Конкурс «Вчительська десятка». Розробки додавай – подарунки вигравай!
Ви додали 0 з 10 розробок у період з 21 по 30 серпня для участі у розіграші, який відбудеться 31 серпня.

ІВАН СЕМЕНОВИЧ НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ: «КРАСА ВРЯТУЄ СВІТ» (До 180-річчя від дня народження та 100-річчя від дня смерті письменника)

Про матеріал

У статті коротко висвітлено життєтворчу сильвету Івана Семеновича Нечуя-Левицького. Особлива увага акцентується на красі і неповторності описів природи, яка захоплювала письменника і викликала цілу зливу позитивних емоцій, що наділяють людину силою, наснагою, здатністю сприймати красу навколишнього світу.

Перегляд файлу

Троценко Лідія Костянтинівна

вчитель української мови та літератури
Новоукраїнського навчально-виховного комплексу
«Дошкільний навчальний заклад –
загальноосвітня школа І - ІІ ступенів»
Чорнобаївської районної ради
Черкаської області

ІВАН СЕМЕНОВИЧ НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ:

«КРАСА ВРЯТУЄ СВІТ»

(До 180-річчя від дня народження та 100-річчя від дня смерті письменника)

 

        У статті коротко висвітлено життєтворчу сильвету Івана Семеновича Нечуя-Левицького. Особлива увага акцентується на красі і неповторності описів природи, яка захоплювала  письменника і викликала  цілу зливу позитивних емоцій, що наділяють людину силою, наснагою, здатністю сприймати красу навколишнього світу.

      Черкащина – благословенна земля в самому центрі України, навдивовижу багата природою і людьми, родючою землею і надрами, історією і красним письменством. Адже саме звідси поширились славні імена письменників:  Старицький Михайло, Шевченко Тарас, Ле Іван, Нечуй-Левицький Іван, Осьмачка Тодось, Лівицька-Холодна Наталя та ін..

       Сьогодні ми відкриємо двері у дивовижний світ художнього слова видатного українського письменника, якого  знають і люблять мільйони людей не тільки на Україні, а й за далеким кордоном. Письменники такої творчої потуги і масштабу народжуються нечасто. Адже письменником не можна стати, на письменника не можна вивчитися, ним можна тільки народитися. Письменник – це пророк, на якого сходить Дух Святий і відкриває нікому невідомі речі. Таким письменником Божої ласки є наш земляк Іван Семенович Нечуй-Левицький: видатний художник слова, прозаїк, педагог, новатор, теоретик літератури, літописець століття, гуманіст,  голос українського народу.

       Надросянське селище Стеблів. Там, де річка Рось повертає на схід сонця, вдарившись об високу, рівну, як стіна, скелю, на горі стояла хата Семена Степановича Левицького, у якій 25 листопада 1838 року народився майбутній письменник.  Тут промайнуло незабутнє дитинство. Виростав серед розкішної природи, у товаристві замурзаних білоголових дітлахів. Память навіки зберегла перші враження про кожний камінь на Росі, про скелі, що зводяться прямовистими стінами по берегах річки.  І замріяний плескіт хвиль, і прохолода в затінку крислатих верб, і таємниче шумовиння. Усе вабило до себе й чарувало. Коли трохи зіп’явся на ноги, почав розуміти, як гірко живеться простим людям. У маленькому серці назавжди лишилися і осавулині крики, і гадюче сичання батогів над спинами катованих у стайні кріпаків, і сльози вдови-солдатки, і зігнуті в покорі перед паном натруджені плечі…[2, с.3]

      Навчався Іван, подібно до інших попівських дітей, у духовних учбових закладах, зокрема у Київській духовній семінарії, а потім у вищій школі духівництва – Київській Академії, яку закінчив із званням магістра богослов’я. Втім, юнак відмовився стати ченцем, визнавши за краще обрати педагогічну діяльність, яка не обіцяла жодних урядових відзнак.

      Протягом 25-ти років викладав він у середніх школах історію, географію, російську мову та літературу. Іван Семенович від­значався поміж учителями начитаністю, глибокими знаннями, загальною ерудицією. Своїм живим, палким словом автор пробуджував у молоді ненависть до гнобителів, співчуття і любов до народу, вселяв віру в краще майбутнє, прищеплював любов до природи . Ніхто з колег не відав і не чув, що весь свій вільний час скромний вчитель присвячує літературній праці. Якби начальство довідалося, що вчитель семінарії пише забороненою мовою, перепало б йому за це! 1868 року у львівському журналі «Правда» за сприяння Пантелеймона Куліша з’являються повісті Нечуя-Левицького «Дві московки», «Гориславська ніч, або Рибалка Панас Круть» та «Причепа», де молодий письменник, замість власного прізвища, поставив короткий псевдонім «І. Нечуй». Навіть рідний батько не довідався про це до самої смерті, хоч його син випустив у світ не одну книгу. Подібна конспірація письменника не була примхою чи дивацтвом. У свої 28 років мав неабиякий життєвий досвід і з перших кроків літературної діяльності не мав наміру необачно ставити себе під удар. Не поривався ні до почестей, ні до слави. [2, с.10]

      Наступного року І. Левицький подорожував по Карпатах, милувався неповторними краєвидами. Та не тільки чарівні смереки й полонини, прозоре гірське повітря і шерхіт струмків привабили спостережливого письменника. Пильне око запримітило бліді і сухорляві обличчя міських жителів, що мешкали у страшних курних хатах. І він обурюється проти польської шляхти.         

      1873 року переїхав на педагогічну роботу до Кишинева. Кишинівський період відзначається плідною творчою працею митця. Пише і друкує ряд творів, які виводять його в ряди майстрів серед українських письменників. Одне за одним зявляють­ся його оповідання та повісті: «Баба Параска та баба Палажка», «Бур­лачка», «Запорожці», «Микола Джеря»,  «Старосвітські батюшки та матушки»,  роман  «Хмари».

       1879 року у Львівському журналі «Правда» зявляється друком повість Нечуя-Левицького «Кайдашева сімя» – візитна картка письменника. Наче під потужним, несхиб­ним мікроскопом у ній розглядається культура, побут, звичаї, взаємини однієї сім’ї Кайдашів, що послужила своєрідним, магічним кристалом, за допомогою якого авторові вдалося яскраво висвітлити типові карти­ни тогочасного села. Іван Франко відніс творчість І. Нечуя-Левицького до «найкращих оздоб українського письменства».  [5, с.45]

       1883 року Нечуй-Левицький тяжко захворів на шлункову хворобу. Два роки хворів і весною 1885 року подав у відставку. А сталося це ще й через переслідування властей, котрі запідозрили вчителя Левицького, «завзятого хохломана», в революційній діяльності серед молоді.

       Залишивши улюблену педагогічну справу в 47 років, Нечуй-Левицький виходить на пенсію й оселяється в Києві. Тут він повністю віддається улюбленій справі. Пише нові твори. Виходить у світ понад 30 творів автора: «Пропащі», «Афонський пройдисвіт», «Скривджені й нескривджені», «Поміж ворогами», «Князь Єремія Вишневецький» та ін.

  У грудні 1904 року громадськість Києва у приміщенні літературно-артистичного товариства урочисто відзначила 35-річчя пись­менницької діяльності І. Нечуя-Левицького, який перебував у зеніті своєї слави.

  Протягом 1910-1914 рр. І. Левицьким створені оповідання «Вольне кохання», «Телеграма до Грицька Бинди», нариси «Сільська старшина бенкетує», «Апокаліпсична картина в Києві», «Мар’яна Погребнячка й Бейліс», «Уривки з моїх мемуарів і згадок» та ін.

  Останні роки життя Нечуй-Левицький мешкав в однокім­натній квартирі в центрі міста Києва в будинку на Пушкінській вулиці. Остап Лисенко згадував: «Живий класик виявився звичайним дідусем, невисокого зросту, з білосніжною короткою борідкою і густими брова­ми. Все на ньому говорило про надзвичайну охайність і скромність». [6, с. 35]  Тяжко захворівши, письменник потрапив у лікарню, а звідти – в бу­динок для пристарілих на Дегтярівці, де 15 квітня 1918 року переста­ло битися серце видатного повістяра.  Похований І. Нечуй-Левицький на Байковому кладовищі в Києві. У Стеблеві 1960 р. відкрито літературно-меморіальний музей письменника. 

З ранніх років обєктами естетичного захоплення Івана Семеновича – не захоплення навіть, а захвату – стала рідна природа, своєрідність народного побуту і творчості, людська краса, а поступово й та краса, яка відкривалася для нього в творіннях художників слова, звука, – в поезії, живопису, музиці.

 На все життя вкарбувалися в память письменника пейзажі річки Рось, однієї з приток Дніпра. Скільки ра­зів пізніше і з якою любов’ю він оспівує цю Рось, на живописних скелястих берегах якої розкинувся його рід­ний Стеблів! «Як же там хороше, як чудово! – гово­рить він в оповіданні «Рибалка Панас Круть». – Рось тихо плине зеленою водою між високими камяними сті­нами, котрі ще трохи подекуди аж понахилялись, неначе заглядають у воду, дивлячись на свій ясний одлиск, то сірий, то червоний, то ясно-зелений од зеленого, як ок­самит, мякого моху... Рось вирвалась з не­волі, мов гадючка, тричі зверетенилась колінцями по яро-зеленій траві, лиснячи ясною водою, синім небом, білими хмарками в своєму лоні». [1, с. 5] 

  В цьому краєвиді є щось близьке не стільки Гоголю, скільки Тургенєву, але автор писав з натури, яку багато разів спостерігав і так уподобав.

      Не одне покоління учнів вивчає класичні уривки напам’ять його творів і потрапляє в полон чарівного звучання оповіді.

      «Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка. Між вербами дуже виразно й ясно блищить проти сонця біла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвіниця неначе заплуталася в зеленому гіллі старих груш. Подекуди з-поміж верб та садків виринають білі хати та чорніють покрівлі високих клунь…» [3, с.77]

       Усе таке звичне, багато разів бачене, але небагато знайдеться  письменників, які  могли б позмагатися з Іваном Семеновичем  у «почутті природи», в умінні її бачити й описувати, знаходити такі єдино можливі й найправдивіші слова для опису. У нього майже немає творів, куди пейзаж не входив би як обов’язковий елемент. Пильне око фіксує всі деталі – освітлення, барви, рослинність, всю різноманітність древесного покриву. Він виразно бачить кущі верболозу, тополі, осокори, дуби, клени, граби, старі гіллясті груші, берести, яблуні, а в інших місцях велетенські оріхи, білі акації, в час цвітіння «схожі на здорові срібні канделябри». Нас не може не захоплювати глибока любов письменника до живої краси, що розлита в природі, проявляється в людях, в народній творчості, у великих творіннях мистецтва. Іван Франко називав прозаїка «творцем живих типів», «великим артистом зору», «колосальним всеобіймаючим оком України». [3, с. 3]

      З природою нерозривні люди – улюблені герої Нечуя-Левицького –представники трудового селянства. Їх він пізнав з дитинства, у них учився мови, вслухався в їх прислів'я й примовки, пісні, казки, придивлявся до залишків давньої побутової обрядності. Іван Семенович згадував: «Я, брат та сестра малими спали в кухні на полу рядом зі своєю ненькою, бабою Мотрею… В кухні дівчата співали за роботою, і я навчився всіх пісень, які тільки вони співали, бо сам дуже любив пісню…А ще співати я навчився у своєї матусі Ганни Лук’янівни Трезвинської, яка співала як вранішній соловей…» [6, с.33]

      А разом з тим рано відчув з болючою гостротою контраст між квіту­чою, чудовою природою, між багатою обдарованістю близьких до неї людей і тяжкими умовами їх праці, їх повсякденного існування. «Світе мій ясний, світе пре­красний! Як на тобі тяжко жити, а ще важче, а ще тяжче, не нажившись, умирати!» – вигукує Василина, героїня повісті «Бурлачка» – і їй не раз вторять персо­нажі інших повістей, а разом з ними сам автор: «Гля­неш на життя людське і де та веселість дінеться. Ве­село й хороше так на світі божому, та погано жити там людям!» І пристрасне бажання допомогти цим «безщасним, прибитим бідою», зародившись ще на початку свідомого життя, не послаблювалося у Нечуя і в пізніші роки. [1, с. 6]

      На очах у молодого І. Левицького відбувалося ска­сування кріпацтва. Загальновідомо, до чого привело «звільнення селян від землі». Замість однієї панщини завелась інша. Економічний гніт, посилюючись із року в рік, призводив селян до все більшого розорення, руйнував і весь той «ясний прекрасний світ», який так чарував Нечуя-Левицького.

      У творах письменника розкривається людська доля не тільки в її зв’язках з тими історичними подіями, свідком чи учасником яких йому довелося бути: у них – історія внутрішнього життя з найтоншими порухами душі, зі всіма втіхами і печалями, які призначені людині долею.

      За півстоліття невтомної праці Іван Нечуй-Левицький написав понад п’ятдесят різножанрових творів, де постають реалістичні картини народного життя. У своїх творах він змальовує: селян і заробітчан, міщан і шляхту, служителів релігійного культу й інтелігенцію. Правдивість і широта зображення народного життя і національного характеру українців, глибокий гуманізм і віра у творчі сили народу, мовне багатство і поетичність викладу – такі основні риси кращих творів письменника.

       Знаючи художні твори Нечуя-Левицького, І. Франко «...уявляв собі їх автора сильним, огрядним мужчиною, повним життьової сили і енергії». Але як розповідає сам І. Франко: «...я побачив невеличкого, сухорлявого, слабосилого чоловіка, що говорив теплим і щирим, але слабеньким голосом... ходив помаленьку дрібними кро­ками і взагалі робив враження пташини, вродженої в клітці і привиклої жити в клітці, так що пустіть її на вольне повітря, то вона пофуркає, пофуркає і назад вер­неться до своєї клітки». Цікава деталь, яку відзначає І. Франко, описуючи свою зустріч з письменником. Він застав Івана Левицького за розгляданням альбома, в якому зібрані були ко­льорові малюнки квітів,– гвоздик, лілей, левкоїв, айстр. «Весь час, коли я був у нього, – говорить І. Франко, – він не зводив з них очей; такі картони були зрештою у нього не лише в альбомі, а скрізь по стінах... І коли йо­го очі спочили на якійсь улюбленій, по-мистецьки вико­наній квітці, він не міг здержати себе, щоб не промо­вити або не вишептати з насолодою: «А, шик!» [ 1, с.13]

      Письменники прагнуть досягти в своїх описах природи рівня класиків, зокрема Нечуя-Левицького; його нащадками в цій галузі є Олесь Гончар, Михайло Стельмах, Олександр Довженко та бага­то інших.

      Панас Мирний, називаючи Нечуя-Левицького своїм учи­телем, писав: «Слава великому артистові рідного слова, що з простої речі виробив таку дзвінку та співучу мову, немовби то великий музика на чу­довій скрипці грає і своєю грою вражає душу і серце».  [4, с.14]

Минають роки, десятиліття, століття, а твори Нечуя-Левицького на­бувають усе більшої популярності. І в кожного, хто їх читає, назавжди за­карбовуються в памяті імена персонажів і події вже давно минулого часу. Ціла епоха відділяє нас від тих днів, коли жив і творив відомий письменник. Але його герої увійшли в свідомість різних поколінь, продовжують жити, змушують думати. А неперевершені описи природи захоплюють всіх своєю красою. Красою, яка врятує світ!

 Нечуй-Левицький залишив нам у спадок добірні зерна своїх творів, яким проростати ще через цілі століття. У них є майбутнє, є безсмертя, є вічність!

  • Література:

1. Іван Нечуй-Левицький. Микола Джеря, Вибрані твори / Іван Нечуй-Левицький ; передмова Олександра Білецького – К. : Веселка, 1967. – 190 с.: іл.

2.  І. Нечуй-Левицький. Твори / Іван Нечуй-Левицький; передмова Олександра Непорожного. – К. : «Молодь», 1965, – 221 с.

3. Нечуй-Левицький І. Вибрані твори / Іван Нечуй-Левицький ; передмова Задорожної С. В. – К. : Шанс, 2013. – 720 с. – (Серія «Шкільна Бібліотека»).

4. Нечуй-Левицький І. С.  Микола  Джеря, Кайдашева сімя : Повісті. – Передм.

 Н. Крутікової. – К. : Дніпро, 1982. – 275 с.: іл.

5.  Усі українські письменники / Упорядники Ю. І. Хізова, В. В. Щоголева –  Харків, ТОРСІНГ ПЛЮС, 2005. – 384 с.: іл.

6. Шкільний календар: літературно-мистецькі свята / Упорядник Голобородько К. Ю. – Х.: Вид. група «Основа», 2005. – 144с. – (Б-ка журн. «Вивчаємо українську мову та літературу»; Вип. 5 (18) ).

 

1

 

Станьте першим, хто оцінить розробку

Щоб залишити свій відгук, необхідно зареєструватись.

Дякуємо! Ми будемо тримати Вас в курсі!
doc
Додано
5 січня
Переглядів
271
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку