сільська рада: с. Федорівка, с. Кривий Ріг, с. Метрополь;

Ø    Чкалівська сільська рада: с. Чкалове, с. Воскресенське, с. Двійне,     с. Ковильне.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ОЙКОНІМІКОН НОВОТРОЇЦЬКОГО РАЙОНУ

 

Утворення населених пунктів Новотроїцького району, тісно пов’язане зі звільненням Причорномор’я від турецько-татарського ярма й із процесом заселення півдня України.

Російсько-турецька війна закінчилася перемогою Росії, і вона одержала по Кючук-Кайнарджийскому мирному договору (1774 р.) від Туреччини величезну територію від ріки Бугу й укріплення Кинбурн при усті Дніпра до Азова із частиною прикубанських і приазовських земель.

У результаті заселення півдня України виникло ряд міст: Херсон       (1778 р.), Миколаїв (1788 р.), Одеса (1794 р.). Разом з ними виникли невеликі населені пункти. Одним з них було Новотроїцьке. Багато з населених пунктів були заселені прибулими з різних губерній переселенцями у XIX столітті. Так на місті ногайських аулів виникли Когонли (нині с. Воскресенка), Аирча (сучасне село Громівка), Джани-Киргиз (нині с. Новопокровка), Сарибулат    (смт. Новотроїцьке), Акерман (с. Одрадівка). 

Протягом XX століття в межах Новотроїцького району з’явилися нові села; під час радянського періоду історії ряд назв населених пунктів було змінено, назв, які розповідають нам про історичне минуле народу, про його сучасне, про природні умови території та особливості господарської діяльності.

Тож слід пам’ятати, що першою ознакою географічного об’єкту є його назва.

Ойконіми (від грец. “oikos” – будинок, “oikēo” – населяю і “оnома” –  ім’я) – назви населених пунктів. Вивченням ойконімів займається наука про географічні назви – топоніміка.

Процеси становлення й еволюції формули іменування географічного об’єкта тісно пов’язані зі звичаями та особливостями духовної культури народу, його складною історією. У системі географічних найменувань, що склалися протягом не одного століття в Північному Причорномор’ї, зокрема, і в Новотроїцькому районі, знайшли відображення різні сторони суспільної, господарської, культурної і мовної діяльності народу на різних історичних етапах. Таким чином, ойконімія – важливе джерело дослідження історії народу. Кожна окрема географічна назва – це унікальний пам’ятник, в якому законсервована історія народу на певному етапі його розвитку, і не тільки світлі її сторінки, а й темні, які мають бути застереженням від повторювання.

Переважна більшість ойконімів Новотроїцького району мотивована, тобто їх етимологія  досить прозора. Наприклад, назва с. Зелене походить від значної кількості зелених насаджень. Є ойконіми, етимологія яких затемнена, наприклад с. Дивне. Бувають назви, етимологію яких визначають помилково, наприклад, назву с. Калинівки пов’язують з калиною, якої нібито колись тут було багато, але насправді ця назва пов’язана з прізвищем сім’ї першопоселенців – Калин. Таке помилкове тлумачення слів називається “народною етимологією”.

Строкатість географічних назв у даному регіоні свідчить про те, що тут, як у плавильному котлі, сплавлялися культури різних народів, і, врешті-решт, ми маємо те, що маємо. Свій відбиток у ойконіміконі залишила і християнська релігія (с. Благовіщенка, с. Воскресенка, с. Воскресенське тощо), і увічнювальні назви (с. Володимиро-Іллінка, с. Чкалове), і назви сіл від імені або прізвища землевласника (відантропонімні), наприклад, с. Захарівка, с. Калинівка,        

с. Метрополь тощо. Зустрічаємо тут і такі назви, які походять із мов народів, які в минулому населяли цей край. Це татарська назва – с. Качкарівка. Пристосовуючись до звукового оточення нової мови, слово змінює звучання, та й не лише звучання: чим глибше воно входить в мову, яка його запозичила, тим значніші зміни з ним відбуваються. Така асиміляція (уподібнення) буває настільки сильною, що, врешті-решт, запозичене слово сприймається як своє. 

Серед іншомовних ойконімів Новотроїцького району три географічні назви німецького походження: Гесово (тепер с. Ковильне), Дорнбург (тепер    

с. Чкалове) та Камрат (тепер с. Дружелюбівка). 

Як відомо, після того, як російська імператриця Катерина ІІ у 1775 р. зруйнувала Запорізьку Січ і Північне Причорномор’я було відвойоване царською Росією у турків, уряд Російської імперії неодноразово запрошував німців та інші народи Європи освоювати Дике поле. У Херсонській губернії  німецька колонізація степів почалася за часів царювання Олександра І на початку ХІХ ст. Протестантські общини (лютеранці, меноніти, анабаптисти, євангелісти, вальденси та ін.) почали освоювати цілинні землі нашого краю. Разом із домашнім скарбом, речами матеріальної культури, переселенці везли із собою і духовну культуру: мову, традиції, звички. Селилися німці-колоністи компактно, засновуючи колонії. 

Окрему частину німецьких ойкономів становлять відантропонімні назви, тобто назви, які походять від імен або прізвищ першопоселенців або власників землі, наприклад, Гесово. 

Привезли із собою німці-колоністи й історичну пам’ять про свою батьківщину, і, як це нерідко буває, при переселенні на нові місця, нові населені пункти одержали назви тих міст або селищ, звідки прибули переселенці. Це так звані перенесені назви. Так, з’явилося с. Дорнбург, засноване у 1836 р. переселенцями з німецького поселення Дорнбург. 

У свою чергу, назву Камрат (від нім. Kameraden – товариш, друг) трансформовано в Дружелюбівку, що є практично перекладом колишньої і вживається після перейменування.

Після Другої Світової війни, коли німці разом з іншими репресованими народами Радянського Союзу були депортовані до Казахстану, Туркменістану і Сибіру, почалося перейменування населених пунктів. У межах Новотроїцького району цей процес відбувся у 1944 р.: Гесово стало називатися Ковилівкою, а Камрад – Дружелюбівкою. Щодо назви Доренбург, то вона була замінена на Чкалове у період сталінських репресій (1936 р.), коли процвітав шовінізм, розпалювалася ненависть до всього німецького, яка торкнулася і німецьких топонімів.

Отже, аналіз назв населених пункту Новотроїцького району дав можливість розробити класифікацію ойконімів краю за семантичною (значення географічної назви) ознакою.

Розглянемо цю класифікацію більш детально.

До ойконімів природного походження належать наступні: Водославка, Громівка, Заозерне, Ковильне, Попелак, Подове, Ясна Поляна.

До ойконімів економічного (господарського) походження належать наступні: Двійне, Зелене, Качкарівка, Садове.

До ойконімів соціального походження відносяться:

1)                  антропоніми: а) від прізвищ і імен перших поселенців, колишніх власників земель: Василівка, Захарівка, Калинівка, Лиходідівка, Метрополь, Новомиколаївка, Овер᾽янівка, Олександрівка, Свиридонівка, Софіївка, Федорівка; б) від прізвищ політичних, військових і громадських діячів, визначних людей краю: Володимиро-Іллінка, Чкалове;

2)                  меморіальні: а) на честь історичних подій: Перемога;

3)                  ідеологічні і символічні: Дивне;

4)                  емоційні: Дружелюбівка, Одрадівка;

5)                  релігійні: Благовіщенка, Вознесенка, Воскресенка, Воскресенське, Новомихайлівка, Новотроїцьке, Сергіївка;

Вторинні (перенесені) ойконіми: Горностаївка, Катеринівка, Кривий Ріг, Маячка, Новопокровка, Новорепівка, Новоукраїнка, Сиваське, Сивашівка.

Із радянським періодом розвитку пов’язані і зміни ойконімів. Старі назви змінювалися на нові, соціалістичні. Наприклад, село Затис у 1946 р.  перейменовано на Горностаївка, село Петрівське після 1964 р. перейменовано на Дивне (таблиця 2.1). 

Таблиця 2.1

Зміна назв сіл Новотроїцького району

№	Сучасна назва	Дата утворення	Давня назва,  дата зміни назви
1.	Благовіщенка	1888 р.	Назва не змінювалась
2.	Василівка	1903 р.	Назва не змінювалась
3.	Водославка	1924 р.	Назва не змінювалась
4.	Вознесенка	1868 р.	До поч. ХХ ст. – Терпуги
5.	ВолодимироІллінка	1921 р.	До 1922 р. – Восьме
6.	Воскресенка	Не пізніше	До 1860 р. – Когонли

Продовження таблиці 2.1 

		1860 р.
7.	Воскресенське	1930 р.	Назва не змінювалась
8.	Горностаївка	1897 р.	До 1946 р. – Затис
9.	Громівка	1793 р.	До 1865 р. – Аирча, з 1865- 1867 рр. – Петровське, а з 1867 р. – Громівка
10.	Двійне	1928 р.	Назва не змінювалась
11.	Дивне	1904 р.	До 1929 р. – Попелацькі хутори, а до 1964 р. – Петрівське
12.	Дружелюбівка	1796 р.	До 1946 р. – Камрат
13.	Заозерне	1907 р.	До 1946 р. – Каїро-Тубал
14.	Захарівка	1887 р.	До 1917 р. – Буряки
15.	Зелене	1911 р.	До 1929 р. – Попелацькі хутори, а до 1958 р. – Ворошилове
16.	Калинівка	1928 р.	Назва не змінювалась
17.	Катеринівка	1924 р.	Назва не змінювалась
18.	Качкарівка	1932 р.	Назва не змінювалась
19.	Ковильне	1927 р.	До 1946 р. – Гесово; не пізніше, ніж до 1972 р. – Ковилівка
20.	Кривий Ріг	1927 р.	Назва не змінювалась
21.	Лиходідівка	1910 р.	Назва не змінювалась
22.	Маячка	1910 р.	Назва не змінювалась
23.	Метрополь	1916 р.	Назва не змінювалась
24.	Новомиколаївка	Не пізніше  1860 р.	До 1860 р. – Талпь; не пізніше, ніж до 1972 р. – Ново-Миколаївка
25.	Новомихайлівка	1821 р.	Не пізніше, ніж до 1862 р. – Большой Ташкішкен; не пізніше, ніж до 1972 р. – Ново-Михайлівка
26.	Новопокровка	Не пізніше  1860 р.	До 1860 р. – Джани-Киргиз; не пізніше, ніж до 1972 р. – Ново-Покровка
27.	Новорепівка	1809 р.	Не пізніше, ніж до 1864 р. – Волхонка; не пізніше, ніж до 1972 р. – Ново-Репівка
28.	Новотроїцьке, смт.	1816 р.	До 1862 р. - Сарибулат
29.	Новоукраїнка	1923 р.	Назва не змінювалась
30.	Овер᾽янівка	1907 р.	Назва не змінювалась
31.	Одрадівка	1820 р.	Не пізніше, ніж до 1860-1862

Продовження таблиці 2.1 

			рр. – Акермен, Карачой; не пізніше, ніж до 1946 р. – Отрада, Отрадівка
32.	Олександрівка	1869 р.	Назва не змінювалась
33.	Перемога	1933 р.	Назва не змінювалась
34.	Подове	1924 р.	До 1946 р. – вис. Подовий Третій
35.	Попелак	1911 р.	До 1938 р. – Попелацькі хутори
36.	Садове	1907 р.	Назва не змінювалась
37.	Свиридонівка	1910 р.	Назва не змінювалась
38.	Сергіївка	1820 р.	До 1860 р. – Койчі
39.	Сиваське, смт.	1816 р.	До 1866 р. – Каракуї, а до 1935 р. – Рождественське
40.	Сивашівка	1908 р.	Назва не змінювалась
41.	Софіївка	1923 р.	До 30-х років ХХ ст. – Маєвка
42.	Федорівка	1923 р.	Назва не змінювалась
43.	Чкалове	1836 р.	До 1939 р. – Дорнбург
44.	Ясна Поляна	1923 р.	Назва не змінювалась

 

У цілому, слід зазначити, що в радянські часи виділяються два періоди перейменувань – у 20-30-х рр. (заміна тюркомовних назв на слов’янські з ідеологічним навантаженням) та після Великої Вітчизняної війни.

Ряд ойконімів, хоча і віднесені до певної групи, можна тлумачити  і в іншому плані. Так, у групі антропонімів назву Новомиколаївка можна тлумачити не лише як населений пункт, що названо на честь майстра по копанню криниць, а й як назву, що утворилася від церкви Святого Миколая;    

с. Новопокровка – назва, що можливо, походить від релігійного свята Покрови; смт. Новотроїцьке – назву, можливо, також дали переселенці із с. Троїцьке.

Серед ойконімів Новотроїцького району найбільшу частину становлять ойконіми соціального походження (близько 1/2 усіх назв поселень), що обумовлено історичними подіями, зміною політично-соціального устрою, війнами, ідеологією. Значна доля соціальних ойконімів пояснюється невеликою кількістю назв населених пунктів природного походження внаслідок одноманітності природних умов Новотроїцького району.

У групі соціальних ойконімів найбільш ширше представлені ойконіми антропонімічного походження, виникнення яких пов’язано з увінченням імен і прізвищ першопоселенців, колишніх власників земель, членів царських сімей, військових діячів. Найменше серед ойконімів соціального походження представлені назви, в яких відображений меморіальний, емоційний, ідеологічний та символічний принцип номінації.

Порівняно мало на території краю ойконімів природного походження –  16%. Порівняльна характеристика природних та соціальних назв вказує на молодість більшості найменувань області, так як переважна кількість назв має соціальне походження. А, як відомо, лише у XVIII столітті соціальна топонімізація набула особливо широкого розповсюдження.

До групи вторинних ойконімів входять найменування з додаванням до їх первинної назви (звідки прибули переселенці) слова “Ново”, наприклад Новоукраїнка, Новорепівка або без додавання – Кривий Ріг. У межах Новотроїцького району зустрічаються також вторинні ойконіми, які утворилися в результаті перенесення назв природних об’єктів Херсонської області – Сиваське, Сивашівка.

Економічна топоніміка займає у відсотковому співвідношенні останнє місце. Господарські назви зустрічаються на території краю лише у 9%.

Таким чином, аналіз ойконімів Новотроїцького району Херсонської області за семантичною класифікацією дозволяє відстежити основні шляхи появи назв поселень і говорить про самобутні риси історії і природи краю.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. ГЕНЕЗИС 

НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ НОВОТРОЇЦЬКОГО РАЙОНУ

 

3.1. Василівська сільська рада (с. Василівка, с. Дружелюбівка)

 

Село Василівка розташоване на півдні Причорноморської низовини в північно-західній частині Новотроїцького району. Василівка – центр сільської ради. Село – одне із віддалених сіл в районі. Знаходиться в 37 кілометрах від районного центру Новотроїцьке і в 66 кілометрах від залізничної станції Новоолексіївка по лінії Мелітополь-Джанкой. Василівка має автомобільний зв’язок із обласним центром Херсон через села Новопокровка-ГромівкаВоскресенка-Новотроїцьке, а потім по магістралі Генічеськ-Херсон. Можливий зв’язок в напрямку Новоолексіївки з республікою Крим. На півночі від Василівки знаходиться село Новопокровка, на північному заході – Новомиколаївка, а на півдні – затока Сиваш (Гниле море).

   Село Василівка засноване на початку XX століття. Свою назву воно отримало від імені перших поселенців – Василів. Були побудовані із саману шість будівель, на чотири господаря кожний, які мали по два входи (один на два господаря). Ці будівлі називали сараї, або бараки.

   У південно-східному напрямі від сучасної Василівки, за два кілометри, знаходився Василівський хутір. Він складався з двох бараків на два господаря і кам’яної хати. Було побудовано криницю-журавель, названу женевською, оскільки там мешкали родини Жечевих, Зайців, Хом’яків.

Згідно постанови Ради Міністрів СРСР 10 жовтня 1929 року Міністерством сільського господарства на базі Василівських сараїв було створено радгосп ім. Фрунзе.

Почали будувати будинки із випаленої цегли (в два ряди). Цеглу брали з цегельні, яка працювали в Хир’янівці. Накривали шифером і черепицею. 

У 1934 році з розвалин Миколаївської церкви побудували у Василівці клуб, який і зараз діє. Це вже стала просто Василівка. Життя розвивалося…Господарство займалося вирощуванням зернових культур та розведенням овець і коней. Поблизу основної садиби були інші села: Митрофанівка, Молоканка, Хир’янівка, Петрівка, Семихатки, Зелене,         Зинтюп-1, Зинтюп-2, Сольоне, Коса, Чурюк, Чакрак, Нагай-Киргиз, Камрат. 

Внаслідок проведення столипінської аграрної реформи були утворені хутори. За рахунок казни були побудовані криниці. Населення займалося,  в основному, тваринництвом: розводили овець, коней, корів. Перші вівці були  каракульські, але вони давали незначний прибуток. У 50-х роках ХХ ст. почали розводити овець тонкорунних порід, бо для їх розведення є сприятливі природні умови. У 70-х роках їх кількість становила 36 000 голів.

Займалися люди і землеробством. Кіньми, волами орали землю. Вирощений урожай зберігали в палевих ямах, клунях. Залишки зерна на бричках везли напродаж. Базари були в Каланчаку, Генічеську, міняли на вино та інші товари, які були потрібні в господарстві. Були баштани. Копали вручну ставки, розводили рибу.

У 1930-1933 рр. в  кожному селі на кошарах були корови – до 60 і більше, працювали їдальні для працівників кошар та їх сімей, відгодовували свиней для забезпечення їдалень м’ясом, постачали на кошари макуху, тому відсутні свідчення про випадки голодної смерті цього періоду.

У 1946 році Василівка, Дружелюбівка, Зелене, Новомиколаївка, Митрофанівка, Петрівка та інші хутори входили до складу Новомиколаївської сільської ради.   

Працювали люди завзято. Молодь залишалася на селі. І в ці роки на Присивашшя переселялися люди із Росії (голод 1947 року) – з Воронезької,

Бєлгородської, Курської областей. Мати Філенко Валентини Григорівни – Лемешко Домна Іванівна приїхала з Воронежа, працювала дояркою. За підсумками змагання було вирішено відправити її, як передову, разом з коровою на виставку ВДНГ в Москву, але цьому перешкодила війна. 

Велика Вітчизняна війна залишила свій глибокий слід в житті Василівки та Дружелюбівки. На фронт пішло 152 особи, а повернулося – 57. 

Нині на території Василівської ради проживає три учасники бойових дій: Беспалова М. (учасниця Великої Вітчизняної війни), Савенко С. (учасник війни в Афганістані), Данильченко Л. (до 16 р. перебувала на території Німеччини).

За програмою укрупнення господарств у 1967 році було ліквідовано Новомиколаївську сільську раду, а населені пункти розорганізованої сільради увійшли до складу Новопокровської сільської ради. Із  цього часу і розпочалося масове переселення жителів навколишніх сіл до основної садиби – Василівки, а в 1976 р. вони були виключені з реєстру адміністративного поділу.

У 1977 році було утворено Василівську сільську раду, якій адміністративно підпорядковані села Василівка та Дружелюбівка.

У 1987 р. відкрито меморіальний комплекс воїнам, які загинули у Великій Вітчизняній війні.      

У межах сільської ради створені такі господарства, які орендують землі у василівців:

-                     2001 р. – Колос (1378 га, із них: зернові культури – 556 га,    

технічні – 324 га, кормові – 498 га);  

-                     2003 р. – Ай-Ленд (1173 га, із них: зернові культури – 110 га, соя –

220 га);

                -       2006 р. Вішна Анада (2100 га під лікарськими рослинами).

Змінюється вигляд населених пунктів Василівської сільської ради. Зруйновано будівлі ферми, занедбано вівчарство, зруйновані ремонтні майстерні, швейний цех, їдальню. Зменшується кількість населення: 2003 р. – 961 особа (Василівка – 673 особи, Дружелюбівка – 288 осіб), 2005 р. – 890 осіб (Василівка – 620 осіб, Дружелюбівка – 270 осіб), 2006 р. – 602 особи (Василівка – 402 особи, Дружелюбівка – 200 осіб), 2013 р. – 587 осіб (Василівка – 443 особи, Дружелюбівка – 144 особи). 

Дружелюбівка

Дружелю бівка - село, розташоване на південному заході району за 53 км від райцентру і у 5 км південніше Василівки. Засноване 1796 р. У цей час на цій території проживало 200 ревізьких душ.

До поч. 40-х р. ХХ ст. населений пункт мав назву Камрад (від нім. Kameraden – товариш, друг). Сучасна назва є практично перекладом колишньої і вживається після перейменування. Хоча можливе й інше тлумачення назви: з тюрської мови Кама-рате, Каза-ут – степи, в яких пасуть коней, кіз. Належить до Василівської сільської ради. Площа – 99,606 км². Населення становить 144  особи. Густота населення – 1,44 осіб/км².                    

На території села були німецькі поховання, в основному – саперів. У 2003 році проводились розкопки німецькими організаціями на державному рівні.

Залишки німецьких солдатів були вивезені до Німеччини. 

Село було відділенням № 3 радгоспу імені Фрунзе. Основне місце займало тваринництво: на фермах було до 900-1000 голів худоби, 9 кошар. Побудовано клуб, магазин, ангар, водопровід по вулицях. 

Це село, в якому живуть дуже дружні люди. Але населений пункт – поступово зникає.

ФОТОМАТЕРІАЛИ

 

Вівчарство у селі Василівка

           

            Кузня. 1961 р.                                  Меморіальний комплекс

3.2. Володимиро-Іллінська сільська рада (с. Володимиро-Іллінка,          

с. Софіївка, с. Новорепівка, с. Катеринівка,  с. Новоукраїнка)

 

Село Володимиро-Іллінка засноване 1921 року. 

Ще до Великої Жовтневої соціалістичної революції на місці теперішнього села Володимиро-Іллінка був фальцфейнівський чабанський табір або, як називали його, восьмий сарай. У зв’язку з цим до 1922 р. село називалося Восьмим. Землі цієї місцевості належали поміщикові німцю-колоністу         Фальц-Фейну Ф.

Наймити жили в дуже поганих умовах. Робочий день чабанів починався дуже рано і закінчувався пізно ввечері. Жили чабани в землянці по кілька сімей. Заробітна плата була надзвичайно низькою. Культурний рівень – низький.

У 1910 році Фальц-Фейн Ф. почав продавати ділянки землі. Почали виникати хутори. На хуторах жили дуже заможні хуторяни, які наймали бідних селян обробляти землю і без жалю грабували їх. Так наймити, батраки проживали своє тяжке, безрадісне життя. Та народ не раз піднімався на боротьбу проти пригноблювачів. Під час Жовтневої революції та громадянської війни організованих загонів проти гнобителів не було, але селяни були революційно налаштовані. Першим, що порадувало жменьку селян, був декрет про землю 1917 р. Навколишні землі почали нарізати малоземельним селянам із густонаселених сіл. Так у 1921 р. тут виник і населений пункт. У цей час його населяли мешканці с. Горностаївки та Агайман.

Будинки зводилися із саману. На місці села за часів Фальц-Фейна Ф.

стояв довгий сарай (метрів 15), західніше від нього розміщувалася кошара овець. Тут був і колодязь з барабаном, який крутив кінь. 

У 1922 році було створено перший орган радянської влади – сільську раду. Очолив її Завгородній Іван Спиридонович. Саме Іван Спиридонович запропонував перейменувати село на Володимиро-Іллінку на честь Леніна В.

До 1928 р. в селі існував КВП (комітет взаємодопомоги), який очолював Зуб Федір Данилович. У ньому були сіялки, плуги, віялки та інший сільськогосподарський інвентар, який бідне селянство могло використовувати за невелику оплату. Також до колективізації знаходився в населеному пункті комітет селянської бідноти, який очолював Казарін І. 

У 1927 р. у Володимиро-Іллінці було утворено перший ТСОЗ “Єднання”, у який увійшло 14 сімей. Першим головою ТСОЗу був Ілляшенко Г. У 1928 р. уведено в дію перший трактор “Інтернаціонал”, який пригнав із Мелітополя перший тракторист, який закінчив курси трактористів, Міщенко І. 

У 1930 р. організовано другий ТСОЗ “Відродження”. Першим головою якого був Донець С. У 1932 р. ці ТСОЗи об’єдналися у колгосп імені Фрунзе.

У 1928 р. в селі організовано лікбези. Книжок для ліквідації безграмотності не було. Використовувалася для цієї мети газета “Геть не  писемність”, яка виходила в Харкові. 

У 1932 р. було відкрито ШКМ (школа робочої молоді). Це семирічна школа, першим директором якої був Войт Д.

У 1929 р. утворено радгосп “Червоний Перекоп”.

У 1932-1933 рр. село охопив голод, однак від недоїдання ніхто не помер. Тогочасний голова колгоспу Костюк С. рятував людей від голодної смерті фуражним зерном, зерном із посівного фонду, свідомо зменшуючи норму посіву. Це зерно перемелювалося на млину, що знаходився на подвір’ї Міщенка І.  та вночі роздавали колгоспникам.  

У 1933 р. у селі було організована МТС (машино-тракторна станція). Вона обслуговувала такі села:

-                     Володимиро-Іллінку (перший колгосп ім. Фрунзе, голова колгоспу

Куліш Ф.);

-                     Новорепівку (перший колгосп “Промінь”, голова – Шевченко);

-                     Новоукраїнку (перший колгосп “Червоний робітник”, голова –

Новіков Є.);

-                     Катеринівку (перший колгосп “Громадянська праця”, голова –

Гулякін Д.);

-                     Будьоннівку (перший колгосп ім. Щаденко, голова Бєлоконь);

-                     Софіївку (перший колгосп “Південний куток”, голова – Гумен П.);

-                     Янівку (колгосп ім. Молотова, голова – Колько В.);

-                     Ольгівку (колгосп “Радянський степ”, голова – Костюк С.);

-                     Успенівку (колгосп “Хвиля”, голова – Шмалій С.);

-                     Сисоївку (колгосп “Північний куток”, голова – Фанін М.);

-                     Червону долину (колгосп “Ґрунтовий борець”, голова – Вєтух       

М.);

-                     Артемівку (колгосп ім. Артема, голова – Власенко О.);

-                     Олексіївку (колгосп ім. Постишева, голова – Куцай В.).  

У кожному населеному пункті була власна тракторна бригада, яка підпорядковувалася МТС. Першим директором МТС був Стахурський, потім став Турченко І., якого в 1937 р. було репресовано. Його замінив Кальченко І., який працював до війни, а потім пішов на фронт. У 1943-1945 рр. директором працював Андроннік М., а після закінчення війни знову став Кальченко І. і працював до 1956 року, а з цього року і до реорганізації МТС у 1958 р. директором був Школа С.

Тваринництво у колгоспі ім. Фрунзе було незначним. Наприклад, перед війною було 30 корів, яких доїли дві доярки. Колгосп мав 200-300 курей.

Значно більше було овець, передовим чабаном був Ковтун Н.

Колгоспники отримували за кожен трудодень до 10 кг хліба, і всього         10-20           копійок       грошей.      На     селян-колгоспників       накладався           сільськогосподарський податок. Кожного року треба було здати: молока – 530 літрів, яєць – 280 штук, м’яса – від 40 до 100 кілограмів, свиняча шкура – 1 штука. 

Бібліотека в селі була маленькою, всього на декілька сотень книжок, і знаходилася в селянській хаті.

У 1939 р. було закладено парк. Він розташовувався за сучасним Будинком культури. Після війни він занепав, його довелося викорчувати, а на його місці розпочали будувати стадіон. Однак в 1987 р. стадіон перенесли за межі населеного пункту, а на його місці знову заклали парк.

У 1939 р. до колгоспу ім. Фрунзе приєднано колгосп ім. Щаденка         (с. Будьоннівка).

У зв’язку із початком Великої Вітчизняної війни, 6 серпня 1941 року в селі розпочалася евакуація місцевого населення, а 19 серпня – МТС та колгоспного майна. 

14 вересня з боку с. Янівка у населений пункт вступили німецькі війська. Першим німецьким комендантом був Шепе, потім його змінив Канн, а останнім комендантом працював Зоцман. 

З перших днів окупації уведено “новий порядок”. На заміну колгоспу створено спільноту, якою керував староста. Весною 1942 р. німці забрали у селян зерно, залишили тільки для харчування. У цей час розпочали відправляти молодь на роботу в Німеччину. Всього було 4 набори. Перший був добровільний, поїхали ті, хто був незадоволений Радянською владою, а інших забирали примусово. Із села було відправлено до Німеччини більше 50 людей.

На фашистській каторзі загинули Дрига В. та Бєлий І. У шахті помер військовополонений Гузь І. У 1942 р. у Генічеській тюрмі німці розстріляли: Зубова Ф., Руденко П., Шмалія С., Пузя М.

30 жовтня 1943 року Володимиро-Іллінку було остаточно звільнено від фашистів козаками генерала Кириченко. 

Після звільнення в селі розпочалася робота із відновлення зруйнованого господарства. Головою колгоспу ім. Фрунзе був Ковтун Н., з часом його замінив Миронець П., а з 1944 р. головою працював Попович І.

Основні сільськогосподарські роботи лягли на плечі жінок, дітей та людей похилого віку. Через відсутність тракторів, орали коровами. Великий удар був нанесений засухою 1946 р. Жили за рахунок зернових позик від держави. 

У 1950-1951 рр. розпочалося укрупнення колгоспів. У 1951 р. до колгоспу ім. Фрунзе приєднано колгосп ім. Кагановича (с. Катеринівка) і колгосп став називатися імені Кірова. У 1952 р. приєднано колгосп “Перемога” (с. Успенівка) і новий колгосп отримав назву ім. Суворова, головою якого обрали Гайворонського Г. З 1956 р. і до 1972 р. головою колгоспу працював Кальченко І. 

У 1959 р. відбулося нове укрупнення колгоспів: до колгоспу ім. Суворова  приєднали колгосп ім. Котовського (с. Софіївка) та колгосп ім. Шевченка         (с. Новорепівка), а новому укрупненому колгоспу дали назву “Україна”.

У 1959 році колгосп “Україна” перейшов на грошову оплату праці селянина.

У 1963 р. сільгоспартіль “Україна” одержала нову назву – імені Шевченка, оскільки сільська рада була приєднана до Чаплинського району, а там вже існувало господарство із такою назвою. У 1964 р. після повернення сільради до Новотроїцького району, відновлено і назву колгоспу.

На поч. 60-х років ХХ століття колгосп “Україна” став одним із найбільших господарств району. Він мав 16807 га землі, у господарстві було 5009 голів ВРХ, корів 1400 голів, свиней 1773 голови, овець 11073 голови. Збільшилася механізація колгоспу. У наявності було 66 тракторів, 27 комбайнів, 48 автомашин. Прибутки колгоспу дали можливість здійснити соціальне будівництво. У селі збудовано Будинок культури (1964 р.), школу на 320 учнів (1964 р.), шкільний інтернат на 80 місць, лікарню на 25 ліжок         (1964 р.), млин (1960 р.), маслоцех (1961 р.), пекарню, кафе (1973 р.). У 1963 р. заасфальтовано 9 км дороги, що з’єднувала Сінне та Катеринівку з конторою колгоспу. Крім того, збудовані 8-річні школи в с. Успенівка та с. Новорепівка, початкові школи в с. Катеринівка и с. Червона Долина. 

У 1969 р. у Володимиро-Іллінці зведено монумент Слави землякам, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни.

У 1982 р. збудовано нову двохповерхову школу.

У 1988 р. у колгоспі уведено орендний підряд (виробничий колектив отримує від господарства в оренду засоби виробництва – землю та техніку), який сприяв ефективному господарюванню. 

9 травня 1994 року відкрито краєзнавчий музей. Його першим завідувачем та збирачем експонатів був Сігарьов М.

На території Володимиро-Іллінської сільської ради розташовані села

Володимиро-Іллінка, Новорепівка, Новоукраїнка, Катеринівка, Софіївка. Населення Володимиро-Іллінської сільської  ради станом на 01. 03. 2010 р.

складало 1681 особу. Населення Володимиро-Іллінки складає 625* осіб. 

ФОТОМАТЕРІАЛИ

          

Майстерня МТС. 1934 р.        Перший трактор колгоспу “Інтернаціонал”

   

               Передовики тваринництва            Монумент Слави та                          колгоспу ім. Фрунзе. 1940 р.   пам’ятник воїнам-визволителям

           

Софіївка

Село Софіївка засноване у 1923 р. На його місці розміщувався сарай № 5 Фальц-Фейна Ф., тому населений пункт ще називали П’ятим, переселялись на цю територію мешканці Агайман. Спочатку село мало назву Маєвка. Ця назва пішла від того, що землю селянам нарізали в травні (рос. май). Але більшість поселенців були в свій час батраками Фальц-Фейн Софії Богданівни, тому Маєвку на її честь було перейменовано у Софіївку.

Управляючим при Фальц-Фейну Ф. був Безор.

Перший колгосп називався “Південний куток”, а у 1933 р. він був перейменований на колгосп імені Тельмана, головою якого був Попович І. У 1930 році всі 104 господарства вступили до колгоспу. Першими були: Попович І., Радченко В., Самойленко Л., Ковтун С. Було організовано 4 бригади, які мали по 50 коней.

Перша бригада мала 5 сіялок дискових, друга – 12 букерів з видовженими сіялками, третя – 12 плугів, четверта – 12 борін. Колгосп першим в районі закінчив посівну компанію і за це отримав премію: трактор “Фордзон” та бібліотеку на 100 рублів. Першим головою колгоспу був Гумен Прокофій.

Колгосп тоді володів 2100 га землі.

У різні роки головами колгоспу працювали Репелевський Григорій Семенович, Кришко Порфірій Трофимович, Поляков Іван Іванович, Вовк Гри- горій Семенович, Клецький Іван Іванович.

У 1934 році відкрився перший магазин, його продавцем був Ляшенко П.

Після Великої Вітчизняної війни колгосп імені Тельмана змінював свою назву: спочатку на імені Ворошилова, а потім на імені Котовського. У 1959 р. цей колгосп було приєднано до колгоспу с. Володимиро-Іллінки. 

У 1948 р. було збудовано початкову школу, а потім її реорганізували у семирічну. Першим директором її була Серненко Катерина Петрівна.

У 1989 р. на території с. Софіївки було організовано самостійний колгосп “Свобода”, його першим головою був Жданов Г.

Катеринівка

Село Катеринівка було засноване у 1924 р. переселенцями із Катеринівки Велико-Лепетиського району. Це колишня економія № 7 Фальц-Фейна Ф.

У 1928 р. у селі було утворено ТСОЗ, куди увійшло 8 господарств, а у

1929 р. воно переросло у колгосп “Громадянська праця”. Першим головою колгоспу був Гулякін Д. У колгоспі була власна олійниця, млин, молотарка. Контора була у будинку Аліпова А., а потім – Іванченка М. 

У 1932 році головою колгоспу працював Фанін Марк, потім Єнченко Олексій, в 1934 р. – Кальченко Іван (за часів його керування  було закладено на 50 га виноградник, який з часом викорчували), з 1939 р. по 1941 р. – Пузь Мирон, колгосп тоді мав назву ім. Кагановича.

У 1933 р. організовано роботу лікбезу, в ньому працював Гаценко Л.

Після звільнення населеного пункту від фашистів у 1943 році головою колгоспу працював Бочко Олександр Якович, в 1945-1946 рр. – Аліпов Макар Антонович, з 1946 р. і до укрупнення з Володимиро-Іллінкою (1950 р.) головою був Гармаш Григорій Митрофанович.   

Під час голоду 1932-1933 рр. ніхто із мешканців села не помер від недоїдання. 

Торгових точок спочатку в селі не було, ходили в крамниці в с. Янівка,    

с. Володимиро-Іллінку. Потім організували крамничку у селянській садибі, а 

вже в кінці 50-х років ХХ ст. збудували торгівельну точку. 

У 1936 р. організована початкова школа. Знаходилася вона в селянських будинках (дім Альошиних). У 1965 р. збудована нова школа на дві класні кімнати. У 1960 р. школа закрита і переведена в с. Володимиро-Іллінка. Новоукраїнка

Село Новоукраїнка засноване у 1923 р. На місці села була економія Сисоєва Павла. Їх було три брати. Один мав землі в с. Сисоєвка, а другий – за нею. Свої землі Сисоєв П. огородив ровом (глибина 1,5 м., ширина близько        2 м.). Для цього він наймав сезонних робочих, які приходили влітку на заробітки з інших районів. 

У своїй економії він вирив ставок, площа якого складала приблизно 1 га, був обсаджений деревами, а глибина якого дозволяла там купати коней. Заселення населеного пункту, в основному, велося людьми із Агайман. Для розподілу планів приїхав уповноважений Кузьмичов Іван Никитович. Разом із Єльцовим Наумом Сисоєвичем вони розбили прути і роздали плани згідно жеребкуванню. Відразу стали забудовуватися три вулиці.

У 1928 р. було створено ТСОЗ, яке об’єднало 34 господарства. У 1930 р. був організований колгосп “Червоний робітник”, першим головою якого став Миколаєв Є. Після нього головою був Ковтун С., а в 1939 р. до початку війни –

Овсяников. Бригадиром тракторної бригади до війни в колгоспі працював Калита С. У 1951 р. колгосп “Червоний робітник” приєднано до колгоспу імені Шевченка с. Новорепівка.

У період колективізації в селі були розкулачені: Івін Є., Єльцов Н., Негуляєв Д., Лахматов І., Сєргєєв І. У 1929 р. арештували, як противника колективізації, Єльцова Н., який помер у Мелітопольській в’язниці.  

До Великої Вітчизняної війни крамниці в селі не було, ходили за покупками до Новорепівки. Радіо з’явилося після війни. Поштового відділення ніколи не було. 

Звільнене село від фашистів було 30 жовтня 1943 року військами кінного корпусу генерала Кириченка. Перед відступом німці розстріляли біля населеного пункту військовополонених, яких переводили до тилу. Загинуло їх близько 100 осіб. Частині з них вдалося втекти чи вдати мертвих. 

Новорепівка

Село Новорепівка було засноване у 1809 р. кріпаками князя Волконського із Саратовської та Нижньогородської губерній. Не пізніше, ніж до 1864 р. населений пункт мав назву Волхонка (на честь князя Волконського) та не пізніше, ніж до 1972 р. – Ново-Репівка.

У 1864 р. Ново-Репівка – село поруч з балкою Чекменчі.  Населений пункт нараховував 24 двори. Населення становило: чоловіків – 84 особи, жінок – 90 осіб.

У 1904 році на подарованій землі селянами Остапенко та Антипенко у 8 верстах (8,5 км) від Новорепівки і 15 (16 км) від с. Дмитрівки було утворено монастирський хутір. Спочатку тут знаходилося 5 сестер і 1 робочий. У 1913 р. тут проживало 8 сестер, 1 старша, 1 робочий, 1 пастух. Перші два роки всю землю здавали в оренду за гроші, а з 1907 р. розпочали власними силами обробляти 40 десятин, а залишок здавали. На хуторі був невеликий молитовний дім, 1 жилий будинок, 1 кухня, 2 стайні, 1 баня. Усього землі було 111 десятин (121,3 га): посівної – 101 десятина (110 га), пар – 4 десятини (4,37 га), сад – 0,25 (0,27 га) десятин.

У 1920 р. даний населений пункт нараховував 70 дворів та 557 мешканців; церкву та семирічну школу, а на 1 січня 1922 р. Новорепівка нараховувала 277 одноосібних господарств. У 1928 р. утворено ТСОЗ, а у    1929 р. – колгосп “Промінь”. Першим головою якого був Шевченко, а потім головували: Старовєров О., Вишневський, Садовський (при ньому колгосп перейменовано на “Новий світ”), Гармаш Митрофан, Кузнєцов. Перед Великою Вітчизняною війною колгосп очолював Лапін О. При ньому відбулася евакуація колгоспного майна та худоби. 

У 1929 р. у Новорепівці створено сільську раду, першим головою якої була Пивоварова Є. Потім на цій посаді працювали: Фесенко І. (до війни), Ягунова П., Пенязєв М. У 1959 р. сільрада була ліквідована.

У період 1932 - 1933 рр. у селі дуже багато померло людей, серед яких були і мешканці інших районів, які шукали шматок хліба. 

Під час колективізації були розкуркулені та вислані за межі району:

Баканов В., Івакін К., Івакін М., Сушков О.

У період німецької окупації був розстріляний комуніст Аляпін Ілля.

У 1951 р. відбулося укрупнення колгоспів: до Новорепівського колгоспу “Новий світ” приєднали колгосп “Червоний робітник” (с. Новоукраїнка) і колгосп імені Куйбишева (с. Сисоєвка). Новий колгосп отримав назву імені Шевченка, головою якого став Гармаш Г. А у 1984 р. с. Новорепівка відокремилось в окремий колгосп “40 років Перемоги”, першим головою якого був Доценко І. У 1986 р. його вибрали головою Новотроїцького райвиконкому, а колгосп очолив Шевченко В. У 1993 р. головою колгоспу став Коваль І., який працював до 1996 р. Його змінив на посаді Дяченко А.

22 вересня 1937 р. згідно постанови Центрального Виконавчого Комітету СРСР Одеська область була поділена на Одеську і Миколаївську. До складу Миколаївської області входило село Новорепівка Новотроїцького району.

На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1939 р. було утворено Запорізьку область. Село Новорепівка у складі Новотроїцького району ввійшло до складу новоутвореної області.

Згідно Указу Президії Верховної Ради СРСР від 30 березня 1944 р.

утворено Херсонську область, до складу якої ввійшло село Новорепівка Новотроїцького району.

За указом Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1962 р. “Про укрупнення сільських районів Херсонської області” село Новорепівка ввійшло до складу Чаплинського району Херсонської області.

З 4 січня 1965 р. згідно Указу Президії Верховної Ради УРСР с. Новорепівка входить до складу Володимиро-Іллінської сільської ради

Новотроїцького району Херсонської області.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.3. Дивненська сільська рада (с. Дивне, с. Лиходідівка, с. Попелак, с. Свиридонівка)

 

Дивне – село, центр сільської ради, розташоване за 29 км від районного центру Новотроїцьке і за 60 км від залізничної станції Новоолексіївка на лінії

Мелітополь – Джанкой. Дворів – 322, населення – 421 чоловік (станом на 01.07.1976 року), станом на 01.08.2013 року -  236 будинків, у яких проживають 723 мешканців. Сільській раді підпорядковані села Дивне, Попелак, Лиходідівка (на даний час в селі не проживає жодна людина), Свиридонівка – 1 мешканець.

У 1904 році на землях майбутнього села Попелак виникли дві невеликі державні економії. Управляючий Рейман розводив коней, в степу їм було привілля, а управляючий Асс – сіяв сою і рапс. Масове заселення розпочалося в 1910 році, почав діяти аграрний закон Столипіна і селяни дістали дозвіл купувати землю. Тому в усіх енциклопедіях дата заснування села вказана з 1910 року. Тільки в архіві збереглися дані  про 1904 рік.

Перша назва села Попелацькі хутори датується 1911 роком, коли селяни 8 губерній України переселилися на наші цілинні землі. Поруч з державними економіями, які існували тут раніше, виникли нові поселення – хутори.

За Столипінським аграрним законом, селяни могли придбати землю на виплату, строком на 50 років. Перш ніж сюди приїхали люди підрядчик Пиріг із синами викопав 56 колодязів. Навколо цих колодязів і селилися люди. Могло бути на хуторі 4-5 хат, а могло бути і до 10. Таких хуторів виникло 30-50.

Попелак 1 – це село Дивне, Попелак 2 – це теперішні села Зелене і Перемога.

Першими мешканцями Попелацьких хуторів стали Потапови, Сечини, Золотьки, Жолуді, Дергачови, Купріни. Хутори називалися за порядковими номерами: 1-й хутір, 2-й хутір…і так далі. Ще й досі у Дивному кажуть на один з кутів села: “Підемо на третій”. Хоч офіційно його так уже ніхто не називає, у вулиці є сучасна назва. Деякі хутори дістали назви за прізвищами переселенців, так був Сечинів хутір і Жолудів хутір.

Старі назви збереглися у мові жителів села. Так частину мешканців села називають “рахманці” (так дражняться діти), а виявляється, що перші переселенці приїхали з сіл Рахманія і Веселе Запорізької області.

Цікаво, що вже з початку заселення село було багатонаціональним. Із  Запорізької області, як українці, так і росіяни, приїхали українці з Полтавщини і Катеринославщини, а також білоруси (Подгурські та інші).

За кожну десятину (1,0925 га) землі треба було заплатити 10 карбованців. Багаті господарі мали по 30-40 десятин. Найбагатшим вважався хазяїн Іваненко, який  разом з орендованою мав 140 десятин. Бідними вважалися селяни, які обробляли 6-8 десятин своєї землі.

Крім виплатних платежів селяни сплачували і державні податки.

Люди на початку століття селилися на цілинних землях і не знали, що в сиву давнину ці землі вже заселяли скіфи та сармати.

За даними товариства охорони пам’яток на землях Попелака, Лиходідівки і Свиридонівки ще до війни було 10 курганів. До війни 1941-1945 рр. була зроблена аерофотозйомка місцевості і позначені на карті кургани, ймовірно скіфські. Карти під час війни були втрачені, кургани  були розорені.

Товариство охорони пам’яток ще в 60-70-ті роки минулого століття зверталося до краєзнавців з проханням уточнити ці дані, але кургани досліджені не були, а з місцевого населення ніхто про них нічого сказати не міг.

Правда, в селі Свиридонівка, біля ставка, кажуть деякий час незручно було орати, бо там ніби були якісь залишки давньої кладки, але на момент дослідження вже й цих слідів не було.

У селі побутує кілька легенд про походження його назви “Попелак”. Суворо і непривітно зустріла, чужа ще тоді для них земля, перших поселенців. Лежала в бур’янах цілинна – сіра, непривітна, потріскана, дув над землею суховій – чорна буря.

Люди прибули із сіл – Веселе, Рахманія Запорізької області, з благодатної Катеринославщини, з зеленої Полтавщини.

Їх гнало горе – не було в них своєї землі. Але земля в їх рідних місцях була такою прекрасною, родючою. Люди плакали, дивлячись на сірий випалений степ.

-                     Хіба тут можна жити? Тут немає жодного дерева, щоб збудувати хату, немає очерету, соломи, щоб її вкрити.

Так розповідав про перших поселенців один з них – Золотько Дмитро.

-                     Брали поселенці в руки цю землю, а вона сипалася між пальцями, як попіл.

Звідси і назва села – Попелак. За іншою версією слова – це не земля, а попіл – належать не самим поселенцям, а царському чиновнику, який їх супроводжував. Старожил Пунченко розповідав – ще в 50-ті роки, ХІХ століття, на місці нашого села був населений пункт Кутузівка, який згорів. Версія дуже цікава, але нічим не підтверджена.

Краєзнавець Авдальян М. пише, що назва села походить з татарської мови і в перекладі означає “чуже місце”.

Іншого села з такою назвою в Україні немає, але є в Казахстані, в районі, де проживають кримські татари.

Татарських поселень на місці Попелацьких хуторів не було, а татарипастухи, заходячи сюди з отарами, вважили ці місця для себе чужими. Звідси і назва. Мабуть, хтось із поселенців чув її і по перших враженнях вважав дуже точною.

Зараз так уже не скажеш про наші села – Дивне і Попелак, бо це чудові, квітучі куточки Таврії. Село Попелак у 60-ті роки ХХ століття було розділене на два – Попелак і Дивне, мабуть цей поділ так здивував людей, що село назвали “Дивне”.

Поселенці будували хату з “саману”, який виготовляли із землі. Дах за прикладом сусідів – татар, робили без покриття черепицею чи соломою, а змазували глиною. Таке житло називали “землянкою”.

У середині її білили, підлогу (долівку) змазували глиною. Ставили піч, яку можна було топити чим завгодно, частіше соломою чи кураєм (перекотиполем). У такій печі можна було пекти хліб, варити їжу. У селі були запаси червоної глини, з якої можна було виготовляти цеглу, але в основному вона використовувалася для мазки. Якщо в інших районах України, біля хат ставили лавочки, то у нашому селі призьби змазували глиною.

Українці біля хат мали садочок. Тут виростити його було дуже важко, бо не вистачало води. Єдиним деревом, яке приживалося була акація, а квіти – мальви, вони не потребували догляду і поливу. З низькорослої жовтої акації “стрижки” робили загорожі.

А Кудріни на своєму хуторі, на диво всім, виростили сад. Там були яблуні, груші, абрикоси. Це було диво, як на ті часи і потребувало великої праці.

Життя поселенців було важким, як згадував Турило Дмитро Сергійович, за кожну десятину землі треба було заплатити 10 карбованців, а ще державні податки і приходилося бідним селянам у яких було по 4-10 десятин іти в найми.

Так Дмитро Сергійович був наймитом у Варшавських.

Він був старшим з 11 дітей у сім’ї. Його батькам, за 11-річного наймита, що ходив за худобою платили 50 копійок на рік і давали хлопчику сорочку чи штанці “до Пасхи”, а також годували його. Спав  Дмитро на нарах в конюшні.

Так він працював до 13 років.

Основне заняття селян – землеробство і скотарство, тримали коней, овець, кіз, корів.

Багаті селяни, крім звичайного реманенту, використовували машиникосарки, жатки – “лобогрійки” (для обмолоту снопів).

Школи на Попелацьких хуторах не було. Батьки хлопчиків платили 20 копійок на місяць чоботарю, щоб він їх навчив грамоті, а той примушував своїх учнів виконувати всю роботу по господарству ще й бив їх палицею, якщо не слухалися. Грамотних людей було мало. Та й навчатися було ніколи, з раннього дитинства приходилося працювати в господарсві: пасти худобу, доглядати менших, робити хатню роботу, а то і в полі батькам допомагати, або йти в найми.

Все ж село жило, будувалося, з’являлися нові поселенці та мирну працю селян перервала Перша Світова війна. З хуторів пішло більшість чоловіків, а потім, як і для усього українського народу, наступили нелегкі революційні роки, зміни влади.

Учасниками Першої Світової війни були: Кудріни Давид та Іван, Яхно Кузьма, Яцко Петро, Бородін Петро.

Яхно Кузьма Андрійович воював у кінноті Будьонного, був учасником штурму Перекопу.

Яцко Петро Лук’янович народився під Овручем, на Житомирщині, воював в рядах червоних партизан, потім в Білорусії, а з 1920 року в трудармії заготовляв паливо для забезпечення роботи підприємств Овруча. Переїхав на Херсонщину в 1934 році, став колгоспником колгоспу ім. Петровського.

Був учасником громадянської війни також Зезін. Воював на Донбасі. Більшість людей переїхали в село уже в 30-ті роки і в період Першої Світової війни 1914-1917 рр. у селі не проживали, а зараз уже не залишилося людей такого віку.   

На початку 20-х років ХХ століття в селі остаточно встановилася радянська влада, життя селян було тяжким, землю не було кому обробляти, війна забрала багато чоловіків. Держава забирала майже весь, з таким трудом зароблений хліб. У деяких сім’ях нічого було їсти, крім пасльону і різних дикоростучих трав.     

Все ж були і світлі сторінки в житті людей.

У селі відкрилася хата-читальня, де завідуючий читав неграмотним газети, а грамотні і книжки могли почитати. Відкрився фельшерськоакушерський пункт.

По хатах, де просторіше, вчителька Поліна Іванівна Краснощок почала навчати дітей грамоти. Вона переходила з дітьми з одної хати в іншу. Тому селяни на сході вирішили будувати школу.

Перша початкова школа була в нашому селі була збудована в 1925 році, методом народної будови. Всі жителі, по черзі, працювали на будівництві школи. Кожен давав що міг – дерев’яні балки, колоди, дошки, адже дерево було дуже цінне. Не було каменю на фундамент і Турило Д. подарував кам’яний фундамент від млина, що дістався йому у спадщину, крім цього фундаменту у нього нічого не було. Дах покрили червоною бляхою. Після побудови нового приміщення школи ця будова до 1990 року використовувалася під шкільну їдальню, кухню, шкільну бібліотеку, а в 1998 році приміщення було зруйновано.

У 1928 році в селі виникли перші товариства для спільної обробки землі (ТСОЗи). Вони називалися “Ластівка”, “Вільна праця”, ім. Петровського, “Нове життя”.  Головою ТСОЗу “Ластівка” був Першин Яків, а входили туди Шопар і Кривенки.

На третьому хуторі ТСОЗ “Нове життя” об’єдналися 5 сімей. Об’єднав їх Кудрін Давид, членами товариства були Черніки, Вареники. Давид Кудрін був учасником громадянської війни.

У селі організувалася комсомольські осередки. У 1927 році комсомольцями були: Попов Іван, Давидова Анастасія, Сердюк Ліда, Баклажок Никифор, Дичко Марія, Безпалько Євдокія, Дорофеєви Іван та Катерина, Дорофеєва Лукерка, Ковальчуки Олександр і Харитина, Ковньов Федір, Маяк Павло, Савченко Віктор. Секретар “ячейки” Попов Василь. З’явилися перші піонери.

Це були тривожні і неспокійні часи. Почалася колективізація.

Як згадувала вчителька Шафорост Варвара Яківна, що проживала пізніше в Новочеркаську, на Дону, комсомольці Попелаку приймали участь в організації колгоспів, вони пояснювали селянам для чого проводиться така політика. Деяких уповноважених присилав ЦК комсомолу. У наше село прислали  студента з Миколаєва Дмитрія Розтонія, латиша. Варвара Яківна була в нього за перекладача. Ще присилали матроса з Криму (прізвища і імені ніхто не пам’ятає). В одну з ночей вони поверталися на хутір,  де ночували. Із скирти соломи пролунав постріл, Дмитро відштовхнув дівчину в бік, але сам був поранений. Стріляли і по вікнах активіста дядька Павла, де в той час жили уповноважені. Дмитрій тільки зайшов в хату, а Варвара ввійшла в ворота, як посипалося скло. Комсомольцям довелося відстрілюватися. Іншим разом комсомольців врятували коні, які сполохалися від пострілів і понесли.

Уповноваженим на Попелацьких хуторах був комсомолець Яків Башмачний, майбутній український письменник Яків Баш, тому, мабуть, виникла легенда про те, що він народився на Попелацьких хуторах і вчився в нашій школі. Ця легенда не підтвердилась, є тільки свідчення що тут проживали його родичі, а сам він народився і виріс у селі Милове, на Херсонщині.

У 1930 році організовано колгосп ім. Косіора. Пізніше він був розділений на 5 колгоспів: ім. Петровського (голова – двадцятип’ятитисячник Максим

Устін), “Червоний маяк” (голова – Зезін  Петро), “Вільна праця” (голова –

Поляков Данило), ім. Ворошилова (розташований у селі Зелене), “Перемога” (голова – Першин Яків).

До колгоспу ім. Петровського першими подали подання Якунін Іван, Бородін Петро, Пунченко Василь, Понеділко Мусій.

У багатих селян забирали їх майно, виселяли з села. Тому і виступали вони активно проти колгоспного ладу. Це були Варигін Кузьма, Кузнєцов Пантелій, Сурядний Йосип. Коли прийшли виселяти з хутора Пимонова, він намагався збити активістів з коня і лив на них кип’яток.

Непримирима ворожнеча розколола сім’ї. Кудрін Давид був ініціатором створення колгоспу, а його брат вирубав сад, щоб разом з землею не відійшов до колгоспу. Важкі і неспокійні були ці роки і кожен згадує їх по своєму.

Кушнір Євдокія Петрівна, одна з перших жінок-трактористів, згадувала, що в кожному колгоспі була створена своя комсомольська ячейка.

Працювали важко, від зорі до зорі. Особливо важкою була робота на бавовнику, але на роботу і з роботи йшли з піснями. Комсомольці обробляли додаткові комсомольські гектари бавовнику і прибуток з них йшов на ліквідацію неписьменності і будівництво клубу, їх ще називали         “культурними гектарами”.

У 1932 році на базі економії Реймана, виникла друга в районі, Попелацька МТС. Правда перші трактори, американський “фордзон” був у колгоспі         ім. Косіора, ще в 1930 році. І перший тракторист Валабуєв Іван Сергійович, ще тоді проклав першу борозну на наших полях. А в МТС було 15 таких тракторів і 15 комбайнів “Комунар”, були й старі жатка та локомобіль.

Механіком “по тракторах” працював Яхно Кузьма Андрійович, а “по комбайнах” – Кравченко Андрій Софронович.

У 1939 році було уже 48 комбайнів різних марок, серед них кілька самохідних.

У 1935 році з’явилися вантажні машини типу “газон”. Перші шофери Шорсткий Семен і Ротозеєнко, який загинув під Великою Лепетихою. Одним з перших трактористів був також Духонченко Олексій.

У МТС утворилася жіноча тракторна бригада, її очолювала Головко Любов. У нашій МТС починав свою трудову діяльність майбутній Герой Соціалістичної праці Моторний. МТС обслуговувала багато колгоспів і працювали в ній не тільки жителі нашого села. Директором МТС був Рогожин.

Багато механізаторів МТС, як і колгоспників за старанну працю були нагородженні грамотами і стали учасниками виставки досягнень народного господарства.

У нашому селі, за свідченням очевидців від голодомору померло багато людей. Так, наприклад,  Волосюк Оксана належала до групи переселенців, які приїхали в село якраз в 1932 році, тікали від колгоспів, думали, що колективізація проходить не в усіх областях. Приїхали з Вінницької області, такого в своєму селі вони не бачили. У селі масово помирали люди, їх везли на кладовище по 5-6 чоловік, бо не було сил у копачів по одному возити. У деяких хатах були непоховані мертві люди.

Як згадувала Потапова Олександра Василівна, у Вареника Акима Ілліча було 12 чи 13 дітей , а залишилося 5. У їхніх сусідів Іваненків двоє хлопців в один день від голоду померли.

Також зберігаються в музеї спогади вчительки Полосухіної Марії Корніївни. Вона розповідала, що вчителям давали на місяць 3 буханки хліба,

500 грам цукру чи якоїсь крупи. За ними треба було йти в райцентр, а до Сиваського 25 кілометрів, а потім поверталася через голодні села, зупинилась одного разу напитися води. А дідусь, що вийшов з хати сказав:

-  Не зупиняйся, тікай, бо в нас тут страшне робиться. Ніхто не дізнається, куди ти ділася.

Цей дідусь врятував їй життя. Виживали, копаючи в полях мерзлу картоплю, вишкрібаючи вночі зерно, що лишалося на дні молотарки.

Є документ, у якому дається догана Попелацькій сільській раді, що не виконала план хлібозаготівель. Точна кількість померлих від голоду невідома. Статистики ніякої не велося. Правда в селі були невеликі ясла, в кінці 1933 року, за розпорядженням голови колгоспу дітям в яслах і в школі, а також трактористам у полі почали варити віку і цим рятували людей.

Мирну працю людей перервала Велика Вітчизняна війна. Жителі

Попелака, Лиходідівки, Свиридонівки дружно стали на захист Вітчизни. Біля 300 чоловік пішло на фронт. Точної цифри вказати не можна, бо сільрадівські довоєнні книги згоріли. Кавалерами орденів Слави стали Турчин Йосип Федорович, Мотявіна Наталя Петрівна, Білошинський Степан Григорович.

У всіх списках повних кавалерів ордена Слави значиться Папуча Василь Макарович. З’ясовано, що батьки Василя Макаровича виїхали з с. Дивне, коли йому було 3 роки. На фронті був снайпером. З протитанкової гвинтівки підбив 11 ворожих танків. 

Дивне було визволено 30 жовтня 1943 року 4-им Кубанським корпусом. За роки окупації багато людей було забрано до Німеччини. Села було зруйновано, не було худоби, машин, посівного матеріалу. У поле виходили жінки і підлітки.

 На Перекопі гриміли бої. Туди на фронт, іноді на руках, жінки доставляли боєприпаси. Йшли один за одним у день і вночі, а всюди були трупи і вороги, безперестану лунали постріли. Молодь збирала подарунки для фронту і під Новий 1944 рік Жукова Ніна і Кіндратьєв Василь, ще один комсомолець, відвезли їх в одну з військових частин. Там, разом з бійцями, зустрічали свято. Що це були за подарунки? Трохи продуктів, теплі шкарпетки і рукавички з двома окремими пальцями, щоб зручніше стріляти, кисети з тютюном, носові хусточки. Згадується с. Дивне в книзі “Херсонщина в Великій Вітчизняній війні”. Це документ – подяка Комсомольцям колгоспу ім. Петровського (секретар комсомольської організації Прудников) за те, що зібрали 30 кг запасних частин для тракторів. 

Багато жителів населеного пункту нагороджені медаллю, за доблесну працю в Великій Вітчизняній війні. Серед них Дергачова Лідія Трифонівна, як трактористка, (перед війною закінчила семирічку) і її сестра Катерина – за  відбудову шахт Донбасу.

 На відбудову шахт Донбасу їхало багато нашої молоді, це була важка робота. Працювали по пояс у воді (німці затопили шахти). Деякі молоді люди повернулися інвалідами. У селі рук не вистачало. Та все ж в середині 50-х село було не впізнати.

На початку 50-х років колгоспи на землях Дивненської сільської ради об’єдналися в один – “Шлях до комунізму”. Головою колгоспу став Хілов Іван Петрович. Колгосп спеціалізувався на вирощуванні зерна, мав три молочнотоварні та три свиноферми, птахоферму.

Заклали виноградник. Виростили сад. Волосюк Тетяна Михайлівна відзначена медаллю і подяками за цю роботу. До війни фільми в село привозила передвижка. До речі Герой Радянського Союзу Лішаков Григорій Іванович, колись був у гостях у селі, розповідав, що до війни він працював на передвижці і до нас не раз привозив фільми. А в 50-ті роки уже було 2 клуби, активно працювала художня самодіяльність. На початку 70-х збудовано будинок культури (директорами сільського будинку були Резніченко Анатолій Леонтійович, Теняков Петро Петрович). 35 років був активним учасником художньої самодіяльності Носов Валерій Андрійович, 30 років Самолов Віктор Пантелійович. 15 років працює директором будинку культури Кохан Валентина Пантеліївна. 

Також в 70-ті роки було збудовано магазини, нову школу – десятирічку, почала працювати метеостанція (завідуюча Кравченко Любов Луківна).

У селі працювала лікарня на два десятки ліжок, пологовий будинок. Найбільшою незручністю для жителів села була непролазна багнюка. Матері страждали від  того, що дітей до ясел треба по багнюці нести, а школярі не могли дістатися до школи. У середині 70-их років вулиці і дороги заасфальтували, на вулицях горіло електричне світло. Побудували найбільшу в світі Каховську зрошувальну систему, що дала воду населеним пунктам Дивненської сільської ради. А прийшла вода, біля кожного дому зазеленіли садки й квітники. Ще раніше на зміну колодязям прийшли колонки. Адже якою важкою була до 50-х років проблема води. Скільки бідним людям, а особливо жінкам, доводилося переносити води на коромислі, не перелічиш. 

Дивне стало домівкою для людей різних національностей, що в час біди шукали в ньому тепла. Так після війни приїхали сюди білоруські сім’ї Підгірських, Турчиних, Плотнікових та ін. Агуліна М. розповідала, що в Білорусії фашисти спалили їхнє село і вони ледве встигли вискочити в ліс. Голі і босі з малими дітьми на руках. Тому й поїхали шукати іншої домівки. Село приймало всіх. Люди обігрівали один одного своїми теплом. Довгий час навіть замків не було. Підпер двері палицею, значить дома нікого не має. У 50-х роках сюди приїхали переселенці з Росії – Павлови, Юдінцеви, Дудоладові, Рожини.

Жили в лісах на землі, що майже не родила хліба. 

Дивне славиться своєю школою (директор Гаврилюк Т.). Вона дала більше всіх у районі випускників – учителів. На сьогодні ми знаємо 80 чоловік. Багато з них були директорами шкіл. Є відмінники народної освіти: Турчина Олександра Дмитрівна, Подгурська Олександра Іванівна, Полосухіна Наталя Олександрівна, а Ємельянова Зоя Григорівна, що працювала в обласному інституті удосконалення, нагороджена медаллю Макаренка. Про багатьох випускників люди говорять теплі слова. У школі існує чудовий танцювальний гурток. 

Працює музей історії села. 

У селі є бібліотека, колись там працювала Подгурська Олександра Іванівна. Багато років віддала цій роботі Дуденко Ніна Захарівна, а зараз сум- лінно трудиться Межевікіна Олена Геннадіївна.

У Дивненській школі навчалося у 70–80–х роках ХХ століття біля 255 учнів, а станом на 01.09.2012 року навчальний заклад відвідувало 87 учнів.   

Сьогодні на території сільської ради працює амбулаторія (головний лікар Мельник В.), яка обслуговує населення 4 сільських рад. Низький уклін медичним працівникам пенсіонерам: Кузьменко Ж., Жолудь Євдокії Марківні, Кузьменко Олені Федорівні, які були вірні клятві Гіппократа. 

Дитячий садок “Горобинка” було збудовано в 1990 році. Завідуюча Філонцева В. разом з колективом докладають максимум зусиль, щоб діти почувалися добре. 

Мешканці Дивного працювали головами колгоспу “Україна”. Так з 1932 по 1949 роки – Сечин Іван Якимович, він відбудував наше село, залишив добру пам’ять про себе. У 50-ті роки – Хілов Іван Петрович, в 80-ті роки Литвиненко Василь Григорович.

У 80-ті роки Литвиненко В., а потім в 90-ті Кияниця Ф. першими в районі проводили експерименти із перебудови  колективного господарства. Так ще в 1989 році в колгоспі почали працювати на основі орендних взаємовідносин. За першим орендним колективом було закріплено 2300 га орної землі. В колективі було 8 чоловік, його керівник Дацько В., потім таких колективів стало 11 – в рослинництві, тваринництві. Перший орендний колектив взяв в оренду 400 бичків і 1000 овець, він продавав колгоспу м'ясо і вовну. Орендарі одержували зарплату 500-600 карбованців на місяць і 20% понаднормової продукції. На базі колгоспу “Україна” було створено асоціацію кооперативів, один з них “Ранок”.

Він мав 1400 га оранки, налічував 17 чоловік. За перший рік виростили 230 т. хліба, 30 т. гречки, 1000 т. соломи, 1200 т. силосу. Прибуток 40 млн. купонокарбованців. У кооперативі сувора дис-ципліна: день прогуляв – 1000 купонів недорахуєшся. 

У період реорганізації аграрної реформи головою Приватно орендного підприємства  (ПОП) “Україна” був – Кияниця Ф.

У Дивному відкрито церкву.

ФОТОМАТЕРІАЛИ

 

                           Попелацька МТС                                                Сільмаг 

 

Самодіяльний колектив “Синева”. 1979 р.

 

    

Пам’ятник загиблим воїнам-визволителям у Великій Вітчизняній війні

 

 

Музей історії Дивного 

 

 

 Дивненська ЗОШ І-ІІІ ступенів. 2013 р.    Дитячий садок “Горобинка”. 2013 р.

 

          

    Дивненська амбулаторія                                Церква у с. Дивне

 

Лиходідівка та Свиридонівка

Лиходідівка– село, розташоване на північному сході району. Засноване 1910 р.  Сучасна назва походить від особистого імені, але особа, яка носила це ім’я, залишається невідомою.

Свиридонівка– село, розташоване на північному сході району за 44 км від райцентру. Засноване 1910 р. Сучасна назва походить від особистого імені.

Першопоселенці с. Свиридонівки (дідіусь та бабуся Шаламової Л.)

 

Відстань між населеними пунктами така маленька, що місцеві жителі сприймали їх як одне ціле. У 1930 р. на території сіл було утворено колгосп “Червоний маяк”, тому у народі ці села називали “Маяк”.            

Як згадував один зі старожилів, Вареник Аким Ілліч, частина земель місцевих мешканців належала Фальц-Фейнам. Їх управляючий Асс займався розведенням коней. Більшість жителів були заможними селянами та мали свої молотарки, жниварки “лобогрійки”.

У наймити йшла переважно молодь, з багатодітних родин. Сім’ї самостійно обробляли землю, наймаючи наймитів лише у період жнив. 

У с. Свиридонівка було багато довгожителів. Так, Вареник Аким Ілліч прожив 95 років, його прадід – 99 років, а дід – 103 роки, а Калінкіна Варвара – 97 років.

Оскільки в селах майже кожен двір мав гарних коней, то мешканці служили в армії переважно в кавалерії. Наприклад, прадід останньої жительки с. Свиридонівки – Шаламової Лідії Савеліївни був гусарським офіцером, загинув десь у Карпатах, під час Першої Світової війни. 

  У період колективізації луганський шахтар “двадцятисячник” Зезін зумів умовити селян та заможних мешканців вступити до колгоспу. Дуже мало було таких, що чинили опір. Колгосп “Червоний маяк” мав міцну матеріальну базу та був заможніший за сусідні господарства – колгоспи “Вільна праця”  та імені Петровського.

“Червоний маяк” – таку назву запропонував колишній моряк Свєшніков:

“Щоб світив маяком нового життя”.

Першим головою колгоспу став Зезін Петро Григорович, а потім перша в

Сиваському районі жінка-голова колгоспу Кутова Олена Іванівна. Господарство приймало участь у змаганні “За орденоносну Дніпропетровщину”. У селі Свиридонівка була по-чаткова школа (завідуюча Курган Наталія Микитівна), амбулаторія та інші служби. Люди раділи, сподівалися на краще майбутнє та не все було добре. Держава то об’єднувала колгоспи, то знову роз’єднувала. Все це боляче било по господарству і, як наслідок, по людях. У 1930 році утворено колгосп імені Косіора, в склад якого ввійшов і “Червоний маяк”. Село занепадало, втрачало свої особливості.

Голод 1932-1933 рр. був великою трагедією. З 11 дітей Ілька Вареника, наприклад, вижило тільки троє. Сім’я Баклажанових, як згадувала вчителькапенсіонерка Баклажова Євгенія Матвіївна, щоб вижити, виїхала у місто Севастополь. Тільки у 1937 році сім’я повертається в рідне село. 

Однак, скоро у двері постукала війна.

Не дивлячись на війни, голодомори, “розкуркулення” села жили. У кожній хаті було не менше трьох дітей.

Серед тих, хто пішов на фронт, були три брати з сім’ї Баклажових, випускник військового училища Шершньов Іван Ілліч, Зезін Петро Григорович та багато інших.

У шкільному музеї збері-гаються листи й фотографії чотирьох братів Жукових. Двоє з них – Михайло та Григорій, загинули. Михайло Микитович Жуков загинув в 1944 році в Прибалтиці. У музеї зберігаються в основному його листи. Олександр приймав участь в штурмі Берліна, а Іван – в обороні Ленінграда.

До жовтня 1943 року села страждали від ворожої окупації. Вони були повністю пограбовані. Не залишилося ні зерна, ні  худоби, ні птиці. З хат ворог забрав все, що мало якусь цінність, включаючи теплий одяг.

   Голова колгоспу Олена Іванівна Кутова і вчителька Курган Наталя

Микитівна були заарештовані і відправлені в гестапівську тюрму в Генічеськ.  На щастя, обидві жінки залишилися живими, їх визволили наші війська у жовтні 1943 року. Ці жінки були комуністками.  Вони намагалися підбадьорити людей, висловлювати вголос надію на швидке визволення села від фашистів. Наталя Микитівна проводила уроки в початковій школі по радянських підручниках, була матір’ю офіцера радянської армії.

У жовтні 1943 року села Свиридонівка і Лиходідівка були визволені від фашистів частинами 4 Кубанського корпусу та 87 Перекопської дивізії. Кожне село має своїх героїв. Імена загиблих односельчан внесені до Книги Пам’яті України. Серед них – Олешко Леонід, Курган Петро, Дробах Петро та багато інших.                          

Після Великої Вітчизняної війни не пощастило Лиходідівці й Свиридо-

нівці. То були серед передовиків, то потрапили в “неперспективні” села, а згодом практично зовсім зникли з лиця Землі.

Молодь рвалася у великі міста, на цілину, на відбудову Донбасу.

З року в рік меншало людей у селах. Та все ж у 1960-тих роках початкова школа ще мала багато учнів.

Останній будинок було збудовано в 1965 році. З того часу не “з’явилося” жодного     нового        будинку.     У       селі   Свиридонівка      залишився єдиний обслуговуючий заклад – медпункт. Ніхто не завозив  у населені пункти товари, боялися через степ носити пенсію. У 1980-х роках у селах не було жодної дитини, а в 1990-х - залишилося всього 17 дворів пенсіонерів. З 2002 р. у         с. Свиридонівка мешкала пенсіонерка Шаламова Лідія Савеліївна з чоловіком. 

На сьогоднішній день в селах Свиридонівка та Лиходідівка немає жодного жителя. Правда літом там веселіше – з’являються фермери, їх робітники, зараз і на зиму дехто лишається в спустілих хатах. 

Тож старожили кажуть: – А що? Земля в нас, як масло, хоч на хліб намазуй. І й руки селянські вмілі – і нагодує, і вдягне. Підуть у фермерів справи на лад – і нам допоможуть. Може і жити тут хтось захоче.

ФОТОМАТЕРІАЛИ

    Мешканці с. Лиходідівки. 30-ті роки ХХ ст.

 

                                   Мешканці с. Свиридонівки. 30-ті роки ХХ ст.

 

 

Учителька Полосухіна К.  з учнями. 70-ті роки ХХ ст.

 

 

 

 

 

3.4. Зеленівська сільська рада (с. Зелене, с. Перемога)

 

Перші поселення на території сучасного села Зелене з’явилися в 1911 році, в період Столипінської реформи, коли давали наділи землі і люди селилися хуторами. Перші хутори налічували по п’ять-шість маленьких землянок-мазанок та дві куркульські черепичні хати. На весь хутір була одна криниця. Скрізь був степ, пустир. Хуторів налічувалося немало. На них жили і працювали, восновному, наймити, які пасли куркульську худобу та обробляли їхні поля. З року в рік хутір, на місці якого нині знаходиться село Перемога, ріс, тобто збільшувалася кількість землянок у яких проживали заробітчани, що приходили з різних кінців царської Росії на заробітки в жаркі степи Таврії. Були й такі, що залишались жити навічно в цих хуторах.

Раніше село називалось Попелацькі хутори. Це хутори, які у 1929 р. злились в село, яке назвали Ворошилове (на честь Ворошилова К.). У 1956 році була проведена нумерація будинків і дана назва вулицям. Головну вулицю назвали Зелена, а потім і село у 1958 р. перейменували на Зелене. Село названо так не безпідставно: воно дійсно зелене, тобто являє собою зелений острів серед степу.

Лютнева революція не торкнулася Зеленого: землі не були конфісковані, а залишилися за селянами.

Участь у Жовтневій революції взяли Гритчин Павло, Рябик Гаврило та Калачник Максим. Вони були учасниками боїв під Одесою, біля румунських кордонів.      

Під час громадянської війни проходили гетьманці, петлюрівці, потім денікінці, врангелівці у 1919 році. На цю війну пішли добровольці: Першин Яків, Пирогов Іван. У 1918 році був сформований загін добровольців червоноармійців. У 1920 році проходив останній бій з Врангелем, якого відтіснили до моря. 

У жовтні 1920 року була встановлена Радянська влада. У цей час організовані сільські ревкоми, які ділились на групи. До складу цих груп входило два чоловіки.

Першим головою сільради був Якунін Іван Ілліч. 

У 1930 році виникла перша партійна і комсомольська організації.

Першими комуністами були Першин Яків Пантелейович, Мезенцев Василь Кирилович, Бородін Петро Іванович. Перші комсомольці: Кружилов Семен Петрович, Головня Надія Іванівна.

Добробут трудящих і колгоспників весь час зростав. Та сталося велике народне горе: 22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна. Не стало чути веселих пісень, журливо виглядали колишні біленькі, веселі хатки, бо їх обмазали рудою глиною, щоб ворожим літакам важче було розпізнати населений пункт.

З перших днів війни розпочалася масова мобілізація чоловіків з 18 до 55 років. Людей і худобу почали евакуйовувати вглиб країни, щоб не дісталися ворогові.

Чоловіки пішли на фронт, вдома залишились люди похилого віку, жінки та малі діти. Ще дужче зажурились поселенці, коли в села сільської ради вдерлись есесівці. По вулицях було заборонено ходити ввечері і вранці. Стояли німецькі патрулі і поліцаї. Вони пильнували, щоб часом не наскочили партизани. Великий тягар впав на плечі колгоспників. Всі роботи виконувались вручну, бо техніку евакуювали. З ранку до вечора гнули колгоспники спину на роботі під наглядом німця або поліцая, який з нагайкою в руках спостерігав за ними. День при дні на полі працювали в основному жінки. Для домашніх справ залишалася лише ніч. Але вогонь не мали права засвічувати, коли селянам заманеться, оскільки  німці могли розстріляти всю сім’ю. 

30 жовтня 1943 року були звільнені села Зелене і Перемога від німецькофашистських загарбників. Коли німці відступили, були спалені скирти соломи, пограбоване майно колгоспників, корів, яких не встигли заховати, німці при відступі постріляли. Треба було заліковувати рани, нанесені війною. Колгоспне господарство було зруйновано, шкіл, клубів не було, діти  не навчалися. З війни не повернулося 85 місцевих мешканців.

Промисловості в селі не було, тому індустріалізація в селі не проводилась. Перше ТСОЗ було створене в 1928 році і називалося “Селянин”. Ініціаторами його створення був Першин Яків Миколайович та Якунін Іван Ілліч. У 1930 році був створений колгосп імені Ворошилова. Першим головою колгоспу був Мезинець Василь Кирилович (до 1936 року). 

20 вересня 1950 р. відбулося укрупнення колгоспів ім. Ворошилова та “Перемога” у єдиний колгосп імені Леніна.

Колгоспники, не покладаючи рук, працювали на полях, на тваринницьких фермах. Вони отримували великі надої молока, збирали великі врожаї пшениці і бавовни, за що й отримували нагороди. Орденом Леніна  були відзначені: Бородін Петро Іванович, Соловйова Надія Іванівна. Хомініч Олена Петрівна, Кружилова Надія Хомінівна, Зоря Тетяна Іванівна збирали по 100-110 кг бавовни з га. Завідувачем фермерського господарства був Потапов Іван Петрович.

Щоб ліквідувати неписьменність, були створені лікбези, де людей навчали грамоти. Велику роботу по ліквідації безграмотності проводили Вєдіна Ганна і культармійці Кружилов С., Кружилова П. і Бахір І.

Добробут селян ввесь час зростав. Вони одержували по 4-5 кг зерна на трудодень, а грошей - по 40-50 коп.

На території Зеленого було розміщено основні установи колгоспу “Дружба”. Колгосп в 1981-1982 роках був учасником ВДНХ України. За самовіддану працю 25 передовиків нагороджені орденами і медалями.

Село електрифіковане та радіофіковане. Є Будинок культури, бібліотека, будинок побутових послуг, красива нова двоповерхова контора колгоспу, новий дитсадок, школа.

За майже тридцятилітню історію колгосп “Дружба” впевнено утримувався в “середняках”: хоч особливими результатами похвалитися не міг, але й, як кажуть, задніх не пас. Були серед його минулих голів правління досвідчені агрономи та інженери сільськогосподарського виробництва. Та саме за керівництва Михайла Васильовича Кріля, зоотехніка за спеціальністю, сільгосппідприємство здобуло статус насіннєвого і упевнено вийшло в лідери по урожайності зернових культур. 

На полях ТОВ “Дружба” цікаво побувати будь-якої пори  року. Тут така культура землеробства, так діють агротехнічні правила без жодного винятку, що завжди є чому повчитися. У Зеленому можна проводити і районні, і обласні аграрні наради. Та найбільш показовим є переджнивний період. Посіви зернових – стіною, колосок  –  добірний. Ніби на дослідних ділянках окремих наукових господарств, а то й кращі. Урожайність по 62 центнери з гектара.

Високі врожаї - високі прибутки. На полях “Дружба” працює сучасна потужна техніка, товариство значні кошти вкладає у підвищення врожайності, суттєво допомагає з ремонтом об’єктів соціальної сфери села, забезпечує кормами худобу особистих підсобних господарств селян, опікується водопостачанням. Саме тому мешканці сіл Зеленівської сільради упевнені в завтрашньому дні. 

Перемога – село, розташоване на північному сході району за 64 км від райцентру. Засноване 1933 р. Зміна назви не відбувалась. Належить до Зеленівської сільської ради. Площа – 16,673 км². Населення становить 107* осіб. Густота населення – 6,42 осіб/км². 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.5. Новомихайлівська сільська рада                                     (с. Новомихайлівка, с. Маячка, с. Водославка)

 

Новомихайлівка – село Новотроїцького району, розташоване за 21 км на південний схід від районного центру і 20 кілометрів від залізничної станції Новоолексіївка. 

До складу Новомихайлівської сільської ради входять села Новомихайлівка, Маячка і Водославка. Населення Новомихайлівської сільської ради станом на 01. 03. 2010 р. становило 1209 осіб. 

Раніше тут було татарське поселення Кічкем (засноване в 1821 р.), що означає прохідний. Очевидно, татари дали таку назву поселенню тому, що воно розташоване недалеко від Кримського півострова і було шляхом з Криму на Україну. 

У 1860 році відбулося масове переселення селян в основному з Орловської і Курської губерній Росії, жителів з Центральних і Західних областей України. Сучасна назва пов’язана з початком будівництва церкви 19 вересня цього ж року (Михайлове чудо). 

У 1864 р. Ново-Михайлівка – казенне село, яке знаходиться поруч з криницями. Населений пункт нараховував 15 дворів. Населення становило: чоловіків – 84 особи, жінок – 71 особа.

Станом на 1886 р. с. Ново-Михайлівка нараховувало 87 дворів і 550  мешканців.

Водославка – село, розташоване на південному сході району за 23 км від райцентру. Засноване 1924 р. Населений пункт дістав таку назву через свої чисті, добрі на смак води. Площа – 23,711 км². Населення становить 124* особи.

Густота населення – 5,23 осіб/км². 

Маячка – село, розташоване на південному сході району за 16 км від райцентру. Засноване 1910 р. Назву населеному пункту дали переселенці з Нової Маячки Каховського району. Площа – 29,075 км². Населення становить 294* особи. Густота населення – 10,11 осіб/км². 

До Великої Жовтневої соціалістичної революції село Новомихайлівка було забудоване убогими хатинами з глиняними дахами, порослими травою. Таким було життя селян до революції. У селі не було жодної письменної людини, жодного лікаря. Кам’яні будинки були у багатіїв: Баранова, Брежнєва, Черкашина, які мали по 300-500 десятин (327,75 га – 546,25 га) земліта великі і гарні приміщення православної церкви і католицького костьолу.

Після Жовтневої революції новомихайлівці мусили відстоювати своє нове життя від контрреволюційних банд, вести запеклу боротьбу з білополяками, врангелівцями і махновцями, денікінцями. У селі в роки громадянської війни стояла Четверта армія. Через Новомихайлівку на Чонгар проходила Перша кінна армія, зупинявся Будьонний С. (на жаль, будинок, де він перебував не зберігся). Населений пункт нанесено на картку військових дій ПерекопськоЧонгарської операції в Південній Таврії.

До цього часу, спогадом тих подій, залишається Братська могила, в якій поховано 20 червоноармійців.

Після закінчення громадянської війни вся земля – близько 2000 десятин (2185 га) – перейшла в руки трудового селянства.

У 1925 році на землі, що раніше була у попівській  власності (100 десятин), було організовано товариство по спільній обробці землі “Проснувшийся труженик”. Організатором товариства  був Саженов А. У 1928 році у селі з’явився перший трактор, який голова ТСОЗу отримав у м. Мелітополь. Цей день був великим святом для селян, майже всі жителі спостерігали за роботою “чудо-машини”.

У 1927 році в селі Новомихайлівці було організовано 5 колгоспів, які називалися “Надєжда” (голова - Семен Батарейний), “Незаможник” (голова – Микола Зайцев), “Червоний Жовтень” (голова – Степан Суптеля), “Вольна праця” (голова – Василь Крохмаль), “Червона Армія” (голова – Олексій Секираш), а в 1928 році утворилися колгоспи у Водославці – “Незаможник №1” і в Маячці – імені Будьонного.

У 1930 році всі колгоспи села Новомихайлівки об’єдналися в один колгосп “Червоний Жовтень”, головою якого було обрано Плужникова Кузьму Миколайовича. 

Цього ж року було відкрито початкову школу, яка знаходилася в двох приміщеннях православної церкви, серед людей одне приміщення називали “білим”, а друге “червоним”, за кольором цегли з якої вони були збудовані (до нашого часу споруди не збереглися). 

У 1938 році головою колгоспу став Чернік Іван Гаврилович. 

У 1941 році учасником Всесоюзної  сільськогосподарської виставки  у Москві стали: тракторист Малиновський К., комбайнер Суптеля М., ланкова Захарова Л. Їх  було нагороджено срібними медалями виставки.

Рік у рік зростали прибутки колгоспу, поліпшувався добробут колгоспників, але мирну працю радянського народу порушив злодійський напад гітлерівських загарбників. Вони заподіяли великої шкоди і новомихайлівцям (село було зайняте фашистами у кінці серпня 1941 р.): спалили контору колгоспу, два шкільних приміщення, вітряний млин, тваринницькі приміщення, колгоспну майстерню. Сотні людей були насильно вигнані до Німеччини. Окупанти розстріляли комуністів: Секираж І. та Вовкогона Ф. 

Для селян цей час був дуже важким. Адже на господарстві у колгоспі залишилось лише 2 поганеньких верблюда і три коня. Під час оранки землі використовували корів. Всі дуже старались відбудувати господарство, бо знали, що працюють для себе. 26 березня 1944 року вийшов перший номер районної газети “Прапор соціалізму”, в якій писалося: “За время двухгодичного хозяйничанья немецких оккупантов в нашем районе ими почти полностью уничтожено все поголовье скота, разрушены помещения животноводческих ферм. Основным источником востановления поголовья скота сейчас является контрактация молодняка 1944 года у колхозников. Это важное задание правильно поняли отдельные руководители колхозов, так например, в колхозе “Червоний жовтень” (председатель Стискало А.) уже восстановили три животноводческие фермы, в которых насчитывается 113 голов крупного рогатого скота, 19 свиней и 151 штук птицы”. По ударному працювали колгоспники, щоб наблизити День Перемоги. За ударну працю наші земляки нагороджені медалями “За доблесный труд” в період Великої Вітчизняної війни. Серед них голова колгоспу Стискало А., секретар партійної організації Малішевська Л., колгоспники Малиновська М., Чернік О.

Після визволення від німецько-фашистських окупантів новомихайлівці з допомогою держави швидко відбудували своє село, залікували рани, нанесені господарству колгоспу. Було збудовано близько 200 нових будинків для колгоспників, вальцевий млин, хлібопекарню, комбінат побутового обслуговування, два клуби, колгоспний радіовузол, тваринницькі ферми. Всі села повністю електрифіковані від Каховської ГЕС. Закінчено будівництво водопроводу.

На поч. 50-х років ХХ ст. в селі діяв пологовий будинок, в якому працювали фельдшер Калугіна Марія Захарівна та акушер Зайцева Марія. Роботи в них вистачало. Були випадки коли в один день народжувалось дві-три дитини.

Колгоспники працювали за трудодні (тобто не отримували заробітної плати), а в кінці року на кожен трудодень отримували певну кількість продукції (зерна пшениці, ячменю, кукурудзи). У цей же час на колгоспних полях вирощували: виноград, бавовник, зернові, баштанні культури.

До 1946 року головував Стискало Антон Антонович, потім Чекмаров Борис Якович, у 1947 р. – Федоров, у 1948 р. – Чабанко П. Ф., у 1949 р. – Устін

Максим Опанасович, у 1955 р. – Обод Іван Петрович. У 1957 році колгосп “Червоний жовтень”, колгосп імені Будьонного, колгосп “П’ятирічка”  об’єднались в єдиний колгосп “Україна”, головою якого став Кальченко Максим Афанасійович. 

У цей час була створена сільська футбольна команда. Організував її тогочасний агроном Савченко Григорій Михайлович, який сам чудово грав.

У 1963 році колгосп “Україна” було перейменовано у колгосп “Таврія”, а головою обрано Косяка Василя Даниловича. За його ініціативи були збудовані нові оселі колгоспників, Будинок культури, торговельний центр, нова середня школа (1968 р.), контора колгоспу, дитячий садок, проведено водопровід.

На полях колгоспу було закладено великий сад, виноградники. Існувало дві вівцеферми, де поряд на поді випасались великі отари овець.

У 60-х роках ХХ ст.  в селах сільради проживало 1639 осіб. Колгоспу належало 9510 га, із них: орної землі 7149,4 га, вигонів і пасовищ 1200 га; було 45 тракторів, 17 комбайнів. У 1970 році колгосп продав державі 37040 ц. зерна, а за рік всього отримали прибутку 1266499 крб., утримувалось 2300 голів великої рогатої худоби, 5303 голів овець.

Працю кращих трудівників відзначено урядовими нагородами: орденом Леніна – комбайнера Лебедя Петра Семеновича, Кириченка Петра Івановича, овочівника Фалька Івана Калістратовича, комбайнера Свірського Якова Севериновича. За сумлінну працю орденом Леніна нагороджено голову колгоспу Косяка Василя Даниловича. Майже кожен рік колгосп “Таврія” був учасником ВДНГ. В 1974 році в селі відкрито пам’ятник загиблим односельцям у роки Великої Вітчизняної війни. 

У колгоспі працювало 46 тракторів. Найкращими трактористами колгоспу були Петричко Степан Миколайович, Акименко Леонід Прокопович, Чорний Богдан Семенович, Чорний Анатолій Сергійович.

Щорічно проводились підсумкові збори, на яких кращих робітників колгоспу урочисто нагороджували цінними подарунками. Діти колгоспників навчались у вищих навчальних закладах за рахунок колгоспу.

Кращі працівники колгоспу мали змогу у 1980-1986 роках побувати за кордоном. Відвідували Польщу, Чехословаччину, Угорщину, Болгарію.

У 1988 році головою колгоспу став Мальченко Віктор Іванович, був збудований новий гараж і нова тракторна бригада, два нових добротних корівника.

Без сумніву, “Таврія” – одне з тих господарств, які золотими сторінками увійшли до літопису нашого району. 250 тисяч голів птиці на автоматизованих птахокомплексах, більше трьох тисяч голів худоби на фермах, в тому числі більше тисячі – корів, до трьохсот голів свиней – таким був колгосп “Таврія” у 1984 році. А м’яса і молока – 33% від загальнорайонного показника виробництва у 2000 році.

Щедро родила хлібна і кормова ниви, збирали трудівники “Таврії” по 30 центнерів зерна з гектара, по п’ять повноцінних укосів люцерни. Перше місце в районному трудовому суперництві не один рік утримував місцевий загін родючості, який щороку вносив на поля по 60 тисяч тонн органіки.

У 2001 році колгосп ліквідували. Мало що залишилося в ньому від колись міцного і багатого господарства. Розвалено птахокомплекси. Пустують ферми. Заростають бур’яном поля. Майже не залишилося техніки. Люди залишились без роботи, тому багато новомихайлівців були змушені виїхати із села в пошуках роботи. 

Населення Новомихайлівської сільської ради станом на 01. 01. 2012 р. складало 1097 осіб: с. Новомихайлівки – 662 особи, с. Маячки – 301 особа,      

с. Водославки – 134 особи. Кількість домогосподарств сільської ради становить 412: с. Новомихайлівки – 234, с. Маячки – 120, с. Водославки – 58.

На сьогодні площа сільської ради становить 9648 га. У тому числі: площа

с. Новомихайлівки – 260,8 га, с. Маячки – 107,6 га, с. Водославки – 57,4 га. 

19 вересня 2006 року у с. Новомихайлівка було освячено православний храм Архистратига Михаїла.

 

 

 

 

 

 

 

ФОТОМАТЕРІАЛИ

 

Католицький костьол 

 

                    Карта військових дій                                     Братська могила

         Перекопсько-Чонгарської операції

 

Перші комсомольці села

 

Тракторист Малиновський К.  на  Всесоюзній  сільськогосподарській виставці  у Москві

                   

Дитячий садок

 

Новомихайлівська  середня школа, 1973 рік

 

Пам’ятник загиблим односельцям у роки Великої Вітчизняної війни

 

Свято Перемоги, 1975 рік

 

Православний храм Архистратига Михаїла

 

 

 

ВИДАТНА ПОСТАТЬ КРАЮ

Суптеля Дмитро Васильович

Український драматург

7 листопада 1902 року в селі Новомихайлівці в селянській родині народився український драматург Дмитро Васильович Суптеля.

 Учасник громадянської війни. З 1918 по 1923 рік працював на різних сільських та районних виборних посадах. З 1923 по 1926 рік проходив строкову службу у

Червоній армії. У 1930 році закінчив режисерський

факультет Київського музично-драматичного інституту імені Лисенка. Десять років працював режисером театрів України та Росії. Брав участь у німецькорадянській війні.

Літературну діяльність розпочав у 1937 році: лібрето, п’єси, скетчі.

Перекладав з російської мови драматичні твори. Його перу належать драми: 

“Крейсер “Очаків”, “Шторм на Чорному морі”, та комедії “Золоті серця”, “Шумить Дніпро”.

Помер 2 листопада 1970 року. Похований на Байковому кладовищі в

Києві (ділянка № 21).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.6. Новопокровська сільська рада (с. Новопокровка,                     

с. Ясна Поляна)

 

Новопокровка – село Новотроїцького району розташоване за 22 кілометри від райцентру.

Понад 113 років тому, на місці теперішнього села було татарське поселення Джани-Киргиз.

Спочатку царський уряд викликав переселенців із малоземельних поселень Таврійської губернії, а потім були переселені в Джани-Киргиз державні селяни із Воронезької, Тамбовської і Чернігівської областей, пізніше приходили партії із Полтавської та інших губерній, і, нарешті, в 1873 році 47 ревізійних душ колишніх поміщицьких селян із села Круглого.

Так, в 1860 році було засноване село Новопокровка. Земля цієї місцевості в більшості була непридатна для посіву, а тому займалися ще скотарством.

У 1864 р. Ново-Покровка – село поруч з балкою Джавь-Кіргізь. Населений пункт нараховував 74 двори.  Населення становило: чоловіків – 293 особи, жінок – 287 осіб.

Переселенці отримували від 55 до 100 рублів, звільнялись терміном на 4 роки від платежів, а наступні 4 роки платили їх у половинному розмірі. Усього селяни в користування отримали 7731,7 десятин землі: 4398,2 десятин – придатної, 3333,5 десятин – непридатної.

Першими переселенцями були Лапкіни, Веретенікови, Стебайлови, Кузнєцови – вихідці Воронезької і Чернігівської губерній. У перші роки вони жили у мазанках, побудованих татарами, розкиданих де-не-де по пагорбах.

Кулаки очолювали заселення Новопокровки. Вони захопили найкращі землі. Так Стебало Григорій мав 150 га землі та 300 овець; Симоненко Михайло – 110 га землі і мануфактурний магазин; Лапкін Йосиф – 400 га землі і 1000 овець. Півтора десятка кунацьких дворів керували  усім селом.

У центрі села стояло старовинне сільське керування, куди збиралися кулаки, щоб похвалитися один перед одним своїм багатством і познущатися над бідняками.

У 1895 році у селі вже красувалася церква. Була побудована школа, де викладалося церковне вчення. На все село був один учитель. 

Відповідно до статистичних даних за 1885 рік землю обробляли:

власною худобою 63 двори у кількості 1863 десятин, супрягою 48 дворів – 727 десятин, наймом 24 двори – 154 десятин.

Село розросталося. Куркулі захопили кращі землі і без жалю грабували селян-бідняків. Земля в селян родила погано, обробляти її не було чим. 25-30 пудів з десятини – це вважали гарним урожаєм. Хліба у більшості селян вистачало тільки до Покрови, а після Покрови частина селян йшла в кабалу до куркулів. Також мешканці возили сіль із Сиваша до населених пунктів вздовж Дніпра, щоб обміняти її на продукти харчування. Не випадково жителі села носили прізвисько “солевози”, покровські старці. 

Майже все населення було безграмотним. 400 дворів, а школу відвідували лише 40-50 дітей. Учились лише діти кулаків і середняків. Дівчат навчалося тільки 7 осіб. Більшість селян були батраками у кулаків, працювали тільки за шматок хліба та зношений одяг. Хлопчики і дівчатка росли у наймах за няньок, посудомийок, пастухів, так і не пізнавши дитинства. 

У 1905 р. в селі з’явився невідомий оратор. Прийшовши на східці вітряного млину, він звернувся до селян з промовою, в якій закликав їх до боротьби проти царизму. Поліція хотіла арештувати промовця, але селяни Пелюшенко Іван Семенович, Немитов Михайло Ілліч, Цунаєв Іван Михайлович та інші допомогли оратору втекти від поліції. Коли почалася боротьба за владу Рад, мешканці села також піднялися на боротьбу за волю.

Селяни почали мститися кулакам. У 1907 році у кулаків Лапкіна Івана і Лапкіна Йосифа були підпалені скирти.

У селі була організована партизанська група, яка мала зв'язок з іншими групами. До складу партизанської групи входили: Перфільєв М., Моісєєв В., Волков П., Маракін І., Шевченко С., Волков І., Шевченко М., Щербина І., Шарудилов П. У пам'ять про партизан, які загинули у боротьбі з білогвардійцями в центрі села збудовано обеліск.

Так, партизан Руденко Петро Миколайович пройшов бойовий шлях від простого члена партизанської групи до голови фронтового комітету міста Мінськ. Нагороджений орденом бойового Червоного прапора.

Коли Новопокровку від білогвардійців звільнили сили Червоної Армії, селяни почали здійснювати їй активну допомогу: підвозили спорядження до окопів, а звідти возили поранених у тил.

У 1921 році був організований ревком і комбід. Головою ревкому був обраний Кузнецов Гаврило Матвійович, головою комбіду – Дутов Григорій Петрович, секретарем – Тимошенко Ілля Михайлович. У 1926-1927 рр. в селі

проходить розподіл куркульських земель між селянами.

У 1922-1923 рр. селяни власними силами спорудили народний дім – клуб.

Закипіло життя в селі. Селяни одержали землю. У 1928 році було організовано два ТСОЗи “Любимый труд” (який пізніше перейменували в “Южный пахарь”), що об’єднував 15 господарств (керівник – Тимошенко Гаврило Михайлович) та “Плугатар”, що об’єднував 8 господарств (керівник – Перфільєв Олександр Єгорович). У 1931 році колгоспи “Южный пахарь” і “Плугатар” об’єдналися в один колгосп “Червоний велетень”. Головою колгоспу був обраний Попович Арсеній Петрович.

Колгосп “Червоний велетень” під керівництвом Поповича А. став мільйонером. Він мав 12 тисяч овець, стада великої рогатої худоби, свиноферму, птахоферму, пасіку, 7128 га землі з випасами, в тому числі 6320 га пашні. У колгоспі було закладено молодий сад – 65 га і виноградник – 15 га, які посаджені у неврожайні важкі 1933-1934 рр. Силами колгоспників було вирито великий став, у який пізніше було запущено для розмноження багато риби. Усі ці важкі земляні роботи здійснювалися вручну, так як техніки практично не було.

Колгосп видавав на трудодні колгоспникам по 5 кг. хліба, і по 5-6 рублів  грошей на трудодень. Окрім цього, вони отримували овочі й фрукти. Своїх особистих городів майже ніхто з колгоспників не засівав. Колгосп повністю забезпечував людей усіма необхідними продуктами харчування.

Усі мешканці села активно працювали, щоб розширити і укріпити колективне господарство. Літня колгоспниця Лапкіна Векла Федорівна за високі показники праці була делегована в Москву на 1-й з’їзд колгоспниківударників.  Разом з нею на з’їзд був делегований і голова колгоспу “Червоний велетень” Попович А., де і був нагороджений урядовою нагородою – орденом Леніна.

У 1929-1930 роках у селі з’явилися перші партійні і комсомольські організації. Першим секретарем партійної організації був Дутов Олексій Григорович, а першими секретарями комсомольських організацій були: Дутов Василь Григорович, Перфільєв Іван Калинович, Шкель Максим Михайлович.

Партійна і комсомольські організація займались відбудовою і укріпленням господарства колгоспу, вихованням народу. У ТСОЗи все більше і більше вступає бідняцьких і середняцьких господарств. Конфісковані куркульські землі і тяглова сила передавались ТСОЗам. Близько 1933 року майже всі селяни і середняки вступили у колгосп “Червоний велетень”.

 

Працівники колгоспу “Червоний велетень”. 1939 р.

Діти колгоспників, у минулому батраків, Авраменко Степан, Шарудилов Дмитро, Шкель Андрій та інші стали командирами Червоної Армії, бувший батрак Грибаков Федот Григорович – членом уряду Кримської АРСР.

З року в рік міцніла партійна організація села, вже перед початком Великої Вітчизняної війни вона нараховувала близько тридцяти п’яти членів.

Передвоєнні роки культура населеного пункту значно виросла. Колгоспники відпочивали у клубі: тут вечорами грав духовий оркестр, працювали гуртки художньої самодіяльності, можна було пограти на піаніно, до послуг читачів у клубі працювала велика бібліотека. У селі була своя звукова кіноустановка та електростанція.

Новопокровка у 1940 році дала в ряди Робочо-Селянської Червоної Армії виключно грамотне покоління: 34 допризовника закінчили 7 класів, пройшли загальноосвітню і військово-політичну підготовку перед призивом.

Але мирна діяльність була перервана війною. Почалася  евакуація колективного господарства. З перших днів війни більшість чоловіків пішли на фронт, їх замінили жінки та підлітки. Вони почали трудитися з великою енергією. У серпні 1941 р. почалася загальна мобілізація машин, незабаром з села пішов винищувальний батальйон.

13 вересня 1941 року фашисти  ввірвалися в село. Під час окупації фашисти жорстоко розправилися з місцевими жителями. Так, по-звірячому був убитий Штефан Семен тільки за те, що був комуністом. До фашистської Німеччини насильно відправили майже всю молодь села.

30 жовтня 1943 року Новопокровка була назавжди звільнена від фашистів. Село почало заліковувати свої рани. Своєму рідному колгоспові селяни дали нову назву – імені Мічуріна.

Але ворог укріпився у Криму. 5 місяців тривала підготовка до наступу на Крим. Усі жителі села брали активну участь у здійсненні допомоги Радянській Армії. Багато підлітків, жінок, дівчат підносили снаряди до човнів на Сиваші, відправляли поранених у тил, а ті, хто був у селі надавали посильну допомогу пораненим солдатам, прали білизну. До таких товаришів слід віднести Мелешко Марію Федорівну, Гончарову Ірину Василівну, Маракіну Ганну Назарівну, Стручаєва Василя Ілліча і багатьох інших мешканців села.

Незабаром Крим повністю звільнено, ворога гнали подалі на захід. Жінки мужньо трудилися на полях колгоспу. Хліб у 1944 році збирали вручну: косили косами, скирдували носилками. Основною тягловою силою були корови, що належали колгоспникам. 

У 1957 році колгосп імені Мічуріна був приєднаний до радгоспу         ім. Фрунзе. У 1962 році радгосп ім. Фрунзе відділили в самостійне господарство, а землі Новопокровки перейменували в радгосп “Таврійський” і село Новопокровка стало центром радгоспу.

Усе село було електрифіковано і радіофіковано. У 1957 році був виритий другий став. Всього стави займають 215 га.

За 50-ті роки ХХ ст. побудовано 90 кам’яних будинків. До послуг трудящих були пекарня, їдальня, новий промтоварний, два продуктових магазина, дит’ясла, медпункт, столярна та швейна майстерні, перукарня, стадіон. Діяла десятирічна школа, яку відвідували 300 учнів та 17 учителів (з вищою освітою – 6, із середньою спеціальною – 11).

Станом на 60-ті роки ХХ ст. Новопокровка нараховувала 6303 га землі:

пахотної – 5122 га (з них 4194 га зрошувальної) та пасовища – 1181 га. На полях ІІІ відділення колгоспу “Таврійський” працювало 32 трактори, 13 комбайнів.

У цей період у селі побудовано 9 корівників, велику свиноферму, ветлікарню, ковбасний цех, на центральній вулиці Леніна контору радгоспу. Великої рогатої худоби нараховувалося 1728 голів, у тому числі корів 614, свиней – 1067, у тому числі свиноматок 200, овець – 1640. 

На 01 квітня 1968 року село нараховувала 1395 осіб. У 1966 році побудовано 18 переселенських будинків, 20 – індивідуальних жилих домів, 1 конюшню для коней. У 1967 році побудовано 13 переселенських домів, 10 індивідуальних жилих домів, двоповерхову лікарню на 25 ліжок, 2 корівники, 1 гараж. На честь 50-річчя Великого жовтня побудований сільський  будинок культури на 350 місць. 

У 1968 році підписано всього мешканців села на газети і журнали на 1298 екземплярів: 613 журналів, 685 газет.

На території Новопокровської сільської ради розташовані села Новопокровка та Ясна Поляна,  які входили до радгоспу “Таврійський”. Всього по сільській Раді 1310 дворів, населення – 4220, чоловіків – 1877, жінок – 2343 (на 70-ті роки ХХ ст.). Населення Новопокровської сільської ради на 01. 03. 

2010 р. становило 1290 осіб.

Населення Новопокровської сільської ради складає 1134 особи: с. Новопокровка – 1052 особи, с. Ясна Поляна – 82 особи (на 01. 01. 2012 р.). Кількість домогосподарств сільської ради – 387: с. Новопокровка – 355, с. Ясна Поляна –

32.

На даний час площа сільської ради становить 10316,3 га: с. Новопокровка – 8074 га, с. Ясна Поляна – 2242,3 га. Площа населених пунктів сільської ради становить 393,5 га: с. Новопокровка – 325,4 га, с. Ясна Поляна – 68,1 га. 

Ясна Поляна – село, розташоване на заході району за 67 км від райцентру. Засноване  1923 р.  Зміна назви не відбувалась. Площа – 22,182 км². Густота населення – 3,47 осіб/км². 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.7. Новотроїцька селищна рада (смт. Новотроїцьке,  

с. Благовіщенка, с. Захарівка)

 

Новотроїцьке – селище міського типу, центр одного з найбільших районів області, розташоване на відстані 170 км від обласного центру та 27 км від найближчої залізничної станції – Новоолексіївка. Через селище проходить автошлях Каховка-Новоолексіївка. Асфальтовані дороги з’єднують Новотроїцьке з Херсоном, Сімферополем, Запоріжжям, Мелітополем та іншими значними містами. Селищній раді підпорядковані села Благовіщенка та

Захарівка. 

Про найдавніші сліди перебування людини на території Новотроїцького свідчить курганне катакомбне поховання періоду ранньої бронзи ХVIII-XV  століть до н. е., яке належало племенам дніпровсько-азовської катакомбної культури. А знайдена біля селища форма для відливання бронзових наконечників для списів, яка датується кінцем ІІ – початком І тис. до н. е., свідчить про місцевий характер бронзо-ливарного виробництва.

Точної дати виникнення Новотроїцького не встановлено. Засноване поселення у кінці ХVIII століття ногайцями після приєднання цих територій у складі Кримського ханства до Російської імперії у 1783 р. Поселення отримало назву Сарабулат, так звалась балка біля села, що перекладається як гострий меч. За іншими відомостями носило іншу назву – Сарибулак, що означало – жовте джерело. Існування села вперше задокументовано у 1816 р., на той час воно входило до складу Аірчинської волості Дніпровського повіту Таврійської губернії. На 1848 р. в селі нараховувалось 744 ревізійні душі, які володіли 13575 десятинами землі, під ріллею було 2608 десятин, вся інша використовувалась під розведення худоби.

Ногайці традиційно займались переважно розведенням коней та вівчарством. Тому навколо села існувала велика кількість хуторів, які разом займали площу аж 79 десятин. На окремих хуторах тут жили утікачі-кріпаки та колишні запорожці. Через село  проходила поштова дорога. У самому селі існувала поштова станція. Немалий зиск поселяни отримували від так званого “солевізного” тракту, що проходив біля села. По цьому тракту чумаки везли сіль із берегів Сиваша до Нікопольської або Бериславської переправ.

У цілому життя ногайців, які сповідували іслам, було складним. Царською владою обмежувалося їх релігійне життя, робилися спроби покріпачення колишніх кочовиків. Утиски збільшувалися під час російськотурецьких війн (1828-1829 рр. та 1853-1856 рр.), що приводило до неодноразових еміграцій ногайців та татар за кордон. У 1860-1861 рр. ногайці села Сарабулат кинули обжиті землі і виїхали до Туреччини. Загалом у північній Таврії тоді спустіло 96 аулів, тому уряд змушений був зайнятися переселенням сюди селян з інших губерній.

У 1862 р. село Сарабулат було заселене державними селянами Чернігівської, Полтавської, Курської та Воронезької губерній. Це була група з 41-ї сім’ї з прізвищами Коваленко, Шершень, Орещенко, Коротченко, Мельник та ін. У 1864 сюди було переселено ще 30 сімей із села Агаймани (нині – Фрунзе) Мелітопольського повіту. Одразу після переселення нові поселенці збудували дерев’яну церкву Святої Трійці. Від назви церкви село отримало нову назву – “Новотроїцьке”, яка стала офіційною, хоча стара назва “Сарибулат” ще довгий час використовувалась як паралельна, а саме село стало волосним центром.

Важко було переселенцям з півночі України звикати до цілинних степів, нестачі води, посух, сарани, різних хвороб. У перші роки життя переселенці мали змогу користуватись такою кількістю землі, яку могли обробити.

Спершу селилися згуртовано кварталами, яких тоді було десять. У кожному кварталі існувала своя власна говірка. Перші поселенці три роки їздили по питну воду до Генічеська. З часом вони почали копати свої криниці, але всюди вода була дуже гіркою та непридатною до вживання. І лише на- прикінці 60-х років ХХ ст. було викопано колодязь із прісною водою, це криниця, що знаходилась на третьому кварталі (зараз вул. К. Маркса). Майже до 1880 р. всі мешканці поселення брали питну воду з цього єдиного колодязя.

Значно пізніше було викопано криницю глибиною 30 м з прісною водою по вул. Чкалова. 

За даними ревізії 1864 року в Новотроїцьку налічувався 341 двір, з населенням 1857 жителів, із них 945 чоловіків і 912 жінок. 

У 1867 р. за громадою села закріпили земельний наділ, але відсутність води, низька якість землі призвели до того, що селяни почали вимагати переселити їх на інші землі, більш придатні для життя. Аби заспокоїти селян, утримати їх на місці, в село було введено війська, але своїми діями землероби привернули до себе увагу влади. Рішенням міністра держмайна у 1869 році селянам перерозподілили частину земель, надавши нову ділянку у 565 десятин землі з колодязем. На сільському сході селяни погодилися з таким рішенням, але з умовою, що уряд виділить кошти на облаштування ще двох колодязів безпосередньо у селі, із чим чиновник з особливих доручень управління держмайна, який був на сході, погодився. Всього було відведено новотройчанам 13465 десятин землі, з якої 12886 десятин були придатні для землеробства. За ці землі сільська громада повинна була сплачувати щороку державний податок у розмірі 3301 карбованець 20 копійок. Лише у 1867 році, коли селяни пристосувались до нових господарських умов, був зроблений перший переділ за ревізійну душу. На кожну душу нарізалось по 12 десятин землі.  Нові переділи землі були зроблені за наявними душами в 1870 і в 1885 роках. 

У 1869 р. у селі нараховувався 341 селянський двір. Селяни займались переважно землеробством та скотарством, причому з кожним роком рілля збільшувалася, росли площі зернових, зростав попит на збіжжя на ринку. У селі працювали ковалі, бондарі, теслі, кравці, ткалі, були розвинуті різноманітні ремесла, такі, як чинбарство, шевство, шиття кожухів, прядіння вовни, в’язання панчох та рукавичок, виготовлення полотняних виробів з оригінальними національними вишивками. Всю цю продукцію, яка користувалась попитом, умільці збували переважно на ярмарку, який збирався у селі двічі на рік, або у базарні дні по неділях.

У селі переважали мазанки, збудовані з лимпачу, з глиняними долівками та дахами, з маленькими віконцями. Селяни використовували саморобні меблі – ослін, лави, піл, який правив за ліжко. У садибах було мало зелені, бо головною проблемою села залишалась нестача води. Колодязі глибиною до 25 метрів, які копались спільно на кілька вулиць, не могли забезпечити повністю потребу у воді. Дніпровське повітове земство у 1881 р. звільняє у своїх східних волостях від земських платежів тих, хто займається розведенням садів за свій рахунок.

Це стосувалось і Новотроїцького.

Переселенці дуже піклувались про освіту своїх дітей. У 1866 р. стараннями громади було відкрито народне училище, для якого селяни за свій рахунок збудували спеціальне приміщення, придбали шкільне приладдя, й утримували училище 4 роки за кошти громади. У 1868-1869 навчальному році тут навчалось 45 хлопчиків і 5 дівчаток, викладали місцевий  священик та дяк. За проханням Новотроїцького волосного правління Дніпровське повітове земство прийняло на своє утримання вказане училище, виділивши для цього 150 карбованців на рік.

За подворним переписом 1885 р. в селі Новотроїцькому 137 селянських господарств засівало по 25 десятин, 142 господарства обробляло по 10 десятин, 47 – були малосіючими, бо не мали свого тягла для обробітку землі, 17 господарств не мало своїх посівів і працювали у наймах. 145 господарств обробляло землю у супрязі з сусідами. Селяни 133 дворів ходили на заробітки на соляні промисли, на будівництво залізниці Лозова–Сімферополь, наймались на роботу у економії великих землевласників. У 1885 році земля розподілялась по угіддях, таким чином: під садибами було 186 десятин, орної – 10 тисяч 276 десятин, толочної – 2 тисячі 424 десятини і непридатної – 570 десятин.

У тому ж році сільська громада мала прибутки у розмірі 3860 карбованців. Селяни повинні були платити податків, різних платежів на суму 9655,7 карбованців, на кожного припадало по 12 карбованців на рік.

Державна оброчна подать у 1887 р. була замінена на викупні платежі у сумі 3672 карбованця 41 копійку.

Громада платила старості – 55 карбованців, писарю – 200 карбованців, сторожам церковному та шкільному – по 33 карбованці, за утримання помешкання для проїжджих чиновників – 20 карбованців, збирачу податків –         15 карбованців, на утримання священнослужителів – 698 карбованців, вчите- лів – 330 карбованців, утримання школи – 53 карбованці.

Дніпровським повітовим земством у Новотроїцькому була організована земська поштова станція, де утримувалось 2 пари коней для організації поштового кінного зв’язку. Продовжував діяти чумацький шлях.

Після реформи 1861 року становище селян було дуже тяжким. У цей час відбувається розшарування селян на куркулів, середняків і бідняків. У селі було 193 бідняцьких двори. Із 133 дворів селяни ходили на заробітки.

Тяжким тягарем були для селян платежі. Вони щороку повинні були сплачувати: оброчного податку і викупних платежів 3274 крб. Інших казенних платежів – 2241,8 крб., земських платежів – 2287,1 крб., волосних – 820,5 крб., мирських – 1032 крб., всього – 9655,7 крб. А доходи з мирських і оброчних статей давали лише 3600 крб.

Населення Новотроїцького було майже на 90 % неписьменним. У 1884 році із 1867 чоловік населення лише 145 було письменних, які могли лише читати і писати, а 1712 чоловік - неписьменних. 

Продовжувало діяти училище, там викладав священик Русанович О. та вчителька Маломужева М. У зв’язку з тим, що будинок училища став непридатним для експлуатації, громада села збудувала за 7 тисяч карбованців у 1892 р. нове приміщення для школи. Попечителями училища обиралися, звичайно, селяни, які допомагали училищу чим могли.

За Всеросійським переписом 1897 р. у селі проживав 3261 мешканець: 1691 чоловіків та 1570 жінок. 3161 із них вважали себе православними.

Прискорення розвитку суспільно-економічних відносин у кінці ХІХ – на початку ХХ століття призвело до розмежування серед селян. Ріст населення загострював питання забезпечення землею окремих сімей. Обробіток землі стояв на низькому рівні, селяни використовували примітивні знаряддя праці, агрокультурні засоби ведення сільського господарства. Часто розміри їх земельних ділянок не дозволяли займатися передовими технологіями. Складні кліматичні умови, нестача води також підривали заможність багатьох селянських господарств. Посуха 1902 р. призвела до того, що населення Новотроїцької волості не мало не тільки насіння для посіву, але й хліба для прожитку.

Зростання соціального напруження проявилось під час революції 1905-

1907 рр. У Новотроїцькому пропагандистську роботу розпочав земський вчитель Саввон Н., який збирав селян, читав літературу, агітував до вступу у “Селянську спілку”, яка виникла з початком революції й декларувала відстоювання вимог селян. На обліку у станового пристава як неблагонадійні були місцеві жителі Надточій Х. та Вороний М. Вони брали активну участь у мітингах, зборах селян, у складанні письмових звернень до влади. Селяни вимагали здачі їм в оренду додаткових ділянок землі, зниження орендної плати за землю, підвищення платні наймитам. Виступи новотройчан проявлялись у випасах худоби на землях багатих землевласників і, навіть, у приорюванні частини їх ділянок до своєї землі.

Революція підштовхнула владу до проведення реформ, які отримали назву Столипінських, за прізвищем її організатора, прем’єр-міністра Столипіна П. Згідно з царським указом від  9 листопада 1906 р. селянам дозволялось виходити з сільської громади на хутори, брати позики у Селянському поземельному банку для організації власного господарства фермерського типу.

Така економічна політика привела до ще більшого розшарування селян. Бідні господарі продавали свої землі, які не могли обробити, та йшли у міста, на фабрики, заводи, або перетворювались на сільськогосподарських наймитів. Інші селянські сім’ї, спираючись на урядові пільги, переселялись до Сибіру, Середньої Азії, на нові землі. Частина селянства перетворювалась на справжніх фермерів, які сконцентрували у своїх руках значні масиви землі і, використовуючи передові технології, почали вести заможне прибуткове господарство. У 1910-ті р. зростає попит на зернові культури, як в середині країни, так і ззовні.

Середня врожайність зернових у 1911-1915 рр. склала 34,7 пудів з десятини.

У селі почала потужно розвиватись дрібна промисловість із значною перевагою борошномельного профілю. На початку 1914 р. тут працювало 24 вітряки, 2 парових млина, олійниця, крупорушка. Була збудована цегельня. 

По-різному організовували своє господарювання селяни: так, один із мешканців Новотроїцького скупив 18 садиб у центрі села й здавав їх в оренду.

Торгові точки (магазини) належали власникам, які давали товари в кредит за високі проценти.

При волосному правлінні була затверджена посада агронома, який фахово надавав допомогу селянському господарюванню. У селі було 4 крамниці, діяла аптека. На місці старої дерев’яної церкви була збудована нова кам’яна з церковно-парафіяльною школою при ній. У трикомплектній земській школі навчався 321 учень, викладало 5 вчителів.

Окремі жителі Новотроїцького були зв’язані з революційно налаштованою молоддю. Так, Надточій Хома Євдокимович, який вчився у Лук᾽янівській агротехнічній школі, був зв’язаний з революційно налаштованою молоддю, за що був виключений із школи і ув'язнений. Вороний Микола Кирилович також брав участь у революційних виступах, за що перебував на обліку у станового пристава. Він діяв обережно і вміло, ведучи підпільну роботу. Марксистських гуртків у селі не було. Першими комуністами Новотроїцького були Надточій Хома Євдокимович – член РСДРП з 1915 року, Ткач Михайло Минович – член компартії з 1910 року, і Ткач Петро Минович – член компартії з 1910 року.

У роки Першої світової війни 1914 - 1918 рр. починається занепад селянських господарств. До армії мобілізується більшість чоловіків, тягар праці на землі лягає на плечі старих, жінок, дітей. Як наслідок, скорочуються посівні площі, знижується врожайність, зростає дорожнеча. Ціни на житній хліб у   1916 р. порівняно з 1915 р. зросли у 1,5 рази. Великим тягарем стали для селянських господарств військові поставки, особливо, коней.

Після лютневої революції у Російській імперії, вже в квітні 1917 р. у Новотроїцькому поруч з волосним правлінням починає діяти рада селянських депутатів, представники якої 19 квітня беруть участь у засіданнях Дніпровської повітової ради селянських депутатів.

Головною вимогою селян залишається питання про перерозподіл землі. Селяни починають самовільно заорювати землі великих землевласників, захоплювати їх економії, садиби, відмовляються платити орендні платежі. Новотроїцька волосна рада селянських депутатів спробувала врегулювати це питання на волосному з’їзді селян та землевласників, який відбувся 28 травня 1917 р. Але відкладення вирішення земельного питання до скликання Установчих зборів не влаштовувало селян, які все голосніше вимагали справедливого перерозподілу землі.

ІІІ Універсалом Центральної Ради від 7 листопада 1917 р. проголошувалось створення Української Народної Республіки, куди увійшла і Північна Таврія. Населення Новотроїцького спочатку підтримало Центральну Раду, але радикалізація настроїв, особливо після повернення фронтовиків, масова пропаганда більшовиків привели до перемоги радянської влади, яка встановилась у селі наприкінці січня 1918 р.

Вже у квітні німецько-австрійські війська увійшли у село, як союзники спочатку Центральної Ради, потім гетьмана Скоропадського П. Масові реквізиції, підтримка крупних землевласників відштовхували населення від нової влади.

У листопаді 1918 р. розпочалось загальнонародне повстання проти гетьманату. У грудні активна частина новотройчан самоорганізувалась, створила повстанський загін, який роззброїв гетьманську варту в селі. Встановилась влада Директорії, але насувалась анархія, розгоралось полум’я громадянської війни, в якій загін самооборони захищав село як міг. У січні і лютому 1919 р. Новотроїцьке захоплювали денікінці, які проводили тут мобілізацію населення, забирали продовольство, худобу, коней для потреб армії. У кінці лютого у село ввійшли війська Червоної Армії, розпочав свою роботу волосний ревком, створений політвідділом 4-ї стрілецької дивізії. Першим його головою став Ткач П. У серпні 1919 р. війська Денікіна знову захопили село. Восени махновці зненацька тимчасово заволоділи селом, змішавшись з чередою корів, яка поверталась в село. У відповідь білогвардійці за підтримку населенням махновців, спалили 87 дворів, частину селян розстріляли та повісили, частину – висікли. З кінця січня по червень 1920 р. у селі знову діяла радянська влада, з червня по жовтень того ж року село належало врангелівцям. 30 жовтня 1920 р. частини Червоної Армії з Каховського плацдарму захопили Новотроїцьке остаточно. Тут у перших числах листопада розміщався штаб І Кінної Армії. 10 листопада 1920 р. Дніпровський повітовий ревком затвердив склад Новотроїцького ревкому на чолі з Тараном П. Ревкомом організовується сільська рада, головою якої стає Йосип Сазонович Палазник (секретарем – Брага Василь Федорович), та комітет незаможних селян, з допомогою якого нова влада утверджується.

Одним з найважливіших завдань ревкому, а потім і сільради, була боротьба з повстанськими загонами Махна Н., якого місцеве населення підтримувало.

Наслідки довготривалої війни, кліматичні умови, політика так зв. “воєнного комунізму” за нової влади привели до голоду 1921 р., коли практично завмерло життя у селі. Допомога голодним надавалась з класових позицій: у першу чергу, активістам нової влади, сім’ям червоноармійців, або тим, хто заслужив це у попередні роки.

У кінці того ж року при сільраді створюється земельна комісія, яка почала переділ землі на користь безземельних, малоземельних селян.

У жовтні 1921 р. Новотроїцьке разом з волостю було передане з Дніпровського до Генічеського повіту.

У 1921 році в селі створено партійну організацію, яку очолив Востоков Іван Іванович, комсомольську організацію – Пікульський Микола.

У 1922 р. знову загострюється класова боротьба. Частина новотройчан, незадоволена діяльністю радянської влади, намагається організувати збройний супротив. У відповідь влада розпускає раду і 18 січня 1922 р.  Новотроїцький волосний ревком за допомогою репресій наводить порядок.

В умовах нової економічної політики поступово налагоджується життя у селі. Цьому сприяє те, що Новотроїцьке стає центром району, утвореного у березні 1923 р. у складі Мелітопольського округу. Новостворений район об᾽єднав Новотроїцький, Громівський та Павлівський повіти. Його площа становила 201825 десятин землі. До району входило 14 сільських рад з 56-ма населеними пунктами і населенням 38 тисяч осіб.

У селі відкривається бібліотека (директор Коваленко М.), діє клуб, хатичитальні, самодіяльний театр. При сільраді утворюється комісія по боротьбі з неписьменністю серед дорослого населення.

У Новотроїцьку на 1 січня 1924 р. налічувалось 804 селянських господарства, в яких проживало 4024 мешканців, з них 1923 чоловіка та 2101 жінок.

У 1923-1924 навчальному році у 8 групах чотирирічної школи працювало 4 вчителя і навчалось 183 учня, а у 1925 р. була відкрита семирічка.

Значної уваги влада приділяє розвитку споживчої та сільськогосподарської кооперації. Навесні 1924 р. шість бідняцьких господарств об’єднуються у комуну. Але успіхом у селян користувались товариства по спільній обробці землі (ТСОЗи). Перше ТСОЗ “Селянська спілка” утворилося навесні 1926 р., до його складу увійшло 14 господарств. Його головою був Максим Самійлович Арещенко. Наступного року за допомогою державної позики селяни цього ТСОЗу придбали трактор й молотарку. До 1929 р. в селі утворилось вже 19 ТСОЗів. Але держава взяла курс на повну колективізацію. На початок 1929 р. у селі працювало 5 колгоспів:  “Профінтерн”, “Прогрес”, “Імені 26 бакинських комунарів”, “Живий край” та “Сільський пролетарій”.  

З початку 1930 р. починається масове розкуркулення заможних, середняцьких господарств, а також всіх невдоволених владою селян: їх майно конфісковують, сім’ї виселяють за межі села, району, республіки, залежно від “вини”. Значну роль у проведенні колективізації зіграло утворення машиннотракторної станції (МТС) у 1931 році та політвідділу при ній у 1933 р. Цілеспрямовані заходи по вилученню хліба призвели до страшного голоду у 1932-1933 рр., який остаточно утвердив колгоспний лад у селі. Голод

доповнили репресії 1930-х рр., які набули масового характеру у 1937 р. Судили переважно за антирадянську агітацію або шкідництво, більше ніж 400 новотройчан були ув’язнені на різні терміни  або засуджені до розстрілу.

До 1929 року в селі було гасове освітлення, а у 1929 році поставлено динамомотор на місці теперішньої електростанції комунгоспу по вулиці Центральній. Він освітлював друкарню, райвиконком, кінотеатр, школу, магазини. А у 1937-1938 роках збудували електростанцію.

9 лютого 1932 р. утворюється Дніпропетровська область, до складу якої увійшло Новотроїцьке.

Із 1935 р. починається освоєння колгоспами нової для Таврії сільськогосподарської культури – бавовнику. Організація великих господарств, використання техніки, різних агрозаходів привело до зростання врожаїв сільськогосподарських культур.

У 1939 р. колгоспники зібрали з кожного гектара землі по 14,9 центнера зернових, чисельність худоби сягала 5500 голів. Збільшилась рілля за рахунок оранки цілинних земель. Парк Новотроїцької МТС склав 123 трактори, що дозволило у тому ж році механізувати значну частину сільськогосподарських робіт.

У березні 1940 р. у МТС почала працювати жіноча тракторна бригада. За високі досягнення в сільському господарстві колгосп “Прогрес” Новотроїцького було занесено у 1939 р. до книги пошани Всесоюзної сільськогосподарської виставки. 

У Новотроїцькому почала діяти нова лікарня з хірургічним, терапевтичним, дитячим та пологовим відділеннями, працювали дві районні бібліотеки для дорослих та дітей, радіовузол, дві початкові, неповна середня та середня школи, кінотеатр, районний Будинок культури, виходила районна газета.

10 січня 1939 р. утворюється Запорізька область, куди було включено і село Новотроїцьке з районом.

Життя новотройчан, яке почало поступово налагоджуватися, було перервано нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз. Уже 12 жовтня 1941 року фашисти захопили село. Під час окупації було розстріляно 14 чоловік, більше 300 чоловік вивезли до Німеччини, населення примушували працювати не тільки у полі, але й видобувати сіль на Сиваші. При відступі, фашисти знищили багато житлових будинків, школу, адміністративні споруди, зруйнували електростанцію, автопарк, пошту, промкомбінат, маслозавод, МТС. 

Крім нанесених збитків,  німці по звірячому розправлялись з активістами села. Вони розстріляли голову виконкому селищної ради Малявку Якова Кіндратовича – члена партії, бійця батальйону, Райського Самсона Корнійовича – старого партизана; були закатовані: Пильник Анастасія Архипівна – член партії, Кузьменко Олександр Іванович, Прокоф’єв Василь Петрович, Іванов Пилип Сергійович, Бондар Юхим Григорович та інші.

У Новотроїцькому районним німецьким комендантом був Ярмус, перекладачем у нього працював колишній вчитель німецької мови Громівської школи, німець за національністю, Бонке О. 

31 жовтня 1943 року 10-го стрілецького корпусу 51 армії 4-го Українського фронту звільнили Новотроїцьке від німецько-фашистських загарбників. У бою за село загинуло 126 солдат і офіцерів, вони поховані у двох братських могилах у межах села. У 1954 році в центрі селища було відкрито пам’ятник на братській могилі воїнів Радянської армії, а в 1972 р. відбулося відкриття меморіального комплексу на честь воїнів земляків. Понад тисяча новотройчан пройшли горнило війни, 560 з них не повернулися до рідних домівок, 502 нагороджено орденами та медалями.

На початку листопада 1943 р. (після звільнення від німецько-фашистської окупації) у Новотроїцькому відновив свою роботу радянський апарат.

Починається відновлення економіки села.

30 березня 1944 р. село Новотроїцьке разом з районом було включене до новоствореної Херсонської області. Важким був сільськогосподарський рік осені 1943, весни 1944 років, коли жінки, діти, інваліди працювали практично вручну. До 1950 р. відбудовано і введено в дію МТС, автоколону, комунгосп, місцеву електростанцію, маслосирзавод, промкомбінат, торговельні і заготівельні організації. Заново побудовано і забезпечено новою технікою такі підприємства, як майстерні сучасного відділення “Сільгосптехніки”, м'ясокомбінат, харчокомбінат, заготзерно, міжколгоспну будівельну організацію, цегельний завод, хлібопекарню.

Валова продукція промислових підприємств у 1962 році становила 5940000 крб. У зв’язку з ростом промислових підприємств у селі

Новотроїцькому стала зростати кількість робітників і службовців, а тому його було переведено в січні 1958 року в селище міського типу.

У листопаді 1956 року відбулося укрупнення колгоспів, внаслідок чого утворився колгосп “Росія”, до складу якого ввійшли колгоспи сіл Захарівки та Благовіщенки, які разом з селищем Новотроїцьке становлять Новотроїцьку селищну раду.  

У колгоспі “Росія” було 18848 га земельних угідь, з яких орної землі – 13196 га, пасовищ – 3881 га, садів, виноградників – 241 га. 

Головні сільськогосподарські культури – озима пшениця, кукурудза, жито, ячмінь, горох, овочеві.

У колгоспі інтенсивно розвивалися всі галузі громадського тваринництва.

Сільгоспартіль “Росія” мала тракторів – 70, в тому числі гусеничних – 36, комбайнів зернових – 23, кукурудзозбиральних – 9, силосних – 9. 

З будівництвом найбільшої в Європі Каховської зрошувальної системи, Північно-Кримського каналу – основної водної артерії Присивашшя, степи

Новотроїцького району вкрилися мережею зрошувальних каналів загальною протяжністю 153 км., збільшилась врожайність на поливних землях. У 1982 році площа зрошувальних систем в районі досягла 48871 га.

У наступні роки в районі розвивається промисловість із переробки сільськогосподарської продукції, діють маслозавод, харчосмакова фабрика, комбікормовий завод. Покращується благоустрій селища. У центрі закладається парк площею 20 гектарів, відкриваються різні культурні та побутові установи. Працюють загальноосвітня школа і гімназія, центр освіти дорослих, міжшкільний навчально-виробничий комбінат, будинок дитячої та юнацької творчості, дитячо-юнацький клуб фізичної підготовки, станція юних туристів.

У 1961 році споруджено двоповерхове приміщення районної лікарні на 125 ліжок, у 1965 р. відкрито широкоекранний кінотеатр “Росія” на 500 місць, а в 1967 році – музичну школу. 

                Біля     селища     збереглись    2     курганних     могильника.     У    центрі

Новотроїцького є 4 братські могили, а на цвинтарі знаходяться ще 4 братських та 27 одиночних могил воїнів Радянської Армії, які загинули у 1943 році. У селищі встановлені: у 1979 році пам’ятний знак – автоскрепер на честь меліораторів та у 1984 році пам’ятник на честь хліборобів – скульптора Телушкіна І.

У сімдесятих роках ХХ ст. в селищі працювали середня і восьмирічна школи. У 1989 році для восьмирічної школи було збудовано новий навчальний триповерховий корпус. З 1 вересня 1989 року в селищі діє вже дві середні школи. У 1992 році на базі середньої школи № 2 відкрито Новотроїцьку гімназію. У селищі виходить щотижнева районна газета “Трудова слава”, яка в 2005 і 2011 роках була визнана кращою районною газетою України.

Відкриття пам’ятника меліораторам

 

 Відкриття Новотроїцької школи № 1

Отже, згідно адміністративно-територіального поділу УРСР село Новотроїцьке з 22 вересня 1937 р. входило до складу Миколаївської області.

Згідно Указу Президії Верховної Ради УРСР 10 січня 1939 р. утворено Запорізьку область, у складі якої перебувало село Новотроїцьке.

30 березня 1944 р. за Указом Президії Верховної Ради СРСР утворено Херсонську область, село Новотроїцьке увійшло до складу новоутвореної Херсонської області.

Рішенням виконкому Херсонської обласної Ради депутатів трудящих від 16 січня 1958 р. № 62 село Новотроїцьке віднесено до селищ міського типу. У 1962 р., у зв’язку з утворенням виробничих колгоспно-радгоспних управлінь, Новотроїцький район ліквідується, а указом Президії Верховної Ради УРСР від 4 січня 1965 Новотроїцьке знову стає районним центром.

Нині площа Новотроїцької селищної ради становить 19868,7 га. У тому числі: сільськогосподарські угіддя – 16022,3 га; рілля – 14116,3 га; ліса та інші лісовкриті площі – 253,2 га; забудовані землі – 584,9 га; площа населених пунктів – 1272,9 га.

Станом на 01. 01. 2012 р. населення селищної ради складало 11210 осіб:

смт. Новотроїцького – 10862 особи, с. Благовіщенки – 273 особи, с. Захарівки – 75 осіб. У смт. Новотроїцьке кількість працездатного населення складає 6947 осіб. Кількість дворів у с. Благовіщенки становить 122, а у с. Захарівки – 42.               

На території селищної ради функціонують наступні промислові підприємства: ВАТ “Новотроїцький маслосирзавод”, Завод м’ясо-кісткового борошна, ТОВ “Новотроїцькпродкомбінат”, ПП “Водолій”, ПП “Династія”,   ПП “Контакт”. 

ВИДАТНІ ПОСТАТІ СЕЛИЩА

Безродний Григорій Юхимович

Герой громадянської війни

Народився у селі Новотроїцьке, нині смт. Новотроїцьке Херсонської області. Кавалерист бригади Котовського Г. За участь у боротьбі проти зовнішньої та внутрішньої контрреволюції, у захисті Країни Рад був нагороджений двома орденами Червоного Прапора. Першої нагороди удостоєний за участь у ліквідації банди Антонова на Тамбовщині у 1921 році, другої – за мужність і відвагу, виявлену у боях при ліквідації банди Тютюнника.

Помер у 1932 році у Ленінграді, де навчався у військовій академії. Іменем Безродного Г. названі вулиці в Херсоні та Новотроїцькому. 

Ляпота Степан Костянтинович

Герой Радянського Союзу

Командир роти 1369-го стрілецького полку 417-ої стрілецької дивізії 44-ої армії Південного фронту, лейтенант.

Народився у селі Китайгородка Томаківського району Дніпропетровської        області        у        сім’ї селян.         Працював завідувачем Новотроїцького відділення Ощадбанку (1934-

1939 рр.). Перед війною мешкав у м. Самбір Львівської області. Член ВКП(б) із 1930 р.

Учасник Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року. У квітні 1942 року закінчив курси молодших лейтенантів та призначений командиром взводу. Брав участь у боях за міста Батайськ, Моздок, Слав’янськ на Кубані, Мелітополь. Мужньо, героїчно провів бойову операцію під хутором Канадський Токмакського району Запорізької області, забезпечивши успішний наступ головних сил військ по звільненню від фашистів міста Мелітополь, вихід армії до Сиваша і блокування із суші фашистського угруповання в Криму. Загинув у бою 10 жовтня 1943 року. Похований у селі Раздол Михайлівського району Запорізької області.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 01 листопада 1943 року за зразкове виконання бойових завдань, за відвагу і героїзм лейтенанту Ляпоті С.  було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденом Леніна. 

Коваленко Петро Федорович

Герой Соціалістичної Праці

Народився 30 січня 1932 року у с. Ново-Троїцьке у сім’ї колгоспника.

Змушений був рано піти на роботу, аби допомогти матері прогодувати родину, адже батько загинув на фронті. Працював помічником тракториста (причіплювачем) у колгоспі “Росія”. У цьому господарстві пройшло все його трудове життя.

Закінчив курси трактористів у с. Архангельське.

З      роками       Петро         Федорович удосконалив        свою спеціальність, став механізатором широкого профілю. Через

його руки пройшли всі марки тракторів і комбайнів. 

За високі показники у роботі і добросовісну працю у 1966 році нагороджений орденом Леніна, у 1971 році – другим орденом Леніна. 

На жнивах 1973 року намолотив 13205 центнерів зерна, за що Президія Верховної Ради СРСР присвоїла Коваленку Петру Федоровичу звання Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і Золотої Зірки. Обирався делегатом XXV з’їзду КПРС.

У 1998 році разом з дружиною переїхав на постійне місце проживання до старшої доньки. Помер 15 червня 1999 року. Похований у с. Ніни Совєтського району Ставропольського краю.

Багров Микола Васильович

Герой України

Народився 26 жовтня 1937 року в с. Новотроїцьке. 

У 1959 році з відзнакою закінчив природничогеографічний факультет Кримського державного педагогічного інституту (зараз – Таврійський національний університет).

Працював учителем у Криму, інженером-геологом інституту мінеральних ресурсів АНУ, у 1963-1969 роках – аспірант, асистент, доцент Кримського педінституту.

У 1967 році захистив кандидатську дисертацію у Московському державному університеті ім. Ломоносова, докторську – у Київському національному університеті.

Із 1970 по 1994 рік – робота у партійних органах: завідуючий відділом науки і навчальних закладів, секретар Кримського обкому партії, завсектором, заступник завідуючого відділом ЦК КПРС, із 1989 року – перший секретар Кримського обкому партії. Стояв біля витоків відтворення Кримської автономії, був першим Головою Верховної Ради Криму, одним із авторів Конституції Криму, депутатом Верховної Ради України першого скликання.

У 1994-1997 роках – проректор, а з вересня 1999 року – ректор Таврійського національного університету ім. Вернадського В. І. Заслужений працівник освіти України. Академік міжнародної Академії інформатизації, дійсний член Академії інженерних наук України, академік Кримської Академії наук, член Національного Комітету географів України, член Ученої ради Українського географічного товариства, академік Академії наук вищої школи України, член Президії Національної Академії Наук України.

Очолює раду ректорів вузів Криму, Кримський науковий центр Національної Академії наук України і Міністерства освіти і науки України, депутат Верховної Ради АР Крим.

Лауреат всеукраїнської програми “Лідери регіонів” (2002 р.). Нагороджений орденами та медалями – Трудового Червоного Прапора, “Знак Пошани”, “За заслуги” ІІІ ступеня, князя Ярослава Мудрого V ступеня. 21 серпня 2007 року Указом Президента України за видатні особисті заслуги перед Україною у розвитку національної освіти, підготовку висококваліфікованих спеціалістів, багаторічну плідну наукову і педагогічну діяльність Багрову М. 

присвоєно звання Героя України з врученням ордена Держави. Помер 

Благовіщенка

Село Благовіщенка засноване в 1888 році на місці вільних присиваських земель. Першими поселенцями були жителі Новотроїцька, Отрадівки, Завадівки, Кирилівки Генічеського району Херсонської області, а пізніше – переселенці Чернігівської та Полтавської областей. У 1890 році в селі збудували перші 10 хат. Умови життя поселенців були занадто тяжкі. Безводдя, південно-східні суховії виснажували не тільки землю, а й людей. Населення вимушене було добувати сіль на Сивашу та возити її волами в Крим на продаж. 

Переселення до села відбувалося декілька разів: 1) 80-ті роки ХІХ ст.;     2) 30-ті роки ХХ ст. – люди з Воронезької області рятувалися від голоду;         3) 40-ві та 60-ті роки ХХ ст. – із Західної України.

Перед революцією 1917 р. в селі налічувалося  біля 100 господарств. У 1925 році утворився перший ТСОЗ “Муравейник”, його організатором був Гундзюк Павло. У 1929 році було створено ТСОЗ “Южний”.

На базі цих ТСОЗів в 1932 році організовано колгосп імені Кірова, головою якого був десятитисячник Янко Григорій.

За роки радянської влади в селі побудований клуб, восьмирічна школа, магазин, лікарня, дитячі ясла,будинки для вчителів.

Після приєднання місцевого колгоспу до колгоспу “Росія”, в селі було розміщено бригаду № 5.

 Село повністю електрифіковане й радіофіковане. У 70-ті роки ХХ ст. в особистому користуванні населення було 2 автомашини, 12 мотоциклів, 120 велосипедів, 72 радіоприймачі. У селі працювала восьмирічна школа, а також вечірні класи сільської молоді. Був клуб на 100 чоловік, фельдшерськоакушерський пункт, родильний будинок, дитячі ясла на 40 дітей. Сільська бібліотека налічувала біля 5000 примірників. 

Захарівка

Село Захарівка засноване в 1887 році. До 1917 року населений пункт мав назву Буряки. Заселення села відбулося шляхом переселення людей з         м. Ногайська.

До революції селяни обробляли 4200 десятин землі. Перед революцією

1917 року населення розпочало переселятися з села на хутори, які носили назву “Четвертий”, “Сьомий”, “Восьмий”, “Одинадцятий”, а потім стали відділеннями радгоспу “Червоний Сиваш”.

У 1934 р. з ТСОЗів “Восток” і “Хлібороб” був створений колгосп         ім. Андре Марті. Першим його головою був двадцятип᾽ятитисячник Унтилєв Анатолій Іванович.

До об’єднання колгоспів у Захарівці було 280 дворів, населення становило 700 чоловік. У зв’язку з тим, що місцевий колгосп приєднався до колгоспу “Росія”, а в селі було розміщено бригаду № 6, кількість населення і дворів значно зменшилися. У 70-ті роки ХХ ст. у Захарівці було біля 100 дворів з населенням 400 чоловік. Був клуб на 100 чоловік, медичний пункт, початкова школа. Бригада № 6 мала 1892 га землі. Село Захарівка електрифіковано й радіофіковане. Проведено водопровід. Сільська бібліотека налічувала 4250 книг і охоплювала біля 250 читачів. 

ФОТОМАТЕРІАЛИ

 

Делегація комсомольців Ново-Троїцького району. 1923 р.

 

        Свято-Троїцька церква.              Тракторна бригада у 30-х роках ХХ ст.

 Зруйнована у 30-х роках ХХ ст.

 

Учні 3-Б класу Ново-Троїцької школи № 3. 1940 рік

 

Вирощування бавовнику, колгосп “Росія”

3.8. Олександрівська сільська рада (с. Олександрівка, с. Калинівка)

 

У 1869 році безземельними селянами з Василівського і Сквірського повітів Кам’янець-Подільської губернії було заснувано село Олександрівка Таврійської губернії Дніпровського повіту Новотроїцької волості. Їм відвели по 15 десятин на 329 ревізійних душ.  З 5 сімей, які переселились сюди першими протягом 38 років виросло село, в якому було понад 200 дворів. Община орендувала 766 десятин на 5 років  по 2 крб. 10 коп. за десятину. У селі було 173 двори з населенням 848 осіб: 462 чоловіки та 368 жінок. 

У с. Олександрівка були побудовані православний і католицький молитовні доми. Доходи села за 1885 рік дорівнювали 1353 крб., а витрати  по різним платежам дорівнювали 4047 крб., а боргу у продовольчий капітал було 8737.6 крб.

У 1877 за кошти селян було збудовано першу однокласну школу, в якій навчалось 5 учнів. У 1913 році було збудовано двокласну школу, в якій навчалось 34 учні.

Однаковий шлях – через ТСОЗи й колгоспи пройшли олександрівці у післяреволюційний  час.

Також зазнали страхіття тимчасової німецької окупації. З такою наполегливістю долали труднощі перших  післявоєнних років.

Село Олександрівка було центром укрупненого колгоспу “Зоря”, що утворився в 1950 році після об’єднання колгоспів “Комінтерн” та ім. Ворошилова. 

Село було повністю електрифіковане і радіофіковане. 

Олександрівській сільській раді адміністративно підпорядковані села Олександрівка й Калинівка, що знаходиться у 8 кілометрах на південний захід від Одрадівки. Населення Олександрівської сільської ради у 2010 р. становило  1301 особа.

Село Калинівка виникло в 1928 році. Збудовано клуб на 200 місць. Село електрифіковано і радіофіковано. Назва ойконіму походить від прізвища сім’ї першопоселенців – Калин. 

Площа Олександрівської сільської ради складає 6057,6 га, у тому числі  площа с. Калинівки – 60,4 га, а площа с. Олександрівки – 306,5 га.

Станом на 01. 01. 2012 р. населення сільської ради становило 1272 особи:

с. Олександрівка – 1034 особи, с. Калинівка – 238 осіб. Статева структура населення с. Олександрівки: чоловіки – 520 осіб, жінки – 514 осіб. Статева структура населення с. Калинівки: чоловіки – 109 осіб, жінки – 129 осіб. Вікова структура населення с. Олександрівки: 0-17 р. – 254 особи (чоловіки – 128 осіб, жінки – 126 осіб); 18-39 р. – 303 особи (чоловіки – 154 особи, жінки – 149 осіб); 40-59 р. – 261 особа (чоловіки – 171 особа, жінки – 90 осіб); 60 років і старше – 216 осіб (чоловіки – 67 осіб, жінки – 149 осіб). Вікова структура населення      

с. Калинівки: 0-17 р. – 50 осіб (чоловіки – 21 особа, жінки – 29 осіб); 18-39 р. – 54 особи (чоловіки – 32 особи, жінки – 22 особи); 40-59 р. – 71 особа (чолові-  ки – 34 особи, жінки – 37 осіб); 60 років і старше – 64 особи (чоловіки – 22 особи, жінки – 42 особи).

На території сільської ради функціонує ДП “Альфа фарм” (директор – Мальцев О., спеціалізація – вирощування зернових і технічних культур).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.9. Подовська сільська рада (с. Подове, с. Качкарівка)

 

Утворилося село Подове у 1924 р. на тому місці, де поміщик Фальц-Фейн Ф.  викопав криницю для напоювання отар своїх овець. Першими оселилися тут сім’ї із с. Агаймани (Іванівського району): Бредихіни, Лохматових, Ребристих, Лисенків, Басарабів, Басаків. Посеред степу ставили курені. Була немилосердна спека, а єдиним порятунком від неї – ця криниця. Але людей, наполегливих в роботі, ніщо не лякало, бо земля-годувальниця їх тягла до себе, манила високим врожаєм, давала наснагу в праці, приносила землеробу щастя. Праця була важка, але радісна, бо селянин любить трудитись. З’явились землянки-мазанки, швидко росли вулиці. Будівельний матеріал-саман готували гуртом. Так за рік з’явилася перша вулиця з 10 хатинами. Через 3 роки – 2 вулиці, більші хати, подвір’я, висаджувалися дерева, кущі.

Та страшна політика початку 30-х років розганяла людей, забирала їхнє добро, розкуркулювала господарів.

У 1934 році організували зернорадгосп “Сиваський борець”. Першим директором був Поліщук Михайло Зотович. Людей прибувало більше, родюча земля тягла сюди безземельних, тут їм було де прикласти руки. Із середини 30-х років ХХ ст. господарство почало вирощувати велику рогату худобу, обладнали тваринницьку ферму. Радгосп стає м’ясо-молочного напрямку. Про розміру господарства може дати уявлення той факт, що, наприклад, в 1934 році на полях радгоспу працювало 2 трактори (“Форзан”, “Путиловець”), автомашина “АМО-3”. У 1935 році селяни одержали 2 комбайни “Комунар”. У перші роки в землекористуванні радгоспу було10 тисяч гектарів землі: 3,5 тисячі гектарів – ораної, інша – цілина, поди, часто весною залиті водою. Росли буйні трави, а у воді куга. Пташине царство на території подів вирувало до холодів. Сіно, силос заготовляли на зиму. Міцніло господарство. Це надавало людям енергії, бажання працювати ще краще. У радгоспі поширюється стахановський рух. Доярка Макуха Марія Василівна була делегатом республіканської ради в        

м. Харкові в 1936 році. Люди стали жити біль заможно, почали думати про культурний рівень розвитку села.

Та страшне лихо-війна перевернуло все, знівечило село, зруйнувало плани…

На початку осені 1941 року радянські війська відступали на території нашого району. Німці швидко рухались вперед. Треба було негайно рятувати найцінніше – худобу та техніку, щоб не дісталися фашистам. Майже за одну ніч мобілізували на фронт біля 200 чоловіків села. Декого відправили із худобою і технікою в тил. Було евакуйовано 2200 корів, 2000 овець. Сім’ями, пішки й на возах рухались на схід. Село спустіло. Фашисти господарювали в селі з вересня 1941 року до листопада 1943 року. Всіх гнали на роботу. В основному трудилися діти, підлітки, жінки. Німеччина забирала все цінне, вивозили хліб, гнали молодь на свої заводи, фабрики, в сільське господарство. 

Війна великим тягарем лягла на плечі селян, бо скрізь робота тяжка. В Асканії-Новій німці організували ферму породистих дійних корів, яких забирали в мешканців села. Життя було підневільне, страшне. Часто оголошувався набір молоді на роботу до Німеччини. Зі сльозами, тяжкими прощаннями з рідними їхали служити грабіжникам кращі, сильніші годувальники батьків. Здавалося, сили цієї страшної ніхто не здолає. Із спогадів Лохматова В. “Пам’ятаю, було дуже спекотно, сонце ніби навмисно палило з високості, щоб морити спрагою німців на наших безводних степах. І ми порівнювали: наступали які, а відступають інші. Скільки було радості, коли ми почули слова наших бійців-розвідників, які першими прибували, переважно в ночі, в село. Сльози радості, обійми незнайомих людей, але таких рідних,  дорогих. Хто саме цього не пережив, той не з може уявити цієї картини зустрічі окупованих з  визволителями”.

На жаль, були й зрадники серед наших земляків. Зі спогадів очевидця: “Приїхало троє на конях у німецькій формі, говорять німецькою мовою. Староста їх до себе запросив, і почав пригощати. Хлопці вмилися вранці, почали голитись, і в одного випало із рук люстерко. “Погана прикмета”, – сказав він по російські. Господар це почув і швидко помчав до коменданта повідомити, що в нього радянські розвідники. Хлопці на коней, а німці за ними. Стріляли в той бік, куди поїхали бійці. Густа трава на асканійській цілині заховала двох, а один був в битий…”. Багато різних страхів розповідають старожили…Невелике село Качкарівка, що входить до Подовської сільської ради, також не обминуло воєнне лихоліття. Згадують очевидці, що одного разу, коли бійці чекали підхід військової частини, раптом з'явилися фашисти повкидали їх в криницю й поїхали далі. На тому місці пізніше побудували конюшню. Здається забулося все. Та ні. Після війни в Подовську школу надійшов лист. У якому дружина одного з тих бійців просить дізнатися, чи справді там був бій, бо вона одержала повідомлення, що її чоловік загинув саме у Качкарівці – другому відділку радгоспу “Сиваський борець”. Доручили вчительці Сусльонок Є. дати відповідь тій вдові. Вона провела значну роботу і дізналася про смерть воїнів, але ніяких слідів захоронень там не збереглося. А німецькій цвинтар був, білі березові христи довго бовваніли біля села, нагадуючи війну, кровопролитну, нікому непотрібну.

На території Подового в 1943 році в парку було поховано в брацькій могилі трьох воїнів, які загинули підчас відступу радянських частин. Німці зав’язали гарматний бій, переслідуючи солдат, яких залишили зупинити ворога, коли основні наші сили пішли в бік Метрополя. Пройшло 2 роки німецької окупації, повернулася Радянська Армія. Згадали жителі села про той бій.  Комсомольці Сушко Іван, Петриченко Віктор знайшли місце загибелі одного воїна, відкопали й обережно склали все знайдене в ящик: куски шинелі, волосся, кістки, чоботи, пістолет. Це був офіцер, який загинув біля Підсобного обабіч дороги на Качкарівку (зліва). Поруч з дорогою на Качкарівку, де зараз канал проходить, інші хлопці (їх уже немає в селі) відкопали залишки двох воїнів і теж поскладали в спеціальний ящик. Все привезли в село й здали директору радгоспу і представнику воєнкомату. На другий день їх похоронили всіх в одній могилі в парку серед села. А в 1971 році перенесли в братську могилу на сільський цвинтар. Не забувають люди цієї могили, для них це пам'ять про солдат, полеглих за нашу землю. Хоча на обеліску немає прізвищ, та всі знають, що це наші захисники, молоді люди, яким не судилося жити в мирний час.

1945 рік. Страшній війні прийшов кінець. До села повернулися воїниодносельчани, серед них кавалер двох Орденів Слави Сілін Н., Садовий В., що дійшов до Берліна і розписався на стіні Райстагу. Його родина, як реліквію, зберігає книгу з фотографією підпису батька на цій стіні.

З різних фронтів Великої Вітчизняної в Подове не повернулося 72 мешканця. Вони загинули, визволяючи рідну землю. Мирні трударі, добросовісні, чесні люди пішли на саму страшну роботу-війну, бо так треба було. І перемогли фашистку чуму. Ще й досі у багатьох бабусь лежать на згадку похоронки, нагадують їм про рідних, які загинули, про біль розлуки та тяжкі хвилини прощання з дорогими синами, чоловіками…У 1970 році в центрі села було поставлено пам’ятник загиблим воїнам.

Не минуло тяжке лихо-голод жителів Подового. Особливо 1933 рік, 19461947 роки. Страшно згадувати про це, але життя наше вимагає не забувати минулого, пам’ятати тих, хто пішов із життя з вини горе-керівників. Так було і в 1933 р. Немилосердний голод. Чому? У людей був хліб, картопля, кавуни. Та якась політична нерозбериха: все забирають, людей переслідують, ненавидять, б'ють за найменшу провину… Голодні, знесилені падають і старі, й молоді. Діти збирають на полях якесь бадилля, коріння, і там же пухлі вмирають. Похоронити нікому, нізащо, ніде. Скільки розповідей почуто від подовчан про голодні роки!

Зайшли до Бредихіних, обшукали все, перетрусили одяг, взуття. Ніде нічого не знайшли. Полізли в льох, а там картопля, бутлі з кавунячим медом. Очі розбігалися в молодиків, дивлячись на придбані харчі. Порозливали мед, перемішали картоплю, забрали все і відправились по селу далі. Просили господарі, плакали діти – та даремно. Жодної картоплини не залишили.

Марія Федотівна Журавльова (дочка Бредихіних) розповідає про 1933 рік дуже багато. Слухаєш і дивуєшся: як таке могло статись, хто це придумав для людей – трудівників на землі, людей, які ні в чому не провинили перед владою, перед Богом. Каже: одного разу батько прийшов додому, задоволений, усміхнений. Ми до нього – що трапилось. Дістає з кишені свинячий хвіст і подає матері, щоб та помастила сковороду, або засмачила баланду, що варитиме дітям. А той хвіст – один хрящ та шкіра, нічого з нього не вийшло.

Згадує вона ще таке: одного разу вона пішла з дівчатами до сільради, яка була в Успенівці (декілька кілометрів від Подового). Раптом зустрічає там батька і ще декількох чоловіків. Дивується, чому вони тут. Батько в розпачі розповів, що в Ребристих померла дитина і ті гукнули декого на поминки. Поминали, заплакані сиділи за столом господарі. Раптом з'явилися чужі люди, забрали гостей, насварилися на господарів. Цих поминальників відправили до сільради, де допитали, чи поминали Ребристі, що давали їсти, пити. У батька духу хватило повернутися додому, а інші померли, їх повкидали в силосну яму й загребли. 

Зі сльозами на очах Марія Федорівна згадала своїх сусідів – добрих людей, трудящих, розумних Басаків. Сім'я жила дружно, чоловік працював комірником, жінка поралась у городі день і ніч, бо любила городину домашню. Завжди ділилась вирощеним з сусідами. І ось 1933 рік, його вигнали з роботи, в сім'ю почали з'являтися не знайомі люди. Довели сім’ю до вимирання. З голоду померли всі: батько, мати, троє дітей.

І ще згадала Марія Федотівна: було відро зерна, яке ділили по чашечці  на суп. А тут трусять у селян, забирають усе. Ховали вони його скрізь: закопували в землю, а зверху накладали шар землі з травою. А останній раз заховали в скирту соломи. Голод допік, треба дістати цей останній запас. До відра – миші залишили тільки полову. Було плачу та горя в сім'ї після цього. Особливо мати журила, що не вберегла таке добро.

Часто про своє страшне дитинство згадує Катерина Дмитрівна Гармаш,  бо голод 1933 року для неї особливий – помер батько, померли два брати на ходу. Ніхто не похоронив їх повкидали в криницю й засипали декількома лопатами землі. 

Сушко І. живе в Подовому на вулиці, де колись було подвір’я Бредихіних. Одного разу весною орали трактором огород, і трактор провалився. Сушки здивувалися: чому це так? Ніколи там не копали, нічого не садили. Витягли той трактор. Виявилось – там яма метрів 5-6 в глибину і в ширину (кругла). Бредихіна Марія Федорівна розповіла, що там у них стояла клуня, з якої вони лазили у викопану яму, де було сховане зерно. Ніхто про це не знав, хліб, збережений від лихого ока, годував сім’ю 1933 рік. 

Після визволення, село почало відбудовуватись, заліковувати рани. Зруйноване господарства чекало робочої сили. Розпочалось будівництво тваринницьких приміщень, будинків для трудівників. З 1952 року інтенсивно будують переселенцям квартири.  Люди прибувають до нас з різни областей України.

Ще з початку заснування радгосп мав три відділки: перший Гесово (нині с. Ковильне), другий – Авангард (нині с. Качкарівка), третій – с. Подове, де знаходилась центральна садиба господарства. І скрізь інтенсивне будівництво забезпечувало житлом прибулих, давалася людям робота. Подове розросталося невпізнанно: збудовано цегельний завод, пекарню, місцеву електростанцію, зроблений водопровід, викопані ставки, озеленено вулиці, висаджено сад, виноградник. Побудовано Будинки культури, будинки тваринників, майстерні гаражі, школи на всіх ділянках.

У 70-х роках минулого століття зроблено дуже багато для покращення соціально-культурного становища трудівників: заасфальтовано всі вулиці, подвір'я майстерні і гаража, побудовано лазню, зведене двохповерхове приміщення середньої школи, двоповерхове приміщення дитячого садка.

Високі врожаї різних культур говорять про зростання добробуту. 

Особливо відоме Подове своїми кавунами.

У 1966 році за виконання соціалістичних зобов’язань  в сьомій п’ятирічці

(1961-1965 рр.) радгосп “Сиваський борець” нагороджений на вічне збереження Червоним прапором ЦК КПРС Ради Міністрів СРСР. 

У 1973 році “Сиваський борець” за високі показники в соціалістичному змаганні і успішне виконання взятих зобов'язань нагороджений Похвальною грамотою ЦК КПРС Ради Міністрів СРСР ЦК ВЛКСМ.

У 1961 році радгосп був учасником ВДНГ, там було виставлено п'ятитонний кормороздачик для групової відгодівлі свиней, який представляли автори цього технічного винаходу – механіки Іванов Микола Трохимович та Гармаш Василь Дмитрович. За це радгосп було удостоєно диплома І і ІІ ступенів.

За самовіддану працю багато подовчан відзначено Батьківщиною. Орденом Леніна – свинарку Росоловську Ніну Устимівну, Бригадира полеводства Журавльова Івана Юхимовича. Орденом “Знак Пошани” – Макуха Данила Олександровича, головного зоотехніка; Черкашина Дмитра Романовича, комбайнера; Карташова Івана Івановича, комбайнера; Маркіна Миколу Ілліча, комбайнера. Орденом Трудового Червоного прапора – Башмакова Олександра Івановича, головного агронома; Карташова Павла Івановича, комбайнера; Іващенко Катерину Федорівну, доярку; Карташова Івана Івановича, комбайнера; Маркіна Миколу Ілліча, комбайнера. Орденом трудової слави ІІІ ступеня – Стешенка Миколу Петровича, механізатора. Медаллю “За трудову відзнаку” – Гришина Івана Миколайовича, голову ПК; Купрієнка Івана Андрійовича, шофера; Безпальчинко Надію Павлівну, свинарку; Ватуліна Павла Яковича, комбайнера. 

У 1963 році, згідно з розпорядження тресту радгоспів, для організації радгоспу “Чапаєвський” від нашого радгоспу відділено відділок № 1 села Новодмитрівка з площею 3 тисячі га землі, з технікою, тваринництвом, людьми. У 1991 році утворено з відділка № 2  радгосп “Восход” (с. Качкарівка).

З 1996 року радгосп “Сиваський борець” зазнав реорганізації. На площі 6333,6 га декілька господарств: ПОСП “Лана” (керівник Бочко С.), орендарі Семака В., Пугач В., Отрада А., Токій Ф. Земля роздана селянам згідно земельної реформи.

Качкарівка– село, розташоване на півночі району. Засноване 1932 р. Назва населеного пункту походить від татарського слова “къочкъар”, що в перекладі означає баран, вівця. Зміна назви не відбувалась. Площа – 35,665 км².

Населення становить 13 осіб. Густота населення – 0,36 осіб/км². 

ФОТОМАТЕРІАЛИ

                           

                   Братська могила                         Пам’ятник загиблим воїнам

            

           Збори громади. 1952 р.                                  Будинок тваринника

    

Врожай кавунів

Історія Подовської школи

У 1932 році в Подовому відкрито першу школу. Це була початкова школа, в якій навчалося до тридцяти учнів. Спеціального приміщення не було, навчання проводилося в звичайній селянській хаті, котра належала Бредихіну Федору. У першому класі навчалося 13 учнів, у другому класі – 10 учнів, у третьому – 8 учнів. Першим вчителем був Гусаков Олександр Іванович.

 З 1934 року – уже чотири класи. У першому класі – 12 учнів, у другому – 14 учнів, у третьому і в четвертому – по 7 учнів. Вчителем був Пасльон Федір Іванович.

 З 1935 року в Подовому уже смерічка, яка проіснувала 21 рік. Першим директором був Зарахович Яків Михайлович, онучка якого Любов Миколаївна працює зараз в школі. Завучем на той час був Задорожний Іван Федорович. У 1937 році до школи прибув молодий вчитель Синицький А., який згодом став завучем, а з 1940 року – директором Подовської неповної середньої школи. Працювали вчителі Сусльонок Є., Сусльонок Г., Дворниченко І., Лівшиць О., Крижанівська М.

 Школа на той час займала окрему будівлю. Це була саманна звичайна хата з 4 кімнатами. Тому навчання проводили в дві зміни:1-4 класи – зранку,         5-7 – після обіду. Приміщення опалювалось соломою та кураєм. Узимку було дуже холодно, замерзало чорнило в чорнильницях.

  У роки Великої Вітчизняної війни пішли на фронт і не повернулись вчителі: Зарахович Я., Довриченко І., Синицький А. Їх імена викарбувані на граніті обеліску воїнам-односельчанам. Після війни збудовано нове приміщення школи.

 Є люди як зорі. Вони згасають, а світло, яке вони випромінювали, ще довго мандрує всесвітами  наших душ. Такими людьми залишаються в пам’яті односельців вчителі. У 1949 році до школи прийшли нові молоді спеціалісти Пугач А., Смільниченко В., Бережна Г., Логвиненко М. та інші. Через усе своє життя вони пронесли найпочесніше звання людини.

 З 1956 по 1958 рр. школа була восьмирічною. Перший випуск учнів Подовської СШ відбувся в 1958 році. 

    

     Післявоєнне приміщення школи               Педагогічний колектив. 1949 р.

 У 1971 році більше як 250 учнів одержали в дарунок від батьків нове двоповерхове приміщення. З того часу школа зробила 33 випуски. Із золотою та срібною медалями закінчило школу 45 учнів. Їх іменами школа пишається й досі.

 Школа поповнюється молодими вчителями, які мають вищу освіту. Для них прикладом і наставниками є ветерани педагогічної справи Балаш Ганна Гаврилівна, Карташова Катерина Іванівна, Сушко Валентина Афанасіївна, Авсяник Антоніна Романівна, Рибалко Валентина Єлисеївна, Дудек Надія Омелянівна.

 Мабуть, нікого не треба переконувати в тому, що село живе й розвивається доти, доки в ньому живе багатим духовним життям школа.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.10. Селище міського типу Сиваське

 

Сучасна офіційна назва населеного пункту – Сиваське. Так населений пункт називається з 1935 року (за його місцерозташування поблизу о. Сиваш). Слово “сиваш” – тюркського походження, означає “западина з солоною гряззю”, “гниле море”, “морська мілководна затока”.

До цього село називалось Рождественське. За переказом, перші ходаки прибули сюди у 1860 році в день релігійного свята Різдва Христового, а тому і село назвали Рождественське. Заселення цих земель особливо посилено почалось після Кримської війни 1853-1856 рр. і скасування кріпосного права 1861 року. Сюди з усіх кінців країни стали прибувати селяни на, так звані, вільні землі. Пізніше, в 90-х роках ці селяни-переселенці стали називатись білетними (цебто, приїхавши сюди з пашпортом, білетом, але не маючи землі, так як вона вся була зайнята). 

Ще раніше село називалось Каракуї (з 1816 р.), що в перекладі на українську з татарської означає “чорний колодязь” («кара» – чорний, «куї» – колодязь). Буває, і зараз старожили використовують цю назву. Також потатарськи інколи називають недалеко розташовані села: Акермен (Одрадівка), Сарибулат (Новотроїцьке), Артаташ, Кишкень, Агаймани, Юзку, Сірогози, Атанай та інші. Мабуть, ці назви пішли від татарських поселень. 

Українською село зветься Сиваське. До 15 грудня 1960 року населений пункт був селом, а з цього часу рішенням Херсонської обласної ради депутатів трудящих переведений в селище міського типу, яким воно є і зараз.

Селище адміністративно підлягає Сиваській селищній раді депутатів, Новотроїцького району Херсонської  області. 

Сиваське знаходиться на рівній степовій місцевості південної частини України на узбережжі Азовського моря. Раніше вона називалась Таврійськими степами, поблизу на відстані 100 км і більше гір і помітних височин немає. З південної сторони селища є впадина на місцевості із солончаковими ґрунтами. Вона не розкопується і називається по-місцевому подом. Такі поди є і в інших населених пунктах даної території. У даному поду навесні збираються талі води, однак влітку вони висихають і на поду не залишається навіть рослинного покрову. До Азовського моря від селища 45-50 кілометрів, до солоних Сиваських озер – 25-30 кілометрів.

 Селище Сиваське розташоване за 18 кілометрів від залізничної станції Партизани Придніпровської залізниці, і за 20 км від траси Москва – Сімферополь, до районного центру Новотроїцького – 18 км, до обласного центру Херсона – 200 кілометрів.

 Селище з’єднане дорогою iз твердим покривом із сeлищем Новотроїцьке, через яке проходить асфальтована дорога Херсон – Новоолексіївка через Каховку і з’єднується з дорогою Москва – Сімферополь. До міста Сімферополя від селища вважається 200 кілометрів, до міста Мелітополя – 80 км, до Запоріжжя – 180 км.

Історію створення населеного пункту точно на основі документів не встановлено. Однак, зіставляючи і аналізуючи розповіді старожилів і деякі історичні документи, можна в загальних рисах уявити наступне.

 Утворення населеного пункту Каракуї слід віднести до початку ХІХ ст. Тут слід звернути увагу і на друге тлумачення назви Каракуї. Кара – чорний,  куї – колодязь. Чорним колодязем називали тому, що вода в колодязях була чорною зверху через наявність в ній невеликої кількості нафти. Разом із тим другий переклад слова Кара – злий. Ця назва пов’язана з невдалими походами російської армії на Крим у період царювання Софії (кінець XVIII ст., походи під керівництвом князя Голіцина). Існує твердження, що татари, відступаючи із даної місцевості під натиском російських військ, отруювали воду в колодязях. Російські воїни, вживаючи воду, отруювались і помирали. Причому колодязі один від одного знаходились на великій відстані; для того, щоб дістати солодку питну воду, треба прорити шахту глибиною 40 – 50 метрів. А це в умовах війни, очевидно, було неможливим. Тому в пам’яті росіян і українців назва Каракуї збереглась як “злий колодязь”.

Основним населенням того часу були потомки монголів, кримські татари і ногайці. Вони тут будували невеликі поселення, які складались в основному із глинобитних невеликих будинків (хат), і займались скотарством (розведенням овець). Хліборобством вони не займались. На території села і до цих часів зустрічаються татарські могили зі своєрідним методом поховання. Покійник похований в напівсидячій позі (ніби сидячи навпочіпки) обличчям на схід. Такі могили знаходили в селищі Сиваському неодноразово під час земельних робіт, а також на громадському кладовищі. Татарські могили траплялись також під час створення ставка на території селища в 1957 році. 

Як було вище зазначено, посилене заселення місцевості росіянами і українцями почалось після Кримської війни і скасування кріпосного права. 

 Із розповідей старожилів можна зробити висновок, що під час першого заселення місцевості всі поди (невеликі западини, низини) були залиті водою. ЇЇ джерелом були як самовиливаючі джерела (артезіанського походження), так і талі води та води весняних, липневих дощів. Очевидно, ця вода влітку не висихала і тому в подах були невеликі зарослі комишу. Про їх розміри можна судити по тому, що в них легко міг заховатись навіть вершник. Тому тут водилось багато диких гусей, качок лебедів та інших птахів. Все це притягувало переселенців оселитися саме тут.

Про те, що на подах були зарослі комишу, можна судити і по тому, що вони росли тут до 50-х років ХХ століття. Колгоспи селища до Великої Вітчизняної війни косили на поду дуже багато сіна і куги (різновид очерету), які використовувались на корм домашніх тварин. 

Переселялись сюди селяни як з північних областей України, так і з південних областей Росії (Орловської, Курської, Полтавської та інших).

Причому, переселенці з одної місцевості оселялись окремими вулицями, кварталами, яким присвоювалась назва місцевості, звідки вони переселялись. Так з’явились у Сиваському такі вулиці, як Лохвицька (її утворили переселенці із Лохвицького району Полтавської області), Литвини (Литвинський район Вінницької області) і т. д.

У зв’язку із заселенням місцевості є багато розповідей і легенд. Ось для прикладу розповідь про появу в Сиваському прізвища Шостак. Предок Шостаків був селянин із Чернігівської губернії. Один із синів його по рекрутському набору був узятий до російської армії, де прослужив 25 років. Повернувшись додому, він не знайшов ні своєї сім’ї, ні дівчини, з якою був заручений і яка чекала його. Із розпитів він дізнався, що вони переселились в Таврійські степи на вільні землі. Вірний своїм заручинам, він відправився на південь України шукати свою наречену. Ці пошуки продовжувались ще декілька років. Він ходив із села в село і розпитував жителів про своїх. І, нарешті, після довгих блукань він знайшов в селі Рождественському свою наречену. Тут вони одружились і залишились на постійне життя. У теперішній час у селищі проживає більше 100 жителів із прізвищем Шостак (записано зі слів місцевого жителя Дениса Семеновича Шостака).

Прикладів таких розповідей і легенд можна привести немало. У міру обжиття багатих земель селянами, чиїми мозолистими руками створювалось все матеріальне багатство, сюди потягнулись поміщики з різних кінців Росії. Враховуючи диференціацію населення народжувались і свої, так би мовити, доморощені поміщики, а також куркулі.

У 1864 р. Рождественське – казенне село поруч з подовою долиною Каракуй, яке мало православний молитовний дім. Населений пункт нараховував 246 дворів. Населення становило: чоловіків – 901 особа, жінок – 773 особи.

Станом на 1886 р. с. Рождественське нараховувало 352 двори та 2252 мешканці.

 За даними Сімферопольського архіву, в Рождественському на 1895 рік налічувалось 700 дворів з населенням більш, ніж 2500 чоловік.

Значні земельні угіддя на півдні України мав крупний поміщик Риков. Великою кількістю землі володів він і в Сиваському. Сучасна станція Партизани аж до 30-х років ХХ ст. називалась Риковкою. Багатьма земельними угіддями володіли поміщики (німці) Гесс, Феноберг та інші. У 35-и кілометрах на північ від Сиваського є селище, в якому був розташований колгосп “Маяк”. Раніше це селище називалось Феліберівкою, за ім’ям поміщика, який володів землею. Слід вказати і на місцевих куркулів, які виросли із переселенців, такі, як: Фришко, Резніченко, Гобка, Калимоєд, Шпортюк, Яшко, Потапенко і інші. Даних про кількість землі, якою володіли ці куркулі, немає. Однак, можна вважати, що вони мали по 150-300 десятин землі, бо середняки в Сиваському мали по 50 і більше десятин землі на різних полях.

Окремі куркулі мали свої хутори, де жили постійно робітники. Таких хуторів було декілька на сучасній території товариства “Світанок” та агрофірми “Сиваш”. Однак вони знесені ще до Великої Вітчизняної війни і в теперішній час хуторів поблизу Сиваського немає. 

Поміщики і куркулі жорстоко експлуатували селян, особливо тих, які приїхали пізніше (білетних) і не мали своєї землі. При перерозподілу землекористуванням білетним земля не давалась. Тільки деякі із білетних змогли одержати невеликі земельні наділи за рішенням сходки села. Тут, очевидно, грала роль їх старанність в роботі на куркулів, а також думка старости, якому вони догоджали. 

До жорстокої експлуатації селян додавалось страждання від засухи і безводдя. За розповідями старожилів, бували роки, коли селяни зовсім не виходили косити, бо все вигоріло від спеки. Такими роками були 1893, 1900, 1901, 1921.

Роки засухи і голодування поміщики і куркулі використовували для посилення експлуатації. У селах були спеціально побудовані приміщення (місцеві називали їх гамазеї), в яких зберігався хліб. У голодні роки селяни брали звідти позику, за яку вони повинні були повертати в два, три рази більше. Такий гамазей був у Сиваському побудований у 1886-1890 роках. У 1959 р. це приміщення було перебудоване під районний Будинок культури. 

Говорячи про землекористування, слід зазначити, що до Жовтневої революції село володіло 4000 десятинами землі, яка розподілялась таким чином: бідняки володіли 20 % землі, середняки – 30 % землі, куркулі – 50 % землі.

Загальне населення села складало близько 6000 чоловік.

Селяни платили на користь держави данину грошима. З кожної десятини землі бралось приблизно 1 карбованець 50 копійок. Широко застосовувалась тут практика оренди землі у поміщиків, куркулів, а також державних земель (казенних). Оплата за орендовану землю проводилась грошима і натурою. Орендатору, звичайно, залишалась одна третя частина урожаю. 

 У куркулів і поміщиків працювало багато сезонних робітників (наймитів) з північних областей України. Набирались вони в місті Каховці, куди приїжджали самостійно. 

Робітники наймались на роботу на строк з травня по вересень або грудень місяць. Оплата проводилась грошима і хазяйськими харчами. Існувала місцева приказка: найнявся “Від Миколи весняного до Миколи зимового”, або “до Семена”, “до Покрова”.

Сезонні наймити працювали, як правило, від зорі до зорі, жили, зазвичай, на конюшнях, у спеціально перебудованих приміщеннях.

Частина селян Рождественського були кріпосними селянами поміщика Рикова. 

Слід зазначити дещо про багатих людей села до революції: Дорохов володів скоб’яним магазином, Зінченко володів харчовим магазином, Левіт володів магазином по продажу мануфактури і промислових товарів, Фурса володів м’ясними крамницями, Бешев – рибним магазином, Лісіхін – винним магазином і мав кіноапарат, яким за плату демонстрував картини (“показував”, за місцевою говіркою).

Дореволюційна промисловість села характеризується підприємствами по первинній переробці сільськогосподарської продукції. У селі було багато млинів, а також цегельно-черепичних заводів. Великий паровий млин і олійницю мали брати Подольські. 

Великий млин належав Губіну. Продуктивність його – до 20 тонн борошна на добу. Великий млин належав також групі приватників: Хоросту, Сосновому і Безвербному. Багато жителів мали в своєму розпорядженні вітряні млини (вітряки).

За змелене борошно власник млина брав плату натурою (мірний гарц). Окремі приватники брали різну кількість, враховуючи конкурентні міркування, збір складав приблизно 8-10 %.

Описуючи життя дореволюційного села Рождественське слід згадати і базари, які проводились в селі. Часом організовувались великі ярмарки, які проводились два рази на рік: 15 серпня і 25 лютого. Для обміну продуктів сюди приїжджали торговці з північної України, півдня Росії і Криму. Ярмарки продовжувались тижнями і більше. Крім цього, кожного тижня проводились базари, де торгували сільськогосподарськими продуктами і худобою. Про розміри базару можна судити виходячи з того, що площа його в центрі села, обнесена суцільним дерев’яним парканом, складала більше п’яти гектарів.

 Мито за право користуватись базаром (по місцевому – “містове”) бралось окремими людьми, які купували право на сходці села по збору містового. До революції право збирати містове на базарі на рік продавалось за сто карбованців.

Дореволюційне село характеризувалося роз’єднаністю суспільної думки. Інтереси різних шарів населення були різні. Про це говорить і наступний факт. Село здавна страждало від недостачі питної води. Тому населення завжди з благоговінням згадує легенду (а, може, це й дійсність) про чорний колодязь. За переказами, на поду біля села колись при татарах і був чорний колодязь, який самовиливався і заливав під водою. А тому це місце було благоуханним. Коли в кінці ХVІІІ ст. звідси виганяли татар, вони забили цей колодязь овечою вовною і закопали, щоб не дати нікому користуватись життєдайною вологою цього колодязя. До сьогоднішніх днів старожили розповідають, що десь перед Першою світовою війною в село приходив старий татарин, батько якого передав йому перед смертю таємницю чорного колодязя.

Якщо тлумачити цю легенду з наукової точки зору, то можна встановити , що, може, колись на подах і був самовиливаючий артезіанський колодязь. За час, що минув (більше 250 років) водний режим ґрунтових вод змінився. Тому ще три десятиліття тому на пагорбах поду колгоспи копали такі колодязі, однак вони не були самовиливаючими. Вода в них не доходила до поверхні на 2-3  метри, в залежності від кількості атмосферних опадів за рік. Самовиливаючі артезіанські колодязі є в 25-30 кілометрах від села на березі Сиваських озер. Таким чином, легенда має реальне підґрунтя.

 Про Велику Жовтневу соціалістичну революцію, що відбулася в жовтні 1917 року в Петрограді, слухи в село прийшли пізніше. Особливо розмова про перехід влади в руки трудящих розпочалась тоді, коли почали приходити з фронту солдати, а також від робітників, які прибули сюди з так званим “вовчим білетом”. Очевидно, це були робітники, звільнені з підприємств за участь у революційній діяльності.

Великий вплив на мешканців села мали есери, яких підтримували куркулі і окремі середняки села.

Навесні 1918 року в селі Рождественському була організована перша Рада робітничих, сільських і солдатських депутатів. Першими головами цієї Ради були поперемінно Хохлов, Гетьман, Охрименко. 

Серед жителів села проводили свою агітаційну роботу представники різних партій – есери, кадети, українські націоналісти і більшовики. На проведених мітингах і зборах у ті часи кожна партія пропонувала своє і агітувала іти за нею. Особливо запам’ятався селянам виступ представника партії більшовиків, який обіцяв від імені партії роздати землю куркулів і поміщиків. Прізвище його встановлено не було.

Як відомо, після закінчення тяжкого Брестського миру (в березні 1918 року), Україна була окупована німецькими імперіалістами. Прийшли німці в село весною 1918 року і були до листопада – грудня 1919 року. Старожили про період панування німецької адміністрації тих часів, розповідають такий факт, який добре запам’ятався. Якось на сільському базарі за мародерство був убитий німецький солдат. За це німці піддали масовому побиттю людей і наклали на село контрибуцію у розмірі ста тисяч карбованців, а також шляхом примусового вилучення забрали у жителів багато худоби. (Записано зі слів Безрука І., Гуленка І., Курганського В.)

За період громадянської війни село неодноразово переходило із рук в руки. Його захоплювали і німці, і денікінці, і врангелівці. Разом з тим діяли тут і місцеві контрреволюціонери-анархісти. Так, на території 3-ї бригади поблизу лежачих районів діяла банда анархіста Зубка (уродженця с. Петрівка, що знаходиться за 20 кілометрів на північний схід від Сиваського).

Остаточне становлення Радянської влади на селі відбулося восени 1920 року. Незабутнім залишиться те минуле, коли в період громадянської війни війська Червоної Армії на чолі з Фрунзе М., Будьонним С., Ворошиловим К. йшли через села Петрівку, Рождественське, Одрадівку, тримаючи шлях на Сиваш і Перекоп, очищаючи наші землі від банд білогвардійців та інтервентів.

 Сьогодні немає в селі Одрадівка (6 км на захід від Сиваського) будинку, де знаходився штаб Першої кінної Армії і квартири Ворошилова К. та  Будьонного С. Дім був зруйнований німецькими фашистами в період Великої Вітчизняної війни. Тут, у цьому селі, йшли напружені бої між військами Червоної Армії і білогвардійцями. 31 жовтня 1920 року під час однієї з таких атак ледве не загинув Ворошилов К. На розпаленому коні він врізався в ряди ворога. Врангелівці кинулись тікати, але один із них вдарив Ворошилова К.  пікою. Влучний постріл Будьонного С. і ординарця Шпитського врятували Ворошилова К. від неминучої, здавалось, смерті. Врангелівець з пікою, яка застрягла в бурці  Ворошилова К., мертвим звалився з коня. 

Особливо жорстокі бої за звільнення села від врангелівських військ вів на околицях села 6-ий Латвійський полк. Очевидці розповідають, що частина полку наступала з північного заходу. На самотній околиці села вони потрапили в оточення сил ворога. Червоноармійці зайняли кругову оборону. Бій точився декілька годин. Всі бійці полягли смертю хоробрих. Командира або комісара

(очевидці того точно не знали) врангелівці захопили пораненого і розстріляли наоколиці села в присутності деяких жителів. Перед смертю він сказав: “Ми помираємо за Радянську владу, за правду, за Леніна. Радянська влада все одно переможе”. (Записано зі слів мешканця селища Сиваське Пильника Прокопа).

У 1920 році 20 грудня (оповідач називає грудень, очевидно помилково, мабуть, це було у жовтні) білі зайняли Рождественське, але загін червоноармійців раптово увійшов у межі села і білі вимушені були відступити. 21 числа рано-вранці навколо села стало з’являтись  багато білогвардійців і приблизно о 3 годині ранку уже почався бій. Загони червоноармійців  розташувались ланцюгом, а білі пустили на них кінний ескадрон.

Червоноармійці підпустили білих на близьку відстань і відкрили вогонь. Білі не витримали і відступили. Так повторювалось п’ять разів. Але у червоноармійців не вистачило патронів для гвинтівок і для одного кулемета. Приблизно чоловік 60 червоноармійців було взято в полон. Почався допит. Білі відібрали 7 бійців, очевидно, вважали їх за командирів, вивели за село і розстріляли.

Двадцять другого числа вночі білі відступили, а 23-го рано-вранці село знову захопили червоні війська. 24-го числа білі приходили в село з броньовиком. Однак червоноармійці розбили броньовик, і білі знову відступили.

 У селі була велика церква. На її дзвіниці червоноармійці організували пункт спостереження. І ось коли білі наступали з броньовиком, червоноармійці своєчасно побачили і підготувались до бою, який був проведений успішно. 

 

Свято-Вознесінська церква, що збудована у ХІХ ст., а зруйнована в 30-ті роки

ХХ ст. 1930 р. (Знаходилася в районі будинку родини Зозулі О. та Зозулі А.)

У 1918 році разом з німцями в село приходили гайдамаки. Загін гайдамаків дуже жорстоко ставився до жителів села. Багатьох катували нагайками, які були сплетені з сирої шкіри, потовщеної на кінці у вигляді вузла. Такими нагайками вони били старих, малих, жінок за будь-яку дрібницю. Восени 1918 року гайдамаки пішли з села разом з німцями. (Записано зі слів мешканців Залати Степана і Пильника Григорія).

У центрі села є кладовище, де зберігається прах героїв, що загинули в боях за встановлення Радянської влади в період громадянської війни. На кладовищі в 1958 році встановлено пам’ятник на честь воїнів громадянської і Великої Вітчизняної війни.

Після закінчення громадянської війни і встановлення в селі радянської влади, трудящі розпочали перебудову народного господарства на соціалістичні рейки.

У 1921 році була проведена націоналізація землі у великих поміщиків. У цьому ж році були створені перші чотири ТСОЗи в селі (територія сучасних агротовариств “Світанок” та “Сиваш”).

Господарства ці були невеликі. У ТСОЗах усуспільнювалася худоба, держава дала кожному ТСОЗу по одному трактору. Розподіл продуктів у ТСОЗі проводився по кількості членів сімей. У ТСОЗах в 1922-1927 рр. було по 15-20 і більше сімей в кожному.

У 1921 році було створено перший партійний осередок у складі чотирьох членів партії. Першим комуністом (за загальним визнанням старожилів) у селі був Лойко Іван Іванович. Першим комсомольцем – Давиденко Іван Вакулович. До кінця 1924 року в селі було 15 комуністів, серед яких Фришко Сергій, Шуст, Васюков та інші.

У 1921 році в селі був створений комітет бідняків (комнезам). Його активістами були Сосновий І., Куц С., Безвербний Ф., Обод П., Доброскок Ф., Ігнатович С., Прокопець І., Фришко С. На базі ТОЗів і СОЗів у 1921 році було створено 10 колгоспів.

Одним із перших колгоспів у селі у 1930 році був створений колгосп імені Паризької комуни. Засновниками його були Прокопець Дмитро, Пильник Григорій, Прокопець Степан, Холодняк Архип, Герасименко Тимофій. Спочатку до нього вступило 16 сімей. Були також створені такі колгоспи:

“Червона Україна”, “Згода”, “Незаможник”, “Труд”, імені Шевченка, “Червона зірка”.

Одним із перших голів колгоспу був Безвербний Федір Федотович, 1903 року народження, член КПРС, був комсомольцем; із 1921 році по 1938 рік – голова колгоспу “Жовтнева революція”, з 1938 р. по 1941 р. – завідуючий районним земельним відділом; 1941-1945 рр. – учасник  Великої Вітчизняної війни; з 1945 р. по 1954 р. – начальник районного земельного відділу; з 1954 р. по 1963 рік – голова колгоспу “Світанок”. За активну участь у колгоспному русі Безвербний має урядові нагороди.

Із 1923 року по 1929 роки в селі проводилась активна робота комітетом з ліквідації неграмотності. В його роботі активну участь брали Жебель Я., Юрко В., Карпусь В., та інші. За кожним активістом були закріплені 4-6 чоловік неписьменних, яких навчали грамоті. 

 

Перші курси вихователів. 1935 рік

У результаті роботи комітету з ліквідації неграмотності в 1930-1932 рр. неграмотність в селі в основному була ліквідована. Безперечно, в процесі колективізації сільського господарства і розвитку колгоспного ладу були не тільки успіхи, але зустрічались і труднощі росту. Так, у 1933 році в селі був голод. У результаті голоду немало було випадків смерті серед селян і їх сімей. Про причини голоду зараз говорити важко. Проте, із розповідей людей, які пережили голод, можна встановити, що в 1932 році урожай був непоганий, приблизно 10-12 центнерів з гектара. Однак колгоспам було підвищено план здачі хліба державі і весь хліб було здано. Крім того, хліб брали в адміністративному порядку і у селян. І тому, з весни 1933 р. багато сімей залишилось цілком без харчів, а колгоспи були не в змозі надати належну допомогу. Колгоспи не мали навіть насіння для проведення весняної сівби.

Насіння, одержане з елеватора, було неякісним і часто йшло на харчування, тому весняна сівба була проведена погано. Колгоспникам, які працювали на весняній сівбі, видавали харчі, але вони були неякісними. Так, наприклад, у колгоспі “Південна Україна” колгоспникам давали їсти один раз на добу суп із висівок і дерті. У результаті були випадки голодної смерті в полі. Як розказує Сушко Ф., який був бригадиром на той час: “У поле їде одна кількість людей, а повертається інша”. Безперечно, такі неприємні явища в житті були пов’язані з культом особи Сталіна і ворожою діяльністю колгоспного ладу.

Починаючи з 1934 року економіка в колгоспах пішла вгору. Колгоспи одержали багато техніки від держави: трактори, комбайни та інші машини. У виробництві застосовували передові методи агротехніки. Все це дозволяло покращити обробіток землі і одержувати високі врожаї всіх сільськогосподарських культур. Середній урожай зернових до кінця 30-х років був         18-20 центнерів з гектара.

Перед Великою Вітчизняною війною в селі нараховувалось 9 колгоспів: імені Паризької комуни, “Трудова Україна”, імені Шевченка, “14 лет РККА”, “Жовтнева революція”, імені Кірова, “Червона зірка”, “Південна Україна”, “Південний степ”. Колгоспи стали заможними. Кожен колгосп мав 5-10 автомашин. Колгоспники одержували на трудодень по 3-5 кг хліба і по 2-3 крб. грішми. У селі знаходилась машинно-тракторна станція, яка обслуговувала 15 колгоспів, в тому числі 9 колгоспів села. Вона називалась Петрівська ордена Леніна МТС. Її історія дуже цікава. 

 

Механізаторський колектив колгоспу ім. Паризької комуни. 1939 рік

МТС була організована в селі Петрівка в 1929 році і обслуговувала спочатку 30 колгоспів (в межах колишнього Сиваського району). У зв’язку зі збільшенням техніки, в 1938 році була створена друга МТС у селі Попелак, а Петрівську МТС було переведено в с. Сиваське. З цього часу вона стала обслуговувати 15 колгоспів із загальною площею, закріпленою за колгоспами по державних актах землі, 16650 га, в тому числі орної – 34639 га. 

Йшов час, МТС поповнювалась все новою і новою технікою і різного роду механізмами, які повинні були полегшити працю колгоспного селянства. Одночасно з ростом техніки, виростала професійність механізаторів, які наполегливо вивчали нову техніку. Першими прийшли на роботу в МТС Гаца Зиновій Григорович, Мірошниченко Іван Опанасович, Нікішин Михайло Дмитрович, Байбуз Тихон Маркович, Клименко Андрій Наумович, Донець Олексій Степанович, Козик Микола Демидович, Фалько Микола Калістратович, Сердюк Антон Семенович, Зубко Василь Семенович, Шостак Михайло Семенович, Герасименко Григорій Тимофійович, Трубаєви Семен Герасимович і Олексій Герасимович, Алексєєв Михайло Григорович, Зайцев Трохим Романович і багато інших.

Дякуючи наполегливій праці колгоспників і механізаторів, родючість Сиваських степів підвищилась. За 10 довоєнних років урожай зріс на 70 %. Уже в 1937 році колектив Петрівської МТС досяг великих успіхів у використанні машин. У цьому році було вироблено на умовний трактор по 700 га м’якої оранки, одержано врожай зернових по 17 центнерів з гектара. Наполеглива і кропітка праця механізаторів була оцінена партією і урядом. Перший рік відкриття ВСГВ Петрівська МТС була її учасником. Багатьох робітників МТС – трактористів, комбайнерів, механіків, агрономів було нагороджено золотими і срібними медалями ВСГВ. За участь у ВСГВ за 1939 рік МТС одержала Диплом першого ступеня і премію – легкову машину. Але найрадіснішим днем для колективу МТС було 20 лютого 1940 року. У цей день Президія Верховної Ради СРСР за видатні успіхи в піднесенні сільського господарства, за перевиконання показників ВСГВ протягом двох років – 1937-1938, за одержання в 1939 році врожаю зернових культур в середньому по 19 центнерів з гектара, нагородила Петрівську МТС вищою урядовою нагородою – орденом Леніна. Висока нагорода надихнула робітників на нові трудові звершення.

Коли почалась Велика Вітчизняна війна, МТС була евакуйована. Після звільнення району від німецьких поневолювачів, МТС була відбудована знову. Старі довоєнні приміщення німці зруйнували, тому довелось відбудовувати і будувати нові приміщення для станції. Вже в 1944 році – першому році після звільнення – було вироблено на умовний трактор 531 га м’якої оранки. Річний план тракторних робіт перевиконано на 3512 м’якої оранки.  

Із кожним роком МТС росла, одержувала передову техніку і стала дійсно індустріальною базою колгоспного ладу. У 1958 році в МТС нараховувалось більш, ніж 150 тракторів, 100 комбайнів і багато інших сільськогосподарських машин. За високі показники в роботі більше 50 механізаторів нагороджено урядовими нагородами, в тому числі орденом Леніна – 8 чоловік, орденом Трудового прапора – 10 чоловік, а також медалями “За трудову доблесть” і “За трудову відзнаку”.

У 1958 році на основі постанови ЦК КПРС “Про дальший розвиток колгоспного ладу і реорганізацію МТС” Петрiвська МТС була реорганізована в Сиваську РТС районного значення, а в 1961 році – в районне відділення “Сільгосптехніка”.

Село Сиваське з 1935 року до 1963 року було районним центром

Сиваського району Херсонської області. Сиваський район був створений після XVII з‘їзду Компартії, на якому було прийнято рішення про роздрібнення районів і наближення керівництва до виробництва. Територія району складала 0,9 тисячі квадратних кілометрів. Район поєднував спочатку 30 колгоспів, 2 радгоспи і 2 МТС, із загальною площею в обробці 84,2 тисячі гектарів, в тому числі сільськогосподарських угідь – 79,6 тисяч гектарів, пропашних – 72 тисячі гектарів. Ці господарства, поєднані у новий район, були відстаючі, виділені з Генічеського і Новотроїцького районів. За час роботи району господарства колгоспів були значно підняті і їх економіка зросла. У 1950-1953 рр. було проведено укрупнення колгоспів і радгоспів, внаслідок чого в районі стало 10 великих колгоспів і 1 радгосп (свинорозплідницький держплемзавод). У селі Сиваському замість дев’яти стало 2 колгоспи: “Світанок” та імені Паризької комуни.

 

Колона колгоспу “Світанок” на святкуванні 50-річчя Жовтневої

революції. 1967 рік

Господарство району багатогалузеве. Основні культури: озима пшениця, кукурудза, горох, ячмінь, овочеві та баштанні. Тваринництво – велика рогата худоба (основна порода – червона степова українська), свинорозплідництво (біла і ряба степова, українська породи ), птахівництво.

Колгоспи району у кращі роки здавали 36 тисяч тонн хліба державі, а також продавали державі багато молока, м’яса, яєць, вовни та інших продуктів  сільського господарства. У колишньому районному центрі набагато поліпшився і благоустрій. Багато ініціативи і праці у справу благоустрою центру вклав Марченко Пилип Гнатович, який з 1951 по 1961 роки працював першим секретарем Сиваського райкому партії України. У селі знаходилось відділення

“Сільгосптехніки”, райхарчкомбінат, комбінат побутового обслуговування (працівники якого здійснювали пошиття та ремонт взуття, пошиття верхнього одягу, суконь, ковдр, ремонт годинників, робили фото), комбінат комунальних підприємств. На той час у селищі була одна середня і дві восьмирічних школи, районний Будинок культури, кінотеатр “Таврія” (збудований був у 50-ті роки ХХ ст., а припинив своє існування у 90-х роках), дві бібліотеки (дитяча і для дорослих), два сільських клуба, районна лікарня, дві амбулаторії (дитяча і для дорослих), дитячий садок і дитячі ясла, парашутна вишка, висота якої 44 метри, ботанічний сад (150 різних видів рослин), три парки, багато скверів, центральна вулиця імені Леніна, вкрита асфальтом. На околиці села знаходиться аеродром, налагоджено щоденний зв’язок літаками з обласним центром – Херсоном. 

 

 

Районний Будинок культури, колгосп ім. Паризької комуни. 50-ті роки ХХ ст.

 

 

Сиваський районний хор Будинку культури. 1957 р.

 

Щорічні змагання “Сандружини”, колгосп “Світанок”. 1969 р.

 

“Сиваський перець”. Таку газету випускали в Сиваському. 1960 рік

 

У 1957 - 1958 рр. було побудовано стадіон. 

 

Відкриття стадіону. 1958 р.

          

Футбольний матч на стадіоні колгоспу ім. Паризької комуни. 1958 рік У 1958 р. відкрито районну бібліотеку.

 

Сиваська районна бібліотека. 1958 р.

 

Випускники 9-го класу 1940 року Сиваської 10-річної школи 

(на той час єдиної в районі)

 

Виступи агітбригади

У 1959 році було встановлено парашутну вишку. 

 

Парашутна вишка, яка була привезена з-під Новоолексіївки. 

Знаходилася у межах сучасного будинку родини Бородіних

У селищі була розвинута торгівельна мережа, функціонував універмаг, магазин готового одягу, магазин господарських товарів, культмаг, книжковий магазин, галантерейний магазин, два продовольчих магазини, їдальня і кілька буфетів. Це в райцентрі. Крім того, в бригадах місцевих колгоспів знаходилось чотири магазини.

 

Магазин “Одяг”, “Продукти”. 1958 рік

У 1958 році у селищі було вирито ставок розміром приблизно 2 га, у ставку розводили рибу.

 

Ставок. 60-ті роки

Населення селища брало активну участь у благоустрої районного центру. Організовувались недільники і масові виходи селян на посадку дерев, устрою алей, оснащення стадіону та ін.

 

Комсомольська організація на суботнику. 1960 рік

Селище Сиваське стало важко впізнавати, багато колишніх мешканців, які довгий час не були у Сиваському, дивувались тому, що село стало красивим, зеленим. 

 

Сиваське у 50-ті роки ХХ століття

Слід зазначити, що після ліквідації району село не тільки не продовжує рости, а навпаки, руйнується й те, що вже створено працею мешканців. Так, у 1968 році багато дерев у парках засохло через поганий полив і відсутність догляду. Значна кількість насаджень також загинула у шкільному парку, у ботанічному саду та на стадіоні. Руйнується стадіон, він заріс травою, не відбудована трибуна. У селищі проводилось будівництво комбінату для обслуговування дітей (для дитячих ясел і дитячого садка на 100 місць), на його будівництво були витрачені значні кошти. Звели стіни, накрили дах і роботи зупинили. Будова почала руйнуватись, її стали використовувати як склад для цементу.

За даними перепису, на 15 січня 1959 року на території Сиваського району проживало 15,9 тисячі населення, у селищі Сиваському – 4,5 тис. чоловік.

Селище, як і інші населені пункти колишнього Сиваського району, з   1958-1959 рр. одержує електроенергію від Каховської ГЕС.

Протягом    1953-1958   рр.     у        Сиваському         проводились           районні сільськогосподарські виставки Сиваського району Херсонської області. На цих щорічних виставках колгоспи, радгоспи та інші підприємства району показували свої досягнення у галузі сільського господарства. Кожен колгосп і радгосп мав рослинницький і тваринницький павільйони. Кращі господарства нагороджувались дипломами І і ІІ ступенів. Для виставки у центрі села була відведена спеціальна територія, на якій побудовані павільйони. Виставки завжди проводились жваво і сприяли розвитку сільського господарства району. Сиваська районна сільськогосподарська виставка Херсонської області  (проводилася у районі сучасної пошти та будинків  Красько Ф., Артемова С.). 1956 р.

                   

              Вхід на виставку                                          Учнівські вироби

        

Тваринницький сектор сільськогосподарської виставки

                          

Центральна гірка сільськогосподарської виставки

                                

   Колгосп ім. Паризької комуни                        Колгосп ім. Жданова

        

Сільськогосподарська техніка на виставці

Як вже зазначалось, населення села на 1897 рік складало 2650 мешканців, було 765 дворів. У 1913 році мешкало 5860 жителів, у тому числі – 3003 чоловіка і 2857 жінок. Дворів було 985. Точний соціальний склад встановити важко, але було 6 служителів релігійного культу, 5 вчителів і один фельдшерпрактик, який не мав спеціальної освіти. 

На 1 червня 1963 року у селі проживало (за даними селищної ради) 5421 селян, з яких 2449 чоловіків та 2792 жінки. За соціальним складом це: робітники і службовці – 595 чоловік, колгоспників – 2312, інтелігенції – 106 чоловік.

Кількість населення, що працювало у промисловості та районних обслуговуючих підприємствах – 1140, на будівництві – 315, в області науки, культури і освіти – 134, в адміністративному апараті – 36, у медичних установах – 216, у сільському господарстві – 3185 (дано приблизно за складом родини). У селі виникли такі нові спеціальності, як: токарі, слюсарі, газозварники, електрики, лікарі, зоотехніки, агрономи, інженери-механіки, товарознавці та інші. За національним складом населення поділяється: українців – 4013 чоловік, росіян – 1171, євреїв – 12, інших національностей – 45 чоловік. Промисловість села до революції характеризувалась в основному підприємствами по переробці сільськогосподарської сировини. У промисловості працювало три службовця з вищою освітою на 32 особи з середньою спеціальною освітою.

Землекористування села становило 25 тисяч гектарів. Середня врожайність з гектара зернових складала 7-10 центнерів. Загальна кількість землі у користуванні колгоспів – 21811 гектарів, в тому числі в обробітку – 21275 га. По колгоспу “Світанок” нараховувалось 12103 га землі, у тому числі під посівами – 10190 га, озимих – 4139 га, кукурудзи – 2963 га, гороху – 300 га та виноградників – 132 гектари. По колгоспу імені Паризької комуни налічується всього 9218 га землі, в тому числі під посівами 3230 га, під озимими – 3180 га, кукурудзи – 2389 га, гороху – 220 га, під садами і виноградниками – 101га. Врожайність зернових культур становила 18 центнерів з гектара. По колгоспу “Світанок” налічувалось 3322 голови великої рогатої худоби, що становить 29,1 голови на 100 га, свиней – 4752 голови, або по 45,7 голови на 100 га, овець – 4223 голови, або 37 на 100 гектарів, 1700 голів птиці.

По колгоспу імені Паризької комуни налічувалось 3423 голови великої рогатої худоби, або по 24,9 голови на 100 га, свиней колгосп мав 2070 голів, що становить 25,1 голови на 100 га, овець – 6150 голів, або по 66,3 голови на 100  га, птиці – 16502 голови, або бо 271,7 голови на 100 га. Неподільні фонди на 1 червня 1963 року становили: по колгоспу “Світанок” – 1204430 крб, а по колгоспу імені Паризької комуни – 1280713 крб.

За післявоєнний період колгоспи побудували багато тваринницьких приміщень, млинів для переробки зерна, електростанцій, культурно-побутових приміщень і будинків для колгоспників. У селі була міжколгоспна будівельна організація, де працювало більше 100 робітників.  

Було збудовано 348 нових будинків, корпуси першої школи. Селище було електрифіковано, прокладено шосейну дорогу із твердим покриттям. Тут працювало 38 спеціалістів з вищою освітою і 172 чоловіки – із середньою. У селищі було 7 дошкільних закладів, які обслуговували 270 дітей. Шість фізкультурних колективів села мали 3 стадіони та 4 спортивних майданчики. У селі працювала лікарня, пологовий будинок, дві амбулаторії, ветеринарна амбулаторія, де працювало 14 медичних сестер і 3 ветеринарні лікарі.

У кінці 50-х років було прокладено поквартально водопровід. У 1956 р. збудовано танцювальний майданчик (зараз магазин Волик ). У цей же період зведено літній кінотеатр, який з часом укоротили та відкрили тир, де стріляли з пневматичної зброї.

 

Тир. 60-ті роки ХХ ст.

У Сиваському діяв м’ясопереробний цех, який було відкрито на поч. 60-х років ХХ ст., а у 70-х роках – він перестав функціонувати. На території села знаходилися районний державний банк і редакція та типографія районної газети “Прапор соціалізму”, які були перенесені у 1963 р. у Новотроїцьке. Після закриття, у будівлі колишнього районного держбанку відкрили дитячі ясла. 

У селищі активно діяла піонерська організація.

 

Працівники Сиваського Будинку піонерів. 1972 р. Зліва направо: Устіна

М., Кропива В., Удод В., Зозуля О. - верхній ряд; Кузьмук В., Таран А., Заїка Д.

(директор) – нижній ряд

У 1964 р. відкрито школу-інтернат.

        

Школа-інтернат. 70-ті роки ХХ ст.                      Школа-інтернат. 2014 р.

 

Зустріч випускників Сиваської 8-річної школи № 2 у 1979 р. школа була збудована у кінці ХІХ ст. як земська, а остаточно зруйнована в 2012 р.

 

Дитячий садок-ясла колгоспу ім. Паризької комуни. 1976 рік 

У 1976 р. в центрі селища була збудована пам’ятна стела на честь латвійських стрілків, що загинули в боях за звільнення населеного пункту від білогвардійців у роки громадянської війни.

 

Відкриття пам’ятної стели. 1976 р.

 

Вулиця Леніна: контора колгоспу ім. Паризької комуни  та Дошка Пошани. 1976 р.

На початку 90-х років ХХ ст. було збудовано Казкове містечко, яке пропрацювало до кінця 90-х років.

 

Казкове містечко

Нині площа Сиваської селищної ради становить 24699,50 га, а площа   смт. Сиваське – 928,8 га. Сільськогосподарські землі складають 22795,9 га, під городами зайнято 236,9 га, під садами – 83,6 га. Зрошувальні території становлять 7951,4 га.

Станом на 01. 01. 2012 р. населення смт. Сиваське становило 4395 осіб. Статева структура населення: чоловіків – 2059 осіб, жінок – 2336 осіб. Працездатне населення: чоловіки – 1253 особи, жінки – 1110 осіб; не- працездатне населення: чоловіки – 460 осіб, жінки – 920 осіб; зайняте населення: чоловіки – 532 особи, жінки – 422 особи; безробітне населення: чоловіки – 721 особа, жінки – 688 осіб. Вікова структура населення смт. Сиваське: 0-17 років – 652 особи (чоловіки – 346 осіб, жінки – 306 осіб); 18-39 років – 1017 осіб (чоловіки – 504 особи, жінки – 513 осіб); 40-59 років – 1496 осіб (чоловіки – 749 особи, жінки – 747 осіб); 60 років і старше – 1230 осіб (чоловіки – 460 осіб, жінки – 770 осіб). Кількість дворів – 1640.  

Станом на 10. 07. 2013 р. кількість населення селища становила 4395 осіб. З них: дошкільного віку – 310 осіб; шкільного віку – 399 осіб; молодь до 35 років – 821 (працюючих – 403 особи); пенсіонерів – 1294 особи (працюючих – 56 осіб); працездатне населення – 1028 осіб.

У 2012 році завершено будівництво Свято-Володимирської церкви.

 

Свято-Володимирська церква

 

Сиваське у Великій Вітчизняній війні

 

Коли почалась Велика Вітчизняна війна, всі військовозобов’язані чоловіки були мобілізовані в ряди Радянської Армії для боротьби з німецькими фашистами. Усі машини, робоча і продуктивна худоба колгоспів була евакуйована. Правда, деякі табуни худоби потрапляли в руки німців.

Також були евакуйовані родини керівних робітників, комуністів, комсомольців і деякої іншої частини населення. Евакуація проводилась у Верхокурмоярський район Сталінградської області, до якого був прикріплений Сиваський район.

З вересня 1941 року село потерпало від обстрілів німців із повітря. Декілька бомб потрапили в будинки і зруйнували їх. Одна бомба влучила в районний Будинок культури, пробила покрівлю, підлогу, застряла в землі, але не розірвалась. Характерно, що ця бомба пролежала до 1946 року, коли її звідти вилучили та знешкодили. 

У селі було створено винищувальний батальйон, в якому нараховувалось більше 100 чоловік. Командиром батальйону був секретар РККП України Белянський А. Проте цей батальйон оперативного зв’язку з батальйонами інших районів немав, а тому особливої діяльності не проявив.

14 вересня 1941 року зі сторони с. Новотроїцьке в село ввірвались німецькі розвідники – мотоциклісти, які обстріляли вулиці і особливо приміщення районного відділення міліції, де був убитий лейтенант Радянської Армії (прізвище не встановлено). Очевидці розповідають, що при в’їзді в село ці мотоциклісти захопили із собою жителя села Кащенка П., який і показував розташування районних організацій у селі. 15 вересня Сиваське було окуповано німецькими військами. Дні німецької окупації були чорними для жителів села. За роки війни тут було зруйновано більше 200 будинків, всі культурно-освітні організації і більше 50 промислово-господарських об’єктів. Особливо поварварськи вели себе німці під час відступу. Вони знищили і спалили всі будівлі, МТС, маслозавод, школу № 3, чотири млини, приміщення райкому партії та інші. 

Після вступу в село німецька адміністрація вивісила оголошення, в якому говорилось, щоб жителі знесли в управу все державне майно, яке тепер буде належати Німеччині. За невиконання – розстріл. Була встановлена комендантська година, тобто заборонялось виходити на вулицю після 9 години вечора, а також збиратися групами більше трьох чоловік, за порушення – розстріл. Крім того, фашисти доводили до відома жителів так звані “плани”, за якими невелика родина повинна здати корову “Великій Німеччині”. У двоповерховому будинку села розташувалась німецька комендатура, а також німецька кухня. Комендатура була окружного значення. Окружним комендантом був німець Фон Шак. Другим комендантом був Бітлер. У перші дні окупації гітлерівці розстрілювали євреїв, циган. Вони збирали їх групами, виводили за село, де і розстрілювали. Копати ями заставляли мирних жителів. Очевидці розказують, що євреїв і циган ставили обличчям до ями, змушували роздягатись, а потім розстрілювали. Одяг фашисти забирали та відправляли до Німеччини. 

Ось як згадує перші дні війни Сухоцька Галина Іванівна: “Дитяча пам’ять. Вона цупка, довговічна. Війну пам’ятаю,  начебто вчора те все було. Коли німці увійшли в село, я зі своїми сестрами сиділа на печі, в хату вбігла перелякана мама. Вона швидко взяла на руки двох моїх сестер і наказала мені взяти третю. Ми побігли за село, де були вириті окопи. Там було багато людей, особливо похилого віку та дітей. У цей час німці позаймали наші будинки, пригнали 3 танки. У приміщенні Сиваської школи № 1 розташувався госпіталь, а в будинку школи – інтернат – штаб німців. У перші дні захоплення села, була спалена єдина школа.

Німці, не маючи досвіду у розпалюванні печей, спалили багато будинків. Вилучали у місцевого населення продукти харчування. Сидячи в окопах, ми мріяли якнайшвидше повернутися додому. Одного разу неподалік окопу впала бомба. Моя мама сказала, що вона не хоче вмирати в сирій землі, а краще помре від кулі чи бомби, але в своїй хаті. Послухавши її, всі вирішили повертатися по домівках, а ті, у кого дім спалили німці, пішли до сусідів та знайомих. Відчинивши двері своєї хати, ми побачили ворогів, що сиділи за столом. Один з них піднявся з-за столу і почав щось говорити німецькою мовою, ми зрозуміли, що він хоче. Німець наказав посадити дітей на піч, а мамі готувати їжу. Мама розповідала, що одна жінка відмовилася прислужувати німцям, за це її розстріляли. У жовтні 1943 року було звільнено Сиваське від окупантів. На вулицях лежали вбиті німці, люди почали знімати з них одяг, взуття. Страшні були часи”.

Наміри гітлерівців на окупованих територіях були викладені у плані “Ост” – плані знищення населення та “освоєння” окупованих територій на сході. Він розроблявся під керівництвом Гітлера, Гімлера, Роземберга та інших нацистських діячів. За цим планом, зокрема передбачалося:

-             часткове онімечення місцевого населення;

-             масова депортація;

-             заселення окупованих земель німцями;

-             фізичне знищення слов'янських народів.

У вересні 1941 року Гітлер призначив на посаду рейхскомісара України Еріха Коха, який нагадував своїм підлеглим: “Я прибув сюди, щоб допомогти фюреру. Населення мусить працювати, працювати і ще раз працювати. Ми – панівний народ, а це означає, що расово найпростіший німецький робітник біологічно в тисячу разів цінніший порівняно з місцевим населенням”. Ще відвертішим був рехсляйтер генерал-губернаторства Франк Х., який цинічно заявив: “Після нашої перемоги я відправлю українців хоч на фарш”.

На базі колишніх колгоспів німці створювали сільськогосподарські общини, в яких примушували працювати селян. Німецькі коменданти і поліцейські спостерігали за роботою: хто не проявляв активності у роботі, –  одержував нагайку. Комендант Фон Шак завжди їздив з біноклем і перекладачем. У бінокль він спостерігав хто як працює, а потім наближався до працюючих і показував кого бити нагайкою. Жителі розповідають такий випадок: на полі колишнього колгоспу імені Шевченка був посіяний баштан і вродив непогано. Приїхавши на баштан, Фон Шак запитав про те, чи ніхто не краде кавунів. Староста відповів, що трапляється. Тоді Фон Шак наказав по обидва кінці поля поставити шибениці і хто перший попадеться – повісити на них.

Районним старостою був Ручко, начальник поліції – Галущенко (до війни був шофером райкому партії). Галущенко особливо по-звірячому ставився до жителів, власноручно розстрілював євреїв, циган і активістів.

Безрук Прасковія Антонівна, 1927 року народження. “З приходом німців у село мені було 14 років. Німці зібрали людей біля контори, де було оголошено, що всі повинні працювати.

До Німеччини відправляли юнаків та дівчат 1924, 1925 років народження. З Сиваського до Генічеської тюрми були вивезені євреї. Мій дядько, Сiнько Іван Олексійович, під час окупації переховував у себе єврейку (прізвище та ім’я зараз не пам’ятаю).

Вся молодь, що не підлягала відправленню до Німеччини, повинна працювати на будівництві залізничної дороги Партизани - Чкалово, а також обов’язково у полі. Частину молоді відправили до Асканії-Новa, у село Доренбург (німці навіть змінювали назви сел), де вони будували огорожу для літаків.

У 1943 році молодь працювала у Сергіївці, рили окопи. На землі тут же і спали, їли мерзлу картоплю, що знаходили в степу (колишнє колгоспне поле). В один із днів приїхав чоловік бричкою із Сиваського і повідомив, що “наші” наступають. Тоді молодь почала тікати з робіт. Втекли і ми: я і мої подруги: Лимаренко Ольга, Михайличенко Раїса, Пономаренко Надія. Йшли вночі, бо боялися, що німці побачать і розстріляють. Повертаючись додому, постирали ноги до крові. А через декілька днів, після повернення в село, радянські війська звільнили Сиваське. Був у селі староста, той що німців підтримував – Овчинник Іван Васильович, після війни його судили, подальша доля невідома.

Моя сестра Михайличенко Надія Іванівна, в період 1941 по 1943 року, працювала на коровах в степу. На початку окупації її хотіли розстріляти через те, що її чоловік Михайличенко Яким Федотович був комуністом і працював у райкомі. Багато я прожила, багато, що бачила, але не хочу повторення тих страшних днів”.

Крупі Вірі Петрівні, 1926 року народження на початок війни було 15 років. “Про війну дізналася з листівок, що розкидали з літаків німці. Вони у листівках писали, що вже захоплено більша частина Радянського Союзу і, якщо ми не будемо чинити опір, то залишать нам життя. Пізніше по радіо оголосили про початок війни. Люди зібралися біля колгоспної контори і плакали, слухаючи радіо. 14 вересня 1941 року в селище ввірвалися німецькі розвіднкимотоциклісти, а 15 вересня село було зайняте фашистами. Почалися тяжкі дні для моїх односельців. Сиваське грабували, забирали молодь у Німеччину. Але більшість, хто любив свою Вітчизну не корилися ворогу. Щоб не копати окопи, молодь часто йшла до родичів у сусідні села. А щоб не бути рабами Німеччини, юнаки і дівчата мастили ноги і руки каустиком, після того з'являлися страшні рани, які довгий час не заживали. Стригли коротко волосся і говорили німцям: “Тиф”. Цієї хвороби німці дуже боялися. 31 вересня 1941 року було відновлено навчання. Школу відкрили на дому Міла Мефодіївна та Олександра Мефодіївна, на жаль прізвища не пам’ятаю. Але через декілька днів німці заборонили навчання. Всіх дітей відправили працювати в поле. Німці жорстоко ставилися до людей, за порушення комендантського часу карали. Мій брат Михайло пішов у відділення колишнього колгоспу “Трудове” до своєї нареченої. Повертався додому, як стемніло, його заарештували поліцаї. Наступного дня брата за порушення комендантського часу відшмагали і попередили маму, якщо затримують ще, розстріляють всю родину.

Під час війни у боях під Лепетихою загинув мій двоюрідний брат – Ігнатович Григорій. У 1941 році – загинув рідний брат, Крупа Григорій”.

Серед інших заходів окупаційної влади особливого розмаху набула примусова мобілізація робочої сили в Німеччину. Умови життя, більшості “остарбайтерів” були нестерпні, за винятком окремих випадків. Мінімальна норма харчування і фізичне виснаження від надмірної праці спричинила поширення хвороб і високий рівень смертності.

Не минуло вивезення молоді у Німеччину і жителів Сиваського.

Поспєлова Катерина Іванівна (1924 року народження): “На території Сиваського району (Запорізької області) фашистами Німеччини було проведено 4 набори молоді. Перший та другий набір-добровільний (квітень 1942 року). Молодь їхала до Німеччини за власним бажанням. Третій набір проводило місцеве керівництво(коменданти, поліцаї). Їм не вдалося провести його повністю, добровільно. Причина була в тому, що деякі батьки отримали листи від своїх дітей. Вони розповідали про жахливі умови життя та праці в Німеччині. Поліцаї силою готували молодь до відправлення. Брали дітей по 1415 років. Четвертий набір – це не набір, а страхіття. Німці заходили у будинки і насильно забирали дітей. Перед днем відправлення нас зібрали у приміщенні середньої школи, а батьки усю ніч простояли під вікнами. На світанку (о 4 годині ранку) всіх дітей повели пішим ходом до станції Новоалексіївка.

Потяг стояв за селом в оточенні військових. Коли почали вантажити вагони, батьки кинулися до своїх дітей. Це було жахливе видовище, всюди було чути крик. У вагоні не було де сісти, сідали на підлогу. На чолі кожного вагону був вартовий з автоматом. Ніхто не подбав про те, що ми будемо хотіти у туалет. Все це приходилося робити на виду у всіх. Перша зупинка була у місті Перемишль. Остання – на території Німеччини. Зараз я вже не пам'ятаю у якому місті ми були. Нас розмістили по бараках ,в яких було дуже брудно, а по стінах лазили воші. Вранці нас всіх завели у приміщення, де вже було багато німців. Ніхто не знав німецької мови, але ми зрозуміли, що вони відбирають дівчат та хлопців. Німці вибирали молодь наче купували якусь річ. Нас, ті що залишилися построїли у колону і повели. На грузових вантажівках ми приїхали у місто Бюренбург на військовий завод. Військовий, що очолював нашу колону наказав нам залишити речі і йти до їдальні. Коли ми зайшли до їдальні, то побачили молодих дівчат, що стояли понад стінкою. На столах стояв молочний рисовий суп і маленький шматочок хліба, але ми були стомлені і не стали їсти. Дівчата, що стояли понад стінки кинулися доїдати. Вже пізніше ми зрозуміли, що таке відчуття голоду. Ми снідали і були голодні, ми обідали і знов хотіли їсти. Одного разу нам подали суп iз шпинату і там плавало щось біле я подумала, що це пшоно, але це були черв’яки. Паша, дівчина з Білорусії взяла миску і кинула її у портрет Гітлера, що висів у їдальні. Про її подальшу долю мені невідомо.

Ніхто з німців не цікавився, як нас звати. Кожна дівчина отримала номер. Мій номер був – 178. I якщо німцям необхідно було звернутися, щоб дати нам завдання, нас гукали по номеру.

Разом з нами працювали полонені французи, італійці. Але нам не дозволялося спілкуватися навіть жестами. Єдина людина, до якої можна звернутися - це був майстер. Працювали по змінно 12 годин (денна та нічна).

Один раз на рік нам дозволялося написати додому листівку. Звільняли нас союзні війська (американці). Вони доставили нас у місто Швецем, де була залізниця. Поїздом добралися до міста Дніпропетровськ, а там, хто чим міг”. 

Панченко Ніна Пилипівна (1922 року народження): “Під час голоду 1933 року померла моя мама, залишилося сиротами семеро дітей. Батько, щоб врятувати нас від голодної смерті, відправляє трьох менших, в тому числі і мене, до тітки у Генічеськ, щоб здати до дитячого будинку. Говорили, що там годують дітей і рятують від смерті. Моя тітка три дні водила нас на базар та залишала самих. На третій день нас помітив міліціонер, запитав: “Чиї ми, де батьки?” Я відповіла, що мама вмерла, а прийшли самі у місто, щоб не вмерти з голоду в селі. Міліціонер відвів нас у дитячий будинок, де я прожила до 16 років. До 1941 року працювала у Сімферополі на швейній фабриці, де шили гімнастерки, штани. У перші дні війни фабрику розбомбили і я змушена була пробиратися у рідне село Сиваське. Пішки дійшла до Джанкою, але вночі затримали поліцаї. Це були кримські татари, що перейшли на службу до німців. Я почала благати, щоб мене відпустили, але вони відвели до комендатури, звідки мені вдалося втекти. Уночі прийшла у село, а старший брат повідомив, що перед початком війни батько одружився (взяв жінку з дітьми) і виїхав до Євпаторії. Тієї ж ночі я вирушила назад. Страшно було, голодно було, але я йшла.

У Сімферополі працювала моя сестра Валя, була медсестрою у госпіталі. З окупацією Криму її відправили до Німеччини, але вона втекла з ешелону. Тієї ночі до батька прийшла я і сестра Валя. Вже вранці біля нашого будинку були поліцаї, хтось доповів про наше повернення. Нам наказали зібрати речі і бути готовими до відправлення у Німеччину. Поліцаї зразу нас попередили, якщо ми надумаємо тікати, то повішають всю батькову родину. Батькова дружина почала плакати і благати нас, щоб ми тікали. Ввечері приїхали німці і відвезли нас до станції, посадили в ешелон. Це був звичайний товарний поїзд, в одному вагоні було до 60 чоловік. В дорозі ми весь час думали про втечу, а коли перетнули кордон Польщі, то зрозуміли, що без знання мови, де ми тут подінемося. У дорозі жили впроголодь. У Німеччині розташували в таборі, в якому було приблизно до 5000 тисяч чоловік. Нас розділили за статтю, чоловіків і жінок окремо. Я з сестрою потрапила до міста Форбірген. Я жила у Вільгельма Лаубе, він був напівсліпий, втратив зір під час Першої світової війни. У мої обов’язки входило прибирати, прати, варити їсти, слідкувати за порядком навколо будинку. Щонеділі нас відпускали на декілька годин відпочити. Ми зустрічалися з подругами і ходили вулицями міста. Всі дівчата були дуже молоді, нам було по 14-15 років. Траплялися випадки, коли вони закохувались у німців. Деякі з них повернулися після 1945 року з дітьми на Батьківщину. У декого немовлята повмирали ще в Німеччині. Пам’ятаю одна дівчина Надя народила хлопчика від німця та померла від зараження крові.

Згадкою про цей похорон є фотографія.

Моя сестра Валя потрапила на військовий завод, де виготовляли зброю. Праця була дуже важкою. Її руки були вкриті ранами, постійно гноїлися і не заживали. Харчувалися дуже погано. На заводі Валя познайомилася з французом Полем, який віддавав їй свій пайок хліба. Між ними зародилося кохання.

У 1945 році нас звільнили американці. Вони умовляли нас не вертатися у Радянський Союз, бо нас там будуть переслідувати. Я повернулася на Батьківщину, а Валя зі своїм коханим – у Францію, де проживає по сьогоднішній день. У 1945 році бачилися ми останній раз, більше не зустрічалися. Ось як змінює війна долі людей”.

На жаль, Ніна Пилипівна померла у серпні 2004 року так і не зустрівши жодного разу у після воєнний час свою сестру. Все менше залишається свідків тих страшних днів.

Миргород Ірина Євстафіївна, 1917 року народження та Дубовик Семен Арсентійович, 1915 року народження. “До війни жили з Семеном у цивільному шлюбі. У 1933 році помер наш первісток. Самім чудом вдалося вижити. Під час голодомору вимерло пів села. Після 1933 року життя трохи налагодилося, працювали в колгоспі. З початком війни Семен пішов до армії, служив у військах НКВД. У 1942 році був тяжко поранений у голову. Після госпіталю повернувся до дому, як і всі жителі працював у степу. Як і більша частина молоді були вивезені до Німеччини, у місто Штраузберг. Я, Ірина Євстафіївна, потрапила до Койбенко Рудія – поляк, що 20 років прожив у Німеччині. А Семена взяв до себе інший німець, працював на господарчому подвір’ї. Я звернулася до Рудія з проханням забрати або обміняти Сеню на іншого робітника. Хазяїн погодився. Працювали у парниках, вирощували та продавали квіти. Можливо ми пережили ті часи, бо підтримували один одного в скрутну годину. У 1945 році були звільнені Радянськими військами. Семен залишився у діючий армії до листопада 1948 року. Нагороджений багатьма орденами та медалями.

Після звільнення я змушена була сама повертатися на Батьківщину. Можна тільки здогадуватися, що я пережила коли йшла по чужій землі. Багато міст та сiл лежали в руїнах. По дорозі їла те, що подавали місцеві жителі. На території Польщі у місті Люблені знесиленою змушена була деякий час жити у місцевих жителів. У польській родині був дорослий син. Так вже сталося, що я народила донечку – Аллу. Але життя з поляком не склалося і змушена була повернутися до Радянського Союзу. В 1948 році приїхала в село. Зійшлися з Семеном, зареєстрували шлюб. Згодом у нас народилася спільна дитина – Тетянка”.

Леона Галина Дмитрівна (1918 року народження): “22 червня 1941 року я знаходилася у місті Мелітополь, здавала іспити у культурно-просвітницькому технікумі за фахом бібліотекар. Коли дізналася про початок війни, повернулася у рідне село. До Німеччини потрапила з першим набором на початок 1942 року. Німці агітували молодь і говорили, що кожен зможе повернутися коли заманеться. Але великого бажання їхати у чужі землі не було. Всім дівчатам і хлопцям, що були старше 18-річного віку наказали зібратися біля колгоспної контори. Зі мною до Німеччини потрапило багато моїх односельців, але на фабрику я попала з Богуцькою Катериною Іванівною.

До війни я зустрічалася з Петром Зброєю. Цей хлопець приїхав у наше село з Донеччини. Ми мріяли одружитися після того, як я складу іспити. Але війна змінила наші плани.

Коли Петро дізнався, що мене відправлять до Німеччини, то пішов до німців і сам напросився їхати. Вранці у день від’їзду нас усіх зібрали і відправили пішим ходом до станції Новоолексіївка. Усіх розмістили по ешелону, це звичайний товарний поїзд. Прибули ми у місто Альфейд, де нас поселили у бараках біля заводу. На завод попав і мій Петро, і навіть помінявся змінами, щоб хоч іноді бачити мене. Працювали по змінах: денна та нічна по 12 годин. Годували дуже погано. Варили “баланду” з брукви, шпинату. Серед німців були і добрі люди. Наш майстер підгодовував дівчат, а особливо тих хто були дуже виснажені. Біля кожного станка була невелика шафа і майстер клав по черзі дівчатам шматочок хліба, який був загорнутий у брудну ганчірку.

Звільнили нас американці. Потім відправили додому. Після війни вийшла заміж за Петра. Народила двох доньок. 25 років проробила у тракторній бригаді”.

Брали участь сивашці в битвах на фронтах Великої Вітчизняної війни. Максименко Микола Олексійович, 1927 року народження. “З початку війни я неодноразово звертався до військкомату, щоб відправили на фронт, але мені було лише 14 років. Після звільнення села у жовтні 1943 року мене мобілізують до армії. Воював у Миколаєві, Бердичеві. У період з 1944 року до початку 1945 року вчився у школі радистів. Перемогу зустрів у місті Бранденбург, будучи механіком танку Т-34. У 1950 році демобілізувався. В перші години війни безвісті зник мій рідний брат Олександр Максименко”.

Шевченко Петро Антонович, 1924 року народження. “До війни працював на металургійному заводі у місті Запоріжжі. Завод евакуювали в місто Орськ, була змога залишитися і не піти на фронт, але захист Вітчизни – це першочергове завдання. У 1942 пішов у армію, був відправлений на Далекий Схід (бухта Ольга) в інженерно-саперні війська. Проводив розмінування багатьох міст, брав участь у війні з Японією. Демобілізований у 1947 році”.

Кизяєва Антоніна Максимівна, 1923 року народження. “Мені пощастило. З війни повернулася жива, хоч і з хворими ногами, народила і виростила двох дочок і сина, прожила довге життя, була у пошані серед людей. 

Мені було 18 років коли нас евакуювали з Сиваського (я, троє молодших сестер, вагітна мама), батько тоді вже воював на фронті. А згодом мене вже з обмороженими ногами везуть з-під Дубівки, де я у жахливому холоді рила окопи, до Сталінграда. Навесні підлікувалася. На квартирі, де ми жили, стояли військові зв’язківці. З ними, разом з сестрою, і відправилися на фронт. Мама попросила військових влаштувати старших доньок, а сама залишилася з немовлям. Мене, дев’ятнадцятирічну дівчину, відправили до Москви на курси військових зв'язківців. На фронт повернулася офіцером, молодшим лейтенантом. До цього часу пам'ятаю номер своєї Польової пошти – 23759. Польова пошта в умовах війни – фронтове відділення зв’язку. Разом з 2-м Білоруським фронтом у складі п/п молодий офіцер-зв’язківець пройшла шлях аж до Німеччини”.

У архівах Антоніни Максимівни зберігається ксерокопія наказу по 37 гвардійській стрілецькій дивізії про нагородження приймальниці польової пошти молодшого лейтенанта Галушко А. медаллю “За бойові заслуги”. І лише тим, хто й приблизно не може уявити собі ту велику кількість служб, що вміщувало в собі поняття фронт в умовах війни, здається незрозумілим, яке відношення має сортувальниця листів польової пошти до бойових заслуг, за які дають високі військові нагороди. Як найстрашніший епізод зі свого фронтового минулого згадує Антоніна Максимівна танкове оточення, в яке потрапила їх частина у Польщі, та жахливі бої, з якими виривались з нього. Фактично уплав переправлялися через Буг, двічі довелося переправлятися через Одер. Судилося дівчині пережити й контузію, після якої залишився дефект мови. І хоч її післявоєнне життя було багатим на радісні події, та фронтові три роки – найпам’ятніші. Каже, що саме тоді найбільше гордилася собою, виявленою довірою: з рядового червоноармійця у двадцять років стала гвардії лейтенантом, у фронтових умовах не обійшло її кохання – покохав гарну дівчину не хто - небудь, а сам начальник поштового відділення, майор, з яким і повернулася восени 1946 року додому у Сиваське. А головне – відчувала, що й вона, комсомолка, а згодом, комуніст, причетна до Перемоги, до звільнення Вітчизни від фашистів.

Антоніна Максимівна була нагороджена: медалями “За бойові заслуги”, “Захиснику Вітчизни” та ім. Жукова, орденами Богдана Хмельницького та Вітчизняної війни II ступеня.

Павлюченко Григорій Якович, 1925 року народження. “Після звільнення Сиваського 31 жовтня 1943 року молодих хлопців 17-18 років призвали до лав Червоної Армії. Спочатку це був марш кидок на Лепетиху, Нижні Сірогози, Іванівку. Таким чином, формувалися загони, готували новоприбулих до бойових дій. До Мелітополя йшли пішки. Там нас посадили на поїзд і відправили до Ворошиловграда. Три місяці навчалися в «учебці», потім відправили до Марійської АСР, де знаходився артилерійський навчальний пост, так звані “сорокоп’ятки”. Там пробули до вересня 1944 року, отримав звання єфрейтора. З цього час починається мій бойовий шлях. У жовтні 1944 році тримали оборону на Вісловському плацдармі, приймали участь в облозі Польщі.

12 січня 1945 році почався наступ наших військ на Берлін. Воював я у складі 370-го артилерійського механізованого полку, був зв’язківцем. За два тижні пройшли 500 км. і зайняли Целенський плацдарм на Одері. Вся піхота відстала, рухалися лише танки та літаки. Оборону зайняли по другу сторону Одеру. Були запеклі бої. Удень по 8 разів відбивали атаки ворога, стримувати натиск німців допомагали “Катюши”, які кожного разу своїми залпами відкидали ворога назад. До 12 квітня стояли в облозі. До цього дня підтягнулися війська та артилерії (до 300 стволів різного калібру) і розпочалися розвідки боєм, або так звані, пробні маневри. Німці були виснажені і почали здавати зайняті позиції та відходити. Нас перекинули на нові позиції, де за один день ми повинні були окопатися та зайняти позиції. 14 квітня 1945 року почався головний наступ на Берлін. З самого ранку почався артилерійський обстріл міста, він тривав 2 години. Столиця Німеччини була вся в пилюці та диму, нічого взагалі не було видно. За день радянські війська пройшли лише 5 км. З 2 травня німці почали здаватися. В Берлині закінчився мій бойовий шлях.

Маю такі нагороди: орден “Червоної Зірки”, медалі “За відвагу”, “За звільнення Варшави”, “За Берлін”, орден Вітчизняної війни та інші.

На території селища партизанських загонів не було. Під час окупації в село прибув Курочкін Олександр, який назвав себе партизаном і хотів організувати підпільну групу. Він жив у мешканки села Хвостової Н. Із розповідей відомо, що він вмонтував у стіну радіоприймач і слухав зведення радянського інформбюро, писав листівки, в яких розказував про становище на фронті і закликав до боротьби з фашистами. Німці арештували його і він деякий час був у генічеській тюрмі. 

Протягом років окупації в селі було проведено три набори для роботи в Німеччині. Якщо перші набори були частково добровільними, то останні проводились насильно, за допомогою зброї.

Село Сиваське було звільнено від німецьких окупантів 31-го жовтня 1943 року частинами 28-ої армії (командуючий генерал-лейтенант Герасимен-         ко В.) і 51-ої армії (генерал-лейтенант Кайзер Я.), що входили до складу  4-го Українського фронту, яким командував на той час генерал армії Толбухін Ф.  Наступ радянських частин проходив з боку Петрівки. Бій був нетривалий і через годину без бою село було звільнено. Фашисти втекли. 

Ось як згадує про ці події Щербина Володимир Іванович: “Ми, троє земляків-бердянців: я, Володимир Щербина, Михайло Синицин та Іван Соломатін, у складі 695-го стрілецького полку 221-ої Мелітопольської стрілецької дивізії брали участь у визволенні Новотроїцького району від німецько-фашистських загарбників.

Пам’ятаю, йшли на селище ланцюгом і, підходячи до окраїн, потрапили під сильний гарматно-кулеметний вогонь, втратили частину своїх товаришів. Нашого земляка Михайла Синицина вбито осколком міни. Ми залягли, чекаючи настання сутінків, зрідка стріляючи по живих мішенях у сірих касках.

Темрява згустилася і німці припинили стрілянину. Обережно, перебіжками, пробралися на темні, принишклі вулиці. Німців тут уже не було, вони швидко відступали.

Лише одну ніч ми провели у селі. І досі з вдячністю пригадую, як жінки і діти пригощали нас, чим мали: ділилися кількома картоплинами, шматочком чорного, мов земля, хліба, розповідали про ті біди, які їм довелося зазнати за час окупації. А уже вранці короткий наказ командирів знову з шикував нас у колони і шлях наш проліг далі. Під селищем Велика Білозерна Запорозької області я був поранений”.

У Сиваському розміщались штаби підрозділів  IV Українського фронту. У селі Одрадівка з листопада 1943 року по квітень 1944 року розміщався штаб маршала Радянського Союзу Толбухіна Ф., який командував військами IV Українського фронту. На будинкові, де розміщався його штаб, нині є меморіальна дошка.

У 1943 і на початку 1944 років під час боїв за Крим у селі, в будинкy середньої школи, розміщався великий військовий госпіталь, куди надходили поранені в боях за Чонгарський півострів і Перекоп. Жителі села активно допомагали госпіталю як устаткуванням, меблями, так і харчуванням.

Спеціально проводився збір необхідних речей серед населення для госпіталю. Воїни, які загинули в бою за Сиваське і померли від ран у госпіталі, поховані на братському кладовищі. Жителі села високо шанують пам’ять загиблих воїнів, у дні свят ідуть до братської могили, щоб вшанувати їх пам’ять. 

 

Братська могила

У післявоєнний період жителі села, не покладаючи рук працювали над відбудовою і подальшим розвитком господарства. Велику допомогу Сиваському надала держава. Колгоспи одержали худобу зі східних районів країни, машини для обробки землі. Все це сприяло росту продуктивності праці, підвищенню добробуту колгоспників.

Але ні кулі, ні шибениці, ні репресії гітлерівців не зломили в мешканців Новотроїцького району віри в перемогу над ворогом. Вони не зламали в людей любові до свободи і незалежності нашої Батьківщини. Патріоти продовжували боротьбу різноманітними методами. Фронт для фашистів проходив всюди. Воювали із загарбниками не тільки армії, а й кожен патріот у тилу. 

У Новотроїцькому районі теж діяли таємні комсомольські молодіжні підпільні групи. Звісно ж, умов для організації партизанської боротьби в районі не було, тому що на його степовій території не було великих лісних масивів, як наприклад, в придністровських районах. Однак у Громівці, Сиваському,

Попелаку, Одрадівці та в інших селах діяли підпільні групи, які видавали листівки, закликали до саботажу. У Сиваському це була група під керівництвом Курочкіна О., в Громівці – Ємельченко В.

У селищі Сиваське діяло кілька підпільних груп: група Курочкіна і група Бензіна.

Група Курочкіна

Офіцер Курочкін Олександр Григорович, військовополонений, поселившись на квартирі в Афанасьєвої Н, створив підпільну групу, до якої залучив Ямкового В., Малюху Т., Чепігу П., братів Володимира та Миколу Нагаєвих. У підпільників була рація, зв'язок з Якимівською підпільною організацією, трохи зброї. Вони займалися саботажем. Так, одержавши наряд від німців змолоти певну кількість борошна і збити олію для потреб армії, брати Нагаєві (також військовополонені), які працювали мотористами на млині і в олійниці артілі “Союз”, вивели з ладу мотор.

Курочкіна О. гестапівці схопили біля рації, після катувань він був розстріляний у дворі тюрми м. Генічеська. За самовільну роздачу хліба був кинутий до тюрми і Василь Ямковий, який працював вагарем. Через 4 місяці його випустили. 

Спогади Ямкового Василя Фатійовича – колишнього підпільника потім працівника Сиваського сільського споживчого товариства (ССТ).

“У Сиваському, – говорить він, – діяло кілька підпільних груп. В кожній нараховувалось 5-7 чоловік, а всього було близько 80.

Керівники підпілля були зв’язані з групами, які діяли в Одрадівці, Павлівці, Петрівці, Мелітополі. Члени групи знали лише своїх.

У нашу групу, крім мене, входили: Малюха, Чепіга, Галактіонов, Валя Бахтіна. Командував групою Курочкін О. Пізніше я дізнався, що наш командир         приїхав з Харківщини, що служив воєнтехніком.

Одного разу я дістав завдання розкидати листівки в Якимівці і Мелітополі. Діставши перепустку, я поїхав за призначенням.

Частину листівок роздав, частину скинув з поїзда.

Раз Курочкін О. послав мене в Попелак до Ословського – директора МТС, керівника Попелацької підпільної групи. Там разом з виконанням основного завдання нам довелося викрасти з німецької автомашини сумку з 15 тисячами німецьких марок.

Курочкін наказав роздати ці гроші найбіднішим  у селищі.

Все ж один з підпільників проговорився, що в Сиваському діють таємні групи месників. Почалися арешти. Хвиля їх покотилася з Якимівки, де підпільники підірвали ешелон із солдатами і боєприпасами.

У ті дні Курочкін О. мало ночував удома. Але його обдурили, викликавши рано-вранці ніби на роботу і схопили на ґанку. Разом з ним заарештували і Ословського, який ночував у Курочкіна О.

Я після цього арешту перейшов лінію фронту під Запоріжжям. Про        

Бензіна І. знаю, що разом з  дружиною  Валентиною  він  потрапив  у  Генічеську тюрму. Її випустили, а йому вдалося втекти. Потім Бензін І. воював на фронті проти фашистів. Був поранений”.

Група Бензіна

У селищі Сиваське у 1942-1943 рр. діяла підпільна комсомольська група під керівництвом Ігоря Бензіна. На початку до складу групи входили:

-                     Бензін Ігор Андрійович, 1918 р. народження;

-                     Василенко Лідія Іванівна, 1924 р. народження, учениця 10 класу;

-                     Залата Олексій Степанович, 1923 р. народження, учень 10 класу;

-                     Оробченко Уляна Платонівна, 1923 р. народження, учениця 10

класу;

-                     Швед Олексій Андрійович, 1921 р. народження.

Ігор Бензін до війни працював інспектором Сиваського райвно, був членом бюро райкому комсомолу. Щойно розпочалась війна, подав заяву до райвійськкомату з проханням направити добровольцем у Червону Армію. Його викликали до райкому партії і запропонували вступити у партизанський загін, який готувався для засилання у тил ворога. Але відправити їх у тил німців не встигли: 15 вересня фашисти ввірвалися у Сиваське.

                Зустрівши     Олексія     Залату    (колишнього     свого     учня),     Бензін І.

запропонував йому вступити у підпільну групу. Комсомолець Залата О. погодився.

Почали зі створення підпільної друкарні: у розгромленій друкарні райгазети роздобули шрифт, фарбу, папір.  Доклали багато зусиль, не маючи досвіду складаючи із букв текст. У січні 1942 р. випустили першу листівку під назвою “Хто ви?”. Адресована вона була поліцаям, розповсюдили її на території колгоспу ім. Шевченка та в с. Одрадівці.

Наступну листівку “Вісті з Радянської Вітчизни” допомагала набирати дружина І. Бензіна Валентина Столітенко. Якість друку була низькою. Підпільники пробували різні способи. Найкраще виходило, коли сильно вдаряли по купці книжок, накладеній зверху на папір.

Незабаром групу поповнили Володимир Жарий, Анатолій Бондаренко, Іван Дробітько, Олексій Швед. Бензін І. зареєструвався в управі,  як швець, збиратися в його будинку стало безпечно. До нього щодня приходили люди із замовленнями на ремонт взуття і це не викликало підозр.

Листівки стали виходити частіше. У них розповідалось про становище на фронтах, викривалась брехлива пропаганда фашистів про падіння Ленінграда, Сталінграда, містились заклики до молоді не їхати до Німеччини.

Розповсюдження листівок ставало все більш небезпечним – у селищі постійно чергували патрулі-поліцаї. Підпільникам потрібен був зв’язок з поліцією. Налагодити його – таке завдання одержали Легецька У., Василен-         ко Л., Залата Т. Вони входили у довіру до поліцаїв та німців, одержували потрібну інформацію про плани поліції, розповсюджували листівки.

Наприклад, Легецька Уляна Платонівна, вдаючи з себе легковажну, здобула в поліції цінну інформацію. Завдяки її допомозі підпільники встигли знищити важливі документи перед арештом.

“Вона мужньо знесла всі тортури в гестапо”, – характеризує її Бензін І. 

А ось так згадує той період свого життя сама Легецька Уляна Платонівна, колишня підпільниця:

“Коли село зайняли німці, ми чинили їм опір, як могли, хлопці і дівчата, щоб не їхати в Німеччину, і не йти на риття окопів, роздирали собі руки, або змазували їх їдучим каустиком. У ветлікарні Василенко О.  давав порошки морфію, щоб на комісії від наркотику калатало серце, а німці на таких говорили: “Нікс, нікс” – що значить негодний.

Потім Залата Таня, Василенко Ліда і я примкнули до групи Бензіна. Ми діставали папір і розповсюджували листівки в с. Сиваському, а хлопці носили їх до сусідніх сіл. Скоро поліцаї зрозуміли, що листівки не з літака скинуті, а друкуються десь у селищі.

Вони засилали провокаторів, проводили арешти.                                                    

У Одрадівці заарештували 37 чоловік. Бензіна ми зуміли попередити, він встиг закопати в кролятнику друкарський станок.

Увечері нас заарештували, а на квартирах зробили обшук. Кинули нас в одиночні камери. Били на допитах нагайками так, що все тіло було чорне.

У Генічеській тюрмі ми дізналися про героїчну смерть Курочкіна О.

Декілька разів його катували, потім відливали водою і знову допитували.

Мужній керівник підпілля опух від голоду і побоїв, але нікого не видав. Розстрілювали Курочкіна О. з малокаліберної гвинтівки, повільно, щоб збільшити муки.

Потім нас перевезли в Мелітопольську тюрму, але ми і там шкодили німцям, як могли”.

Займались підпільники саботажем (при розчистці доріг від снігових заносів, при збиранні картоплі і буряку), псували сільгоспінвентар. Коли молодь забирали до Німеччини, підпільники не тільки врятували себе від каторжної праці у неволі, а й допомагали іншим викликати різні захворювання шкіри, пухлини та ін.

24 червня 1943 року Бензіна Ігоря, Столітенко Валентину, Легецьку Уляну, Василенко Ліду і Залату Таню заарештували. При арешті поліцаям не вдалось нічого знайти у будинку Бензіна І., обшук у будинках дівчат також нічого не дав. Підпільники були обережні і після кожного набору листівок надійно ховали обладнання. Саме це і врятувало їм життя. Після місячного перебування і допитів спочатку у Генічеській, а потім у Мелітопольській тюрмі їх випустили. 

Залишатись у Сиваському Бензіну І. було небезпечно, і він переїхав до Запоріжжя. Члени підпільної групи під керівництвом Залати О. продовжували діяти до приходу Радянської Армії.

Із спогадів керівника групи Бензіна І.: “В один із вечорів жовтня 1942 року до мене прийшов комсомолець Залата О. Високий, стрункий юнак. – Ви мені нічого не поясните, – сказав він. – Я прийшов одержати завдання...

Я ні на секунду не засумнівався у щирості його прагнень і почуттів. Олексій добре розумів, що чекає нас і наші сім’ї у випадку провалу, однак з обраного шляху боротьби не звернув.

Організатором і незмінним виконавцем найбільш небезпечних завдань був Олексій. Він вважав себе щасливчиком, якого не бере ні вогонь, ні куля, а тому завжди намагався випередити товаришів там, де було особливо небезпечно. Безстрашний юнак умів чинити серед білого дня саботаж, і так, що комар носа не підточить. Одного разу, наприклад, німці вигнали в поле багатьох жителів села, змусивши їх копати картоплю. Була вже пізня осінь, сіяв дрібний дощик. Юнак направляв лопату в середину картопляного куща, щоб пошкодити якомога більше картоплин. Не дуже поживились німці від такої допомоги. Іншого разу групу молоді німці послали розчищати шлях від снігу, серед них був і Залата Олексій. І тут він зміг насолити фашистам: замість того, щоб розчищати сніг, створював завали і підбивав на це інших. Жоден рейд по розповсюдженню листівок не проходив без участі Олексія. І керівництво групи, і товариші були впевнені: якщо на завдання йде Залата О., успіх забезпечено”.

Майже два роки діяли юні підпільники Сиваського, чинили стійкий опір німцям, а коли восени 1943 року село звільнили, Олексій Залата пішов разом з частинами Радянської армії добивати ворога, гнати його з рідної землі. Воював на Україні, у Прибалтиці. Загинув 14 січня 1945 року. У пам’ять про нього в рідному селі названо вулицю – Олексія Залати.

По-різному склалися долі сиваських підпільників. Курочкіна О. німці розстріляли. Бензін І. проживав у Запоріжжі, працював директором школи.  Ямковий В. працював продавцем Сиваського ССТ, Швед О. – секретарем Сиваського райвиконкому, Оробченко У. – вчителем восьмирічної школи         № 2. 

Жителі нашого селища воювали на всіх фронтах захищаючи нашу Вітчизну. Прокопець М. брала участь у визволенні Києва, Шатрова Р. – брала участь у Сталінградській битві, Лойко Ф. – в прориві блокади Ленінграда, Павлюченко  Г. – дійшов до Берліна.

Мешканці Сиваського пам’ятають про страшні часи Великої Вітчизняної Війни. У центрі селища на честь воїнів-визволителів збудовано пам’ятник. Цей монумент створений у 1958 році скульптором Кандибою. Ось як згадують місцеві жителі про історію будівництва пам’ятника.

Юріна Марія Петрівна (1920 р. н.): “Йшла осінь 1943 року, під містом Мелітополем та селищем Якимівка Запорізької області відбувалися великі бої. Поранених радянських солдатів привозили на територію Сиваського, де в приміщенні старої школи знаходився шпиталь. Деякі воїни помирали в дорозі. їх хоронили недалеко від школи в братський могилі. В шпиталі було багато поранених солдат. Я з подругами часто ходили туди, писали листи від імені тих, хто був не в змозі писати сам своїм рідним. Всім класом готували і показували концертні номери. У шпиталі померло 16 чоловік”.

Зозуля Алла Едуардівна (1935 р. н.): “На кладовищі була могила воїнів, які загинули під час Громадянської війни, а також могила жертв голодомору 1932 - 1933 років - ці могили доглядали місцеві жителі. У 1958 році Сиваський райком партії виступив ініціатором спорудження на території кладовища пам’ятника воїнам - визволителям. Створити цей пам’ятник було доручено скульптору Кандибі, допомогти йому взявся місцевий майстер Шевель”.

Устіна Майя Максимівна (1930 р. н.): “Комсомольці-активісти Гавриленко Віктор Петрович, Крупенко Надія Гаврилівна та я допомагали переносити останки 16 загиблих воїнів на кладовище. Також насипали землі з місця попереднього поховання воїнів. Через деякий час було встановлено пам’ятник. Позував для нього Колько Іван Гурович – місцевий житель Сиваського”.

Пам’ятник зроблений із залізобетону. Біля нього ростуть вічнозелені туї. Монумент зображує солдата. Одягнений в гімнастерку і галіфе. На плечах – плащ, з-під нього виглядає дуло автомата, на ногах – чоботи. В одній руці воїн тримає каску, в другій – лаврову гілку, яка говорить про славу захисників Батьківщини. Солдат скорботно схилив голову, ніби сумує по загиблих товаришах.

 

Пам’ятник воїнам-визволителям

Прикладів героїзму наших земляків можна наводити велику кількість. Не всі повернулися додому, а ті, хто залишилися живими відбудовували господарства, орали поля, відновлювали мирне життя.

ВИДАТНІ ПОСТАТІ СЕЛИЩА

Лішаков Григорій Іванович

Герой Радянського Союзу

Народився 10 травня 1919 року у селі Монастирище (нині Трубчевського району Брянської області) у сім’ї селянина. Із 1932 р. жив у селі Сиваському Новотроїцького району Херсонської області. Закінчив 7 класів, працював причіплювачем у колгоспі, кіномеханіком. Член КПРС з 1946 р.

До війни служив у Військово-Морському флоті. Із перших днів нападу гітлерівських загарбників на нашу Батьківщину – на фронті.

Ішов жовтень 1943 року. Ще було далеко до перемоги. Ворог готувався до битви-реваншу на Дніпрі, створював неприступний вал, поспішно будував оборонні рубежі. 253-я стрілкова дивізія однією з перших вийшла на берег річки.

Дивізіонні розвідники знали: їм першим потрібно було форсувати річку, захопити плацдарм. І готувались добре, хоча і поспішали. Група старшого сержанта Зайкіна повинна була на маленькому човні непомітно переправитись через річку і по рації доповісти про ситуацію.

У колишнього старшого червонофлотця Григорія Лішакова було три завдання: як колишній моряк – він повинен провести човен через річку, як радист – передати дані про ворога, і, як досвідчений розвідник, – орієнтуватися у бойовій ситуації так, щоб перехитрити ворога, вистояти в бою, виконати наказ про захоплення хоча б невеликого шматка радянської землі.

І ось вночі вони вирушили. Час від часу були чутні короткі кулеметні черги. В сутінках тієї дніпровської ночі зник човен старшого сержанта Зайкіна.

Опинившись на воді, колишній моряк Лішаков Г. відчув себе, як кажуть, у рідній стихії. Човен швидко долав течію, жодного сплеску не було чутно навіть у самому човні – так вмів він гребти.

На правий берег висадились без перешкод. Вибрались на гору. Лішаков Григорій розвідав передній край оборони противника і доповів про все старшому сержанту Зайкіну, підкресливши, що непогано було б зайняти воронку на невеликій висоті під самим носом у фашистів. Командир погодився.

До того як стати розвідником 346-й розвідроти 253-й стрілецької дивізії, Лішаков Г. більше двох років служив на Військово-Морському флоті, майже весь час оборони Севастополя був у частинах морської піхоти, відбивав жорстоку навалу гітлерівських військ на місто російських моряків.

Потім йому довелося битися з фашистами на Північно-Західному і Воронезькому фронтах.

У розвідці його поважали за кмітливість в різних найскладніших бойових умовах, за відвагу і мужність, які виховав в ньому Військово-Морський флот.

У сірому передранковому тумані фашистам вдалось помітити човни, на яких переправлялась перша рота батальйону. Але кулемети з крутої гори не могли дістати десантників. Гітлерівці спробували наблизитись до берега, але розвідники зустріли їх вогнем автоматів. Особливо їм заважав Лішаков Григорій, котрий бив прямо з того місця, через яке проходив найближчий шлях до переправи. Григорій не дав можливості німецьким солдатам  навіть  голови  підняти. Чого тільки вони не робили: обстрілювали його з мінометів, вели безперервний автоматний  і кулеметний вогонь, але Григорій, як здавалось, був невразливим. Обстрілюючи  німців, він одночасно передавав по рації про всі пересування фашистів командуванню на берег.

В одній із атак, коли червонофлотець був зайнятий передачею командуванню інформації про противника, гітлерівці підібралися до самих позицій десантників. Але наші воїни зустріли їх потужним автоматним вогнем, а червонофлотець завершив удар по гітлерівцях кількома гранатами.

Бій не вщухав ні на хвилину. Після цієї невдалої атаки гітлерівці ще кілька разів намагались йти в наступ, але наші воїни зустрічали їх вогнем, і ворог повинен був відступати назад. Мужність, стійкість, безмірна віра в перемогу надавали десантникам сили в бою. І надихав їх своїм прикладом відважний червонофлотець Лішаков Григорій Іванович. Фашистам так і не вдалося вийти на переправу. Артилерія підтримувала своїм вогнем розвідників.

На допомогу Лішакову Г. і його товаришам прийшли перші підрозділи дивізії.

Після форсування річки наші частини розгорнули успішний наступ.

Про цей героїчний подвиг розвідника дізналася вся дивізія.

Старший червонофлотець Лішаков Григорій Іванович став для всіх  воїнів взірцем мужності і відваги.

29 жовтня 1943 року Указом Президії Верховної Ради СССР йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом Червоної Зірки, медалями.

Із 1960 року Лішаков Г. – капітан запасу, проживав і працював у Севастополі. Помер 27 січня 1992 року. Похований на алеї Героїв Радянського Союзу у м. Севастополі.

Вознюк Любов Семенівна

Герой Соціалістичної Праці

Народилася 26 січня 1942 року у селі Сиваське Новотроїцького району у багатодітній сім’ї колгоспників.

Після закінчення семирічної школи у 1955-1961 роках працювала свинаркою у колгоспі “Світанок”.

У 1961-1965 роках навчалася у Каховському зоотехнічному технікумі. Одержала спеціальність зоотехніка.

Із 1965 по 1997 рік – завідуюча свинотоварною фермою № 1 колгоспу “Світанок”. Відзначалася умілим керівництвом колективу, ефективною організацією праці, постійними високими виробничими показниками, перевиконанням планових завдань.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 червня 1986 року Вознюк Любові Семенівні присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Нагороджена орденами Леніна, Червоного Прапора, Жовтневої революції, медалями.

Була делегатом XXVII з’їзду КПРС, XIV з’їзду профспілок України, другого Всесоюзного з’їзду колгоспників.

Обиралася членом райкому КПУ, членом бюро райкому КПУ, членом обкому КПУ. Із 1997 року – на пенсії. Проживає у смт. Сиваське.

 

 

Залата Федір Дмитрович

Український письменник

                                                                      Народився      21     серпня     1914     року     у      селі

Рождественське (сучасне Сиваське). У 16 років вступив у комсомол, жив турботами комсомольців 30-х років.

Працював піонервожатим у середній школі м. Генічеська. Був комсоргом заводу, завідуючим відділом Генічеського         райкому      комсомолу.          Потім           армія.         Закінчив     Московське прикордонне училище.

У перші дні Великої Вітчизняної війни – командир роти прикордонного полку Ф. Залата прийняв бій на берегу річки Сени у районі Золочева. Брав участь у боях під Києвом, Львовом, Ленінградом: розвідка, контррозвідка. До останнього дня війни – на фронті.

Після закінчення війни до 1953 року працював в органах КДБ.

У 1953 році Залата Федір прийнятий у Спілку письменників СРСР. Активно писав і друкувався. Очолював Дніпропетровську обласну письменницьку організацію (1968-1979 рр.).

Прозаїк, автор романів “Ствол”, “На юге”, “Перевал”, “Жизнь и смерть”, “В степи под Херсоном”, “Узлы” та ін. Делегат усіх письменницьких з’їздів, що проводилися за період його перебування у Спілці. За роман “Ствол” був визнаний лауреатом всеукраїнського конкурсу. Твори Залати Ф. перекладені башкирською, вірменською та угорською мовами.

Кавалер ряду бойових нагород, за літературну діяльність двічі був нагороджений орденами Трудового Червоного Прапора і Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР.

Проживав у м. Дніпропетровськ.

Помер 23 грудня 1993 року. Похований у м. Дніпропетровськ.

 

 

 

3.11. Село Воскресенка

 

Воскресенка – село, розташоване на півдні району за 14 км від райцентру. Засноване 1886 р. Сучасна назва походить від релігійного свята Воскресіння. До 1923 року мало назву Кеченли (з татар. – подорожній). Належить до Воскресенської сільської ради. Площа – 61,278 км². Населення становить 847* осіб.

Густота населення – 13,82 осіб/км². 

У 1864 р. Воскресенка – казенне село, яке мало одну мечеть і  знаходилося поруч з балкою Когенли. Населений пункт нараховував 95 дворів.

Населення становило: чоловіків – 321 особа, жінок – 311 осіб.

Яким же було життя села у ХІХ столітті?

Усі роботи на полях (оранка, сівба) виконувались кіньми та волами. Традиційною тягловою силою були воли, яких привчати до роботи починали у трьох річному віці. Навчати молодих волів було дуже складно, оскільки це вимагало великих зусиль і значного часу.

Люди засівали поля вручну. Сіяли із “сіви”, “сівака” – мішка, який вішали через плече. Основними хліборобськими культурами було жито, ячмінь, овес. Збір урожаю здійснювали у липні-серпні. Тому знаряддя для збору зернових культур назвали серп. Серпом та  косами косили збіжжя та в’язали у снопи. Снопи звозили у призначені для них приміщення – тік. Основним знаряддями молотьби був ціп. Після цього зерно віяли. Основним інструментом для віяння служили – лопата-віячка, корито, цебро, відро. Зберігали вирощений урожай у коморах, на горищах, у скринях.

Хати будували з саману, цегли, зробленої з висушеної глини. Хата була невелика, накрита соломою і очеретом. Біля хати стояв хлів, де зимувала худоба, комора – в якій зберігалося борошно, зерно.

Люди займалися різними промислами та ремеслами. Глечики виготовлялися вручну, але посуд виходив товстостінний, з порушенням округлості. Потів винайшли гончарний круг. Посуд, виготовлений на гончарному крузі досить легкий, тонкостінний, з чітким орнаментом, смугами.

Гончарі здебільшого виготовляли миски, горщики, кухлі, глечики, іграшки, які оздоблювали кружальцями, зірочками, зубчиками, листочками.

Жінки займалися ткацтвом. Пряли нитки вручну за допомогою веретен. Виготовлення тканини було одним з найважливіших домашніх занять кожної селянської родини.

Вишивка одягу виникла дуже давно і передалася від покоління до покоління. Основна функція вишивки – оздоблення одягу і тканини для обладнання житла. Наші предки оздоблювали жіночі головні убори, сорочки, кожухи, безрукавки, спідниці, свити. Улюбленими техніками вишивки вважаються “гладь”, “мережка”, “хрестик”, “тамбурний”, “качалочка”.

У січні 1918 року в селі встановлена радянська влада. 

У 1929 році почалась колективізація. По селу, у людей-куркулів, забирали худобу, знаряддя праці для колгоспу. Люди не хотіли віддавати своє майно, тому його відбирали силою, часто проливаючи кров, а тих, хто чинив опір,  відправляли на Соловки, в Сибір.

У селі жила сім’я куркулів – Хижняки. Хата їх була дуже велика, стояла на вул. Антипенка. У власності родини була територія від сучасної вулиці Садової аж до тваринницької ферми. Мали велике господарство. Коли до влади прийшли більшовики і почали розкуркулювати “кулаків”, то звичайно не оминули й обійстя Хижняків. Забрали худобу і землю. На той час сини з цієї сім’ї поодружувались і жили окремо від батьків. У сім’ї старшого брата теж прийшли забирати майно, а його не було вдома. Жінка майно не віддавала, за це її забили до смерті на очах у дітей.

Почали організовуватись колгоспи: “Батрак”, ім. Чапаєва, “Спартак”, які в 1935-1936 роках були перейменовані: “Спартак” – на “Червоний боєць”, “Батрак” – на ім. Горького.

Головами колгоспів в довоєнний час були: Власенко Ілля Петрович, Яков Григорій (колгосп “Червоний боєць”), Василенко Єлісей Іванович (колгосп         ім. Горького), Каленюк Володимир Артемович, Антипенко Гаврило Павлович, Кукзнєцов Дмитро Антонович, Перфилов Микола Опанасович, Чуглаз Захар Іванович.  

У 1929 році в колгоспі ім. Чапаєва була одна сівалка, чотири плуги та борони. Збір урожаю проводили косами та серпами. Скошене зв’язували у снопи і кіньми звозили на тік. Розкладали кругом і великими кам’яними котками, запряженими кіньми, відділяли зерно від соломи. Солому відносили в сторону, а зерно змітали до купи і віяли на ручних молотилках. Мололи пшеницю на двох млинах .

У 1933 році вітри, суховії видули майже всю озиму пшеницю. Урожай одержали дуже малий. Зібране зерно, майже все, віддали державі, щоб прогодувати робітничий клас та армію. Розпочався голод. Багато людей вимерло, діти пухли з голоду, хворіли. Особливо тяжкою була для людей зима. Вони  падали від голоду і холоду. Маленькі діти смоктали собі пальчики аж до кісток. Останню крихту хліба ділили між дітьми порівну. Коли настала весна, люди, які пережили тяжку зиму, їли цвіт акації, різну траву: калачики, грицики. Хто в змозі був дійти до степу, рилися під скиртами, шукаючи зерно. Якщо знаходили трохи, то варили узвар із пшениці, або перетирали і змішували з травою і пекли палянички на вогні. 

Ось як проходила колективізація та голодомор в с. Воскресенка: “У колгосп віддавали все. Відведеш коня, а він втече, прибіжить додому голодний. Шкода його, нагодуємо, напоїмо і знову відведемо”, – згадує  Бондаренко М.

“Люди були темні, забиті і в колгосп йти боялись, бо не знали, що воно таке. Але хочеш – не хочеш прийдуть, все заберуть, запишуть і все”, – згадує Мучкін С.

Чи можна вважати причиною голоду колгосп? Ні, не колгоспи призвели до голоду (і це не одноразово повторювали старожили), а продрозкладка, яку вони виконували. Двічі на рік селянин мав одержувати символічну плату, а у голодні роки її свідомо затримували у багатьох колгоспах України. Воскресенка не була винятком. Як згадує Антипенко М.: “Заробітну плату не платили, тільки хрестики ставили, іноді давали склянку борошна. Наїстися ним, звісно, було неможливо, бо сім’я була великою”. Деякі свідки тих подій причиною голоду називають неврожай 1931 р.:“Навіть косить було нічого, рвали руками”, – згадує Острозька П. Хоча, як нам відомо на сьогоднішній день, врожай 1931 р. був трохи менший за врожай 1930 р. Напевно, малограмотні селяни не могли знати дійсні причини цього голодомору: “… нам говорили, що десь врожаю немає і там потрібен наш хліб”. “…чули, що керівництво Новотроїцького району вивозило хліб і в море скидало…”, “…урожай був, але його забрали й сховали, а потім вивозили. Пам’ятаю, його зберігали в церкві, а також в складах за селом”, – згадує  Василенко М. 

Мучкіна О. болісно згадує: “Це був страшний час, я тоді ще маленькою була, але добре пам’ятаю, як у нас відбирали корову. Ми з сестрою сиділи на вікні і плакали, спостерігали, як мамин брат боровся за нашу єдину годувальницю. Він тягне в одну сторону, а “комнезамовці” в іншу. Але викрутивши йому руки, все ж таки забрали”.

Найцікавіше те, що в старих людей, які пережили такий жах до цього часу непохитна віра в невинність Сталіна: “… не Сталін відбирав у нас останнє, а підлабузники – комнезами”, – говорить Мучкіна О.

Зі спогадів Бондаренко М.: “А потім почалася масова примусова колективізація. Примусово стягли докупи коней і корів, усуспільнили ремонт. Тих, хто не хотів вступати до колгоспу, оголошували куркулями, підкуркульниками та їх посібниками і висилали до Сибіру. Деякі сім’ї, пограбованих до нитки, голих та босих вивозили за село в лютий мороз викидали в сніг. Мого дядька, як розкуркулювали, то навіть хату розвалили. А це взимку було”.

Розбій і здирства не обминули і церкву: хрест було скинуто, дзвони розбито й здано в брухт, а майно пограбовано, могили священнослужителів і пам’ятники потрощено й зрівняно із землею. Потім туди зерно звозили. Зараз на цьому місці знаходиться Воскресенська школа.

Узимку 1932 року голод охопив все село. “Їли переважно траву, змішували висівки з акацією, “лапуцку”, сорго варили. Також вимочували        “гірчак”, а він був дуже гіркий. Їси, а сльози з очей капають. Весною нас рятували ховрахи. По сотні з нір виловлювали. Також варили “затірку”. Їли гриби. Моя мама ними отруїлася”, – згадує Шакула К. 

“Їли також собак, котів, птахів. Варили холодець зі шкурки протухлого теляти або з його голови. Часто від цього помирали” (зі слів Антипенко         М.).

Люди мали вигляд живих скелетів, опухали, мов колоди. Ще жахливішим був 1933 рік. “Третя частина населення в селі вимерла”, – говорить Мучкін С. У селі ставало тихо, як в могилі: не гавкали собаки, не перегукувались півні і навіть ворони не літали, тому що їх перестріляли. Колись гомінкі вулиці позаростали бур’янами вище людського росту. “Люди мерли, мов мухи. А сил їх поховати вже не було, тому кидали їх у погріб, заривали сміттям, кидали у криницю, яка знаходилася між вулицями Миру та Антипенко, також вивозили на тарках, якими керували діти” (зі слів Мучкіна С.). “Бувало, йде хтось по дорозі, впаде й помре. Його на тачку та й на кладовище”, – згадує  Шакула К. “Дуже часто просто сідали в кутку хати і помирали”, – говорить Василенко М. 

7 серпня 1932 року виходить написаний власноруч Сталіним Й., закон “Про охорону соціалістичної власності”, який передбачав: за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності розстріл з конфіскацією майна або позбавлення волі строком не менше 10 років з конфіскацією. Сучасники називали цей закон “закон про п’ять колосків”. Не обійшов цей закон і жителів Воскресенки. Працювали в полі, але винести зерна було неможливо. Після роботи людей обшукували. Дехто набирав зерно у кишені, шкарпетки.  За це їх кидали до в’язниць. У населеному пункті Малах В. і Козир О. були заслані за це до Сибіру.

Зі спогадів Немченко Н.: “Був у нас голова колгоспу Чуглаз З. Він був доброю людиною і не в змозі дивитись на страждання своїх односельців, видав по 200 грамів зерна. Але знайшлися такі, що донесли в район. Був суд в селі. Зібралося багато народу, всі люди плакали. Засудили його на два роки ув’язнення”.

Голодне      лихоліття,   яке    випало        на      долю українського        народу, найболючіше вразило дітей. За переписом 1926 року діти віком до 14 років становили 38% сільського населення, тобто більше його третини. “Я трохи в школу ходив, – розповідає Антипенко М. – а там галушки варили. Прийду додому, а брат мені заздрить і каже щоб мені їсти не давали, бо я в школі їв”.

“У нас була велика сім’я – сім душ. Я найстарша. Ходила в школу. Добре навчалась. Брати ще малі були. Йду в школу, не ївши і із неї так само. Залізу на піч і сиджу. Пам’ятаю, одного разу прийшов батько, сів біля мене, а в мене в животі бурчить, бо пусто. Він і каже: “Пропала дівчинка”, але я вижила”, – згадує Бондаренко М. 

Потім діти перестали відвідувати школу. Босі, голі й голодні блукали вони селами з торбинками, просили їсти.

 “Одного разу хлопець вдерся до сусіда в вікно і випив олію, яка стояла на припічку. Від великої дози на голодний шлунок він помер. Багато дітей вмирало прямо під скиртами. Підуть шукати зернята в полові, їх привале, а сили вибратись не було”, – згадує Антипенко М. 

Скільки б ми не співчували тодішнім дорослим дітям, але сьогодні не можливо уявити, як ці бідні діти виживали під час голодомору. Що вони тільки не їли, аби затамувати голод, який постійно про себе нагадував. Це була боротьба за життя. “Одного разу старший брат пішов на заробітки до дядька.         А ми сиділи і чекали, коли він повернеться і щось принесе поїсти. А тим часом знайшли в столі насіння гіркого перцю. Так ми його почали їсти з очей сльози, а все одно “смакуємо”. Брат прийшов і приніс в’язку цибулі. Ох і раді ж були!”, – згадує Демченко Н.

Хто як міг, так і рятувався від голоду. Дітей віддавали до інтернату, деяких забирали родичі. “Коли вже зовсім не було що їсти і почали пухнути, брат десь знайшов біля  Новоолексіївки притулок. Забрав нас туди усіх разом з мамою”, – говорить Мучкін О. 

“По сусідству з нами жила Козир Варвара, так її мати в божевільню  віддала, щоб від голоду не померла”, – згадує Антипенко М. 

Багато наших односельців ходили збирати колоски і кукурудзу аж до        

с. Чкалове. “Йшли на декілька днів, з собою брали “пайок” та пляшку води. Часто цього не вистачало. Додому поверталися вночі, бо ганяла охорона. Прийшовши, відразу ж ховали те, що по збирали” (зі слів Антипенко М.).

Ще в той час мерли не тільки від голоду, а й від епідемії малярії. Згадує Василенко М.: “Я хворіла малярією три роки. Робила з братом у Чкаловому. У мене як почнеться напад, то він мене сховає десь у кутку, накриє, щоб ніхто не побачив. Але все ж мене викрили і звільнили з роботи”. “У мого меншого брата від малярії скрутило ніжку”, – згадує Демченко Н.

Випадків канібалізму в селі майже не було. Але Антипенко М. пам’ятає випадок: “У нас на вулиці проживала сім’я Рижових, з’їли свою найменшу дитину”.

Волокітін С. згадує випадок: “Жила сім’я: чоловік, жінка і дві доньки. Чоловік заробив багато зерна, але все забрали. Батько пішов по селах шукати їжу, але загинув. Жінка, щоб врятувати одну дитину, вирішила не годувати іншу, меншу доньку. Вона вмерла з голоду, а старша вижила. Вона, мабуть, і досі у сні бачить свою меншу сестричку”.

Так мешканці Воскресенки пережили голодомор 1933 року.

30 вересня 1943 року Червона Армія визволила село Воскресенка від німецьких окупантів. Колгоспники почали орати землю кіньми, коровами. Сіяли вручну і плужками приорювали, а потім волочили боронами.

У 1944-1945 роках повернулися в село інваліди Великої Вітчизняної війни. Вони допомагали жінкам, літнім людям по сільському господарству. Хижняк Петро Володимирович, інвалід ІІ групи, відремонтував молотарку і колгоспники вчасно змолотили зерно.

У 1945-1946 роках Воскресенка почала відбудовуватися. Післявоєнні роки для селян були дуже тяжкими. Люди були виснажені, практично не було їжі, вдягатись та взуватись також. Все стояло в руїнах, але народ потихеньку почав ставити все на ноги.

Почала надходити в село техніка. Землю почали орати тракторами, сіяти сівалками пшеницю, жито, ячмінь, просо.

На цей час у селі було три колгоспу: ім. Чапаєва, ім. Горького, “Червоний боєць”. Головами колгоспів були: Антипенко Гаврило Павлович, Кузнєцов Дмитро Антонович, Чуглаз Захар Іванович відповідно. З інвентарю у колгоспах було: 42 вози, 2 саней, 3 сівалки, 19 плугів, 5 культиваторів, з поголів’я: 102 коней, 48 волів, 328 корів, 64 свиней, 285 овець, населення – 1297 осіб та 311 дворів.

У цей час у селі збудовано: будинок зв’язку, будинок культури на 250 чол., лазню, магазин, медичний пункт, школу-семерічку.

У 50-х роках ХХ ст. із усіх трьох колгоспів був організований колгосп ім. Молотова. У 1956 р. на ХХ з’їзді КПРС було оприлюднена частина  злочинів, які здійснив Й. В. Сталін та його спільники. Після цього колгосп ім. Молотова був перейменований у колгосп “Шлях до комунізму”, головою якого з 1956 р. по 1974 р. був Степанець Петро Дмитрович.

Кожен рік колгоспники збирались на сходки, де вирішувались питання подальшого відродження села, голова звітував перед колгоспниками про виконану роботу, обговорювали як підготувати землю до сівби, чим годувати худобу. Громадою обговорювалася купівля техніки, спорудження деяких установ.

З 1974 р. по 1985 р. головою колгоспу був Лісецький Анатолій Володимирович,  а з 1986 р. по 1999 р. – Бадишев Володимир Петрович.

За 50 років існування колгоспу були і злети і тяжкі часи. Але люди завжди працювали чесно і добросовісно. Орденами і медалями нагороджено 35 чоловік.

 

 

 

 

 

ВИДАТНА ПОСТАТЬ СЕЛА

Антипенко Йосип Степанович

Герой Радянського Союзу

Телефоніст роти зв’язку 1052-го полку 301-ої стрілецької дивізії 9-го корпусу 5-ої ударної армії 1-го Білоруського фронту, сержант.

Народився у 1910 році у селі Кегенлі, нині       

с. Воскресенка Новотроїцького району, в селянській сім’ї.

Працював комбайнером, бригадиром і завідувачем фермою у колгоспі.

У діючій армії з вересня 1943 року. Брав участь у форсуванні Дніпра, визволенні правобережної Херсонщини, Миколаєва, Одеси, міст і сіл Польщі. 25 квітня 1945 року при оволодінні Берліном був тяжко поранений, та все ж під шквальним вогнем противника ліквідував пошкодження кабелю, забезпечив зв'язок командування полку з батальйонами. Пересилюючи біль, мужній воїн дістався до командування роти і доповів про виконання бойового завдання.

Помер 30 квітня 1945 року.

Похований у Берліні. На обеліску братської могили викарбовано і його ім’я. 

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року за зразкове виконання бойових завдань, виявленні мужність і героїзм у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками Антипенку Й. посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни ІІ ступеня, Слави ІІІ ступеня, медалями.

У с. Воскресенка на честь Антипенка Й. встановлені пам’ятник і меморіальна дошка, іменем земляка-героя названа вулиця.

 

 

 

 

 

ФОТОМАТЕРІАЛИ

                       

    Актив колгоспу ім. Чапаєва    Пам’ятник і меморіальна дошка на честь

    Антипенка Й.                                    

           

Пам’ятник воїнам-героям і меморіальний комплекс воїнам, які загинули в роки

Великої Вітчизняної війни

 

Актив колгоспу “Червоний боєць”

3.12. Село Горностаївка

 

Горностаївка – поселення чабанів, які випасали отари Фальц-Фейна Ф., почало заселятися у 1897 році. Сюди, в ці необжиті території, які були місцем заслання для непокірних, занесла доля Івана Затиса, який оселився тут і дав початок невеличкому хутору. І тому с. Горностаївка у минулому називалося хутір Затис. Назву селу принесли з собою переселенці із земель, що в нижній течії р. Дніпро, з теперішнього Горностаївського району Херсонської області. 

                Населений    пункт    розташований    за    13    км    від    траси    Каховка-

Новоолексіївка, за 25 км від райцентру, за 185 км від обласного центру         (м. Херсон). 

Пізніше, у 1916 році, виникло село Метрополь. Воно було засноване куркулями Бабаніним Дмитром і Полянським Павлом. Назву село отримало від імені Бабаніна Д. («по-сільському» його називали Митром, а літера «и» згодом трансформувалась у «е») та прізвища Полянського П. Поселенцям обох сіл заборонялось будувати будинки: мовляв, мужик і в землянці переб'ється.  Орендна плата за землю  була дуже високою (від 8 до 11 карбованців за десятину). Оброблялась земля примітивним знаряддям. Внаслідок цього врожаї не перевищували 50-60 пудів з десятини. Отже, життя поселенців було злиденним.

Народ не раз піднімався на боротьбу проти гнобителів. У листопаді 1905 року Фальц-Фейн Ф. з тривогою прохав Таврійського губернатора: “Ради Бога, призначте у наші маєтки для врятування їх хоча б по п᾽ятнадцять козаків”.

До цих заворушень, що так налякали колоніста, причетні й жителі Горностаївки.

Згідно адміністративно-територіального поділу УРСР село Затис  (нинішня Горностаївка) Новотроїцького району до 22 вересня 1937 р. входило до складу Дніпропетровської області. Із 22. 09. 1937 р. у складі вказаного району ввійшло до новоутвореної Миколаївської області, з 10 січня 1939 р. – входило до складу новоутвореної Запорізької області, а з 30 березня 1944 р. – у  складі новоутвореної Херсонської області.

Згідно Указу Президії Верховної Ради УРСР від 15 квітня 1946 року Затиську сільську раду перейменовано в Горностаївську сільську раду Новотроїцького району Херсонської області.

                Згідно    сучасного    адміністративно-територіального    поділу    України        

с. Горностаївка входить до складу Новотроїцького району Херсонської області.

Революційних подій до 1917 року в населеному пункті не відбувалося. У громадянську війну лише проходили банди Махна та Денікіна. 

Радянська влада тут була встановлена у 1921 році, першими організаторами якої були Спільний Д., Мілосьордов, Павлов, Кулідобров. Під їх керівництвом здійснено розподіл землі, зроблені перші кроки до створення колективних господарств. 

Уже на початку 30-х років ХХ ст. трудівники степових сіл боролися за одержання нечуваних у цих краях 100-пудових урожаїв. Ця боротьба завершилася значними успіхами. Статистичні дані за 1936 рік свідчать, що середній урожай зернових по сільраді досяг 19,7 центнера (123 пуди) з гектара. Але все ж таки життя було тяжким, особливо коли почали утворюватися комуни. 

Значних успіхів було досягнуто і на культурному фронті. У 1921 році у селі Горностаївка відкрито першу школу, у якій навчалося 13 дітей. У 1930 році школи були відкриті у селах Новий Ріг і Перше Травня, а Горностаївська школа була перетворена у семирічну. На той час в усіх школах сільради вже навчалось 135 дітей. Почали працювати курси з ліквідації неписьменності дорослого населення. До 1941 року тяжка спадщина царизму – неписьменність – була подолана.

У чорні дні гітлерівської навали село дуже потерпіло від ворога. Населений пункт був окупований у вересні 1941 року. І хоч на території Горностаївки значних боїв не було, гітлерівськими загарбниками було спалено колгоспний амбар, знищена велика рогата худоба. Жорстоко  вбито Андрухея

Кирила, Гладченка Володимира. Відправлено на каторгу в Німеччину Галат Надію, Лісецьку Лідію Степанівну, Василевську Олександру Миколаївну, Литвиненко Марію Трохимівну, Литвиненко Олександру Миколаївну, Стебайло Марію Григорівну та багатьох інших дівчат. 54 мешканці села загинули під час Великої Вітчизняної війни. Господарство було дуже зруйновано. Дружно, всім селом у повоєнні роки відбудовували житло, освоювали посівні площі, відновлювали поголів’я худоби на фермах. За період з 1946 по 1962 рік було збудовано сільський клуб на 300 місць, медпункт, школу на 4 класні кімнати, лазню, магазин, дитячі ясла, виросла ціла вулиця будинків. 

У 1947 році кандидатом  у депутати Верховної ради було обрано горностаївця Олефіренка Олексія Гнатовича, який працював бригадиром тракторної бригади артілі ім. Петровського. До війни 4 роки підряд тримав перехідний червоний прапор Новотроїцької МТС, щороку одержував премії.

У 1960 р. село електрифіковане та радіофіковане, відкрита швейна майстерня. А у 1962 р. з’явився пологовий будинок і ветеринарний пункт. Кількість дворів станом на 1 січня 1963 р. – 102, а населення становило – 331 особа (чоловіків – 151 особа, жінок – 180 осіб). У 1963 р. збудовано пам’ятник Невідомому солдату. У 60-ті роки ХХ ст. Горностаївка була бригадою № 3 колгоспу “Перемога”. Земельна площа – 4099 га, з них зайнято під виноградниками – 26 га, під садами – 14 га. Ведучою культурою являлася озима  пшениця, кукурудза. 

Розвивалося тваринництво, в основному молочно-м’ясного напряму. Бригада була оснащена технікою: 18 тракторів різних марок, 5 зернових комбайнів, 2 кукурудзозбиральних комбайни, багато необхідного інвентаря.     

Сільська бібліотека налічувала 4155 книг, тричі на тиждень демонструвалися кінофільми, так як у селі була постійна кіноустановка. 

 Село Горностаївка заселене здебільшого українцями, хоча і були переселенці з областей Російської Федерації. Люди жили добре, заможно. Хто добре працював у колгоспі, той і мав достаток у сім’ї.  За добросовісну багаторічну сумлінну працю горностаївці відзначені високими державними нагородами. У 1973 році тракторист Ставбург Василь Силович був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора, а у 1977 році – орденом Леніна, бригадир бригади № 3 Кузьменко Михайло Петрович – орденом Жовтневої Революції. 

У 1987 р. на базі колгоспу “Перемога” було створено ще одне господарство – колгосп “Мир”. Його очолив Доброскок С., а з 1993 р. і до цього часу – Доценко І.

За короткий термін у колгоспі “Мир”, який очолював Сергій Іванович, зміцнилась трудова дисципліна, зросли врожаї і надої. В оптимальні строки, з високою якістю і організованістю проходять відповідальні сільськогосподарські компанії. У 1989 р. господарство стало одним із кращих у районі. Колгосп мав 4,5 тисячі сільськогосподарських угідь, 3200 голів великої рогатої худоби та овець, розвивалася рільнича галузь, овочівництво, насаджувалися фруктові сади. Працездатних колгоспників  всього 270 чоловік. І тому дуже гостро постала кадрова проблема. Голова правління колгоспу її розв’язання бачив у підвищенні темпів житлового будівництва  (на той час у Горностаївці була стара вулиця Затиса та половина вулиці Степової) і впровадженні орендного підряду. За два неповних роки в селі виросло 10 нових житлових будинків, ще 15 капітально відремонтовано. А за чотири роки було збудовано ще 27 будинків. 

Під час приватизації  власник житла сплачував 50% його вартості, решту витрат брало на себе господарство. У село почала повертатися молодь, з інших населених пунктів приїжджали молоді спеціалісти. Висока організованість, майстерність, дисципліна панували в усіх робочих колективах.  Розроблялися умови соціалістичного змагання, матеріального заохочення, і тому кожен намагався працювати добросовісно і самовіддано.  

Про відповідальність і старанність свідчить хоча б той факт, що під час збирання врожаю зернових у всіх помічників комбайнерів були коси, аби вручну косити полеглі або прибиті дощем колоски, так як оплата праці, матеріальне стимулювання жниварів було поставлене у пряму залежність не тільки від кількості, але й від якості робіт. Якщо екіпаж досяг найвищого денного виробітку, але допустив брак у роботі, він автоматично виключався із денного соцзмагання жниварів, відтак втрачав від 5 до 15 карбованців преміальних. 

  У 1990 році голова правління колгоспу “Мир” Сергій Іванович був делегатом ХХVІІІ з’їзду КПРС від Новотроїцького та Іванівського районів. 

З метою реалізації рішень з’їзду в 1991 році на роботу в колгосп запрошуються молоді висококваліфіковані механізатори широкого профілю, оператори дощувальних машин “Фрегат”, теслі, столярі. І гарантії були дуже привабливими:

-                      будинок садибного типу за особистим проектом протягом року; 

-                      можливість          в        недалекому          майбутньому придбати    легковий

автомобіль;

-                      мінімальну заробітну плату в 500 крб.;

-                      36 робочих днів відпустки в будь-який період за бажанням;

-                      подвійний розмір відпускних;

-                      щороку безкоштовно 5 тонн зерна і 2 тонни сіна для підсобного господарства;

-                      безплатні харчування і одяг;

-                      50% надбавки до зарплати працюючим на важких і гусеничних

тракторах;

-                      в період будівництва житла перевезення на роботу і з роботи щодня або вахтовим методом комфортабельними автобусами з виплатою 20% надбавок за пересувний характер роботи;

-                      сучасні умови праці та відпочинку.

   Про цифри кажуть, що вони сухі. Однак саме з їх допомогою  найбільш наочно можна висвітлити зміни, які сталися  у селі після заміни статусу його із бригадного в центральне. Загальна кількість жителів села зросла на триста чоловік. Якщо  у 1987 році в  місцевому дитсадку було 20 малюків, то у 1991 – сорок. Кількість школярів у школі збільшилася із 47 до 100, та й сама школа вже не неповна середня, а середня. 

У господарстві працювало близько чотирьохсот колгоспників (у колишній бригаді їх було 50). Середній вік трудівників – 35 років. Парк посадили. Новий водопровід проклали, з водою влітку, в період поливу, проблем немає.

Збудовано багатоповерховий гуртожиток, тенісний корт (перший у районі). колгоспний тік, будинок тваринника.                                   

У 1993 р. головою правління колгоспу став Доценко Іван Іванович. З цього часу господарство перетворено у приватно-орендне сільськогосподарське підприємство. На сьогодні площа сільгоспугідь становить 9780 гектарів, орендованих у землевласників Горностаївської, Федорівської, Чкалівської, Дивненької, Подівської сільрад Новотроїцького та Новодмитрівської Іванівського районів. 1600 пайовиків довірили свої землі директору агрофірми. Господарство спеціалізується на виробництві зерна, а також насіння для господарств України, переробці сільгосппродукції.

У 1997 р. створено Горностаївську сільську раду.

У 2007 р. автопарк господарства становив: 44 трактори, 13 комбайнів, 34 вантажних автомобілі, 3 автобуси, 7 легкових автомобілів, 5 спецмашин, 24 тракторні причепи, 22 сівалки, 3 жатки, 28 дощувальних машин, 52 причіпні і навісні агрегати. У 2007 році придбано:

-                      сучасний комплекс для очищення і переробки зерна;

-                      два потужних імпортних зернозбиральних комбайни “Массей Фергюссон”;

-                      сім тракторів, шість з яких МТЗ – 80;

-                      шість сівалок, у тому числі імпортну – “Гран Плей”;

-                      три вантажних автомобілі;

-                      шість культиваторів, більше сотні борін.

Господарство реалізувало сільгосппродукції на загальну суму 14 млн.

гривень. Рентабельність виробництва склала більше 30 %, а чистий прибуток – 7 млн. грн.

Славиться “Мир” не лише врожаями, а й переробкою сільгосппродукції. Тут мелють борошно, б’ють олію, роблять крупи, печуть хліб. Багато уваги приділяється капітальному будівництву. У 2007-2008 роках проведено реконструкцію та капітальний ремонт будинку механізатора  (493 тисячі грн.), постійно проводяться роботи з благоустрою зони відпочинку, закінчуються роботи з реконструкції амбулаторії, реконструйовано лазню з сауною  (313 тис. грн.), зведено 4 житлових будинки.

Милує око своєю привабливістю адмінбудівля. Тут же знаходиться і Горностаївська сільська рада. У селі є відділення зв’язку, ФАП, магазин.

Справжньою окрасою села можна назвати сільський стадіон – один з найкращих у області. А футбольна команда  “Мир” відома своїми успіхами та досягненнями далеко за межами області.                                  

На сьогодні площа Горностаївської сільської ради становить 106,5 га.

Кількість домогосподарств – 180.

Населення с. Горностаївки – 570 осіб (на 01. 01. 2012 р.). Статева структура населення: чоловіків – 268 осіб, жінок – 302 особи. Вікова структура населення: 0-17 р. – 125 осіб (чоловіки – 64 особи, жінки – 61 особа); 18-39 р. – 206 осіб (чоловіків – 95 осіб, жінок – 111 осіб); 40-59 р. – 161 особа (чоловіків – 86 осіб, жінок – 75 осіб); 60 років і старше – 78 осіб (чоловіків – 23 особи, жінок – 55 осіб).

ФОТОМАТЕРІАЛИ

 

      Футбольна команда “Мир”

                                  

     Олефіренко О.                                Пам’ятник Невідомому солдату

                             

       Доброскок Сергій Іванович                                Доценко Іван Іванович

 

                   Колгоспний тік                                       Будинок тваринника

 

 

 

3.13. Село Громівка

 

Громівка – село, розташоване за 20 кілометрів від райцентру і за 200 кілометрів від Херсона.

Як поселення Громівка заснована в 1793 р. на казенних та пустинних землях північної Таврії, поруч солоного озера Сиваш, на місці колишнього татарського аулу Аирча, що означає в перекладі  українською мовою “окремий”. 

У 1865 році за бажанням впливового  поміщика Петровського, що жив на цих землях, село було названо Петровським. Та недовго носило воно цю небажану для жителів назву. Після смерті ненависного володаря у 1869 році село було переіменовано на Громівку.

За переказами, ця назва походить від великого грому, який разом з грозою приніс дощ на спраглу землю. 

У ті давні часи на ці безлюдні і безводні місця виселила Катерина ІІ повстанців з полтавського села. І великою карою було для цих людей заборона копати криницю перші кілька років. Тяжким було життя поселенців. По воду ходили вони пішки до ближньої притоки Дніпра. Багато з них не доходили і їх бачили загиблими на стежках до бажаного ресурсу. І вирішили поселенці викопати криницю вночі в одній із хат. Землю виносили жменями вночі. Але підступна зрада кохання хлопця з їхнього села та дівчини – дочки наглядача, присланого царицею, не дала змогу довести почате до кінця. Хлопчина розкрив таємницю коханій, а та, коли вони посварилися, розказала про це батьку. Розгнівана цариця ще продовжила заборону копати криниці поселенцям. Змучені люди зібралися всі край села і з останньою надією звернулися до Всевишнього. І Господь послав їм лункі та грізні громи з дощами. З того часу, за переказами, пішла назва населеного пункту.

За даними статистики Російської імперії 1865 року село Громівка мало такий вигляд: дворів 101, жителів всього 760, із них: чоловіків – 410, жінок – 350, надільної землі – 2460 десятин, казенної землі, якою розпоряджалось зем- ство, – 5875 десятин.

Низька, а частіше зовсім відсутня агротехнічна культура збіднювала ґрунти, до того ж дуже бідні на вологу. 8 вересня 1873 року від селян волосної сходки Громівської волості до таврійського губернатора було надіслано прохання, в якому вони скаржились на своє тяжке становище. У зв’язку з періодичною засухою врожаї були один раз на 5-10 років. Крім землеробства і скотарства, селяни займались завезенням солі із Сивашу, яка була набагато дешевша для них, ніж та, яку вони купували.

До революції у селі була одна початкова земська школа, в якій навчалося 97 учнів, з них 75 хлопчиків і 2 дівчинки. На утримування школи земство відпускало 660 карбованців, яких невистачало для того, щоб значно більша кількість учнів одержувала освіту. Про навчання дітей бідних у вищих навчальних закладах не могло бути й мови. Царизм всіма засобами перешкоджав поширенню культури і освіти серед трудящих. Тяжке економічне, політичне і культурне становище селян стало об'єктивною причиною, що викликала революційний рух. Починаються стихійні селянські виступи.

У 1905 році жителі села Громівки, як і інших навколишніх сіл, активно виступили проти поміщика Фальц-Фейна Ф., який змушений був звернутись до російського губернатора по допомогу. Сутички селян із багатіями, військовими і представниками властей стали масовим явищем. Наприклад, газета “Юг” від 11 грудня 1905 року повідомляла, що на початку грудня в Дніпропетровськім повіті уціліли тільки 4 економії, які перед цим були зайняті військами.

Під час подій Великої Жовтневої соціалістичної революції громівці не стояли осторонь. На заклик Леніна В. “війна-війні” громівці добровільно йшли в Червону Армію. Першими червоногвардійцями були Тютюнник О., Доценко М., Хілько С. У селі Громівка був створений партизанський загін на чолі з Поповичем Лукою. Активними бойовими членами цього партизанського загону були Тютюнник О., Пащенко Ф., Сьoмченкo Я., Лещенко Г., Кирічок К., Ромашка Г.

Разом з iншими партизанами, жителями сусідніх сіл, громівці вели за-

пеклі бої з денікінцями, врангелівцями, махновцями. У січні 1919 року партизани цих загонів зірвали мобілізацію в денікінську армію. Попов І. – денікінський генерал, намагався знищити Громівку, як партизанське червоне село. Він зібрав селян на пагорбі біля млина, щоб розправитися з ними, брав заложниками батьків, сини яких перебували в партизанах.

Завдяки Червоній Армії та партизанському загону, які наступали зі сходу, село врятували, а білий загін Денікіна А. знищили.

Радо зустріли громівці звістку про встановлення радянської влади на селі, яка безземельних селян забезпечила землею. Сільськогосподарське товариство видавало селянам кредити, насіння, сільськогосподарську техніку. Комітет незаможних селян, створений у 1921 р., проіснував аж до початку колективізації в 1927 році. З цього періоду (1927 року) в селі почали організовуватися ТСОЗи (товариства зі спільного обробітку землі).

Громівським кооперативним і колгоспним будівництвом керувала сільська партійна організація, яка була створена в 1923 р. Першим її керівником був Тютюнник О., а комсомольська організація виникла трохи пізніше, її очолив Биба Олексій.

У 1922 р. відкрито місцеву лікарню, сільський клуб, бібліотеку. 

У 1931 році було закінчено колективізацію села. У 1933 році із багатьох дрібних колгоспів у селі створено 4 середніх колгоспи по 150-200 господарств у кожному. Першими головами цих колгоспів обрано Власенка Іллю Петровича, Сердюка Максима Григоровича, Зяблова Миколу Ігоровича та Пойду Ягора Степановича. У 1935-1938 роках став поширюватись у колгоспах

стахановський рух, засновниками якого стали Ткаченко Клавдія Ігорівна, Зайцева Раїса Яківна та Серова Олена Порфирівна. Як і всюди по Україні, у Громівці в грудні 1931 року була створена МТС, яку очолив Бугров Іван Григорович.

У роки боротьби за відбудову народного господарства широкого розмаху в селі набуває культурне будівництво і, перш за все, боротьба за ліквідацію неписьменності. У 1929-1930 рр. при Громівській школі і колгоспах організували лікнепи, де навчалось грамоти доросле населення. У 1934 році в селі повністю ліквідовано неписьменність.

У 1938 р. на базі семирічки відкрито школу, перший випуск якої відбувся у 1941 р. 

Та мирне будівництво раптово перервалося розбійницьким нападом фашистської Німеччини на нашу країну.

Разом з усім радянським народом на захист рідної країни стали жителі села Громівки. На фронт йшли всі, хто тільки міг тримати зброю в руках. На

Схід було евакуйовано комбайни, трактори, тисячі голів худоби. На фронтах Великої Вітчизняної війни билося 576 громівців, 156 з них нагороджені орденами та медалями Радянського Союзу. Їх прізвища нині викарбовано на стелі Меморіалу слави, що височіє у центрі села. 10 громівчан були відзначені високою нагородою орденом Червоної Зірки, серед яких Омельченко Василь Петрович був кавалером двох орденів Слави. 336 мешканців Громівки не повернулися до рідних домівок. На вшанування пам’яті загиблим у Великій Вітчизняній війні у селі споруджено пам’ятник. 

Період окупації тривав з вересня 1941 р. по жовтень 1943 р. 

Після Перемоги мешканці стали повертатися у рідне село, на мирний фронт відбудови своїх колгоспів. А населений пункт став тилом для Нікопольської операції та для плацдармів через Сиваш при визволенні Криму. Війна не лише зруйнувала сільське господарство, а й забрала багато робочих рук. Основною силою в колгоспі стали жінки. Але трудолюбиві громівці не схилили голови і приступили до відбудови своїх колгоспів, яких одразу після війни було чотири.

Серйозні випробування довелось витримати хліборобам Громівки в неврожайні роки. Та ось поступово життя села стало відроджуватись. Держава стала надсилати сільськогосподарську техніку.

У вересні 1950 року хлібороби всіх артілей села вирішили об’єднатися в одне господарство: новий колгосп було названо іменем Леніна, а головою обрано колишнього фронтовика, досвідченого колгоспного керівника Власенка  Іллю Петровича.

У 1952 році колгосп одержав урожай пшениці та ячменю по 22 центнери з кожного гектара. Валовий збір зерна становив 105 тисяч центнерів. За одержання високих урожаїв у ці роки механізатору-комбайнеру Тетерятнику Василю Кириловичу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, голову колгоспу Власенка І., комбайнера Гирмана І., бригадира тракторної бригади Ветуха Г. та свинарку Єгорову О. нагороджено орденами Леніна. Бригадира другої бригади Дигала Дениса Митрофановича та механізатора Лихоту О.  нагороджено орденами Трудового Червоного Прапора.

За п’ять років колгосп зміцнів, прибутки його з року в рік збільшувались, правління колгоспу взяло курс на перетворення старого села на нове, комуністичне. Коли Каховська ГЕС дала електричний струм, через рік село було повністю електрифіковано, радіофіковано та прокладено 15 кілометрів водопровідних труб. Колгоспники одержали на свої садиби прісну воду. Від неї на присадибних ділянках колгоспників зазеленіли дерева.

У селі споруджено величний пам’ятник односельчанам, які загинули на фронтах громадянської та Великої Вітчизняної воєн.

Село на кінець 1965 року налічувало: дворів – 824, в яких проживало 2838 мешканців, із них: чоловіків – 1428,  жінок – 1410, землі навічно закріпленої за колгоспом – 11000 га. Колгосп мав 80 га саду, 98 га виноградників. Артіль мала таку сільськогосподарську техніку: тракторів усіх марок – 44, комбайнів – 18, автомашин – 82, і багато іншої.

Станом на 01. 01. 2013 р., населення Громівської сільської ради становило 2319 осіб. Статева структура населення: чоловіки – 1098 осіб, жінки – 1221 особа. Працездатне населення – 1340 осіб, зайняті – 671 особа, пенсіонери – 661 особа. Кількість домогосподарств с. Громівки складає 895. Площа населеного пункту – 483,2 га, площа території під городами – 211 га.

На території сільської ради функціонує сільськогосподарський кооператив ім. Леніна (голова кооперативу – Супрун О., спеціалізація – вирощування сільськогосподарських культур).

3.14. Село Новомиколаївка

 

Новомиколаївка знаходиться в південній частині Новотроїцького  району.  Землі Новомиколаївської сільської ради межують із територією Новопокровської та Василівської сільських рад Новотроїцького району та  Іванівської Чаплинського району. Територія з півдня омивається озеромзатокою Сиваш на півдні якого знаходиться АР Крим. Через село проходить дорога міжрайонного значення  Новотроїцьке – Чаплинка.

Село засновано в 1860 році переселенцями із Воронезької губернії, пізніше сюди переселилися 7 сімей із села Кардашинка Дніпропетровського уїзду, а у 1863 року село поповнили колишні кріпаки сіл Самойловка, Масловка, Круглово. На місці сучасного села знаходився аул ногайських татар Толп. 

Усім переселенцям нарізалось по 15 десятин землі на ревізійну душу. При цьому на одну десятину доброї землі давали три десятини солончаків.  У 1867 році було зроблено єдиний переділ землі на ревізійну душу по 8 десятин землі. Також було виділено особливу ділянку в 964 десятини,  яка здавалася в оренду. Гроші за оренду отримувало Церковноприходське попечительство. У 1868 році цю ділянку було здано в оренду місцевому жителю на 10 років. Зразу він вніс 7000 карбованців, а потім уносив протягом 4 років по 2126 карбованців.

Однак старожили села Шевченко Л. та Мороз А. говорили протилежне:

земля була здана в оренду Фальц-Фейну Ф. по 1 карбованцю за десятину і гроші йшли на будівництво церкви.

Мирські витрати населеного пункту були такі: старості – 300 крб., сільському писарю – 200 крб., десятському – 50 крб., сторожу – 150 крб., на школу – 447 крб., на церкву – 417 крб.

У 1864 р. Ново-Миколаївка – село поруч з криницями.  Населений пункт нараховував 61 двір. Населення становило: чоловіків – 230 осіб, жінок – 172 особи.

 Школа в селі була відкрита в 1867 році, а в земство вона була передана в

1870 році. До 1873 року була одна класна кімната площею 77 м². У школі в      1884-1885 навчальному році навчалось 39 хлопчиків і 16 дівчаток, а повний курс даної  школи закінчили тільки 5 чоловік. На  997 осіб населення – грамотних  було  всього 72 особи.

Традиційним заняттям людей того часу було землеробство та скотарство. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо, жито. У пониженнях рельєфу інколи   садовили овочі, але врожай збирали лише в дощовий рік. Серед тварин   перевагу надавали розведенню корів, коней, волів, овець. Птахів тримали дуже мало. Свиней різали 1 раз  на  рік (Різдво) та ще інколи вдруге (на Пасху).  

Із 34-х дворів населеного пункту кожного року виходили на заробітки 73 чоловіки і 44 жінки.

Кожного року селяни виплачували такі податки: викупні платежі і оброчні податки – 1164 карбованці, інші платежі – 966 карбованців, земські – 842 карбованці, повітові – 254 карбованці, мирські – 112 карбованців. Усього селяни сплачували 4280 карбованців.

У селі було всього два учителя і один законодатель (піп).

Мешканці с. Новомиколаївка мали наступне житло: хата  була  однорядною,  будувалася  тривалий  період. Складалася із трьох частин: великої  хати, жилої хати та сінець (також була невеличка кухня). Стіни із саману (сухі вальки, трохи обтесані сокирою), невисокі. Стелю підтримував сволок (дерев’яний брусок), на нього клалися жердини, потім це перекладалося у великій хаті обаполами (обтесаними з однієї сторони  колодами), як у багачів, а в жилій хаті – соняшником та очеретом. Зверху  насипалася солома (бажано житня), по краях вкладалися острішки (цю солому в посушливі роки знімали та давали худобі). Потім все це засипалося землею або замазувалося глиною. Вікна затягались бурдюхом (сечовий міхур тварин). Долівка змазувалася глиною. У жилій хаті знаходилася піч (стояли рогачі, коцюба, дерев’яна лопата, на припічку стояли казанки). У чільному кутку – ікона, прикрашена божником. Поруч із піччю знаходився ліжник (дошки, припідняті на самані), вкритий шаром соломи та рядном. Згодом з’явилися  подушки. Тут спали дорослі, а на печі – малі. Під іконою стояв стіл, також стіл  стояв біля  вікна, із двома лавами. Поруч, на стіні, прибитий мисник  (дерев’яний ящик із полицями для посуду). Ближче до кутка знаходився верстат із  прялкою. Також було багато ослонів та ослінчиків. Під ліжником зберігалися інструменти. У великій хаті стояло дерев’яне ліжко, в святковому кутку – цілий  іконостас. Була скриня із гарним одягом. Все прикрашалось домотканими, вишитими рушниками. Стояв покритий стіл та лави. У сінях стояв ящик із зерном. Біля хати знаходився невеличкий сарай. 

Згодом, завдяки столипінській реформі, багато селян розбудувалося  і   поруч (дуже щільно, щоб вберегти майно  від грабежу) побудували велику господарську будівлю, що складалася із трьох частин – половника, підкату та  сараю. У половнику знаходилася солома, дуже рідко сіно. У підкаті – терки, віялки, грабки, борони,  ціпи, плуг, серпи, коси, сівалка…

З 1930 року почалося активне залучення жителів села до колгоспів. Селян, які наполегливо відмовлялися вступати до колгоспу заарештовували,  кілька односельців відправили працювати на лісозаготівлі під Вологду.

У 1932 - 1933 роках на території села Новомиколаївка було організовано 4 колгоспи: ім. Будьонного, “Червоний пахар”, “Червоний маяк”, “Восход”.

Усього дворів у колгоспах: ім. Будьонного – 130, “Червоний пахар” – 109, “Червоний маяк” – 71, “Восход” – 52. Населення складало 1284 особи: колгосп ім. Будьонного – 580 осіб, “Червоний пахар” – 301 особа, “Червоний маяк” – 221 особа, “Восход” – 182 особи.

 Голод 1932 - 1933 років пройшовся і по території села. На цей період  усі  вступили до колгоспів, але зароблене не віддавали. Крім цього у господарствах “упертих” колишніх одноосібників проводилися часті обшуки, та конфісковувалися одяг, продукти, побутові речі. Спасінням для дітей була  школа, де давали “пустий” суп та малесенький шматочок хліба (за спогадами Ессен Ганни Пилипівни). Хліб значно зріс у ціні: за один пуд ячменю давали хату (за спогадами Каменіва Миколи Васильовича). На початку березня люди почали пухнути з голоду і деякі помирали. Ховали померлих на кладовищі в  індивідуальних могилах. Рятувалися від голоду хто як міг: одні ходили у  сусідню Василівку (там вирощували  каракулевих ягнят), другі ходили через  Сиваш у Крим, треті стали мисливцями на ховрахів (наймайстерніші приносили  до 30 шт. кожного дня). Також в раціоні всіх жителів були цвіт акації, грицики, лобода...

У вересні 1941  року в село ввійшли німецько-фашистські окупанти. Більшість населення сприйняла їх насторожено або вороже. Лише 3  односельчан стали поліцаями (після відновлення радянської влади їх було  заарештовано та засуджено – одного на 25 років, а  двох – на  10 років). 

На короткий період школу перетворили  на  конюшню. У селі  перебували переважно інтенданти фашистської армії. Лише протягом невеликого часу    стояли польові війська (навіть на вулиці Садовій було вкопано декілька   танків). Звільнено село 31 жовтня 1943 року солдатами 216 – стрілецької  дивізії (згодом Сиваська). Усю зиму село використовували, як базу для підтримки частин, що воювали за Сиваш. Школа використовувалася під хірургічний госпіталь… На згадку про ті страшні події нам залишилося братське кладовище та створений згодом музей. 

Село Новомиколаївка має розвинуту інфраструктуру. На його території  знаходяться загальноосвітня школа, дитячий садок, Будинок культури,  фельдшерсько-акушерський пункт, поштове відділення, сільська рада, заклади  торгівлі та ПП “Дніпро-Білогір’я”.

 

                Будинок культури                                   Новомиколаївська ЗОШ  

З 11 січня 1966 року Новомиколаївська ЗОШ  носить ім’я Польового І.  У ній навчається 99 учнів, працює 15 вчителів та 14 технічних  працівників. На базі навчального закладу діє музей Бойової Слави, що знаходиться в приміщенні дитячого садка, який був заснований у 1985 році.

ВИДАТНІ ПОСТАТІ СЕЛА

Польовий Іван Степанович

Герой Радянського Союзу

Народився у с. Новомиколаївка 7 січня 1907 року в селянській сім’ї.

У Радянській Армії з 1929 року. Член КПРС із 1932 року. У 1933 р. закінчив Єйську школу пілотів. Учасник

Великої Вітчизняної війни з червня 1941 року. Здійснив 125

бойових вильотів на південному, Калінінському, Ленінградському фронтах. Відзначився у Білоруській операції 1944 року, наносив бомбові удари по військових об’єктах і скупченнях противника у районах Мінська, Полоцька, Даугавпілса – знищив 22 літаки на аеродромах, 40 танків, 307 автомобілів, зруйнував 3 переправи і 2 мости. 

20 серпня 1944 року полк під керівництвом Польового І. виконував складне бойове завдання, громив ешелони та інші скупчення ворога на ст. Мажейкяй (Литовська РСР). У бою літак ТУ-2 Івана Степановича був підбитий, а сам він поранений і у такому стані пілот вів літак і весь полк із 37 літаків на свій аеродром у районі ст. Крулевщизна, посадив усі машини. Однак сам приземлитися не зміг. До аеродрому літак не долетів і упав у районі села Моложани Дакшіцького району Вітебської області Білоруської РСР.

23 лютого 1945 року Польовому І. посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений двома орденами Леніна, орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, медалями.

Похований в м. Дакшіци Глубовського району Вітебської області. Іменем Польового І. названі школа, вулиця і площа у місті Дакшіци (Білорусь), школа с. Новомиколаївки Новотроїцького району на Херсонщині. 

 

Шевченко Мефодій Леонтійович

Герой Радянського Союзу

Народився Мефодій Леонтійович 15 травня 1907 року у селі Миколаївка (зараз – Новомиколаївка  Новотроїцького  району Херсонської області). У нього було тяжке дитинство, мріяв стати кадровим військовим. І став ним. Закінчивши артилерійське           училище,    був    кадровим    командиром Радянської Армії. Літо 1943 року застало підполковника Шевченка М. на Курській дузі. Згодом Мефодія Леонтійовича призначили командуючим артилерійської бригади. Бригада брала участь у звільненні Західної України, Польщі, Чехословаччини і закінчила свій бойовий шлях у Празі. 

У 1946 році Мефодій Леонтійович закінчив Вищі артилерійські курси при Військовій академії ім. Дзержинського Ф. і продовжував службу у Радянській Армії. Після звільнення у 1957 році у запас біля двадцяти років був помічником начальника окружного Будинку офіцерів, працював у Музеї історії військ Червонопрапорного Прикарпатського військового округу. 

Нагороджений двома орденами Леніна, трьома орденами Червоного Прапора, орденом Суворова ІІ-го ступеня, двома орденами Вітчизняної війни     І-го ступеня, орденом Червоної зірки, медалями, орденами іноземних держав.

Проживав у м. Львові, підтримував тісні зв’язки з учнями Новомиколаївської загальноосвітньої школи. Помер 30 серпня 1999 року.

Похований у Львові. 

У с. Новомиколаївка Новотроїцького району названо вулицю іменем

Шевченка М.

 

3.15. Село Одрадівка

 

Одрадівку засновано у 1820 році переселенцями з різних губерній царської Росії. При заснуванні село називалося Карачоєм (з татар. – “чорне поле”), потім назва змінилась на  Акермен, що в перекладі  з татарської означає “білий млин”.

 1866 р. у межі населеного пункту переселялися державні селяни з Полтавської та Таврійської губерній. Найпершим прибув на цю землю Муромець Мирон, який втік від пана з Полтави. А вже потім сім’я  на прізвище Личман. Крім того, з села Андріївка Катеринославської губернії на дану територію переселилися сім’ї Кущ і Пархоменко.

Гірка іронія: велике село, що простяглося на 4 кілометри з півночі на південь і на 3 – із  заходу на схід – назвали Отрадівкою (від російського слова “отрада”), а  щастя  голоті, що з’їхалася в степи Таврії на нові землі, тут не було. Із самого початку виникнення села кращі землі навколо нього захопила багата верхівка. Наприкінці ХІХ століття, коли в селі вже налічувалося 200 дворів, 80 відсотків жителів Отрадівки мали по 4-8  десятин убогої землі. Зате куркульська верхівка володіла значними земельними наділами. Серед куркулів виділявся Скороїд Яків, якому належало 150 десятин землі. Це  стільки ж, скільки мали 40-50 бідняцьких дворів.

Щоб якось прогодуватися, найбідніше селянство йшло в найми до куркулів, подавалось в економії земельного магната Фальц-Фейна Ф., гнуло спину на соляних промислах Чонгару та Арабатської стрілки.

Поділи землі відбулися в 1867 р., 1869 р., 1873 р., 1877 р., 1880 р. та 1883

р. Земля по угіддях розподілялася таким чином: присадибна – 145 десятин, орна – 4358 десятин, толочна – 3962,4 десятини, непридатна – 365, 2 десятини.

Станом на 1869 р. с. Отрада мала 211 дворів з населенням 1438 осіб: чоловіків – 749 осіб, жінок – 689 осіб.

У селі збудували кам’яну церкву, яка коштувала без іконостаса 28300 крб. Зібрано було 15000 крб, з метою отримання решти, община здавала в аренду частину громадської землі, обклала податком ВРХ по 50 коп., а дрібну худобу по 10 коп. У 1879-1880 рр. було введено громадську запашку землі.

Станом на 1886 р. с. Отрада нараховувало 177 дворів і 1097 мешканців.

До Великої Жовтневої соціалістичної революції понад 90% селян були неписьменними. І навіть тоді, коли в 1877 році на кошти громади було відкрито початкову школу в селі, то вчилися в ній лише діти із заможних сімей.

Із радістю зустріли отрадівці Велику Жовтневу соціалістичну революцію і надавали всіляку допомогу частинам Червоної Армії, які билися в цих краях  проти білогвардійських полчищ та іноземних інтервентів.

У 1920 році в Одрадівці квартирував штаб Першої Кінної армії, яку очолювали Ворошилов К. і Будьонний С. Серед старшого покоління одрадівців і зараз живуть спогади про ці знаменні дні громадянської війни.

До приходу Радянської влади і в перші  роки її існування люди займалися одноосібним сільським господарством. Тримали коней, волів, корів, свиней, овець, птицю. 

Землю обробляли плугами, скоропашками, зерно сіяли руками, згодом з’явилися сівалки. Молотили зерно котками. У кожному дворі робили невеликий тік, розстеляли скошену пшеницю чи ячмінь, запрягали коней і вони тягали (по колу) каток (великий ребристий камінь), зерно вибивалось з колосків, а потім його віяли. Такі жнива тяглися довго. Мололи зерно на вітряках на борошно. У кінці села, на пагорбі, стояли два вітряки. За помел платили певною кількістю зерна (мірчук). У 1943 р. німці спалили вітряки.

Після закінчення громадянської війни в с. Одрадівці було створено комітет незаможних селян, головою якого було обрано Сапітонова В., Комітет розпочав свою роботу з того, що земля була поділена між бідняками. Але обробляти цю землю було нічим, бо 72 % господарств не мали коней, на 200 дворів припадало лише 16 плугів. Це спонукало селян об’єднатися в спільне господарство. Так, у 1924 році було створено тут перше СОЗ. А в 1926 році в селі вже існувало 4 таких товариства.

У 1930-1932 рр. на базі цих товариств були створені колгоспи “Новий колос”, “Радянський труд” і “Труд-прогрес”.

У 1928-1930 рр. в Одрадівці розпочалася колективізація. Заможних селян розкуркулювали, забирали в них все, що було в господарстві, а декого виселяли на Соловецькі острови.

Куркулі та їх прихвосні всіляко перешкоджали об’єднанню селянських господарств. Навіть тоді, коли на базі ТСОЗів були створені колгоспи, вони продовжували вести ворожу агітацію, вдавалися до актів саботажу. Вдавалися куркулі і до неприхованого терору. Від їх рук загинув один із активістів села-         Деркач Д.

У колгоспах з’явилися молочно-товарні ферми, вівцеферми, свиноферми. Посадили сади, виноградники. У кожному колгоспі були городи, на яких вирощували городину. 

Після появи перших тракторів ХТЗ та “Універсал”, почали сіяти бавовник. Він не завжди вчасно вистигав, і людям (особливо жінкам) доводилося восени в негоду йти у поле і зривати нерозкриті коробочки бавовнику. Потім їх завозили до кожного двору, де члени сімей руками розкривали їх і у спеціальних сушарках сушили сирець, який пізніше відправлявся на фабрики. Це було нелегко. Топили в хатах кураєм, соломою, цеглою (висушений гній з-під корів). І так  не дуже тепло було, а тут іще корзина з мокрими, холодними коробочками бавовнику.

Грошей людям за працю не платили, а писали трудодні, і розраховувалися хлібом, городиною та ін. 

У 30-х роках ХХ ст. населення платило великі податки державі. За рік треба було здати 200 л. молока, 200 шт. яєць, 60 кг м’яса. 

За період довоєнних п’ятирічок колгоспи Одрадівки економічно міцніли. На їхніх ланах працювали вже 17 тракторів, потужні збиральні машини та інша техніка. У 1940 році бригадир рільничої бригади Недождій Г. виростив по 33 центнери пшениці на кожному з 300 га. За високі виробничі показники передовий бригадир отримав урядову нагороду. Сумлінною працею на колгоспних ланах у той час відзначилися Леона О., Шумак Д., Семіч К. та інші.

Невпізнанним став і культурний рівень села. Всі діти почали навчатися в школі. Три  сільські лікнепи сприяли ліквідації неграмотності серед дорослих.

У 1924 р. з ініціативи комсомольців було створено сільський клуб і бібліотеку. Усі будинки колгоспників у довоєнні роки були радіофіковані.

Рішенням IV позачергової сесії ВУЦВК XII скликання 9 лютого 1932 року було створено Дніпропетровську область, до складу якої ввійшло село Одрадівка Новотроїцького району.

10 січня 1939 р. на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР утворено Запорізьку область, до складу якої ввійшло село Одрадівка Новотроїцького району.

Указом Президії Верховної Ради СРСР 30 березня 1944 р. утворено Херсонську область. Село Одрадівка Новотроїцького району ввійшло до складу новоутвореної області.

14 вересня 1941 року – це одна з найстрашніших дат степового села. У цей день Одрадівка була окупована німецькими фашистами. Німці грабували населення. 250 юнаків і дівчат віком від 17 до 20 років були примусово відправлені до Німеччини.

Народ не змирився зі свавіллям окупантів. Деякі патріоти пішли в партизанські загони, які діяли в Криму.

У селі Одрадівка з листопада 1943 року по квітень 1944 року розміщався штаб маршала Радянського Союзу Толбухіна Ф., який командував військами IV Українського фронту. На будинкові, де розміщався його штаб, нині є меморіальна дошка.

Село було звільнено 31 жовтня 1943 року 347, 221, 248 стрілецькими дивізіями, 37-го стрілецького корпусу, 28-ї армії.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни село швидко залікувало свої рани. 

У період відбудови комсомольці та молодь Одрадівки приймали активну участь: вони займалися збиранням сільськогосподарського інвентарю, запасних частин, інструментів, зробили внесок у зібрання коштів на будування літака “Новотроїцький комсомолець” (було зібрано 550 тис. крб.) та на будівництво танкової колони “Запорожці” (майже 15 млн. крб., за що й отримали подяку від головнокомандувача Сталіна Й.).

У 1944 р. мешканці села вже засіяли зерновими культурами поля, й отримали врожай 9,7 центнери з гектара. Колгоспники одержували по 660 гр. хліба на трудодень та по 62 копійки. У 1945-1946 рр. врожаї були дуже низькими, а в 1947 р. ще й засуха, яка знищила практично всі посіви. Були організовані бригади зі старих і дітей. Жінки косами скошували посіви у валки (практично по 1 га при нормі 0,4 га). 

До села було прокладено високовольтну лінію електропередачі, яку  дала Каховська ГЕС.  

У 1948 році колгосп “Радянський труд” очолив Обод Петро Андрійович.

За період його керівництва колгосп за всіма показниками обійшов своїх сусідів. На поч. 50-х років, під час укрупнення колгоспів, на базі трьох колгоспів села  був створений колгосп ім. Сталіна, головою якого було призначено Петра Андрійовича. Саме він, вправний керівник, сприяв збільшенню врожайності сільськогосподарських культур, підвищив продуктивність тваринництва, краще, в порівнянні з іншими, вирішував питання виробничої та соціальної сфери життя.

У 1960 р. колгосп ім. Сталіна очолив Сторчак В. 

На 1 січня 1961 року колгосп мав всього землі в обробітку – 8700 га, із них пашня – 7800 га. Зернова група – 4500 га, а врожайність зернових складала 13 центнерів. Кормова група становила 3800 га, поголів’я ВРХ – 950 голів (із них корів – 460 голів), свині – 380 голів, вівці – 3200 голів, домашня птиця – 2100 голів. Тобто у колгоспі як рослинництво, так і тваринництво були у дуже складному становищі. 

У 1961 році у колгоспі була зроблена ставка на чорні пари. Як наслідок, у 1963 р. отримали врожайність 19,5 центнери з га та зайняли перше місце в районі. У 1962 р. збудовано першу для колгоспу зрошувану ділянку площею 110 га (врожай з цієї території рівнявся врожаю з 600 га). У 1965 р. врожайність складала вже 31 центнер з га. У порівняні з поч. 60-х років – це більше, ніж у три рази (з 5000 т. до 14000 т.). З цього часу колгосп став лідером у регіоні з  врожайності зернових. Крім того, у 1963 р. надій на корову склав 2400 кг, проти 960 кг у 1960 р. Було закуплено племінну худобу.

У 1962 р. колгосп перейшов на грошову щомісячну заробітну плату, на заміну трудодням у кінці року. Але виникла проблема: нестача колгоспних коштів. У 1964 р. за рахунок соняшника (1 т. з гектара) було отримано прибуток 560000 руб. 

Із засобів колгоспу була встановлена для колгоспників-пенсіонерів мінімальна пенсія в розмірі 25 руб., а ветеранам колгоспного будівництва, які мають особливі досягнення перед колгоспом – 50 руб. Крім того всім пенсіонерам безкоштовно видавалося 200 кг зерна та надавалися побутові послуги (паливо, вода).

На кінець 1963 року фінансове положення колгоспу дозволяло взятися за вирішення проблем у соціально-культурній сфері. І зажили колгоспники на славу. З’явився маслосирзавод, саме до нього звозилося молоко з усіх колгоспів Сиваського району. Було збудовано школу, дитячий садок, ферми, двоповерхові будинки по вул. Молодіжній, посаджено сосновий парк, каштанову алею, березовий гай, збудовано зону відпочинку з каруселями та фонтанами, колесом огляду, тиром та ін. 

   

        Ферми колгоспу “Степовий”                   Механізаторська бригада            

 

Вулиця Молодіжна. 1983 р.

         

        Стадіон. 1983 р.                                      Вулиця . 1983 р.

 

      Ставок. 1983 р.                       Одрадівка з кабінки колеса огляду. 1983 р.

                        

     Каштанова алея                                          Колесо огляду

 

До кінця 1965 року всі вулиці села були заасфальтовані, на них встановлені ліхтарі з денним освітленням. 

Колгосп регулярно виділяв кошти Будинку культури (збудованого       1986 р.) для підйому та розвитку культурно-масової роботи і укріплення його штатом більш професійних кадрів. Завдяки цьому функціонували духовий, естрадний, народних інструментів оркестри.

 

Будинок культури

           

     Духовий оркестр. 1986 р.               Фольклорний чоловічий ансамбль.1985 р.

До речі, назву колгоспу  “Степовий” у 1962 році дав Віталій Михайлович, мотивуючи це трьома причинами: 1) колгосп дійсно знаходиться в зоні південного степу; 2) ця назва, яка не залежала ні від політичних, ні від інших подій, мала проіснувати до кінця функціонування колгоспу (так і сталося); 3) від старої назви зберігалося дві перших літери.

У керівництві колгоспу Віталій Михайлович використовував не адміністративні методи, а суто економічні: щомісячний перегляд норм виробки, як правило, у бік їх зниження, щорічне підвищення заробітної плати, застосування широкого стимулювання за перевиконання планів, безкоштовне дитяче харчування та курортно-санаторне лікування. Кожному колгоспнику, за бажанням, надавалося право відвідати за туристичною путівкою не лише республіки Радянського Союзу, а і за кордон (Болгарія, Угорщина, Чехословаччина).

За період 1974-1975 рр. колгосп отримав більше 5000 га державного зрошення, що складало практично половину всіх угідь господарства. У жодному колгоспі району такого високо відсотку зрошення не було. На поливній площі було збудовано 3 насосних станції та розміщено 35 “Фрегатів”, 2 установки “Дніпро”.

Віталій Михайлович був ініціатором використання аміачної води, як добрива. Нею заправлялися всі поля господарства, протягом року вносилося її близько 3000 т., крім того щороку застосовували 600-700 т. інших мінеральних добрив і до 50000 т. перегною. І вже в 1977 році прибавка в урожайності зернових культур, проти середньої минулих років, склала близько 8 центнерів, а валовий збір зерна було збільшено на 4000 т. Колгосп отримував 35 центнерів зерна з гектара, а валовий збір зерна складав 16000 т. Крім того, все зерно було не нижче другого класу.

У 1984 р. було отримано рекордний валовий збір зерна 19660 т. при врожайності 46,2 центнера з гектара. 

Поруч з успіхами в рослинництві, розвивалося і тваринництво. Якщо в 1965 році виробництво м’яса складало 212 т., а молока 1714 т., то на кінець 80-х років ці цифри змінилися, відповідно, на 1020 т. та 4417 т.  

Рентабельність колгоспного виробництва аж до 1990 року не була нижче 35%, а в окремі роки складала 60%. Колгосп “Степовий” належав до колгоспівмільйонерів. 

У колгоспі працювали 74 передовики виробництва, які були нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу, у тому числі Удод С. та Луценко І.  були удостоєні ордена Леніна В., Пирлик Є., Колодій В., Луценко Г., Жит-      ник І. – кавалери ордена Трудового Червоного Прапора.

У 1980 році збудовано адміністративний центр, у якому вільно розташувалися колгоспна контора, сільська рада, відділення зв’язку, ощадкаса, фельдшерсько-акушерський пункт. Ця будівля створена за індивідуальним проектом Кримського ГІПРОграду в єдиному екземплярі.

                         

Адміністративний центр

До речі, починаючи з 1965 року до Одрадівки часто приїжджали делегації з вивчення досвіду господарської діяльності колгоспу (Болгарія, Угорщина, Югославія, Польща, США, Канада, Франція, Фінляндія).

           

     Болгарська делегація. 1976 р.                     Французька делегація. 1985 р.

1971 року Віталій Михайлович став Героєм Соціалістичної Праці. У цьому ж році с. Одрадівка було нагороджене срібною медаллю ВДНГ.

Під умілим керівництвом Сторчака В. колгосп “Степовий” першим в області:

-                     одержав в державному банку безповоротну позичку на реалізацію проекту електрозабезпечення села;

-                     за кошти господарства побудував школу та встановив для

колгоспників пенсійні виплати;

-                     вирішив проблему внесення аміачної води під корінь рослин, самотужки виготовивши пристрій для внесення рідких добрив; - заклав дендропарк у центрі села.

У 90-х роках ХХ ст. розпався колгосп “Степовий”. І таке гарне та заможне село почало занепадати. 

На сьогодні площа Одрадівської сільської ради (до складу сільської ради входить тільки с. Одрадівка) складає 9566,6 га, сільськогосподарських угідь – 8995,1 га, рілля – 8200,3 га, присадибні ділянки – 308 га, населений пункт –    522,1 га.

Населення с. Одрадівки – 1439 осіб (на 01. 01. 2012 р.). Статева структура населення: чоловіки – 663 особи, жінки – 776 осіб. Вікова структура населення:   0-17 р. – 269 осіб (чоловіків – 104 особи, жінок – 165 осіб); 18-39 р. – 465 осіб (чоловіки – 239 осіб, жінки – 226 осіб); 40-59 р. – 458 осіб (чоловіки – 222 особи, жінок – 236 осіб); 60 років і старше – 247 осіб (чоловіків – 98 осіб, жінок – 149 осіб). Працездатне населення – 779 осіб (чоловіки – 372 особи, жін-  ки – 407 осіб), непрацездатне – 660 осіб (чоловіки – 291 особа, жінки – 369 осіб), зайняті – 244 особи (чоловіків – 138 осіб, жінок – 156 осіб), безробітні – 20 осіб.

Станом на 2002 р. площа Одрадівської сільської ради становила 9546,6 га, а площа населеного пункту – 308,6 га. Населення складало 1717 осіб, а кількість дворів – 666. Працюючих було 314 осіб, непрацюючих – 552 особи, пенсіонерів – 486 осіб, дітей – 410 осіб, студентів – 44 особи.

Населення сільської ради у 2010 р. налічувало 1565 осіб. 

На території сільської ради функціонує ТОВ “Отрада Агро” (директор – Яцько В., спеціалізація – вирощування сільськогосподарських культур, площа орендованих земель – 1141,2 га), ПСП “Світлана” (директор – Малік В., спеціалізація – вирощування сільськогосподарських культур, площа орендованих земель – 796,5 га), ПОСП агрофірма “Сиваш” (директор – Ганжа В., спеціалізація – вирощування сільськогосподарських культур, площа орендованих земель – 78,8 га), ТОВ “Степленд Україна” (директор – Паркер С., спеціалізація – вирощування сільськогосподарських культур, площа орендованих зе-         мель – 2277,1 га).

 

 

 

Школа

Перша школа в с. Одрадівка була побудована ще до Жовтневої революції 1917 р. в кінці сучасної вул. Гагаріна. ЇЇ називали Горянською.

До 60-х років ХХ століття єдиного корпусу Отрадівської середньої школи не було. Діти навчалися у дві зміни в трьох приміщеннях, які не відповідали вимогам часу. 

Назріла необхідність побудувати нову школу. За цю важливу справу в

1963 році взялося керівництво місцевого колгоспу “Степовий”, зокрема Сторчак Віталій Михайлович. Завдяки його зусиллям, а також зусиллям колективу Каховсільбуду у 1965 році будівництво школи було закінчено.

Отрадівська ЗОШ. 1965 рік

 

На свято відкриття школи зібралась уся сільська громада. Почесне право розрізати стрічку було надано голові колгоспу “Степовий” Сторчаку В. Міністерство освіти УРСР високо оцінило внесок колективу колгоспу в справу освіти, нагородивши Сторчака В. почесною грамотою.

Піонерська організація носила ім’я Германа Степановича Тітова. Діти листувалися з космонавтом. У цей період у школі діяв КІД (Клуб інтернаціональної дружби). Школярі листувалися з ровесниками із соціалістичних країн світу.

У листопаді 1975 р. учні школи взяли участь у Всесоюзних іграх “Зірниця” та “Орлятко”. У 1976-1977 н. р. у 10 класі Отрадівської школи було введено автосправу. У школі працювала секція картингістів.

Майже кожен рік учні школи здійснювали екскурсійні поїздки до Києва, Ленінграда, Севастополя та інших міст Радянського Союзу.

У 1986 р. уперше в історії школи до шкільної сім’ї прийшли шестирічки.

Сьогодні Отрадівська ЗОШ І-ІІІ ст. є генератором суспільного життя       

с. Одрадівки, активним учасником різноманітних районних, обласних, усеукраїнських і міжнародних заходів, конкурсів, проектів.

 

Отрадівська ЗОШ І-ІІІ ступенів. 2013 р.

Сільська бібліотека

У 1950 р. завідувачем бібліотеки стає Бугайова Л.

1955 р. до роботи стає фахівець з вищою освітою Синицька Р. Бібліотека знаходиться в приміщенні сільського клубу, на території теперішнього парку Слави, саме там споруджено монумент Слави воїнам-односельцям, які загинули у роки Великої Вітчизняної війни. 

У 1957 р. бібліотека переходить у старе приміщення сільської ради по        вул. Леніна. Доступ до книг був обмежений і тому книги виносились у коридор і видавались читачам через віконце.

У 1959 р. бібліотеку приймає Піяйко Л. 

У 1979 р. відкривається нова бібліотека-філіал № 2 в кінці села, в приміщенні старої школи, купуються нові стелажі, столи, шафи. Книжковий фонд швидко зростає. Налічується близько 1,5 тис. екземплярів. До січня 1988

р. завідувачем бібліотеки працює Синицька Р.

У 1988 р. бібліотеку № 2 приймає Чумна О. Синицька Р. переходить у бібліотеку № 1.

У 1993 р. в зв’язку зі скороченням штату бібліотеки зводять в одну і очолює її Чумна О. Із часом приміщення приходить в незадовільний стан і тому бібліотеку переводять у новий Будинок культури. На місці старої бібліотеки жителі села у 2000 р. організовують церкву.

 

Церква в с. Одрадівка

У 2003 р. бібліотеку переводять у приміщення дитячого садка, де вона знаходиться і понині. 

 

Сільська бібліотека

Дитячий садок

До Великої Вітчизняної війни у селі було три колгоспи. У кожному з них на літній період відводився будинок, до якого матері приводили своїх дітей, яких не  можна було залишати вдома самих. Постійних людей по догляду за дітьми не було. Жінки працювали по черзі.

У 20-х роках колгосп ім. Сталіна виділив окремий будинок під дитячий садок. Першою завідувачкою стала Копійка М. Ясла–садок був сезонним. Дітей приймали на період польових робіт. Восени садок закривався. У той період заклад відвідувало до 90 дітей. 

У 1953 році у зв’язку із створенням двох груп: молодшої та старшої (у кожній до 40 вихованців), збільшується кількість працівників. У 1960 році відкрито третю групу. У 1970 р. відкрито нове приміщення та затверджено постанову про постійне перебування дітей у дитсадку протягом року. 

За вимогою часу у 1983 р. педагоги переходять на двозмінну форму роботи. Крім того в закладі працює чотири групи, в кожній по 2 вихователя та 1 няні.

Із 2 січня 2001 року заклад переведено на бюджет Одрадівської сільської ради. 

        

   Одрадівський дитячий садок                Вихователь Потась Л.  90-ті роки

Обеліск Слави

У 1968 р. в центрі села коштами колгоспу “Степовий” зведено Обеліск слави на честь 258 односельчан, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни.

Побудований він із граніту, привезеного із Житомирської області, і туфу, доставленого з Вірменії. На  Стелі, що входить до меморіального ансамблю, автоматично регулювалося освітлення зірки, періодично звучали мелодії траурної музики. У підніжжі Обеліска горів Вічний вогонь, біля якого струменіла вода. З особливою турботою вирощували одрадівці 258 ялин, які були привезені з Донецької області і висаджені біля Обеліска слави.

 

    Обеліск слави в с. Одрадівка                           Ялини біля Обеліску. 1983 р.

ВИДАТНІ ПОСТАТІ СЕЛА

Сторчак Віталій Михайлович

Народився 15 червня 1931 року в селі Родіонівка Велико-Богачського району Полтавської області у сім’ї селян. У 1950-1955 роках навчався в Херсонському сільськогосподарському інституті ім. Цюрупи.

Із жовтня 1955 року працював головним агрономом Попелацької МТС Сиваського району Херсонської області.

Після реорганізації МТС у 1957 році призначений на

посаду начальника Сиваської районної сільськогосподарської інспекції.

Із 1960 по 1994 рік – незмінний голова колгоспу “Степовий” (с. Одрадівка Новотроїцького району). 

Умілий, авторитетний керівник вивів господарство в одне з найсильніших по Україні. Колектив колгоспу “Степовий” на площі 7600 гектарів отримував по 47,4 центнери зернових з гектара.

У Одрадівці вирощували 50-центнерні врожаї пшениці, 100-центнерні - кукурудзи, тут     спорудили величезний           молочнотоварний          комплекс    із механізацією        та      автоматизацією    виробничих         процесів,    із           комплексом соціально-побутових служб для тваринників – ціле містечко у селі з асфальтом, квітами, двоповерховою спорудою. У господарстві ефективно використовували “мале” і “велике” зрошення, впровадили госпрозрахунок і бригадний підряд.

За успішне виконання і перевиконання виробничих планів очолюваний ним колгосп нагороджувався червоними прапорами, почесними грамотами, дипломами на рівні Союзу, республіки, області, району. Сторчак В. був делегатом з’їздів КПРС, КПУ, 10 років – членом обкому партії,  28 років – членом бюро райкому КПУ, 10 років – членом ЦК Компартії України.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 квітня 1971 року Сторча-     ку В. присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Нагороджений орденами Леніна (1971 р.), “Знак Пошани” (1967 р.), Жовтневої революції (1973 р.), Трудового Червоного Прапора (1977 р.), медалями.

Віталій Михайлович давно вже пенсіонер. Однак його добрі справи і щедру душу пам’ятають сучасники. І довго ще пам’ятатимуть нащадки. Луценко Іван Якимович

Народився 12 жовтня 1912 року у селі Отрадівка у багатодітній сім’ї. 

У 1931 році закінчив школу механізаторів за спеціальністю тракторист-машиніст. До війни працював механізатором у Сиваській МТС.

У 1941 році призваний до лав Червоної Армії, учасник

Великої Вітчизняної війни. У 1942 році демобілізований

після поранення.

Із 1943 до 1957 року – машиніст Сиваської МТС.

У 1958-1974 роках працював механізатором колгоспу “Степовий” у        

с. Одрадівка. Член КПРС з 1964 року.

У 1947 році за активну діяльність та доблесну працю нагороджений орденом Леніна. 

Прославився рекордними намолотами зернових – за жнива причіпним комбайном “РСМ-8” намолочував по 12000-16000 центнерів зерна. У 1966 році за особистий внесок у розвиток сільського господарства, доблесну працю присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Нагороджений орденом Жовтневої революції. 

Неодноразово обирався депутатом районної та сільської рад.

Після виходу на пенсію проживав у Херсоні.

Помер 9 січня 1993 року. Похований на Почесній алеї Центрального кладовища в м. Херсон.

Анікальчук Анатолій Афанасійович

Народився 16 грудня 1946 року в м. Боровськ Калузької області. У 1956 р. сім’я переїхала в с. Одрадівку. Анатолій Афанасійович закінчив 8 класів Отрадівської ЗОШ в 1963 р. і пішов працювати до колгоспу “Степовий”. У 1964 р. вступив до Новоолексіївського ПТУ, отримав професію тракториста.  

У 1965 р. був прикликаний на дійсну службу до лав Радянської Армії. Служив зв’язковим-ракетчиком

у Прикарпатському військовому окрузі. Нагороджений Грамотою за участь в змаганнях телеграфістів. Після демобілізації Анатолій Афанасійович повернувся до рідного села. З 1968-1969 рр. він працював секретарем комсомольської організації колгоспу “Степовий”, а з 1969-1976 рр. – трактористом. У 1976 р. він очолив третю комплексну бригаду. У 1977 р.         Анікальчук А. заочно закінчив Бехтерський сільськогосподарський технікум та отримав диплом агронома.

Праця Анатолія Афанасійовича була високо відзначена Радянським урядом. Указом Президіума Верховної Ради СРСР від 10 березня 1976 р. він нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. 

У 1978 р., 1979 р. і 1980 р. Анатолій Афанасійович – переможець соціалістичних змагань, нагороджений Дипломом ІІІ ступеня Виставки досягнень народного господарства УРСР.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.16. Сергіївська сільська рада (с. Сергіївка, с. Вознесенка)

 

За часів царювання Катерини ІІ (1762-1796 рр.), присиваські степи і придатні для поселення місця займали татари, які одночасно несли службу охорони кордонів, прикордонних постів, застав. Одним із місць поселенців була територія, яку вони називали Кульчі, нині – Сергіївка. Кульчі було розділене на дві частини: на північ від Сиваша розташовувався великий головний аул Кульчі, а вздовж Великої затоки, вниз від першої вулиці – малий аул Кульчі.

Перші історичні відомості про Кульчі відомі з 1820 р., масове заселення було в 1857-1860 рр. 

У 1864 р. Сергіївка – казенне село поруч з балкою Когенли. Населений пункт нараховував 41 двір. Населення становило:  чоловіків – 159 осіб, жінок – 149 осіб.

Населений пункт ріс, розвивався з кожним роком, його мешканці поставили за мету мати церкву та школу. Процес освячення місця під будівництво церкви відбувався в день свята Святого Сергія. Ось тому і село одержало нову назву – Сергіївка. Це було в 1883 р., а школу побудували в 19121913 рр., вона була двохкласна. До Першої Світової війни школа вже діяла, а церкву так і не вдалося збудувати.  

Поблизу Сергіївки знайдені поселення епохи мезоліту (10-8 тис. років тому) і епохи неоліту (VI-IV тис. до н. е.). Досліджені кургани з похованнями епохи міді-бронзи  (ІІІ-ІІ тис. до н. е.), скіфів, сарматів, а також кочівників ХІХІІ ст., знайдено вироби кіммерійського періоду (VIII-VII ст. до н. е.). 

У межах Сергіївської сільської ради знаходилися могили-кургани. Найвища із них – Прибережна; в наш час на ній встановлено водонапірну башту. Мабуть, вона відігравала головну роль сторожа. З її вершини було видно все, що відбувалося на території населеного пункту. Прибережна могила суміжна з Орловою могилою, яка знаходиться в с. Воскресенка недалеко від узбережжя Сиваша. На вершині Орлового кургану будували гнізда орли – вісники удачі татарських походів. Могила-курган Безіменна знаходилася майже в центрі села. Тут ховали заможних татар. Крім того, у межах Сергіївки було ще чотири могили, але вони не мали назви.  

Сергіївка розмістилася на березі оз. Сиваш. Найголовнішу роль в цій місцевості відігравали балки, які тяглися до самого с. Воскресенки. Весною вода в балках дуже сильно розливалася, утворюючи улоговини, які називались Великою та Малою затоками. Велика затока, сліди якої і зараз збереглися, тягнеться прямо в степ вздовж будинків сім’ї Кравченків та Журавльових. Мала затока захоплює частину переходу першої вулиці і проходить вздовж садиби сім’ї Алексийчуків. У наш час через ці затоки збудовані мости, а в давнину їздили в брід.

У 1928 р. організовано перше ТСОЗ “Новий шлях”. Його головою був Луначов Никифор Трохимович, але недовго, після нього головою став Загоренко Тарас Пилипович, а трохи згодом – Орлов Іван Петрович. З часом створено друге ТСОЗ “Світанок”, яке очолив Кальченко Мойсей Маркович. У 1929 р. організовано третє ТСОЗ “Плугатар”, головою якого став  Раєвий Федот Івлєвич. У 1930 р. ТСОЗи “Світанок” і “Плугатар” об’єдналися в колгосп         ім. Шевченка, головою якого став Заломіхін С. Є. У 1931-1932 рр. колгосп “Новий шлях” і колгосп ім. Шевченка об’єдналися в колгосп “3-й вирішальний”. Головами господарства у різні роки були Кутузов І., Затула Н., Васильєвський Д.

Колгосп славився своїми кіньми. Майстром цієї справи був Надєєв Д.

Спочатку господарство належало Новотроїцькій МТС, а пізніше – Громівській. 

На фронтах Великої Вітчизняної війни захищали Батьківщину 350 місцевих мешканців, 78 із них за бойові перемоги нагороджені орденами та медалями СРСР. 147 загиблим воїнам-односельчанам встановлено в 1970 р. обеліск, а також на їх честь посаджено березовий гай.

Після Великої Вітчизняної війни під керівництвом голови колгоспу Підіпригори С. було відновлено школу, Будинок культури, магазини, фермерські приміщення. 

У 1959 р. колгосп “3-й вирішальний” перейшов на грошову систему оплати праці.

1 вересня 1979 р. відкрито нову Сергіївську середню школу.

У 2002 р. в приміщенні старої школи відкрито першу в селі церкву.

До складу Сергіївської сільської ради Новотроїцького району входять села Сергіївка та Вознесенка. Населення Сергіївської сільської ради станом на 01. 03. 2010 р. становило 896 осіб.

Село Вознесенка засноване в 1868 році. Поміщик-німець Фальц-Фейн Ф.

побудував кошари на березі Сиваша. Для догляду овець необхідні були люди. У день релігійного свята “Вознесення” і прибули сюди перші мешканці. Біля       с. Вознесенка знайдена кам’яна скульптура кочівників ХІ-ХІІІ ст.

Життя селян у дореволюційний час у Присивашші було занадто тяжким. Солонці ледь повертали насіння, затрачене селянами на посіви зернових культур. На цілинних землях вже в червні вигорав весь трав᾽яний покров.

Через Громівку, Сергіївку, Вознесенку і далі через Сальково проходив знаменитий Чумацький Шлях. Частина селян того часу з сіл Воскресенки і Сергіївки чумакувала. Вони возили сиваську сіль до Криму, міняли її на продукти харчування, чим і годували свої сім᾽ї.

Станом на 01. 01. 2012 р. населення Сергіївської сільської ради становило 851 особу: с. Сергіївка – 740 осіб, с. Вознесенка – 111 осіб. Площа с. Сергіївки становить 273,4 га, а с. Вознесенки – 71,3 га. Площа сільськогосподарських земель – 344 га. Кількість дворів сільської ради складає 309: с. Сергіївки – 275, с. Вознесенки – 34.

 

 

 

3.17. Сивашівська сільська рада (с. Сивашівка, с. Садове,                    

с. Заозерне, с. Овер’янівка)

 

Сивашівка – село Новотроїцького району, розташоване за 18 кілометрів від райцентру. До найближчої станції Новоолексіївка – 2 кілометри.

 Село було засноване у 1908 році і налічувало у той час 50 жителів. У минулому Сивашівка належало до категорії хуторів. Жителі були казенними селянами і займалися сільським господарством. Першим поселенцем був поміщик Твердов, який згодом став власником 3 тисяч га орної землі та 2 тисяч га цілинної землі, яка використовувалася для випасу овець.

Із самого початку свого існування на хуторах Сивашівки жили бідняки. У селі налічувалось лише 3-5 сімей,  які мали в своєму господарстві коней. Голод і злидні змушували селян іти в найми до місцевого поміщика та в куркульські господарства сусідніх поселень.

Згодом на цих землях утворилися інші хутори, які з часом перетворились на населені пункти: Овер’янівка, Лугове, Садове, Родники.

На 1913 р. 99 % жителів с. Сивашівка були неписьменними, не було жодного спеціаліста з вищою та середньою освітою.

Радянську владу в селі встановлено у 1918 році. У 1931 р. Сивашівка ввійшла як восьме відділення до складу радгоспу ім. Фрунзе (с. Василівка).

Село і зараз часто називають Восьме. 

У 1936 році з земель с. Сивашівка та прилеглих  до нього поселень було створено радгосп “Червоний Сиваш”, за  яким було закріплено 6205 га орної землі, 4023 га пасовиська. У радгоспі на 1 січня 1963 року налічувалось 96  дворів із населенням 1463 чоловіки. До складу господарства увійшли хутори Овер’янівка, Одинадцяте, Сьоме. Першим головою радгоспу був Хоменко Василь Данилович. 

В основному господарство спеціалізувалося на вівчарстві, яке давало великі прибутки. А з 1953 року інтенсивного розвитку набули садівництво і виноградарство (100 га фруктових садів і 240 гавинограду). Новою галуззю виробництва стало ставкове господарство, яке займало площу в 450 га.

Розвивалася також така галузь як собаководство (Південна вівчарка). 

Радгосп був добре оснащений сільськогосподарською технікою: 33 трактори, 4 комбайни “Комунар”, 4 вантажні автомашини і 1 легкова. Усі ферми були механізовані. Оснащеність господарства сучасною технікою дозволила різко піднести продуктивність рільництва й тваринництва. 

Мирна праця сивашівців була перервана Великою Вітчизняною війною. У роки військового лихоліття 80 місцевих мешканців із зброєю в руках боронили рідну землю від загарбників, 35 із них за ратні подвиги удостоєні бойових нагород. 30 жителів Сивашівки віддали своє життя за визволення Вітчизни. У 1979 р. у селі споруджено пам’ятник загиблим воїнам-визволителям.

У 1957 р. головою радгоспу ім. Фрунзе був Бібе Григорій Якович. За його ініціативи було проведено 15 км водопроводу, закладено парк, споруджено житлові будинки для всіх трудівників. На будівництво було витрачено в 1958 році 7,7 тисячі карбованців, а в 1962 році – 19,7 тисячі карбованців. Крім того, було збудовано школу, тваринницьку ферму, кузню. Усе це споруджувалося з калиба, який тут виробляли. На поч. 60-х років ХХ ст. радгосп мав 100 га фруктових садів, 240 га виноградників, ставкове господарство займало площу

450 га. На вівцефермах утримували 22 тисячі овець, на птахофермі – кілька тисяч голів птиці.

Село було електрифіковане та радіофіковане. 

У 1978 р. збудовано двоповерхову школу на 320 учнів і двоповерхову школу-інтернат для 120 вихованців. Продовжувалося будівництво нових вулиць. Збудовано магазин, їдальню, двоповерховий торговий комплекс. Працювала лікарня на 25 ліжок, ветеринарна аптека. Для задоволення соціальних потреб громади відкрито відділення зв’язку, трансляційну радіосітку, АТС на 100 номерів, відділення банку. З допоміжних підприємств у селі працювали ремонтна майстерня та пилорама.

Всього по Сивашівській сільській раді на 60-ті роки ХХ ст. налічувалось

503 двори, населення – 1804, із них: чоловіків – 833, жінок – 971. Сивашівській сільській раді адміністративно підпорядковані села Сивашівка, Заозерне, Овер᾽янівка, Садове. Населення Сивашівської сільської ради у 2010 р. становило 1064 особи.

Заозерне засноване у 1906 р. Достовірні відомості про походження назви села невідомі, але є припущення: населений пункт з усіх боків оточений водоймами – це ставки та о. Сиваш, тому і знаходиться воно нібито за озерами. 

Овер’янівка заснована у 1907 р. Назва села походить від особистого імені одного з першопоселенців.

На сьогодні площа Сивашівської сільської ради складає 20499,5 гектарів:

с. Сивашівки – 3156,7 га, с. Заозерне – 7463,7 га, с. Овер’янівки – 7433,7 га,     

с. Садове – 2445,4 га. Кількість домогосподарств сільської ради – 399: с. Сивашівки – 283, с. Заозерне – 51, с. Овер’янівки – 13, с. Садове – 52.  

Станом на 01. 01. 2012 р., населення Сивашівської сільської ради становило – 942 особи: с. Сивашівки – 657 осіб (чоловіків – 299 осіб, жінок – 358 осіб), с. Овер’янівки – 27 осіб (чоловіків – 12 осіб, жінок – 15 осіб), с. Садове – 123 особи (чоловіків – 54 особи, жінок – 69 осіб), с. Заозерне – 135 осіб (чоловіки – 63 особи, жінки – 72 особи). Працездатне населення – 483 особи:    

с. Сивашівка – 301 особа, с. Заозерне – 82 особи, с. Овер’янівки – 15 осіб, с. Садове – 85 осіб. Непрацездатне населення – 459 осіб: с. Сивашівки – 356 осіб,    

с. Садове – 38 осіб, с. Заозерне – 53 особи, с. Овер’янівки – 12 осіб. 

ФОТОМАТЕРІАЛИ

                                                  

Голова радгоспу ім. Фрунзе Бібе Г.     Голова радгоспу “Червоний Сиваш” Павлов П. 

 

 

3.18. Федорівська сільська рада (с. Федорівка, с. Метрополь,                

с. Кривий Ріг)

 

Федорівка – центр сільської ради, розташоване за 15 кілометрів від райцентру і за 47 кілометрів від залізничної станції Новоолексіївка на лінії Мелітополь – Джанкой. Сільській раді підпорядковані села Кривий Ріг, Метрополь, Федорівка. Нині у Федорівці проживає 602 жителя. Кількість дворів за станом на перше січня 2013 року – 210.  

Метрополь - село, розташоване на північному сході району за 39 км від райцентру. Засноване 1916 р. куркулями Дмитром Бабаніним і Павлом Полянським. Назву село отримало від імені Бабаніна Д. (“по-сільському” його називали Митром, а літера “и” згодом трансформувалась у “е”) та прізвища     Полянського П. Площа – 15,86 км². Населення становить 336 осіб. Густота населення – 21,18 осіб/км². 

Кривий Ріг – село, розташоване в центрі району за 14 км від райцентру. Засноване 1927 р. Площа – 27,424 км². Населення становить  250 осіб. Густота населення – 9,12 осіб/км². 

Старожили села пам’ятають: перший, хто оселився тут звався Федір Бурдун. Так було засноване у 1923 році нове село, назване на честь першого поселенця Федора. Відомо, що цей чоловік був жителем села Громівка, – які обставини змусили його кинути рідне село – невідомо…

Пізніше в домі Федора Бурдуна було відкрито школу.

У 1929 р. у Федорівці був організований колгосп “Нове життя”, головою якого став Журавльов О. 

Уже на початку тридцятих років трудівники села боролися за одержання нечуваних у цих краях 100-пудових урожаїв.

Ця боротьба увінчалась значними успіхами. У 1939-1940 рр. передовикам виробництва вручалися медалі Всесоюзної сільськогосподарської виставки. 

Наступила чорна година для всієї України – Велика Вітчизняна війна.

Село Федорівку було окуповано восени 1941 року і перейменовано в общину Пенібер; старостою на селі було обрано Оверченка П. 

72 жителя села боролися проти загарбників, вони нагороджені бойовими орденами і медалями, 46 чоловік загинуло, приблизно 150 юнаків і дівчат було відправлено до Німеччини. 

3 листопада 1943 року село визволено від німецько-фашистських загарбників. 

Прийшла перемога. Федорівка відбудовувалась, почала жити новим життям, стала ще кращою.

   Після Великої Вітчизняної війни головою колгоспу був  Константинов Ілля, а першою колгоспницею – Рудич Тетяна. Пізніше головою колгоспу став Нестеренко Петро.

Агрономом до війни, у роки війни та післявоєнні працювала Лещенко Марія Степанівна.

Унаслідок укрупнення колгоспів до колгоспу “Нове життя” приєдналися колгосп “Жовтнева революція” (с. Кривий Ріг) та колгосп “1 Травня” (с. Першотравневе). 

Кожна сім’я, незалежно від того, яка її кількість, повинна була внести державі 500 літрів молока, 40 кг м’яса, 200 штук яєць. 

Землю орали кіньми, волами, але були й три трактори: ХТЗ (Харківський  тракторний завод), ЧТЗ (Челябінський тракторний завод) та Універсал.

Також працювало кілька бригад:

-                      Польова – ланковими були: Ганжа Марія, Федченко Марія, Півень Тетяна.

-                      Садівнича – бригадир Лобода Андрій;

-                      Городня – бригадир Тимошенко Степан.

Розвивалося і тваринництво. Завідувачем фермою великої рогатої худоби був Ус Іван Іванович, свинофермою завідував Тетерятник Степан Федорович.

Збір урожаю зернових проводився вручну і механізовано. Жінки косили косами, чоловіки, які повернулися з війни – молотарками. На той час був лише один комбайн “Сталінець”, якого руками або волами перетягували туди, куди було треба. По полю він не ходив, а був на стаціонарі.

Урожаї були непогані. На полях зернові давали по 40 центнерів з 1 га.

На дослідних ділянках до 50-60 ц. без поливу. Все це відбувалося завдяки працьовитості, дисципліни людей, які працювали на совість. Вихідних не було.

Працювали навіть на свята. Колгоспні поля завжди були чисті.

На той час в колгоспі було два автомобілі: ЗІЛ, на якому працював Лисенко Василь Якович і так звана “полуторка”, на якій працював Пузь Дем’ян Леонтійович. На своїх автомобілях вони пройшли всю війну від початку 1941 і до кінця 1945 і на них повернулися додому, щоб відбудовувати свій рідний колгосп, внести достаток державі, людям-труда, своїм сім’ям.

На той час тільки в с. Новотроїцьке працювала МТС, яка займалася в зимовий період ремонтом сільськогосподарських машин. Пізніше в колгоспі “Нове життя” було організовано свою тракторну бригаду. Бригадиром був призначений Доценко Іван Петрович, помічником бригадира – Кошель Ілля Андрійович. Секретарем партійної органіцзації був Пархоменко Борис Микитович, ветеринарним лікарем – Нестеренко Степан Йосипович, головним бухгалтером – Остапенко Петро Дем’янович, плотником – Федченко Микола Корнійович. 

 Були проведені значні роботи по благоустрою сіл. У 1947 році колгосп був нагороджений перехідним червоним прапором Міністерства сільського господарства УРСР та Республіканського комітету робітників і службовців сільського господарства, а також пам’ятним прапором Херсонського обкому КП України та облвиконкому.

У 1961 році на території Федорівської сільради було створено колгосп

“Перемога”. Добрим словом згадують федорівці голову колгоспу “Перемога” Ганжу Федора Федоровича. Усі 22 роки його правління, життя тут вирувало і кипіло. Господарство щорічно одержувало у середньому 15 тисяч тонн зерна, 2,5 тисячі тонн овочів, 700 тонн баштанних культур. Вироблялось до 600 тонн м’яса, 4166 тонн молока, 23 млн. штук яєць. Прибуток колгоспу сягав 4 млн. карбованців.

За наполегливу, самовіддану працю Федора Федоровича було нагороджено орденом Леніна, орденом Жовтневої революцій, двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденом “Знак пошани”, медалями та грамотами. Федорівці шанували і любили Федора Федоровича Ганжу за те, що створив для них всі умови для повноцінного життя, ніколи не відмовляв у допомозі. Вдячні односельці, колгоспники зробили свій внесок у спорудження пам’ятника, на довгу і сердечну пам’ять про керманича їхнього колгоспу “Перемога”. З холодного каменю височить постать літнього чоловіка, добрі очі якого як і колись дивляться на село і закликають: “Люди, бережіть і примножуйте все, що ви отримали у спадок від нас, – старшого покоління!”. 

У 1967 році в селі Кривий Ріг було споруджено монумент Слави полеглим воїнам. 

З 1982 федорівці довірили керувати колгоспом Лісецькому Володимиру Миколайовичу. Продовжуючи справу Ганжі Ф.,  Володимир Миколайович дбав про передачу досвіду в роботі від старшого покоління до молодшого. А стрижнем була турбота про врожайність, про хліб, як головну святиню. Велика повага до землеробської праці, підняття та уславлення цієї нелегкої справи.

Реформування господарства лягло на плечі нового керівника Дуди Миколи Івановича (1995-2000 рр.) Не зважаючи на важкі часи, новий керівник небайдуже ставився до проблем навчального закладу. Було повністю замінено опалювальну систему, учні одержували безкоштовні сніданки та обіди. Дбав керівник і про майбутнє села: за випускниками школи закріплювалися робочі місця у господарстві. 

За роки незалежності України село Федорівка істотно змінило свій зовнішній вигляд. Нині господарство має назву – агрофірма “Сиваш”. Шістсот жителів села здали свої земельні наділи у користування агрогосподарству. Кожен рік агрофірма виплачує орендну плату у формі продуктів харчування на суму 2500 гривень. Тепер у селі виникла третя бригада великого господарства “Сиваш”. У розпорядженні хліборобів трактори, комбайни, автомобілі та багато необхідного інвентарю до них. З їх допомогою селяни добре обробляють поля і щороку вирощують по 30 центнерів з гектара зернових.

У селі створено і працює 5 фермерських господарств, які також забезпечують наш район зерном і овочами.

Нові відносини справжніх власників зумовили працювати всіх по-новому. Багато трудівників села створили в Федорівці орендні підприємства які функціонують уже не перший рік. 

У селі є тепличні господарства, які радують жителів району ранніми огірками, редискою, капустою. А які гарні кавуни і дині вирощують агрономи нашого села. 

І все це паростки нового агробізнесу,  що допомагає становленню молоді села.

А яка чудова аптека прикрашає центр населеного пункту, забезпечує жителів всіма необхідними ліками. Завдяки приватному підприємцю Солодраю Івану Вікторовичу філіали Федорівської аптеки є по всьому Новотроїцькому району і навіть за межами. А ще багато пропозицій по співпраці не реалізовано в селі.

Відродження села в нових умовах – завдання громади, жителів цього куточка України.

ФОТОМАТЕРІАЛИ

   

                    Госпмаг. 1955 р.                                         Будинок торгівлі

 

                    Школа. 1960 р.                                   Будинок культури. 1960 р.

        

Монумент Слави. 1967 р.

         

           Вулиця Фрунзе. 1960 р.                      Центральна площа села. 1967 р.

        

           Сільська рада. 1970 р.                Будівля правління колгоспу “Перемога”     

 

Члени правлінні колгоспу “Зелений Гай” у с. Метрополь. 1938-1939 рр.

 

Нестеренко П.

 

 

3.19. Чкалівська сільська рада (с. Чкалове, с. Ковильне,                    

с. Воскресенське, с. Двійне)

 

Багато племен і народів населяли Таврійський степ. Тут кочували скіфи, сармати, половці. З Х століття в Нижньому Придніпров’ї в небезпечному оточенні кочовиків почали виникати слов’янські поселення. Знищуючи на своєму шляху все живе, пронеслися над степом орди татаро-монголів. З ХV століття грабували землі Південної України і уводили людей в рабство турки та кримські татари. Тривалий час російські ратники та українські козаки вели сумісну боротьбу з ними. І лише в кінці ХVІІІ століття, з приєднанням Криму і Північної Таврії до Російської імперії, з’явилась можливість спокійного розвитку цього краю. 

Катерина ІІ вирішила перейняти досвід імператриці Австрійської Марії Терезії, яка вдало колонізувала угорські степи селянами із Швабії. Російська імператриця вирішила запросити колоністів з Німеччини, Франції, Голландії і поселити їх на Півдні Російської імперії.

Вона пообіцяла їм майбутнє, якого ніколи не було б у них вдома. А отримавши власність, вони стануть її надійними охоронцями, живим бар’єром на шляху ворогів.

 Із сер. ХVІІІ ст. дозволили вивозити мериносних овець з Іспанії, багато європейців із хистом підприємця, розбагатіли на продажі  вовни. Вона дійсно ставала “золотим руном” для тих хто, зумів скористатися миттю. Досить успішне положення на світовому ринку зайняла Німеччина. У Росії на той час вівчарство знаходилось лише на початковій стадії. Тому уряд надавав пільги поміщикам, колоністам і навіть давав племінних овець, які тоді дорого коштували – так як мериносів виписували із закордону і тварини масово гинули в дорозі.

Звістка про вербування докотилася і до Ангальт-Кетенського герцогства. Герцог Фердинанд вирішив випередити Саксонію у продажу  Росії благородних порід овець і в заснуванні власної колонії. Придбав у Дніпровському повіті Таврійської губернії 2 ділянки землі: приморську (№ 47, Дофіне) і материкову (№ 71, майбутня Асканія, S – 42345 десятин). На цю територію герцог Фердинанд повинен був переселити німців зі своїх володінь у Німеччині. Від нього вимагалось удосконалювати землеробство, утримувати велику рогату худобу, мериносів і арабських скакунів, встановити домашні стани для вироблення сукна.

2 березня 1828 року вийшов наказ російського імператора Миколи І про утворення в Російській імперії нової німецької колонії. На вічне користування, з правом наслідування герцог Ангальтський отримав в Таврійській землі 50000 десятин з усім, що знаходилось на ній і в її надрах.

Всього територія складала 600 км². Колоністи з даної території звільнялись від рекрутства, мали право безмитно займатися виноробством, різними ремеслами, а також займатися торгівлею, не придержуючи постанови про гільдії. Транспорт з Ангальта до Росії звільнявся від усіх митних зборів. Проте Микола І пред’явив і деякі умови до іноземних колоністів: землі відбирали, якщо не буде знаходитися на території біля 20000 голів овець та достатня кількість переселенців для нагляду за ними. Володіння неодмінно повинно було залишатися неподільним. Не дозволялося також селитись на даній території селянам Російської імперії, чи на основі даного володіння придбати інше з кріпосними селянами, проте володар має право збільшувати свою територію шляхом викупу навколишніх земель і для праці в колонії можуть найматися вільні люди.

Через територію колонії проходив великий соляний шлях (чумацький шлях) – це 4000 десятин безпорадної землі. Проте з іншого боку, таке розташування було в усіх відношеннях вигідним для торгівельних відноси.

Не дивлячись на мізерні пасовища і ранні морози, після чотирьох місяців ходу, німці пригнали худобу на місце майже без втрат. Всього було здійснено три таких експедиції, і наприкінці 1830 року на фермі було сконцентровано стадо, яке складалося з 8 тисяч овець.  

Також до колонії прибули сім’ї ремісників, пастухів, а з останніми переселенцями - і сортирувальники вовни, винороби, вчителі та пастор. Всього нараховувалось близько 300 колоністів.

Новий власник, Герцог Ангальт-Кетенський, для розвитку вівчарства, на даній території збудував вівчарні. Одна з них на місці майбутньої економії Доренбург. 

Найбільшу цінність господарів – овець – пасли татарські пастухи (чабани). Життя чабанів було дуже простим у питаннях побуту. У кожного було три помічники (підпаски). Свій нехитрий скарб перевозили на арбі (двоколісній), з собою возили посуд і запас харчів на кілька днів. Гарячу їжу готували тільки біля колодязів, небезпідставно остерігаючись степових пожеж. Пара волів, яка супроводжувала чабанів, використовувалася в основному для підняття води з колодязів, які були викопані в певних місцях степу. Крім цього є відомості про те, що вже в той час велася профілактика степових пожеж. Кошари та скирти сіна оборювалися, тобто існувала певна протипожежна безпека. 

Відповідний контроль та нагляд за чабанами здійснювали німецькі головні пастухи, спеціалісти – вівчарі, інспектор вівчарень та управитель. Кожний головний пастух мав під своїм наглядом близько трьох стад. Він повинен був забезпечувати облік, таврування тварин, піклуватися про харчування підпасків. Їх нараховувалось по три чоловіка на стадо. Виконували вони також функції охоронців.

У травні 1832 року нові володіння інспектував герцогський таємний радник з питань фінансів фон Бєр. Він був приємно вражений побаченим, та все ж зробив одне зауваження, що нові володіння не мають офіційних назв. Тоді радник і запропонував економію назвати Асканія-Нова, на згадку про давню фортецю герцогів Ангальтських, до речі, вони отримали в 1830 році також і титул графів Асканійських. А територію, де була одна з найбільших вівчарень, назвав Дорнбург, за назвою також одного з ангальтських поселень.

У 1836 році Дорнбурзі  нараховувалось 26 дворів. Навколо маєтку був голий степ, порослий багатим різновидом трав та ковилою. У ньому випасали тисячі отар породистих овець. Жили тут переважно німці, які прийшли на цю територію разом із герцогом Ангальтським. Вони спостерігали за чабанами, які випасали худобу герцога. Вирощували виноград та займалися землеробством.

Це було складно, адже в степу - великі проблеми з водою, особливо з питною.

У 1831 році посуха розорила все господарство Асканійської колонії.

21 місяць в Таврійській землі не було дощів.  Палюче сонце випалило все. Місцевість стала схожа на дику пустелю. Загинули гурти мериносних овець,  голландські і швейцарські бики, надіслані з Кеттена. Взимку був знищений виноград, привезений з Криму, та до того всього ще й саранча та холера, яка скоротила населення Таврії в три рази.

Господарство опинилося на стадії банкрутства. Було важко відновити збитки, які виникли внаслідок посухи, саранчі та холери. Ситуація ще й більше ускладнювалась через некомпетентне керівництво колонією. Після смерті герцога Ангальт-Кеттенського ця територія переходила з рук в руки і стала яблуком розбрату між спадкоємцями. Управителі змінювались дуже часто.

Із 300 колоністів половина повернулись до Німеччини. Не було кому працювати на полі, на пасовищах, третину території брали в оренду татари. Вівці – головний продукт колонії, були чахлі, з поганою вагою. Через недостатню кількість води, вовна продавалась немитою, за самою низькою ціною.

У 1856 році, після закінчення Кримської війни, герцог АнгальтДесаутський (на той час власник території Асканії-Нова) вирішив якнайшвидше продати маєток, від якого накопились борги в мільйони талерів. Затрати на ведення господарства в кілька разів перевищували прибутки. За АсканієюНовою закріпилась дурна слава. Нікого не приваблювала ця територія, яка  вважалась збитковою і неперспективною.

Єдиний поміщик, котрий звернув увагу на ці степові території Таврії був Фрідріх Фальц-Фейн. 

16 серпня 1856 року був підписаний історичний документ – купча, за якою 49375 десятин землі переходили у володіння до Фрідріха Фальц-Фейна.

6 жовтня купча була затверджена Сімферопольською судовою палатою.

Ф. Фальц-Фейн відразу з великим натхненням взявся за справу. Навіть сама природа була на його боці: посуха припинилась, пішли дощі. 

На початку ХІХ століття батько Фрідріха, Йохан Фейн, був одним з перших колоністів Південної Російської імперії. У 1824 році Фрідріх Фейн, сповідуючи батьківську справу, став першим на півдні Росії вівчарем, у якого нараховувалось тридцять тисяч мериносів, проте посуха, того ж 1831 року, за одне літо винищила все стадо, від якого залишилось лише триста голів. Довелось починати все з самого початку, і лише через чотири роки він зміг відновити кількість овець, яка була до посухи.

У Фальц-Фейнів були найбільші стада, найкращі барани-виробники “негреті”, новітні вовномийні машини, найтонша “шовкова” шерсть, яка побила всі світові стандарти. Мериноси були головним багатством декількох поколінь Фальц-Фейнів. Розвиваючись біля ста років, вівчарство удосконалювалось до тих пір, поки їх вовна ставала поза конкуренцією. Постриг фальц-фейнівських овець давав 12 фунтів вовни, а в інших господарствах по всій Росії лише 6.

Продавали її за ціною, встановленою на лондонському ринку. У кінці 80-х років ХІХ століття відбулось зниження цін на вовну через появу на міжнародному ринку австралійських мериносів. Багатьох це розорило. Вигідніше стало вирощувати пшеницю.

За заслуги Фейна у Кримській війні (1855-1856 рр.) імператор Олександр

ІІ дозволив єдиній дочці Фрідріха Фейна Елізабет, яка вийшла заміж за Йогана Пфальца, носити подвійне прізвище – Фальц-Фейн та надав дворянське звання. Причиною зміни прізвища “Пфальц” на “Фальц” було скоріше за все те, що сполучення літер “пф” для слов’янської вимови не характерно (важке для мовлення), тому це поєднання випало. Так виник поміщицький рід ФальцФейнів.

Від вищезгаданого шлюбу народився син Едуард, який став засновником Асканійського заповіднику. Його дружиною була Софія Богданівна Кнауф. У подружжя Фальц-Фейнів було семеро дітей: шестеро синів (Фрідріх, Олександр, Густав, Карл, Микола, Вольдемар) і одна донька (Лідія). 

Фальц-Фейн Едуард Іванович відзначався активною громадською діяльністю у повіті. У 1869 році він обирався гласним Дніпровського та Таврійського земства, в 1869 та 1871 році почесним мировим суддею повіту, був активним меценатом (як і всі з родини Фальц-Фейнів). 

Едуард помер рано (у 1883 році у віці 47 років). Відразу після його смерті Софія Богданівна одружилась з братом покійного чоловіка – Густавом. У 1890 році  в 45-річному віці вмирає і Густав.

Дякуючи шлюбним відносинам з рідними братами, в руках Софії Богданівни опинилась подвійна доля спадку. Та ще й Емілія (1852-1918 рр.) (в першому одруженні Горни (Хорни), в другому – Стіффель), сестра Едуарда та Густава в 1884 році передала за дарчою своїм племінникам 14700,1 десятин землі біля Дорнбургу.

Клан Фальц-Фейнів став ще більш могутнім. Вперше його очолила        жінка – Софія Богданівна. Вона стає єдиною спадкоємицею величезних маєтків в 30137 десятин землі. А через рік вони вже становили 101566,3 десятин землі.

Величезні володіння Фальц-Фейнів управлялися 4 економічними конторами: Чапельською або Асканійською (володіння Едуарда Фальц-Фейна),

Преображенською і Максимівською (володіння Густава Івановича), Успенською (володіння Софії Богданівни). 

Фальц-Фейни розуміли, що головною надією на виживання в степу є вода, з якою на цій території були великі проблеми. Та все ж, у 1887 році на глибині 70 метрів від земної поверхні вдалося досягнути пласту гарної чистої води. 

Оскільки тиск в артезіанському колодязі (ввів англієць Вікінг) діяв лише до висоти рівня ґрунтових вод, потрібен був якийсь устрій для того, щоб доставити воду на поверхню землі. Вирішили в колодязь спустити залізну ємкість на глибину 20 метрів, в цю ємкість вставили 2-3 артезіанських труби діаметром 15 сантиметрів кожна. Встановили простий насосний устрій, який подавав воду з колодязя у водонапірну башту з резервуаром на 8000 відер.

Збудували такі башти в Дорнбурзі та в Асканії-Новій. 

Із часу продажу володіння, неминуче повинно було змінитися життя колонії в цілому. Серед жителів, більшою частиною німців, у роки, коли господарське положення погіршилося, збільшилась кількість росіян та українців: проблеми, які виникли, зменшили поповнення з Німеччини. Та й місцева робоча сила була значно дешевшою. Крім постійних робітників, щорічно на літні польові роботи наймали тисячі сезонних працівників. За сезон з 15 травня по 1 жовтня чоловікам платили 60-65 карбованців, а жінкам –  35-45 карбованців. Ось який пункт був у договорі найму: “Если кто заболел, то ложится в больницу за свой счет, а по выздоровлению отлежанное время должен отработать. Если умер и за ним будет значиться долг экономии, то долг погашается его имуществом”.   

Нові господарі почали створювати своєрідний оазис в степу. Посадили саджанці різних дерев та кущів, створили чудові парки і сади. Посадили парк у 1888 році. Він став відрадою для всіх жителів села (парк зберігся  і до сьогоднішнього дня). У центрі знаходився став, а круг нього – невеличкий лісок. У ставу водились золоті рибки та плавали білі й чорні лебеді. Посередині ставу піднімався острівець, до якого можна дібратися тільки по воді. Майже поруч височать три гірки, утворені ґрунтом від викопаного водоймища. Таких ставків на території села було вісім, та до теперішнього часу зберігся тільки один. 

Фальц-Фейни багато коштів витрачали на вдосконалення своїх садиб, зведення розкішних будинків на всіх своїх фермах. Був такий будинок і в Дорнбурзі. Панський будинок був триповерховий, перед ним – став. 

Навколо будинку були посаджені різнокольорові кущі троянд. На третьому поверсі був збудований балкон, який розташовувався точно за периметром будинку. Пан з цього балкону спостерігав за робітниками (на сьогоднішній день від панської садиби залишилася лише маленька частина по вулиці Садовій). Під будинком знаходився погріб, у якому вільно розминалися дві підводи з кіньми, що завозили городину та фрукти із саду. Весь панський маєток був обгороджений парканом з цегли, яка вироблялася на місцевому цегляному заводі. Кожен виріб заводу (цегла та черепиця) був позначений “фірмовим” знаком “Е. Д.” – Економія Дорнбург. 

Коли пана не було в економії, то нею керували представники поміщиків. Останнього з них німця Кельнера, боялися всі, навіть більше, ніж пана. Він був дуже суворою людиною. Найбільше за все німець любив порядок. Кожного ранку селяни замітали, загрібали, а він завжди робив перевірку.

У садибах Фальц-Фейнів до 1912 року було більше 2000 робітників. Жили вони родинами у великих казармах з цегляною підлогою і двоповерховими нарами по 15-16 родин у кімнаті. Сезонні працівники жили в куренях на полях і в конюшнях, які були вільні в літній період. Ці будівлі збереглися і до сьогодні.

Зараз їх називають “Циганські”. У радянські часи туди селили по 10 сімей на одне крило із спільним коридором. Людей було багато, жили  дуже шумно, звідси пішла і назва.

У 70-80-х роках XIX століття в Дорнбурзі працював фельдшер, який надавав медичну допомогу хворим робітникам. На думку деяких дослідників це був приклад елементів соціального господарства.

Характерною особливістю ведення господарства Фальц-Фейнами було те, що застосовувалася будь-яка інновація науки і техніки після апробації на полях і худобі в маєтку. Новаторство Фальц-Фейнів знали не лише в Україні, а й за її межами. Зокрема, кримські татари приїздили в маєток купувати породистих овець.

Робота на землі господарства була в значній мірі механізована. На жнивах 1893 року працювало 1100 машин. Постійні і кваліфіковані робітники в маєтку були на особливому рахунку у господарів. Практично всі робітники отримували постійну заробітну плату та житло. Прості робочі, а особливо ті, хто працювали чесно й сумлінно, одержували премію від поміщика. Крім цього, обов`язково (до кінця XIX століття) робочим давали натуроплату продуктами. З початку XX століття такий вид оплати був відмінений. Виплачували зароблене тільки грошима.

У 1896 році брати Фальц-Фейни повстали проти матріархату і почали вимагати від матері розділу батьківського майна. Брати кинули жереб. Володимир отримав Асканію-Нову, Олександр – Гаврилівку (Фальц-Фейново), Густав, третій брат, – Миколаївку, Карл отримав маєток біля Чорного моря, Миколай жив в Макленбурзі, а в свою Даровку приїздив лише влітку. Єдина дочка Софії Богданівни – Лідія не приймала участь в розподілі майна, але брати купили для неї Любчу з великим палацом у готичному стилі і лісом на кордоні Білорусії з Польщею. Фрідріху дістався Дорнбург. Та побачивши, як брат всім серцем полюбив Асканію-Нова, отримав золоту медаль за проект парку, Володимир обмінявся з братом землями. Таким чином, Володимир почав управляти Дорнбургом, проте юридичних прав на це помістя він не мав.

Володимир у своєму господарстві застосовував велику кількість нововведень. Серед них, наприклад, використання верблюдів для транспортних потреб та їх розведення. Фальц-Фейни першими серед сільськогосподарських виробників Російської імперії застосували штучне запліднення тварин. Вони підготували спеціалістів та допомогли ввести цей спосіб в усі господарства півдня України.

На початку XX століття в маєтку вже була електростанція, потужні насоси діставали воду із колодязя. Використовувалися механічні косарки. Для цієї техніки потрібні були механіки, які поселялися на постійне проживання. 

Існував на території маєтку і завод англійських коней. Коні з цього заводу були відомі далеко за межами повіту. 

Володимир робив акцент не лише на овець-мериносів, а й розводив стада сірої української худоби. На початку ХХ століття в Дорнбурзі їх нараховувалось понад 6 тисяч голів.

Із часів Володимира, було посаджено чудовий фруктовий сад на межі економії. У ньому були вишні, яблука, персики, абрикоси. Вирощували і виноградники.

На кошти Володимира в маєтку збудували млин, де робили для місцевих жителів борошно із власного зерна.

Володимир також збудував цегляний завод. Який виробляв цеглу із місцевої глини та піску. Біля заводу були своєрідні шахти, де добували цю сировину. Кожен рік завод випускав близько 1 мільйону цегли.  Підприємство утримувалося на кошти Фальц-Фейна В.

У своєму маєтку в 1898 році на власні кошти збудував школу. Діти навчалися в школі, а влітку працювали на полі. Після закінчення школи (навчання близько п’яти років) продовжували навчання у поміщика в сільськогосподарських майстернях. А потім йшли працювати самостійно. 

У святкові дні всі робітники збиралися в Асканії-Новій, де проводилися ігри, змагання. Особливо цікавими були кінні перегони. Туди ж із Дорнбурга приїздив оркестр, який грав протягом всього дня. Призи переможцям вручала Кнауф Софія Богданівна, а оркестр грав туш для переможця.

Отже, з часу заснування дана територія належала до земель колонії німецького герцога Ангальт-Кетенського – Асканії-Нової. Сюди переганяли отари овець на літній, а іноді й на зимовий період. З 1856 року змінився власник помістя – Фейн, який дуже вдало організував господарство. Згодом господар породичався з німцем Фальцем. Так виник поміщицький рід ФальцФейнів, що стали новими господарями у Дорнбурзі.  

Таким чином, всі нововведення, які започатковувалися в Асканії-Новій, знайшли свій відгук і в Дорнбурзі. Тут був зведений триповерховий будинок, посаджений парк, створені водоймища. На початку ХХ століття в межах Дорнбурга були побудовані електростанція, цегляний завод і конезавод. Господарство базувалося на праці місцевих жителів та найманих робітників. У 1896 році власником Дорнбурга став Фальц-Фейн Вольдемар, який зробив дуже багато для процвітання маєтку. На основі досліджень виявлено, що до 1913 року господарство не тільки мало чудовий вигляд, а й приносило значні прибутки.

Рубіж ХІХ і ХХ століть – це не тільки період суттєвих соціальноекономічних змін, а й час радикальних суспільно-політичних зрушень, значною мірою зумовлених революційними подіями 1905 - 1907 років та громадянською війною на теренах України. Події революції стали виявом загальнонаціональної кризи, яка загострилась на початку ХХ століття у зв’язку з економічною кризою та поразками Росії під час війни з Японією. 

Події революції 1905 - 1907 року не пройшли осторонь Дорнбургу.  Стурбований ситуацією в маєтках Фрідріх Фальц-Фейн, 30 листопада 1905 року, написав лист таврійському губернатору з проханням надіслати йому війська для охорони володінь в Дніпровському повіті.

Чим більше поширювалась популярність маєтку, тим більше власник прагнув до збереження порядку та спокою. Спостерігаючи за подіями в західній частині повіту просить призначити на постій в Асканію-Нову та до брата Володимира в Дорнбург, козаків чи кримців за власний рахунок і повне утримання. 

У грудні 1905 року надійшла телеграма командуючого військами Одеського військового округу Каульбарса таврійському губернатору з проханням надіслати каральні війська в Дніпровський повіт для придушення аграрного руху: “Негайно необхідно назначити загального розпорядника військами, бажано ротмістра Ніколаєва”. До Дорнбургу надіслали 10 чоловік з 6 сотні 7 Донського козачого полку.

Володимир був досить діяльною людиною, брав активну участь у земському житті краю. У 1906 та 1909 роках обирався гласним повітового земства, в 1907 та 1910 роках - мировим суддею, в 1907 році – почесним доглядачем Олешківського міського училища, неодноразово очолював виставочний комітет Каховського ярмарку, а також Каховське відділення Російського товариства правильного мисливства.

3 червня 1907 було опубліковано царський Маніфест про розпуск ІІ Державної думи і новий закон про вибори до ІІІ Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялися виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період – період реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905-1907 року: перша російська революція зазнала поразки.

До 1915 року Володимир був депутатом  ІІІ  Державної думи. У ці роки він намагався втілити як власні ідеї, так і ідеї  Фрідріха в закони. Наприклад, він склав проект про захист прав найманих робітників, із якими в багатьох господарствах, звертались не гуманно. Братів також зв’язувала ідея тісного союзу Росії з Німеччиною, і Володимир намагався перешкодити зближенню з Францією, яка втягувала Росію у війну з Німеччиною.

У багатьох районах Російської імперії було введено “військовий” або “особливий” стан. Таврійська губернія тривалий час перебувала в стані посиленої охорони. У цьому регіоні заборонялися будь-які збори, наради, навіть не дозволялось збиратися декільком особам у приватних квартирах.

Після революції активно запрацював репресивний апарат. Відбувались масові арешти та засудження за звинуваченням  у “політичних злочинах”.

Після придушення в країні революції становище робітників у Дорнбурзі погіршало. Про це красномовно свідчать хоча б такі рядки з листа особистого приятеля Фальц-Фейна німецького професора Гекка Л., який побував у АсканіїНовій в 1909 році: “...а працюють вони (робітники в маєтку Фальц-Фейна) від зорі до зорі, з необхідними перервами для їжі, які однак не є перервами для відпочинку. Відпочивають після такої праці просто неба, навіть коли надворі холодно. Ця людина вимагає від робітників всього, що тільки можна”.

Столипінська аграрна реформа (1906-1911 роки) не змінила ситуацію в Дорнбурзі. Ще з кінця XIX століття господарство поміщика базувалося на найманій праці селянських робітників. Щорічно господар наймав потрібну кількість робітників на ринку праці в Каховці. Робітники виконували багато роботи за невелику платню.

Нещадна експлуатація не відлякувала наймитів, бо для основної маси це була єдина можливість заробити. Склад робітників, які жили в Дорнбурзі, постійно змінювався. Це люди, яким необхідно було заробити. Працювали переважно по сезону. На початок Першої Світової війни, наприклад, в селі постійних жителів нараховувалося не більше 40 чоловік. В основному вони наглядали за худобою та ставками. Сезонні робітники працювали в саду та на полі.

З початком XX століття до 1916 року розорані поля становили приблизно 17% від площі всіх земель маєтку. Вся інша територія була пасовиськами.

Справжньою подією для Таврійської губернії стало 29 квітня 1914 року, коли цар Микола ІІ приїздив до Асканії-Нова. З усіх помість зібрались службовці, прийшли селяни, козаки на чолі з полковником Сологубом, які знаходились на службі у Фальц-Фейна Ф. На своєму аероплані прилетів з Доренбургу племінник Олександр, задів крилом арку, через яку повинен був  проїжджати Микола ІІ, її ледве встигли привести до ладу. Володимир привіз оркестр, відомий у маєтку, зі свого помістя, який зустрічав царя Миколу ІІ по приїзді в Асканію-Нову та грав музику цілий день.

Не встигли люди отямитися від першої революції, як країна опинилась в полум’ї Першої Світової та громадянської воєн. Ці війни перетворили українські землі на об’єкт експансії, арену військових дій, а їхніх жителів – на учасників братовбивчого протистояння. Економічна розруха привела до підвищення політичної активності простого населення. 

Після оголошення про початок Першої Світової війни молоді хлопці Доренбургу пішли на фронт. В їх лавах був і племінник Володимира - Олександр.

Він був досить активним підлітком, любив конструювати літаки. Він здійснив кілька вдалих польотів із володіння дядька до Асканії-Нова та назад на власноруч збудованому аероплані.

У маєтку, племінник Володимира – Олександр будував свій перший моторний літак. З усіх маєтків Фальц-Фейнів він обрав саме Доренбург, можливо тому що тут були зосереджені кваліфіковані працівники, механіки, котрі втілювали в життя його ідею. Але закінчити роботу їм не вдалося. Як тільки розпочалась війна, Олександр все покинув і пішов добровільно на фронт. Він мріяв стати героєм і отримати Георгіївський хрест. Та не вдалося молодому хлопцю дожити до кінця війни. Його літак був збитий австрійцями, потім він опинився в полоні, де і помер від ран. На той час йому було всього двадцять три роки. 

Закон проти “німецького засилля”, який в першу чергу стосувався тих, хто не сповідував православну віру, став зеленим світлом для розбійників і злочинців, які грабували німецькі поселення. Німців замучили обшуками і конфіскацією майна. У Володимира в маєтку, коли він був відсутній, без ордеру, зірвали замок сейфу та вкрали всі документи разом із коштовностями його дружини.

У цей час та території маєтку пішли плітки, немов Володимир на літаку вночі перевозить на фронт німцям провіант. Місцевий пастух щось бачив вночі на небі, і дав свідчення. Наступного дня прибули жандарми і поліцейські в маєток, знайшли літак без мотора і з почуттям повного задоволення склали протокол і наклали на нього арешт.

Перша Cвітова війна, Лютнева революція, економічна розруха призвели до підвищення активності простого населення.  У Доренбурзі була створена Рада робітничих і селянських депутатів та комітет економії, які підтримували зв’язок з Херсонською радою. Точної дати організації комітету не встановлено. Відомо тільки, що 30 серпня 1917 року Херсонська рада повідомляла Петроградський Центральний Виконавчий Комітет рад: “...ми маємо зв’язок з такими Радами робітничих і солдатських депутатів та комітетами економій...”.

За цим іде перелік, де значиться і Доренбург (Дніпровського повіту).

У 1917 році в маєтку Доренбург було утворена підпільна робітнича група. Очолив її селянин Пелюшенко С. До неї входило п’ятнадцять чоловік. Коли звістка про революцію докотилась до Асканії-Нової, Фальц-Фейн із сім’єю вирішує їхати за кордон. 28 лютого 1918 році Володимир залишає свій маєток на управителя Анацького, а сам виїздить за кордон і по дорозі зупиняється в Сімферополі на декілька днів. Про від’їзд дізнався актив підпільної робочої партії. 5 березня, вночі, Пелюшенко С. зібрав робочий актив і, вони прийняли рішення: здійснити розправу над Фальц-Фейном і його дружиною. Двом молодим працівникам Примі М. та Вишневському С. доручили цю справу. Озброїли їх двома гранатами та наганом, дали гроші. Але вони приїхали на 2 години пізніше. Пароплав, на якому повинні були відпливати Фальц-Фейни, вже був в морі. Так, не заставши Фальц-Фейнів Прима М. та Вишневський С. ні з чим повернулися додому.

Тим часом, вихор подій пронісся на колишніх територіях Фальц-Фейнів. Нова революційна влада в помісті проіснувала недовго. Вже у квітні 1918 року в селі з’явилися австро-німецькі окупаційні війська. Почалося відкрите пограбування населення. До осені окупанти вивозили хліб, худобу, те, що складало найбільшу цінність для селян Таврії. Почалось гоніння на робочий актив. За наказом управителя Анацького і механіка Познухова, було заарештовано 6 чоловік. Вони просиділи під арештом 3 доби, а потім Микита Прима і Андрій Солоденько втекли до Агайман і влаштувались там на роботу.

Після того, як окупаційні війська покинули Україну, влада в селі до кінця 1920 року постійно переходила із рук в руки. Тому місцеві жителі створювали загони самооборони. Протягом 1919 року мешканці села брали участь у партизанському русі. Кілька разів вони обороняли село і район від розграбування різними бандами, які наводнили в той час південні степи України. 

Для захисту території, акліматизаційного парку і цілинного степу при маєтку Асканія-Нова були оголошені Декретом Раднаркому УРСР національним парком. Право на охорону заповідника надавалось комісару національних парків “Асканія-Нова” і “Елісаветфельд” Козлову Петру Кузьмичу (видатному радянському досліднику Центральної Азії, члену АН УРСР).

20 липня 1918 році комісару Козлову П., Рада Всеросійського з’їзду коноводів та власників кінних заводів, який відбувся в Москві, надіслали листа, де закликали до збереження цінних кінних заводів ремонтного сорту при маєтках: Асканія-Нова, Преображенка, Дорeнбург. “Виконавчий комітет Ради Всеросійського з’їзду  просить вас і уповноважує при охороні маєтку АсканіяНова, дорученої вами академією наук, Географічним товариством і Природоохороною комісією звернути вашу увагу також на охорону і на збереження в цілісності кінних заводів. Зі свого боку Рада обіцяє вам в цій праці надавати повну співпрацю, а також просить вас повідомляти її з питань, які відносяться до охорони названих кінних заводів”.

У роки громадянської війни на території Доренбургу боїв не було. Але через територію села часто проходили білі та червоні війська. Відомий епізод, коли денікінці захопили владу в повіті, загін махновців, біля Доренбургу, серед білого дня змішався з чередою корів і непомітно зайшов до Новотроїцька, де вже знаходився загін денікінців. Махновці, перебивши частину денікінців, для яких наступ був дуже несподіваний, швидко зникли. Ті денікінці, котрі залишилися, вирішили, що це справа рук партизанів і почали чинити розправу над жителями навколишніх населених пунктів, палили цілі села.

У той час був знищений майже весь парк, який посадили Фальц-Фейни ще у ХІХ столітті. Причиною стали посуха та несприятливі політичні обставини (дерева парку були використані для вимощення дороги через Сиваш у жовтні 1920 року), котрі не давали часу за доглядом за парком.

Остаточно утвердилася радянська влада в селі восени 1920 року, коли Червона армія вела запеклі бої з армією барона Врангеля. Як відомо із спогадів жителів села, в жовтні – листопаді 1920 року в селі стояв штаб армії Нестора Махна (в панському будинку).

У селі на кінець 1920 року була встановлена радянська влада. На цей час у господарстві залишилося 13 коней, 17 биків, 4 корови, 12 верблюдів, 4300 овець. 

Вже на початку 1921 року радянська влада зацікавилася справами заповідних степів Асканії-Нової. 8 лютого декретом РНК УСРР було проголошено Асканію-Нову заповідною зоною. Зокрема говорилось: “...маєток, що належав Фрідріху Фальц-Фейну, Асканія-Нова Дніпровського повіту та суміжний маєток Доренбург проголошуються Державним Степовим Заповідником УРСР”.

Після встановлення радянської влади відразу почалася робота серед селян по створенню радгоспів. Робота по створенню культрадгоспу розпочалась у січні 1921 року. Вона полягала в організації господарства і підготовці до весняної посівної компанії. На чолі культрадгоспу стояли завідуючий радгоспом та політком. Культрадгосп підкорявся Усовнаргоспу та Укультрадгоспу.

Вже 13 червня 1921 року було утворено культрадгосп на базі села Доренбург. Про це було оголошено на засіданні Дніпровського повітового виконавчого комітету. Це був приклад демонстрації колективного господарства селянам Дніпровського повіту. При радгоспі відновлено роботу конезаводу, що існував при Фальц-Фейнах. З 1921 по 1929 роки Доренбург був відділком заповідника Асканія-Нова як допоміжне господарство.

З 1921 року партійний осередок Доренбургу входив до партосередку Асканії-Нової. Секретарем осередку Доренбургу було обрано Тараса А.

У 1925 році була створена перша партійна спілка, до якої увійшли коваль Данильченко, вчителька Неймарк, працівники політвідділу Дубінський, Гречко, Голєв, Терещенко, Сурник, Гнатенко, Закритка. Збиралася спілка три рази на тиждень, проводилися політзаняття. На засіданнях були присутні і партійні, і позапартійні люди. 

У Доренбурзі в 1924 році, за рахунок спеціальних позик на розвиток основного капіталу побудували гуртожиток для робітників на 100 чоловік, підкат при майстерні.

У 1925 році почала існувати метеорологічна станція 2-го розряду в

Асканії-Нова і 3-го  розряду в Доренбурзі з мережею дощомірних пунктів в степу заповідника. У 1926 році була організована фітотехнічна станція від Асканії-Нової.

Щоб досягти більш господарчого ефекту і підвищити продуктивність праці, за найменшої витрати енергії, восени 1928 року було проведено велику роботу в справі реорганізації і раціоналізації господарства – виробнича частина Державного заповіднику Асканія-Нова зосередилась в Доренбурзі, а наукова в Асканії-Новій.

На початку 20-х років у Доренбурзі продовжує працювати початкова школа. У 1922 році при школі був організований перший піонерській загін. У ньому нараховувалось 10 піонерів. У той час їх називали спартаківцями.

У 1927-1928 році було побудовано нове приміщення школи. Та спочатку в ній знаходився гуртожиток, і лише в 1932 році діти почали навчатися в новому затишному приміщенні. У 1928 році в школі нараховувалося 58 учнів, заняття проводили двоє вчителів. З 1936 року при радгоспі починає свою роботу вечірня школа для дорослих (чотири роки). Одним із важливих завдань була ліквідація неписьменності серед дорослого населення. На кінець 30-х років силами інтелігенції було ліквідовано неписьменність сорока чоловік. При школі було утворено історичний гурток, яким керував директор школи Івахненко С. До нього входило 40 учнів. Пройшла зустріч з учасником боїв з білофінами Закришкою (перший голова сільської ради), який розповідав про подвиги червоноармійців.

При школі існувало два гуртожитки. В одному з них, розрахованому на 8 жильців, жили 14 дівчат. Їм було тісно, не було де готуватися до уроків. Не вистачало столів, тому дехто писав на колінах. Гуртожиток де жили хлопці, був просторий, але він знаходився в “некультурному” вигляді.

З 1929 по 1932 рік Доренбург був відділком тресту радгоспів “Червоний Перекоп” Каховського району. 

У 1932 році був створений самостійний радгосп під назвою “Доренбург”. Молоде господарство почало спеціалізуватися на вирощуванні зернових культур у роки другої п’ятирічки, коли в СРСР переважав колгоспний устрій.

На той час радгосп вже був забезпечений технікою. Спочатку в ньому були трактори американського виробництва: “Катерпіллер”, “Кейсер”, “Фордзон”. Потім з’явилися трактори вітчизняного виробництва: “ХТЗ”, “ЧТЗ”, “Універсал”, комбайни “Сталінець-1”, “Комунар.

Першим директором радгоспу був комуніст Граудін, потім ним керували Осенцов, Калашников, Павлов, Савчук та інші. 

На території радгоспу діяла школа механізаторів. У ній навчалися трактористи з усіх найближчих сіл. Ось прізвища перших із них: Бадак, Бардашевський, Голік, Гнатенко, Голєв, Гладченко, Дрига, Жиронкін, Коваленко, Мушинський, Тищенко, Познухов, Закритка, Пастухов, Кригін, Здановський, Сурник. За спогадами механізатора, який працював  перед Великою Вітчизняною війною, Мушинського на той час у радгоспі було 30 комбайнів, 15 тракторів “ЧТЗ” та 48 тракторів “ХТЗ”. У довоєнні роки в господарстві було вже 10 автомобілів.

На Центральній вулиці села в 1967 році поставлено пам’ятник трактору “Універсал”, що проклав першу борозну на землях радгоспу. Його можна бачити і сьогодні. На постаменті було вирізьблено прізвища перших механізаторів радгоспу.

У грудні 1932 року спостерігається майже повне припинення хлібозаготівель по одноосібному сектору і по середнякам. План був виконаний на 31% .

Згідно з інформацією Дніпровського облвиконкому раднаркому України про тяжкий продовольчий стан у ряді районів області від 28 лютого 1933 року зазначалося, що в  Новотроїцькому районі спостерігалося різке скорочення відвідування школи, тяжкі захворювання у зв’язку з голоданням і з смертельними випадками, особливо, серед дітей. 

У 1932 році багато сімей були розкуркулені. Ті хто саботував і не підкорювався були засуджені. 

Колективізація в районі була завершена в 1933 році. У короткий термін створили три МТС: у Новотроїцькому, Громівці, Володимиро-Іллінці. Тільки Новотроїцька МТС налічувала 47 тракторів, що обробляли 40 тис га землі. Росли врожаї, район піднімався з колін. У 1939 році урожайність зернових складала 15 центнерів з гектару, замість 5 у 1935 році. 

У другій половині 30-х років, за свідченням багатьох очевидців, до села та прилеглих хуторів переселилося багато людей з Донбасу, Східної України та прилеглих до них губерній Російської Федерації (Воронезька, Орловська, Курська). Причиною тому було те, що в 1939 - 1940 роках на вищезгаданих територіях знову розпочався голод. Тому перед початком Великої Вітчизняної війни населення села збільшилося за рахунок переселенців.

У січні 1935 року в селі була організована сільська рада та вибрані перші її депутати. Першим сільським головою було обрано Закришкіна, секретарем Литвиненка А. До того в адміністративному порядку село Доренбург відносилось до сільської ради, що знаходилася у селі Затисся (тепер село Громівка). 

Репресії 1937 року не оминули і жителів Доренбургу. Вдалося знайти інформацію про п’ятьох репресованих: 

1)                Звягінцев Кирило Лук’янович – народився в 1888 році в селі Залінейне Красноградського району Харківської області, українець. Проживав в зернорадгоспі Доренбург. У 1933 році його майно було розпродане за невиконання плану хлібозаготівлі. 19 грудня 1937 року він був заарештований та звинувачений у контрреволюційній пропаганді та релігійній агітації. Постановою трійки при УНКВС по Миколаївській області 14 квітня 1938 року за ст. 54-10 КК УРСР засуджений до розстрілу. 7 липня цього ж року був розстріляний в м. Миколаєві. Реабілітований 10 травня 1989 року Прокуратурою Херсонської області;

2)                Кригін Павло Григорович – народився 27 червня 1881 року в селі Зелене Нижньосирогозького району, українець. 1931 році був розкуркулений та засуджений до двох років ув’язнення за саботаж хлібозаготівлі. Заарештований 3 грудня 1937 року за звинуваченням в антирадянській агітації. Постановою трійки при УНКВС по Миколаївській області 7 грудня був засуджений до 10 років Виправної трудової тюрми (далі ВТТ). Реабілітований 29 квітня 1989 року Прокуратурою Херсонської області;

3)                Сисько Василь Митрофанович – народився в 1890 році в селі Сиваське Сиваського району. У 1932 році розкуркулений. Заарештований у грудні 1937 року. Звинувачений в антирадянській агітації. Постановою трійки при УНКВС по Миколаївській області 7 грудня засуджений на 10 років ВТТ.

Реабілітований 4 листопада 1959 року Президією Херсонського обласного суду;

4)                Третяк Прокіп Якович – народився в 1913 році Звинувачений у контрреволюційній агітації та втечі з місця заслання. Постановою трійки при Дніпропетровській області в жовтні 1937 року засуджений до 8 років ВТТ. Помер в ув’язненні. Реабілітований у жовтні 1968 року Президією Херсонського обласного суду;

5)                Черненко Андрій Григорович – народився в 1895 році. У 1932 році розкуркулений. У грудні 1937 року звинувачений в антирадянській агітації. Постановою трійки при Дніпропетровській області в жовтні 1937 року засуджений до 10 років ВТТ. Реабілітований у липні 1960 року Президією Херсонського обласного суду.

У той же час на землях радгоспу експериментально вводилося вирощування бавовнику. Також відомо, що за досягнуті успіхи у виробництві працівники радгоспу стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки 1939 року та за високі врожаї зернових, занесені у 1939 році до Книги Пошани ВДНГ.

У 1939 році радгосп посіяв ранніх зернових 1246 га. Заборонував зябу 3000 га, провів зорювання 1374 га.

Після трагічної смерті видатного льотчика СРСР, Героя Радянського Союзу, Валерія Павловича Чкалова, за пропозицією колективу робітників у 1939 році радгосп “Доренбург” було перейменовано у радгосп імені Чкалова. З цього ж року село змінило назву на Чкалово (сьогодні – Чкалове). У той же час радгосп змінив напрямок виробництва із зернового на м`ясо-молочне тваринництво.

У 1937 році почалося будівництво нового приміщення дитячого яселсадка. Завідуючою дитячого садка була, комуністка – Терещенко К. На стінах садка висіли портрети вождів та лозунги, на полицях дитяча література, патефон, спеціальні пружинні ліжка. Дитячий садок відвідували приблизно 40 дітей.

У 30-х роках існувала Доренбурзька медична дільниця, котра по профілактичній роботі охоплювала також і радгосп “Сиваський Борець”.

При радгоспі був організований поштовий відділ. Видавалася багатотиражна газета “За бойові темпи”, редактором якої був Слісаренко А. (в 1940 році випуск було припинено). 

У 1937 році була заснована сортодільниця. Першим керівником був Рябінін, а потім Вовченко Серафим Григорович.

Згідно з постановою виконавчого комітету Запорізької області Ради депутатів трудящих від 1 лютого 1940 року було заборонено проводити забої худоби і свинини по дворах, колгоспах, радгоспах, державних і кооперативних установах і приватних осіб в радіусі 6 км в сільських місцевостях і 10 км – в робітничих селах, а забій проводити виключно на скотобійних пунктах. Таких скотобійних пунктів було три: в Асканії-Новій, в Новотроїцьку та в Чкаловому. 

І, ІІ відділи та центральна садиба радгоспу ім. Чкалова мали власні Будинки культури, та вони в 30-х роках діяли не за призначенням. Так на І та ІІ відділку в приміщеннях клубів розмістились контори, приміщення знаходились в занедбаному стані, стіни обідрані, вікна побиті, декорації валялися на сцені. У клубах діяли бібліотеки та вони майже завжди були зачинені, а книжковий фонд не поповнювався роками.

Інша ситуація була в Чкалівському Будинку культури, перед війною, діяли гурток фізкультури, балетний гурток (керівник Петренко К.), співочий, музичний (очолював Івахненко Т.), драматичний.

Драматичним колективом керував укладач багатотиражки “За бойові темпи” – Слісаренко А. Драмгуртківцями в 1939 році за чотири місяці поставлено близько десяти п’єс.

Понад 15 чоловік з радгоспу імені Чкалова в 1940 році навчалися у вищих навчальних закладах, а на літніх канікулах приїздили до свого радгоспу і працювали разом з іншими на полі, збирали врожай.

Навесні були проведені змагання з футболу серед команд з Чкалова та Новотроїцька та з волейболу – чкалівці посіли перше місце (керівник волейбольної команди – Василенко).

У кінці 30-х років у Таврійських степах ситуація з хлібом була набагато краща, ніж в інших регіонах України. Тому в другій половині 30-х років, за свідченням багатьох очевидців, до села та прилеглих хуторів переселилося багато людей з Донбасу, Східної України та прилеглих до них губерній Російської Федерації (Воронезька, Орловська, Курська). Причиною тому було те, що в 1939 - 1940 роках на вищезгаданих територіях знову розпочався голод. Тому перед початком Великої Вітчизняної війни населення села збільшилося за рахунок переселенців. 

Отже ми бачимо, що в довоєнні роки, не дивлячись на всі негаразди, що спіткали Україну, радгосп став на ноги і досить успішно розвивався. Звичайно, що ні колективізація, ні голодомор 1932-1933 років, ні репресії 1937-1938 років не оминули села.

Мирну працю хліборобів Таврії перервала катастрофа світового масштаббу – Велика Вітчизняна війна (1941-1945 років).

Дізнавшись про початок війни, першими відреагували на складну ситуацію в країні вчителі Чкаліської середньої школи (Семенов М., Плахотнюк У., Коваль В., Муренець С., Івахненко Г., Дзяденко О., Курелюк А.), які виявили свій патріотизм закликом до своїх колег: “Ми, вчителі Чкалівської середньої школи, зважаючи на воєнне становище в нашій республіці, відмовляємося від своєї відпустки і зобов’язуємося під час літніх канікул поударному працювати на збиранні сіна і допомагати вчасно без витрат зібрати високий сталінський врожай в радгоспі…”. Вчителі закликали, щоб всі освітяни Новотроїцького району наслідували їхній приклад і взяли активну участь в збиранні врожаю по колгоспах і радгоспах району.   

У свою чергу медпрацівники радгоспу теж не залишались осторонь. Вони  організовували гуртки із вивчення санітарії. Активно проявили себе жінки Чкалівської лікарні, вони покращили роботу добровільних товариств Тсоавіахіму і Червоного хреста.

8 липня 1941 р. всі робітники, службовці, домогосподарки радгоспу зібрались на мітинг, щоб заслухати текст звернення уряду до українського народу. Першим взяв слово директор середньої школи Плахотнюк В. : “Я завжди готовий захищати свою Батьківщину і прошу записати мене в народне ополчення. Закликаю всіх робітників, службовців радгоспу наслідувати мій приклад”. Конюх радгоспу Прокопенко розповів, як він боровся в роки громадянської війни в партизанських загонах і попросив, щоб його теж занесли до цього списку. 

Взагалі, на мітингу до лав народного ополчення відразу записались близько дев’яноста чоловік. Серед них, робітники, службовці, інтелігенція та домогосподарки. На мітингу була одностайно прийнята резолюція, в якій зазначалося “ми будемо трудитися, не покладаючи рук ,на радгоспних полях, як потрібно буде то й станемо грудьми на захист своєї Вітчизни”.

Жителі села, здатні нести службу в армії, пішли на фронт. Всі, хто залишився, збирали врожай та відправляли в евакуацію зерно, худобу і техніку, яка не могла бути задіяна в армії.

Було важко. Пішли на фронт механізатори, тваринники, на яких трималося господарство. Порідішав машинний парк, – кращі трактори і автомобілі радгосп передав армії. “Спустошила війна наше село, – згадує Марія Марківна Тушинська. –  На полях наливалося зерно в пшениці, а на мої руках – четверо дітей. Найстаршій донечці – шість рочків. Бідкалася з такими ж як я сама жінками: як житимемо ми в цей скрутний час? Та вирішили рук не опускати, сподівалися на свої сили. Чоловік мій був механізатором, до війни і я не рідко сідала на трактор. Можна сказати в деякій мірі знала його, робити вміла. Тож я і мої подруги Глухова Т., Руденко Н., Заїкіна Г. сіли  на трактори.

Своїми волами, коровами тягали комбайни. Доводилося і в кузні молотобійцем працювати.

Бувало і таке: напрацюєшся до пізнього вечора так, що, здається, впала б у полі в знемозі. А як згадаєш, що вдома діти чекають, цілісінький день недоглянуті, – де й сили нові візьмуться”.

12 вересня 1941 року німецькі війська увійшли на територію села. Їх було багато. Відразу ж розійшлися по подвір’ях і почали відбирати у населення яйця, молоко, різали селянських свиней.

Великих оборонних боїв Червоної армії на території села в 1941 році не було. Тому прихід окупаційної влади не залишив в пам’яті людей особливих вражень. За свідченнями очевидців, навіть електростанція не переривала своєї роботи надовго.

З перших днів окупації, німці почали встановлювати “новий порядок” в селі. У Новотроїцькому районі комендантом був назначений Ярмус, німець за національністю. У селі відразу була утворена община, якою керував староста села – Сілін Дмитро.

Мешканці села повинні були здавати німцям молоко, яйця, м’ясо. Восени 1941 року німці забрали у селян зерно, яке вони заробили до війни, залишили лише для харчування. Німці у селян забирали корів, вирізали свиней. Та з Чкалова їм вдалося вивезти лише близько 10 корів.

Не останню роль, в роки окупації, зіграв староста села, Сілін Дмитро. Він всіляко намагався зруйнувати плани окупантів: казав, що корови хворі на різні захворювання, що вони старі і, взагалі їх краще не чіпати. Доклав немало зусиль Сілін Д. і до того, щоб якнайменше молоді було вивезено з села до Німеччини. 

Взагалі, всього було здійснено чотири набори молоді з Новотроїцького району. Перший з них був добровільним. Поїхали до Німеччини ті, хто був невдоволений Радянською владою. Останніх брали примусово.

Коли німці здійснювали один з таких наборів, Сілін Д., попередив про це хлопців. Вони втекли з села і ховались в лісосмузі, до тих пір поки не стихне небезпека. Ту молодь, яка не встигла втекти і сховатися, староста села, захищав, як міг. Говорив, що вони непридатні до роботи з фізичними навантаженнями, і переконував в тому, що вони знадобляться і в місцевому господарстві.

Багато жителів села вивозилися німцями спочатку на будівництво Керченських військових укріплень та до Німеччини на важкі фізичні роботи. Звільняючи країни Європи від німецької окупації, радянські війська визволяли цих людей, які потрапляли не тільки на роботи до німецьких хазяїв, а й у концентраційні табори. Та не всі з них повернулися до своїх домівок.

Фашистам потрібна була робоча сила. Тому дуже багато людей “приганяли” з різних областей України (особливо з Донецької). До села дійшла переважна одна молодь, тому що, літніх, хворих людей залишали         напризволяще в степу, по дорозі, або розстрілювали. Селили їх у бараках. В одній кімнаті розміщувалось по чотири сім’ї (кожна в своєму кутку). У них не було нічого з собою. Лише маленькі пакунки з власними речами. Зранку до вечора змушували працювати всіх від малого до великого.

У ті далекі 40-і роки шосейних доріг не було, і машини не в змозі були перевозити зерно, застрявали на дорогах в багнюці. З 1942 року на “новій території”  німці розпочали будівництво вузькоколійки для того, щоб якомога швидше і більше вивезти зерна з найближчих сіл до Німеччини. 

Було розраховано, що дорога проляже від Каховки до Новоолексіївки (станція широкої колії) із зупинками в селах Заозерне та Чкалове.

Швидким темпами залізниця була побудована. Будівництво відбувалося під жорстким керівництвом німецьких інженерів та силами жителів навколишніх сіл, яких не забрали до Німеччини. Працювали вдень і вночі. Спочатку робили земляний насип – полотно, а на нього накладали рейки на дерев’яних шпалах (рейки вироблялися в Німеччині на заводі ім. Круппа). Ширина вузької колії складала 600 мм. Загальна протяжність цієї колії становила 112 км.

Вже на початку 1943 року ця залізниця проходила через Маячку, Новотроїцьке, Чкалове, Софіївку, Яновку до Червоного (Красного) Перекопу Каховського району. З села Чкалова була гілка на Асканію-Нова (24 км), Осінній Потік і до станції Каланчак (по дільниці Джанкой - Цюрупинськ). Зі станції Новотроїцьке була гілка до села Громівка (22 км).

Через те, що вузькоколійка будувалась наспіх, на ній відбувалося багато аварій. Вагончики під час дощів сходили з рейок і перевертались.

Навесні 1943 року нові господарі розпочали обробіток землі, засіваючи всі оброблені поля. Дорослих кожного ранку змушували виходити на польові роботи, діти теж працювали на полях, допомагаючи батькам. Урожай 1943 року було зібрано повністю, не дивлячись на те, що війська Червоної Армії вже визволяли територію України. Окупаційна влада поступово вивозила врожай, розраховуючи на те, що ця територія залишиться німецькою надовго. Тому більшу частину врожаю було залишено для подальшого вивозу та весняної сівби. Зерно зберігалося в ангарах, які знаходилися в центрі села та на хуторі Гесове (тепер село Ковильне).

Під час окупації, за спогадами очевидців тих подій, до села приїздив Вольдемар Фальц-Фейн з дружиною. Він оселився у своєму маєтку. Окупаційна влада надала йому право розпоряджатися власністю, яка йому належала до 1920 року. Господар сам керував польовими роботами, спостерігаючи за працівниками з балкону свого будинку в бінокль. До речі, вирізнялась своєю жорстокістю дружина Володимира, яка карала всіх, хто на її думку, працював не дуже старанно (била різкою). Не дозволялось, працюючи в полі, сидіти зверху на коні, а потрібно було йти поруч. Протягом  робочого дня відпочинок заборонявся. У господарстві утримували спеціальні дві корови, молоко яких пили лише Фальц-Фейни. Їх доїла завжди одна особа – Чеботарьова Л.

Жителі помітили також і поважне ставлення до них з боку В. ФальцФейна та німців-окупантів. Наприклад, німець-лікар спас від смерті маленького хлопчика Соболєва Сергія, якого вкусила гадюка.

Багато роботи організував Фальц-Фейн із облаштування маєтку і села, повертаючи дореволюційний вигляд. Старанно слідкував за порядком на ставках і в саду, в маєтку та на городі. Навколо будинку знову з’явилися стежки, посипані піском та викладені цеглою.

У роки окупаційної влади на території села була організована підпільна група, яку очолив Ященко Петро Микитович. Члени групи підпільників – Карецький М., Михайлик С., Дідик Є., Гнатенко М. та інші. Група активно співпрацювала з Сиваським партизанським загоном. Усіх членів підпільної організації було викрито і жорстоко покарано.

Наступив жовтень 1943 року. Після жорстоких боїв під Мелітополем, радянські війська прорвали лінію оборони “Вотана” на річці Молочній. Почалося звільнення земель Херсонщини від фашистів. Бойові дії за звільнення району тривали з 29 по 31 жовтня 1943 року.

Першими, хто приніс жителям Чкалова звістку про визволення, були троє розвідників. 30 жовтня 1943 року війська 10-го стрілецького корпусу 51-ї армії (командуючий генерал-майор Крейзер Я.) 4-го Українського фронту (командуючий генерал армії Толбухін Ф.) визволили село від фашистських окупантів.  

Чкалове було звільнене козаками генерала Кириченка, які потім звільнили Асканію-Нову і пішли на Перекоп.

П’ять місяців йшла битва за переправу. Німці скинули 8500 бомб, випустили 3500 снарядів, заважаючи переправі наших військ. За час боїв більше двох тисяч воїнів було поранено, 200 чоловік померли від ран у Новомиколаївському шпиталі.

По громівській дорозі йшла нескінченна колона, яка йшла з усіх сіл району вдень і вночі, везучи коровами і кіньми ліс на переправу.

Вузькоколійка відіграла велику роль в підготовці визволення Криму. Осінь, зима і весна в 1943-1944 роках були дощовими, і танки рухались дуже повільно, коні грузли в багнюці, і тому перевіз усіх видів боєприпасів відбувався по вузькоколійці 2-х і 5-ти тонними вагонами, а замість локомотивів по рейках йшли рядові солдати і за допомогою шестів штовхали вагони. Цей рух боєприпасів з роз’їзду “Доброе утро” до станції “Осінній Потік” і “Каланчак” можна порівняти з мурашником, бо через кожні 3-4 км знаходилась землянка, черговий солдат, роз’їзд на 4-5 вагонів, де і відбувався обмін вантажопотоків. У той час військові порівнювали цю вузькоколійку з “дорогою життя” на Ладозі. Вона була дійсно дорогою життя і в післявоєнні роки для сільських глибинок.

Відступаючи, німецькі солдати намагалися запалити ангари, в яких зберігався хліб. Але тільки-но німецькі велосипедисти від’їхали від села, як жителі почали гасити пожежу і врятували хліб від вогню. Німцям вдалося пошкодити вітряк, електростанцію і залізничне полотно. До подій, які залишили глибокий слід у пам’яті свідків того часу, слід віднести проходження через село величезної колони полонених гітлерівських солдат (в кінці 1943 року).

Після визволення села на Дніпровських та Сиваських рубежах лінія фронту стояла до весни 1944 року. У цей час у Чкаловому знаходився аеродром дозаправки для військових літаків та шпиталь (у приміщенні школи). Коли німецькі бомбардувальники вели пошук аеродрому, кілька бомб упало на недобудоване приміщення дитячого садка, після чого воно перестало існувати.

53 чкалівці загинули в боях за рідну Вітчизну. Та не похитнулися на життєвому шляху солдатські вдови. З честю виконали вони накази чоловіків – зберегли, виростили, вивели в люди дітей.

Гідно наслідували справи батьків шофери радгоспного автогаражу Майба 

В., Заверза Л., вчителювали в місцевій школі дочки Щочки Василя -  Людмила і Валентина. Авторитетом і повагою користувались в селі діти інших загиблих на війні.

Жінки які боролися за перемогу на воєнних фронтах – Польщак Г., Жулінська М., Чехмарьова Н., Руденко М., Радецька М. До речі, остання служила шофером. За вікнами її автомобіля пробігли ліси і болота, палаци і помістя Литви і Прусії. Нагороджена медаллю “За бойові заслуги”. Була поранена. У 1989 році, гостюючи у своєї сестри у Могильові, випадково зустрілася з тим лікарем, який при пораненні надав їй першу медичну допомогу.

Матеріальна допомога в армії в роки Вітчизняної війни також, в основному, надходила від відрахувань із заробітків жінок. Жителі Чкалівської сільради зібрали у фонд оборони 160 тис. крб. На ці кошти було замовлено літак для земляка Гречки Дмитра Миколайовича, який на той час воював у повітряних боях війни.

У боях проти ворога на фронтах Великої  Вітчизняної війни уславили себе жителі села Чкалове. На війну із Чкалівської сільської ради (до якої тоді відносились села Воскресенське, Гайове, Двійне, Качкарівка, Ковильне, Подове) пішли 250 жителів, 177 із них загинуло смертю хоробрих.

Солдат, які поверталися з фронту, жителі села зустрічали з величезною радістю. 37 з них нагороджені бойовими орденами та медалями. 

З кожним днем людей, які визволяли Вітчизну від німецько-фашистських загарбників під час Великої Вітчизняної війни (1941-1945 років), стає все менше. Якщо на початку 50-х років на території Чкалівської сільської ради проживав 261 учасник війни, то на сьогоднішній день їх залишилось всього 10 чоловік.

У 1975 році у селі побудовано Меморіал Слави з іменами загиблих односельчан в роки війни.

З перших днів визволення перед жителями села постало велике завдання:

відновити втрачене за роки війни та зруйноване ворогом. У період відбудови господарства Чкалівська сільська рада звертала увагу, перш за все, на відродження радгоспу, медичних і культурно-побутових закладів, надання допомоги фронту.

Основні сільськогосподарські роботи лягли на плечі жінок, літніх людей та підлітків. У зв’язку з відсутністю тракторів та недостатньою кількістю коней, доводилось обробляти землі коровами. Ненормований був і робочий день. Працювали з ранку до ночі. Намагались забезпечити фронт збіжжям. На багато легше стало після закінчення війни, в село почали приїздити фронтовики.

Наприкінці листопада зі Сталінградської області прийшов останній ешелон з новотройчанами. 

Як сумна пам’ять про перебування шпиталю на території села, залишились могили солдат, що померли від ран. До 10-річчя Перемоги (1955 рік) їх було перепоховано в одну братську могилу і встановлено монумент, який і сьогодні нагадує нам про ті страшні часи.

З 1920 по 1945 рік  в селі відбулось дуже багато змін. Спочатку Доренбург було проголошено частиною Державного Степового Заповідника УСРР “Асканія-Нова”. Але існуюча влада утворює тут культрадгосп, який в 1929 році стає відділком радгоспу “Червоний Перекоп” Каховського району. А в 1932 році – село стає самостійним радгоспом під назвою “Доренбург”, і з  1939 року – імені Чкалова (село також змінило назву), тим самим сільськогосподарські угіддя з’являлися на місці заповідного степу. Не оминули село ні голодомор 1932-1933 років, ні репресії 1937 року, але ці роки були насичені й іншими подіями для місцевих жителів. У радгоспі діяла сільська рада, була створена перша партійна спілка, розпочала роботу школа механізаторів, працювала школа, Будинок культури, розпочали роботу дитячі ясла-сад. Життя радгоспу висвітлювалося в місцевій газеті.

Під час фашистської окупації (12 вересня 1941 - 30 жовтня 1943 року) в селі поновилася влада дореволюційного господаря – Володимира Фальц-Фейна. “Новий порядок” вимагав від місцевих жителів старанної роботи з ранку до вечора. З села примусово вивозили молодь для роботи в Європі, а також хліб – найцінніший товар Таврії.

Після звільнення села Чкалове від німецько-фашистських загарбників почалася відбудова господарства. Фашисти, відступаючи, спалили вітряний млин, електростанцію, підірвали вузькоколійну залізницю та багато інших об’єктів. Перед чкалівцями постало завдання: відновити зруйноване ворогом господарство, повернути все те, що було необхідне для життя народу. 

У період відбудови проявилася сила та дружба населення СРСР. У цей тяжкий період із усіх союзних республік надходила допомога, а перш за все із Росії. Сюди були направлені ешелони із будівельними матеріалами, промисловими та продовольчими товарами, електрозабезпеченням, тракторами.

У 1944 - 1945 роках сільське господарство краю отримало 22,2 тисячі коней, 10,6 тисяч голів великої рогатої худоби, 71,7 тисяч голів овець із Казахстану і Середньої Азії, а також досить значні капіталовкладення. Частину із цього отримало і господарство радгоспу імені Чкалова.

Чкалівці приймали активну участь у ремонтуванні ґрунтових доріг тими днями, коли район села на протязі шести місяців був прифронтовим. За ініціативою комсомольців Новотроїцького району (в тому числі і села Чкалове) були зібрані кошти на спорудження літака “Новотроїцький комсомолець” (550 тисяч карбованців). 

Також для фонду перемоги на побудову танкової колони “Запорожці”, зібрали 1 млн. карбованців та 130 тис. – для побудови літака “Чкаловець”.

Початок відбудовчого періоду збігся з надзвичайно тяжким явищем – голодом 1946-1947 років, що особливо ускладнив відновлення економічного життя. Великий удар був нанесений по сільському господарству після посухи 1946 року на Україні та в інших районах СРСР. У більшості господарств зернові посіви були скошені на корм худобі, чи просто під час випасу з’їдені коровами, так як надії на врожай не було ніякої. Пройшли великі чорні буревії, які з корінням виривали рослини. У лісонасадженнях було нанесено землі, як снігу взимку. Багато людей голодувало.

Люди ходили пухлі. Та все ж до голодної смерті не дійшло. Голова радгоспу дуже допоміг односельчанам у ті скрутні часи. Він виділив машину вівса і кожному таємно, в різний час, роздавав по відру цієї крупи, та по одній  склянці борошна. Виживали й за рахунок того, що кожної неділі, в радгоспі, різали свиней, а нутрощі віддавали людям.

Загроза голодної смерті зникла тільки після жнив 1947 року, коли зібрали новий врожай. Тоді ж з’явилась можливість реально розпочати посилену відбудову села.

Осторонь не залишалася і молодь. Хлопці та дівчата віддавали всі сили для відновлення господарства. Вони збирали сільгоспінвентар, запасні частини, інструменти, працювали на ланах радгоспу. У цій роботі особливо відзначилася комсомольська організація радгоспу (секретар Сорокін М.). У святкові дні вони вручали подарунки у військових частинах, підрозділах та госпіталях. Організовувались суботники для допомоги населенню. Чкалівці робили все для того, щоб забути жахи війни, працюючи віддано на полях радгоспу. 

Чкалівці прийнялись відразу до ремонту сільськогосподарських машин та обробітку землі. У полі працювали всі – від малечі до старців. Діти, старші 12 років, вже до школи не йшли, а працювали в радгоспі. 

Велику увагу чкалівці приділяли землеробству.

У 50-х роках починають вирощувати сорго, та вже в 1965 році посіяли на зерно 250 га і 200 га на зелений корм. 60% площі засіяли пшеницею сорту “Безоста-1”, озимою пшеницею “ОД-16”, “Білоцерківська-198”.

Після того, як у лютому 1954 року, вийшла постанова ЦК КПРС “Про подальше збільшення виробництва зерна в країні і в освоєнні цілинних земель”. Жителі села Чкалове відгукнулись на цей заклик і відправились на підняття цілини. Серед них: Лисенко Ф. З. із сім’єю виїхав до Кустанайської області Урицького району Високоподольського радгоспу. Там він працював з 1954 по 1960 рік інженером. Був нагороджений орденом “Знак пошани”  та медаллю “За освоєння цілинних земель”. Двічі приймав участь у Всесоюзній сільськогосподарській виставці та отримав медаль учасника ВДНГ.  

З 1954 по 1962 рік в Кустанайській області працювали Любчевський

Григорій та Любчевська Галина, Стрембовський Микола і Стрембовська Марія, Ігнатенко Володимир та Валентина, Малько Михайло, Калімбет Павло, Созінов Михайло, Храбров Макар та інші. У Семипалатинській області Аягузького району, в  радгоспі “Каракол” працювали Бардашевський Павло, Голік Ольга, Осінняя Аграфена, Галка Марія, Кирьянова Наталія, Сурник Людмила, Шелудько Іван.

У 1965 році в радгоспі створено 3 ланки зрошувального землеробства, які працювали на акордній системі. Очолили колективи досвідчені механізатори. За добровільною ініціативою до складу ланок увійшли також поливальники та мотористи Поливали оброблені землі дощувальними машинами ДДА–100М, ДДН-45.

За першою і другою ланкою було закріплено по 100 га землі, третя обробляла 60 га (40 га – буряки, на 20 га – кукурудза на зелений корм). 

Для кожної ланки було складено технологічні карти і паспорти, де передбачено все, і строки агрономічного обробітку, і затрати засобів на певні роботи. Взимку проводились заняття з усіма робітниками ланок, де вчили як правильно користуватися землею і водою.

Акордно-преміальна система оплати праці заохочувала робітників до самовідданої праці, бо чим краще вони працювали на своїй землі, тим, природно вищим одержували урожай. З підвищенням врожайності підвищувався і заробіток кожного члена ланки.

У радгоспі в 60-х роках існувала школа передового досвіду. У ній навчалася щорічно 40 робітників. Вони отримували знання з трьох ланок – вирощування буряків на поливних землях, вирощування кукурудзи з мінімальними затратами праці. Заняття відбувалось раз на тиждень. Лекції проводили Андрущенко І. – головний агроном радгоспу, економіст Фарафонова З., агроном-насіннєвод Тецька К.

Чкалівці одні з перших в районі, почали забезпечувати себе картоплею, яку вирощували на городах радгоспу. До 1958 року купували її в Житомирській, Хмельницькій та інших областях України. З 1966 року картоплю вирощували на площі 30 га. Сорти – “Сіянець-36”, завезли посівний матеріал (50 тонн) з Волинської області, районовані – “приєкульський”,         “ОД-24”, “рання роза”, “Юбель”. З 1967 року картоплю вирощувала окрема ланка, яка складається з 9 чоловік, котрі працювали на площі 20 га. Чкалівці ділилися досвідом вирощування власної картоплі з іншими радгоспами району.

За селом діяла садо-городня бригада (очолював Михайлик В.). Вирощували помідори (20 га), цибулю (10 га), капусту (5 га), виноград (95 га). Кожного року продукцію відправляли на заготівельні пункти та в овочевий магазин радгоспу.

Також на четвертому відділку радгоспу вирощували виноградники, які займали 200 га та сади 120 га. 

Активно діяла в Чкаловому Новотроїцька сортодільниця,  керівником якої після війни став Вовченко Серафим Григорович. Ця дільниця займалась випробуванням сортів озимих, ярових (як на зерно, так і на зелену масу).

Результатами випробувань користувалися всі мешканці району.

За радгоспом ім. Чкалова було закріплено 13,2 тисяч гектарів сільськогосподарських угідь, в тому числі 11,4 тис. га орних угідь (з них 2276 га зрошувальних).

У господарстві вирощувались багато видів продукції: озима та ярова пшениця, кукурудза, овес, ячмінь тощо. Особливо відомими на весь район та Україну були гібриди: Кубанський-275, Краснодарський-440, Краснодарський303, Краснодарський-329, Молдавський-385, ЗПДК-46А, БЦ-6625, Піонер3975А, Дніпровський-758, сорго степове та інші. 

Для зберігання врожаю зернових було побудовано Чкалівське відділення Новотроїцького елеватора (хлібоприймальний пункт - ХПП).

За успіхи, досягнуті у виробництві, 77 передовиків сільського господарства нагороджені орденами та медалями СРСР. Орден Леніна отримали Андрущенко І. – головний агроном радгоспу, бувший директор радгоспу – Томницький А., свинарки – Євдокименко М., Мережко Є., Решетова П. Орденом Жовтневої революції було нагороджено комбайнера Стецького С. 

У листопаді 1967 року наказом Міністерства водного господарства на території Чкалівської сільської ради організовано ПМК-97 для будівництва Каховської зрошувальної системи. Першим начальником ПМК-97 був Федоров Дмитро Васильович, парторгом – Богданчук Олександра Яківна. У цій організації працювало 300 робітників, 58 інженерно-технічних працівників, 29 комуністів, 76 комсомольців. У січні 1970 року організовано БМУ-130 (Будівничо-монтажне управління), яке очолив Якушев Т., парторгом працював Рева С. для обслуговування будівельних потреб працівників Каховської зрошувальної системи в Новотроїцькому та Іванівському районах. У перші дні в організації СМУ-130 нараховувалось 21 робітник, в 1978 р. – 488 чоловік, серед яких було 40 комуністів та 46 комсомольців.

У розпорядженні СМУ-130  було 86 автоскреперів, 55 бульдозерів, 40 тракторів, 23 екскаватори, 36 автомашин. Серед працівників 17 мали урядові нагороди. Рева С. та Коровін В. – заслужені меліоратори УРСР, бульдозерист Люлька Ю. – лауреат премії Ленінського комсомолу.

За роки існування СМУ-130 побудовані канали: Р₂ – 36 км; Р₂-2 – 20 км; Р₂-1 – 17 км; Р₅ – 10 км; Р₅-1 – 36 км. У 1979 році було виконано монтажні роботи на суму 7 млн. 400 тис. карбованців.

Радгосп ім. Чкалова також спеціалізувався на м’ясо-молочному напрямку. 

У 1964 році чкалівці взяли курс на поліпшення дійного стада. Почали з того, що відібрали в окрему групу 250 корів – з високим надоєм, великою живою вагою. Відібрали корів з усіх відділків, а поставили на утримання на третьому, доручили доглядати ланці Ніколюк Галині.

За підсумками змагання тваринників чкалівці визначені переможцями по виробництву і продажу державі молока. Виконали піврічний план на 146%. За це присудили радгоспу перехідний Червоний прапор райкому КПУ і райвиконкому та грошову премію – 50 крб.

У середині 60-х років розпочалось будівництво великого механізованого комплексу по вигодівлі свиней. Також діяла в селі птахоферма, в якій розводили 600 півнів японської породи “Білий леггорн”.

Артерією цього краю була залізниця. Нею вивозили все: зерно, овочі, тварин, а привозили в села з широкої колії, станції Новоолексіївка – деревину, дошки, вугілля, пісок, в цистернах пальне, відходи від буряків (жом) для тварин. Місцева влада, якій перейшла вузька колія після звільнення території від загарбників, все переробила так, як на широкій залізниці: зробили баластову призму, рейки уклали на дерев’яні шпали. 

У селі Чкалове у повоєнні роки було збудовано два депо: одне – вагонне, друге – локомотивне, диспетчерське управління та кондукторський резерв, а також резерв провідників, та  ПТО (пункт технічного огляду).

Парк локомотивного депо складався із семи паровозів серії “Т”, з яких два завжди знаходились в постійній експлуатації, а інші – на ремонті в своєму депо.

Паровози працювали на вугіллі. Яку силу мав паровоз, невідомо, але тиск в котлах – 12 атмосфер. Це давало можливість потягу брати вантаж до 200220 тон, якщо умовна довжина потягу становила 172 осі і при технічній швидкості 20 км/год. 

Таким чином, до станції Новоолексіївка тягнулися хлібні вантажопотоки, а у зворотному напрямку вугілля, ліс, дошки, добрива, пісок, промислові товари, меблі, шифер. Ця вузькоколійка проіснувала до грудня 1976 року та за наказом МШЗ в була ліквідована як зношена і непридатна до експлуатації. 

Поруч з господарським розвитком, підвищенням економічного становища розвивалась освіта, культура, спорт та покращилось соціальне становище населення. Відбудова об’єднала колектив односельчан, зробила його одним цілим.  

У цей час в селі вже працювала радіостанція, яка обслуговувала два радгоспи.

У 1961 році закінчилась електрифікація села. Коли в Чкалове було проведено струм від Каховської ГЕС, у господарстві вирішили ліквідувати все старе оснащення, в тому числі і двигун, що забезпечував електроенергією верстати в центральній ремонтній майстерні. Залишили поряд з новим і старе оснащення в місцевому ДЕПО та хлібоприймальному пункті (на всякий випадок). Відтоді розпочались перерви в подачі електроенергії, особливо у вихідні дні.

У 1967 році було закінчено прокладку доріг з твердим покриттям (8,8 км), тротуарів (1,6 км), по вулицях висаджено близько 13200 дерев.

У особистому користуванні громадян знаходилося 34 легких авто, 217 мотоциклів, 762 радіоприймача.

Рідко яке село має цілий житломасив п’ятиповерхівок. У 70-80 ті роки Чкаловому пощастило: будівельні роботи на спорудженні Каховської зрошувальної системи велися з розмахом, буквально на очах зростали цілі багатоповерхові містечка з об’єктами інфраструктури. Окрім 8 п’ятиповерхових і 4 двоповерхових будинків, спорудили робітничий гуртожиток на 60 чоловік, дитячий садок на 140 місць для дітей працівників будови, їдальню, магазини і навіть пральню. Практично кожен хто працював в системі “Укрводбуду”, отримав у ті часи квартиру. Будинки опалювалися, була гаряча вода, централізовано подавався у квартири газ. “Укрводбуд” дбав про ремонти, опалення, газо- та водопостачання.

Було здано в експлуатацію працівникам ПМК-97 та БМУ-130, чудові гуртожитки. Так, наприклад, гуртожиток № 4 мав душові, на кожному поверсі кухня з газовими плитами, пральні машини, кімнати відпочинку (містили періодичні видання, телевізор, настільні ігри).

За виконання планів ІХ п’ятирічки 7 працівників ПМК-97 нагороджено урядовими нагородами. Протягом  10 років цією організацією було побудовано 7 70-квартирних будинків, 3 – 16-квартирних, 2 дитячих садка на 280 місць, 3 магазина, 2 гуртожитки, їдальню, майстерні, гаражі.

У радгоспі діяли допоміжні підприємства: ремонтна майстерня, млин, столярний цех, цегельний завод потужністю 1 млн. цеглин щорічно.

Значно змінився зовнішній вигляд села. У першу чергу це заслуга голів сільської ради: Бакуна М., Бардашевського І., Кисельова М., Чеботарьова М., Ковальова М. До Чкалівської сільради входили села Подове і Качкарівка, на території, яких знаходився радгосп “Сиваський борець”, а також центральна садиба ім. Чкалова, відділок № 1 – Воскресеньке, відділок № 2 – Двійне і Гайове, відділок № 3 – Ковильне. Всього до сільради належало 1316 дворів з населенням 4752 чоловіки.

Побудовано нове приміщення для середньої (1976 рік) школи, яку в різні часи очолювали Речич Сигізмунд Карлович, Поляков Степан Овсійович, Саніна Ганна Іванівна, Шимановська Євгенія Іванівна, Кучерявий Віктор Борисович, Дорогань Світлана Богданівна, Губарик Тетяна Миколаївна. Працювала вечірня школа, три дитячих садки (“Берізка”, “Вишенька” та “Барвінок”), будинок культури, бібліотеки, діяли музична школа, лікарня (головні лікарі – Андрущенко В., Крюковський В.), відділення зв’язку, автостанція, було прокладено водопровід, заасфальтовано вулиці. 

Взагалі, чкалівці приділяли велику увагу художній самодіяльності.

У центрі кожного відділку був збудований Будинок культури, в яких активно діяли різні гуртки. Кожен культурний заклад був забезпечений музичними інструментами та настільними іграми. У 1965 році в Чкаловому відкривається новий Будинок культури.

На всю Херсонщину був відомий Чкалівський хоровий колектив, що постійно розважав своїх односельців у святкові та вихідні дні, даючи їм можливість якісно відпочити та підготуватись до робочих буднів. Славився своїми виступами і духовий оркестр.

Хор складався з 96 чоловік. Художній керівник Нємченко П. Існували драматичний, танцювальний гуртки, дитячий клуб “Космонавт” (4-8 класи під керівництвом учнів 10 класу). 

Проходили тематичні вечори, КВК, конференції. Працював гурток юних автомобілістів і студія образотворчого мистецтва – очолював Репецький А.  Існувала музична студія, де навчалися музиканти-початківці по класу фортепіано і баяна.  

Досить часто проходили в будинку культури диспути на різні теми. Більше 60 років працював кіномеханіком в радгоспі Голєв А. Нагороджений значком “Відмінник кінематографії СРСР”. У змаганнях колективів профспілкових кіноустановок області завоював І місце і отримав перехідний Червоний Прапор облпрофради, почесну грамоту і грошову премію.

Однією з найбільших в районі в радгоспі була парторганізація. До неї входило близько 100 комуністів. Секретарем парторганізації було обрано - комбайнера Пархоменка І. В організаціях створювались цехові парторганізації. Наприклад, в школі нараховувалось 6 комуністів, які об’єднувалися в цехову парторганізацію (голова Санін М. – вчитель фізичної культури). У 1965 році комсомольська організація визнана однією з найкращих в районі. 

Вечірня школа почала працювати з 1959 року. Постановою Ради Міністрів СРСР від 5 листопада 1959 року надавалось учням вечірньої школи 36 вільних від робочих днів на рік з збереженням 50% середньої заробітної плати. Згідно з Постановою від 29 травня 1969 року – учні звільнялися від роботи на період перевідних іспитів з повним збереженням заробітної плати.

У 1966 році в Чкалівській вечірній школі навчалось близько 100 працівників. При вечірній школі існував консультативний пункт для учнів 7-11 класів заочної школи. Послугами користувалися 45 чоловік – це переважно домогосподарки і робітники, специфіка роботи яких не дозволяла відвідувати вечірню школу.

У Чкаловому в приміщені Будинку культури проходили районні семінари секретарів партійних організацій та партгрупоргів колгоспів, радгоспів, бригад та відділків районів.

У радгоспі існувала чкалівська організація Товариства “Знання”, яку очолив Тимошенко В. До неї входило 40 лекторів активістів (вчителі, спеціалісти сільського господарства, медичні працівники). 

З 1944 року відновлює свою роботу Чкалівська неповна середня школа (7 років навчання). У ній навчалося 204 учні, навчання проходило українською мовою. В школі працювало 10 вчителів та одна піонервожата.

Підвозу до школи дітей не було. Учні долали 3-5 км пішки, щоб прийти на навчання. Інколи під’їжджали до центральної садиби на паровозі. У 1944 -

1945 начальному році школа майже не забезпечувала паливом та освітленням.

Не вистачало меблів для учнів. Частина столів та стільців була зібрана серед населення. У малій кількості школа була забезпечена підручниками та зошитами (на одного учня припадало 5 зошитів на рік). Тому вчителі вирішили, створити гурток по виготовленню саморобного приладдя (керівник гуртка завуч Кужель К.). Гуртківці виготовляли наочне обладнання з різних дисциплін: модель електромотора, апарат для перегонки води, геометричні тіла, історичні карти, збирали гербарій.

У школі з 50-х років діють літературний, музичний та математичний гуртки. Була відновлена робота піонерських та комсомольських організацій, поповнювалися їх ряди. 

У 1945 році піонерській організації присвоєно звання ім. Лізи Чайкіної. Серед учнів 112 піонерів та 12 членів ВЛКСМ. Вони вели переписку з воїнами прикордонниками, та листувалися з піонерами з села Пено Калінінської області (Батьківщина Лізи Чайкіної), отримали від своїх товаришів бандероль з фото сім’ї Лізи, школи, села, будинку де вона жила, та запрошення на вшанування пам’яті Лізи в 25-чя її подвигу.

Піонери з радістю прийняли запрошення і поїхали до села Пено. Відвідали там музей імені Лізи Чайкіної, зустрічались з рідними і товаришами Лізи, поклали вінки на її могилу. На цій зустрічі були присутні 33 делегації, 2 тис піонерів. Було відкрито меморіальна дошка на місці розстрілу Лізи. Піонери при зустрічі отримали два завдання. Перше – розшукати загиблих героїв Великої Вітчизняної війни у своїй місцевості і друге - посадити 25 дерев і під кожним деревом висипати по жменьці землі привезеної з Батьківщини Лізи. На літніх канікулах організовували табір праці і відпочинку. Очолювала його піонервожата Марчук А. 

До 70-х року школа працювала у дві зміни. Конче потрібно було будувати нове, більше шкільне приміщення. У 1973 році урочисто було розпочато будівництво нової просторої школи директором радгоспу Бутвіловим П. 

У вересні 1976 року розпочалось навчання у новій школі. 

У святковий день, 1 травня 1988 року, було відкрито музей бойової та трудової слави села Чкалове. У ньому була представлена інформація про родину Фальц-Фейнів, про довоєнну історію Чкалова, про героїзм чкалівців на фронтах Великої Вітчизняної війни (187 з них нагороджені орденами і медалями), про першого радгоспного орденоносця Дригу Д. і земляків, які виконували інтернаціональний обов’язок в Афганістані.

На території селища розташовано 6 пам’ятників. У другій половині 20-х років побудовано пам’ятник воїнам, загиблим в роки громадянської війни (вул. Червоногвардійська), в 50-і роки спорудили пам’ятник героям Великої Вітчизняної війни (біля братської могили, де поховані воїни, які загинули під час звільнення села від фашистських загарбників, та могил солдатів, які померли в Чкалівському госпіталі). 

До 30-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війни в центрі села було поставлено меморіал Слави “Ніхто, не забутий, ніщо не забуто” з іменами загиблих односельчан в роки війни.

На Центральній вулиці в 1967 році, відкрито меморіал трактору “Універсал”, що проклав першу борозну на землях радгоспу. На пам’ятнику вирізьблено прізвища перших трактористів та механізаторів радгоспу. 

У 1967 році також було поставлено пам’ятник Леніну В. біля нового Будинку культури, в центрі парку.

У 1971 році зведено пам’ятник Чкалову В., чиє ім’я носить село.

Глибока соціально-економічна криза, що охопила Україну, особливо гостро проявлялась в сільському господарстві. Країна потрапила в новий штопор інфляції, від якої страждали всі. Не було забезпечено паритетність у ціноутворенні на продукцію сільського господарства. Виступаючі за розбудову ринкових структур, держава диктувала вигідні для себе ціни на продукцію сільського господарства. У результаті темпи зростання цін на промислові товари в 3-4 рази перевищували динаміку ціноутворення на продукцію села. Спостерігався нічим не прихований процес визискування села при мовчазній згоді держави.

Це відбувалося за умов, коли вищі органи влади раз за разом приймали рішення про нові й нові грошові вливання в сільське господарство. До рядового робітника радгоспу ці гроші, як правило, не доходили, осідаючі на рахунках банків, посередників, різних ділків. Отримані через 3-4 місяці кошти за здану продукцію не покривали навіть витрат на закупівлю пального та запасних частин. Радгосп перетворився на безнадійного фінансового боржника, втративши навіть можливість закупівель необхідних машин, механізмів, мінеральних добрив та засобів захисту рослин. Нічим було платити зарплату.

Катастрофічно відчувалась нестача бензину, солярки, мастил. Узиму тисячі гектар залишались незораними. Жителям не було чим сплачувати за електроенергію.

Новим явищем у функціонуванні аграрного сектора стало виникнення та поширення селянських (фермерських) господарств. В цих господарствах не допускалось великих втрат виробленої сільськогосподарської продукції, що постійно мало місце в радгоспі.

У той же час поширеним явищем стало отримання землі для заняття фермерством керівниками господарств та наближеними до них особами. Разом з кращими угіддями туди за безцінь перекочовувала і радгоспна техніка.

Економічні негаразди негативно позначились на соціальній сфері: на чисельність населення, його соціальній структурі, рівні життя, забезпеченості побутовими послугами.

Селяни опинилися на межі зубожіння. Були повністю “з’їдені” інфляцією ті скромні заощадження, які значна частина чкалівців накопичувала все життя в ощадних касах. Цей процес селяни розцінювали як відкритий грабіж. Адже, саме ці заощадження, запущені в обіг, дали можливість комерційним структурам нагромадити значні капітали. У свою чергу, це призвело до соціальної депресії, відсутності у населення стимулів до сумлінної праці, загального невдоволення політикою держави.

17 березня 1991 року був проведений Всесоюзний референдум, в якому активно прийняли участь чкалівці, тим самим зробивши свій внесок у вирішення майбутньої долі країни. Так, на 11 годину проголосувало вже 80% жителів. Результати голосування показали, що переважна більшість чкалівців виступають за збереження СРСР, як оновленого Союзу суверенних держав.

На початку 90-х років Чкалове було одним із не багатьох господарств району, де поголів’я худоби не зменшилось у порівнянні з роками перебудови.

Зокрема, збереглось і постійно відновлювалось дійне стадо.

Спостерігається криміногенна ситуація в селі. З кожними роком злочинність зростає на декілька десятків відсотків. Велася робота громадських формувань, проводилися спільні засідання адміністративної комісії та комісії по боротьбі з пияцтвом і алкоголізмом. У травні 1996 року проведено засідання товариського суду, три засідання адмінкомісії, застосовувались штрафні та інші заходи впливу на порушників, велась профілактична робота серед неповнолітніх. Рішенням виконкому були затвердженні заходи по боротьбі зі злочинністю на території сільської ради, організовано загін самооборони по охороні державної власності. Однак, через слабкий контроль за виконанням цих рішень і заходів не всі вони втілились в життя. Недостатньо проводилась профілактична робота з п’яницями та молоддю, яка схильна до правопорушень, не освітлювались вулиці.

Педагогічний колектив разом з іншими освітянами району 2 березня 1996 року звернувся з відкритим листом до голови районної державної адміністрації Черника І. Приводом стали хронічні довготривалі затримки заробітної плати педагогам протягом двох років. Вони поставили до відома голову райдержадміністрації, що педагогічні колективи змушені будуть звернутися до акцій протесту – страйку. Тим самим закликали всі педагогічні колективи району виявити активність і солідарність, підтримати та приєднатися до їхніх вимог.

Було вирішено провести 21 березня попереджувальний страйк. На засіданні арбітражної комісії, яке відбулося 12 березня, підтримали це рішення освітян. Страйковий комітет надіслав телеграми Президенту України Кучмі Л., Голові Херсонської облдержадміністрації Жолобу В., міністру фінансів України Германчуку П. з вимогою втрутитися у цю справу, сприяти ліквідації заборгованості заробітної плати вчителям. У разі невиконання цієї вимоги педагоги погрожували безстроковим страйком з 1 квітня, себто з початку останньої навчальної чверті. До освітян приєдналися і медики.

Зміни відбулися і у радгоспі імені Чкалова, який у 1997 році було реорганізовано у Відкрите акціонерне товариство (далі ВАТ) імені Чкалова. На зборах обрали правління і ревізійну комісію. Представництво Фонду держмайна у районі затвердило статут ВАТ ім. Чкалова. Отримали дозвіл на випуск акцій для видачі їх акціонерам. Головою ВАТ ім. Чкалова було обрано Кравченка В.

У ВАТ було відкрито майстерню по ремонту взуття та цех для пошиву одягу. Трудівники товариства та пенсіонери отримували послуги за рахунок боргу по заробітній платі.

Із зерна, зданого господарством за рахунок боргу Пенсійного фонду, тут випікають хліб, який пенсіонери беруть в магазині замість пенсії. У робкоопі відкрили спеціальний магазин де пенсіонери за рахунок боргу по пенсіях мали можливість крім хліба купити й деякі інші продукти харчування, завезені господарствами-боржниками Пенсійного фонду. Треба було лише мати довідку з поштового відділення про суму пенсійного фонду.

Через два роки правління ВАТ ім. Чкалова очолив Сташевський В. 

У квітні 2000 року голова правління ВАТ ім. Чкалова Сташевський В.   написав заяву з проханням звільнити його з посади за власним бажанням. Він зареєстрував приватно-орендне підприємство і вів збір заяв бажаючих вступити до нього зі своїми паями.

Акціонерним товариством тимчасово керували заступник голови правління Підпокровний П. та кандидат на посаду голови правління від ініціативної групи Гурбик В. У господарстві давно вже зріло незадоволення результатами і методами роботи Сташевского В. Ініціативна група з 14 чоловік організувала діяльність по переобранню голови. Зранку наступного дня у селі провели збори трудівників. Сташевський В. агітував вступати до  його підприємства. Однак підтримки трудівників так і не знайшов.

Дізнавшись про наміри голови піти з посади, велика група працівників відділення № 2 (с. Двійне) перекрила в’їзд на молочно товарну ферму (люди побоювались за збереженість поголів’я худоби). Сюди виїжджав голова райради Парицький Л. Селян вдалося заспокоїти, вони розійшлися по домівках, залишивши на ніч охорону. 

Останньою подією, яка фактично знищила у Ковильному виробничий підрозділ ВАТ ім. Чкалова, стало самовільне захоплення трудівниками корів та телиць з молочнотоварної ферми.

На молочнотоварній фермі ВАТ ім. Чкалова працівники, в основному доярки, незадоволені невиплатами зарплати і тим, що майно розпродується за борги, самоцільно розібрали корів та телиць по власних домівках.

Це – розкрадання громадського майна, за яке передбачена карна відповідальність – так кваліфікувало вчинок жителів села Ковильного, законодавство. Наступного дня у селі було проведено збори, де керівництво наполегливо радило чкалівцям не реалізовувати захоплену худобу, а дочекатися рішення з цього приводу загальних зборів акціонерів.

На молочнотоварній фермі – 5 корівників. Лише один з них у нормальному стані, тобто цілий. Інші руйнуються. Ця руйнація – результат не тільки прорахунків керівників ВАТ, й безсовісної звички жителів села розкрадати все, що можна і не можна. Всі приміщення без дахів і вікон, напіврозвалені, майже скрізь вирито і вирізано метали. Різким контрастом на цьому фоні розрухи стоїть одне ціле і впорядковане приміщення: приватна ферма орендує його під склад, зберігає тут соняшник, цибулю та інші овочі. Територія мехзагону відділку впорядкована. Та техніки на ній не має: правління вирішило всю виробничу базу сконцентрувати у Двійному. Туди перегнали трактори та іншу техніку.

П’ять господарств утворилося на базі колишнього радгоспу ім. Чкалова.   “Укрводбуд”, який дбав про ремонти, опалення, водопостачання, завершивши обсяги меліоративних робіт, згорнув свою діяльність. Житломасив фактично залишився нічийним. І селище будівників каналу почало занепадати. Дванадцять років пусткою стоїть котельня. Тепла у квартирах немає. Рятувала електроенергія. У 1998 році, коли відключення електроенергії сягнуло за тривалістю піку (по 12-14 годин на добу), мешканці житломасиву від відчаю перекрили трасу.

На збори громадян, які вони зібрали з власної ініціативи, запросили керівництво району та РЕМ. Зазначили, що у квартирах максимум 9 градусів тепла, у деяких навіть вода замерзала. Після короткої наради представників з району заступник голови райради Крюковський В. запропонував 8-годинний графік відключень, з яким присутні погодилися. Від імені учасників зібрання було послано телеграму керівництву “Обленерго” з проханням збільшити ліміти електропостачання.

З 2000 року сільрада створила власне госпрозрахункове комунальне підприємство “Міф”, якому передала техніку, інші матеріальні засоби, штат будинкоуправління. Задум був такий: борги залишаться у “Комунсервісі”, а нове підприємство почне з нуля, - організує збір комунальних платежів і на ці кошти обслуговуватиме житломасив. Очолив нове підприємство “Міф” – Щербина С.

Всього на території села проживає 4529 чоловік. Із них 1144 пенсіонери, приблизно 1000 дітей. А безробітних – 1089 чоловік (майже кожен третій). Найпершими постраждали від безробіття ті, хто працював в системі “Укрводбуду”. Закрилося БМУ-130, безробітними стали відразу понад 300 чоловік. Невдовзі ліквідували ПМК-97 – ще 150 чоловік опинилися без засобів до існування. Ліквідувалась також одна з автотранспортних колон автобази “Укрводбуду” (раніше тут одних автомобілів було 200, а зараз весь штат працівників складає 100 чоловік). Закрився відділ робітничого постачання. Наполовину поменшало працівників у колишній житлово-комунальній конторі.

Відбулося також скорочення штатів у ВАТ ім. Чкалова та дільничній лікарні, яку перепрофілювали в амбулаторію.

Недоліки в соціальній та медичній сферах призвели до того, що 2000 році у 2 рази смертність перевищувала народжуваність.

Звичайно, не всі безробітні сидять без заробітку. Їздять на роботу у найближчі села (чимало колишніх працівників “Укрводбуду” працюють у сусідніх господарствах – агрофірмі “Мир”, ПСП “Приватник”), в містах і за кордоном. Перебиваються тимчасовою роботою, наймаються до фермерів, приватних осіб. Бригада механізаторів із БМУ не один рік працювала вахтовим методом у Ставропольському краї. Та більшість бачить гроші лише декілька місяців влітку, наймаючись сапати на фермерські плантації.

На фоні закриття організацій, масового збільшення безробіття особливо яскравим прикладом позитивної діяльності є елеватор, який має у Чкалові свій підрозділ – хлібоприймальне підприємство. У 1992 році тут збудували і пустили в експлуатацію новий млин. Будівельні роботи самотужки виконали працівники підприємства. Обладнання завезли імпортне, швейцарської фірми “Болер”, яке дозволяло виготовляли борошно лише І та вищого ґатунку. 

Отже, за роки незалежності із відомого в Херсонській області радгоспу село Чкалове перетворилося майже у найвідсталішого в районі. У селі переплелися у тісний клубок з десяток проблем, породжених насамперед радянською політикою не продуманих масштабних проектів, посилених економічною кризою, закриттям підприємств та організацій, масовим безробіттям, невиплатами зарплат. А ще й реорганізація радгоспу у ВАТ, потім КСП, а в 2001 році, взагалі розпадається на п’ять самостійних господарств.

Село перебувало на межі банкрутства.

Чкалівська територіальна громада на початку ХХІ століття об’єднує 4 села, 3647 чоловік. Має 13389,4 га землі, понад 20 сільгоспформувань різних форм, але жодного великого сільгосппідприємства.

У комунальній власності громади – амбулаторія, три дитсадки, школасад, 3 фельдшерсько-амбулаторні пункти, будинок культури, бібліотека. На території сільради працюють ЗОШ І-ІІІ ступенів у Чкаловому, школа І ступеня у Воскресенському та школа-сад у Ковильному. Торгівельна мережа налічує 6 об’єктів, діють ветеринарний сервісний пункт, три приватні аптеки. 

Школа працює з 2004 року над реалізацією проектів, які допомагають співпрацювати учням та вчителям. Діти застосовують знання на практиці, ставши учасниками різних ситуацій, що максимально наближені до реальних умов. Темою першого проекту стали вибори президента шкільного самоуправління.

На даний момент у школі нараховується 262 учні. Навчальний процес здійснюють 30 педагогів.

Багато уваги приділяють в селі спортивному розвитку – підтримується у належному стані стадіон, створено дві футбольні команди (дитяча та ветеранів

“Бджоляр”). Успішно працює дитячий спортивний клуб “Чкаловець” – філія ДЮСШ, де понад 100 дітей займаються в секціях боксу, тенісу, футболу, більярду. Керує його роботою Рубан А. – справжній ентузіаст, який виховав трьох кандидатів у майстри спорту. Він звернувся з проханням до барона

Фальц-Фейна, який допоміг матеріально у проведенні велогонки Чкалове- Асканія-Нова та виділив кошти на спортивний дитячий клуб. Рубан А.  розробив положення, знайшов спонсорів – міжнародну громадську організацію ветеранів прикордонних військ “Союз Кордон” та організатора “Таврійських ігор” Баграєва М. Участь у велогонках взяли команди з різних міст України: Харкова, Вінниці, Полтави, Донецька. Учасники подолали 25-кілометрову відстань від Чкалова до Асканії-Нової, а потім на них чекали змагання: гонкикритеріум на 40 та 60 кілометрів. Опісля – знайомство з чудовим заповідником “Асканія-Нова”.

За роки незалежності головами сільрад були Ковальов М. та Тимошенко В. Новий голова сільради Сапрон В. (обраний 23 січня 2005 року) почав використовувати нестандартні підходи в розвитку села та поповнення його бюджету. Характерна для більшості рад проблема: земля експлуатується, а податки не платяться, бо договори оренди в органи виконавчої влади оформляються надто повільно. 

У 2005 році згоріло приміщення сільради. Після поневірянь по різних установах апарат ради переселився у приміщення колишнього правління робкоопу, яке викупили в 2006 році. Відремонтували, навколо виклали плиткою, облаштували клумби, бордюри, висадили квіти, перенесли та реконструювали пам’ятник Чкалову В. Урочисте відкриття оновленого пам’ятника Герою Радянського Союзу, льотчику Чкалову В., ім’ям якого назване село. Постамент з бюстом цієї видатної особи було встановлено неподалік сільської ради.

Традиційно, щороку 2 травня, проводиться День села, на місцевому стадіоні. Свято супроводжується змаганнями, танцями, піснями.

У 2006 році селу Чкалове виповнилося 170 років. Жителі сіл Чкалівської сільради відсвяткували ювілей дружно, гучно і весело. Линула музика, злітали у небо святкові феєрверки, гучними оплесками і піснями вшанували трудові династії, кращих майстринь і господарів, людей, які зробили достойний внесок в розвиток села. Згадували історію утворення села, гортали славні сторінки розквіту Чкалова. Віддали шану землякам, які не шкодували життя свого, захищаючі рідний край у роки воєнного лихоліття, знаним і шановним чкалівцям.

Сільська рада організувала і провела ряд заходів, які підтримали депутати та місцевий священик. Зокрема по вулицях було проведено сходи громадян. Жителі підтримали пропозицію організовувати поховання по роках, сплачувати певні кошти, аби утримувати на кладовищі розпорядника, який слідкуватиме за порядком.

У нового голови є задум створити музей села. Розмістити його планують в Будинку культури. І першу експозицію присвятити Голєву Анатолію. Покійний вже нині кіномеханік фактично зберіг велику споруду будинку культури у сумні часи розрухи. Сільський голова замовив меморіальну дошку про цю людину.

Напередодні Дня місцевого самоврядування облрада за відмінну роботу нагороджувала районні та сільські ради. Перше місце серед них посіла Чкалівська сільрада – голова Сапрон В. При визначенні переможця враховувалися показники виконання бюджету, стан об’єктів соціальної сфери, робота секретаря, ведення документації виконкому. Як нагороду сільрада отримала 15 тис. грн. за які придбали автомобіль для власних потреб.

Отже, сільська рада та жителі Чкалова постійно піклуються про добробут села, намагаються в міру свої сил та можливостей вирішувати ті проблеми, які виникають. Осторонь не стоять і депутати селищної ради, голови вуличних комітетів, керівники підприємств, установ та організацій, підтримуючи починання чкалівців. Голова сільради використовує нестандартні підходи в розвитку села та поповнення його бюджету, що дало можливість вибороти перше місце серед рад області. Чкалівці мають надію, що це не остання перемога і в майбутньому село досягне ще більш кращого розвитку.

На сьогодні Чкалівській сільській раді підпорядковані села Чкалове, Воскресенське, Двійне, Ковильне.

Воскресенське– село, розташоване на заході району. Засноване 1930 р. Сучасна назва походить від релігійного свята Воскресіння. Зміна назви не відбувалась. Площа – 43,247 км². Населення становить 415* осіб. Густота населення – 9,60 осіб/км². 

Двійне – село, розташоване на північному заході району. Засноване         1928 р. Можливо, назва населеного пункту походить від його розташування на місці Фальц-Фейнського сараю № 2. Площа – 37,62 км². Населення становить 467* осіб. Густота населення –  12,41 осіб/км². 

Ковильне – село, розташоване на північному заході району за 24 км від райцентру. Засноване 1927 р.  До поч. 40-х р. ХХ ст. населений пункт мав назву Гесово, а до поч. 60-х р. – Ковилівка. Площа – 37,122 км². Населення становить

349* осіб. Густота населення – 9,40 осіб/км². 

 

 

ФОТОМАТЕРІАЛИ

 

                         Маєток Фальц-Фейнів                             Володимир Фальц-Фейн

 

 

Карта Дорнбургу. 1920 р.

 

 

 

  

                           Паровоз серії “Т”                   Пам’ятник трактору “Універсал”

 

                    Меморіал Слави                                         Братська могила

                       

Пам’ятник Чкалову В. 2013 р.                           Оновлена сільрада. 2013 р.

 

РОЗДІЛ 4. ІСТОРИЧНИЙ НАРИС ПРО  

НАСЕЛЕНІ ПУНКТИ, ЩО ЗНИКЛИ

 

4.1. Зелене

Зелене – село-хутір, яке знаходилося у 6 км на схід від Василівки. Заселення населеного пункту розпочалося у 20-х роках ХХ ст. Перші поселенці – Зеленські. На честь них названо село. Згодом в селі було побудовано до 3035 мазанок. Був ставок, криниці-копанки, будівлі кошар, конюшня, кузня, амбар  для зберігання зерна,свиноферма.

 

Хата-мазанка родини Антипових. 50-ті роки ХХ ст.

У 1930-1933 рр. люди, працюючи на кошарах, свинофермі і конюшнях, виживали і не знали голоду.

До 50-х років це було гарне село, 5 кошар, на конюшні відгодовували до 180 коней. Ці коні були закріплені за кошарами і селами. Їх використовували для підвозу продуктів, людей на роботу, фуражу, кормів для худоби. Коні були породисті, їх возили на виставки, продавали в інші господарства для розведення. Були виїздні-святкові тачанки, які використовували для святкувань.

При святкуванні Дня Перемоги влаштовували змагання-перегони на конях. 

У 60-х роках господарство пробило 2 свердловини з прісною водою. Раз на тиждень привозили кіно. Світла не було. Працював до 1964 року – дизель, для забезпечення села світлом. Потім провели електролінію. 

   За програмою держави про укрупнення сіл – жителі Зеленого переселялися хто-куди. І в 1976 році село Зелене було виключене з реєстру адміністративного поділу за поданням Новопокровської сільської ради.

Останніми покинули село родина Антипових.

4.2. Зинтюп-1

Зинтюп-1 – хутір, який знаходився за 6 км від Василівки у південносхідному напрямку.  У 20-х роках ХХ ст. цю територію заселили вихідці з Росії, які переїхали з Каланчака. Тому, існує інша назва хутору – Самарський (поселенці були із Самари). Населений пункт утворився на місці колишнього поселення ногайців.  

Наявність води, придатні землі для випасу худоби дали можливість утворити поселення з 10-11 дворів. Одним із перших поселенців був Чорний Тимофій. У власності він мав святкову тачанку, 500 голів овець. Худоба вільно паслася на островах. 

На початку 30-х років під час колективізації “твердих хазяїв” виселяли до Сибіру, і тому вони почали тікати з цих місць. А бідніші господарі залишилися і вступили в колгосп.

4.3. Зинтюп-2

Зинтюп-2 – хутір, який знаходився за 2 км південніше Зинтюпа-1. 

Ці поселення розвивалися паралельно. Інша назва хутору – Кантемирівка. Складався з 30 дворів. Походження цих назв з тюркської мови означає – випасання тарпанів, кіз, ослів протягом року. 

4.4. Митрофанівка

Митрофанівка – село-хутір, яке знаходилося на 9-10 км південніше Василівки. Населений пункт ще називали Бугайовка, тому що перші переселенці були родом з с. Бугайовка Каланчацького району. Першого із них звали Митрофаном (звідки і походить назва села). Переселення розпочалося у 1910 р. Згодом – стало добротне село з 20 дворів. Було два вітряних млина. Власниками були Глазко і Продченко. На землях, поблизу села, крім випасання худоби, займалися землеробством – вирощували зернові культури. І зараз знаходять палеві ями, які в той час використовували для зберігання зерна.

Також є знахідки татарських і царських монет, грецьких амфор.

Господарі Григорюки насадили сад, який був вирубаний в роки Великої Вітчизняної війни на побудову переправи через озеро Сиваш. Була криницякопанка, свердловина.

У 1976 році село Митрофанівна було виключене з реєстру адміністративного поділу за поданням Новопокровської сільської ради.

4.5. Молоканка

Молоканка – хутір, який знаходився у 12 км від Василівки у південносхідному напрямку. Заселення розпочалося в ХІХ столітті. Перші поселенці – віруючі-молокани. Від цього і пішла назва населеного пункту - Молоканка. Перші хати були мазанки, пізніші будівлі стали кам’яні. До 40-х років була одна вулиця, пізніше – 60 дворів. Поселення забезпечували водою 2 артезіанських джерела. Населення займалося в основному тваринництвом. Були кошари, бурт для сушіння зерна, пташник, на якому доглядали за курми Коваленки.

Під час Великої Вітчизняної війни в хуторі працювала школа. Вчительку звали Шевченко Ніна Єфремівна. Після війни діти-переростки працювали: скирдували, копали силосні ями.                                                                                

Останні жителі покинули поселення в 1964 році. На цьому місці залишилося кладовище, яке відвідують родичі похованих тут жителів. Є німецьке кладовище.

4.6. Нагай-Киргиз

Нагай-Киргиз – хутір, назва якого походить з тюркської мови і означає – кочовик. У 20-х роках ХХ ст. це було два двори поселенців болгар, які займалися городництвом. 

4.7. Петрівка

   Петрівка – село на острові Чурюк. Його ще називали – Присиваське, однак ця назва не прижилась.

   Населений пункт знаходився за 18 км від Василівки в південносхідному напрямку. Дорога, яка і нині існує, проходить біля колишнього  села Зелене по перешийку, повз колишнє поселення Молоканка, по насипній греблі через Сиваш на острів Чурюк. 

 

Гребля, яка веде до с. Петрівка

Гребля побудована вручну. Перші поселенці насипали глину, каміння. Все це закріпили колодами, переплетеними очеретом, забиваючи їх від перешийку до острова. Для вільного проходу води, по центру греблі, побудували дерев’яний міст. На острові була викопана єдина криниця з прісною водою.

Перші поселенці – татари, займалися випасанням овець, кіз, коней. Біля землянок був сад, виноградник. Від криниці йшов мідний водопровід до саду і викопаного ставка. Поселення складалось з 10-12 мазанок. Після кримськотурецької війни почали з’являтися переселенці, які отримали ці землі у власність.

У глиб острова знаходиться Солоне озеро. Влітку, коли вода в озері висихала, жителі заготовляли йодовану сіль. У вузькому місці острова був проритий канал, залишки якого є і зараз. На човнах переправляли сіль до Сиваша. Там вантажили на невеликі баржі і везли до Генічеська на продаж.

Згодом татари покинули ці місця і єдину криницю з прісною водою забили овечою вовною й замаскували землею. І ніхто більше не зміг знайти воду.

Доказом існування поселень тих часів є знахідки російських і татарських монет.

Нове поселення Петрівки почало з’являтися східніше першого. Перші землянки були з саману, криті очеретом. Згодом почали будувати кам’яні будинки криті черепицею. Це вже було село з 30 дворів. В одній із хатин була початкова школа, побудували клуб, де проводили збори громадян, підсумки господарювання, проводи в армію. У центрі села – контора відділення № 2 з гучномовцем. Для забезпечення жителів села питною водою було проведено водопровід з села Молоканка і насосами перекачували воду до Петрівки. Для напування худоби біля ставка було пробито дві свердловини, в яких вода солонувата.

 

           Вулиця села Петрівка                                       Школа. 1943 р.

У 50 -х роках ХХ ст. на острові знайшли прісну воду. Але за своїми якостями вона нагадувала генічеську воду (віддає сірководнем). 

У напрямку Азово-Сиваського природного парку є копанка з прісною водою, обкладена деревом. Воду з цієї копанки споживають і в наш час.

                   

             Центр села                                                     Розваги дітей

Коли розпочалося укрупнення центральних садиб, відбулося переселення населення до Василівки – в основному на Присиваську вулицю, яку часто місцеві жителі називають Петровською.

4.8. Семихатки

Семихатки – хутір, який знаходився у 5 км від Василівки у західному напрямку. Свою назву поселення одержало від кількості дворів – сім. Була криниця з прісною водою, кошари, дві силосні ями.

У наш час ця територія заросла очеретом. Отже, близько до поверхні знаходиться вода. У північно-західному напрямку, в 2 км від Семихаток, є курган.

4.9. Сінне

Сінне – село, яке було засноване в 1921 р. Свою назву населений пункт  отримав через надлишок і різноманіття трав цієї території, де можна було заготовляти багато сіна для худоби. У  1927 р. створено ТСОЗ, назви він не мав. У 1929 р., коли відбувалася колективізація, населений пункт увійшов до складу колгоспу “Громадянська праця”, що знаходився в с. Катеринівка. Головою його був Фанін М. У 1964 р. до села була прокладена асфальтована дорога, що виходила до автостради Новоолексіївка-Каховка. У 1974 р. с. Сінне покинули останні мешканці. У 1976 р. місце, де розташовувалося село, розгорнули. 

4.10. Солоне

Солоне – хутір, який знаходився у семи кілометрах на південь від Дружелюбівки. Ця місцевість заселялась в 20-х роках ХХ ст. Основним заняттям населення було добування солі і забезпечення нею всього Присивашшя. Так як хутір був на самому березі Сиваша, все було покрите сіллю. Від цього і пішла його назва Сольоне. Населений пункт складався з 1516 дворів.

Хутір вилучений з реєстру Новопокровської сільської ради постановою від 1967 р.

 

 

4.11. Успенівка

Успенівка – село, яке було засноване на початку ХІХ ст. як економія Софії Богданівни Фальц-Фейн. Перша назва населеного пункту – Курайовка, потім – Мальцівка. Усе село було поділене на дві частини кам’яною стіною висотою у 2 м. У стіні була хвіртка. Перша частина називалася Мальцівка, а друга – Успенівка. Назва, можливо, походить від релігійного свята Успіння Христове. У 1928 р. створено ТСОЗ, головою якого став Філімонов Ф. У     1923 р. утворився колгосп “Хвиля”, який очолив Зарюта Я. Після війни колгосп перейменували на “Перемога”, а в 1950 р. він був приєднаний до с. Володимиро-Іллінки. 18 лютого 1986 р. село ліквідоване як “неперспективне”. Було розташоване за 8 км від с. Володимиро-Іллінки.

4.12. Хир’янівка

Хир’янівка – хутір, який знаходився за 3 км від Василівки у північнозахідному напрямку. 

Свою назву населений пункт отримав від імені Кир’ян, яке згодом змінилося на Хир’ян. Поселення було багате. Працювала цегельня по виробництву цегли для будівництва своїх будинків і навіть на продаж. Було до 20 будинків, критих черепицею.

На цьому місці є зниження, яке в народі називають попелище. Тут знаходять глиняні іграшки, люльки, глиняний посуд, кам’яні сокири. А ґрунт нагадує попіл. 

4.13. Червона Долина

Червона Долина – село, що було засновано у 1923 р. на місці ФальцФейнського сараю № 4. Назва, можливо, пояснюється розташуванням населеного пункту в поді з ґрунтом червонуватого кольору. У 1929 р. створено колгосп “Ґрунтовий борець”. Першим його головою був Ветух М., потім      Зеленський Б., якого замінив до війни Крижановський П. У 1934 р. було змінено назву колгоспу на імені Калініна. Після війни колгосп очолив        

Приходько Г., а потім, аж до укрупнення в 1950 р. з колгоспом імені Тельмана, Милосєрдов Д. 18 лютого 1986 р. село було ліквідоване як “неперспективне”.

АЛФАВІТНИЙ ПОКАЖЧИК НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ РАЙОНУ

 

                Б                                                                                                              

Благовіщенка, село                                                                                     122

                В                                                                                                              

Василівка, село                                                                                           50

Водославка, село                                                                                         88

Вознесенка, село                                                                                         244

Володимиро-Іллінка, село                                                                         54

Воскресенка, село                                                                                       194

Воскресенське, село                                                                                   306

                Г                                                                                                              

Горностаївка, село                                                                                      204

Громівка, село                                                                                             212

                Д                                                                                                              

Двійне, село                                                                                                 306

Дивне, село                                                                                                  65

Дружелюбівка, село                                                                                   52

                З                                                                                                              

Заозерне, село                                                                                             247

Захарівка, село                                                                                            123

Зелене, село                                                                                                 84

                К                                                                                                              

Калинівка, село                                                                                           127

Катеринівка, село                                                                                        60

Качкарівка, село                                                                                          135

Ковильне, село                                                                                            306

Кривий Ріг, село                                                                                          249

           

                Л                                                                                                              

Лиходідівка, село                                                                                        79

                М                                                                                                             

Маячка, село                                                                                                88

Метрополь, село                                                                                         249

                Н                                                                                                             

Новомиколаївка, село                                                                                 217

Новомихайлівка, село                                                                                88

Новопокровка, село                                                                                    97

Новорепівка, село                                                                                       61

Новотроїцьке, селище міського типу                                                       104

Новоукраїнка, село                                                                                     62

                О                                                                                                              

Овер’янівка, село                                                                                        247

Одрадівка, село                                                                                           223

Олександрівка, село                                                                                   126

                П                                                                                                             

Перемога, село                                                                                            87

Подове, село                                                                                                128

Попелак, село                                                                                              65

                С                                                                                                              

Садове, село                                                                                                245

Свиридонівка, село                                                                                     79

Сергіївка, село                                                                                             242

Сиваське, селище міського типу                                                               138

Сивашівка, село                                                                                          245

Софіївка, село                                                                                             59

                Ф                                                                                                             

Федорівка, село                                                                                           249 Ч  

Чкалове, село                                                                                               256

                Я                                                                                                             

Ясна Поляна, село                                                                                      103 ДОДАТКИ

Додаток А Фрагмент генеральної карти Таврійської губернії.1822 р.

 

Фрагмент карти Таврійської губернії видавництва Ільїна. 1859 р.

 

 

Додаток Б

Фрагмент спеціальної карти Європейської Росії 

(під кер. підполковника Стрюльбіцького). 1865 р.

 

 

 

 

 

 

 

Додаток В

Фрагмент карти Таврійської губернії (укладач Ю.М. Шокальський)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток Г

Перелік колгоспів, радгоспів і МТС у Новотроїцькому районі у 1941 р.

Колгоспи:

1.                 “Нове життя” (с. Федорівка),

2.                 Ім. Куйбишева (с. Сисоївка),

3.                 Ім. Індустріалізації,

4.                 Ім. Кірова,

5.                 “Профінтерн” (с. Новотроїцьке),

6.                 Ім. 61 (с. Новотроїцьке),

7.                 “Прогрес” (с. Новотроїцьке),

8.                 Ім. 26 бакінських комісарів (с. Новотроїцьке),

9.                 Ім. Жовтневої революції (с. Кривий Ріг),

10.            Ім. ХVII партз’їзду (с. Веселе),

11.            Ім. Сталіна (с. Громівка),

12.            “Червоний прапор” (с. Громівка),

13.            “Комуніст” (с. Громівка),

14.            Ім. Будьонного (с. Миколаївка),

15.            “Червоний плугатар” (с. Миколаївка),

16.            “Схід” (с. Миколаївка),

17.            “Червоний маяк” (с. Миколаївка),

18.            “Червоний велетень” (с. Ново-Покровка),

19.            “Зелений Гай” (с. Метрополь),

20.            Ім. Першого Травня (с. Першотравневе),

21.            “Ясна Поляна” (с. Ясна Поляна),

22.            “3-й вирішальний” (с. Сергіївка),

23.            “Комінтерн” (с. Олександрівка),

24.            Ім. Ворошилова,

25.            Ім. Петровського (с. Горностаївка),

26.            Ім. Андре Марті (с. Захарівка),

27.            Ім. Селянської газети (с. Успенівка),

28.            Ім. Фрунзе (с. Володимиро-Іллінка),

29.            Ім. Молотова (с. Янівка),

30.            Ім. Леніна (с. Скворцовка),

31.            “Радстеп” (с. Ольгівка),

32.            Ім. Горького,

33.            Ім. Дімітрова (с. Новотроїцьке),

34.            Ім. Кагановича (с. Катеринівка),

35.            Ім. Хрущова (с. Дудники),

36.            “Червоний робітник” (с. Ново-Українка),

37.            Ім. Артема (с. Артемівка),

38.            “Свобода”,

39.            “Новий світ” (с. Новорепівка),

40.            Ім. Тельмана (с. Софіївка),

41.            Ім. Чапаєва (с. Воскресенка),

42.            “Червоний боєць” (с. Воскресенка),

43.            Ім. Калініна (с. Червона Долина),

44.            Ім. 8 Марта (Олексіївка).

Радгоспи:

1.                  “Сиваський борець” (с. Подове),

2.                  Ім. Чкалова (с. Чкалове),

3.                  Ім. Фрунзе (с. Василівка),

4.                  “Асканійський” (с. Тавричанка), 5. “Червоний Сиваш” (с. Сивашівка).

МТС:

4.                 Новотроїцька,

5.                 Громівська,

6.                 Володимиро-Іллінська.

 

 

Додаток Д 

Ново-Троїцький район (райцентр – с. Ново-Троїцьке)  станом на 01 вересня 1946 р.

І. Асканія-Нова, селищна рада

1.       смт. Асканія-Нова

2.       х. Бакир

3.       х. Дощаний

4.       х. Іллінка

5.       х. Кам’яний

6.       х. Комиш

7.       х. Круглий

8.       х. Маркеїв

9.       х. Молочний

10.   х. Орел

11.   х. Питомник

12.   х. Товарчинський

ІІ. Вознесенська сільська рада

1.   с. Благовіщенка

2.   с. Вознесенка

3.   с. Захарівка

ІІІ. Володимиро-Іллінська сільська рада

1.   с. Володимиро-Іллінка

2.   с. Катеринівка

3.   с. Сисоївка

4.   с. Сінне

5.   с. Софіївка

6.   с. Червона Долина

7.   х. Будьонівка

IV. Воскресенська сільська рада

1. с. Воскресенка

V. Горностаївська сільська рада

1.       с. Горностаївка

2.       с. Дудник

3.       с. Малинівка

4.       с. Привілля

5.       с. Федорівка

6.       с. Ясна Поляна

7.       х. Веселий

8.       х . Вільний

9.       х. Ворошиловка

10.   х. Зелений Гай

11.   х. Мала Одрада

12.   х. Метрополь

13.   х. Широке Поле

VІ. Громівська сільська рада

1.   с. Будьоннівка

2.   с. Громівка

3.   х. Веселий

VІІ. Захарівська сільська рада

1.   с. Захарівка

2.   с. Лугове

3.   с. Садове

4.   с. Сивашівка

5.   х. Овер’янівка 

6.   х. Родниківка

VІІІ. Іванівська сільська рада

1.   с. Іванівка

2.   с. Олексіївка

3.   с. Скворцівка

4.   с. Совєтське

IX. Ново-Миколаївська сільська рада

1.   с. Василівка

2.   с. Дружелюбівка

3.   с. Зелене

4.   с. Ново-Миколаївка

5.   х. Замостя

6.   х. Митрофанівка

7.   х. Петрівка

X. Ново-Покровська сільська рада

1.   с. Ново-Покровка

2.   с. Ясна Поляна

3.   х. Привілля

XІ. Ново-Репівська сільська рада

1.   с. Ново-Репівка

2.   с. Ново-Українка

3.   х. Красний

XІІ. Ново-Троїцька сільська рада

1.   с. Кривий Ріг

2.   с. Ново-Троїцьке

3.   с. Первомайське

XІІІ. Олександрівська сільська рада

1.   с. Калинівка

2.   с. Олександрівка

XIV. Ольгівська сільська рада

1.   с. Ольгівка

2.   х. Артема

3.   х. Зоря

4.   х. Іванівка

5.   х. Новий

6.   х . Солідарний

7.   х. Тімірязєва

8.   х . Щербинівка

XV. Сергіївська сільська рада

1. с. Сергіївка

XVІ. Успенівська сільська рада

1.   с. Подове

2.   с. Успенівка

3.   х. Дмитрівка

4.   х. Качкарівка

XVІІ. Чкаловська сільська рада

1.   с. Воскресенське

2.   с. Двійне

3.   с. Ковилівка

4.   с. Південне

5.   с. Чкалове

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток Е Сиваський район (райцентр – с. Сиваське)  станом на 01 вересня 1946 р.

І. Будьоннівська сільська рада

1. с. Будьонного 

ІІ. Ново-Михайлівська сільська рада

1.   с. Весна

2.   с. Водославка

3.   с. Маячка

4.   с. Ново-Михайлівка

ІІІ. Одрадівська сільська рада

1. с. Одрадівка

IV. Павлівська сільська рада

1. с. Павлівка

V. Петрівська сільська рада

1.                      с. Велетнівка

2.                      с. Петрівка

3.                      с-ще радгоспу “Артаташ”

4.                      с-ще першого відділу радгоспу “Артаташ” 5. с-ще другого відділу радгоспу “Артаташ”

6.                      с-ще третього відділу радгоспу “Артаташ”

7.                      с-ще першого відділу радгоспу “Сиваш” 8. с-ще другого відділу радгоспу “Сиваш”

9. с-ще третього відділу радгоспу “Сиваш”

VІ. Попелацька сільська рада

1.   с. Ворошилове

2.   с. Перемога

3.   с. Петровське

4.   с. Попелак

5.   с. Свиридонівка

6.   х. Лиходідівка

VІІ. Сиваська сільська рада

1. с. Сиваське

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток Є

   Стан сільського господарства у Новотроїцькому районі у 1965 – 1982 рр. 

 

№ п/п	Сільськогосподарський      показник (тис. га)	1965 р.	1970 р.	1975 р.	1980 р.	1982 р.
1.	Посівна площа всіх сільськогосподарських  культур у колгоспах і  радгоспах	136,9	127,3	135,6	166,4	141,5
2.	Посівна площа зернових у колгоспах і радгоспах	70,5	70,2	82,3	81,6	82,2
3.	Валовий збір зернових  у колгоспах і радгоспах	119,9	220,5	159,1	193,9	171,9
4.	Урожайність зернових  культур по колгоспах і  радгоспах	17,0	31,4	19,3	23,7	20,9

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток Ж

Стан освіти у Новотроїцькому районі у 1983 - 1988 рр.

 

№ п/п	Освітній показник	1983 р.	1984 р.	1985 р.	1986 р.	1987 р.	1988 р.
1.	Кількість шкіл: -   середніх -   восьмирічних -   вечірніх і заочних -   початкових -   шкіл-інтернатів	36 14 11 3 7 1	35 15 10 2 7 1	34 15 10 1 7 1	34 16 9 1 7 1	34 17 8 1 7 1	33 18 7 1 6 1
2.	Кількість учителів	876	880	882	640	660	662
3.	Кількість учнів	7095	7001	6860	7084	7244	7108

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток З Таблиця 1

        Стан культури у Новотроїцькому районі у 1965 - 1982 рр.

 

№ п/п	Наявна кількість установ	1965 р.	1970 р.	1975 р.	1980 р.	1982 р.
1.	Будинків культури та клубів	25	41	41	40	39
2.	Кіноустановок	42	52	32	45	45
3.	Бібліотек - книжковий фонд (тис. пр.)	25 98,722	35      312,3	36 386,5	36 382,8	36 416,2

 

Таблиця 2

Стан охорони здоров’я у Новотроїцькому районі  у 1965 - 1982 рр.

 

№ п/п	Показник кількості	1965 р.	1970 р.	1975 р.	1980 р.	1982 р.
1.	Лікарень	7	7	8	7	7
2.	Медичних і акушерських  пунктів	43	43	41	32	32
3.	Лікарських ліжок	460	460	556	550	550
4.	Лікарів	50	50	92	67	73
5.	Середнього медперсоналу	274	274	309	299	298

 

 

 

 

 

Додаток И

Новотроїцький район станом на 1 липня 1976 р.

 

Новотроїцька селищна рада

1.                 смт. Новотроїцьке

2.                 с. Благовіщенка 3.          с. Захарівка Сиваська селищна рада

                1.      смт. Сиваське

Володимиро-Іллінська сільська рада

1.                 с. Володимиро-Іллінка

2.                 с. Катеринівка

3.                 с. Новорепівка

4.                 с. Новоукраїнка

5.                 с. Сінне

6.                 с. Софіївка

7.                 с. Успенівка

8.                 с. Червона Долина

Воскресенська сільська рада

1.                 с. Воскресенка

2.                 с. Вознесенка

3.                 с. Сергіївка

Громівська сільська рада

1.                 с. Громівка

2.                 с. Веселе

Новомихайлівська сільська рада

1.                 с. Новомихайлівка

2.                 с. Водославка

3.                 с. Маячка

Новопокровська сільська рада

1.                 с. Новопокровка

2.                 с. Василівка

3.                 с. Дружелюбівка

4.                 с. Новомиколаївка

5.                 с. Присиваське 6. с. Ясна Поляна Одрадівська сільська рада

1.                 с. Одрадівка

2.                 с. Калинівка

3.                 с. Олександрівка Попелацька сільська рада

1.                 с. Попелак

2.                 с. Дивне

3.                 с. Зелене

4.                 с. Лиходідівка

5.                 с. Перемога

6.                 с. Свиридонівка Сивашівська сільська рада

1.                  с. Сивашівка

2.                  с. Заозерне

3.                  с. Лугове

4.                  с. Овер’янівка 5. с. Садове

Федорівська сільська рада

1.                 с. Федорівка

2.                 с. Горностаївка

3.                 с. Дудник

4.                 с-ще Ізобільне

5.                 с. Кривий Ріг

6.                 с. Метрополь

7.                 с. Первомайське Чкалівська сільська рада

1.                 с. Чкалове

2.                 с. Воскресенське

3.                 с. Гайове

4.                 с. Двійне

5.                 с. Качкарівка

6.                 с. Ковильне

7.                 с. Подове

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Додаток І Населені пункти, виключені з обліку у зв’язку з переселенням жителів (на 1 липня 1976 р.)

Найменування населеного пункту	Найменування ради
с. Будьонівка	Громівська сільська
с-ще Вербівка	Федорівська сільська
с-ще Веселе	Федорівська сільська
с. Весна	Новомихайлівська сільська
с-ще Вільне	Федорівська сільська
с. Замостя	Новопокровська сільська
с. Зелене	Новопокровська сільська
с-ще Красне	Володимиро-Іллінська сільська
с-ще Мала Одрада	Федорівська сільська
с. Малинівка	Федорівська сільська
с-ще Митрофанівка	Новопокровська сільська
с. Привілля	Федорівська сільська
х. Привілля	Новопокровська сільська
с-ще Родниківка	Сивашівська сільська
с. Сисоївка	Володимиро-Іллінська сільська
с. Чернігівка	Володимиро-Іллінська сільська
с.  Широке Поле	Федорівська сільська

Додаток Ї

Адміністративно-територіальна карта Новотроїцького району

 

 

 

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ І ПОЗНАЧЕНЬ

 

АН – Академія Наук арк. – аркуш

АТС – автомобільно-транспортна станція

ВАСХНІЛ – Всесоюзна академія сільськогосподарських наук імені

Леніна

ВАТ – відкрите акціонерне товариство

ВДНГ – Виставка Досягнень Народного Господарства

Вип. – випуск

ВПС – Військово-Повітряні Сили

ВРХ – велика рогата худоба

ВСГВ – Всесоюзна сільськогосподарська виставка вул. – вулиця

ВУЦВК – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет ГЕС – гідроелектростанція г/л – грам на літр грец. – грецького (- ої)

ГТО – государственный технический осмотр ДП – дочірнє підприємство ім. – імені ін. – інше (- ші)

КВП – Комітет взаємодопомоги

КПРС – Комуністична партія Радянського Союзу КПУ – Комуністична партія України

крб. – карбованці (- ів, - ця) крим.-татар. – кримсько-татарською лат. – латинського (- ої)

м. – місто млн. – мільйонів МТС – машинно-тракторна станція

н. р. – навчальний рік

о. – острів обл. – область оз. – озеро (- ра) оп. – опис

ПСП – приватне сільськогосподарське підприємство поч. – початок

ПП – приватне підприємство

р. – рік ред. – редактор

РККА – Рабоче-Крестьянская Красная Армия рос. – російською (- ої) рр. – роки (- ах)

РСДРП – Российская социал-демократическая рабочая партия РТС – ремонтно-транспортна станція руб. – рублів

с. – село с-ще – селище смт. – селище міського типу СОЗ – спільний обробіток землі спр. – справа с/р – сільська (селищна) рада

СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік ССТ – сільське споживче товариство ст. – століття

Т. – том

т. – тонна 

т. зв. – так званого тис. – тисячоліття  ТОВ – товариство з обмеженою відповідальністю

т. п. – тому подібне

ТСОЗ – товариствo зі спільного обробітку землі тур. – турецької (- ого)

Уклад. – укладач

УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка ф. - фонд

ФГ – фермерське господарство

х. – хутір

ЦВК – Центральний Виконавчий Комітет 

ЦК – Центральний Комітет

ШКМ – школа робочої молоді

* –дані по кількості та густоті населення станом на 01. 01. 2013 р.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

1.                 Авдальян М. М. Историко-географический словарь Херсонской области (путеводитель) / М. М. Авдальян. – Херсон, 1971. – 89 с. 

2.                 Авдальян М. М. Херсонщина (Збірник статей з краєзнавства на допомогу вчителю-краєзнавцю) / М. М. Авдальян. – Херсон, 1974. – 120 с.

3.                 Андрієвський Ф. М. Статистичний довідник Таврійської губернії [Статистичний опис Таврійської губернії зі списком населених пунктів по повітах]. – Сімферополь, 1915. – 1202 с.

4.                 Бойко Я. В. Заселение Южной Украины. 1860-1890. Историко-

экономическое исследование / Я. В. Бойко. – Черкассы, 1993. – С. 60-62, 75-80, 82, 102, 110-111, 202.

5.                 Велика сучасна енциклопедія. У 10 т. Т. 1. А-Б / уклад. А. С. Івченко. – Харків: Книжковий клуб “Клуб Сімейного Дозвілля”, 2012. – 352 с.:  іл. + мапи.

6.                 Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.: Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2001. – 1440 с.

7.                 Великий тлумачний словник. Сучасна українська мова від А до Я / Упоряд. А. П. Загнітко – Донецьк: Вид. “Бао”, 2008. – 704 с.

8.                 Вірлич А. З. Пам’ятники слави Херсонської землі. – Херсон. -         С. 30-33, 36-38.

9.                 Водотика С. Г. Історія Херсонщини ХІІІ-ХІХ ст.: Навчальний посібник / С. Г. Водотика. – Херсон: Айлант, 2005. – 160 с.

10.             Волости и важнейшие селения Европейской России. Выпуск VIII.

Губернии Новороссийской группы. Сиб., 1886. – С. 48-49, 57.

11.             Газета “Трудова слава”. – № 57 від 13.05.1967 р.

12.             Газета “Трудова слава”. – № 59 від 18.05.1967 р.

13.             Газета “Трудова слава”. – № 61 від 23.05.1967 р.

14.             Газета “Трудова слава”. – № 116 від 28.09.1967 р.

15.             Газета “Трудова слава”. – № 7 від 15.01.1983 р.

16.             Газета “Присиваська комуна”, с. Новотроїцьке. – № 129 від

29.10.1958 р.

17.             Газета “Присиваська комуна”, с. Новотроїцьке. – № 148 від

26.06.1941 р.

18.             Газета “Присиваська комуна”. – № 126 від 23.10.1957 р.

19.             Газета “Прапор соціалізму”, с. Сиваське від 24.06.1941 р.

20.             Газета “Юг” від 11 грудня 1905 р.

21.             Гетман А. Л. Танки идут на Берлин. 2-е изд., испр. и доп. /         А. Л. Гетман. – М.: Наука, 1982. – 391 с.

22.             Голобородько Ю. К. Пламя над степью / Ю. К. Голобородько. –  Симферополь: Издательство “Таврия”, 1989. – 236 с.

23.             Горобець А. Я. Генезис ойконімів Новотроїцького району         / А. Я. Горобець // Топоніміка у краєзнавчій та позакласній роботі з географії: матеріали VІ обласних краєзнавчих читань (29 січня 2016 р., м. Херсон) / за ред.

З. В. Філончук. – Херсон: КВНЗ “Херсонська академія неперервної освіти”, 2016. – С. 8-11.

24.             Горобець А. Я. Ойконімікон Новотроїцького району Херсонської області як топонімічний аспект аксіології рідного краю / А. Я. Горобець // Роль топоніміки у дослідженні рідного краю: матеріали ІІІ обласних краєзнавчих читань (31 січня 2013 р., м. Херсон) / за ред. З. В. Філончук. – Херсон: КВНЗ “Херсонська академія неперервної освіти”, 2013. – С. 25-28.

25.             Горобець А. Я. Особливості топонімоутворення Новотроїцького району Херсонської області / А. Я. Горобець, С. Б. Дорогань. – Херсон: ПАТ “Херсонська міська друкарня”, 2013. – 234 с.

26.             Горобець А. Я. Просторово-часовий аналіз ойконімів Новотроїцького району Херсонської області [Електронний ресурс]:

Учительський журнал on-line / А. Я. Горобець. – Режим доступу: http:// teacherjournal.com.ua/shkola/geografiya/6659-prostorovo-chasovij-analz-ojkonmvnovotroczkogo-rajonu-xersonsko-oblast.html

27.             Горобець А. Я. Топонімічний словник Новотроїцького району  Херсонської області / А. Я. Горобець. – Херсон: Айлант, 2015. – 56 с.

28.             Данилевич Н. В. Барон Фальц-Фейн. Жизнь русского аристократа /

Н. В. Данилевич. – М.: Изобр. Искусство, 2001. – 232 с.

29.             Державна національна програма “Освіта: Україна ХХІ століття”. – К.: Райдуга, 1994. – 62 с.

30.             Державний архів Запорізької області. Ф. № Р-98, оп. 1, од. зб. 1124,    форма 1, лист 183; Ф. № Р-93, оп. 1, од. зб. 229, форма 1, лист 183, форма 2, лист 184, 185.

31.             Державний архів Херсонської області. Путівник. – К., 2003. –         С. 693.

32.             Державний архів Херсонської області. Ф. 14, оп. 2, спр. 65, арк. 2-7 зв.; спр. 309, арк. 3-6 зв., 14-15 зв., 24 зв., 27-28; спр. 315, арк. 1 зв.-5; спр. 353, арк. 1-7 зв.; спр. 379, арк. 17; ф. 302, оп. 1, спр. 51, 59, 67-70; ф. Р – 1085, оп. 1, спр. 2, арк. 620, 699; ф. Р – 1190, оп. 1, спр. 2, арк. 56-61, 81; ф. Р – 4033, оп. 4, спр. 827, арк. 7-8; оп. 6, спр. 215, арк. 10-11; оп. 7, спр. 559, арк. 23-24; ф. П – 109, оп. 1, спр. 28, арк. 2; спр. 29, арк. 1, 3-4, 6, 35, 49; спр. 30, арк. 107; спр. 34, арк. 12, 18, 39, 55-57, 66, 113-116; ф. Р – 3912, оп. 1, спр. 242, арк. 7-12, 23-46; спр. 243, арк. 5-8, 10-12, 19-21, 100-102, 107, 109, 113-116, 134-136, 138; спр.

244, арк. 2-3, 5, 14-20, 26; спр. 249, арк. 11-12, 14 зв., 16; ф. 3562, оп. 1, спр. 226, арк. 2-7; ф. Р - 3131, оп. 1, спр. 31, арк. 35.

33.             Дзюба І. Славетна епопея Зінаїди Тулуб [“Людолови”]. – Слово і час, 1990 р., № 11, С. 43 – 46.

34.             Дружиніна О. В. Радянська розвідка і контррозвідка в роки Великої Вітчизняної війни / О. В. Дружиніна. – Херсон: Кальварія, 2008. – 256 с.

35.             Закон України “Про географічні назви” // Вісник Верховної Ради. – Київ, 2005. – № 27. – С. 360.

36.             Запорізький обласний державний архів. Путівник. – К., 1968. –       С. 275.

37.             Збірник       статистичних       відомостей по      Таврійській          губернії Дніпровського повіту, 1896.,Сімферопольського краєзнавчого музею.    

38.             История городов и сел Украинской СССР. Херсонская область. Зав. ред. В. М. Кулаковский. – Киев. Главная редакция УСЭ, 1983. – 667 с.

39.             Історія міст і сіл Української РСР. Херсонська область, К., 1972. –  686 с.

40.             Кондратьев В. А. Говорят погибшие герои 1941-1945 рр. /         В. А. Кондратев, З. Н. Политов. – Москва: Издательство Политической литературы, 1979. – 272 с.

41.             Книга Памяти Украины. Херсонская область. Т. 5. Симферополь. 1995. – С. 132-414.

42.             Книга Скорби Украины. Херсонская область. Херсон, 2003. –         С. 433-449.

43.             Кримський обласний державний архів, ф. 26, оп. 34, спр. 38, арк. 480.

44.             Кругляк Ю. М. Ім᾽я вашого міста / Ю. М. Кругляк. – Київ: Наукова думка, 1978. – 152 с.

45.             Легендарний Перекоп. – Сімферополь: Таврія, 1973. – С. 3.

46.             Миколаївський обласний державний архів. Путівник. – К., 1966. –   С. 265.

47.             Население места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий по данным Первой Всеобщей переписи населения 1897 года.

Сиб., 1905. – С. 218.

48.             Обзор положения начального народного образования в Таврической губернии за 1907/8 учебный год. Симферополь, 1908. – С. 22. 

49.             Общий очерк состояния народных училищ Таврической губернии за 1892 год. Бердянск, 1893. – С. 28.

50.             Огляд Таврійської губернії за 1913 р. – С. 2-3.

51.             Орлова З. С. Из истории заселения Херсонщины: Краткий справочник / З. С. Орлова, И. Д. Ратнер. – Херсон, 1993. – 128 с.

52.             Очерки истории Херсонской обласной партийной организации. – Симферополь: Таврия. – 1981. – 280 с.

53.             Пам’ятна книга Таврійської губернії. Випуск І / За ред. К. В. Ханацького // Таврійський губернський статистичний комітет. – Сімферополь, 1867. – 657 с.

54.             Пам’ятна книга Таврійської губернії. Том ІХ / За ред. К. А. Вернера // Статистичне бюро Таврійського губернського земства. – Сімферополь, 1889. – 698 с.

55.             Постановления Днепровского уездного земского собрания очередной сессии с 6 по 13.10.1881 г. и чрезвычайного созыва 15.12 с приложениями. Херсон, 1882. – С. 11-12, 166-167.

56.             Постановления Днепровского уездного очередного земского собрания Созыва 18-го сентября 1869 года. Херсон, 1870. – С. 48-51, 57, 86, 92.

57.             Реабілітовані історією. Херсонська область. Херсон, 2005. –         С. 752-786.

58.             Революційна боротьба на Херсонщині 1905 - 1907 рр. – Херсон, 1962. – С. 162, 175.

59.             Російсько-український. Українсько-російський словник / Уклад.     Л. Безусенко. – Донецьк: ООО “Агенство Мультипресс” , 2012. – 512 с.

60.             Сборник законов СССР. 1938-1975. – М., 1975, т. 1. – С. 102.

61.             Сборник по текущей статистике за 1903 год. Вып. 1-й. Издание Тавр. губ. земства. Симферополь. 1903 год. – С. 12.

62.             Сигарев Н. Ф. История села Владимиро-Ильинка Новотроицкого района / Н. Ф. Сигарев. – Х.: “Наддніпрянська правда”, 1995. – 58 с.

63.             Сімферопольський обласний державний архів. Ф. 26, оп. 3, спр. 493, л. 15 і 188. 

64.             Сидьолкіна С. Л. З історії благодійництва у Дніпровському повіті

Таврійської губернії  у др. п. ХІХ – поч. ХХ ст. / С. Л. Сидьолкіна. – Каховка, 2000. – 31 с.

65.             Список населених пунктів Таврійської губернії за свідченнями 1864

р. / Центральний статистичний комітет міністерства внутрішніх справ. – СанкПетербург, 1865. – 138 с.

66.             Статистичні таблиці про господарське положення поселень Дніпровського повіту. Том ІІ / Статистичне бюро Таврійського губернського земства. – Сімферополь, 1886. – С. 56-65.

67.             Сторчак В. Десять глав моей жизни / В. Сторчак. – ПАО

“Херсонская городская типография”, 2011. – 176 с.

68.             Струнко А. І. Херсонщина в минулому / А. І. Струнко. – К.:

Наукова думка, 1979. – 131 с.

69.             Сусоров В. Д. Репресивні заходи царизму на Півдні України 19051907 рр. / В. Д. Сусоров. – Херсон, 2005. – 115 с. 

70.             Теребей Л. Села, яких немає… / Л. Теребей // Трудова слава. –        № 12. – 22 березня. – 2013. – С. 2.

71.             Указ Президії Верховної Ради УРСР “Про збереження історичних найменувань та уточнення і впорядкування існуючих назв сільських рад і населених пунктів Херсонської області” від 15 квітня 1946 року.

72.             Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ на 01 січня 1972 р. / Упорядник Д. О. Шелягін. – Київ: Українське видавництво політичної літератури, 1973. – 816 с.

73.             Українська РСР. Адміністративно-територіальний поділ на 01 вересня 1946 р. Видання перше. – Київ: Українське видавництво політичної літератури, 1947. – 1062 с.

74.             Універсальний словник-енциклопедія / Гол. ред. ради чл.-кор.

НАНУ М. Попович. – Київ, “Ірина”, 1999. – VII + 1551 с., іл.

75.             Херсонська область: Географічний атлас: Моя мала Батьківщина / Ред. Т. В. Погурельська. – К.: ТОВ “Видавництво “Мапа”, 2005. – 20 с.

76.             Херсонская область в годы Великой Отечественной войны /         Бизер М. И., Емельянов М. А., Каминская Е. С., Ковалева Л. Т., Майоров С. И., Орлова З. С. – Симферополь: Таврия, 1975. – 318 с.

77.             Херсонщина. Земля квітучої краси. – Херсон, 1990. – 143 с.

78.             http://ntrayrada.ks.ua/

79.             http://ru.wikipedia.org

80.             http://uk.wikipedia.org

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Навчальний посібник

 

 

ГОРОБЕЦЬ АРТЕМ ЯКОВИЧ

 

 

 

 

 

 

Історія Новотроїцького району Херсонської області

 

 

 

 

Рекомендовано до друку Вченою радою 

Комунального вищого навчального закладу 

“Херсонська академія неперервної освіти” Херсонської обласної ради

(протокол № 2 від 03. 04. 2014 р.).

 

 

 

Коректор – Богач О. П.

Дизайн обкладинки  – Горобець Р. В.