Історія сироти Джен Ейр на тлі суспільства

Історія сироти Джейн Ейр на тлі суспільства

Роман англійської письменниці Шарлотти Бронте «Джейн Ейр» побачив світ 1847 року й досі є одним із найпопулярніших романів англійської літератури. У центрі твору – образ дівчини-сироти Джейн Ейр, яка з 10-річного віку вчиться протистояти обставинам і поступово визріває до сильної особистості. Після смерті матері дівчинку на виховання бере дядько, рідний брат мами – містер Рід. Про цей відтинок життя головної героїні дізнаємося зі споминів Джейн. Саме дядько чи не найгуманніше ставиться до дівчинки, плекаючи відповідальність за неї як пам’ять про сестру. Однак після смерті містера Ріда Джейн опиняється в конфронтації з мешканцями і персоналом Ґейтсхеда.

Головна героїня маленька на зріст, худорлява, бліда, неприваблива дівчинка, дуже сором'язлива ззовні, але із незалежним характером і живим розумом. Ці риси цілком відповідають зовнішності й вдачі самої Шарлотти Бронте, яка все життя мала не надто міцне здоров'я, ніяковіла в присутності сторонніх, але вирізнялась працьовитістю, вольовим характером, внутрішньою незалежністю. У творі багато автобіографічних деталей: раннє сирітство, труднощі зростання в школі-пансіоні, хвороби вихованок через погане харчування й виснаження, робота вчителькою.

Історія життєвого шляху Джейн Ейр: Змістові блоки роману (кожен з блоків композиційно самостійний, але всі об’єднані образом головної героїні). «У місіс Рід»: Місіс Рід. Еліза. Джорджіана. Джон«У Ловудській школі»: Міс Мілер. Міс Темпл. Містер Броклґерст. Елен Бернс«У замку Рочестера»: Міс Фейрфакс. Адель Варанссімейство Інгрем. Грейс Пул. Берта Рочестер«У родині Ріверсів»: Сент-Джон. МеріДіана. Система образів роману будується через взаємовідносини інших героїв з Джейн

«…батько мій був бідний священник і що моя мати одружилася з ним проти волі своєї родини, яка вважала, що він їй не пара; старий містер Рід тяжко розгнівався й позбавив її спадщини; через рік після шлюбу мій батько захворів на тиф, відвідуючи злидарів великого промислового міста, де була його парафія, а мати заразилася від батька й померла за місяць після нього…»Історія Джейн Ейр

Життя у будинку місіс Рід«…містер Рід – рідний брат моєї матері, прихистив мене, сирітку, в своєму домі і перед смертю домігся від місіс Рід обіцянки виховувати мене, як свою рідну дитину…»

«…було тоді років тридцять шість — тридцять сім; це була кремезна жінка, з широкими плечима й сильними руками, невисока й повна, однак не надто гладка; вона мала широке лице з міцною й важкою нижньою щелепою, низьке чоло, масивне випнуте підборіддя та доволі правильні рот і ніс; під світлими бровами поблискували очі, що не світилися жалощами; шкіру вона мала смагляву й матову, а волосся майже льняне. Була вона дужа й на здоров'я не нарікала — хвороба й близько не підступалась до неї. Вона вправно й розумно порядкувала в Ґейтсхеді, цупко тримаючи в руках домашнє господарство й орендарів, тільки діти часом нехтували її владою й сміялися з неї. Одягалась вона добре і зі смаком добирала вбрання…»Місіс Рід

«…місіс Рід сказала, що їй дуже шкода віддаляти мене від себе, але, поки вона не почує від Бесі й не побачить на власні очі, що я справді прагну розвивати в собі приємні й добропристойні манери, поки я не стану привітною й лагідною дитиною, — щирішою, добрішою, відвертішою, — вона мусить позбавити мене всіх радощів, якими тішаться слухняні й шанобливі діти…»

Еліза – «…свавільна й себелюбна…»Джорджіана – «…розпещена й зла, завжди вередує й пиндючиться. На неї ніхто ніколи не гнівається, її врода, рум'яні щічки й золотаві кучері, видно, чарують усіх, хто на неї гляне, і їй прощають будь-яку провину…». Джон – «…то був гладкий хлопчак, що набагато переріс своїх ровесників; впадали в очі його прищувата нездорова шкіра, широке, з грубими рисами, обличчя й великі руки та ноги. Він завжди об'їдався за столом і тому мав тьмяні осоловілі очі й обвислі щоки. Джонові ніхто й слова наперекір не скаже, його ніколи не карають, хоч він скручує голови голубам, убиває курчат, нацьковує собак на овець, обриває в теплиці виноград та обламує пуп'янки найрідкісніших квітів; він каже на свою матір «стара», сміється з її смаглявої шкіри, такої ж, як і в нього самого, не слухає її і частенько рве й псує її шовкові сукні. І все-таки він її «любий синочок»…» Діти місіс Рід

«…Джон був не дуже ніжний син і брат, мене ж він люто ненавидів. Він тиранив і мучив мене — не два-три рази на тиждень і навіть не раз чи двічі на день, а безперестану. Я боялася його кожним своїм нервом, і кожна моя жилочка тремтіла, коли він підступав до мене. Часом я аж не тямила себе від страху, бо нікому було оборонити мене від його погроз і знущань: челядь не хотіла дратувати панича, заступаючись за мене, а місіс Рід в таких випадках робилася сліпа й глуха: вона ніколи не помічала, що син лає чи б'є мене, хоч той робив це не раз і при ній, щоправда, частіше за її спиною…»

«…Люта жорстокість Джона Ріда, горда байдужість його сестер, ворожість їхньої матері та несправедливість слуг. Я ж намагаюся поводитися якнайкраще, покірливо виконую всі свої обов'язки, але тільки й чую, що неслухняна, та вперта, та вовкувата, та потайна…» Атмосфера у будинку місіс Рід

«…Ти не маєш права брати наші книжки! Мама каже, що ти живеш у нас на ласкавому хлібі. У тебе нема ані шеляга, твій батько нічого тобі не залишив. Тобі більше пристало ходити з торбами, аніж жити тут з нами, дітьми джентльмена, їсти те, що й ми, та носити сукні, що їх купує наша мама…»Епізод, в якому кузен Джейн Ейр жбурляє в неї книжкою, узятий із викладацької практики Шарлотти Бронте. З 1839 року вона працювала гувернанткою в багатій сім'ї Сіджвіків, які ставилися до неї, як до рабині. Одного разу її вихованець — Джон Бенсон Сіджвік — пожбурив у Шарлотту Біблією. Вважають, що саме він став прототипом героя роману «Джейн Ейр» Джона Ріда.

Джейн у червоній кімнаті«…У червоній кімнаті було холодно, бо тут рідко палили; там було дуже тихо, бо вона містилась далеко від дитячої кімнати й кухні; вона здавалась похмурою, бо її рідко відвідували. Містер Рід помер дев'ять років тому; саме в цій кімнаті він сконав, тут він лежав у труні, звідси його винесли гробарі, і відтоді рідко хто заходив до червоної кімнати, де сталася така жахлива подія.…дивна невеличка постать, яка дивилася на мене звідти, її лице й руки, що біліли в присмерку, її блискучі злякані очі, що неспокійно бігали на застиглому обличчі, справді нагадували привид, — переді мною неначе була одна з тих безтілесних істот — напівфей-напівельфів, що в казках Бесі виходили пізньої доби з глухих, порослих папороттю боліт і лякали подорожніх…»

Найзапекліша битва і перша здобута перемога«…Я не облудна! Якби я була облудна, то сказала б, що люблю вас, але я, навпаки, кажу, що ви мені осоружні більше од усіх на світі, крім Джона Ріда. А оцю книжку про брехуху можете подарувати своїй Джорджіані — то вона бреше, а не я!Я рада, що ви мені не рідна тітка. І я вас довіку не назву більше тіткою. Я ніколи не приїду до вас у гості, коли виросту, а коли хто спитає мене, чи я вас любила та як ви обходились зі мною, то я відповім, що мені гидко згадувати про вас і що ви ставились до мене несправедливо і жорстоко…»

«…Гадаєте, я черства, запекла і можу жити без любові та ласки? Ні, я не можу так жити, — вам же бракує жалощів. Я не забуду, як ви тоді штовхнули мене, брутально, з усієї сили штовхнули в червону кімнату й замкнули двері на ключ, довіку не забуду! Адже я тоді була на смерть перелякана й кричала, душачись від плачу: "Згляньтеся! Згляньтеся на мене, тітонько Рід!" Ви покарали мене за те, що ваш поганий син ні за що мене вдарив і звалив з ніг. Хоч би хто мене спитав, я кожному розповім, як усе було. Люди мають вас за добру жінку, але ви лиха, у вас жорстоке серце. Сама ви брехуха!..»

Марія Темпл – директриса «…Так ось, Джейн, ти, мабуть, знаєш, — а ні, то зараз дізнаєшся, — що коли людину в чомусь обвинувачують, їй завжди надають право оборонятись… Тебе обвинувачують у брехні, тож захищайся переді мною, як тільки можеш. Розкажи мені все, що з тобою було, тільки нічого не додавай від себе і не перебільшуй... Зібравши всю школу, міс Темпл оголосила, що було перевірено справедливість обвинувачень, висунутих проти Джейн Ейр, і вона рада заявити, що Джейн ні в чому не винна. Вчительки почали мене вітати й цілувати, а по рядах моїх товаришок перебіг вдоволений шепіт. Отже, з мене спав тяжкий тягар, і я з запалом взялась за навчання, твердо вирішивши перебороти всі труднощі…» Школа у ЛовудіМістер Броклґерст – священник, управитель притулком

Згадані в романі спалах тифу і смерть від сухот подруги Джейн Ейр навіяні смертю двох її рідних сестер — також вихованок Кован-Бріджа. Показово, що найстарша сестра Шарлотти померла від тифу ще у школі, а друга померла від сухот відразу після повернення зі школи. Засновник школи написаний із преподобного Вільяма Каруса Вілсона (1791—1859), а Елен Бернс — з Марії Бронте, найстаршої сестри письменниці. Після закінчення навчання головна героїня роману продовжує працювати у школі вчителькою. Так само було і в житті Шарлотти Бронте, яка чотири роки вчителювала у ро-гедській школі після того, як завершила в ній студії. Опис поганих умов проживання в Ловудській школі відповідає одному року навчання Шарлотти Бронте в школі в Кован-Бріджі.

«…Благенький одяг не міг захистити нас від лютого холоду; взуття у нас було погане, сніг набивався в черевики й танув усередині; не прикриті рукавичками руки на морозі дубіли й репалися…Я добре пам'ятаю, як у мене нестерпно боліли щовечора приморожені ноги і з якою мукою я вранці запихала в черевики розпухлі, задерев'янілі, вкриті ранками пальці. Ми страждали й від убогого харчування: у нас був добрий апетит підлітків, а того, що ми діставали, ледве вистачило б для хворої, кволої дитини. Недоїдання призводило до нечесності, від якої найдужче терпіли молодші учениці: зголоднілі старші дівчата при кожній нагоді хитрощами або погрозами видурювали у маленьких їхні пайки. Не раз я ділила між двома претендентками дорогоцінний шматочок чорного хліба, якого ми діставали на підвечірок. Віддавши третій пів-кухлика кави, я випивала решту, ковтаючи потаємні сльози, що підступали мені до горла від лютого голоду…»

«…Не насильством можна найлегше подолати ненависть і не помстою загладити кривду…»«…Твій обов'язок витримати все, чого ти не можеш уникнути. Тільки слабодухі й нерозумні люди кажуть, що їм несила терпіти того, що їм судилося витерпіти. Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, що клянуть вас, робіть добро тим, що вас ненавидять і зневажають…» Елен Бернс

«…Протягом цих восьми років моє життя було одноманітне, однак не таке вже нещасливе, бо воно не минало в безділлі. Я дістала можливість здобути добру освіту. Я любила деякі науки, прагнула відзначитися в усьому та заслужити похвалу вчительок, особливо моїх улюблених, це приносило мені радість, спонукало мене до ще наполегливішої праці, отже, я цілком використовувала всі надані мені можливості. З часом я стала першою ученицею в старшому класі, потім мене призначили вчителькою, і на цій посаді я ретельно працювала протягом двох років. …Чого я хочу? Мати нову посаду, жити в іншому домі, серед інших людей, в нових обставинах. Я хочу цього, бо годі сподіватися чогось кращого…»

Джейн прагне змін, тому дає оголошення в газету і влаштовується гувернанткою в маєток Торнфілд. Її учениця – маленька Адель, вихованка господаря маєтку містера Рочестера. Він дуже гордий, зверхній, та разом з тим самоіронічний. Джейн цікава ця людина. Сам Рочестер звик до уваги самовдоволених та багатих дам. Тож скромний характер Джейн Ейр теж зацікавлює його. Вони проводять за розмовами багато часу. Якось в маєток прибувають гості, знайомі містера Рочестера. Стає зрозуміло, що Рочестер збирається одружитися з красунею Бланш Інгрем. Джейн засмучена. Вона закохана в Рочестера і вважала, що й він також небайдужий до неї. 

Джейн отримує лист. Їй повідомляють, що місіс Рід помирає і хоче її бачити. Коли Джейн приїхала до будинку тітки місіс Рід розповіла, що вона має ще одного дядька, і він хоче її вдочерити. Після смерті тітки Джейн повернулася до Торнфілду. Рочестер зустрічає її та переконує, що кохає і пропонує одружитися. Спочатку Джейн не вірить, але переконавшись у щирості Едвардових почуттів, погоджується. Під час вінчання стає відомо, що Рочестер вже має дружину. Багато років тому батько Едварда, щоб не ділити спадок між двома синами одружив його на заможній божевільній Берті.

Джейн тікає з Торнфілду. Намагається знайти роботу, але марно. Не маючи грошей, вона довгий час голодує і зрештою непритомніє. Джейн дають прихисток сестри Діана й Мері. Їхній брат Сент-Джон Ріверс влаштовує Джейн сільською вчителькою. Джейн приховує своє справжнє ім'я, але випадково Діана й Мері дізнаються його. Виявляється, що Джейн їхня двоюрідна сестра. Радість Джейн затьмарюється лише сумом за коханим. Сент-Джон мріє стати місіонером та поїхати до Індії. Він пропонує Джейн стати його дружиною, адже вона підходить на роль дружини місіонера. Джейн вагається.

Одного вечора їй здається, що Едвард її кличе. Джейн Ейр нічого не знає про долю свого коханого, тому поспішає до Торнфілду. Там вона бачить, що будинок зруйнований. Джейн дізнається, що божевільна місіс Рочестер влаштувала пожежу і сама загинула. Едвард Рочестер залишився калікою. Він втратив руку і осліп. Тепер він мешкає у віддаленому маєтку. Джейн поспішає до коханого. Рочестер щасливий, але не хоче, щоб Джейн присвятила своє життя сліпому каліці. А для неї важливо бути поруч, його вади її не хвилюють. Незабаром вони побралися. За кілька років зір Едварда Рочестера частково відновився і він зміг побачити свого первістка.

«…Кажуть, що людину повинно вдовольняти спокійне життя, але це не так: їй потрібна діяльність, і, якщо її позбавлено цього, вона її собі придумує. Мільйони людей приречені на ще одноманітніше існування, ніж я, і ці мільйони безмовно бунтують проти своєї долі. Ніхто не знає, скільки таких бунтів, крім політичних, назріває в глибинах буденного життя. Жінки взагалі вважаються спокійними, проте жінки відчувають так само, як і чоловіки, вони мають ту саму потребу виявляти свої здібності і шукають поля діяльності так само, як і їхні побратими чоловіки, вони страждають від суворих обмежень та застарілих звичаїв так само, як чоловіки страждали б на їхньому місці. Отож дуже вузьку думку висловлює привілейована стать, заявляючи, що жіноцтву лишається тільки пекти пудинги, плести панчохи, грати на роялі та вишивати сумочки. Нерозважно ганити або висміювати жінок, якщо вони намагаються робити або вивчати щось більше, ніж те, що визначено звичаєм для їхньої статі…»