Конспект уроку " Життєвий і творчий шлях Мо Яня"

Тема: « Я – людина, яка розповідає історії». Життєвий і  творчий шлях Мо Яня.

Мета: формувати ключові компетентності:

Учні обгрунтовують вплив соціального, культурного чинників на розвиток особистості; усвідомлюють моральну відповідальність за свої вчинки, ефективно використовують інформацію для вирішення певних завдань.

Предметні компетентності:

Учні розповідають про основні події життя і творчості письменника, розкривають особливості світогляду Мо Яня  і  специфіку творчого підходу автора до зображення дійсності, користуються різними видами джерел для пошуку інформації (зокрема інтернет-ресурсами).

Форма проведення: урок  - творчий портрет

Навчальні ресурси: інформаційно – комунікаційні, складання тез, довідкова література.

                                            Перебіг  уроку

І. Актуалізація сприйняття

Виявлення читацьких уподобань старшокласників: хто з сучасних зарубіжних авторів цікавий.

ІІ. Оголошення теми і завдань уроку

Слово вчителя:

Сучасна зарубіжна література досить різнопланова і багата. Сьогодні нас запрошує в  гості Мо Янь, сучасний письменник Китаю, лауреат Нобелівської премії  2012 року. 

Запис теми уроку: «« Я – людина, яка розповідає історії». Життєвий і  творчий шлях Мо Яня».

Завдання: дати відповідь на питання: якою ж особистістю є Мо Янь як письменник  і людина? ( складання опорної схеми).

ІІІ. Формування нових знань, умінь, навичок.

Пропонується переглянути відео.

Перегляд відео за адресою https://www.youtube.com/watch?v=DPxWTP8-jVs

Учитель: Сьогодні нам будуть допомагати учні, які працювали над випереджувальним завданням.

Свій мікрофон я передаю нашим журналістам, які підготували про автора репортаж.( Виступ підготовлених  учнів)

Завдання для учнів: складання тез «Основні віхи в житті Мо Яня»

Перший учень:

Кожен рік 10 грудня в центрі і без того галасливого Стокгольма спостерігається незвичайне пожвавлення. У цей день в Концертному залі шведської столиці проходить церемонія вручення Нобелівської премії в області літератури, медицини та фізіології, хімії, фізики, а також економіки. Нобелівську премію з літератури в 2012 році Шведська академія вирішила присудити китайському письменникові Мо Яню.

Другий  учень:

Мо Янь (MoYan) - це літературний псевдонім письменника Гуань Моє (Guan Moye).

 Дослівний переклад псевдоніма «Мо Янь» - «помовч». Розгадка такого несподіваного для письменника псевдоніма, можливо, криється в тому, що Мо Янь вважає за краще не кричати про свої переконання або політичні уподобання. Він  письменник, який  свою любов до країни і  свого народу висловлює через літературну творчість.

Перший учень:

Сучасний китайський письменник Мо Янь 莫言 (його справжнє ім’я Ґуань Моє 管谟业) народився в 1956 році в повіті Ґаомі провінції Шаньдун. У дитинстві після початку культурної революції Мо Янь був змушений кинути школу і багато років працював у селі. У 1976 році він почав службу в армії. Служив командиром відділення, у секретній частині, бібліотекарем, учителем, відповідальним співробітником. У 1981 році опублікував свої перші твори: «Дощ весняної ночі», «Суха ріка», «Осінні води», «Народна музика» та ін.

Другий учень: Мо Янь став відомим у 1986 році, коли вийшла його новела «Червоний гаолян». За цим твором відомий режисер Чжан Їмоу зняв свій знаменитий фільм. 1986 року Мо Янь закінчив факультет літератури Інституту мистецтв . У 1991 році, завершивши навчання в аспірантурі Літературного інституту Лу Сіня Пекінського педагогічного університету, отримав ступінь магістра в галузі літератури і мистецтва. У 1997 році роман Мо Яня «Пишні груди жирні сідниці» отримав найвищу літературну нагороду «Премія великих письменників» у розмірі 100 тис. юанів. У 1997 році звільнився з армії почав працювати в газеті «Цзяньча жибао», писати сценарії для кіно і телебачення.

Перший учень:   У 2000 р. тижневик «Asiaweek» включив «Червоний гаолян» до переліку 100 кращих китайських творів ХХ століття. У 2001 році роман «Сандалова страта» був визнаний кращою книгою року читачами тайванської газети «Ляньхебао», а в 2003 році «Сандалового страта» отримала першу літературну премію «Дінцзюнь», яка вручається раз на два роки. У 2005 році книга Мо Яня «41 гармата» відзначена 2-ю медіа-премією за видатні досягнення в літературі. Письменник став почесним доктором літератури Відкритого університету Гонконгу. У 2006 році перша глава роману «Смертельна втома» отримала великий приз азіатської культури Фукуока. 15 грудня 2006 вперше був опублікований список «Найбагатших багатих китайських письменників». Мо Янь з 3,45 млн. юанів гонорарів від видання книг очолив список із 20 письменників, чим привернув загальну увагу.

Другий учень: У липні 2007 року опублікована збірка есе: «Говори, Мо Янь!». Ця збірка з трьох томів повністю відображає світогляд письменника. У 2008 році «Втома життя і смерті» була удостоєна першої премії «Сон червоного палацу». Роман «41 гармата» вийшов у фінал Сьомого конкурсу літературної премії Мао Дуня. У грудні 2009 року опублікував роман «Жаба», в якому застосований унікальний творчий підхід. Роман складається з чотирьох великих листів і п’єси з життя сільської акушерки, що представляють проблеми і болі цілої епохи. У серпні 2011 року роман «Жаба» отримав Восьму літературну премію Мао Дуня. Кожен роман Мо Яня – це ціла картина того чи іншого зрізу сучасної китайської життя. Літературні критики називають Мо Яня одним з найглибших письменників сучасного Китаю.

10 грудня 2012 в Концертному залі Стокгольма відбулася церемонія вручення Нобелівської премії. Китайський письменник Мо Янь офіційно став лауреатом Нобелівської премії з літератури за 2012 рік. Повернувшись сніжним ранком 14 грудня в Пекін, Мо Янь сказав в аеропорту, що для того, хто отримав Нобелівську премію з літератури вона може легко стати «прокляттям». Мо Янь додав, щоб уникнути такого результату, для письменника найголовніше — писати.

Учитель: Найдорожчими  людьми для нас є батьки. Особливо трепетне ставлення у Мо Яня було до матері. 8 грудня автор  виступив у Шведській  академії з лекцією під назвою «Людина, яка розповідає історії».

Завдання для учнів: Послухайте  його виступ, а потім висловте свої думки щодо факторів, які вплинули на формування особистості письменника ( для складання опорної схеми).

Учень:  «Шановні члени Шведської академії, пані та панове:
За допомогою телебачення чи Інтернету, я хотів би всім вам, присутнім отут розповісти трохи про далеке північно-східне сіло Ґаомі. Ви, можливо, побачите мого 90-річного поважного батька, побачите моїх старших братів і сестер, мою дружину й дочку, і мою онуку. Але є та, про яку я в цю мить думаю найбільше, моя мати, ви ніколи не зможете її побачити. Після отримання премії, багато людей розділили із мною мій успіх, але моя мати не зможе розділити його із мною.  Моя мама народилася в 1922 році, померла в 1994 році. Її прах був похований у персиковому саду на східній стороні села. Минулого року там мала пройти за­лізниця, мі були змушені перенести її могилу подалі від села. Розкопавши могилу, ми побачили, що труна вже згнила, кістки матері вже змішалися з землею. Ми тільки повинні були символічно викопати трохи землі, перенести до нової могили. І з цього моменту я відчув, що моя мати стала частиною землі, коли я розповідаю стоячи на землі, я розповідаю це матері.

Я був молодшою дитиною в родині моєї матері. Мої найперші спогади пов’язані з єдиним термосом у моїй родині, з яким ходили до громадської їдальні за окропом. Через голод, слабість я упустив термос і розбив його, я був наляканий до смерті, зарившись у стіг сіна, цілий день не зважувався вийти. Увечері я почув, що мати кличе мене моїм дитячим іменем. Я вибрався зі стогу сіна, думаючи, що мене будуть бити й лаяти, але мати не била й не сварила мене, тільки гладила по голові й довго зітхала. Мій самий болісний спогад про те, як ми з мамою пішли збирати колоски на колективній землі. Прийшли охоронці, люди, що збирали колосся розбіглися, у моєї мами ніжки були маленькі, бігла повільно, її затримали, один високий охоронець заліпив її ляпас. Вона по­хитнулася й впала на землю. Охоронці забрали зібрані нами колоски, посвистуючи, спокійно пішли. У моєї мами з рота текла кров, вона сиділа на землі, я ніколи не забуду вираз розпачу на її обличчі. Через багато років, коли той охоронець став сивим, старим, я зустрів його на ринку, кинувся знайти й помститися йому, мама утримала мене, спокійно сказала: «Синок, та людина, яка била мене й цей старий, зовсім різні люди».

Найбільше я пам’ятаю один день на свято Середини осені. У нашій родині зліпили пельмені, що було рідко, кожному тільки по одній мисці. Коли ми їли пельмені, старий жебрак підійшов до порога нашого будинку. Я відклав пів миски засушеної солодкої картоплі й віддав йому, але він розсерджено сказав: «Я стара людина, ви їсте пельмені, а мені даєте засушену картоплю, що ж у вас за серце?» Я роздратовано відказав: «Ми за рік не їмо і кілька раз пельмені, кожному по одній маленькій мисці, навіть наполовину не наїсися! Дали тобі сушену картоплю й то непогано, хочеш, їж, а не хочеш, то котися!» Мати вичитала мені, а потім половину пельменів зі своєї миски висипала в миску старого. Але найбільше я шкодую про той випадок, коли ми з мамою пішли продавати капусту, навмисно або мимоволі одній літній людині, яка купувала капусту, я нарахував на одне мао більше. Порахувавши гроші, я пішов у школу. Коли я повернувся додому зі школи, то побачив що мама, яка рідко плакала, уся в сльозах. Мати не лаяла мене, тільки тихенько сказала: «Сину, ти дозволив матері втратити обличчя».

Коли я був підлітком, моя мати страждала від серйозного захворювання легенів. Голод, хвороби, утома змушували нашу родину терпіти страждання, ми не бачили світла й надії. У мене виникло таке лиховісне почуття, що мама в будь-який момент може покінчити життя самогубством. Щораз, коли я вертався з роботи, увійшовши у двері, голосно кликав маму, почувши її відповідь, у мене немов тягар спадав з душі. Якщо я якийсь час не чув її голосу, мене охоплював страх, я біг у будинок і на млин шукати її. Одного разу, обшукавши всі кімнати, я не побачив маму. Я сидів у дворі й голосно плакав. У цей час мати з в’язкою дров увійшла у двір. Вона була дуже незадоволена тим, що я плакав, але я не міг сказати їй про свої страхи. Мама побачила, що в мене на душі, вона сказала: «Синку, не хвилюйся, хоча я живу зовсім без радості, але поки Яньван не покличе мене, я не можу піти».

Я народився з бридкою зовнішністю, багато жителів села, побачивши мене, сміялися, і кілька задиристих учнів у школі через це побили мене. Я повернувся додому гірко ридаючи, мама сказала мені: «Сину, ти не бридкий. У тебе, що не вистачає носа, немає ока, руки ноги на місці, у чому ти бридкий? До того ж, якщо в тебе добре серце, ти робиш багато добрих справ, то навіть виродливий може стати гарним». Потім я виїхав у місто. Коли деякі дуже культурні люди усе ще за моєю спиною й навіть просто в очі потішалися над моєю зовнішністю, то я згадував слова матері, і зі спокійним серцем вибачав їх.

Моя мати була неписьменною, але дуже поважала грамотних людей. Життя нашої родини було важким, часто недоїдали, але як тільки мені потрібно було купити книги й канцелярські товари, вона завжди мені це купувала. Вона була працьовитою, не терпіла ледачих дітей, але якщо я через навчання не встигав зробити роботу, вона ніколи не сварила мене.

Одного разу на ринок прийшов розповідач книг. Я крадькома втік слухати книгу, забувши про те, що вона наказала мені зробити. За це мати виказувала мені. Уве­чері, коли при світлі маленької гасової лампи вона шила для родини одяг з бавовни, я не витримав і переказав для неї історію, яку почув від розповідача книг. Спочатку вона була трохи роздратована, тому що, за її уявленням, у розповідачів книг був язик без кісток, вони були ледарями, з їхніх вуст не можна було почути нічого хорошого. Але історія, яку я розповідав, поступово захопила її. Потім кожного ринкового дня вона більше не давала мені роботу, мовчки дозволивши мені йти слухати книги. На подяку за доброту матері й щоб похвастатися перед нею своєю пам’яттю, я історії, що почув удень, промовисто переказував для неї.

Незабаром мені вже було мало переказувати історії розповідачів книг, у процесі переказу я безупинно щось додавав і перебільшував. Я міг там, де це подобалося мамі, переробити сюжет, а іноді навіть змінити розв’язку історії. Моїм слухачем була не тільки моя мама, і моя старша сестра, моя тітка, моя бабуся — усі стали моїми слухачами. Дослухавши мою історію, моя мама іноді стурбовано, чи то мені, чи то розмірковуючи вголос го­ворила: «Синку, ким ти станеш, коли виростеш? Невже ти зможеш прогодуватися балаканиною?»

Я розумів заклопотаність матері, тому що в селі балакуча дитина всім набридає, а іноді й створює проблеми для себе й своєї родини. У романі «Віл» я описав такої дитину, яка викликає відразу у селі своєю балаканиною – у цьому відображення мого дитинства. Моя мама завжди нагадувала мені, щоб я менше говорив, вона хотіла, щоб я був тихою, спокійною й щедрою дитиною. Але хоча мої очевидні великі здібності й величезне бажання говорити — це, безсумнівно, була велика небезпека, але мої здібності розповідати історії при цьому робили їй приємність, що викликало в неї глибоке протиріччя. Як говориться «легко змінити країну, важко змінити характер», незважаючи на серйозні наставляння моїх батьків, я не позбувся моєї природної схильності говорити, що робить мій псевдонім «Мо Янь» («Не говори»), досить іронічним.

Не закінчивши початкової школи, я припинив навчання, а тому що я був юним і слабким, то не міг виконувати важкої роботи, тільки міг на толоці в бур’янах траві пасти корів і овець. Коли я із чередою, проходячи повз ворота школи, бачив, як мої колишні однокласники гомонять на шкільному дворі, моє серце переповняв сум. Я глибоко усвідомлював біль людини — нехай навіть дитини — після того, як вона залишила колектив. Коли приходив на пустир, то відпускав корів і овець, дозволяючи їм самим пастися. Блакитне небо, наче море, безкрайній луг, навколо нікого не видно, не чутні голоси людей, тільки птахи співають у небі. Я почував себе дуже самотнім, було дуже сумно, у серці порожньо. Іноді я лежав на траві, дивлячись, як на небі ліниво пливуть білі хмари, у моїй голові виникала безліч незбагненних фантазій. У наших місцях поширено багато історій про лисиць, які перетворюються на красунь. Я фантазував про те, щоб з’явилася лисиця, яка, перетворившись на красуню, буде разом із мною пасти корів, але вона все не з’являлася. Але одного разу, коли вогняно-руда лисиця вискочила переді мною з кущів, я, злякавшись, присів на землю. Лисиця втекла, не залишивши слідів, а я все ще тремтів. Іноді я міг сидіти навпочіпки поруч із коровою, вдивляючись у темно-сині коров’ячі очі й своє відбиття в них. Іноді намагався наслідувати пташиному співу і розмовляти із птахами в небі, іноді міг розповідати деревам, що в мене на душі. Але птахи не звертали на мене уваги, і дерева теж. Через багато років, коли я став письменником, багато фантазій тих років я включив у романи. Є чимало з людей, які хвалять мене за багатство уяви, деякі аматори літератури сподіваються, що я розповім їм секрет, як розвивати уяву, на це я можу лише відповісти посмішкою.

Як сказав китайський мудрець давнини Лаоцзи: «Удача поряд з невдачею, за невдачею йде удача». У дитинстві я перестав ходити до школи, страждав від голоду, са­мітності, горював, що не можу вчитися, але тому я, як і наш письменник попереднього покоління Шень Цунвень, дуже рано почав читати велику книгу життя людського суспільства. Перекази розповідачів книг на ринку, які я раніше згадував, були лише першою сторінкою цієї великої книги.

Припинивши навчання, я блукав серед дорослих, по­чавши довгий життєвий шлях «читання вухами». 200 років тому в моїх рідних місцях жив великий геній оповідання — Пу Сунлін, у нашому селі багато хто з людей, включаючи мене, є його нащадками. Працюючи на колективному полі, на скотарні виробничої бригади, на гарячому кані у дідуся й бабусі, і навіть на хиткому візку, що був запряжений волами, я почув безліч історій про демонів, історичних переказів, анекдотів. Ці історії, що тісно пов’язані з місцевою природою, історією роду, сформували в мене сильне почуття реальності.

Я і в мріях не міг собі уявити, що коли-небудь усе це стане моїм письменницьким матеріалом. У той час я був тільки дитиною, яку захопили ці історії, одержимий бажанням слухати розповіді людей. У той час я був абсолютним теїстом, я вважав, що все суще на землі має душу. Побачивши велике дерево, я відчував благоговіння. Побачивши птаха, я думав, що він у будь-який час може перетворитися на людину. Зустрівши незнайомця, я підозрював, що він перетворився на людину із тварини. Щоразу, коли вночі я вертався додому з контори виробничої бригади, безмежний страх охоплював мене, щоб підбадьорити себе, я біг і голосно співав.

 У лютому 1976 року мене призвали на військову службу. Серед нудного життя в казармі, мене захопили ви­вільнення свідомості й підйом літератури вісімдесятих років. Я з дитини, яка слухала історії, переказувала історії, ставав тим, хто почав намагатися розповідати історії за допомогою пера. Восени 1984 року я був прийнятий на факультет літератури Інституту мистецтв Народно-визвольної армії.  Те, що я повинен був робити, насправді, дуже просто – це, по-своєму, розповідати свою історію. Мій спосіб – це знайомий мені спосіб оповідачів книг на ринку, це те, як розповідали історії мої бабуся й дідусь, старі в селі. Відверто кажучи, коли розповідаю, то я не думаю, хто може бути моїми слухачем. Можливо, мої слухачі це такі люди як моя мама, а може бути, мої слухачі це я сам, моя власна історія з самого початку – це мій особистий досвід. Власна історія завжди обмежена, розповівши свою історію, слід розповісти історії інших людей. Тому історії моїх близьких, історії людей з мого села, історії моїх предків, які я чув з вуст старих, подібно солдатам, що отримали команду на збір, поринули із глибин моєї пам’яті. Вони з надією в очах дивляться на мене, очікуючи, щоб я написав їх. Мій дід, бабуся, батько, мати, старший брат, старша сестра, тітка, дядько, дружина, дочка — усі вони з’являлися в моїх творах, і багато з моїх родичів північно-східного села Ґаомі з’являлися на сторінках моїх романів. Звичайно, я піддавав їхній літературній обробці, щоб вони, перевершивши самих себе, стали літературними героями.

Після смерті моєї матері я дуже горював, вирішив написати про неї книгу. Це той роман «Пишні груди, жирні сідниці». Оскільки задум уже дозрів у голові, тому що мене переповняли почуття, потрібно було тільки 83 дні, щоб я написав перший варіант роману обсягом у 500 тисяч ієрогліфів.

У цій книзі «Пишні груди, жирні сідниці» я безсовісно використовував матеріали, що пов’язані з особистим життєвим досвідом моєї матері, але емоційні переживання матері в книзі, є вигаданими або взяті з життя багатьох матерів північно-східного села Ґаомі. У передмові до цієї книги я написав, що «присвячую книгу покійній матері», але книга, по суті, присвячена всім матерям, такі мої амбіції, це як моя надія змалювати маленьке північно-східне село Ґаомі, як мініатюрну копію Китаю й навіть усього миру.

 Я знаю, що таке справжня мужність, а також розумію, що таке справжній жаль. Я знаю, що в кожному людському серці є непевна зона, де важко точно визначити добро й зло, і тут той величезний простір, у якому письменник розгортає свій талант. Тільки ті твори, які точно, яскраво описують цю наповнену протиріччями зону, обов’язково виходять за межі політики й мають видатні літературні якості.

Одержання мною Нобелівської премії з літератури викликало деякі суперечки. Спочатку думав, що я – об’єкт цієї полеміки. Поступово я відчув, що об’єктом цієї полеміки є людина, яка не має до мене ні якого відношення. Я начебто людина, яка в театрі спостерігає за виступом безлічі акторів. Я бачу, що в лауреата, обсипаного квітами, кидають камінням, вихлюпують на нього помиї. Я злякався, що він постраждає, але він, посміхаючись, вибрався з купи квітів і каміння, витер з тіла брудну воду, спокійно став осторонь і, звертаючись до всіх, говорить: «Для письменника, кращий спосіб щось сказати — це писати». Все, що я сказав, увійшло в мої твори. Все, що сказане, відлітає з вітром, а записані слова залишаються назавжди. Я сподіваюся, що ви терпляче прочитаєте мої книги, звичайно, я не змушую вас читати їх.

Я людина, яка розповідає історії, і я все-таки повинен розповісти вам ще одну історію. У шістдесяті роки минулого століття, коли я був у третьому класі, у школі нас повели на виставку, що показує труднощі в країні. Під керівництвом учителя ми заливалися сльозами. Для того, щоб учитель побачив мою старанність, я не хотів витирати сльози. Я бачив, як деякі учні потихеньку натирали обличчя слиною, немов воно залите сльозами. Я також побачив, що серед учнів, які плачуть по-справжньому і прикидаються, є один учень, на обличчі якого не було ні сльозинки, він не видав ні звуку, не затуляв обличчя руками. Він дивився на нас широко розплющеними очима. У його очах явно було видне здивування або приголомшення. Пізніше, я доповів учителеві про поведінку цього учня. У зв’язку із цим у школі цьому учневі оголосили попередження. Через багато років, коли я перед своїм учителем каявся у своєму доносі, то вчитель сказав мені, що того дня до нього прийшли доповісти про цей випадок більше десятка учнів.

Цей однокласник помер більш десяти років тому. Щоразу, коли я думаю про нього, то відчуваю свою гли­боку провину. Цей випадок дав мені зрозуміти одну істину: коли всі плачуть, слід дозволити деяким людям не плакати. А коли плач стає виставою, то тим більше комусь треба дозволити не плакати.

Я розповім ще одну історію: 30 років тому я працював у військовій частині. Одного разу вночі я в кабінеті читав книгу, один старий відповідальний працівник, штовхнувши двері, увійшов, подивившись на місце напроти мене, він, розмірковуючи вголос, вимовив: «Ах, нікого?» Я відразу встав і голосно сказав: «А хіба я не людина?» Той відповідальний працівник від мого зауваження почервонів і, зніяковівши, вийшов.

Через цей випадок, я довго пишався, уважав себе героїчним борцем, але через багато років я почуваю себе винуватим. Будь ласка, дозвольте мені розповісти останню історію, багато років тому я почув її від мого діда: вісім приїжджих робочих мулярів сховалися від грози в занедбаному монастирі. Коли назовні усе сильніше гуркотав грім, вогненна куля стала залітати й вилітати з воріт храму, здавалося, що в повітрі чутний скрегіт дракона. Всі тремтіли від страху, а обличчя в них стали кольору землі.

Одна людина сказала: «Серед нас, мабуть є людина, яка вчинила погану справу, той, хто зробив таке, повинен сам вийти з храму й прийняти покарання, щоб хороші люди не постраждали».

Природно, ніхто не хотів виходити на вулицю. Хтось запропонував: «Раз уже ми не хочемо виходити, то давайте кинемо назовні наші солом’яні капелюхи, чий капелюх віднесе вітром від воріт храму, значить той і вчинив щось зле, нехай іде й приймає покарання». Тоді все викинули свої капелюхи за ворота храму, капелюхи сімох задуло назад, тільки в одного солом’яний капелюх віднесло вітром. Усі почали квапити цю людину вийти із храму, він, природно, не хотів виходити, тоді все підняли його й викинули за ворота. Я думаю, що всі догадалися, чим закінчилася історія – як тільки ту людину викинули із храму, цей храм зі страшним гуркотом обвалився.

Я – людина, яка розповідає історії. За те, що розповідаю історії, я одержав Нобелівську премію з літератури. Після того як я одержав премію з’явилося багато чудових історій, і ці історії дозволили мені повірити в те, що правда й справедливість існують. У наступні роки я буду продовжувати розповідати свої історії. Спасибі всім!”

ІV. Систематизація вивченого

Учитель: Відповіді учнів на питання: якою особистістю є Мо Янь як письменник  і людина.

                          Складаємо   опорну схему.

V. Підсумок

Завдання: написання літературного диктанту. Учні пишуть відповіді, які  потім перевіряють за допомогою  сканування qr –code, який висить на дошці в паперовому варіанті, або є  в електронному варіанті. (Можливо використати взаємоперевірку).

1. Країна, яку представляє Мо Янь. (Китай)
2. У якому році Мо Янь отримав Нобелівську премію? (2012)
3. Справжнє ім я Мо Яня? (Гуань Моє (Guan Moye).)
4. Коли і де народився автор? (У 1956 році,  у повіті Ґаомі провінції Шаньдун).
5. Який твір зробив Мо Яня відомим? (: Мо Янь став відомим у 1986 році, коли вийшла його новела «Червоний гаолян»)
6. За який роман  автор отримав найвищу літературну нагороду «Премія великих письменників» у розмірі 100 тис. юанів  1997 році.

 (Пишні груди жирні сідниці» ).

7. Який роман  у 2001 році роман був визнаний кращою книгою року читачами тайванської газети «Ляньхебао» («Сандалова страта» ).

8. Як називалася лекція, з якою  Мо Янь  виступив у Шведській  академії?  («Людина, яка розповідає історії»).

9.  Яка збірка з трьох томів повністю відображає світогляд письменника? (У липні 2007 року опублікована збірка есе «Говори, Мо Янь»).

10.Назва  роману, який складається з чотирьох великих листів і п’єси з життя сільської акушерки, що представляють проблеми і болі цілої епохи.(«Жаба»).

11. Чим може стати  для автора Нобелівська премія, на думку Мо Яня? (Прокляттям).

12. Що найбільше любив Мо Янь  у дитинстві? ( Розповідати різні історії).

      Qr-code (учні перевіряють літературний диктант за допомогою сканера Qr-code на смартфонах). Кожна правильна відповідь – 1 бал.

VI. Домашнє завдання. Прочитати оповідання Мо Яня “Геній».

Випереджувальне завдання: підготувати повідомлення «Землетруси в Китаї».

Джерела:

1. https://www.radiosvoboda.org/a/24736784.html
2. http://sinologist.com.ua/nobelivska-lektsiya-mo-yanya/