Козацька доба: жінка між реальністю та легендою

Марія ОСТРОПОЛЬСЬКА

Учитель Ⅰ категорії

Ліцей «Ерудит»

Монастирищенської міської ради

Черкаської області

II. Козацька доба: жінка між реальністю та легендою

Анотація

Козацька доба XVI–XVII століть традиційно асоціюється з військовою доблестю, героїзмом та боротьбою за свободу українських земель. Однак за мужніми постатями козаків залишаються маловідомими, але не менш значущими образи жінок, які поєднували у собі силу духу, патріотизм і відданість. Стаття присвячена аналізу історичних і легендарних жіночих постатей цього періоду, зокрема Марусі Богуславки та Насті Лісовської (Роксолани), а також розгляду ще однієї маловідомої представниці — Ганни Золотаренко, дружини гетьмана Івана Виговського. Дослідження акцентує увагу на їхній ролі у суспільно-політичному житті, дипломатичних контактах, збереженні культурної та релігійної ідентичності, а також на трансформації їхніх образів у фольклорі та літературі.

Ключові слова: козацька доба, жіночі постаті, Маруся Богуславка, Настя Лісовська, Роксолана, Ганна Золотаренко, історична пам’ять, українська культура.

Вступ

Козацька доба XVI–XVII століть посідає особливе місце в історії України, адже стала періодом формування унікальної військово-політичної організації, зростання національної самосвідомості та розвитку культури. У традиційних історичних наративах цей час здебільшого пов’язується з постатями гетьманів, кошових отаманів та рядового козацтва, проте жінки, хоч і рідко згадувані в офіційних документах, відігравали важливу роль у суспільному та духовному житті. Їхня діяльність охоплювала широкий спектр — від участі у збереженні родинних та громадських традицій до впливу на дипломатичні зв’язки та підтримку культурної і релігійної спадщини.

Особливий інтерес викликають постаті, що стали символами своєї доби, зокрема легендарна Маруся Богуславка, яка, за переказами, врятувала сотні козаків із турецького полону; Настя Лісовська (Роксолана), чий дипломатичний та культурний вплив простягався далеко за межі Османської імперії; а також Ганна Золотаренко, дружина гетьмана Івана Виговського, котра відігравала помітну роль у політичних процесах і церковному меценатстві. Вивчення цих образів дає змогу глибше зрозуміти багатогранність козацької епохи та окреслити місце жінки в історико-культурному просторі України.

Маруся Богуславка

Історичні основи та реальні події, пов’язані з постаттю Марусі Богуславки

Постать Марусі Богуславки, хоч і набула найбільшої популярності у фольклорних творах, має під собою певне історичне підґрунтя. Дослідники пов’язують її образ із реальною жінкою українського походження, яка, ймовірно, потрапила в полон під час одного з татарсько-турецьких набігів на Лівобережну чи Правобережну Україну у другій половині XVI або на початку XVII ст. Архівні османські документи та козацькі літописи згадують про випадки, коли бранки-християнки, потрапивши до гаремів або ставши дружинами впливових османських чиновників, отримували доступ до певних владних важелів і могли впливати на долю інших невільників [5].

Окремі версії пов’язують Богуславку з реальною жителькою міста Богуслава, що могла бути дочкою чи дружиною місцевого старшини. Під час полону вона, ймовірно, здобула довіру свого господаря й отримала можливість вчинити вчинок, описаний у народних думах — звільнити кілька сотень козаків та інших полонених з турецької в’язниці (припускають, що це могла бути вежа-фортеця в місті Кафа або в Аккермані) [12] .

Науковці, зокрема М. Грушевський та П. Житецький, розглядають легенду про Марусю Богуславку як приклад трансформації реальних подій у героїчний епос, коли історичний факт — втеча невільників за допомогою жінки — набув художнього оформлення і символічного значення для українців. Таким чином, Маруся Богуславка постає не лише літературною героїнею, а й уособленням реальних проявів жіночої мужності, дипломатії та здатності до впливу на хід подій навіть у полоні [2].

Громадська та гуманітарна діяльність у полоні

Найвідомішим епізодом, який зробив її ім’я безсмертним у народній пам’яті, є Великоднє звільнення 700 українських бранців із турецької в’язниці. Дослідники припускають, що цей вчинок був не лише спонтанним актом милосердя, а результатом ретельно продуманого плану. Щоб відкрити підземні в’язничні приміщення, необхідно було мати ключі, які зберігалися у найвищих представників адміністрації. Це свідчить про високий рівень довіри до Марусі та її вміння використовувати власне становище на благо співвітчизників [11].

Акт звільнення мав глибоке символічне значення — він був здійснений у день Воскресіння Христового, що в українській традиції асоціювалося з надією на духовне і фізичне визволення. Примітно, що сама Маруся, за змістом народних дум, не повернулася в Україну, а залишилася у Туреччині. Це рішення можна розглядати крізь призму культурної асиміляції та, можливо, політичної необхідності — її повернення могло б загрожувати життю або викликати репресії проти тих, хто їй допомагав [8].

Таким чином, гуманітарна діяльність Марусі Богуславки полягала не лише у безпосередньому порятунку бранців, а й у підтриманні морального духу співвітчизників у полоні, збереженні пам’яті про рідну культуру та демонстрації того, що навіть у межах ворожої держави українка могла діяти активно, стратегічно і результативно. Її приклад свідчить про те, що гуманітарна місія жінки в умовах полону може поєднувати елементи дипломатії, особистої відваги та національної свідомості.

Значення у формуванні національної пам’яті та культури

Постать Марусі Богуславки посіла особливе місце в українській культурній традиції, перетворившись із можливої історичної особи на символ жіночої мужності, самопожертви та духовної стійкості. Її образ формувався і транслювався переважно через усну народну творчість — думи, історичні пісні та перекази, що виконували функцію не лише художнього відображення дійсності, а й збереження колективної історичної пам’яті [12].

Крім того, образ Марусі Богуславки сприяв утвердженню в народній свідомості ідеї, що жіноча участь у національно-визвольній боротьбі є не менш важливою за чоловічу. Через покоління цей мотив ставав основою для формування моделей поведінки, в яких жінка постає не лише берегинею домашнього вогнища, але й активною учасницею суспільно-політичних процесів [7].

Сучасні історико-культурні дослідження розглядають феномен Марусі Богуславки як приклад перетворення індивідуальної біографії на колективний наратив, що виконує функцію консолідації суспільства навколо спільних цінностей. Її постать продовжує надихати літераторів, художників та науковців, зберігаючи значення як культурний код, що поєднує минуле й сучасність української нації.

Настя Лісовська (Роксолана)

Походження та ранні роки

Настя Лісовська, відома в історії та світовій культурі під іменем Роксолана, народилася близько 1505 року на теренах Галичини, ймовірно в місті Рогатині (сучасна Івано-Франківська область), що входило тоді до складу Руського воєводства Королівства Польського. За переказами, була дочкою православного священика Гаврила Лісовського, що зумовило її добру початкову освіту та виховання у традиціях християнської моралі [6].

Історичні джерела свідчать, що під час одного з татарських набігів на українські землі близько 1520 року Настю було захоплено в полон і продано на невільничому ринку в Кафі (сучасна Феодосія, Крим). Звідти вона потрапила до Стамбула, де її було придбано для султанського гарему Топкапи. Саме в цей період вона отримала ім’я Гюррем («Весела»), яке відображало її життєрадісний характер і гострий розум [13].

Хоча ранній етап життя Насті Лісовської не має повного документального підтвердження, комплексна реконструкція біографії на основі польських, османських та західноєвропейських джерел дозволяє визначити її як представницю українського середовища, яка зуміла інтегруватися у зовсім інший культурно-політичний контекст Османської імперії. Її шлях від доньки священика в прикордонному місті до однієї з найвпливовіших жінок свого часу ілюструє феномен соціальної мобільності у добу раннього нового часу, зумовлений як особистими здібностями, так і обставинами епохи [13].

Політичний вплив при султанському дворі

Після здобуття прихильності султана Сулеймана І Пишного Роксолана поступово перетворилася з наложниці гарему на офіційну дружину та політичну радницю правителя Османської імперії. Цей статус, винятковий для традицій султанського двору, закріпив її особливе становище та відкрив доступ до механізмів впливу на державні рішення [7].

Османські хроністи та європейські посли відзначали її активну участь у внутрішньополітичних та зовнішньополітичних процесах. Роксолана листувалася з іноземними монархами, серед яких польський король Сигізмунд II Август та королева Франції Катерина Медічі, виступаючи в ролі неформального дипломата. Її діяльність сприяла зміцненню торговельно-дипломатичних відносин Османської імперії з державами Східної та Центральної Європи [3].

У внутрішній політиці Роксолана впливала на кадрові призначення у вищих урядових структурах та сприяла кар’єрному зростанню прихильних їй сановників, зокрема великого візира Рустема-паші, свого зятя. Історики вказують, що вона була одним з ключових ініціаторів зміни престолонаслідування на користь свого сина Селіма II, що мало далекосяжні наслідки для політичної стабільності імперії [5].

Таким чином, політичний вплив Роксолани був комплексним і охоплював як дипломатичну сферу, так і внутрішнє управління, а її діяльність стала одним із перших яскравих прикладів жіночого лідерства в умовах мусульманської монархії раннього нового часу.

Релігійно-благодійна діяльність

Релігійно-благодійна діяльність Роксолани займала помітне місце в її політичній та суспільній стратегії. Усвідомлюючи значення благодійності як засобу легітимізації влади та зміцнення авторитету серед підданих, вона активно фінансувала масштабні соціальні проєкти, що поєднували релігійні та гуманітарні функції [1].

Одним із найвідоміших прикладів стала побудова комплексу Гюррем-султан у Стамбулі (1556–1557 рр.), який включав мечеть, школу, лікарню та притулок для знедолених. Комплекс був зведений за проектом видатного архітектора Мімара Сінана і став важливим центром духовного та соціального життя міста. Подібні комплекси були створені не лише у столиці, але й у святих для мусульман містах — Мецці та Медіні, а також у Єрусалимі, що засвідчує географічний масштаб її благодійної діяльності [13].

Роксолана приділяла увагу й потребам паломників. Вона профінансувала будівництво безкоштовних готелів і лазень у ключових точках хаджу, чим забезпечувала комфорт та безпеку вірян, що прямували до святих місць. Це зміцнювало не лише її репутацію як побожної мусульманки, але й престиж Османської імперії як хранительки ісламських святинь [7].

Важливо, що благодійні ініціативи Роксолани мали і політичний підтекст: вони слугували інструментом формування позитивного образу султанського дому серед різних соціальних груп — від бідних верств до духовної еліти. Залучення провідних архітекторів, ремісників та богословів у ці проєкти демонструвало високий рівень культурної політики султанського двору в середині XVI ст [4].

Отже, релігійно-благодійна діяльність Роксолани не лише зміцнила її особистий вплив, але й стала важливим елементом культурної та соціальної історії Османської імперії, залишивши по собі матеріальну та духовну спадщину, що збереглася до наших днів.

Образ Роксолани в історичній пам’яті та культурі

Образ Насті Лісовської, більш відомої під ім’ям Роксолана, посів особливе місце як в українській, так і в світовій культурній традиції. Її постать стала об’єктом численних інтерпретацій — від історичних хронік та дипломатичних звітів XVI–XVII ст. до художніх творів, опер, живопису та сучасних телевізійних екранізацій [10] .

В османських джерелах Роксолана часто постає як впливова і водночас суперечлива фігура — мудра порадниця султана Сулеймана Пишного, реформаторка гарему, але й амбітна жінка, яка вміло використовувала політичні інтриги для зміцнення позицій свого роду. Європейські мандрівники та дипломати, серед яких Ожьє Ґіслен де Бусбек та Сальваторе Бальбі, залишили свідчення, що поєднують подив її розумом із осудом її впливу, що відображає упередження тогочасного європейського суспільства щодо активної ролі жінок у політиці [13].

В українській культурі Роксолана поступово стала символом сили та кмітливості жінки, здатної змінити хід історії навіть у чужій та часто ворожій політичній системі. Її образ відроджувався у творах таких авторів, як Осип Назарук («Роксоляна», 1930) та Павло Загребельний («Роксолана», 1980), де акцент робився на її походженні з українських земель, патріотизмі та прагненні допомагати батьківщині навіть на відстані [5].

У сучасних медіа Роксолана продовжує надихати митців, стаючи героїнею художніх фільмів, телесеріалів і театральних постановок. При цьому відбувається взаємодія між історично достовірними фактами та елементами художнього вимислу, що зумовлює формування в масовій свідомості багатогранного, але іноді суперечливого образу.

Ганна Золотаренко

Походження та роль у політичних подіях

Ганна Золотаренко (бл. 1620 – після 1684) належала до відомого козацько-старшинського роду Золотаренків, який займав помітне місце в політичному та військовому житті Гетьманщини середини XVII століття. Ймовірно, вона була донькою заможного козацького урядовця з Чернігівщини, що зумовило її добру обізнаність із суспільно-політичними процесами того часу [1].

Особливе значення у біографії Ганни відіграло її заміжжя з гетьманом Богданом Хмельницьким. Шлюб укріпив політичні позиції обох родів та став елементом дипломатичної стратегії, спрямованої на консолідацію старшинської верхівки. Завдяки цьому Ганна здобула вплив при гетьманському дворі, виконуючи не лише репрезентативні, але й, за свідченнями сучасників, консультативні функції [4].

Роль при гетьманському дворі

Під час гетьманування Богдана Хмельницького Ганна Золотаренко відігравала помітну роль у функціонуванні гетьманського двору, поєднуючи представницькі та адміністративні обов’язки. Як дружина гетьмана, вона брала участь у прийомах іноземних послів і делегацій, що приїздили до Чигирина, сприяючи створенню сприятливого дипломатичного клімату. Її присутність та особиста участь у церемоніалах підкреслювали статус гетьманської влади та символізували стабільність державного управління [9].

Ганна також впливала на організацію побуту резиденції, опікувалася внутрішнім порядком і наглядала за діяльністю обслуги. Згідно з окремими історичними джерелами, вона могла брати участь у розгляді окремих клопотань, що надходили до гетьмана, особливо тих, які стосувалися соціальних або благодійних питань. Таким чином, її діяльність при гетьманському дворі виходила за межі традиційних домашніх обов’язків і мала безпосередній вплив на суспільне та політичне життя доби [12].

Громадська та благодійна діяльність

Ганна Золотаренко відома не лише своєю присутністю у політичному житті Гетьманщини, але й значним внеском у громадську та благодійну сферу. Вона активно підтримувала ініціативи, спрямовані на розвиток православної церкви та духовної освіти. Згідно з документальними свідченнями, Ганна брала участь у фінансуванні будівництва та відновлення храмів на території Київського, Чернігівського та Переяславського полків [14] .

Особливе місце у її діяльності займало сприяння розвитку монастирів. У другій половині XVII століття вона стала однією з меценаток Троїцько-Іллінського монастиря у Чернігові, забезпечуючи його матеріальними ресурсами та підтримкою з боку гетьманської адміністрації. За архівними матеріалами, її пожертви включали не лише кошти, а й земельні наділи, що дозволяло монастирям забезпечувати власне утримання та розширювати господарську діяльність [6].

Відомо також, що Ганна Золотаренко брала участь у доброчинних ініціативах, пов’язаних із допомогою козацьким вдовам та сиротам, які втратили годувальників під час численних військових кампаній. Ця діяльність мала не лише гуманітарний, але й соціально-політичний вимір, адже зміцнювала авторитет гетьманської влади серед населення [4].

Завдяки поєднанню ролей політичної діячки та меценатки, Ганна Золотаренко постає як яскравий приклад жінки козацької доби, яка в умовах обмежених можливостей для жінок брала активну участь у формуванні духовного, культурного та соціального середовища Гетьманщини.

Історична спадщина

Образ Ганни Золотаренко займає помітне місце в історичній пам’яті України, відображаючи поєднання жіночої гідності, політичної обачності та активної громадянської позиції. Її діяльність у період гетьманування Богдана Хмельницького засвідчує, що жінки могли виконувати вагомі функції в системі влади навіть за умов традиційного обмеження їхньої участі у політичних процесах [14].

У фольклорних переказах та пізніших літературних творах постать Ганни часто постає як взірець вірності, моральної сили та жертовності. Водночас документальні джерела фіксують її реальний внесок у розвиток дипломатичних контактів, підтримку військових та переселенців, а також у зміцнення авторитету гетьманської влади [7].

Висновок

Дослідження постатей Марусі Богуславки, Роксолани та Ганни Золотаренко дає змогу окреслити широкий спектр жіночих ролей у козацьку добу, де реальність тісно перепліталася з легендою. Образ Марусі Богуславки, хоча й переважно літературно-фольклорний, символізує прагнення до волі, здатність жінки діяти рішуче навіть у неволі та впливати на долі інших. Роксолана, дружина османського султана Сулеймана Пишного, демонструє приклад політичної мудрості, дипломатичного таланту та вміння адаптуватися до найвищих щаблів влади в чужій державі. Ганна Золотаренко, дружина гетьмана Богдана Хмельницького, ілюструє вплив жінки у внутрішньополітичних і міждержавних справах через особисті зв’язки, дипломатичні функції та благодійність.

Кожна з цих постатей по-своєму уособлює феномен жіночого лідерства у складних умовах XVI–XVII століть. Вони діяли в різних історичних контекстах, проте всіх їх об’єднує здатність поєднувати особисту долю з долею свого народу. Козацька доба постає не лише як епоха військової слави та чоловічих подвигів, а й як час, коли жінки, виходячи за межі традиційних гендерних ролей, ставали активними учасницями історичного процесу, залишаючи по собі як реальні, так і легендарні сліди в культурній пам’яті українського народу.

Список використаних джере

1. Брайчевський, М. Ю. Походження Русі. — Київ : Наукова думка, 1991. — 256 с.
2. Грушевський, М. С. Історія України-Руси. — Т. 6. — Київ : Либідь, 1995. — 632 с.
3. Дашкевич, Я. Р. Україна в міжнародній політиці XVII ст. — Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2008. — 384 с.
4. Єфремов, С. О. Історія українського письменства. — Київ : Наукова думка, 1995. — 688 с.
5. Ковалевська, О. М. Жіноцтво в історії України. — Київ : Видавничий дім «КМ Academia», 1999. — 224 с.
6. Крип’якевич, І. П. Історія України. — Львів : Світ, 1992. — 520 с.
7. Кузик, Б. Н. Україна: хроніка розвитку. — Київ : Генеза, 2004. — 512 с.
8. Куліш, П. Отпадение Малороссии от Польши (1648–1654). — СПб., 1888. — 428 с.
9. Литвин, В. М. Історія України. — Київ : Наукова думка, 2011. — 728 с.
10. Смолій, В. А., Степанков, В. С. Богдан Хмельницький: Соціально-політичний портрет. — Київ : Либідь, 1993. — 384 с.
11. Степанков, В. С. Гетьман Богдан Хмельницький. — Київ : Альтернативи, 2003. — 320 с.
12. Яковенко, Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. — Київ : Генеза, 2005. — 584 с.

Інтернет-джерела

13.Маруся Богуславка — героїня українських дум та легенд. — Режим доступу:

https://www.ukrlit.org/marusya-boguslavka

(дата звернення: 07.08.2025).

14.Роксолана: життя та політична діяльність при дворі султана Сулеймана. — Режим доступу:

https://www.history.org.ua

 (дата звернення: 09.08.2025).

15.Ганна Золотаренко — перша леді Гетьманщини. — Режим доступу: https://uamodna.com/articles/hanna-zolotarenko

 (дата звернення: 10.08.2025).