Комунальний заклад «Луганський обласний ліцей-інтернат з посиленою

військово-фізичною підготовкою

 «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії»

Інформаційний  дайджест «Іван Світличний»

20 вересня 2019 року                                                                           

10.20                                                                                                         виступ на радіо

16.05                                                                                                           бібліотека

10.20  «Інформ-дайджест»

Сьогодні 20 вересня 1929, с. Половинкине, Старобільська округа народився Іван Світличний — український радянський літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-их років, репресований. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка. Член Міжнародного ПЕН-клубу (1978).

Поезія стала для І.Світличного духовним прихистком, рятунком і самоствердженням. Своєрідним тюремним щоденником є цикл «Ґратовані сонети», що привертає увагу насамперед зіткненням двох, здавалося б, непоєднуваних стихій — елітарної поетичної форми і не вельми «естетичного» змісту. Поетичні твори Світличного перейняті шляхетністю духу, моральним максималізмом, спротивом яничарству, диктатурі страху, моральному самогубству. Низку творів поет присвячує своїм соратникам: В.Стусові, В.Симоненкові, Є.Сверстюкові, Опанасу Заливасі, Г.Севрук, Л.Семикіній, М.Коцюбинській, сестрі Надії, дружині Леоніді. Чи не найсильнішою в поетичному доробку І.Світличного є написана в таборі поема «Курбас».

Читання вірша Василя Стуса «Не можу я без посмішки Івана…»

16.05.                                                                                                              читальна зала

Бібліотекар:

Відео «Невідоме з історії»

Народився в родині колгоспників. У 1932-33 матір працювала на Донбасі, щоб урятувати родину від голоду.

1937 р. С. пішов у школу с. Половинкине. Під час німецької окупації, у жовтні 1943, ладнав вибуховий пристрій, щоб підірвати німецьку машину. Він вибухнув у руках, внаслідок чого С. позбувся пальців на руках, мав осколки в ногах. Однак, за свідченням молодшої сестри Надії СВІТЛИЧНОЇ, усе життя був дуже майстровитий.

1947 р. С. закінчив школу в м. Старобільську з золотою медаллю і вступив до Харків-ського університету на факультет української філології. Закінчив університет з відзнакою, вів наукову роботу, але через незалежну поведінку на кафедрі його не залишили.
1952 р. С. вступив до аспірантури відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Шевченка Академії Наук України. Керівник академік О.І.Білецький. У нього вчився прин-циповості в науці. Дисертація „Рухома естетика” до захисту не була допущена як така, що не базувалася на марксистсько-ленінських постулатах.

12.05.1956 С. одружився з киянкою Леонідою Терещенко, інженером-будівельником, понад 3 р. жили вшістьох у кімнаті її мами у Фролівському монастирі – колишній келії на 14 кв.м, яка швидко заповнювалася книгами. 1960 одержали квартиру. „В тій квартирі було одне ліжко, холодильник був напівпорожній. Однак, ту хату на Уманській дотепер згаду-ють шістдесятники, бо там завжди знаходився кусень хліба для голодних, можливість пе-реночувати або й пожити якийсь час, книжки і господар для спраглих істини”, – писала згодом Леоніда СВІТЛИЧНА.

Відео «Історія 20 вересня» 1.44- 7.16

С. завідував відділом критики журналу "Дніпро", з 1957 по 1963 – молодший науковий співробітник Інституту літератури АН УРСР.

С. – духовний лідер національно-демократичного руху 60–70-х років. Він незмінно знаходився в центрі кожної культурної акції. У 1962-63 став одним із засновників Клубу творчої молоді в Києві. Одним з перших установив контакт з українською діаспорою на За-ході та поширював самвидав. С. налагодив зв’язки зі львів’янами – братами М. і Б.ГОРИНЯМИ та ін. Саме він переконав їх, що доба поразки національно-визвольних зма-гань – не час для підпільних організацій, перевагу треба віддати "боротьбі словом". С. був незаперечним моральним авторитетом у русі. Його особистість стояла в центрі культурної інтеґрації Західної і Східної України, України зі світом: як дисидент, як публіцист і як поет. Поезія його виходить за межі творчості шістдесятників, за межі "національної літератури". С. був також першокласним перекладачем. Перекладав зі слов’янських мов, з французької. Його поетичну інтерпретацію П.Беранже зараховують до вершин перекладацької майстерно-сті.

31.08.1965 до Світличних прийшли кагебісти з обшуком. Обшук тривав добу. Вилучи-ли машинописи з віршами М.ХОЛОДНОГО, Л.Череватенка, Б.Мамайсура, забрали багато книжок, особливо галицьких видань до 1939 р., Святе Письмо, друкарську машинку. С. заа-рештували за звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. 1 КК УРСР). Проте 30.04.1966 він був звільнений за відсутністю доказів як "соціально безпеч-ний" (ст. 7 КК УРСР). Чарівність і масштаб особистості С. були так великі, а протести з при-воду його арешту такі численні в Україні і в світі, що власті тоді не зважилися його засудити. І ніхто з оточення С. не поставив під сумнів його репутацію.

У 1966-71 С. не міг улаштуватися на роботу, не міг публікуватися.

Напередодні Нового 1972 р. С. був телефонний дзвінок: „Іван Олексійович? Я – Добош, і хотів би вас бачити...” 1.01.1972 С. зустрівся з громадянином Бельгії Ярославом Добошем. Його приїзд і арешт 4.01 послужив формальним приводом для арештів цілої когорти шіст-десятників і звинувачень їх у зв’язках з закордонними націоналістичними організаціями (див.: „Справа Добоша”). 12.01.1972 в С. був обшук, що знову тривав добу і завершився арештом С. та затриманням І.ДЗЮБИ, який якраз нагодився. Вилучили багато українського і російського самвидаву, книжки, друкарську машинку, радіоприймач, магнітофонні стрічки з унікальними записами В.СИМОНЕНКА, В.СТУСА, Б.Мамайсура та ін.. 4.02 – повторний обшук. Вилучили машинопис „Словника українських рим” С.КАРАВАНСЬКОГО, машинописи Є.СВЕРСТЮКА, В.СТУСА. І.ДЗЮБИ, І.КАЛИНЦЯ, М.ХОЛОДНОГО, лист Д.ШУМУКА, який розцінили як „програмовий документ”, незавершену працю С. „Динаміка преси”. Тільки 11.02 в пресі з’явилося повідомлення: „За проведення ворожої соціалістич-ному ладові діяльності і в зв’язку зі справою Добоша притягнуті до кримінальної відповідаль-ності Світличний І.О., Чорновол В.М., Сверстюк Є.О. та ін. Слідство триває.”. За „та ін.” стояли десятки арештів, сотні обшуків, допити тисяч людей, вигнання з вузів, з роботи, у т.ч. його дружини Л.СВІТЛИЧНОЇ. „Шпигунські пристрасті” згодом згасли: усі були звинува-чені лише за ст. 62 ч. 1 КК УРСР „антирадянська агітація і пропаганда”, у т.ч. і сестра Н.СВІТЛИЧНА. Щоб за прикладом попередників-чекістів „створити” підпільну партію і звинуватити С., Є.СВЕРСТЮКА та І.ДЗЮБУ в „зраді батьківщини”, КГБ намагався інкри-мінувати їм „Програму української комуністичної партії”, автором якої, як з’ясувалося в жо-втні, був Василь Рубан.

27-29.04.1973 тривали „відкриті” засідання Київського обласного суду, на які не допус-тили навіть родичів. Вирок: 7 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5 р. заслання, до яких, щоправда, зарахували відсиджених раніше 8 місяців.

Термін С. відбував у пермських таборах ВС-389/35 і 36. Був одним із лідерів табірного руху опору. Брав участь у всіх колективних акціях протесту, тримав голодівки – одна трива-ла 56 діб. Після неї 15.11.1974 його привези в Київ. Схуд з 70 до 44 кг.

С. відігравав провідну роль у написанні табірної хроніки й передачі її на волю, перек-ладав, укладав словник синонімів. Хоч не мав пальців, та був позбавлений інвалідності, му-сив працювати, як усі. Карався в ШІЗО і ПКТ.

У лікарні зони ВС-389/35 йому в січні 1978 р. занесли брудним шприцом хворобу Бот-кіна (жовтяницю). 07.05.1978 з цією тяжкою хворобою С. був етапований на заслання в с. Усть-Кан Горно-Алтайської обл., куди прибув 27.06.1978. Повітря там розріджене, що погі-ршувало стан здоров’я С. На засланні він працював нічним сторожем, палітурником у біблі-отеці. У травні 1979 дозволили поїхати у відпустку в Київ. У лютому 1980 С. перевели у с. Майма, яке розташоване значно нижче. У липні його відвідала М.КОЦЮБИНСЬКА, а 20.08.1981 у нього стався інсульт, йому двічі пробивали череп, щоб видалити гематому (в лі-карні не було навіть рентгену!). Під час лікування йому внести стафілокок. С. став інвалідом 1 групи. Доглядала його дружина Леоніда СВІТЛИЧНА, яка з червня 1979 майже постійно була на засланні з чоловіком. Згодом вона написала: „Фізично Іван помер на своєму ліжку в жовтні 1992 р., а як творча людина – загинув у серпні 1981 р. в засланні на Алтаї”.

23.01.1983 С. звільнений. Маючи незахищений череп, не міг летіти літаком. Потягом їхали тиждень. Зустрів їх В.МАРЧЕНКО. Повернувшись тяжко хворим, продовжувати ко-лишню громадську діяльність він уже не зміг. Не міг навіть читати. Говорив з зусиллями: дружина скоріше вгадувала його думку по очах. Слухав новини, музику. До нього приходи-ли поодинокі вцілілі шістдесятники. З квартири на 5 поверсі його не можна були вивезти на прогулянку – не було ліфта. Починаючи з 1986 З.КРАСІВСЬКИЙ щоліта забирав Світличних до себе в м. Моршин. У жовтні 1989 С. утратив свідомість, після чого вже не міг ні го-ворити, ні рухатися. Щойно 1991 вдалося обміняти квартиру, та вже було пізно.

Помер С. 25.10.1992 р. Відспівували його у Володимирському соборі, поховали непо-далік В.СТУСА на Байковому цвинтарі. Козацького хреста зі словами Святого Письма „Він був світильником, що горів і світився” вибив художник Микола Малишко.

С. – член міжнародного ПЕН-клубу з 1978, член Спілки письменників України з 1990. У 1989 йому присуджено премію ім. В.Стуса, в 1994 разом з сестрою Надією – премію ім. Т.Шевченка.

Відео «Згадуючи Івана Світличного»

МОЯ СВОБОДА

Свободу  не  втікати  з  бою,  
Свободу  чесності  в  бою,  
Любити  те,  що  сам  люблю,  
А  не  підказане  тобою,  

Свободу  за  любов  мою  
Хоч  і  накласти  головою,  
А  бути  все  ж  самим  собою,  —  
Не  проміняю  на  твою,  

Ліврейську,  жебрану,  ледачу,  
Вертку,  заляпану,  як  здачу,  
Свободу  хама  й  холуя.  

Несу  свободу  в  суд,  за  грати,  
Мою  від  мене  не  забрати  —  
І  здохну,  а  вона  —  моя. 

ВИПАДКОВИЙ СОНЕТ

Я – випадок. Я із закону випав
І впав у винятковість, як у сон.
Але не любить винятків закон.
Хоча – хіба це вибрик? виклик? випад?

І все ж я, випаденець, під замком
Сиджу собі, некондиційний виплід,
Складаю іспит на циганський випіт
(Колись би вже….. корова язиком).

Бо що як всі захочуть випадати?
Хто зможе випадущім раду дати?
Ніхто. Ніде. Ніколи. Далебі!

Невесело величині зникомій
У світі строгих регул і законів.
І все ж я – випадок. Сам по собі

Василь Стус

Не можу я без посмішки Івана
оцю сльотаву зиму пережить.
В проваллях ночі, коли Київ спить,
а друга десь оббріхують старанно,
склепить очей не можу ні на мить,
він як зоря проміниться з туману,
але мовчить, мовчить, мовчить, мовчить.
Ні словом не озветься. Ані пари
із уст. Вусате сонечко моє!
Несуть тобі три царіє со дари
скапарене озлоблення своє.
Іваночку! Ти чуєш, доброокий?
їй-бо, не знаю, що я зле зробив.
Чого ж бо й досі твій поріг високий
ані відчув, ані переступив.
Прости мені недільний мій Хрещатик,
що, сівши сидьма, ці котли топлю
в оглухлій кочегарці. Що терплю,
коли вже ні терпіти, ні мовчати
не можу, що, читаючи, люблю
твоїх Орхана, Незвала і Данте,
в дев'яте коло прагнучи стремлю.
Моє ж досьє, велике, як майбутнє,
напевне, пропустив котрийсь із трутнів.
Із тих, що білий світ мені окрали,
окравши край, окрали спокій мій,
лишивши гнів ропавий і кривавий
і право — надриватися в ярмі.
Сидять по шпарах всі мужі хоробрі,
всі правдолюби, чорт би вас побрав!
Чи людська добрість — тільки доти добрість,
поки без сил, без мужності, без прав
запомогти, зарадити, вступитись,
стражденного в нещасті прихистить
і зважитись боротися, щоб жити,
і зважитись померти, аби жить?..