Конспект за темою "СРСР 1945 - 1991 рр"

 СРСР у другій половині 40-х – першій половині 60-х років ХХ ст.

 

1. Наслідки Другої світової війни для СРСР. Відбудова народного господарства

            Перемога у Другій світовій війні призвела до кардинальної зміни міжнародного становища СРСР. Радянський Союз вийшов з війни у новій якості наддержави. Відбулись значні територіальні зміни (єдина держава, яка у результаті війни здійснила значні територіальні придбання). Проте ціна здобутого нового статусу виявилась занадто високою.

 

Наслідки Другої світової війни для СРСР

Людські втрати	27 млн чол. Деякі дослідники дають значно більші цифри – більше 40 млн чол.
Матеріальні втрати	Третина національного багатства. 1710 міст, 70 тис. сіл, 32 тис. промислових і 100 тис. сільськогосподарських підприємств, 1135 шахт, 65 тис. км залізниць, 16 тис. паровозів, 428 тис. залізничних вагонів тощо.
Територіальні зміни	– закріплено приєднання Західної України і Західної Білорусії, Бессарабії, Північної Буковини, Прибалтики, частини Фінляндії, здійснене у 1939-1940 рр.; Кордон з Польщею був остаточно узгоджений у 1951 р.; – у 1944 р. до СРСР приєдналась Тувинська Народна Республіка; – за договором 1945 р. з Чехословаччиною до СРСР було приєднано Карпатську Україну; – за рішенням Потсдамської конференції до СРСР відійшла частина Пруссії і місто Кенігсберг (з 1946 р.– Калінінград) з прилеглою територією; – за мирним договором з Фінляндією визнавались кордони 1940 р. а також до СРСР відійшла область Петсамо (Печенга) та деякі інші прикордонні території; – після розгрому Японії до СРСР відійшли Південний Сахалін і Курильські острови, Порт-Артур.
Соціально-економічні наслідки	Заробітна плата залишилась на рівні 1940 р., ціни зросли у 3 рази. До 1947 р. зберігалась карткова система. 25 мільйонів залишились без даху над головою. Дитяча безпритульність. Проблеми влаштування демобілізованих з армії – 8,5 млн. чол., тих, що повернулися з полону і з примусових робіт – більше 5 млн чол. Нова хвиля депортацій з західних регіонів СРСР. Значні втрати працездатного населення. Нестача робочої сили. Промислове виробництво у регіонах, що зазнали окупації складало близько 30% довоєнного. Але в роки війни було створено нову промислову базу на сході СРСР. Сільськогосподарське виробництво складало 60% довоєнного. Виробництво зерна скоротилося на 2/3.
Політичні зміни	Патріотичне піднесення, сподівання населення на зміни в політичній та економічній сфері. Відновлення і посилення репресій, нове ідеологічне забезпечення режиму (поєднання російського націоналізму, шовінізму з антисемітизмом і  марксизмом-ленінізмом). Боротьба з антирадянським повстанським рухом у західних районах СРСР (Україна, Білорусія, Прибалтика).

 

            Відбудова почалася відразу після визволення захоплених територій. Згодом для її проведення був розроблений четвертий п’ятирічний план (1946-1950).

            Перед країною стояло питання про шляхи економічного розвитку і знову, як напередодні війни, Сталін висунув гасло: завершити побудову соціалізму і почати перехід до комунізму. На його думку, війна лише затримала виконання цього завдання. Сталін припускав, що для побудови матеріально-технічної бази комунізму достатньо довести виробництво чавуну до 60 млн т. на рік, сталі – до 60 млн т., нафти – до 60 млн т., вугілля до 500 млн т. Таким чином першочерговим завданням ставилося відбудова і розвиток промисловості групи “А”. Для реалізації цього завдання було розроблено ІV п`ятирічний план (1946-1950).

 

Відбудова господарства (1943-1951 рр.) 

Скасування обмежень воєнного часу	Відновлення 8-го робочого дня і відпусток; Скасування обов`язкових надурочних робіт; Скасування законів і обмежень воєнного часу.  Працевлаштування демобілізованих і репатрійованих.
Заходи з підвищення життєвого рівня. Грошова реформа	Скасування карткової системи (1947); Зниження цін на продовольчі і промислові товари; Розгортання житлового будівництва; Збільшення виробництва товарів народного споживання; Грошова реформа (1947).
Заходи по відновленню промисловості	Часткове переведення підприємств на випуск мирної продукції; Відновлення зруйнованих промислових об`єктів, у першу чергу важкої промисловості; Розвиток енергетики; Запровадження нової техніки і технологій; Будівництво нових підприємств.
Заходи щодо сільського господарства	Відновлення МТС, постачання села сільгоспмашинами; Підвищення норм хлібозаготівлі, збільшення податків; Примусові позики; Оргнабори сільської молоді на відбудову міст і промисловості

           

Для здійснення широкомасштабної програми відбудови до того ж у стислі терміни необхідні були значні матеріальні і фінансові ресурси. Але після такої руйнівної і кривавої війни вони були явно обмежені. Тому для їх концентрації використовувались будь-які заходи. Так, можна виділити такі основні джерела відбудови.

1.    Прибутки існуючих підприємств. Перерозподіл ресурсів легкої та харчової промисловості на користь важкої.

2.    Трудовий ентузіазм. Рух передовиків.

3.    Грошова реформа 1947 р.

4.    Колективізація у західних регіонах СРСР. «Розкуркулення».

5.    Примушення населення до заощаджень і його вилучення (облігації, лотереї).

6.    Продаж за кордон національних культурних цінностей.

7.    Антирелігійна компанія у західних регіонах СРСР. Ліквідація УГКЦ. Пограбування церков.

8.    Збільшення норм виробітку при збереженні довоєнної заробітної плати.

9.    Збільшення експорту сировини і сільгосппродукції за кордон.

10. Використання праці в`язнів ГУЛАГу (8-9 млн чол.) та військовополонених (німців – 1,5 млн, японців – 0,5 млн).

11. Збільшення прямих і непрямих податків, особливо на селян.

12. Існування карткової системи розподілу продуктів і предметів першої необхідності до 1947 р. Зниження життєвого рівня населення.

13. Репарації з Німеччини (4,3 млрд. дол.), Італії, Угорщини, Румунії, Фінляндії. Загалом з Європи було вивезено устаткування 4293 підприємств.

Особливості відбудовчого періоду:

1.  Значні масштаби відбудовчих робіт, більше ніж в будь-якій іншій країні Європи;

2. Розрахунок  лише на власні сили, а не на зовнішню допомогу. "Холодна війна" робила неможливим використання західної, перш за все американської, фінансової та технічної допомоги;

3. При відбудові ставка робилась на важку промисловість та енергетику (88% капіталовкладень) за рахунок легкої промисловості, соціальної сфери та сільського господарства (на останнє відводилось лише 7% капіталовкладень);

4.  Відбудова здійснювалась централізовано за чітким державним планом;

5. Вагома роль адміністративно-командної системи. Саме вона давала змогу за короткий час мобілізувати і зосередити значні матеріальні і людські ресурси на певному об`єкті;

6. Непропорційно велика роль ідеології, яка знаходила свій вияв у широкомасштабних мобілізаційно-пропагандистських заходах – соціалістичних змаганнях, рухах передовиків і  новаторів;

7.  Ускладнення процесу посухою і голодом 1946-1947 рр. У той час, як у країні голодували, радянське керівництво продало за кордон 1,5 млн тонн зерна;

8.  Нестача робочої сили, а особливо кваліфікованої, сучасного устаткування, обладнання і технологій.

9.  Зміцнення сталінського режиму.

            Результати відбудовчого періоду неоднозначні. З одного боку було загоєно рани війни, відбудовано промисловість в 1946-1950 рр., було навіть збільшено виробництво. Проте обсяг виробництва легкої промисловості у 1950 р. складало лише 80% довоєнного. З іншого боку ціна відбудови була дуже високою. Зниження реального рівня життя, тяжкі житлові і побутові умови були характерними для більшості населення.

            Скасування карткової системи розподілу продуктів і проведення грошової реформи у 1947 р. в ще більшій мірі переклали на плечі трудящих тягар відбудови.

            Іншим негативним наслідком стало остаточне розорення сільського господарства. На селян, що отримували мізерні заробітки, не поширювались соціальні гарантії, вони були позбавлені права мати паспорт, а відповідно вільно переміщуватися. Також ж їм доводилось сплачувати великі податки, що були введені на присадибне господарство. Для інтенсифікації праці колгоспників сталінське керівництво продовжувало використовувати примусові та репресивні методи.

            Незважаючи на репресії, надзвичайні зусилля селян на кінець п`ятирічки так і не вдалось досягти показників довоєнного розвитку. Так у 1950 р. валовий збір зернових складав лише 85% довоєнного.

 

2. Суспільно-політичне життя 1945-1953 рр.

            З закінченням війни населення СРСР плекало надії, що у країні наступлять зміни. Робітники сподівались, що будуть скасовані жорсткі передвоєнні закони, які тягли за собою кримінальну відповідальність за 20-хвилинне запізнення. Селяни мріяли про покращення свого життя. Надії на звільнення, на можливість повернутись додому плекали мільйони в’язнів ГУЛАГу.

            У результаті війни багато громадян втратили рідних, особливо це позначилось на дітях. У країні різко зросла безпритульність. Серйозною проблемою стала кримінальна злочинність, тим більше, що на руках залишилось багато зброї.

            Відразу після закінчення війни почалась демобілізація збройних сил, які налічували на той час 11365 тис. чол. Велику масу демобілізованих потрібно було працевлаштувати і відновити професійні трудові навички, втрачені в роки війни. На батьківщину поверталась значна кількість репатріантів (за роки війни у Німеччину було вивезено на примусові роботи 2,8 млн чол., потрапило в полон понад 4 млн чол.). Усім їм довелось пройти через сталінську репресивну машину підозрінь, недовір’я, непорозумінь. З 800 тис. полонених, які повернулись на батьківщину, половина потрапила до ГУЛАГу. 16 серпня 1941 р. було видано наказ, згідно з яким командири і політпрацівники, що потрапили в полон, вважаються дезертирами, їх сім’ї підлягають арешту, а сім’ї червоноармійців позбавляються державної допомоги. Так у 1950 р. були страчені генерали П.Г.Понедєлін і М.К.Кирилов, які були у полоні.

            Крім того, сталінському керівництву довелось придушувати рух у Західній Україні, Західній Білорусії, Прибалтиці, де збройні формування (УПА, "Лісові брати" та ін.) боролись за незалежність України, республік Прибалтики, проти радянізації цих регіонів. Регіони зазнали масової депортації: з Західної України було депортовано 300 тис. чол., Прибалтики понад 400 тис. литовців, 150 тис. латишів, 50 тис. естонців.

            Під час війни були проведені жорстокі каральні операції проти цілих народів. Ще на її початку було ліквідовано Автономну республіку німців Поволжя. 300 тис. чол. було виселено у віддалені райони Сибіру і Казахстану. Подібні заходи у 1943 р. були здійснені проти калмиків, у 1944 р. проти карачаївців, чеченців, інгушів, балкарців, кримських татар. Названі народи насильно вивезено у малонаселені райони Сибіру, Казахстану і Середньої Азії. Ці акції сталінізму стали відомими у 1956 р., коли М.С.Хрущов сказав про це у своїй "секретній доповіді" на ХХ з’їзді КПРС. У ній, зокрема, він зазначив і таке: "Українці були позбавлені цієї участі тільки тому, що їх було занадто багато і не було місця, куди їх виселити".

            Зростання числа політичних в`язнів (військовополонених, діячів національно-визвольних рухів тощо) призвело до повстань у таборах ГУЛАГу під політичними гаслами. Найбільш відомими з них стали виступи в Печорі (1948 р.), Салехарді (1950 р.), Кінгірі (1952 р.), Екібастузі (1952 р.), Воркуті (1953 р.), Норильську (1953 р.). Для придушення деяких виступів навіть доводилося використовувати танки.

            Після війни Сталін знову почав побоюватись посилення військових. К.Рокоссовський був відправлений у Польщу на посаду міністра національної оборони країни. Було заарештовано маршала авіації О.Новікова. Проти Г.Жукова готувався судовий процес. Почались арешти військових, які були у близьких стосунках з Жуковим. Процес проти Жукова припинив сам Сталін, заявивши, що "Жуков проти ЦК не піде".

Риси сталінського режиму у повоєнний час (1945-1953 рр.)

1.  Зміцнення влади Сталіна в результаті перемоги у війні.

2. Подальша централізація державного управління, розбухання державного апарату. Згортання будь-якої самостійності на місцях.

3.  Збільшення представництва в радах партійно-державної номенклатури.

4.  Репресії проти військовополонених і репатрійованих. Посилення репресій: «ленінградська справа», «справа лікарів», боротьба з космополітизмом, репресії проти воєнних.

5.  Посилення ідеологічного преса. «Жданівщина».

            Сталінська система почала наступ і на ідеологічному фронті. Колишня слава Росії стала для Сталіна одним з доказів на користь спадкоємності його режиму по відношенню до Російської імперії. Ідеологія і політична практика сталінізму набрала відверто великоруських націоналістичних рис. Проголошувалось скрізь і всюди, що в економіці і політиці, філософії і науці саме російська думка має "всесвітньо-історичне значення". Російський народ, за словами Сталіна, що були виголошені на банкеті на честь перемоги над фашизмом "заслужив у цій війні загальне визнання як керівна сила Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни". Російський народ проголошувався як найбільш передовий за рівнем культури та економічного розвитку.

 

Тост Й.Сталіна на прийомі у Кремлі на честь командуючих військами Червоної Армії 24 травня 1945 р.

            «Товарищи разрешите мне поднять ещё один последний тост. Я хотел бы поднять бокал за здоровье нашего Советского народа и, прежде всего, русского народа. Я пью, прежде всего, за здоровье русского народа потому, что он является наиболее выдающейся нацией из всех наций, входящих в состав Советского Союза. Я поднимаю бокал за здоровье русского народа потому, что он заслужил в этой войне общее признание, как руководящей силы Советского Союза среди всех народов нашей страны. Я поднимаю бокал за здоровье русского народа не только потому, что он – руководящий народ, но и потому, что у него имеется ясный ум, стойкий характер и терпение.

            У нашего правительства было немало ошибок, был у нас момент отчаянного положения в 1941-1942 годах, когда наша армия отступала, покидала родные нам села и города Украины, Белоруссии, Молдавии, Ленинградской области, Прибалтики, Карело-Финской республики, покидали, потому что не было другого выхода. Иной народ мог бы сказать Правительству: «Вы не оправдали наших ожиданий, уходите прочь, мы поставим другое правительство, которое заключит мир с Германией и обеспечит нам покой». Но русский народ не пошёл на это, ибо он верил в правильность политики своего Правительства и пошел на жертвы, чтобы обеспечить разгром Германии. И это доверие русского народа Советскому Правительству оказалось той решающей силой, которая обеспечила историческую победу над врагом человечества – над фашизмом. Спасибо ему, русскому народу, за это доверие. За здоровье русского народа!»

 

            Влітку 1946 р. розпочався широкий наступ на ідеологічному “фронті”, який отримав назву "ждановщина". Початком її стала постанова ЦК ВКП(б) "Про журнали "Звезда" і "Ленинград", ініціатором якої був Сталін, а головним провідником – Жданов, член Політбюро і секретар ЦК ВКП(б). Головними цілями компанії "для пророблення" було обрано А.А.Ахматову і М.М.Зощенка.

            До постанови про літературу додались постанови про репертуар драматичних театрів, про кінофільми "Велике життя", про оперу В.Мураделі "Велика дружба". Стало практикою закриття журналів, заборона літературних, музичних, кінематографічних творів. Знову почались нападки на "формалістів" у музиці, серед яких головними було названо С.С.Прокоф’єва і Д.Д.Шостаковича.

            Водночас розгорнулась боротьба з "космополітизмом", в якій звинувачувалися представники єврейської інтелігенції. У цьому "витку" боротьби загинули відомі діячі культури: актор і режисер С.Міхоелс, поет П.Маркіш та ін. Ця кампанія значною мірою носила антисемітське забарвлення. Проте космополітом могли оголосити будь-яку людину, яка цікавилась західною літературою, музикою, живописом. Це призвело до ізоляції радянського народу від досягнень світової культури.

            Існуюча система керівництва наукою ставила над усе вірність ученого догмам, які Сталін виклав у «Короткому курсі історії ВКП(б)», практично виключала будь-який вияв наукового вільнодумства. Та й склад кадрів наукових працівників був далеко не однорідним. Поряд з вченими, які зробили видатний внесок у світову та вітчизняну науку, такими як П.Л.Капіца, С.І.Вавілов, М.В.Келдиш, було чимало кар’єристів і лжевчених.

            Після арешту напередодні війни і згодом трагічної загибелі М.І.Вавілова, провідне місце в біології посіли Т.Д.Лисенко і його послідовники. Енергійний, напористий, майстер інтриган Т.Лисенко безперервно клявся у вірності марксизму-ленінізму і особисто Сталіну, давав обіцянки вивести високоврожайні сорти і розв’язати продовольчу проблему. Але на перешкоді його "науковій" діяльності стояли генетики, які доводили абсурдність його тверджень. Заручившись підтримкою Сталіна, Лисенко перейшов у наступ.

            У серпні 1948 р. відбулась сесія Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. В.І.Леніна (ВАСГНІЛ). Лисенко виступив на ній з доповіддю. Він заявив, що текст доповіді схвалив ЦК ВКП(б), а, отже, особисто Сталін. Справжні вчені не поступилися науковими переконаннями (В.С.Нємчинов, Й.А.Рапопорт), але лисенківці перемогли. Більшість генетиків було звільнено з роботи, їм заборонили займатись науковою діяльністю. Розвиток цієї важливої галузі науки було зупинено на роки.

            Важке становище склалось і в інших науках, особливо гуманітарних. В економічній науці все було підпорядковано пропаганді праці Сталіна "Економічні проблеми соціалізму в СРСР", в якій він, зокрема, напав на тих економістів, які мали свою, особливу думку щодо проблем товарного обороту, товарно-грошових відносин. Сталін звинуватив їх у науковому невігластві, у нерозумінні, що товарний оборот несумісний з перспективою переходу до комунізму.

            Історія як наука перебувала під повним і безроздільним впливом "Короткого курсу" і покликана була виправдати існуючий порядок. Практично обірвались зв’язки із світовою наукою. Саме наприкінці 40-х – на початку 50-х років на окремих найважливіших напрямах наукових досліджень і почалось відставання від світового рівня.

            Репресії також зачепили і частину партійних функціонерів, особливо тих, які прагнули до самостійності і більшої незалежності від центральної влади. Так було сфабрикована «ленінградська справа», за якою було арештовано понад 2 тис. чол. 200 з яких були розстріляні. Серед них були: Голова Ради міністрів РРФСР М.Родіонов, член Політбюро і Голова Держплану СРСР Н.Вознесенський, секретар ЦК ВКП(б) А.Кузнецов.

            Останнім з процесів, що готувалися, стала «справа лікарів» (1953 р.).Значна кількість лікарів була звинувачена у неправильному лікуванні вищих керівників країни і намаганні отруїти Сталіна. Загалом жертвами репресій у 1948-1953 рр. стали майже 6,5 млн чол.

 

3. Боротьба за владу після смерті Й.Сталіна

            5 березня 1953 р. помирає Й.Сталін. Ця дата стала початком процесу, що згодом отримав назву «відлига» – процес спроб лібералізації суспільно-політичного життя, проведення значних соціально-економічних реформ. Але відразу після смерті «вождя» розгорілась боротьба між його наступниками. Основними претендентами на владу були М.Хрущов, Л.Берія, Г.Маленков.

Альтернативні програми розвитку СРСР після смерті Сталіна

“Програма” Л.Берії	“Програма” Г.Маленкова	“Програма” М.Хрущова
Голова МВС	Голова ради міністрів	Секретар ЦК КПРС
Виступав проти культу особи Сталіна. Припинив видання повного зібрання творів Сталіна. Амністія 1184264 чол. Припинено “справу лікарів”. Ставив під сумнів ефективність колгоспної системи. Обмеження асигнувань на воєнно-промисловий комплекс. Повернення до політики “коренізації” в Україні, Білорусії, Литві. Виступи до порозуміння з лідерами національно-визвольних рухів у західних районах СРСР. Зменшення ролі партійних органів.	Виступав за об`єднання ФРН і НДР. Нормалізацію відносин з Югославією. Виступав проти культу особи Сталіна, за лібералізацію існуючого режиму. Виступав за колективне керівництво, хоча фактично володів необмеженою владою. Запропонував реабілітувати незаконно репресованих. Пропонував звернути увагу на розвиток легкої, харчової промисловості і сільського господарства. Виступав за інтенсифікацію виробництва. Зменшення ролі партійних органів.	У зовнішній політиці виступав з ідеєю недопущення світової війни в умовах існування ядерної зброї.  Виступав проти культу особи Сталіна, за лібералізацію існуючого режиму. Реабілітація незаконно репресованих, у тому числі і репресованих народів. Розширення прав союзних республік. Децентралізація управління економікою. Курс на розгорнуте будівництво комунізму. Зміцнення партійного апарату. Повне зрощення партійного і державного апаратів. Скорочення армії. Зняття міжнародної напруги. Підтримка національно-визвольних рухів в усіх країнах світу, що знаходяться в колоніальній залежності.

           

Політика нового керівництва країни було вкрай непослідовною. Це пояснювалось нестійкістю коаліції Маленков-Берія-Хрущов. Ці лідери прагнули одноосібної влади. Найбільше шансів було у Берії, який контролював два з трьох «силових» міністерств. Основним суперником Берії став Хрущов, який зумів на свою сторону залучити Маленкова й Жукова.

            У липні 1953 р. на одному з засідань у Кремлі, яке вів Маленков, Хрущов виступив із звинуваченням на адресу Берії в кар’єризмі, націоналізмі і у зв’язках з англійською та мусаватистською розвідками. Хрущова підтримали, як і домовились, Булганін, Молотов та інші. Як тільки приступили до голосування, Маленков натиснув потаємну кнопку дзвінка, і кілька офіцерів вищого рангу заарештували Берію. За наказом Жукова у Москву були введені Кантемирівська і Таманська дивізії, які мали нейтралізувати можливий виступ прихильників Берії. Повністю було замінено охорону Кремля, заарештовано співробітників Берії.

            Завдяки таким діям М.Хрущов усунув найнебезпечнішого свого конкурента. Берію було засуджено і страчено у вересні 1953 р. Хрущова було обрано Першим секретарем ЦК КПРС. У пресі почали з’являтися перші статті, які засуджували культ особи, почався перегляд "справи лікарів" і т.д.

 

4. Хрущовська “відлига”

            Прийшовши до влади, М.Хрущов вдався до рішучих дій. У вересні 1953 р. він виступив на Пленумі ЦК з пропозиціями щодо розвитку сільського господарства, де у радянської економіки були найменші успіхи. Так, були прийняті рішення:

– зменшити планові показники;

– запровадити авансування праці колгоспників;

– засудити практику існування слабких господарств за рахунок передачі їм коштів міцних;

– зменшити управлінський апарат;

– сприяти допомозі міста селу.

            Ці пропозиції були слушними, але дати негайне збільшення виробництва сільгосппродукції вони не могли.             Вихід було знайдено в освоєнні цілинних та перелогових земель. Це був яскравий приклад екстенсивного розвитку сільського господарства.

            Сприяло реалізації ідеї те, що середина 50-х років – це період відродження масового ентузіазму, особливо серед молоді. Зміни повільно, але неухильно відбувались у країні, викликаючи у молодих людей щире бажання зробити особистий внесок у зміцнення матеріальних основ радянського суспільства. Створювався сприятливий, з соціально-психологічної точки зору, момент, коли масовий ентузіазм, будучи підкріпленим матеріально, міг би дати довготерміновий ефект. Однак спалах ентузіазму молоді керівництво сприйняло як постійну, незмінну і завжди у майбутньому керовану силу.

            До весни 1954 р. на казахстанській цілині була організовано понад 120 радгоспів. Першоцілинникам доводилось жити у важких умовах і працювати майже цілодобово, у мирний час здійснювати майже щоденні подвиги. Перші результати освоєння цілини були оптимістичними. У 1954 р. цілина дала понад 40% валового збору зерна СРСР. Збільшилось виробництво м’яса, молока. Все це дало змогу дещо поліпшити продовольче постачання населення.

            Проте успіхи були лише у перші роки. Відсутність наукового підходу до освоєння цілини призвела до швидкого виснаження ґрунтів. Урожайність була низькою. На освоєння цілини було використані значні матеріальні і людські ресурси, які з більшим ефектом можна було використати для розвитку традиційних районів землеробства.

            Переломним у реформаторській діяльності став 1956 р. Він показав межі “відлиги” як у зовнішній так і у внутрішній політиці.

            Визначною подією 1956 р. став ХХ з’їзд КПРС (14-25 лютого). Підготовка до з’їзду велась у традиційному для того часу дусі – з численними рапортами, вахтами, зобов’язаннями. Але ще під час попереднього обговорення звітної доповіді ЦК з’їзду Хрущов запропонував включити до неї спеціальний розділ про культ особи Сталіна, але не знайшов підтримку з боку більшості ЦК і у звітну доповідь ця тема не ввійшла.

            Проте у доповіді було немало положень, які йшли врозріз з догмами сталінської епохи. Це стосувалось передусім оцінки міжнародної ситуації. Хрущов заявив, що мирне співіснування держав – не тимчасовий тактичний хід, а незмінна політична лінія країн соціалізму. В той же час заявлялось, що політика мирного співіснування є однією з форм класової боротьби. Важливим був висновок і про можливість відвернення воєн у сучасну епоху. Ця можливість пов’язувалась виключно із зростанням воєнної могутності СРСР і "світового табору соціалізму". У доповіді стверджувалось, що можливі ситуації, коли комуністичні партії прийдуть до влади мирним, парламентським шляхом.

            У внутрішній політиці висувались такі завдання:

– забезпечити зростання промислового виробництва;

– піднесення сільського господарства;

– запровадження семигодинного робочого дня;

– проведення пенсійної реформи;

– збільшення темпів житлового будівництва.

            Поряд з цим Хрущов заявив, що необхідно виконати "історичне завдання", яке висунув Сталін на ХVІІІ з’їзді партії, – догнати і перегнати капіталістичні країни по виробництву найважливіших видів промислової продукції на душу населення.

            На закінчення Хрущов під оплески присутніх сказав, що "сподівання ворогів соціалізму на розгубленість партії в той момент, коли смерть вирвала з наших лав Й.В.Сталіна", провалились, що ЦК КПРС поклав край діяльності "заклятого агента імперіалізму" Берії.  У доповіді, як і раніше, викривались "вороги народу" Бухарін, Риков, Троцький, Каменєв та ін.

            Здавалось, що з’їзд так і пройде за типовим сценарієм – з традиційними нескінченними виступами делегатів з самозвітами і запевненнями у безумовній підтримці лінії партії.

            Але на закритому засіданні Хрущов заявив, що з початку роботи з’їзду повноваження колишнього складу ЦК втрачають силу аж до виборів нового, а отже, ніхто не має право заборонити йому як рядовому делегатові виступити на одному із засідань з спеціальною доповіддю про своє розуміння "культу особи Сталіна".

            У своїй доповіді (в ніч з 24 на 25 лютого) він розкрив етапи розвитку та прояви культу особи Сталіна, його негативні наслідки, злочинні дії та їх результати на чисельних фактах зловживань, некомпетентності, фальсифікації ряду судових справ щодо партійних, військових, наукових кадрів. Хрущов вперше познайомив делегатів з так званим Ленінським заповітом, в якому давалась негативна оцінка Сталіна.             У доповіді Хрущова вся провина за скоєння злочинів покладалась на Сталіна, Єжова, Берію. Тим самим він свідомо виводив з-під відповідальності найближче оточення Сталіна, його "соратників", до яких належав і сам. Увесь склад нової Президії ЦК КПРС, включаючи Молотова, Кагановича, Ворошилова та інших, Хрущов характеризував як вірних ленінців, які рішуче борються з культом особи і відновлюють колективне керівництво та ленінські норми партійного життя.

            На засіданні було прийнято рішення не публікувати доповідь, хоча вже через три дні у західних засобах масової інформації з’явився повний текст доповіді.

            У той час було підготовлено постанову ЦК КПРС "Про культ особи і його наслідки" (30 червня 1956 р.), яка визначила офіційні межі критики культу особи Сталіна і мала протидіяти поширенню критики партії і соціалістичного ладу. Найвагомішим наслідком ХХ з`їзду стало прискорення процесу реабілітації незаконно засуджених. Загалом було реабілітовано з 1953 до 1961 рр. близько 800 тис. чол. надалі цей процес загальмувався і відновися лише в середині 80-х років.

            Розголошення фактів про зловживання владою Сталіним, засудження необґрунтованих репресій стали поштовхом до пожвавлення суспільного і культурного життя. Особливо сприйняла процес десталінізації – ліквідація найбільш одіозних проявів сталінського режиму – творча інтелігенція, сподіваючись, що буде знято ідеологічний прес з суспільства.

            Але процес десталінізації 50-60-х років був непослідовним і суперечливим, частковим і не виходив за межі офіційної політики. Будь-які спроби вийти за її рамки присікались антидемократичними методами ( арешти, засудження і т.д.).

             Викриття культу особи Сталіна дали поштовх до масових рухів у деяких країнах Східної Європи (Польща, Угорщина). В Угорщині десталінізація призвела до вибуху народної революції (жовтень-листопад 1956 р.). Радянське керівництво було поставлено у складне становище, до того ж розгортався конфлікт і на Близькому Сході, де спалахнула ще одна арабо-ізраїльська війна, в яку втрутились Великобританія і Франція, які прагнули відновити контроль над Суецьким каналом.

            Для розв’язання цих двох міжнародних криз Хрущов вдався до силових методів. В Угорщині радянські війська придушили народну антитоталітарну революцію, яка була оцінена як контрреволюція. Для припинення війни на Близькому Сході Хрущов пригрозив застосувати ядерну зброю проти агресора.

            Нові тенденції в політиці Хрущова викликали занепокоєння в консервативній частині партії (сталіністів), які у червні 1957 р. на Пленумі ЦК КПРС прагнули усунути Хрущова від влади. Але підтримка Хрущова з боку військових (Жуков) і КДБ (Сєров) усунула цю загрозу і навіть дала можливість йому укріпитись при владі. Зосередивши у своїх руках значну владу, Хрущов змінив керівництво армії і КДБ.

           

Друга половина 50-х – початок 60-х років були періодом, коли Радянський Союз, як і інші індустріальні держави, вступив у епоху науково-технічної революції. Її особливістю у СРСР було те, що вона розвивалась переважно в надрах військово-промислового комплексу. Це пояснювалось тим, що йшла "холодна війна" і створення нових зразків зброї могло дати перевагу в протистоянні; відсутністю стимулів для запровадження досягнень НТР у цивільних галузях виробництва.

            У цей період були такі досягнення НТР в СРСР:

– 4 жовтня 1957 р. був запущений перший штучний супутник Землі;

– створено міжконтинентальну балістичну ракету;

– 12 квітня 1961 р. у космос полетіла перша людина Ю.О.Гагарін;

– введено в експлуатацію перший атомний криголам "Ленін" тощо.

            Такі успіхи давали привід радянським людям до гордості за свою країну, а керівництву до здійснення ще більших звершень.

            Проте іноді такі вражаючі досягнення супроводжувались людськими жертвами і приховувалися від громадськості. Так, у жовтні 1960 р. під час вибуху балістичної ракети перед самим стартом загинули маршал М.І.Неделін, кілька сотень інженерів, робітників, офіцерів і солдатів. Під час аварії у 1957 р. в м. Киштим біля Челябінська сталося зараження радіоактивними речовинами території ряду областей. Сотні людей опромінились, понад 10 тис. чол. було відселено з радіоактивної зони.

 

 

            У 1957 р., здолавши опозицію, Хрущов розпочинає реформи управління народним господарством. На думку Хрущова, надцентралізовані галузеві міністерства, які тоді існували, не могли забезпечити швидке зростання промислового виробництва. Замість них створювались територіальні управління – ради народного господарства (раднаргоспи).

            Організація раднаргоспів дала певний ефект. Скоротились безглузді зустрічні перевезення вантажів, закривались сотні дрібних виробництв, які дублювали одне одного на підприємствах різних міністерств. Вивільнені площі використовувались для виробництва нової продукції. Прискорився процес технологічної реконструкції багатьох підприємств: за 1956-1960 рр. було введено в дію в 3 рази більше нових типів машин, агрегатів, приладів, ніж у попередню п’ятирічку. Відбулось істотне скорочення адміністративно-управлінського апарату.

            Проте кардинальних змін у розвитку економіки не сталося. Підприємства замість дрібної опіки міністерств одержали дріб’язкову опіку раднаргоспів. До підприємства, до робочого місця реформа не дійшла та і не могла дійти, бо не була навіть зорієнтована на це.

            Замість пошуку матеріальної заінтересованості кожного працівника у результатах своєї праці було проведено зміни у нормуванні й оплаті. Результатом цього стало значне скорочення кількості робітників, які працювали на основі відрядної оплати і зростання кількості погодинних працівників. І без того невисокі матеріальні стимули до праці почали різко падати.

            Проте активніше почали застосовуватись моральні стимули. Виник новий рух – бригади комуністичної праці. Члени цих бригад намагались запровадити комуністичні методи у своє повсякденне життя: проводити разом вільний час, підвищувати свій загальноосвітній, технічний і професійний рівень.

            Реформи управління призвели до збоїв у виконанні шостої п’ятирічки. Однак визнавати це і вносити необхідні корективи не стали. Було знайдено інше рішення: замінити п’ятирічний план 1956-1960 рр. на семирічний 1959-1965 рр. Тоді "нестача" перших років п’ятирічки покривалась би новими планами.

            Семирічний план передбачав рішучий ривок у забезпеченні населення житлом, товарами споживання, але як і раніше наголос робився на випереджаючому розвитку групи "А". Семирічний план був прийнятий на ХХІ з’їзді КПРС. На з’їзді також урочисто було проголошено, що СРСР вступив у "період розгорнутого будівництва соціалізму". Ставилось завдання – в найкоротший строк догнати і перегнати найбільш розвинуті капіталістичні країни по виробництву продукції на душу населення. Це передбачалось досягти на початку 70-х років.  У своїй доповіді Хрущов зробив висновок про повну і остаточну перемогу соціалізму в СРСР і тим самим, на його думку, підтвердилась можливість побудувати соціалізм в одній країні.

            Подальша реформаторська діяльність Хрущова була знову пов’язана з сільським господарством, яке продовжувало залишатись слабким місцем радянської економіки, хоча там і відбулись деякі позитивні зрушення.

            Наприкінці 1958 р. з ініціативи Хрущова прийнято рішення про продаж колгоспам сільськогосподарської техніки, яка знаходилась у розпорядженні МТС. Більша частина колгоспів не могла відразу її купити і брала на виплат. Це спочатку погіршило фінансове становище значної частини господарств і породило невдоволення. Іншим негативним наслідком була фактична втрата кадрів механізаторів і ремонтників, до цього зосереджених у МТС, які не бажали переходити до колгоспу, що означало б зниження їхнього життєвого рівня. Вони знаходили собі роботу в районних центрах, містах. У колгоспах ставлення до техніки погіршилось, бо вони не мали , як правило, гаражів, місць для зберігання у зимовий час, та й загальний рівень технічної культури колгоспників був ще низьким.

            На сільське господарство, як і раніше, тиснули стереотипи рапортоманії, прагнення апаратних працівників домогтися значних показників будь-яким шляхом. Наприкінці 50-х років це найяскравіше виявилось у так званій "рязанській афері", коли керівництво області з метою виконати своє зобов’язання збільшити заготівлю м’яса у 3 рази, пустило під ніж майже все поголів’я худоби області. Коли це викрилося керівник області наклав на себе руки.

            Рязанська афера. Керівники Рязанської області у відповідності з гаслом: «догнати і перегнати Америку по виробництву м`яса» вирішили це гасло втілити у життя, взявши на себе додаткові планові зобов`язання. Так у 1958 р. область здала – 50 тис. т., у 1959 р. – 150 тис. т. Такий результат було досягнуто за рахунок забою всього приплоду, частини молочного стада, худоби колгоспників, взятою під розписку, за рахунок закупівлі у сусідніх областях. Керівнику області А.Ларіонову за такий успіх було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. На наступний рік область взяла зобов`язання здати 180 тис. т, проте реально вдалося лише – 30 тис. т. А. Ларіонов застрелився.

 

            На початку 60-х років сільське господарство знову опинилось на межі кризи. Керівництво почало шукати вихід у нових кадрових перестановках. Так у 1961 р. Міністерство сільського господарства було перетворено в консультативний орган. Хрущов сам об’їжджав десятки областей, даючи особисті вказівки, як вести сільське господарство. Але бажаного ривка так і не відбулось.

            ХХІІ з’їзд КПРС, який відбувся у жовтні 1961 р., був одночасно і тріумфом, і початком занепаду політики, пов’язаною з іменем Хрущова. В ході роботи і рішеннях з’їзду відбилась вся суперечливість епохи: реальні досягнення процесу десталінізації, певні успіхи в економічному розвитку і фантастичні, утопічні плани, кроки до демократизації внутрішньопартійного життя і різке посилення культу особи самого Хрущова.

            З’їзд обговорив питання "Про Програму Комуністичної партії Радянського Союзу". Хрущов заявив, що програма будівництва матеріальної бази комунізму розрахована на 20 років. Наприкінці цього періоду "нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі".

             Перед народом і партією було в черговий раз поставлено завдання: «Догнати і перегнати США». Але трапилось не так, як сподівався Хрущов. 1962-1964 рр. стали роками внутрішнього безладдя і зростання напруженості. Погіршилось продовольче постачання міського населення.

 

Співвідношення основних показників економічного розвитку СРСР і США (СРСР у % до США)

	1950	1960	1970
Національний доход	31	60	Більше 65
Промислова продукція	Менше 30	60	75
Сільськогосподарське виробництво	Дані відсутні	75-80	85-90*
Продуктивність праці у промисловості	Дані відсутні	40-50	53
Продуктивність праці у сільському господарстві	Дані відсутні	33	20-25

*у середньому за період 1966-1970 рр.

** у середньому за період 1958-1960 рр.

 

Середньорічні темпи зростання за планами (у відсотках)

Показники 

	VІ п`ятирічка (1956-1959)	Семирічка (1959-2965)
Національний доход	10,8	7,5
Промислове виробництво	12,8	12
Сільськогосподарське виробництво	6,4	2,1
Продуктивність праці (середня)	Немає відомостей	5,7

 

            У 1962 р. замість колишніх сезонних знижень держава підвищила роздрібні ціни на масло на 50%, на м’ясо на 25-40%. Відповідно підвищились ціни на десятки найменувань продукції. Це викликало велике невдоволення найширших мас народу, особливо робітників.

 Так у м. Новочеркаську Ростовської області звістка про підвищення цін збіглася із зниженням розцінок робітникам одного з великих місцевих підприємств. Це призвело до стихійної зупинки заводу і страйку. Для розслідування обставин туди виїхала комісія ЦК КПРС на чолі з А.І.Мікояном і Ф.Р.Козловим. Напруження в місті наростало. Були викликані війська і танкові частини. Останні блокували дорогу від заводу, розташованого за містом, до центру. Робітники, дізнавшись про прибуття партійних керівників, влаштували мирну демонстрацію. Але коли колони демонстрантів досягли площі перед будинком міськкому, у підвалі якого Мікоян і Козлов влаштували свій штаб, проти робітників було застосовано зброю. Були вбиті і поранені. Трагедія сталась у супереч рішучій відмові віддати наказ про застосування зброї з боку генерала М.К.Шапошнікова, Героя Радянського Союзу, заступника командуючого Північно-Кавказьким військовим округом. У тодішній пресі відомостей про цю подію не було.

            Восени вибухнула нова криза. У вересні 1963 р. виповнювалось 10 років з того часу, як на вересневому (1953 р.) Пленумі ЦК КПРС М.С.Хрущова було обрано Першим секретарем. Почалось ретельно сплановане святкування "Великого десятиріччя", яке мало прославити Хрущова і його правління. І раптом зник хліб у булочних і магазинах. Виникла паніка: у всіх містах, крім Москви, люди стояли в тисячних чергах, але хліба не було кілька днів.

            Причиною цього було те, що у 1963 р. цілина не дала врожаю (чорні бурі змели верхній родючий шар землі), до того ж партійні працівники всіх рівнів боялись доповісти, що нема хліба, щоб не зіпсувати святкування "великого десятиріччя". Щоб справитись з дефіцитом хліба, довелось пустити в хід стратегічні запаси і терміново закупити зерно за кордоном. СРСР вперше закупив хліб за кордоном. Але хлібну торгівлю в країні лихоманило майже рік.

            Підвищення цін, поява нових дефіцитів були відображенням наростання кризових явищ в економіці країни загалом. Після 3-4 років сприятливої кон’юнктури у промисловості темпи її зростання почали сповільнюватись. Наростали явища неузгодженості, порушувались господарські зв’язки. Сповільнився технічний прогрес.

            Листопадовий (1962 р.) Пленум ЦК КПРС вжив заходів для зміни керівництва народним господарством. З метою проведення єдиної технічної політики створювались галузеві державні комітети у Москві, яким передавались провідні наукові, проектні і конструкторські інститути, конструкторські бюро заводів з дослідницькими і експериментальними базами. На них покладалась відповідальність за впровадження нової техніки. Створені держкомітети стали розширювати свою експансію, оббирати раднаргоспи, забираючи в них все нові і нові підприємства. Так створилось двовладдя в управлінні промисловістю. До того ж для держкомітетів створювався тепличний режим: раднаргоспи відповідали за план, а держкомітети за впровадження нової техніки.

            У березні 1963 р. «з метою дальшого вдосконалення керівництва промисловістю і будівництвом" було створено Вищу Раду Народного Господарства СРСР при Раді Міністрів СРСР. Це структура створювалась над Радою Народного Господарства СРСР, Держпланом, Держбудом і Держкомітетом по координації науково-дослідних робіт.

            Крім того, Пленум запропонував широку програму реорганізації партійного керівництва усім народним господарством: поділ партійної організації кожної області на дві – промислову і сільськогосподарську. Відповідно формувався крайовий або обласний комітет партії "керівництва сільськогосподарським виробництвом». Це рішення фактично приводило до підміни державного керівництва партійним, а відповідно і до повного злиття партії з державним апаратом.  Партійний апарат різко збільшився. Слідом за обкомами партії почали ділитись радянські, комсомольські, профспілкові організації.

            Звичайно, не тільки до цього зводилась внутрішня політика хрущовського керівництва. Важливе значення мало масове житлове будівництво, яке дало змогу поліпшити матеріальні умови життя багатьох громадян. За період Хрущова темпи житлового будівництва були найвищими за всю історію СРСР.  Також були зрівняні з городянами у пенсіях та інших видах соціальної допомоги члени колгоспів.

            Головна причина невдач реформ Хрущова полягала в тому, що соціалізм радянського зразку принципово не підлягав реформуванню. Будь-які зміни мали привести або до введення ринкових елементів і, відповідно, – до капіталізму, або до посилення контролю держави і відповідно – до сталінізму. Хрущов, відмовившись від сталінізму, не зумів, у силу своїх переконань, зробити рішучі кроки до введення ринкових механізмів. І вся його реформаторська діяльність була приречена на поразку.

 

Підсумки

            Хоча у війні Радянський Союз зазнав значних збитків (зруйнований економічний потенціал, значні людські втрати), завдяки героїчній і наполегливій праці її громадян у короткий термін було відновлено промисловий потенціал. Але радянським людям довелось знову пережити голод, нові експерименти над селом, яке, здавалося, сталінський режим вирішив знищити вщент, а також нову хвилю репресій. Подолавши в основному руйнівні наслідки Другої світової війни, Радянський Союз опинився перед вибором подальшого шляху розвитку. Панування радянської тоталітарної моделі визначило подальшу долю СРСР. Хрущовські реформи так і не внесли кардинальної зміни у розвиток країни. Вони лише ліквідували найбільш одіозні прояви сталінського режиму.

 

Запитання і завдання:

1.    Спираючись на опрацьований матеріал, виділіть основні етапи розвитку СРСР у повоєнні роки?

2.    Які наслідки Другої світової війни для СРСР?

3.    Що означає для СРСР статус наддержави?

4.    У роки Другої світової війни Радянський Союз зазнав значних матеріальних і людських втрат. Перед країною стояло завдання відбудови. Визначте джерела відбудови зруйнованого в роки війни.

5.    Коли було завершено відбудову і які її результати?

6.    Визначте риси сталінського режиму в 1945-1953 рр. Що зумовило відновлення системи масових репресій після війни?

7.    Що таке «ждановщина»? Яка ї мета і наслідки?

8.    Як розгорталась боротьба за владу після смерті  Й.Сталіна?

9.    Чим були зумовлені зміни після смерті Й.Сталіна?

10. Чому період перебування Хрущова при владі отримав назву «відлига»?

11. Який вплив на розвиток СРСР мала доповідь Хрущова на ХХ з`їзді КПРС “Про культ особи Сталіна”?

12. Охарактеризуйте реформи М.Хрущова: зміст і результати.

13. Заповніть таблицю: «Реформи М.Хрущова»: У промисловості, У сільському господарстві, У системі управління

14. На ХХІІ з`їзді КПРС було прийнято програму побудови комуністичного суспільства. Чи була виправдана така постановка питання? Чи був у СРСР шанс виконати положення програми партії?

15. Існує думка, що усунення Хрущова, було ні чим іншим, як “палацовим переворотом”. Ви згодні з цим? Відповідь аргументуйте. Чому Хрущов не став боротися за владу?

 

 

СРСР від «застою» до розпаду

 

 1. «Застій». СРСР у період системної кризи

            Період 1964-1985 рр. в історичній і публіцистичній літературі отримав образну назву «застій». Дана образна назва не зовсім точно відображає процеси, що відбувалися у другій половині 60-х – першій половині 80-х років, але відбиває загальну тенденцію соціально-економічного і політичного розвитку радянської системи. «Застій» не передбачав припинення розвитку країни. Здійснювалися реформи (друга половина 60-х років), реалізовувалися п`ятирічні плани, велось активне будівництво тощо. Для тих часів характерне досягнення відносної соціальної та матеріальної стабільності, досить пристойного порівняно з попередніми періодами рівня життя основної маси населення. Суть «застою» полягає в тому, що радянську владу охопила системна криза, яка проявлялась у всіх сферах життя: економіці, політиці, соціальній сфері, суспільній моралі тощо.

            Схема: Структурна криза радянської моделі суспільно-політичного розвитку

Економічна криза:

-       дефіцит товарів;

-       відмова або повільне запровадження нових технологій;

-       невисока якість більшості товарів;

-       продовольча криза; хронічна криза сільського господарства;

-       прихована інфляція (зростання цін при незмінних розмірах заробітної плати);

-       переважно екстенсивний шлях розвитку економіки;

-       висока затратність виробництва, енергоємність і матеріалоємність продукції;

-       поява тіньової економіки («цеховики»).

Політична криза:

-       воєнні авантюри і нездатність з них вийти (Афганістан, Ефіопія, Ангола тощо);

-       нездатність вищого керівництва реагувати на нові тенденції розвитку світу. “Старіння” керівництва на 1982 р. середній вік вищого керівництво перевищував 70 років);

-   недієздатність законодавчих органів, всі найважливіші питання вирішувалися у вузькому колі вищого партійного керівництва;

-       втрата динамічності у розвитку радянської моделі і, відповідно, її привабливості для інших країн;

-    корупція у вищих ешелонах влади: хабарництво, криміналізація, просування по службовій драбині за принципом знайомства, родинних зв`язків, особистої відданості;

-       посилення репресій проти інакомислячих (дисидентів).

Ідеологічна криза:

-       розчарування в правильності обраного шляху розвитку (побудова комунізму);

-       розходження між ідеологічними догмами і реаліями життя;

-       усвідомлення нереальності досягнення мети побудови комунізму;

-       зростання дисидентського руху і настрої у суспільстві;

-       посилення ідеологічного тиску на суспільство.

Екологічна криза:

-       бездумна експлуатація природних ресурсів;

-       відсутність наукового обґрунтування розміщення виробничих потужностей;

-     руйнування природного середовища придатного для життя людей (забруднення водоймищ. Атмосфери тощо);

-       поступова деградація нації (генетичні зміни, зростання дитячих захворювань і народжуваності нездорових дітей, скорочення народжуваності, зростання числа хронічних захворювань тощо).

Моральна криза:

-       поява явища подвійної моралі (розбіжності між декларованим стилем поведінки і реальними устремліннями та установками; безвідповідальність, прагнення перекласти відповідальність на іншого);

-       ріст престижності професій, посад, які дають змогу отримувати нетрудовий дохід;

-       зростання кількості побутових злочинів;

-       прагнення досягти мету незаконним шляхом;

-       ріст числа економічних (господарських) злочинів;

-       наростання споживацьких настроїв;

-       швидке поширення пияцтва і алкоголізму.

Етапи періоду «застою»

Етапи	Роки	Характеристика
І	1965–1970 рр.	Спроба проведення економічних реформ, які мали б впорядкувати економіку СРСР після “реформаторської гарячки” хрущовського періоду (реформи Косигіна).
ІІ	1970–1982 рр.	Наростання кризи, «консервація» існуючої в СРСР системи
ІІІ	1982–1985 рр.	Зміни у партійному керівництві. Усвідомлення кризового стану радянського суспільства.

 

2. Офіційна ідеологічна концепція. Конституція 1977 р.

            З усуненням Хрущова від влади відбувається поступовий відхід від проголошеного курсу на безпосереднє будівництво комунізму. У 1967 р. була висунута концепція “розвинутого соціалістичного суспільства», яка стверджувала, що неможливо здійснити негайний «скачок» у комунізм. Повинен пройти час, упродовж якого соціалізм повинен розвиватися на власній основі. Саме такий соціалізм називається «зрілим», «розвинутим». З`явився також ще один термін – «реальний соціалізм», яким пояснювали труднощі, що існують у суспільстві. Характеристики розвинутого соціалістичного суспільства були зафіксовані в преамбулі Конституції СРСР 1977 р. Основні складові розвинутого соціалізму це «загальнонародна держава» і «нова історична спільнота людей – радянський народ». Стверджувалось, що при розвинутому соціалізмі суспільство розвивається без конфліктів під «науковим» керівництвом КПРС.

            Ю.Андропов концепцію «розвинутого соціалізму» дещо узгодив з існуючими реаліями. Він визнав існування у радянському суспільстві протиріч і національних проблем. Вирішення цих проблем повинно здійснюватися шляхом «наведення порядку» і прискореного науково-технічного прогресу.

            Побудова розвинутого соціалізму не повинна припиняти «ідеологічну боротьбу з впливом Заходу». Прийнята 7 жовтня 1977 р. Конституція (четверта), крім вище зазначеного у 6 статті офіційно закріплювала керівну і спрямовуючу роль КПРС. Конституція утверджувала посилення ролі союзного центру в економічному і політичному житті за рахунок союзних республік.

            Як і попередні Конституції, видне місце в Основному Законі відводилося блоку соціально-економічних прав, які до того ж доповнювалися новими: право на працю. На безплатну освіту і медичну допомогу, відпочинок, пенсійне забезпечення, житло. Конституція також закріплювала розширення прав громадських організацій. Загалом Конституція 1977 р. носила демократичний характер, якщо її положення не порівнювати з реальним життям.

            Період застою в СРСР характеризують як неосталінізм – відновлення всієї економічної, політичної, репресивної системи, культу особи, з деякими врахуваннями сучасного розвитку. Вже з самого початку усунення Хрущова від влади брежневське керівництво намагається реабілітувати сталінізм і особисто Сталіна. У 1965 р. у доповіді, присвяченій 20-й річниці перемозі у Великій вітчизняній війні, Брежнєв відзначив внесок Сталіна у розгром фашизму. Зал відповів аплодисментами.

            На ХХІІІ з`їзді КПРС (1966) була здійснена перша спроба офіційної реабілітації Сталіна. Про це попередньо повідомили китайського (Мао Цзедун) і албанського (Енвер Ходжа) лідерів, які активно наполягали на скасуванні рішень ХХ і ХХІІ з`їздів. Компартії ЧССР, Угорщини, Італії, Франції, Югославії, дізнавшись про це, заявили, що відкличуть своїх делегатів на знак протесту. Таким чином спроба була не реалізована. Проте, з підручників було вилучено тексти про культ особи Сталіна. Почали з`являтися книги, фільми, які показували особливу роль Сталіна в історії.

            Друга спроба реабілітувати Сталіна відбулась у 1969 р., коли у «Правді» збирались надрукувати  статтю, в якій засуджувались рішення ХХ і ХХІІІ з`їздів КПРС про культ особи Сталіна. В останню хвилину Брежнєв відмовився від публікації і підготовки відповідної постанови ЦК КПРС.

            Після смерті Брежнєва Ю.Андропов теж готував постанову про реабілітацію Сталіна. Але його смерть перервала цю роботу.

 

Керівництво СРСР у період «застою» 

 

Керівники партії Керівники держави Голови урядів	Л.Брежнєв (1964-1982) Ю.Андропов (1982-1984) К.Черненко (1984-1985)
Генеральні секретарі ЦК КПРС (до 1966 р. перші секретарі)	Л.Брежнєв (1977-1982) Ю.Андропов (1982-1984) К.Черненко (1984-1985)
Голови Президіуму Верховної Ради СРСР	А.Мікоян (1964-1965) М.Підгорний (1965-1977)
Голови Ради Міністрів СРСР	О.Косигін (1964-1980) М.Тіхонов (1980-1985)

 

3. Реформи О.Косигіна та інші реформи періоду «застою».

            На початок 60-х років темпи розвитку промисловості й сільського господарства сповільнилися. Приріст національного прибутку за 1958-1964 рр. скоротилась вдвічі. Зріс розрив між попитом і його реальним товарним покриттям, особливо щодо окремих продуктів харчування. Розпочалося підвищення цін, причому не тільки офіційне, а й приховане, пов`язане зі зміною асортименту продукції. Тобто, на початку 60-х років з`явилися елементи стагнації, явища передкризового характеру, що посилило соціальну напруженість у суспільстві.

            Пошуки нового механізму господарювання, який забезпечував би високу ефективність виробництва, почалися ще за М. Хрущова. Ініціатором широкої дискусії з економічних питань виступив професор Харківського інженерно-економічного інституту О.Ліберман. У вересні 1962 р. у газеті “Правда” з`явилась його стаття «План, прибуток і премія». У статті автор пропонував посилити господарську самостійність підприємств, звільнити централізоване планування від дріб`язкової опіки над фабриками і заводами. Висунута ним система базувалася на принципі: те що вигідно суспільству, повинно бути вигідно і кожному підприємству.

            Дискусія навколо пропозицій Лібермана вплинула на підготовку господарської реформи, яка увійшла в історію під назвою «Реформи Косигіна» (за прізвищем Голови Ради Міністрів СРСР).

            У 1964-1965 рр. нові схеми господарювання були перевірені і відпрацьовані в ході експериментів, які дали позитивні результати. Після цього почалось їх поширення на всі підприємства, а також сільське господарство і управління.

 

Реформи О.Косигіна

 

Сфери охоплені реформами	Реформи О.Косигіна
Промисловість	Вдосконалення системи планування і підвищення самостійності підприємств. Посилення економічного стимулювання і підвищення матеріальної зацікавленості трудових колективів.
Сільське господарство	Зменшення планів обов`язкових поставок зерна. Встановлення твердих планів закупівлі продукції на п`ять років. Підвищення закупівельних цін. Запровадження надбавок за надпланову продукцію. Запровадження гарантованої оплати праці колгоспників. Скасування обмежень щодо особистих підсобних господарств. Зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів і радгоспів. Дотації і капітальні вкладення у сільське господарство.
Управління	Перехід від територіального принципу управління до галузевого. Відновлення системи міністерств.

 

            Та нажаль всі заходи дали лише тимчасовий результат, особливо позитивно вони позначилися на виконанні планових завдань VІІІ п`ятирічки (1966-1970), яку назвали «золотою». По суті реформи були приречені, бо вони намагались поєднати дві взаємовиключні економічні системи: адміністративно-командну і ринкову.

Цікаво знати

            Багато вчених вважають, що Восьма п`ятирічка, п`ятирічка реформ, стала особливо успішною, відзначалася прискоренням темпів і  стрімким підвищенням ефективності виробництва. Її навіть називають “золотою”, єдиною, яка була виконана. За офіційною статистикою, протягом 1966-1970 рр. показники були найкращими за період 60-80-х років. За п`ятирічку було збудовано 1900 (в Україні 250) нових підприємств. Було створено єдину енергетичну систему, завершився процес електрифікації сіл.

Альтернативна точка зору.

            К.Вальтух, В.Лавровський твердять, що підсумки п`ятирічки дещо скромніші.

            В.Селюнін і Г.Ханін твердять, що за даний період економічні показники навіть погіршилися: в цілому по СРСР національний прибуток збільшився на 22% проти 24% за попередні п`ять років, продуктивність праці – на 17% проти 19% й т.п. Гірше стали використовуватися основні виробничі фонди, зросла матеріаломісткість продукції, причому швидко знижувалися показники в машинобудуванні. Високі звітні цифри досягалися за рахунок прихованого підвищення оптових цін. У підсумку реформи 60-х років швидше розладнали старий господарський механізм, ніж створили новий. Вони лише визначили раціональні економічні перспективи.

            Найменшого успіху реформи досягли у сільському господарстві, яке і надалі не забезпечувало країну необхідними продуктами харчування. СРСР став одним з найбільших у світі імпортерів сільгосппродукції. Нові ціни, твердий план здачі продукції, надбавки за надплановий продаж, значні капіталовкладення на деякий час стимулювали розширення сільськогосподарського виробництва. Проте практика показала, що причини відставання аграрного сектору економіки коріняться значно глибше і без розвитку різних форм власності й господарювання, без розкріпачення ініціативи та підприємливості селянства позитивні зрушення в сільському господарстві неможливі.

            У промисловості командно-адміністративна система зрештою звела нанівець будь-яку самостійність підприємств. Спочатку збільшилась кількість планових показників (продуктивність праці, середню зарплату, собівартість продукції тощо). Зберігалась система централізованого матеріально-технічного постачання, яку так і не замінили на систему оптової (гуртової) торгівлі. Показник «реалізованої продукції» мало чим відрізнявся від «валу», тому що обсяги реалізації (при хронічному дефіциті товарів) зростали від збільшення випуску продукції, тобто валу. Таким чином було збережено затратний механізм. Поліпшення якості, запровадження нових зразків було економічно невиправданим. Не діяло на практиці і матеріальне стимулювання праці. Чим краще працювало підприємство, тим жорстокіші були норми утворення фондів стимулювання.

            Таким чином, реформи були приречені – через внутрішню суперечливість і непослідовність. До того ж вище партійне керівництво до її проведення не проявляло жодного інтересу, хоча реформи ніхто не відміняв. А після «празької весни» (1968 р.) стримане відношення до реформ змінилось на їх заперечення. Так у резолюції ХХІV з`їзду КПРС говорилося: “Досвід чехословацьких подій знову нагадав про необхідність підвищувати пильність щодо підступів імперіалізму та його агентури в країнах соціалістичної співдружності, про значення послідовної боротьби проти правого опортунізму, який під виглядом «поліпшення» соціалізму намагається вихолостити революційну суть марксизму-ленінізму і розчищає шлях для проникнення буржуазної ідеології».

            У 1979 р. радянське керівництво здійснило ще одну спробу оживити економіку країни за рахунок вдосконалення господарського механізму і підвищення ролі партійного керівництва нею. Але різкого прискорення економіки не відбулося. Також не дало ніякого позитивного результату створення великих агро-промислових комплексів (АПК) і прийняття «Продовольчої програми» (1982 р.).

            Останньою спробою здійснити “широкомасштабний економічний експеримент», який передбачав послаблення централізованого планування і розподілу, деякі зміни у ціноутворенні на рівні окремих підприємств і регіонів, були здійснені у 1983 р. за Генерального секретаря Ю.Андропова. Цей експеримент проводився на фоні жорстких заходів з наведення трудової дисципліни за допомогою силових відомств. Але його короткий термін перебування при владі не дав змозі проявитися «експерименту», хоча відмічалося деяке зростання економічних показників.

 

Середньорічні темпи зростання за п`ятирічками (%)

Показники	VІІІ (1966-1970)	ІХ (1971-1975 )	Х (1976-1980)	ХІ (1981-1985)
Валовий суспільний продукт	6,7	5,6	3,4	3,5
Національний дохід	6,7	4,6	3,4	3,7
Капітальні вкладення	6,8	6,4	2,1	3,1
Продуктивність праці	6,1	4,1	3,0	3,8
Промислова продукція	8,4	7,2	3,9	3,5
Сільськогосподарська продукція	3,2	3,0	1,6	0,5

 

Цікаво знати

1.    Доходи СРСР за 70-80-ті роки з експорту нафти складали 180 млрд. дол. Більша їх частина була потрачена на воєнно-промисловий комплекс, на закупівлю сільгосппродукції і товарів широкого вжитку.

2.    За 1960-1987 рр. основні фонди народного господарства (обладнання, техніка, будівлі) зросли у 8 разів, а їх віддача понизилась у 2 рази.

3.    З 160 млн. т сталі, що виплавлялася в СРСР, 20 млн. т  йшло на стружку.

4.    60% продукції, що вироблялося не користувалося попитом.

5.    На одну одиницю зброї, що виробляли країни НАТО, в СРСР вироблялось 7.

6.    Тіньова економіка («цеховики») споживала 10% ресурсів, виробляла – 20% національного доходу.

7.    На початок 80-х років СРСР випускав більше ніж США, тракторів – у 5 разів; залізної руди – у 4 рази; нафти, цементу, сталі, станків – у 2 рази.

8.    У 70-ті роки промислове виробництво у СРСР складало 33% від американського; сільське господарство – 14%.

9.    Відносне скорочення в СРСР витрат на наукові дослідження, поглиблення науково-технічного розриву з США. Так, у 1985 р. в США працювало 1,5 млн новітніх ЕОМ і 17 млн персональних комп`ютерів, то в СРСР – лише декілька десятків тисяч аналогічних машин застарілих моделей.

10. На початку 80-х років у промисловості ручна праця складала 40%, будівництві – 60%, сільському господарстві – 75%.

 

4. Соціальна політика

            Соціальна політика Радянського Союзу завжди була предметом його гордості: відсутність безробіття, найменші у світі ціни на хліб, молоко, квартплату, безплатна освіта і медичне обслуговування тощо. Проте у період застою у цій сфері спостерігалися негативні явища. У даний період соціальна сфера фінансувалася виключно за залишковим принципом, що вже швидко почало давати негативні прояви. Так, у 80-ті роки значно скоротилося житлове будівництво, що відразу загострило житлову проблему. У 1984 р. було збудовано стільки кв. м. житла, як у 1960 р. (тут слід врахувати, що площа квартир у новобудовах була вдвічі більшою ніж у 60-ті роки).

            Урізання витрат на охорону здоров`я, відразу відбилося на стані і якості обслуговування населення. Так, якщо у 60-ті роки в СРСР була найнижча у світі смертність, то у 80-ті роки СРСР вже знаходився на 35 місті по тривалості життя і на 50-му по рівні дитячої смертності.

            На початок 80-х років значно загострилася продовольча проблема. Для покриття дефіциту сільгосппродукції витрачалися мільярди дол. Головним джерелом для закупівлі став експорт нафти та інших природних ресурсів. Фактично відбувалося проїдання природних багатств. Продовольчі труднощі призводили до того, що у 70-ті роки у деяких регіонах стали з`являтися продовольчі картки. Відбувалося приховане підвищення цін. Так, якщо великі міста більш-менш забезпечувались сільгосппродукцією за низькими державними цінами, то населення малих міст могли її придбати лише через мережу кооперативної торгівлі або ринки, де ціни були значно вищими. У 70-80-ті роки почалося швидке скорочення реальних доходів громадян. За рівнем споживання Радянський Союз у цей період займав 77 місце у світі.

            Все це свідчило про те, що утримувати статус наддержави було можливо лише за рахунок відносного посилення експлуатації робітників, скорочення соціальних програм, безжальною експлуатацією природних ресурсів.

 

5. Дисидентський рух

            Хрущовська «відлига» породила надії й водночас принесла розчарування. Процес оновлення суспільства розвивався надзвичайно непослідовно. Тим часом молодь, що відчула смак свободи, прагнула рішучих змін. Те, що реформи М.Хрущова носили поверховий характер; що вони не торкалися підвалин тоталітаризму призвело до появи дисидентського руху, який набув свого поширення після усунення Хрущова від влади.

            Дисидентство (незгодні) – виступ проти існуючого державного ладу чи загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці; відступництво від учення панівної церкви.

 

Періодизація дисидентського руху в СРСР

Період становлення (1965-1972)	Діяльність А.Синявського, Ю.Данієля, А.Амальріка, Л.Чуковського, А.Гінзбурга, Ю.Галанського, Б.Буковського, А.Марченка, С.Ковальова, Л.Богараз, П.Григоренка та ін. Початок кампанії проти А. Сахарова і А.Солженіцина.
Період кризи (1973-1974)	Процес над П.Якіром і В.Красіним
Період широкого міжнародного визнання (1974-1975)	Розширення географії дисидентського руху. Вислання А.Солженицина з країни. Утворення радянського відділення Міжнародної амністії. Присудження Нобелівської премії А.Сахарову
Гельсінкський період (1976-1982)	Діяльність Гельсінської групи. Процеси над Ю.Орловим, А.Щаранським, Г.Якуніним, А.Марченком. Вислання А.Сахарова.

 

            Дисидентський рух у другій половині 60-х – першій половині 80-х років у порівнянні з рухом періоду хрущовської «відлиги» мав свої особливості: він стає більш масовим і організованим; були відкинуті ілюзії щодо ідей соціалізму і комунізму, рух став яскраво вираженим антитоталітарним; у поглядах дисидентів прослідковувався майже весь ідеологічний спектр; налагоджується зв`язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правозахисними організаціями; заперечує насильницькі методи боротьби; дисиденти прагнуть легалізувати свою діяльність; 80% дисидентів становила інтелігенція.

 

Течії дисидентського руху в 60-80-ті роки

 

за соціалізм з «людським обличчям»       національно-визвольна      демократична правозахисна       релігійна

 

            У своїй боротьбі дисиденти використовували наступні методи: масові заходи; листи-протести до керівних органів СРСР; протести, відкриті листи, звернення на адресу міжнародних організацій, урядів демократичних країн; видання і розповсюдження самвидаву; акції солідарності з іншими народами, що зазнали утисків від тоталітарної системи; підтримка кримських татар у їх прагненні повернутися на батьківщину; відстоювання ідеї рівноправ`я народів; розповсюдження листівок; індивідуальні протести; створення правозахисних організацій.

З середини 60-х років почалися безперервні, хоча й нечисельні, виступи і проти комуністичної системи, і проти комуністичної ідеології.

            На початку 70-х років дисидентський рух зміцнів і режим відчув у ньому загрозу. У 1972 р. відбувся загальний "погром" правозахисного руху. Були застосовані широкі репресії проти його учасників. Рух був послаблений і тим, що деякі його учасники погодилися на співпрацю з режимом і почали закликати до цього інших. Проти найбільш знаних учасників руху – академіка Андрія Сахарова (автор радянської водневої бомби) і письменника Олександра Солженіцина розпочалася кампанія цькування через засоби масової інформації. У 1974 р. Солженіцина було силою депортовано за кордон, а Сахаров знаходився фактично під домашнім арештом.

            Після того як СРСР у Гельсінкі підписав угоду про захист прав людини, дисидентський рух посилився. У 1976 р. виникли Групи сприяння виконанню Гельсінських угод в СРСР ("Гельсінські групи") у Москві, в Україні, у Литві, а ще через рік – у Грузії та Вірменії. Організатори груп добре знали, що Радянський Союз підписав угоду тільки заради ідеологічного ефекту, а насправді не збирається її виконувати. Тому на себе вони взяли громадський контроль за виконанням підписаного документу. В Україні відомими учасниками "Гельсінських груп" були Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь та ін.

            Замисливши інтервенцію в Афганістан і передбачаючи, яку реакцію це викличе в світі, кремлівський режим вирішив принаймні нейтралізувати опозицію всередині країни. У листопаді 1979 р. відбулися арешти членів «Гельсінських груп» – найактивніших учасників правозахисного руху. У 1980 р. академік Сахаров був відправлений у заслання до закритого для іноземців м. Горького (нині Нижній Новгород).

На початок 80-х років майже всі активні учасники дисидентського руху опинилися в ув’язненні або у засланні. Незважаючи на репресії з боку КДБ, рух на захист прав людини в СРСР не припинився, він поповнювався новими людьми. У перші роки перебудови, щоб піднести свій міжнародний престиж, режим був змушений надати майже всім ув’язненим дисидентам волю.
            Дисидентський рух у СРСР є однією з яскравих історичних сторінок. Досить невелика група інтелектуалів потроху поширювала ідеї демократії, будила національну свідомість і підштовхувала населення до опозиції існуючій системі.

 

6. Перебудова (1985-1991 рр.).

            На середину 80-х років СРСР охопила економічна, соціальна і політична кризи. Тоталітарна система з командно-адміністративними методами управління вже не відповідала вимогам часу. Постала нагальна необхідність оновлення всіх сторін суспільства, його економічних основ, соціального життя, політичного устрою, духовної сфери.

            У березні 1985 р. на посаду генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М.С.Горбачова.

            Спочатку нове керівництво ще не усвідомлювало всієї глибини кризи, що охопила радянське суспільство. Вихід з кризового становища (згубних наслідків “застою” – тоді з`явився цей термін для характеристики брежнєвської епохи) вважався у прискоренні соціально-економічного розвитку (автор концепції економіст Аганбегян) шляхом подвоєння економічного потенціалу і технічного переоснащення виробництва на основі останніх досягнень НТР, наведення порядку, викорінення таких явищ як алкоголізм та ін., оновлення партійного і державного апарату. На квітневому (1985 р.) Пленумі ЦК КПРС був проголошений курс на прискорення соціально-економічного розвитку.

            У 1986 р. відбувся XXVII з’їзд КПРС, на якому Горбачову вдалося провести нову концепцію міжнародних відносин, відсунувши на другий план "класову боротьбу" і висунувши положення про взаємозв’язок всіх світових явищ. Він почав завойовувати світове визнання, що дало йому додатковий козир в боротьбі за владу.

            Вироблення конкретних заходів по проведенню реформ (які згодом отримали назву Перебудова) виявилось не простою справою. Проведення реформ згідно з традиційною командно-адміністративною практикою виявилось неможливим. Бюрократичні методи давали значні деформації у проведенні перетворень (яскравим підтвердженням цього є проведення антиалкогольної компанії і боротьби з нетрудовими доходами) і побічні явища, які повністю нівелювали реформи.

            До того ж концепція прискорення виявила свою недієздатність. Зорієнтована на прискорення розвитку машинобудування, вона ще більше зменшила виробництво товарів широкого вжитку і тим самим посилила інфляційні тенденції, дефіцит. На відміну від традиційних криз, притаманних ринковій економіці, криза радянської економіки поєднувала в собі не тільки зниження темпів зростання за показниками, а і зменшення обсягів виробництва. До цього додавалась інфляція (прихована), дефіцит на оптовому і на споживчому ринках.

            Тоді М.С.Горбачов на січневому пленумі ЦК КПРС у 1987 р. підняв питання про вироблення кадрової політики партії в умовах перебудови, яка мала б забезпечити кадрами проведення реформ. Одночасно пленум започаткував і нову політику гласності. Ця політика передбачала дозоване, контрольоване партією розкриття народу правду про трагічні сторінки радянського минулого з метою повернути довіру народу до комуністичної партії. Крім того передбачалось припинити переслідування за політичні погляди і проводити відкриту політику перед своїми громадянами.

            Так вперше за всю радянську історію КПРС взяла на себе відповідальність за допущені "деформації" у розбудові радянського суспільства. У засобах масової інформації спочатку несміливо, а потім на весь голос стали простежуватися критичні мотиви. Почався процес реабілітації репресованих у 30-50-ті роки. Але багатьом людям важко доводилось долати стереотипи у сприйнятті історії та сучасності. Одним в силу того, що руйнувались їхні ідеали, іншим – тому що це зачіпало їхнє минуле, коли вони робили кар’єру на боротьбі з "ворогами народу".

Своєрідним символом опору змінам не тільки у житті, але і у свідомості стала публікація в газеті "Советская Россия" статті ленінградського викладача хімії Ніни Андреєвої ("Не могу поступиться принципами"), в якій фактично відстоювалося консервативна (сталінська) модель радянської історії. Поява статті означала, що у партійному керівництві є сили, які поділяють позицію автора. Одночасно ця стаття стала поштовхом до консолідації консервативних сил.

            У цей час робиться спроба здійснити реформування радянської економіки на засадах "самофінансування", "самоуправління", «cамоокупності» (реформи Рижкова-Абалкіна). У основі реформ лежали дві складові:

            а) розширення самостійності трудових колективів (закон "Про державне підприємство та об’єднання");

            б) розширення сфери дії приватної ініціативи (закон "Про кооперацію", "Про індивідуальну трудову діяльність").

            Але у здійсненні цих реформ простежувалася непослідовність і до того ж вони не виривали економіку з рук бюрократії. До того ж радянська економіка зберігала ті ж тенденції, що і раніше: екстенсивність, абсолютна централізація, командно-адміністративні методи управління. Зберігалося гіпертрофоване переважання добувної, машинобудівної, воєнної економіки. Мілітаризація економіки, зростання незавершеного будівництва, прихована інфляція і зростаючий дефіцит. Стало зрозуміло, що успішне проведення економічних реформ не можливо без реформування політичної системи.

Сходинки економічної кризи в СРСР

1985-1988 рр. – вартість незавершеного будівництва зросла на 38 млрд. руб.

1984-1986 рр. – антиалкогольна компанія призвела до втрат бюджету в розмірі 10 млрд руб.

1985-1987 рр. – скорочення доходів від зовнішньої торгівлі в результаті падіння ціни на нафту – 21 млрд руб.

1986-1990 рр. – прорахунки у проведенні економічних реформ.

1988-1989 рр. – темпи приросту заробітної плати у 3 рази випереджали ріст національного доходу.

1989 р. – початок падіння об`ємів виробництва.

            Рішення про реформи політичної системи були ухвалені на ХIХ партійній конференції, яка відбулась в червні 1988 р. Горбачов запропонував вищим державним органам зробити З’їзд Рад, а Верховну Раду перетворити у постійно діючий законодавчий орган. З’їзд Рад розпочав свою роботу 25 травня 1989 року. Його робота кардинально відрізнялась від колишніх сесій Верховної Ради СРСР.

            Не дивлячись на консервативний характер виборчої системи, серед депутатів виявилась значна кількість прихильників радикальних реформ, які об’єдналися у міжрегіональну депутатську групу, яка фактично стала парламентською опозицією. Заявили про своє існування і інші групи, об’єднання депутатів за професійними і політичними інтересами. Найбільш консервативні позиції займала група "Союз", яка виступала за збереження єдності СРСР будь-якою ціною.

            При такому розмаїтті політичних поглядів Голова Верховної Ради СРСР фактично перетворювався у спікера, який керує засіданнями і повинен проводити лінію більшості. Це приводило до непорозуміння між Горбачовим, який був головою ВР СРСР і одночасно Генеральним секретарем ЦК КПРС, і консервативними силами в партії, які звинуватили його у м’якості. Демократизація суспільного життя дала поштовх до виникнення політичних партій, народних рухів і фронтів, пожвавлення національно-визвольних рухів, які виступали з ідеями економічного, культурного і національного відродження корінних націй у своїх республіках. Спочатку ці рухи не виступали проти радянської влади. За своїм складом вони були переважно інтелігентськими.

            Літом 1989 р. на політичну арену виходить робітничий клас. У липні страйки охопили шахтарські райони: Кузбас, Донбас, Караганду. Поштовхом до початку масових страйків стало погіршення забезпечення шахтарських містечок продовольством і предметами першої необхідності. Взагалі починаючи з літа 1989 р. у СРСР відбуваються періодичні кризи у постачанні деяких товарів: «цукрова криза», нестача миючих засобів, «чайна криза», «тютюнова криза» і т.д. Справжньою причиною страйків була нездатність командно-адміністративної системи проводити реформи, які б забезпечили вирішення соціальних проблем.

            Уряд СРСР, очолюваний Рижковим, був змушений вжити екстрені заходи. У травні 1990 р. уряд вирішив оприлюднити програму переходу до регульованої ринкової економіки. Оприлюднення програми викликало ажіотажний попит. Населення почало скуповувати все підряд. Реалізацію програми довелося припинити, а уряд відправити у відставку.

            С.Шаталін і Г.Явлінський розробили альтернативну програму "500 днів". Згідно з нею передбачалось створити фундамент для ринкової економіки, роздержавлення державного сектору, формування приватної власності і одночасно стабілізувати фінансову сферу. (Аналог польської «шокової терапії»). Однак ця програма після розгляду її Верховною Радою СРСР була змінена настільки, що суть плану виявилась вихолощена.

            У жовтні 1990 р. Горбачов запропонував компромісну програму. Але цей компроміс, фактично, нічого не давав для реальних реформ і ця програма, як і всі попередні провалилась. Вище союзне керівництво виявилось нездатним провести економічні реформи і це давало додаткові аргументи силам, які виступали за ліквідацію СРСР.

            На фоні економічних негараздів і в умовах формування багатопартійності все більше починає звучати вимога про ліквідацію статті 6 Конституції СРСР, яка закріплювала керівну роль КПРС в державі. На III з’їзді рад у березні 1990 р. було скасовано 6 ст., а першим президентом СРСР обрано М.С.Горбачова.

            Вибори 1990 р. стали переломними у житті радянського суспільства. Це були перші демократичні вибори. В результаті виборів радикально змінився депутатський корпус, особливо в союзних республіках (у Прибалтиці, Грузії, Вірменії КПРС зазнала повної поразки), що ще більше посилило політичну боротьбу.

            Кардинальні зміни у СРСР прискорили процес банкрутства КПРС. У минулому монолітна (20 млн.) КПРС у 1990 була розколота на різні течії. У 1990 р. організаційно оформився і розкол у республіканських компартіях. Одна частина переходила на позиції європейської соціал-демократії, інша – займала агресивно – комуністичні позиції (Комуністична партія РСФСР, яка була утворена в 1990 р. і виступала проти будь яких реформ).

            У липні 1990 р. відбувся ХХVIII з’їзд КПРС. Цей з’їзд проходив в умовах, коли партія втратила свою монополію на владу. Політбюро втратило функції Верховної влади. Тим самим був нанесений ще один удар по КПРС. Центр політичної влади у державі переміщувався у Ради. Це призвело до того, що КПРС почала перетворюватись з "державної партії" в державу в державі, зі своїми закритими лініями зв’язку, мережею інформаторів, шифрованим зв’язком, значними матеріальними привілеями і т.д. За рік після ХХVIII з’їзду КПРС з неї вийшло більше 4 млн. чол., а значна кількість перестала сплачувати членські внески. З партії вийшли Б.М.Єльцин, голови Московської і Ленінградської Рад Г.Х.Попов, А.А.Собчак. Учасники Дем. платформи виступили за організований вихід з КПРС і створення Демократичної платформи (згодом стала Республіканською партією). Літом 1991 р. частиною членів КП РСФРР була створена нова партія – Демократична партія комуністів Росії на чолі з О.Руцким. Одночасно почав формуватись рух за демократичні реформи, лідерами якого стали Яковлев, Шеварднадзе. Такий розвиток подій вів до зміцнення агресивних консервативних сил у КПРС, які у 1991 р. переходять до рішучих дій.

 

Перебудова в СРСР (1985-1991 рр.)

Період	Дати	Характеристика
І	Квітень 1985 – січень 1987 рр. (від квітневого 1985 р. пленуму ЦК КПРС до січневого 1987 р. пленуму ЦК КПРС).	Спроба реалізації концепції прискорення соціально-економічного розвитку країни. Боротьба з алкоголізмом і пияцтвом.
ІІ	Січень 1987 – літо 1988 рр. (від січневого пленуму ЦК КПРС до ХІХ конференції КПРС).	Оформлення концепції перебудови. Початок економічного реформування. Початок кадрових змін. Початок гласності.
ІІІ	Літо 1988–травень 1989 рр. (від ХІХ партконференції до І З’їзду Народних депутатів СРСР).	Початок здійснення реформ політичної системи. Формування нових органів державної влади – З`їзду народних депутатів СРСР. Початок виникнення політичних партій.
ІV	Літо 1989–серпень 1991 рр. (від І З`їзду Народних депутатів СРСР до спроби державного перевороту 19-21 серпня 1991 р.).	1989 р. – Діяльність І З`їзду Рад СРСР. Наростання економічної кризи. Перші страйки шахтарів. Початок формування політичної опозиції. 1990 р. – початок ліквідації монополії КПРС на владу. Проголошення суверенітету союзних республік. Програма «500 днів». Посилення протистояння центру і союзних республік. 1991 р. – Різке загострення економічного становища. Провал економічних реформ. Наростання соціальної напруги. Розкол в КПРС. Спроби придушення національно-визвольних рухів. Розробка нового союзного договору. ГКЧП. Кінець перебудови.

 

Наслідки і підсумки перебудови:

1.    Ліквідація тоталітарного режиму в СРСР, знищення гегемонії КПРС у політичному житті.

2.    Розпад СРСР. Виникнення на його території незалежних держав, зокрема, України.

3.    Розвал планової економічної системи, створення реальних умов для формування ринкових відносин.

4.    Плюралізація громадського і політичного життя, створення багатопартійної системи.

5.    Припинення «холодної війни», зміна співвідношення сил у світі.

6.    Ліквідація «світової соціалістичної системи».

Таким чином, перебудова призвела до діаметрально протилежних результатів, які очікувалися.

 

7. Розпад СРСР: причини і наслідки

            Демократизація суспільства, політика «гласності» реанімувала, здавалось, давно вирішене національне питання. З ув`язнення стали повертатися лідери національних рухів, які  вважали. що сучасний момент найбільш підходящий для початку активної боротьби за самовизначення. Вперше про існування національного питання заговорили після подій в Алма-Аті (Казахстан) у грудні 1987 р., коли на вулиці міста з масовими акціями протесту вийшла казахська молодь. Вона протестувала проти призначення росіянина керівником республіки. Виступ було придушено силою. Наступного року заявила про себе ще одна національна проблема. 20 лютого обласна рада Нагорного Карабаху (автономна область у складі Азербайджану, на 98% заселена вірменами) звернулась з проханням передати її до складу Вірменії. Це рішення було підтримане масовими мітингами і страйками населення НКАО. У відповідь азербайджанці вчинили погроми вірменського населення на території Азербайджану, центром погромів стало місто Сумгаїт. За наказом Горбачова до міста було введено війська. Життя вимагало негайної зміни національної політики на загальнодержавному рівні, але центр не поспішав робити цього. У квітні 1989 р. в Тбілісі силами армії було жорстоко розігнано демонстрацію національно-демократичних сил, пролилась кров.

            Тим часом політична реформа, що почалася, неухильно вела до ще більшої активізації національного руху. 18 травня 1989 р. Литва першою з радянських республік  прийняла Декларацію про суверенітет. У червні відбулися криваві сутички між узбеками і турками-месхетинцями в Узбекистані.

Схема: Розпад СРСР

Глибока економічна криза 

Структурна криза радянської системи 

Зростання національної самосвідомості 

Дискредитація центральної влади і КПРС 

Посиленя амбіцій політичних лідерів і місцевих еліт 

Целеспрямована діяльність Заходу на підрив і розвал СРСР

Привід до розпаду - Спроба ГКЧП (ДКНС) здійснити державний переворот  19-21 серпня 1991 р.

            11 березня 1990 р. Верховна Рада Литви оголосила про відновлення повного державного суверенітету Литовської держави. В цей час З’їзд народних депутатів СРСР прийняв закон, який регулював порядок виходу республік зі складу СРСР. Дії Литви викликали негативну реакцію в Москві. Горбачов звернувся до Верховної Ради Литви про негайне скасування прийнятого документу. Але реакція Литви була негативною. Змінити позицію Литви не змогли не політичний тиск, не економічна блокада. Своїми діями Литва поклала початок "революції суверенітетів". Більшість союзних і навіть автономних республік прийняли декларації про суверенітет. Про державний суверенітет заявила Верховна Рада РСФРР, на чолі якої стояв Б.Єльцин. Такі дії можна пояснити боротьбою союзної і нової російської політичної еліти, тверезою оцінкою історичних реалій. Одночасно з "парадом суверенітетів" загострилися міжнаціональні конфлікти (Тбілісі, Карабах, Баку та ін.). Їх ініціаторами здебільшого були сили, які виступали за збереження Союзу.

            Відчуваючи слабкість свого становища, консервативні сили починають масову психологічну атаку, нагнітають становище, погрожуючи неминучістю громадянської війни і великих людських жертв. У лютому 1990 р. Верховна Рада СРСР надала надзвичайні повноваження М.Горбачову. Відбулися зміни і в найближчому оточенні Горбачова.

            Прихід реакціонерів до влади відразу дав про себе знати. 13 січня 1991 р. у столиці Литви м. Вільнюсі було здійснено спробу державного перевороту. У ніч на 13 січня 1991 р. військове угруповання розпочало операцію, яка просувалася досить успішно, але на захист незалежності стали тисячі неозброєних жителів Вільнюса. Відбулись сутички з військами у районі телецентру, під час яких загинуло 13 чоловік і десятки були поранені. На захист Литви стали, як світове співтовариство, так і всі демократичні сили СРСР. Радянське керівництво відступило.

            Схожі події розгорталися і в Латвії. До березня 1991 р. ситуація у СРСР ще більше загострилась. Шахтарі розпочали безстроковий страйк вимагаючи відставки Горбачова, ВР СРСР, розпуску З’їзду народних депутатів СРСР, передачу влади тимчасово в руки Ради Федерації

            Проведення референдуму 17 березня 1990 р. про майбутню долю Союзу, на якому 3/4 населення проголосували за Союз (питання було сформульоване так, що виборцям доводилось вибирати або старий Союз, або оновлений), не зупинило його розпад. Наслідки референдуму були двоякі. До питань про збереження Союзу республіканські ВР додали питання, чи схвалюють громадяни декларації про державний суверенітет. І більшість теж була за. У референдумі офіційно взагалі не взяли участь республіки Прибалтики, Грузія, Вірменія, Молдова.

            Тоді Горбачов взявся до нового тактичного варіанту. Наприкінці квітня 1991 р. у підмосковній резиденції Ново-Огарьово йому вдалося підписати угоду з керівниками 9 республік, про найшвидшу підготовку нового союзного договору. Опублікований проект союзного договору декілька раз змінювався і носив компромісний характер. Головне ж в Ново-Огорьовській угоді було те, що через 6 місяців повинні були бути проведені вибори у нові союзні органи.

            Ця угода поклала початок переговорам за формулою "9+1" і тривала з травня по липень 1991 р. Основне питання, яке дискутувалось, було про те, яким повинен бути союз – федерацією чи конфедерацією. На переговорах найбільш непримириму позицію займали Росія і Україна. Разом з тим укріплювались структури влади у Російській Федерації. 12 червня 1991 р. Б.Єльцина на загальних прямих виборах було обрано президентом Росії.

            В цей час реакційні сили, що спиралися на партапарат, верхівку КДБ, значну частину генералітету та керівників військово-промислового комплексу, активізували підготовку до заколоту.

            Вранці 19 серпня по радіо і телебаченню було оголошено про хворобу Горбачова, про те, що перебудова, розпочата ним, зайшла у глухий кут і що всю повноту влади на себе бере Державний комітет по надзвичайному стану (ГКЧП). До його складу увійшли Г.Янаєв, В.Павлов, Б.Пуго, В.Крючков, Д.Язов, Г.Бакланов – заступник Горбачова по Раді оборони, В.Стародубцев – голова Селянського союзу і А.Тізяков – один з керівників військової промисловості. У Москву були введені війська. У маніфесті ГКЧП говорилось про безпорядки в країні, про знищення радянських людей. Обіцялось, що буде підтримана приватна власність і що кожна сім’я одержить 0,15 га землі, що будуть знижені ціни і піднята заробітна плата і що кожна сім’я отримає житло.

            Але проти заколоту піднялась демократична громадськість. Центром опору проти заколоту стала Верховна Рада Росії. Вже вранці 19 серпня Б.Єльцин видав серію указів, які кваліфікували заколот як державний переворот, зажадав зв’язку з Горбачовим (зв’язок з яким був повністю відключений), звернувся до робітників – почати загальний страйк, а військовим не виконувати накази ГКЧП. 21 серпня організатори заколоту були заарештовані. Була заборонена діяльність КПРС, оголошено про реформи КДБ, прийнято рішення про радикальну військову реформу. Але головне було те, що всі союзні республіки проголосили свою незалежність, стали створювати власні армії, брати під контроль союзне майно.

            Радянський Союз почав розвалюватись. 9 вересня 1991 р. було визнано незалежність Латвії, Литви і Естонії. Горбачов робить зусилля аби що-небудь зберегти від Союзу. Але результати референдуму в Україні 1 грудня 1991 р. перекреслили всі спроби відновити Союз

            Тоді 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі під Брестом керівники Росії, України і Білорусії Єльцин, Кравчук і Шушкевич уклали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав, в якій констатувалось, "що Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітичної реальності припиняє своє існування". Потім Єльцин зателефонував президенту США Бушу, а Шушкевич – Горбачову і повідомили, що Радянського Союзу вже немає.

            21 грудня 1991 р. відбулась зустріч в Алма-Аті, де до СНД приєднались Казахстан, Киргизстан, Туркменістан, Узбекистан, Таджикистан і Вірменія. Згодом до СНД приєдналися Молдова і Азербайджан, а у 1994 р. – Грузія. В Алма-Аті була проголошена Декларація про припинення існування СРСР. 25 грудня М.Горбачов підписав указ про складання з себе функцій Верховного головнокомандуючого і заявив про свою відставку з посади Президента СРСР. У цей день на флагштоці над Великим Кремлівським палацом був спущений червоний прапор СРСР і піднятий прапор Росії. 26 грудня 1991 р. одна з двох палат Верховної Ради колишнього СРСР, яку вдалося зібрати, прийняла формальну декларацію про припинення існування СРСР.

            Міжнародне співтовариство визнало незалежність всіх колишніх союзних республік СРСР.

 

Підсумки

            Реформи другої половини 60-х років не усунули негативних проявів радянської системи, яка потрібувала докорінних реформ. Але радянське керівництво навпаки «законсервувало» існуючу систему, що призвело до її всеохоплюючої кризи. Тривалий час прояви кризи приховувалися. Тільки після зміни керівництва країною, приходу до влади М.Горбачова почали робитись спроби вийти з кризи. Проте найти дієвого рецепту не вдалося. Криза завершилась розпадом СРСР.

 

Запитання і завдання:

1.    Який період і чому в історії СРСР отримав назву «застій»?

2.    В чому суть кризи радянської системи?

3.    Які зміни відбулися в офіційній ідеологічній концепції у 70-80-ті роки?

4.    Чому адміністративно-командна система виявилась неефективною і вела до деградації економіки СРСР?

5.    Визначте причини початку перебудови. Дайте визначення терміну.

6.    Які періоди перебудови (вкажіть хронологічні межі) відповідають гаслам: «Прискорення», «Більше соціалізму!», «Більше демократії!»?

7.    Чому М.Горбачов наприкінці перебування при владі користувався більшою популярністю за кордоном ніж в СРСР?

8.    У 1862 р. російський мислитель Н.Чернишевський роз`яснював: «Гласність – це бюрократичний вираз, придуманий для заміни вислову «свобода слова», і придумане за здогадкою, що вираз «свобода слова» може здатися неприємним чи різким кому-небудь”. Висловіть свою думку щодо висловлювання. Чи характеризує воно процеси, що відбувалися в СРСР наприкінці 80-х років ХХ ст.?

9.    Розкрийте причини і передумови розпаду СРСР. Яка з причин була головною?

10. Яка роль подій 19-21 серпня 1991 р. в розпаді СРСР?

 

 

Російська Федерація. Нові і відновлені незалежні держави.

 

1. Співдружність Незалежних Держав (СНД)

            Більшість країн Заходу була незацікавлена в розпаді СРСР. Вони всіляко підтримували спроби Горбачова зберегти імперію. Західні країни звикли до світового порядку, в якому існують дві наддержави, де кожна знайшла своє місце в системі міжнародних відносин. Поява нових держав обумовлювала нові міжнародні клопоти.

            Беззастережною підтримкою користувались лише країни Прибалтики, перед якими Захід відчував моральну відповідальність.

Однак, коли розпад СРСР став фактом, країни Заходу стали визнавати нові держави. Натомість вони висунули низку умов:

– у новоутворених державах мусять бути гарантовані права людини;

– вони приєднаються до договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), а Україна, Білорусь і Казахстан до договору з обмеження стратегічних озброєнь (ОСО-1).

            Новоутвореним державам (крім Росії, Білорусі і України) довелось пройти процедуру прийняття в ООН.

            Міжнародне співтовариство, насамперед країни "G-7" ("Великої сімки"), погодились надати країнам СНД фінансову допомогу для виходу з економічної кризи, але при умові проведення ринкових реформ, запровадження приватної власності та дотримання міжнародних угод про права людини.

            Країни СНД уклали між собою договори про дружбу і співробітництво. Крім того, кожна з них розширює свої міжнародні зв’язки. Мусульманські країни налагоджують зв’язки з мусульманським світом. Молдова відновлює зв’язки з Румунією, Україною й Росією, Казахстан і Білорусь орієнтуються на Росію. Україна намагається стати мостом між Заходом і Сходом, проводить багатовекторну політику.

            При створенні СНД лідери України, Росії, Білорусі домовились, що координуючими органами СНД стануть їх Рада глав держав та Рада урядів. Місцем перебування визначено Мінськ.

Уже на перших засіданнях координуючих органів СНД виявилось, що у членів Співдружності різні підходи щодо подальшої долі організації.

            Так, Україна, Молдова, Закавказькі держави, Туркменістан вважають, що завдання СНД – підготувати кожну з держав до того, щоб вона стала повністю незалежною.

            Іншу позицію займають Росія і Білорусь. Вони прагнуть перетворити СНД на організацію, яка б нагадувала федеративну державу на зразок СРСР. На цьому шляху вже зроблено перші кроки: підписано Ташкентський пакт про воєнне співробітництво деяких країн СНД, з метою уніфікації законодавства створено Міжпарламентську асамблею, між Росією, Білорусією, Казахстаном і Киргизією створено митний союз. Росія і Білорусь заявили про співтовариство і узгодження дій з багатьох питань економічного і політичного життя.

            Одна з найгостріших проблем у відносинах країн СНД є згортання господарських зв’язків між підприємствами. Головна причина руйнування цих зв’язків полягає в тому, що вони за радянських часів створювались для потреб військово-промислового комплексу (ВПК), який на теперішній час втратив свою могутність.

            Серед країн СНД найбільш неврегульованими були відносини між Україною і Росією, між Азербайджаном і Вірменією. Зрештою у червні 1997 р. між Україною і Росією було підписано широкомасштабний договір, який Державною думою Росії ратифіковано лише у грудні 1998 р. У 2003 р. було підписано угоду про сухопутний кордон між Україною і Росією. Невизначеною залишилась ділянка морського кордону в Азовському морі і в Керченській протоці, попередня домовленість про яку була досягнута в грудні 2003 р. після конфлікту навколо українського острова Тузла.

            Розпад СРСР і утворення нових незалежних держав зумовили нову розстановку політичних сил у країнах СНД. Основне протистояння ведеться між демократичними і прокомуністичними силами, набираючи нерідко форм відкритої боротьби.

 

2. Росія

            На першому з’їзді народних депутатів РРФСР 12 червня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет, яка проголосила, що вся повнота влади на території Росії належить її державним органам. У Декларації говорилось про "прагнення створити демократичну правову державу".

            З Декларації про державний суверенітет РРФСР:

1.РРФСР є суверенна держава, створена народами, які історично об’єднались в ній.

2.Суверенітет РРФСР – природна і необхідна умова існування державності Росії…

3.Носієм суверенітету і джерелом державної влади РРФСР є її багатонаціональний народ.

4.Державний суверенітет РРФСР проголошується в ім’я вищої цілі – забезпечення кожної людини невід’ємним правом на відповідний життєвий рівень, на вільний розвиток і користування рідною мовою, а кожен народ – на самовизначення в обранні ним національно-державних і національно-культурних форм.

5.Для забезпечення політичних, економічних і правових гарантій суверенітету РРФСР встановлюється:

– повна влада РРФСР при вирішенні всіх питань державного і суспільного життя…;

– верховенство Конституції і Законів РРФСР на всій території РРСФР…;

– виключне право народу на володіння, використання і розпорядження національними багатствами Росії;

– повноважне представництво РРФСР в інших союзних республіках і за кордоном…

Посада президента РРФСР була затверджена за підсумками референдуму, проведеного 17 березня 1991 р. (одночасно з всесоюзним референдумом про відновлення і збереження СРСР).

Перші вибори президента відбулись 12 червня 1991 р. На виборах переміг Б. Єльцин.

В основу державної політики Росії в кінці 1991 р. були покладені три головні фактори:

1.Демонстративний розрив з минулим (який зводився до розвалу СРСР і спрощеного антикомунізму).

2.Безсумнівний особистий авторитет і престиж Б. Єльцина.

3.Розрахунок на швидкий успіх радикальних економічних реформ.

Початок радикальних перетворень, а особливо скасування 6 ст. Конституції СРСР (1990 р.) дали могутній поштовх до формування багатопартійної системи.

Особливості:

1. Значна кількість партій і рухів (понад 100).

2. Нечисленність і нестабільність партій.

3. Формування партій під певного лідера.

4. Найбільш сильні і чисельні ліві і націонал-патріотичні партії.

            Вирішальною подією у становленні нової Росії став серпневий заколот у Москві 1991 р. Тільки завдяки рішучим діям Єльцина, який оголосив заколот злочином, і згуртованості москвичів вдалося без значних жертв подолати заколотників. Ці події зробили Єльцина "першою людиною" в країні, і він в умовах розпаду Союзу зробив рішучий крок до цивілізованого "розлучення".

            Ставши повністю суверенною і незалежною державою, Росія відразу взяла курс на радикальні ринкові реформи, які пов’язують з іменем прем’єр-міністра Росії Є.Гайдара.

 

Мета реформ:

            1.Лібералізація цін, відмова від їх державного регулювання, ліквідація "економіки дефіциту", насичення прилавків товарами.

            2.Фінансова стабілізація, знищення інфляції шляхом скорочення державних витрат.

            3.Лібералізація зовнішньої торгівлі.

            4.Стимулювання структурної перебудови в промисловості шляхом використання ринкових механізмів.

            5.Створення стійкої національної валюти, досягнення її конвертованості.

            6.Приватизація промисловості, землі. Створення класу власників.

            7.Аграрна реформа (становлення приватного фермерства; перетворення колгоспів, радгоспів у господарства, здатні адаптуватися до ринкових умов; створення кооперативів і зміцнення селянських господарств).

 

Наслідки реформ:

1.Лібералізація цін.

2.Інфляція. Зростання цін. Насичення прилавків товарами.

3.Зростання експорту (за рахунок сировини).

4.Зростання зовнішньої заборгованості.

5.Спад виробництва.

6.Хронічна затримка з виплатою заробітної плати.

7.Зростання безробіття.

8.Зростання кримінальної злочинності.

9.Падіння життєвого рівня значної частини населення та стрімке збагачення невеликої меншості.

10.Соціальне розшарування населення. Створення класу власників. Загострення соціальних протиріч.

11.Приватизація значної кількості підприємств.

12.Кризові явища науки, культури, освіти.

 

            Проти реформаторського курсу Гайдара відразу виникла опозиція, яку очолили голова Верховної Ради Російської Федерації Хасбулатов і віце-президент Руцькой. Їхніми союзниками виступили націонал-патріоти, які мріяли про відродження імперії, та прокомуністичні сили.

            Антиреформатори згуртували навколо себе більшість депутатів ВР і почали обмежувати повноваження президента.

Перше серйозне зіткнення відбулось на VII з’їзді народних депутатів РФ (1-11 грудня 1992 р.), після якого Гайдар пішов у відставку. Новим головою уряду став В.С.Черномирдін.

            Після деякого затишшя політична боротьба між гілками державної влади РФ розгорілась з новою силою.

            20 березня 1993 р. Єльцин у телевізійному виступі різко охарактеризував дії Верховної Ради і З’їзду народних депутатів РФ, які, на його думку, заважали продовженню реформ.

            У відповідь на це законодавча влада терміново скликала позачерговий З’їзд народних депутатів, де було поставлене питання про усунення президента від влади. Але імпічменту не вийшло. Противники президента не набрали потрібної кількості голосів. Тоді було прийнято рішення про проведення 25 квітня 1993 р. референдуму, на який виносились питання про довіру президенту і Верховній Раді Російської Федерації.

            На референдумі більшість голосів було подано за переобрання Верховної Ради, ніж президента. Отже, населення підтримало курс ринкових реформ.

            Розуміючи, що протистояння ВР і президента може призвести до двовладдя в країні, Єльцин 21 вересня 1993 р. у "Зверненні до громадян Росії" повідомив, що підписав Указ "Про поетапну конституційну реформу в РФ", у відповідності з якою розпускалась Верховна Рада, і призначались вибори в новий представницький орган влади – Федеральні збори.

            У відповідь Верховна Рада РФ зібралась на термінове засідання, а віце-президент О.Руцькой кваліфікував дії Єльцина як державний переворот і заявив, що приймає на себе повноваження президента.

            Заклики громадськості до мирного вирішення конфлікту шляхом одночасних виборів парламенту і президента властями не були почуті. Лідери непримиримої опозиції вивели своїх збройних прихильників на вулиці Москви.

            Президент ввів у Москву війська, які придушили виступ опозиції. Центр опозиції – будинок Верховної Ради Російської Федерації ("Білий дім") був розстріляний з танків, а потім був взятий штурмом. Лідери опозиції були заарештовані.

            Придушивши виступ опозиції, Єльцин здійснив конституційну реформу.

            12 грудня 1993 р. на референдумі була прийнята нова Конституція РФ і одночасно були проведені вибори у вищий представницький і законодавчий орган – Федеральні збори, які складаються з двох палат – Ради Федерації і Державної думи. У виборах активну участь брали лідери опозиції і лідери ГКЧП, які були амністовані. Відносну більшість місць у Федеральних зборах посіли представники Ліберально-демократичної партії Росії (ЛДПР) на чолі з Жириновським, комуністи і націонал-патріоти. Демократичні сили були представлені незначною кількістю депутатів.

            У 1995 р. відбулись чергові вибори в Державну думу, на яких більшість набрали комуністи на чолі з Г.Зюгановим, друге місце посіла ЛДПР, третє – урядовий блок "Наш дом Россия", четверте – демократи.

За новою Конституцією значно розширились повноваження президента, що дало йому право діяти відносно самостійно, не рахуючись з думкою Федеральних зборів.

            Болючою проблемою сучасної Росії є відносини з суб’єктами федерації, деякі з них проявляють сепаратистські тенденції. Прагнення зберегти єдність Росії призвело до трагедії в Чечні, в якій у 1992 р. утвердився режим Джохара Дудаєва. Він повів політику за вихід зі складу Росії і створення незалежної держави Ічкерії.

            У грудні 1994 р. російське керівництво після невдалої спроби розпалити в республіці громадянську війну і привести до влади сили, лояльні Росії, вдалось до збройної інтервенції. Інтервенція, задумана як поліцейська акція, вилилась у тривалу війну. Її жертвами стали понад 50 тис. осіб. Загони чеченців чинили впертий опір федеральним військам. Спроби мирним шляхом подолати конфлікт не мали успіху. Бойові дії спалахнули у різних районах Чечні і навіть за межами республіки (Рейд чеченських формувань на Будьоновськ і Первомайськ). На початку 1996 р. Б.Єльцин оприлюднив програму мирного вирішення чеченської кризи. Російське керівництво погодилось на прямі переговори з Д.Дудаєвим, від чого раніше відмовлялось. Тим часом російські спецслужби зуміли знищити провідника чеченців Д.Дудаєва, який загинув від прямого ракетного удару. Акція в Чечні стала ніби попередженням іншим суб’єктам Федерації, що Кремль ніколи не дозволить їм вийти зі складу Росії. Війну в Чечні засудили російські демократи та світова громадськість. Росії довелось вивести війська з Чечні. Розв’язання чеченського конфлікту було відкладено на майбутнє.

            У серпні 1999 р. спалахнула Друга чеченська війна. Приводом до її розв`язання стало вторгнення чеченських формувань, що були послідовниками ваххабізму (течія в ісламі), до Дагестану з метою стимулювати сепаратистські, антиросійські сили в республіці. Після тривалих запеклих боїв чеченські і дагестанські формування були розгромлені і були змушені відійти у Чечню. У 2000 р. російські війська розгорнули широкомасштабну операцію по захопленню Чечні. У результаті кривавих боїв з збройними формуваннями чеченців, які вміло застосовували партизанську тактику, російським військам вдалося оволодіти ключовими районами республіки, ліквідувати органи влади попереднього режиму, проте придушити опір чеченців їм не вдалося. Незалежність Чечні виборена під час Першої війни була знищена. Проте чеченці не склали зброю, бойові дії тривають по теперішній день. Відчайдушним кроком чеченців у новій війні став теракт у Москві (осінь 2002 р.). Група бойовиків-смертників захопила приміщення театру під час мюзиклу Норд-Ост. Заручниками стало понад 600 чол., які утримувалися три дні. Російські спецслужби застосувався отруйний газ провели операцію по визволенню заручників. В результаті операції бойовики були знищені, але від отруєння загинуло понад 120 заручників.

            Крім відносин з суб’єктами федерації, в Росії гострою залишається економічна проблема. Влітку 1998 р. її вразила фінансова криза, яка потягла за собою інфляцію, новий спад виробництва, масове розорення приватних підприємств, особливо банків. З кризою не зуміли впоратись уряди на чолі з О.Кірієнко та Є. Примакова. Але вже на весні його змінив С.Степашин, а влітку прем`єр-міністром став В.Путін. 31 грудня 1999 р. у телевізійному зверненні до російського народу Б.Єльцин оголосив про свою відставку, а вже в березні 2000 р. новим президентом Росії було обрано В.Путіна. якого переобрали у 2004 р.

            За період президентства В.Путіна було стабілізовано економічне становище і забезпечено стабільне піднесення. Це дало змогу російському капіталу посилити експансію у країни СНД і зайняти більш жорстку позицію у зовнішній політиці.

 

 

 

Діяльність російських урядів

Президенти

 

  

Голови урядів (роки діяльності) 

Позитив у діяльності 

Негатив у діяльності

 

 

 

Б.Єльцин 

 

 

Е.Гайдар (червень – грудень 1992 р.) 

Здійснення «шокової» терапії: закладення основ ринкової економіки, наповнення магазинів товарами; формування класу приватних власників і підприємців;  легалізація долара; запровадження приватної власності на житло.             

Різке зростання цін; знецінення вкладів; поява безробіття; грошова реформа; ваучерна приватизація; розгул злочинності

 

В.Чорномирдін (грудень 1992 р. – березень 1998 р.) 

Товарний достаток, розквіт «човникового» бізнесу, стабілізація курсу рубля; входження Росії до «Великої вісімки»; залучення іноземних інвестицій.             

Борги за зарплатами та пенсіями; розквіт і крах фінансових пірамід; доступ олігархів до бюджетних грошів; «чорний вівторок», стрімке падіння курсу рубля; війна у Чечні та поразка в ній.

 

 

 

С.Кириєнко (квітень-серпень 1998 р.) 

Поклав початок фінансовим державним пірамідам; спроба збалансувати бюджет 

Страйки, які супроводжувалися «рейковою війною» (перекриття руху на залізницях); 17 серпня – дефолт, падіння рубля;

 

 

 

Е.Примаков (вересень 1998 р. – травень 1999 р.) 

Політична стабілізація; утримання курсу рубля; погашення заборгованості по пенсіям і зарплатам; антикорупційні кримінальні справи             

Ріст напруження у відносинах з країнами Заходу; відсутність західних кредитів; конфлікт з президентом і ЗМІ

 

 

 

С.Степашин (травень-серпень 1999 р.) 

Отримання кредитів, відновлення економічного зростання; реструктуризація боргів СРСР; потепління відносин з Заходом             

Бензинова криза; загострення становища на Північному Кавказі (бойові дії в Дагестані)

 

 

 

В.Путін (серпень-грудень 1999 р.) 

Стабілізація становище в країні,

 

розгром загонів бойовиків у Дагестані.  

Початок Другої чеченської війни;

 

 

 

В.Путін 

 

 

Касьянов (січень 2000 р. – 2003) 

Боротьба з олігархами та організованою злочинністю. Встановлення державного контролю над основними фінансовими потоками; зростання виробництва; захист державних інтересів Росії в економічних відносинах з іншими державами; проведення прагматичної політики; відносна стабілізація у Чечні              

Непевність економічного зростання; падіння експорту, переважання в експорті сировинних ресурсів; неврегульованість відносин з сусідніми державами

 

М.Фрадков (2004 р.- … 

Продовжив курс свого попередника. 

 

3. Азербайджан

 

            Серед країн, що утворились на території колишнього СРСР, Азербайджан поставив своєрідний рекорд за кількістю державних переворотів і заколотів. Така нестабільність пояснювалась боротьбою різних політичних сил, які спирались на закордонних покровителів. Основне, навколо чого йшла боротьба, це нафта. Політична боротьба посилювалась міжнаціональним конфліктом між вірменами і азербайджанцями, який вилився в тривалу війну 1988-1994 рр.

 

            Перебудова в СРСР сприяла виникненню в Азербайджані національного руху, який оформився в Національний фронт Азербайджану. НФА став в опозицію до існуючого комуністичного режиму. НФА об’єднав у своїх рядах весь спектр націоналістичних сил – від поміркованих до радикальних.

 

            Демократичні процеси, започатковані в СРСР, дали змогу НФА взяти участь у парламентських виборах 1990 р. НФА мав настільки сильну підтримку, що комуністичні лідери втратили контроль над ситуацією.

 

            Небажання комуністів поступитися владою призвело до того, що у НФА гору взяли радикальні елементи, які стали ініціаторами низки акцій:

 

– восени 1989 р. був ініційований страйковий рух;

 

– силовий тиск на владні структури республіки;

 

– ініційовано знищення прикордонних загорож і укріплень на кордоні з Іраном.

 

            Спроба Москви врегулювати проблему шляхом переговорів між конфліктуючими сторонами не мала успіху. Напруга наростала з кожним днем. Масло в огонь підливала ворожнеча між вірменами і азербайджанцями. 20 лютого 1988 р. сесія Ради народних депутатів Нагірно-Карабаської автономної області, в якій проживало 98% вірмен, звернулась з проханням до Верховної Ради СРСР передати НКАО в склад Вірменії.

 

            На початку грудня в Баку почались погроми помешкань вірмен. Через три дні після завершення погромів і евакуації вірменського населення в Баку введено війська під приводом захисту вірмен. У місті розпочались бої між військами і загонами НФА. Про справжню мету цієї збройної акції згодом висловився маршал Язов: знищити структури НФА, що і було досягнуто.

 

            На парламентських виборах 1990 р. в умовах надзвичайного стану, перемогли комуністи. Президентом Азербайджану став А.Муталібов. Протриматись при владі йому вдалось до лютого 1992 р.

 

            Розпад СРСР позбавив комуністів основної опори – армії, і на виборах в лютому 1992 р. переміг НФА. Президентом країни був обраний А.Ельчібей. Була розпущена Верховна Рада республіки. Влада передана міні меджлісу (національна рада з 50 осіб).

 

            Комуністи не змирились з поразкою і 15 травня 1992 р. прихильники Муталібова повернули його до влади. Правив він країною лише до ранку 16 травня.

 

            НФА, повернувшись до влади, взяв курс на зближення з Туреччиною і з іншими ісламськими державами. Був розроблений контракт з західними нафтовими компаніями про розробку покладів нафти на шельфі Каспійського моря.

 

            Прихильники Муталібова вдались до державного перевороту з метою усунути Ельчібея. 4 червня 1993 р. командуючий азербайджанськими військами в Карабасі полковник С.Гусейнов у місті Гянджа підняв заколот і направив війська в Баку. Ельчібей, позбавлений підтримки військових, залишив Баку.

 

            В той час, як на Баку рухались загони Гусейнова, владу в столиці перехопив Гейдар Алієв, колишній керівник Комуністичної партії Азербайджану. Гусейнову залишилось вступити в союз з Алієвим. Але цей союз був неприродним.

 

            Восени 1993 р. Г.Алієв підписав нафтовий контракт, що відразу викликало заколот, центром якого стала знову Гянджа і очолив його знову Гусейнов. На цей раз заколот було придушено. Алієв закріпився при владі.

 

            Прийшовши до влади, Алієв здійснив кроки, які забезпечили йому підтримку населення:

 

– були припинені бойові дії з Вірменією і переведено конфлікт в режим дипломатичних переговорів;

 

– продовжувались ринкові реформи;

 

– Азербайджан вступив в СНД;

 

почав здійснюватись проект по видобутку і транспортуванню каспійської нафти.

 

            У жовтні 2003 р. відбулися вибори президента, на яких переміг син Гайдара Алієва Ільгам Алієв, за якого проголосувало 80% населення.

 

 

4. Грузія

 

            Демократичні процеси в СРСР мали значний вплив на Грузію. Почалось формування опозиційних рухів, в яких домінували антикомуністичні настрої. У квітні 1989 р. відбулась демонстрація в Тбілісі під демократичними гаслами. Проти демонстрантів були кинуті війська. Це призвело до посилення антикомуністичних настроїв. На виборах 1990 р. переміг альянс "Круглий стіл – Вільна Грузія". На перших президентських виборах президентом було обрано Звіада Гамсахурдію, письменника, колишнього дисидента.

 

            Гамсахурдія взяв курс на розбудову незалежної унітарної Грузії. Почалось створення власної армії – національної гвардії. Проти такого курсу виступили національні меншини (осетини, абхази і т.д.), союзне, а згодом і російське керівництво.

 

            Першим актом на шляху до створення унітарної держави стало скасування автономії Південної Осетії, в якій панували сепаратистські настрої і прагнення об’єднатися з Північною Осетією, яка знаходилась у складі Росії. Така акція призвела до напруги у відносинах між осетинами і грузинами, а згодом і до початку бойових дій. Основним місцем боїв став адміністративний центр Південної Осетії – місто Цхінвалі. Для припинення цього конфлікту в район протистояння були введені радянські війська, які вперше були використані у миротворчій місії.

 

            Поступово етнічне протистояння перекинулось в Абхазію, де сепаратистські рухи почались ще в 1988 р. На чолі абхазьких сепаратистів став Ардзімба, голова Верховної Ради Абхазії.

 

            Поряд з національними проблемами Грузію вразили і економічні негаразди.

 

            Не маючи змоги справитись з проблемами, Гамсахурдія вдався до диктаторських методів правління: заборонялася критика в його адресу, обмежувались демократичні свободи. Проти опозиції застосовуються силові методи.

 

У відповідь опозиція переходить від мирних методів боротьби до збройної протидії.

 

            Значний вплив на події в Грузії справив серпневий заколот 1991 р. у Москві. Лідери ГКЧП пред’явили ультиматум Гамсахурдії про негайний розпуск Національної гвардії. Наляканий можливістю збройної акції проти Грузії Гамсахурдія прийняв ультиматум. Але командуючий Національною гвардією Грузії Кітовані відмовився виконати указ президента. Так стався розкол у таборі «звіадистів».

 

            Придушення заколоту у Москві не призвело до припинення протистояння в Грузії. Опозиційні сили у грудні 1991 р. здійснили заколот проти Гамсахурдії. У Тбілісі розпочались бої. Майже місяць опозиція намагалась захопити Будинок уряду, де перебував Гамсахурдія. У січні 1992 р. він втік до Західної Грузії, де сформував загони своїх прихильників. У Грузії розпочалась громадянська війна.

 

            Тим часом Абхазія фактично відділилась від Грузії.

 

            Державна рада, яка прийшла до влади в Тбілісі, не мала авторитетного загальнонаціонального лідера. Всі її члени були у віці до 30 років і схилялись до екстремістських дій.

 

            Політика Державної ради принципово не відрізнялась від політики Гамсахурдії. Грузія відмовлялась від вступу в СНД, була вороже настроєна до Росії; у внутрішній політиці проводила репресії проти «звіадистів» і прагнула відродити єдину і неподільну Грузію. Економіка країни була у повному розвалі: розпочалась небачена інфляція, не вистачало предметів першої необхідності, продуктів харчування.

 

            Щоб підняти авторитет нового державного органу, Головою ради був запрошений М.Шеварднадзе, колишній міністр закордонних справ СРСР.

 

            Прагнучи подолати сепаратистські рухи, Державна рада вдалась до збройних акцій проти Абхазії. У лютому 1992 р. був здійснений перший похід проти Абхазії. Дійшовши до річки Псою, загони під керівництвом Каркарашвілі через два тижні повернулись до Грузії. Ця акція залякування мала зворотний результат. В Абхазії при підтримці Росії посилено озброювались і створювали збройні формування.

 

            Літом 1992 р. Грузія отримала зброю колишніх радянських військ, розташованих на її території, і 14 серпня 1992 р. розпочала війну проти Абхазії. Грузинські війська оволоділи містом Сухумі і підійшли впритул до міста Гудаути. Загони абхазців чинили впертий опір. На їх боці воювали найманці з Росії, Чечні. "Абхазький батальйон" на чолі з Басаєвим відіграв вирішальну роль у розгромі грузинських військ. Абхазькі війська, в яких з’явились авіація і важка зброя, на початку 1993 р. перейшли в наступ, влітку захопили місто Сухумі і витіснили грузинські війська з Абхазії.

 

            Поразкою вирішили скористатись прихильники Гамсахурдії, які активізували свої дії на заході Грузії, але були остаточно розгромлені. Гамсахурдія перебрався в Чечню, де згодом загинув за нез’ясованих обставин.

 

            Шеварднадзе зрозумів, що єдиний спосіб вийти з скрутного становища – це позбавити Абхазію підтримки Росії. Він дав згоду на вступ Грузії в СНД і розпочав переговори про розміщення російських баз в Грузії, згодом була укладена угода про створення 4 російських баз.

 

            Росія, домігшись свого, примусила Абхазію піти на мирні переговори з Грузією. На зустрічі лідерів країн СНД у грудні 1995 р. було прийнято рішення про введення економічних санкцій проти Абхазії. Її лідери, опинившись в складному становищі, зробили відчайдушний крок – проголосили незалежність Абхазії. Але її ніхто не визнав. Абхазії залишилось одне: погодитись на перебування у складі Грузії на правах автономії, як це пропонував уряд в Тбілісі.

 

            Розправившись с опозицією і заручившись міжнародною підтримкою своїх дій, Шеварднадзе повів боротьбу за укріплення влади і наведення в країні порядку.

 

            Після низки кадрових переміщень Шеварднадзе усунув своїх конкурентів, зумів приборкати злочинні угруповання. Розпочалось проведення радикальних економічних реформ. Була розроблена і прийнята нова Конституція. Восени 1995 р. Шеварднадзе обрано президентом. У Грузії встановилась довгоочікувана стабільність. Однак двічі на президента країни було вчинено замах. Це свідчить, що в нинішніх керівників Грузії є серйозні противники.

 

            Крім абхазького сепаратизму, грузинському керівництву аналогічні проблеми доведеться вирішувати у Південній Осетії та Аджарії.

 

            Крім проблем сепаратизму Грузії приходиться долати економічні проблеми і проблеми з Росією (присутність російських військ на її території та чеченці біженці).

 

            У зовнішній політиці Грузія визначила пріоритетним західний напрям. У 1999 р. Грузія заявила про своє бажання вступити в НАТО і активно рухається в цьому напряму. Особливо тісні відносини склалися між Грузією та Україною та США.

 

            У грудні 2003 р. Грузію сколихнули події, які отримали назву «революція троянд». На виборах в парламент перемогу здобула опозиція. Проте, існуюча влада на чолі з Шеварнадзе намагалась фальсифікувати результати виборів. Це спричинило спалах народного обурення. Зрештою Шеварнадзе подав у відставку. 4 січня 2004 р. відбулись позачергові президентські вибори, на яких перемогу здобув Михайло Саакашвілі. Перед Грузією відкрилась перспектива стати на шлях демократичного розвитку. Перед новим керівництвом стоїть багато проблем, головна з яких відновлення єдності країни. Першим випробуванням для нового президента став конфлікт з керівництвом Абхазії, з якого він вийшов з честю, відновивши грузинський суверенітет над цією автономною республікою.

 

5. Вірменія

 

            У скрутному становищі перебувала Вірменія. Знаходячись в оточенні конфліктуючих сторін, вона опинилась в ізоляції. Їй довелося вести виснажливу війну з Азербайджаном, через який проходять шляхи сполучення з країнами СНД. У цій війні Вірменія зуміла оволодіти 1/10 частиною Азербайджану. Значну допомогу країні надала вірменська діаспора, що допомогло їй вистояти у скрутні часи. Першим президентом країни став Леон Тер-Петросян. Після урядової кризи 1998 р. він змушений був піти у відставку. Новим президентом Вірменії обрано Роберта Кочаряна, який переміг і на наступних виборах 2003 р. Проте його правління чим далі все більше викликає невдоволення. Навесні 2004 р. відбулись масові акції протесту організовані опозицією, яку надихав приклад сусідньої Грузії. Протестуючі заявляли, що результати виборів 2003 р. були підтасовані.

 

 

6. Таджикистан

 

            Після розпаду СРСР боротьба за владу в Таджикистані теж набрала трагічних форм.

 

            Першим президентом країни було обрано колишнього секретаря ЦК Компартії Таджикистану Рахмона Набієва. Він був виходець з Ходжента (колишній Ленінабад), однієї з найрозвинутіших областей. Його підтримував також кулябський клан.

 

            Демократичні та економічні перетворення в Росії мали значний вплив на формування демократичної опозиції курсу Набієва на збереження в завуальованому вигляді радянських порядків. В менш розвинутих районах країни формувалась ісламська опозиція, яка спиралась на підтримку афганських таджиків.

 

            У травні 1992 р. опозиція організувала безперервний мітинг на центральній площі в Душанбе. Під тиском демонстрантів було заборонено Комуністичну партію, демонтовано пам’ятник Леніну, таджицьку мову оголошено державною.

 

            Прихильники Набієва організували паралельний мітинг. За короткий час політичне протистояння переросло в криваву різанину. Коли зневірені люди прийшли до Набієва, їх зустріли танки російської 201-ї дивізії.

 

            Зрештою Набієв погодився піти у відставку і видав указ про створення коаліційного уряду. Але мир не наступив. Ситуація вийшла з-під контролю.

 

            Ходжентські і кулябські клани утворили Народний фронт на чолі з С.Сафаровим. У країні розпочалась громадянська війна. Тим часом в опозиції відбувся розкол.

 

            У липні 1992 р. в Хорозі була підписана угода про припинення вогню, але вона була зірвана бойнею в кишлаках Саріпулі Курган-Тюбинської області. Через деякий час загони НФ захопили місто Курган-Тюбе.

 

            Для врегулювання конфлікту ворогуючі сторони при посередництві Москви сіли за стіл переговорів. 24 жовтня 1992 р. спікер парламенту С.Канджаєв зі своїми загонами пішов на Душанбе і захопив владу в місті.           Він не був підтриманий і заколот провалився. У цей час в Ходженті було скликано ХVI сесію Верховної Ради, на якій спікером парламенту обрано Емомалі Рахмонова, який одночасно очолив НФ. НФ і опозиція уклали мир. Душанбе, який знаходився в руках опозиції, чекав нового уряду. Рахмонов увійшов у Душанбе за допомогою танків. Опозиція була розгромлена. Бої були кривавими і супроводжувались звірствами з обох боків: загинуло понад 20 тис. осіб, 350 тис. змушені були емігрувати в Афганістан.

 

            Нова влада заборонила всі політичні партії, крім комуністичної. Були закриті всі опозиційні журнали і газети. Опозиціонери були оголошені карними злочинцями.

 

            Зазнавши поразку, опозиція не склала зброю. Домінуюче становище в ній зайняли фундаменталісти на чолі з Саїд Абдуллою Нурі. Отримавши матеріальну і збройну допомогу від афганського уряду і деяких ісламських країн, вони розпочали партизанську війну на території Таджикистану.

 

            Основний тягар боротьби з загонами опозиції ліг на російських прикордонників, які охороняють таджицько-афганський кордон. На теперішній день загони опозиції перетворились на добре озброєну і навчену армію, яка може розгорнути широкомасштабні дії.

 

            Таджицький уряд, зрозумівши, що ігноруючи опозицію, він втягує країну у жорстоку громадянську війну, в якій не має шансів виграти, вступив у переговори з опозицією, прагнучи одночасно до легімітації свого режиму. В 1995 р. були проведені вибори, на яких перемогу одержав Рахмонов. Рахмонову вдалось здійснити прорив на дипломатичному фронті, його визнало кілька ісламських країн (Іран, Пакистан).

 

            Таким чином, у Таджикистані в боротьбі за владу перемогли прокомуністичні сили, які утримуються при владі значною мірою завдяки підтримці Москви. Країна весь час знаходиться на грані громадянської війни. Заколоти, збройні рейди опозиції, повний економічний хаос стали звичайним явищем. Дещо стабілізувало становище в Таджикистані повалення режиму талібів у сусідньому Афганістані. Саме таліби підтримували ісламську збройну опозицію в Таджикистані.

 

7. Молдова

 

            Обраний президентом Республіки Молдова Мірча Снєгур став на шлях створення незалежної держави. Проте частина націонал-радикалів вимагала приєднання Молдови до Румунії. Така перспектива лякає російське і українське населення, що компактно проживає на лівобережжі Дністра, яке колись належало Україні і було передане до складу Молдови за наказом Кремля. Тут зосереджено основний енергетичний і промисловий потенціал Молдови. Населення Придністров’я побоюється примусової румунізації, якщо здійсняться плани націонал-радикалів.

 

            На емоціях придністровців зіграли деякі проросійські політики. Вони штучно нагнітали антимолдовські настрої у Придністров’ї, особливо після прийняття закону про мови, який вимагав від посадових осіб знання державної молдовської мови. У розпорядженні лідерів Придністров’я виявилися великі кошти, на які вони почали формувати загони озброєних гвардійців і протиставляти їх молдовській поліції.

 

            Коли кишинівський уряд спробував відновити у Придністров’ї законну владу, гвардійці вчинили опір. Була проголошена Придністровська Молдовська Республіка. Її лідери вимагали від Кишинева визнання своєї республіки, а також гарантій, що в разі приєднання Молдови до Румунії Придністров’я зможе самостійно вирішити свою долю. Спроби Молдови силою ліквідувати незаконну республіку призвели до тяжких запеклих боїв, що тривали весну і літо 1992 р. Загинуло понад 600 осіб.

 

            У цій ситуації Росія, знаючи про проросійські настрої у Придністров’ї, використала 14-ту армію, щоб розвести ворогуючі сторони. Російські війська припинили кровопролиття, але залишилися на придністровській території. В 1995 р. Снєгур домігся підписання угоди з Росією про їх виведення з території молдовської держави, а в 1997 р. за посередництва Росії і України було підписано угоду стосовно Придністров’я. Молдова зберегла територіальну єдність.

 

            Спільно з придністровцями проти входження до складу Румунії виступила одна з етнічних груп Молдови – гагаузи. Цей невеликий народ поділений державними кордонами між Молдовою та Україною. За часів існування Союзу такий поділ не заважав йому. Опинившись у різних незалежних державах, гагаузи побоюються за свою національну цілісність і тому розпочали рух за автономію на території Молдови.

 

            Припинення етнічного протистояння не зупинило політичної боротьби всередині керівництва Молдови. Під час нових президентських виборів Снєгур зазнав поразки і новим президентом став Петру Лучинський. У лютому 1999 р. в країні вибухнула політична криза, яка посилила вплив лівих сил, особливо комуністів. На чергових президентських виборах перемогу здобув їх лідер Володимир Воронін. Прихід до влади для комуністів виявився відносно легким, проте питання, які потрібно було їм розв`язувати виявились занадто складними. Крім економічних негараздів, найбільш болючим для країни є проблема Придністров`я. У вирішенні цієї проблеми міжнародним посередником виступає ОБСЄ, країнами–гарантами – Україна та Росія. Переговорний процес, що триває вже декілька років впирається у питання устрою держави. Лідери МПР виступають за федеративний устрій держави, лідери Молдови це заперечують, наполягаючи на унітарному устрої.

 

            У 2003 р. в процес врегулювання Придністровської проблеми втрутились США і ЄС. Заборонили в`їзд на свою територію 17 представників Придністров`я. Посилився тиск на Росію, щоб прискорила виведення частин 14 Армії.

 

            На весні 2004 р. у Молдові знову активізувалося політичне життя, пов`язане з наближенням нових виборів. Прикметною ознакою стало об`єднання майже всіх антикомуністичних сил.

 

8. Узбекистан

 

            Узбекистан як і інші союзні республіки отримав незалежність у 1991 р. Серед новоутворених країн Середньої Азії Узбекистан займає ключову позицію завдяки своїм природним ресурсам і розвинутому аграрному сектору. При здобутті незалежності країна уникнула потрясінь і громадянської війни. При владі опинився колишній компартійний лідер Каримов, який відразу перемінив своє ім`я на “Іслам”. 85% населення сповідують іслам. Узбекистан формально багатопартійна країна. Поряд з правлячою Демократичною партією (колишня комуністична) існують і інші. Особливе місце серед них займає Ісламський Рух Узбекистану, який правлячий режим фактично загнав у підпілля.

 

            І.Каримов для розвитку країни обрав стратегію поєднання з одного боку – прозахідної орієнтації, з іншого світський авторитарний режим. Але така стратегія не дала позитивного результату для простих громадян, більшість з яких живуть на межі бідності. Більшість національного багатства була просто розбазарена. Це стало хорошим підґрунтям для ісламського екстремістського руху на чолі якого став ІРУ. У 1999 р. сталися вибухи у Ташкенті, на територію країни вторглися партизанські загони ісламістів. Теж повторилося і в 2000 р. Хоча партизанський рух вдалося придушити, ситуація залишається складною. Режим набув ще більш авторитарного характеру. У 2001 р. Узбекистан підтримав США в антитерористичній операції в Афганістані, надавши США воєнні бази. Це дало нового імпульсу ісламістам, які стали звинувачувати Каримова, що він «американська маріонетка» У 2004 р. відбулось нове загострення ситуації, прогриміли нові вибухи.

 

9. Туркменістан

 

            Найбільш жорсткий режим після здобуття незалежності серед країн СНД встановився в Туркменістані. Колишній компартійний лідер Сапармурад Ніязов під оболонкою незалежності зберіг старі тоталітарні порядки, залучаючи на допомогу іслам та мусульманське духовенство. Так, Ніязов був проголошений Туркменбаші (батько туркмен), а також пожиттєвим президентом (1999 р.). Економічним підґрунтям режиму особистої влади стали значні природні багатства країни, зокрема поклади газу та нафти. Ще одним багатством країни є бавовна. Величезні суми витрачаються на будівництво палаців і возвеличення ім`я Туркменбаші.

 

 

 

Цікаво знати

 

            Ім`я президента Ніязова увічнене у назві міста, двох районів, корабля, академії сільгоспнаук, у назвах вулиць, шкіл, колгоспів (більше тисячі). У центрі Ашгабата була збудована 60-метрова Арка Нейтралітету, 12 метрів якої припадають на позолочену фігуру президента. Арка один раз на добу повністю обертається довкола своєї осі. Він є доктором політичних і економічних наук, академіком Академії наук. Його портрет зображено на національній грошовій одиниці – манату. Його чеканний профіль міститься на монетах. Також Ніязов очолює виконавчу і законодавчу владу, є генералом армії. Глава туркменських мусульман назвав його майже «намісником Аллаха». Навіть була спроба подати його кандидатуру на отримання звання Нобелівського лауреата.

 

 

 

            Проте Ніязов не забуває, що без підтримки народу влада може вислизнути з його рук. Ніязов заявив, що перетворить країну на азіатську Швейцарію. Чотиримільйонному населенню було даровано багато благ: воно було звільнено від сплати за навчання, газ, електроенергію та воду.

 

У середині країни опозиції майже не існує. А та що існувала, або заарештована, або ж була змушена іммігрувати.

 

10. Казахстан

 

            Після отримання незалежності Казахстан опинився у складному становищі: країна не мала якихось державотворчих традицій, казахи складають лише 40% республіки і на країну сильний тиск здійснює Москва. Крім того країна не має прямого виходу до Світового океану, що значно ускладнює її економічні відносини з іншим світом. Проте країна має і цілий ряд позитивних факторів: значні поклади природних ресурсів (нафта, руди тощо), розвинуте сільське господарство і промисловість.

 

Керівником незалежного Казахстану став колишній компартійний лідер Нурсултан Назарбаєв. Попервах Казахстан приймав участь майже у всіх інтеграційних починаннях Росії, яка намагалась зберегти свій вплив на просторах СНД, але вже скоро керівництво країни усвідомило власні державні інтереси і почало активно їх відстоювати. До серйозних зіткнень з Росією призвели проблеми кордонів, транспортування казахської нафти тощо.

 

            Відсутність демократичних традицій, дало змогу Н.Назарбаєву зміцнити свою одноосібну владу, закріпивши її законодавче. Для формування нової політичної еліти Назарбаєв вдався до реалізації амбіційного проекту – будівництво нової столиці країни – Астани.

 

11. Киргизія

 

            Киргизії главою держави став представник демократичних сил академік Аскар Акаєв. У своїй внутрішній політиці він намагався реалізувати курс на проведення ринкових реформ, а в зовнішній взяв курс на зближення з Заходом та США. У середині СНД проводить курс на дистанціонування від Росії. Проте, як і в інших колишніх союзних республіках, реформи здійснювалися шляхом спроб і помилок. Це призвело до падіння життєвого рівня переважної частини населення і зростання невдоволення. Для утримання влади А.Акаєв став вдаватися до антидемократичних дій.

 

12. Білорусь

 

            Після отримання незалежності Білорусь опинилась у складному економічному становищі. Економіка країни, тісно зав`язана на постачальниках з інших союзних республіках, виконувала роль збирального цеху. Майже не маючи значних економічних ресурсів, вона опинилась перед загрозою повного економічного краху. До того ж керівництво республіки  виявило повну некомпетентність у проведенні ринкових реформ. У такій ситуації уміло використовуючи демагогію і граючи на ностальгійних почуттях за СРСР, до влади в країні приходить О. Лукашенко. Доступившись до влади, він фактично встановив у країні одноосібну владу, придушивши будь-яку опозицію. Для завоювання симпатій населення було збережено значну частину соціальних гарантій радянських часів, збережено значний державний сектор. Приватизація проведена лише частково, приватний сектор складає незначну частину в економіці країни. Завдяки таким діям вдалося втримати процес розвалу економіки, уникнути масового безробіття. Для утримання підприємств у робочому стані, Лукашенко вміло зіграв на демагогічних заявах про інтеграцію з Росією. Виступав з антизахідними, антидемократичними заявами. Російське керівництво, прагнучи втримати Білорусію під своїм контролем, йшло на значні поступки в економічній галузі: були зняті митні кордони, що дало доступ білоруським товарам на російський ринок; Натомість для Білорусії російські газ і нафта відпускалися за значно меншими цінами, ніж іншим тощо. Проте, коли постало питання про реальну інтеграцію, білорусько-російські відносини стали загострюватися.

 

 13. Литва, Латвія, Естонія

 

            Найчастіше ці три держави об`єднують єдиною назвою – країни Прибалтики. Проте ці країни мають різну історичну долю, заселені різними народами, які різняться мовою та культурою. Об`єднуючим для них є те, що у складі СРСР вони дещо відрізнялися від решту території Союзу і в населення були сильні прагнення до незалежності, свавільно розтоптаної Сталіним. Тому під час перебудови саме у цих країнах розгорнувся масовий рух за незалежність. Саме вони першими вийшли зі складу Союзу.

 

            Після відновлення незалежності країни Прибалтики взяли курс на побудову демократичного суспільства, інтеграцію до євроатлантичних структур. Завдяки науково обґрунтованим економічним реформам було швидко подолано економічну кризу, були створені передумови для забезпечення стабільного економічного зростання і досягнення європейського рівня розвитку. Найскладнішою проблемою для країн Прибалтики стало російськомовне населення, яке попервах не бажало миритися з новими реаліями. Спираючись на Росію, воно виступало проти жорстких законів про громадянство у цих республіках, проти мовної політики тощо.

 

            Не оминули республіки і політичні баталії. Найгучніший політичний скандал спалахнув у 2003-2004 рр. у Литві, який призвів до імпічменту президента республіки.

 

            Успіхи у здійсненні реформ дали змогу країнам Прибалтики претендувати на вступ до ЄС, що відбулося у 2004 р.

 

 

Підсумки

 

            Доля країн, що постали на теренах колишнього СРСР, у 1991-2004 рр. складалася по різному. Так країни Балтії зуміли провести вдалі економічні і політичні реформи і в 2004 р. стали членами ЄС, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Росія, Таджикистан, Молдова пережили війни і збройні конфлікти. Решту країн СНД, хоча і уникнули збройного протистояння, не уникнули гострої боротьби між прихильниками демократії і авторитарних методів правління. Стійкою стало прагнення деяких державних керівників утвердити одноосібну владу. Так, це вдалося здійснити в Туркменістані, Білорусії, Казахстані, Киргизії, Узбекистані. В Азербайджані навіть вдалося передати владу від батька до сина.

 

 

 

Запитання і завдання:

 

1.    З якою метою було створено СНД? Чи відіграла вона ту роль, яка на неї покладалася?

 

2.    Чим були зумовлені міждержавні і внутрішні збройні конфлікти у багатьох країнах СНД?

 

3.    Охарактеризуйте економічний розвиток Російської Федерації після здобуття незалежності.

 

4.    Які причини політичної кризи в Росії у 1993 р.? Як вона була розв`язана?

 

5.    У чому суть чеченської проблеми? Який її вплив на розвиток Росії?

 

6.    Чим завершилась вірмено-азербайджанська війна? Чому було досягнуто саме такого результату?

 

7.    За новітню історію незалежної Грузії там неодноразово спалахували громадянські війни, які призвели до фактичного розпаду країни і зубожіння населення. Що зумовило саме такий шлях Грузії?

 

8.    Яка роль «революції троянд» у новітній історії Грузії?

 

9.    Охарактеризуйте розвиток новоутворених держав Середньої Азії.

 

10. Складіть порівняльну таблицю: «Розвиток країн СНД і Балтії»

 

 

Країни СНД

 

і Балтії 

Основні риси

 

Економічного розвитку 

Політичного розвитку

 

Азербайджан 

  

 

 

Білорусь 

  

 

 

Вірменія 

  

 

 

Грузія 

  

 

 

Казахстан 

  

 

 

Киргизія 

  

 

 

Туркменістан 

  

 

 

Таджикистан 

  

 

 

Молдова 

  

 

 

Узбекистан 

  

 

 

Україна 

  

 

 

Росія 

  

 

 

Латвія 

  

 

 

Литва 

  

 

 

Естонія