Конспект уроку з літератури рідного краю з української літератури 6 клас

«Додаток 8»

Тема: Ніна Хіль повість - феєрія «Золотий ховрашок». Образ головного героя, хлопчика Олеся, його доброта та  щирість

Мета: ознайомити учнів із твором, допомоги усвідомити його зміст, ідейно – художнє значення ;

розвивати навички аналізу прозового твору, характеризувати героя, удосконалення вміння сприймати великий прозовий твір;

виховувати шанобливе ставлення до природи, віру в можливість обернути мрію в дійсність.

Обладнання:  портрет Ніни Хіль, виставка книжок письменниці.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань

Хід уроку

І.ОРГАНІЗАЦІЙНИЙ МОМЕНТ

ІІ.ОГОЛОШЕННЯ ТЕМИ І МЕТИ УРОКУ

ІІІ. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

 Вчитель:      Діти, сьогодні ми познайомимось з творчістю письменниці, яка є нашою землячкою, Ніною Хіль. Вона народилася на  Дніпропетровщині.

Закінчила  Тарасівську  восьмирічну школу, Дніпропетровське музичне педагогічне училище та філологічний факультет Дніпропетровського університету. Її поетичні твори друкувалися у колективних збірниках та журналах «Радянська жінка», «Бористен», «Донбас», «Прапор», «Свічадо». Має чотири прозових книги: повість «Спекотне літо у Донбасі» -1996 р., роман «І під кригою тече ріка» -2005р., книгу поезій та прози «На відстані любові» - 2005 р. і повість-феєрію «Золотий ховрашок» - 2012 р.

Повість «Золотий ховрашок» автор назвала феєрією, тобто каз­ковим дивовижним дійством. Ще давні греки говорили, що сила ба­жання і сила мрії здатні перевернути життя і змінити людину. Го­ловна думка твору в тому, що Істинне Диво може народитися лише тоді, коли ти віриш у нього. Вміти мріяти - це прекрасна душевна якість, але зуміти мрію обернути на дійсність - це найвеличніший людський талант.

ІV. ЗАСВОЄННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Виразне читання уривку з повісті «Золотий ховрашок» (Додаток 1)

Складання плану

Бесіда з учнями

- Про що думав дев’ятирічний хлопчик, повертаючись щовечора додому?

- На які деталі опису хати звертає увагу автор?

- Що символізує рушник в українців?

- Як маленький Олесь ставиться до своєї мами?

- Знайдіть в уривку опис природи. Які художні засоби використовує автор? Яка роль пейзажу в тексті?

- Як маленький Олесь ставиться до природи? Як це його характеризує?

Робота зі словником літературознавчих термінів

Вчитель: Говорячи про художній твір, ми часто згадуємо  слова «герой» та  «персонаж». Хто ж із них є хто?

Герой – персонаж із яскравими індивідуальними рисами, рушій сюжету, центр твору.

Персонаж – утілення загального в конкретному, дійова особа в творі.

Робота над образом головного героя твору за планом

1.Хто цей персонаж.

2. Риси характеру.

3.Мрії.

4. Моє ставлення до героя.

V. ПІДСУМОК УРОКУ

Інтерактивна вправа «Мікрофон»

Продовжте речення:

• Я вважаю, що мрія для людини, цілеспрямованість – це…

VI. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Прочитати повість – феєрію  Ніни Хіль «Золотий ховрашок»

«Додаток 1»

Розділ у якому Олесь навесні знову починає ходити в балки, вночі йому навіть поле пшеничне снилося

Про що думав дев'ятирічний хлопчик, повертаючись отак додому? Мабуть, він і сам того не міг пояснити.

Але якщо дуже пізно повертався, то лише відчував, бувало, що йому хочеться скоріше зайти в хату, аби лишень швидше по­вечеряти... Частенько виникало оте бажання - з'їсти хоча б ма­ленький окраєць білого хліба. Проте вдома, в невеликій віталь­ні, де спершу жовтіла звичайна глиняна долівка, у шпаринках якої попід стінами залягали тіні, а тепер червонів фарбований руберойд, не було на столі жодної крихти. Зі стелі ясніла елек­трична лампочка, освітлюючи біле з чорними бровенятами лич­ко Люби над книгою казок.

Навпроти весільного фото, котре висіло над столом, засте­леним скатертиною (чим добре маскувалися нетесані дошки та дерев'яні козлині ніжки), часто, як і раніше, сиділа мама з книгами, плетивом або вишиванням. Вона інколи, зітхаючи, пози­рала на себе, юну й гарну, та щасливого й усміхненого тата, з бі­лою квіткою у петлицях. А ще на простінку між вікном та двер­ною рамою, що вела до зали, крім гарного Олесевого соняха із соломки та перших Любиних мережок, висів одривний кален­дар на картонній листівці з квітами. Так дядечко Іван Семенець, коли нещодавно приходив у гості з тіточкою Мариною дивити­ся на плетені книжкові шафи в маминій великій кімнаті, погор­тав його і засміявся, мовляв, оце тільки й меблів у вітальні.

Проте Олесь любив свою нову хату, любив до неї повертати­ся, любив на кухні лежанку, застелену байковою ковдрою, любив на стінах у всіх кімнатах вишиті мамою рушники кликали в нього образ літа й розквітлих мальв побіля ті рушники навіть пахли йому любистком і м'ятою.

Вони зимували в новій хаті вперше, тож і хліба в ній не стало саме цієї зими. В районному департаменті лісництва "вивертали" усю зарплату. Й сьогодні Ганна Марківна побігла до Євдокії, лісникової жінки, допомогти їй удома перепої скласти під навіс порубані дрова. Там шестеро дітей, чоловік буває удома рідко, немічний, лісова ділянка величезна, дим Богу, що Орлик та "бєдка" знову в підмозі. Олесь хотів піти замість мами до Грапів і допомогти, щоб не слухати знову вночі її тихі стогони, що наче кігті злої кішки, шкрябали його душу, не даючи спати... Так тітка Євдокія була б незадоволена, бо він і Ці малий не лише за віком, але й за зростом.

Докоряв собі за мрії про білий хліб, коли згадував великі повні сліз очі своєї мами, що дивились на нього з таким глибоким смутком і надією; ті очі ніби благали у дітей прощенім іноді ніби проклинали щось, тужили за чоловіком, безцінним і  дорогим, підхопленим і завіяним у небуття шаленим вітром долі. Докоряв собі він і тоді, коли пригадував, скільки разів, бувало, відчував над собою її схилену голову, як вона стояла вночі, стурбована, заклопотана, і стерегла його сон і сон доньки - самотня і нещасна, мов поранена птаха.

Бувало й таке, що Олесь не хотів повертатись додому, коли там не було мами і хліба. Одного разу йому приснився липне­вий лагідний день, усе довкола дрімало, повите якимсь дивним сонячним промінням. Високі дозрілі хліба у полі спокійно жов­тіли, ледь помітно погойдуючись під легеньким подихом вітру, налиті колоски шепотіли щось привабливе. І він не зміг утрима­тися, щоб не зайти поміж них. Поле, мов море, хлюпнуло йому назустріч свої щедрі хвилі, забило дихання ситим духом стигло­го пшеничного зерна, все ще молочного, але вже такого повно­го, що на мить здалося, ніби воно починає осипатися. Відчував, що ніколи не набридне простувати отак золотистим полем, іти довго-предовго, і триста метрів, і п'ятсот, і ні про що не знати, ні про що не згадувати, тільки п'яніти ситими пахощами пше­ничного зерна, прислухатися до ніжного шепотіння колосся...

Вранці побачив на столі хлібину, яку мама принесла від тітки Євдокії, повільно їв одрізану скибку хліба й відчував, що і біла м'якушка, і припечена духмяна шкуринка дуже подібні до того сну і до того танцю пшеничного колосся, але вони все одно не такі. Якби Олесь умів багато й гарно говорити, то сказав би, що уві сні він почував себе набагато щасливішим, ніж наяву, бо ця хлібина далась, матінці ціною важкої праці.

Він сушив собі голову думками про те, як зробити, щоб у хаті було вдосталь хліба, як у цьому допомогти мамі, але так і не спромігся щось придумати. Усе, за що брався, не давало бажа­ного приробітку, щоб можна було їхній сім'ї хоча б деякий час жити не надголодь. А справа вся полягала в тому, що районне містечко Ново-Богородицьк було розташоване від Косолапівки аж за сімдесят кілометрів. Якщо добиратися туди автобусом на базар та зворотно до села, то втратишся на квитки стільки, що і прибутків не побачиш. Тож ніхто з односельців на той базар і не потикався. Хіба що Лавро Іванович та ще  з ним господарі з кон­торських показових садиб, де вирощували по троє-п'ятеро сви­ней та телиць, користуючись кормами та угіддями колективно­го господарства, там бували. А в Олесевому домашньому госпо­дарстві водились тільки голуби та півень із двома курками, що вже почали нестися, але й тих уже нічим було годувати навесні. Восьмого березня Олесь привітав маму й Любу подарунками з магазину, а Варвару Андріївну й Настуню у школі - листівками та букетиками синіх пролісків.

Одного березневого дня Олесь останнім полишив ватагу, з якою щойно повернувся із Северинової балки. Ніби велике са­мотнє голодне ховрашеня, що набігалося за весь день, ішов він, натомлено похитуючись, додому з тим самим бажанням - поба­чити на столі шматочок хліба. Того вечора він думав про щас­тя і про... ховрахів. Ні, не тому, що провидець Махтей нагово­рив казна-що про них, а тому, що ховрахи були всім добре зна­йомі. Скільки разів перебігали вони дорогу й відразу ж ховали­ся у нірки або свистіли поряд, коли він зі своєю ватагою сидів на перевернутих відрах у весняному полі! Бувало, почнуть бігати-петляти попід самими ногами хлопців, тоді хтось ударить об по­рожнє відро палицею, тупне ногою, свисне крізь пальці в роті - припиниться на хвильку оте ненастанне бігання. Олесь ніко­ли не тупав ногами й не свистів, тільки з цікавістю стежив очи­ма - і за ховрашками, і за рухами товаришів - і в такий спо­сіб брав участь у взаємній грі. Ніколи не звертав на ховрашків особливої уваги. Лише бачив, як із північних схилів, куди ще не зовсім діставало сонячне проміння, до низин і розлогих долин, де ще збереглися під холодною водою сизі та блакитні нерухомі льоди, дзюркотіли, бриніли, поспішали струмки, несучи у своїх потічках менші льодинки, всередині яких просвічувались фраг­менти коров'ячих кізяків або сухі травинки...

У Великому лісі та байраках, у садках та посадках уже невід­воротно тужавіли бруньки, й гілочки дерев легко похитувались од повівів свіжого весняного вітру. З усіх бурульок скрапува­ли органною музикою прозорі краплі... Радісно й молодо було на землі, яка несла велику ношу сонячного проміння. І старий сніговий замет під лісом, немов загнана коняка, дихав до дітей мільйонами ніздрів...