Казка "Повага - цінна річ"

Повага – цінна річ

Літо. Канікули. Село кишить галасливими дітьми у дворі. Легкий і теплий вітер колихає зелені листочки фруктових дерев. Не так далеко чутно галас дітей,що грають юрбою, лише Петро сидить на гілці дерева та спостерігає.

• Чого не граєш з усіма? – Запитав дід Микола
• А чого мені з ними грати? Не хочуть вони, з чого мені хотіти? – пробурмотав хлопчик

Дід зітхнув, та сів на лавку під великою вишнею . До них підійшла Марічка,

• Добрий день, дідусю – дзвінким голосом привіталась дівчинка.
• Добрий день, Марічко – усміхнувсь дід Микола

• Привіт Петрику – знову пролунав голос Марічки
• Ні який я тобі не Петрик – я Петро! – заперечив хлопчик  і зліз з дерева
• Йди звідси, дівчисько.

Марічка кривляючи Петра сказала:

• Я - Марічка, а не якесь там дівчисько! – Розвернусь та пішла до юрби.
• Єєє, як будеш себе так поводити,то ніхто з тобою грати не буде – підмітив дід Микола.
• То й що, піду собі у інше село, все одно тут робити нічого.
• Як у інше? – здивувався дідусь – А як же батьки та сестра? Вони хвилюватись будуть.
• Ага, як же. Тато на роботі,мама завжди зайнята, а до мене і діла нема, лише чую: «Петро, ти уроки зробив?», «Хоч би по хазяйству допоміг!»,

«Петро,послідкуй за сестрою», «Сину, курей покорми».

• Ох,Петро… не поважаєш ти своїх батьків, не можна так
• Хм,не можна,ви дорослі тільки й вмієте що наказувати, зроби те, зроби се, цього не можна,цього не роби… Ай, що з тобою говорити, пішов я.

Дід Микола мовчки дивився як хлопчик йде жбурляючи камінці, що лежать під ногами. Раптом тишу перервали, це була Марічка.

• Знов пішов до річки – трохи засмученим голосом промовила дівчинка.
• Як знаєш? – Запитав дід Микола
• Він завжди ходить до річки коли йому самотньо або коли сварять. Пам’ятаєте  коли вони з Грицьком свинарник розбили? З тих пір не товаришують,як і з Павлом. Раніше вони разом туди ходили.
• А що Павло? Чого вже з ним не поділили? – запитав Дід
• А Павло до колодязю впав, ой скандал був.  То що на цей раз?
• Не до річки він збиравсь – у інше село.
• Як у інше село? Сам? А як станеться щось?...

А поки Марічка здіймала галас,Петро вже збирав рюкзак у своїй кімнаті.

Зібравши усе необхідне, він вирішив підкріпитись перед дорогою.

На дворі вже вечоріло, але натхненний подорожжю Петро лягати спати не хотів. Довго сидів він за столом та уявляв як цікаво буде проводити час із новими друзями.  Нарешті закінчивши вечеряти пішов до кімнати та перевірив все ще раз. Подивившись у вікно вирішив  - піде зранку, та ліг спати.

Зранку хлопчик вирушив у дорогу. Вже вийшов на край села та побачив на подвір’ї діда Миколу, він також його побачив, та запросив у дім.

• То що, правда підеш у інше село? – запитав дід
• Авжеж, тут мені нічого робити! – рішуче відповів Петро.
• Що ж, ну тоді тримай окраєць хліба у дорогу.

Взяв Петро окраєць хліба, та пішов навпростець, стежкою через ліс.

Вийшов у сусіднє село, та пішов далі – знали тут його, чули про свинарник і взагалі багато чого знали. Не схотів він тут друзів шукати.

 Лише біля річки зупинку зробив:

• Спекотне літо видалось цього року – подумав він та вирішив скупатись.

Перепочивши на березі річки, біля якої  лише де-не-де сиділи рибалки, Петро продовжив йти.

На шляху хлопцеві іноді зустрічались грибники та поодинокі мисливці, відійшовши достатньо далеко від свого села,  на окраїну сусіднього, закортіло Петрові їсти, сів він на пень під вербою, аж раптом щось у кущах зашуміло.

Лячно хлопцю стало, адже знав він, що водяться у лісі дикі кабани та зайці. Взяв він камінчик та кинув у кущ, думав злякає тварину, вона й втече. Кинув, а звідти людським голосом:

• Ай, боляче! – крикнув та вийшов хлопчик із-за куща.
• Чого кидаєшся? Ще й так боляче.
• А чого лякаєш? – запитав Петро.
• Та хіба я знав що тут хтось є. Ти до речі хто такий? Та що у лісі робиш?
• Я – Петро, а ти?
• Я – Іван.

Так і зав’язалась розмова між ними.  Петро розказував як у лісі опинився, Іван слухав та дивувався, невже таке буває.

Скаржився, що батькам діла до нього немає, що

однолітки у дворі грати з ним не хочуть.

Розбишакою усі вважають, але ж він не такий поганий, яким його кличуть.

Іван також про себе трохи розповів.

Розділили вони обід під розмову та й подружились.

Іван був хорошим парубком, працьовитим, добрим, завжди поважав він старших, не те що Петро, розповів Іван йому про те що, не було у нього батьків, жив він з бабусею, допомагав їй чим міг, жили вони дружно, баба Марфа йому за мати була,  завжди казала: « пом’ятай синку, повага – цінна річ»

• Баба Марфа багато чому мене навчила, - мовив хлопець - завдяки їй я:  готувати вмію, дрова колоти, знаю як піч розтопити, як взимку ноги сіллю зігріти.  Вчила і з однолітками спілкуватись,поважати діло,а не слово.

На мить Іван зупинився, задумався  і запитав Петра:

•          Петро, а як ти не заблукав в лісі? Він же такий великий.

А Петро йому і відповів:

•          Раніше, до появи сестри, тато водив мене у ліс, ми ходили гриби збирати, тому я тут кожну стежку знаю, і у грибах розбираюсь до речі.
•          Хмм, ти ж казав що батькам діла до тебе немає… Дивно. Якщо розбираєшся,може назбираємо трохи грибів? – запропонував Іван.
•          Давай – погодився Петро.

Гриби збирали вони мовчки, соромно стало Петрові, бо не цінує він, що має. Ось у Івана не було батьків, лише бабуся й тої не стало. А з якою гордістю він розповідає, що вона вчила його, на перший погляд, простим речам, які Петро також уміє.

Подумав про те що дід казав, як мати хвилюватись буде, сестра плакати, уявив як батько шукати піде,хоча йому зранку на роботу, як пів села підніметься його шукати. Признався він Івану,що не розумів нічого доки його не зустрів. Іван йому і сказав:

•                   Як зрозумів, то поспіши додому, вже вечоріє.
•                   А ти не образишся? – захвилювався хлопчик
•                   Ні, адже я твій друг – усміхнувся Іван
•                   Іване, я обіцяю що ми обов’язково ще зустрінемось.

Це було останнє що сказав Петро перед тим як побігти в сторону свого села.

Хлопчик так поспішав, що ледь не зніс з ніг сестру на порозі. Мати посварила його, що він так пізно прийшов додому, але він був радий. Після вечері він розповів мамі про свої пригоди та про нового друга.

Наступного дня Петро йшов на галявину,кликати сестру додому, коли побачив Марічку, яка кормила голубів. Її дідусь тримав голуб’ятню , вона завжди йому допомагала

Зупинився хлопчик біля паркану, дивився на Марічку та згадав, усі свої слова, що їй сказав. Як проганяв її з під вишні. Згадав як дід Микола зауваження йому робив.

Зрозумів що дарма не прислухався, та все милувався, яка ж Марічка  все таки гарна.

Помітила Марічка погляд Петра, й заговорила до нього:

• Привіт, Петрику
• Привіт Марічка -  відповів він
• Ого, - здивувалась дівчинка, - вже не кричиш що ти Петро.

Вибачився Хлопчик перед Марічкою, пробачила вона його, з від тоді вони дружити  почали, разом гуляти.

Усі помітили що змінився Петро, почав допомагати всім, поважати дорослих та однолітків.

Як обіцяв другові, побував у тому селі де Іван живе, і до себе запросив.

Навідав він і діда Миколу, розповів йому про свої пригоди, та з Іваном познайомив.

Відтоді почали й до нього ставитись краще. Звідти й приказка: « Як ти себе з людьми поводиш, так вони і з тобою вести себе будуть ».