Кінднепінг по-українськи

Про матеріал
Текст для читання мовчки. Розвиває пам"ять та уважність. Відповідає вимогам програми.
Перегляд файлу

Якось у Бабушкінський райвідділ міліції Дніпропетровська звернулася 45-річна Валентина Зюзенко, яка працює заступником декана факультету одного з міських вишів. Згорьована мати повідомила про викрадення її  11-річного сина. Виявилося, що того дня Андрій пішов до школи, проте додому не повернувся. А синів мобільний відповів незнайомим чоловічим голосом. Голос вимагав за життя дитини 4 тисячі євро.

 Родина Зюзенків була  таких коштів “нашкребти” не могла. Чи то викрадач зглянувся на благання нещасних батьків,  чи просто виявився зговірливим, однак його вдалось умовити на 700 доларів. Вочевидь, злочинець не мав детально розробленого плану. Але викуп вимагав негайно – за деякий час батько дитини мав прийти на призначене місце, аби віддати викрадачеві гроші й забрати дитину.

Працівники міліції порадили батькові хлопчика не поспішати й тягнути час. Та чоловік був у розпачі:  викрадач постійно нагадував про себе дзвінками з мобільного. Ніякої міліції, казав він, а то… Про те, що ж малося на увазі під “а то…”, батьки воліли не думати.

Батько сів за кермо машини, на задньому сидінні якої сховався правоохоронець, і рушив туди, куди наказав злочинець. За кілька хвилин кіднепер передзвонив знову, наказавши їхати у бік Євпаторійського мосту. Батько  зрозумів, що за ним стежать.

У цей час правоохоронці взялися за звичну справу й досить швидко встановили причетність до викрадення дитини 28-річного місцевого лобуряки Руслана Плішивця. Цей дніпропетровський нероба жив за рахунок пенсії матері-інваліда. Свого часу йому вдалося “закосити” від служби в армії з діагнозом “виразка”. Проте виразка не завадила провадити веселе, наснажене цікавими подіями й пригодами життя. Востаннє Руслана було засуджено до п’яти років позбавлення волі за крадіжки й розбій у грудні 2001 . Але за “гарну поведінку” в’язничний абориген заробив умовно-дострокове звільнення і вийшов на волю на рік раніше присудженого терміну.

Невдовзі батько Андрія дістався Євпаторійського мосту й знову зв’язався з викрадачем. Той наказав вийти з машини й показати гроші. Потім звелів покласти викуп біля купи асфальту. Батько твердо сказав: “Спочатку хочу побачити сина”. “Роби що кажуть! – озвірів кіднепер. – Спочатку гроші, а потім забирай свого скиглія!” Батькові нічого не залишалось, як підкоритися. Він залишив гроші й від’їхав до автозаправки. А там уже побачив сина – переляканого, але живого й неушкодженого.

У цей час Руслан Плішивець забрав гроші й почвалав у бік приватного сектора. Та незчувся, коли невідь звідки вирослі кремезні чолов’яги без зайвих формальностей закрутили йому ручки за нетруджену спину. Чи чув тоді кіднепер “міранду”, нам невідомо, але, мабуть, одразу зрозумів, що вляпався в чергову халепу й конфлікт із законом. Кіднеперу пред’явлено звинувачення у вчиненні захоплення неповнолітнього й вимаганні викупу. А за це світить від семи до п’ятнадцяти заґратованих років.

Здається, все закінчилося добре. Дитина в безпеці, злочинець за ґратами. Проте в цій історії залишається кілька нез’ясованих моментів. Якщо ви, наприклад, думаєте, ніби це викрадення нагадувало нерівний двобій застигнутої зненацька нещасної дитини і кровожерного нападника, що супроводжувався відчайдушним вереском одного й погрозами іншого, то глибоко помиляєтесь. Усе відбулося майже непомітно, навіть таємно, тихо й буденно.

…Того дня молодик-нероба вештався біля школи, розташованої на житловому масиві “Тополь-1″. Його ковбасило від щойно прийнятої на душу дози спиртного. Та для повного щастя йому бракувало якихось ста п’ятдесяти грамів і (або) грошей. Дитячий гамір  спочатку виводив Плішивця з рівноваги, бо заважав концентруватися на вирішенні глобальних для нього проблем. Утім, думка людська інколи плине незбагненними шляхами. Й доти складне уявляється геніально простим. Плішивець знову поглянув на зчинений дітлахами хаос, а тоді його погляд впав на причепуреного “шнурка” в крутому прикиді.

– Напевно, батьки не шкодують грошенят, якщо це жовтеня канючить на хот-дог чи нові кросівки, – розмірковував Плішивець. – І, напевне, викладуть бакси, але вже мені, коли це пискля заплаче й скаже у слухавку татусеві, що дуже хоче жити й боїться цього страшного дядька.

Руслан навіть запишався – це ж треба до такого додуматися!

…Річ у тім, що у дворі цієї школи розташовано пункт прийому брухту – там стоїть страшенний гамір і постійно швендяють “позаштатні працівники” переробної промисловості, які нерідко приходять сюди, аби обміняти поцуплений кутник чи арматурину на “похмільні гроші”.

Періодично зазирав сюди й Плішивець. Траплялися серед збирачів металу й підлітки.

 Того ж дня, після чесно відсиджених уроків і неодмінного перегляду мультиків Андрійко знову заспішив до школи. Вірніше, до халабуди на шкільному подвір’ї .Хлопчик, маючи надію заробити “на морозиво”, узяв зі своєї квартири, в якій нещодавно зробили ремонт, дві старі труби, закинув на тачку й почимчикував “до школи”. Саме неподалік цього “рудного родовища” засів в очікуванні дива Руслан, який і помітив хлопчину з мобілкою на нашийній мотузці…

Психологічний розрахунок Плішивця був бездоганний. Коли дорослий дядечко запропонував Андрійкові взяти участь у надзвичайно прибутковому рейді до яру, на дні якого, мовляв, лежить купа металолому на “тисячі гривень”, шестикласник із захватом погодився. Треба лишень трішки допомогти, вмовляв Плішивець, – притримати, завдати, й, уважай, кілька сотень у тебе в кишені. Та Андрія не треба було вмовляти.

Тому, не привертаючи до себе зайвої уваги, цей дивний дует дістався станції “Зустрічна”. Коли відійшли досить далеко, чолов’яга раптом затулив хлопцеві рота долонею й поволік у глибокий яр, де й організував імпровізовану буцегарню.

Викрадач наказав жертві сидіти тихо й сумирно, погрожуючи розбити хлопцеві голову камінюкою в разі непокори. Мовляв, він воював у В’єтнамі (!), знається на тайському боксі й зможе без зайвої напруги розправитися з таким шмаркачем.

Андрійко пізно зрозумів, що втрапив до пастки. Йому нічого не залишалося, як підкорятися наказам здорованя. Хлопець віддав свій Alcatel, допоміг знайти у телефонній книжці номери батьків і похнюплено спостерігав за тим, як вирішується його доля.

Важко уявити, що пережили тоді Андрій та його батьки. Страшно навіть подумати про те, що було б, якби злочинець зірвався, розлючений довгими переговорами або хлопцевою непокорою. Важко уявити, що було б, якби міліція втратила контроль над ситуацією. Та в цій історії багато питань усе ж залишаються нез’ясованими.

Чи знали згорьовані батьки про те, чим займається на дозвіллі їхній син? Якщо знали, то чи вповні уявляли собі, чим може загрожувати дитині така підприємницька діяльність? Чи знали правоохоронні органи Дніпропетровська про функціонування пункту приймання брухту просто на подвір’ї школи? Чи знала адміністрація школи, чим таке сусідство загрожує її вихованцям? Чи підраховували колись наші можновладці, скільки подібних точок, генделиків, “одноруких бандитів” і комп’ютерних клубів розташовано на території українських шкіл? Усі ці питання, на жаль, риторичні…

 

docx
Додано
30 жовтня 2022
Переглядів
301
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку