Історія села Слобідки – історія людських сердець

ЗМІСТ

ВСТУП

ОСНОВНА ЧАСТИНА

1. ІСТОРІЯ СЕЛА СЛОБІДКИ – ІСТОРІЯ ЛЮДСЬКИХ СЕРДЕЦЬ……..

1.1.Історична довідка про виникнення села Слобідки……………………5-8

1.2.Легенда бабусі Надії……………………………………………………..9-11

1.3.Спогади Кульматицької-Мілян Т.О. – члена ОУН-УПА…………...12-14

1.4.У гостях у Новацької С.А. – майстрині національних костюмів…..15-17

ВИСНОВОК  ……………………………………………………………………… 18

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………….19

ДОДАТКИ

ДОДАТОК А. МАРШРУТ ПОШУКІВ ЗАБУТИХ ІСТОРІЙ …………………

ДОДАТОК Б. ФОТОГРАФІЯ РІЧКИ ВОСУШКИ……………………………

ДОДОТОК В. КАРТА СЕЛА СЛОБІДКИ…………………………………….

  Вступ
       Я живу в мальовничому селі Слобідка. І мама, і тато, і сестричка захоплюються потрібними справами. Тато  – талановитий будівельник, матуся перетворює дівчат на справжніх панянок, бо вона – перукар, сестричка закінчує музичну школу, гарно співає. А я? Мені теж хочеться щось зробити таке незвичайне, корисне, повчальне не тільки для себе, а й для моїх однокласників, односельчан.

   Ще в п’ятому класі на уроках української літератури ми вивчали давні легенди і перекази. Я захоплювався минулим України, визначними історичними постатями. Особливо мені запам’ятався героїчний вчинок княгині Ольги. Як колись малий Тарас Шевченко слухав дивовижні розповіді діда Григорія про гайдамаків, так і я люблю минувшину. З уст стареньких людей можна дізнатися про те, як виникло моє село, про талановитих, сильних духом, нескорених перед ворогом людей. Тому вирішив провести і своє невеличке дослідження. Моя пошукова робота тісно пов’язана із моєю «маленькою батьківщиною» - селом Слобідкою,  непростою долею трьох жінок.

   Мета дослідження: пізнати свій край, минуле і сучасне його народу на прикладі життя бабусь – односельчанок.

  Ставлю перед собою такі завдання:

• записати історичну довідку про виникнення села,
• передати легенду від 93 – річної бабусі Надії,
• відвідати жительку Слобідки  Кульматицьку –Мілян Т.О, члена            ОУН - УПА,
•  розповісти  про Новацьку С.А., майстриню національних костюмів.

    Все це  творчо упорядкувати і подати читачеві як цінний і неповторний матеріал про мою «маленьку батьківщину».

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Приблизно посередині між Тернополем і Козовою розкинулось гарно впорядковане село Слобідка, яке розташоване на берегах річки Восушки (притоки Стрипи) і потопає у зелені садів. Коли дивитися з висоти пташиного польоту, то два сусідні села Городище і Слобідка, які перетинає річка Восушка, виглядають немовби одне.

Без згоди жителів на забаганку когось "із власть імущих" воно було перейменоване на Славне. Первісну назву отримано лише в 1992 році.

З давніх переказів відомо, що колись тут стояв замок, а далі, на північ, було ціле поселення, яке, як вважають, знищили турки і татари. Знайдені рештки списів, мечів свідчать про те, що наші предки пережили не одну криваву січ з ворогами.

Про походження назви села я дізнався  від родичів. Долина річки Восушки колись була болотистою, там ріс густий очерет, який називали "трощі".  Під час нападів ординців наші люди тікали в "трощу", занурювалися у воду і дихали очеретною трубкою. Там, у "трощах", була свобода (звідси і назва села). Дуже часто білі птахи-чайки кружляли над тими місцями, наводячи ворогів на слід. За те не злюбили їх наші предки і назвали татарськими псами. А ще казали, що через село проходив Чорний шлях, по якому чужинці гнали в ясир українських дівчат і хлопців.

І стоїть посеред поля в нашому селі пам’ятний знак з великою підземною плитою. Старше покоління розказувало, що на цьому місці загинув великий полководець, тут він і похоронений. Люди оповідають, що загинув він ще за часів монголо-татарської навали. А вже пізніше, за панування Польщі, пан (Янтох Топоровський), якому належало це поле, на плиті поставив пам’ятний знак.

 Кожного року односельці впорядковують його.

З "Історії міст і сіл УРСР. Тернопільська область" (Київ, 1973 рік) сказано, що село відоме з 1467 року.

При створенні села чисельність населення зростала. Так у 1880 році його кількість становила 840 чоловік, серед яких за віросповіданням було 537 греко - католиків, латинників - 232. А у 1936 році кількість населення уже становила 1205 чоловік; греко-католиків - 932, а латинників - 273. В 1943 році - 1176 чоловік. З них українців - 882, поляків - 294.

До вересня 1939 року наше село, як і всі навколишні села нашого краю, перебувало під пануванням Польщі, яка всіляко пригнічувала населення.

Після розгрому Польської держави село опинилося під владою більшовиків. В цей час настали справжні злидні, відсутніми стали побутові товари. Було вивезено у Сибір багато польських родин. В той час у село прибуває багато євреїв, які втекли з Польщі від німців. Починаються арешти односельців, яких звинувачували у членстві в ОУН. Там, де нині стоїть криниця, мешкала родина Бойків. І було у мами два сини: Василь і Михайло. Обидва загинули: Михайло - у тюрмі, а Василь - від ран на батьківській землі.

А троє юнаків, яким минуло щойно 20 літ і які зовсім не були причетними до національно-визвольного руху, загинули тільки тому, що «гарнізонникам»  не  подали алкоголь  на весіллі у Зарудної Ярослави і Володимира. На весілля чужинці навідались вдень, а ввечері прийшла розплата - Іван Куцан, Павло Баран та Сидір Бойко впали від куль тут же, в хаті молодої.

Після витіснення радянськими військами без бою Польщі невдовзі розпочалося будівництво аеродрому для військових літаків на території сусіднього села Городище. До роботи було залучено багато і жителів Слобідки, які підводами доставляли будівельні матеріали.

         В 1939 році розпочалася Друга світова війна. Німецькі війська ввійшли в село без бою. Вони постійно збирали зерно, худобу та іншу живність. Чоловіків мобілізовали в армію, а інших молодих людей забирали на роботу в Німеччину.

В 1943 році німці відступали. В селі точилися кровопролитні бої. Цивільне населення переховувалось в підвалах, пізніше військові вигнали людей на інші села, оскільки тут була лінія фронту. Село неодноразово переходило від одних військ до інших. У серпні німці повністю відступили. Майже всі хати та господарські будівлі були знищені. Вціліла лише частина сільської школи, яка в цей час використовувалась як госпіталь. Багато цивільного населення загинуло під час бойових дій. Кількість жертв зростала, коли люди натрапляли на приховані міни чи снаряди.

Старше покоління не забуває жахливого часу фашистської окупації. Про страшні умови перебування в’язнів в німецьких таборах розповідав колись мій дідусь - Василь Олексійович Пришляк. Він народився і жив на території сусіднього села Городище. Коли почалася війна, воював на фронті, а згодом потрапив до концтабору ОСВЕНЦІМ. Потім була нелюдська, виснажлива праця на воєнних заводах : "Дора", "Еріх", "Гарцунг". В’язні їли все, що росло під ногами, дехто - навіть трупів. Вартові розстрілювали за найменше порушення режиму, наприклад, за спробу підняти  недопалок.

Залишилися вдови, які мусіли годувати і виховувати дітей, залишились сироти, які зі свого дитинства найбільше запам’ятали постійний голод.

Після вигнання німецьких окупантів мешканці села приступили до мирного життя: почали ремонтувати будинки, налагоджувати громадське господарство.

Післявоєнна влада вимагала грандіозних коштів для здійснення своїх планів, тому у селі на людей накладали величезні податки: прибутковий, малосімейний, а також обов’язкове страхування. Треба було платити за хату та інші будівлі, за кожне дерево, що росло на подвір'ї, за кожен вулик. Односельчани пригадують, як один чоловік, щоб не платити податку за пасіку, сховав на горищі кілька вуликів, а в стрісі зробив дірку, крізь яку літали бджоли і носили мед. Люди робили все, щоб якось вижити. У повоєнні роки колгоспи зав'язувались примусово. З селянських господарств забирали все - підводи, коні, плуги, борони, худобу та навіть розбирались мізерні господарські приміщення для створення та побудови колгоспу. На тих хто не хотів записуватись у колгосп, накладали великі податки. Люди змушені були здавати м'ясо, молоко, зерно. А ходили записувати у колгосп цілими бригадами з участю так званих "стрибків" і навіть гарнізону.

Перший колгосп у Слобідці називався "XVI з’їзд КПРС", згодом його перейменували у "Авангард". У 1972 році відбулось об'єднання двох сіл,  Слобідка і Городище, в одне господарство імені О.Кириченко. Його очолювала М.В.Кривокульська.

У 1992 році колгосп імені О.Кириченко роз'єднався, і саме тоді у Слобідці було створено селянську спілку "Слава". Головою люди обрали свого земляка, агронома Василя Михайловича Кривка.

Слобідський сільський клуб є інформаційним центром села, осередком  відродження культури та духовності.

На багатих слобідських землях вирощують зернові та технічні культури, високими врожаями славиться Слобідка на цілу область.

З кожним роком все більше розбудовується, бо кожен вірить в завтрашній день...

    БУВАЛЬЩИНА З УСТ БАБУСІ НАДІЇ …

   Зовсім тихо... Лиш в зеленій шовковій травиці, немов бешкетники, тривожать пані Тишу коники - стрибунці. А тут тонким, зовсім правильним шнурочком дрібочуть мурашки - будівельники. О! Знайома пісня Восушки...

„ Річко, річенько, куди же ти несеш моє дитинство? Де ховаєш минулі роки? Де...?”. А вона все біжить. Якби вернути час назад!

   За розповідями бабусі Надії, тут, у виярку,  попід невисоким підвищенням, з’явилися перші хати - мазанки, виліплені з глини, очерету, соломи, вальків, так називали колись стіновий матеріал. Хати були низькі; на світ, ніби з - під лоба, виглядали одним невеличким віконцем. Селяни будувалися внизу, щоб чужинці, не дай Боже, не натрапили на жителів. Це поселення   називалося Дуби. Чому? Ніхто не відає. Може,  колись тут росли розлогі дуби?  А там, де зараз моє село, нічого не було, крім непролазних мочарів.   Вся теперішня долина, ставок -  болотна місцевість. Ранньою весною біле латаття і жовтоцвіт вкривали трясовину, яка весь час поновлювалася з джерел, що били з - під землі. Ще і тепер ці джерела поповнюють води Восушки, яка носить таку назву недаремно.

            А приблизно у XV столітті Дуби пересунулося ближче на південь, попід річку Восушку. А чому село називається Слобідка? Відповідь дуже проста. Тут не було  пана: люди жили свобідно,  вільно. Жителі села були працьовиті, добрі , гостинні.   Вони орали, сіяли , збирали врожай. Кожне поле села мало свою назву: Підкамінь, Підлан, Вільхи, Сіножаті, Заруда... Сім”ї займалися ремеслами. Майже в кожній хаті був майстер: швець, гончар, коваль, дрібні ремісники. Усі свої вироби возили в сусідні села.  Під час навали ворогів люди ховалися в трясовинах, очеретах. Донині в пам’яті живе бувальщина, яка передається з уст в уста... .

      По протоптаній кіньми дорозі, що спускалася з гори, їхав на возі старий Матвій, а поруч його син, Олексієм звали. Скрипіли колеса, підскакували, через нерівну дорогу, снопи, а господар все тримав вуздечку і „мучив” у білих зубах соломину... Дорогою, співаючи, йшли дівчата. Старий, щоб не осоромитись перед молодими, дав вуздечку сину. Мовляв, „ Я старий їду, а ти тут сидиш, байдикуєш...”. Та сталося горе: віз покотився вниз і перекинувся. Матвій потовк ребра, легені. Занедужав старий. На Миколая ховали. Так Олексій та його сестра Явдокія, яку люди звали Дусею, залишилися напівсиротами.

         Стала війна…  Військо, серед якого були люди незвичної для словян зовнішності, поселилось  в одній із старих хат. Видно, сподобалось їм це помешкання. Одного разу Явдокія несла воду з криниці.  Чорне  волосся  пестив вітерець, її карі очі, здавалось, блистіли ясніш сонця червоний рум’янець так і красив молоду чисту натуру.  Один із воїнів -«монголів»  (так їх називали у селі), зачарований красою дівчини , несміливим кроком підійшов до засоромленої Явдокії і попросив  напитись води

         На другий вечір вони зустрілися знову. І тут чужинець каже до брата дівчини, до Олексія:” «Як би так зробити, щоб вона була моя жена».  Очі Олекси стали круглі , немов дві копійки. Якась внутрішня сила промовила через його свідомість: «Треба попитати в Дусі...».  Коли ж дівчина дізналася , то гірко - гірко заплакала, бо зразу їй не сподобалася зовнішність «монгола»: скісні очі, випуклі щоки... Та солдат не був з тих, хто часто міняє свої наміри: „ Якщо не моя, то нічия, бо дуже її люблю.” 

          А що робити бідній дівчині? За чиє плече сховатися? Нема батька, нема і того мудрого слова, нема тієї руки, яка, здавалось, могла б захистити і від найстрашнішого. „ Якби не той день ”,- томилася думками Дуся. Олексій вмовляв сестру вийти заміж за чужинця , бо ситуація безвихідна.

         Настала осінь. Золоте листя кружляло у танку, сипав дрібний дощик, і було так спокійно,що ,здавалося, все лихе позаду. Але... В один із холодних вечорів у хатину Мищишиних ввірвався «монгол». З якоюсь дивною силою і водночас ніжністю перев’язав ліву руку Дусі червоною стрічкою (за їхнім звичаєм) , їй і собі. І... з того часу настала між ними згода.

          Почалася передвесільна метушня. Зібралося багато солдатів, офіцерів. Дарували молодих щедро: кидали гроші через вікна в хату. Бо там було так багато людей, що й яблуку ніде впасти!

          На другий день молоді поїхали в місто, щоб купити подарунки  для батьків чоловіка. Прощаючись з рідною землею, Дуся збирає придане. Та , на жаль, на чужину їде одна... Чоловік садить її в поїзд. А сам повертається до війська.

         Проїхавши кількасот кілометрів, зробився нечуваний напад у поїзді. В Дусі забрали все, що було потрібне для життя: гроші, одежу, речі.

          А тим часом батьки молодого отримали телеграму:” Прийміть невістку – сироту ”.  

         Поїзд зупинився. Холодна чужина... Молода дівчина, яку залишили в одній сорочці, стривоженими, боязливими очима оглядала зовсім незнайомі картини. Двоє невеликих на зріст людей серед юрби приїжджих відразу впізнали українську красуню. Прийняли тепло.

         Та у рідному селі Слобідка, у рідній хаті не було спокою до тих пір , поки не дізналися , що зять – «монгол»  повернувся до жінки.

         Бог подарував Явдокії довге щасливе життя. Здавалось, серце не витримає,  коли вийде за нелюба , та доброта чоловіка затьмарила будні нашої Дусі. А коли почали родитися діти ( всіх їх було восьмеро), то, здавалося, щасливішої годі й шукати .  Останні години життя Явдокія серцем линула  на Україну. Снилося, як іде босоніж по зеленій траві, п’є з джерела і зриває яблука зі свого дерева. Чоловік просив вислати яблук, бо так марила ними.

         Час рікою пливе... А пам’ять жителів села Слобідка  затьмарилась довгими роками.  Коли родичі орють чи засівають город, завжди згадують сім’ю Мищишиних,    а особливо – Дусю.  Адже історія  села Слобідка - це історія тисячі сердець.

                                               Повстання в Кінгірі.

                              Зі спогадів жительки с. Слобідка

 Кульматицької - Мілян Т. О., члена ОУН- УПА

В далекі сорокові вона була зовсім юною. Любила життя, сонце і рідне село. Любила, молилася, а також  боролася за Україну. Як тільки-но довідалася, що в навколишніх селах діє підпільна Організація Українських Націоналістів відразу ж подалася туди. Була зв’язковою, розвідницею. Допомагало їй усвідомлення того, що її робота потрібна Україні народові, нащадкам.

Не обминула кривава рука і юну Тересу Кульматицьку. Спочатку були страшні тортури, катування, які вона мужньо перенесла. Далі її чекала доля політв’язня у далекому Казахстані.

З болем і сльозами на очах згадує Тереса Остапівна своє минуле

,,Теперішнє покоління навіть уявити не може того, що ми пережили.   Коротко хочу розказати тобі про повстання політв’язнів в спеціальному режимному таборі в Кінгірі Карагандинської області, яке почалося 16 травня 1954 р. і тривало 42 дні. Я теж була в цьому таборі.

Це був великий прямокутний табір, обведений високим муром і поділений на три менші табори. Тут налічувалося більше 10 тисяч чоловік політв’язнів, з них було 3500 жінок. Були люди різних національностей, але українців було найбільше. Працювали ми по 12 годин на добу. Життя було нестерпним. Душевний біль ще більше гнітив наші зболілі серця. Чули ми про повстання в інших таборах. Народ гинув, але полегшення для нас не було.

Десь на початку травня в один чоловічий табір привезли 600 чоловік (кримінальних злочинців), які жили в бараках, відділених нижчими мурами. Начальство сподівалося, що кримінальники «розкладуть» політв’язнів ідейно і почнуть бійку та різанину, тоді буде привід для другого суду. Але так не сталося.

Кілька «битовиків» вилізли на невисокий мур і попросили закурити. Наші хлопці дуже щирі. Вони  не тільки передали цигарки, куски хліба, а також запросили до себе на свято, бо була це Великодня неділя. Туди  прийшли ще хлопці інших національностей.  Засуджені розповідали,  за що вони сидять, як їх начальство нацьковувало на політв’язнів. Тут вони всі разом домовились про допомогу, а саме: розбити мури, об’єднатись і почати повстання. Вночі «битовики» взялися за роботу. З приміщення  лікарні відкрутили залізну трубу і нею розбили мури. Шлях став відкритий в усі табори і в ізолятор, з якого випустили 400 в'язнів, худих і безсилих..

Табір обступили 2000 солдатів. Були танки, панцерні машини і літаки - винищувачі. У великих зовнішніх мурах енкаведисти пробили кругом переходи і несподівано нападали з різних сторін. Жінки по черзі, цілими бараками йшли в чоловічі табори, щоб заступати собою чоловіків, бо в жінок менше стріляли.

Вночі, 26 червня, табір освітили тисячами ракет і гучномовець промовив: «Увага! Наступаємо на ворогів народу».

Несподівано з усіх сторін в переходи муру рушили танки, панцерні машини, в небі появилися літаки і разом з ними вдерлося багато війська. Почалася стрілянина, і люди втекли в бараки, солдати через вікна кидали гранати і димові шашки. Було важко дихати.  Ми  вибігли з бараків, але там нас чекало жахіття.

Між двома бараками,  де я була, з обох сторін стояло багато солдатів зі зброєю, направленою в нашу сторону, а посередині «гуляв» танк з кулеметом. Народу вийшло з двох бараків багато. Простір невеликий, тому  було тяжко втекти від п’яниці-танкіста. Я бачила, як один чоловік не встиг втекти від танка, бо народу було дуже багато. Танкіст повалив стіну і кинув людину під танк.  Стріляли по в’язнях, проколювали багнетами. Багато людей, побачивши такі жахіття, втрачали мову.

Розстріляли тоді близько 600 в'язнів, багато було поранених.

Пізніше розвезли  нас по різних таборах Сибіру. Мене з групою жінок вивезли в Іркутську область в Тайшет, де ми працювали  в нелюдських умовах.

Випила я гірку чашу отрути, але вийшла живою і ще більш загартованою духом. Я щаслива, що не зламалася під час допитів, не виказала, не зрадила своїх побратимів…»

Стефанія Антонівна Новацька – станична Української Повстанської Армії,   за своє життя вишила понад два десятки національних костюмів, спекла більше трьохсот короваїв і написала книгу…
  

     С.А. Новацька (дівоче прізвище – Бучковська) уродженка села Бібрка, повіту Лісько, Львівського воєводства у Польщі, а зараз мешканка села Слобідка Козівського району Тернопільської області.
   Багато приємних спогадів про Бібрку я почув з уст Стефанії Антонівни. «На Схід понад Сян красувалася гора Жуків, а через два кілометри твердо встрягла в святу землю кам’яниста гора Козівець, а поміж них  розсипала Бібрка вздовж Сяну свої хати – то під стріхами, деякі під гонтами, а інші покриті темною бляхою. Як би я хотіла ще хоч раз побувати в тих рідних місцях, як серце щемить і рветься у своє гніздо… Чому так далеко втік ти від мене, мій «срібнолентий» Сяне?»

 На долю Стефанії Новацької випало чимало випробувань на перехрестях життєвих доріг.
   «Ще будучи дитиною, не раз чула від батьків, що тут, де жила їхня сім’я, була Українська держава, а тепер – Польща. Нас, українців, було багато по всіх селах, а поляків мало. Тато казали, що Бібрка наша має 170 номерів, а з них лише сім хат, де мешкали польські родини. Тому, ще будучи зовсім малою, дуже хотіла, аби наша держава була вільною та незалежною…»

    Бабуся Стефа дуже любила своїх батьків. Їй здавалося, що вони найкращі, найрозумніші у світі. Тато фізично працював на полі і вдома, ще був майстром дерев’яних виробів, таких як : сільнички, діжки, бочки, ложки. Вісім років був обраним війтом села. Мама старенької була швачкою. До неї з навколишніх сіл несли дівчата шити сукні, бо казали, що ніхто так «файно» не шив, як Настунька, пані війтова. Вона співала в церковному хорі. Була доброю газдинею. Її запрошували на весілля, бо знала  багато народних українських обрядових пісень.

   Восени 1945 року під час операції «Вісла» сім’ю Бучковських разом з іншими українськими родинами депортували в СРСР. Потрапили на Тернопільщину у наше село Слобідка.

     Стефанія Новацька - народна вишивальниця. Натхнення до шиття прийшло до неї пізно, у 60 років. У 1988 році у Слобідці створювали фольклорній ансамбль, а про костюми для його учасниць якось не думали. Стефанія Антонівна зарадила проблемі: вишила концертний костюм і одинадцять спідниць для співачок. Вбрання стало  «родзинкою » колективу, принесло славу кравчині.
    Зараз у колекції пані Стефанії понад 20 костюмів, стилізованих під національні особливості регіонів України. У них присутні і погляд майстрині на колорит кожного краю. Навіть за великі гроші слобідчанка не продасть свої витвори. Незвичайні узори, орнаменти виграють усіма барвами веселки. Костюми вишиті бісером, хрестиком, оздоблені мереживом, намистом. Вони оригінальні, не схожі між собою. Кожен костюм має свою історію.
   «У 1968 році на вовняній тканині я вишивала хрестиком та бісером галицький костюм, - згадує майстриня. На ньому зображено букет квітів».
    У доробку майстрині є подільський, бойківський, лемківський, гуцульський, поліський, закарпатський та інші костюми. Узори на них відтворюють природу краю.
   На гуцульському зображено гору Говерлу, осяяну променями сонця. На буковинському – листочки дуба і бука.  На двох волинських – багато білих компонентів – символів невинності. Особливо цікавим є галицький костюм: на темно-вишневій тканині вишиті білі ромашки. Гама кольорів так і вражає очі. Цю красу словами не описати, її треба побачити. А ще тернопільські костюми, більш стильні. Молодь такі любить. На оздоблення тканини з кожної пенсії витрачала по 20-30 гривень.

   Потім одягала ці костюми, хвалила сама себе і хвалили її інші.
   Скоро Стефанії Антонівні буде вісімдесят, але не відчуває вона своїх років, шиє без окулярів, за життя не випила жодної таблетки.
   В її гардеробі - вся Україна…

  Мати бодай один костюм, який створила Стефанія Новацька, хотіла б, напевне, кожна українка. Наряди ж бо ці – ексклюзивні, ручної роботи.

Висновки

       Отже, історія села Слобідки  - історія тисячі сердець…

  Це рідний світ, величезний, багатющий, незбагненно мінливий  і надзвичайно цікавий. І щоб зрозуміти це, потрібно не лише дивитися, а йти до людей із відкритою душею.  Адже ми так мало знаємо про край, людей, де минає і наше дитинство.  Щоб через усе життя пронести любов до своєї землі, стати її дбайливим господарем і справжнім патріотом, необхідно пізнати його.

         Хочу, щоб мої однокласники більше знали історію нашого села, духовну спадщину, силу і незламність духу моїх стареньких односельчанок. Нехай нелегке життя бабусь буде прикладом для нас. Переймаймо у них цінну творчість,  віру у перемогу добра над злом, бо без минулого немає майбутнього.
   Запрошую всіх відвідати Слобідку на Тернопіллі. Чекаю у гості!

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Баханов К.О. Методичний посібник з історії України. 7 клас. – К. : Генеза, 2001.
2. Вісник Київського обласного територіального відділення Малої академії наук України». – Біла Церква, 2003 рік
3. Гсаюк Е.О. Художнє вишивання. Альбом. – Київ: Вища школа, 1984.
4. Енциклопедія українознавства: В 10 томах / Головний pедактор Володимир 6. Кубійович. — Париж, Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.
5.  Історія України. Ілюстрована хрестоматія для 6 –го класу / Автор-укладач Букавин І.  – Тернопіль: Астон, 2006.
6. Історія України: Посібник / Г. Д. Темко, Л. С. Тупчієнко, Н. В. Бем, В. Д. Боєчко. -- К.: Академія, 2001.
7. Літопис Української Повстанської Армії. В 5 т. — Торонто 1976—1981.
8.  Потапенко О.І., Кузьменко В.І. Шкільний словник з українознавства. –  Київ.: “Український письменник”, 1995.
9.  Українська література 5 клас  Підручник для 5 класу (2013) Автор: Коваленко Л.Т. Видавництво: Освіта Рік: 2013. Сторінок: 286.

.