Козацтво на території Одеської області
ОДЕСЬКА ОБЛАСТЬ
Комунальний заклад «Сербівська гімназія»
Кодимської міської ради Подільського району
Одеської області
Всеукраїнська краєзнавча експедиція учнівської молоді
«Моя Батьківщина – Україна»
Напрям «Козацькому роду нема переводу»
«Козацтво на території Одеської області»
2025 рік
ПОШУКОВА ГРУПА:
- Когут Марина Сергіївна – 8 клас, Сербівська гімназія
- Свистун Анастасія Сергіївна – 8 клас, Сербівська гімназія
- Білоконь Катерина Сергіївна – клас, Сербівська гімназія
КЕРІВНИК :
Білоконь Інна Дмитрівна – вчитель історії Сербівської гімназії
Тел. О984484711
ЗМІСТ
- ЗМІСТ…………………………………………………………………….....3
- ВСТУП ……………………………………………………………………...4
- Розділ 1. Одеса козацька……………………………………..…...…7
- Розділ 2. Діяльність козаків у Подільському районі ………………11
- Розділ 3. Зв’язок Кодимщини та села Серби з козацтвом…………13
- ВИСНОВКИ ………………………………………………………………………16
- СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………………….17
- Додаток 1…………………………………..………………………………..18
- Додаток 2…………………………………………………………………… 19
- Додаток 3…………………………………………………………………… 20
- Додаток 4…………………………………………………………………….21
- Додаток 5…………………………………………………………………….22
- Додаток 6…………………………………………………………………….23
- Додаток 7…………………………………………………………………….24
ВСТУП
«Непереможні козаки
Вам лине слава крізь віки,
Вам дякуєм за Україну.
Не дали впасти на коліна!»
Наталія Кіщук
Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці (1240). У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання».
Процес формування та розвитку українського народу спостерігається в XVI-XVIІІ ст., що прямо пов'язано із діяльністю козацтва.
Генеза козацтва була закономірним результатом вікової боротьби осілого землеробського населення зі степовими кочівниками в зоні так званого "Великого кордону", який розділяв європейську й азійську цивілізації.
Татарські погроми кінця XV - початку XVI ст. та активна експансія Туреччини призвели до того, що більша частина тодішньої України стала прикордонною територією, на якій перманентно велися воєнні дії .
Вперше згадується в письмових джерелах про українських козаків у "Польській хроніці" М. Бєльського, де віднаходимо свідчення, що 1489 року в складі війська князя Яна Альбрехта, сина польського короля Казимира IV, уже діяв загін українських козаків. Женучи кримську орду, що вдерлась на Південне Поділля, Альбрехт весь час тримав в авангарді козаків, які добре знали побузькі краї і провели його військо до притоки Південного Бугу Савранки. Тобто, у 80 – 90ті роки XV ст. українське козацтво вже існувало у наших краях.
У минулому Україну називали “козацька земля”, “козацька нація”. Останні півтисячоліття багато вчених, державних і політичних діячів інших країн сприймали козацтво як дивовижний винахід українського національного генія. Упродовж століть козаки були наймогутнішою військово-оборонною і духовною силою, яка звитяжно боролася із загарбницькою політикою сусідніх держав, їхніми мілітаристськими арміями. Під захистом козацьких збройних сил відбувалося велике Українське відродження в XVII–XVIII століттях.
Козаччина - провідна суспільна сила в боротьбі за національне визволення України. Діяльність козаків торкалася всіх сфер життя українського народу: вони боронили українські землі, освоювали південні степи, підтримували українську культуру і православну церкву, брали участь в антифеодальних виступах, зробили головний внесок у визволення України з-під влади Речі Посполитої.
Спадщина козаків впливає на патріотичне виховання, відродження бойових мистецтв, національну культуру та політичну думку, а козацький дух продовжує надихати на захист суверенітету та територіальної цілісності України.
Актуальність досліджуваної теми.
Козаччина – феноменальне явище світової історії, яке не має аналогів у інших народів. Ще з попередніх століть інші народи сприймають українців як нащадків воїнів, які відважно боронять свій рідний край від поневолювачів.. Дослідження козацтва допомагає зрозуміти, чому сучасні українці продовжують боротися за свою свободу, а також підкреслює важливість пам'яті про минулі покоління, які боролися за незалежність України. Знання історії рідного краю викликає почуття гордості за свій народ.
Слава про волелюбних, українських предків, несхитної волі славних козаків, живе і донині. Багато хто з нас і сьогодні носить козацькі прізвища та не знає про це. І сьогодні, коли йде становлення незалежної України, як ніколи актуально звучать рядки нашого гімну:
Душу й тіло ми положим за нашу свободу
І покажем, що ми, браття, козацького роду.
Враховуючи вищезазначене нами була поставлена мета дослідження – вивчення доби Козаччини в Одеській області, збереження пам’яті про героїчні подвиги козаків на Одещині.
Виходячи із мети нами визначені наступні завдання:
- визначити передумови та причини виникнення соціальної верстви – козацтва га території Одещини;
– охарактеризувати діяльність видатних козацьких отаманів на території Одещини;
- опрацювати джерельну базу та проаналізувати історіографію теми;
– дослідити роль козацтва як військово-політичної сили у захисті українських земель від турецько-татарських нападів;
– встановити час, місця та учасників битв
Об’єктом дослідження є козацька доба в історії Одеській області.
Предметом дослідження є виникнення та становлення козацтва на території Одеської області.
Головним для нас було вказати на те, що Одещина є колискою козацтва через значний внесок у його історію, а також через безпосереднє поселення козаків на цих землях, що підтверджується історичними свідченнями А дослідження визначних козацьких перемог є важливою складовою збереження історичної пам’яті українського народу.
Розділ 1. Одеса козацька
Українське козацтво за історичними свідченнями з’явилося у XV столітті і стало своєрідною «стіною, яка відокремлює культурну Європу від дикої Азії» та «твердинею проти татар та росіян». Так писав про Україну у XVIII столітті австрієць Йоган Енгель.
В Україні практично немає регіону, який так чи інакше, не був би пов’язаний з історією українського козацтва. Одещина – найбільша за територією область України – не є виключенням. (3)
Зародившись на прикордонні, козацтво поступово відкраювало від нічийного степу своєрідну буферну зону, яку починало залюднювати. Це стало поштовхом для української колонізації степів, зокрема, причорноморських.
Північ сучасної Одещини стала однією з територій формування козацтва. А решта її районів протягом століть були об’єктом козацьких походів, а пізніше — козацької колонізації. В 1516 році українські козаки під проводом хмельницького старости Предслава Лянцкоронського взяли Аккерман, захопивши там чималу здобич. «Саме тоді вперше в нас козаки з’явилися», — записав середньовічний польський хроніст. Тобто відтоді козаки стали потужною військовою силою. (Додаток 1)
Поблизу Хаджибея, на Куяльницькому та Хаджибейському лиманах козаки сіль набирали. І разом із тим — на татар нападали, — розповідає історик. — Стривожений цим кримський хан Сагіп-Гірей 1548 року скаржився польському королю на українських «соляників» — так до середини XVII століття називали чумаків. Якщо когось із татар там зустрічають — убивають або в полон беруть. І просив повернути полоненого козаками знатного татарина.
В українській історії немає регіону, який не був би так чи інакше пов’язаний з літописом козацтва, і Одеська область не є винятком.
За словами історика, у документах XVI-XVII століть є безліч відомостей про напади козацьких ватаг на татарські кочовища і турецькі фортеці, розташовані на землях сучасної Одещини. І герой однієї з найстаріших народних пісень «Дума про козака Голоту» задирає ворогів, роз’їжджаючи «на кілійському полі» — тобто поблизу міста і турецької фортеці Кілії. (Додаток 4)
Так українські «степові лицарі» мстилися «басурманам» за їхні спустошливі набіги на українські землі (4).
В 1672 році І.Сірко взяв в полон на Куяльниках мурзу білгородських татар Тананбета. Цей мурза із своїм військом та іншими татарськими ордами
допомагав гетьману Петру Дорошенкові, а потім, коли кримські татари
повернулись за Перекоп “він Тананбет мурза з білгородською ордою пішов
шляхом до Білгороду, і як вони були між Дністра та Дніпра на річці Куяльник, і
в тому місці Іван Сірко з козаками взяв його в полон три місяці тому, й з ним
взято в полон білгородської орди татар 3 чоловіки”. Так повідомляв 21-го травня 1672 року до Москви князь Ромадановський. (8)
Як відомо, сьогодні Одеська область включає в себе землі трьох історичних українських земель. Північні райони області – частина історичного Східного Поділля – земель, що були колонізовані українцями від часів раннього середньовіччя. Центральна частина області – степи Херсонщини, з турецькими й татарськими містами Хаджибей (Одеса),Аджидер (Овідіополь), Балта та землі Едисанської орди до 1791 р. перебували під владою Османської імперії. Південна частина області – Південна Бессарабія або Буджак, де розташовувалися міста-фортеці Акерман (Білгород-Дністровський), Килія, Ізмаїл,й кочувала Буджацька (Білгородська) орда були під турецькою владою до 1812 р. Якщо Північ сучасної Одещини – землі Східного Поділля – були однією з територій формування козацтва, то решта території Одеської області протягом століть була об’єктом козацьких походів, а пізніше – козацької колонізації. Досвід формування української національної ідеї і боротьби за державність у козацьку добу став важливим чинником у здобутті та захисті нашої суверенності і сьогодні. Світ шанує відважних, тих, хто знає, за що і за кого бореться. Таких, якими були козаки в усі часи. Тому важливо пам’ятати, що окремі козацькі ватажки мали безпосереднє відношення до рідного краю.
Перші письмові згадки про українських козаків в районі Качібея належать до першої половини ХVІ ст. Це містечко безперечно було одним з традиційних
об’єктів перших козацьких походів. Адже межиріччя Південного Бугу та Дністра являло собою один з найближчих від місць базування козаків та найменш захищених від їхніх нападів теренів турецько-татарських володінь.
“Козаки були учасниками тих походів, які організовували підприємливі
“старости” (губернатори) в глибину татарських володінь, до мурів Дашева, або
Аджибека (вочевидь відомого нам Хаджибея) та Барабої – біля сучасної Одеси”– писав відомий одеський історик Євген Загоровський. Проте, як відомо, І.Сірко неодноразово бував неподалік від Хаджибея, зокрема, біля Куяльників. Наприклад, 23 жовтня 1665 року переяславський полковник Д.Єрмоленко писав до гетьмана, що “із Запорожжя отаман кошовий (І.Сірко. – Т.Г.) й Хитрой та Косагов, і все військо з табором та з піхотою і з спорядженням пішли в поля на Куяльники…”, щоб дати відсіч татарам за їх набіг на Україну.Того ж 1672 року І.Сірко взяв в полон на Куяльниках мурзу білгородських татар Тананбета. Цей мурза із своїм військом та іншими татарськими ордами допомагав гетьману Петру Дорошенкові, а потім, коли кримські татари повернулись за Перекоп “він Тананбет мурза з білгородською ордою пішов шляхом до Білгороду, і як вони були між Дністра та Дніпра на річці Куяльник, і в тому місці Іван Сірко з козаками взяв його в полон три місяці тому, й з ним взято в полон білгородської орди татар 3 чоловіки”. Так повідомляв 21-го травня 1672 року до Москви князь Ромадановський. Від 1734 року значні сили січовиків з’являлися в причорноморському краї переважно під час Російсько-турецьких війн. На них, здебільшого, покладалися найскладніші бойові завдання, що вимагали не лише великої відваги, але й доброї обізнаності щодо театру військових дій, тактики супротивника, а також навичок морського бою. Саме такі функції виконували запорожці під час війни 1735–1739 років.
Тоді дії регулярної російської армії у “Ханській Україні” обмежувалися теренами навколо фортець Очакова та Бендер, долин річок Південного Бугу, Савранки та Кодими. Запорожці переважно перебували у авангарді російських військ й здійснювали рейди ворожими тилами (А.Скальковський зазначав, що згідно із переказами січовиків, через цю виснажливу чотирирічну війну запорозьке “військо недорахувалося ...половини свого товариства, а решта, як висловлювалися козаки, “голодна боса й гола” повернулася в Січ”). У А.Скальковського є згадка про Семена Галицького - полковника Війська Запорозького Низового. Вранці 2 жовтня 1769 р. козаки на чолі з С.Галицьким розгромили партію з 200 турецьких вершників на шляху біля Хаджибея, а потім напали і на саме поселення. Фортецю штурмувати не стали, а спустошили передмістя та навколишні села. Інтенсивність та потужність козацьких нападів на турецькі та татарські володіння з часом зростали. Бусурманська залога у Хаджибеї вже не могла з ними впоратись. Хаджибей знаходився досить близько від головних опорних пунктів українських козаків, окрім того і соляні промисли притягували українських „степових лицарів”.Перший час турецьку залогу, очевидно, якось захищали мури Хаджибеївської фортеці. Проте незабаром від неї лишились самі руїни. Точних відомостей про тих, хто захопив та зруйнував цю фортецю, нема. Однак Олексій Маркевич та інші історики позаминулого століття не мали сумнівів, що це була “робота” українських козаків. А без міцного укріплення на терені дуже близькому до опорних баз козаків тоді не могло існувати жодне татарське чи турецьке місто.
Влітку наступного 1770 року українські козаки знов завдали відчутного удару туркам у Хаджибеї. Цього разу загін запорожців який здійснив похід нацю фортецю, налічував 7 352 козаків, що мали 15 тисяч коней. Очолив його сам кошовий отаман Січі Петро Іванович Калнишевський (1690–1803 рр.).В 1771 р. за повідомленням А. Скальковського запорожці під проводомП. Калнишевського мали “три запеклі й славетні справи з ворогом” біляОчакова та Хаджибея 24 червня, 15 вересня та 9 жовтня. У 1772 р. запорожці захопили поблизу Хаджибею у Дальнику (теперішнє с. Великий Дальник Біляївського району Одеської області) 7.000 ногайських коней.Війна завершилась у 1774 році Кучук-Кайнаржийським миром. Згіднонього Російська імперія отримала вихід до Чорного моря. Проте терени між Південним Бугом і Дністром разом із Хаджибеєм все ще лишались володіннямТуреччини. Панування “бусурман” у Хаджибеї тривало ще 15 років. Як відомо, після закінчення війни російська влада, вже не вперше,відплатила запорожцям чорною невдячністю. 5-го червня 1775 року російські війська захопили Запорозьку Січ, а маніфест Катерини ІІ від 3-го серпня того ж року санкціонував знищення колиски українського козацтва.
Доля колишніх січовиків після того склалася по-різному. Для багатьох з них вона так чи інакше була пов’язана з Хаджибеєм. Частина козаків вирішила, що краще жити під “бусурманами”, ніж під своїми підступними “братами” та вирушила до турецьких володінь.
Однак історія українського козацтва на землях сучасної Одеси на тому не закінчилася. Її продовжили славні нащадки запорожців – чорноморські та дунайські козаки.
Тим часом військова загроза з боку Туреччини зберігалася. Тому козацтво було вирішено відновити. Так 1788 року з’явилося «Військо вірних запорожців» під проводом старшин Сидора Білого, Антона Головатого і Захарія Чепіги. У 1790 році його перейменували на «Чорноморське козацьке військо». Навіть назва «запорожці» для Катерини II була нестерпною.
Під час російсько-турецької війни 1787-1791 років чорноморські козаки на чолі з кошовим отаманом Захарієм Чепігою та військовим суддею Антоном Головатим відзначилися в багатьох боях, зокрема — під час штурму Хаджибея та Ізмаїла. І Григорій Потьомкін в особистому листі до імператриці зазначав: «Наскільки корисні козаки піші, вже це доведено під Очаковом і в Ізмаїлі… А Чорноморські — безцінні». Отримавши 1790 року титул «великого гетьмана» Катеринославського і Чорноморського козацьких військ, Потьомкін надав у повне розпорядження козаків землі між Дністром і Південним Бугом. Чорноморці їх активно освоювали. Антон Головатий, наприклад, заснував тоді село Головківку — нинішнє місто Біляївка.
Після смерті Потьомкіна Катерина переселила чорноморців на Кубань. А з тих, хто переїжджати не побажав, було створено окрему козацьку команду під керівництвом осавула Федора Черненка. Саме вони з вересня 1794 року і будували Хаджибей (Одесу), — вважає Тарас Гончарук. — Для козаків було спеціально спроєктовано квартали на Пересипі і, згідно з указом Павла I від 1798 року, чимало чорноморців «уже завели в Одесі господарство і домобудівництво».
Козаки, які відмовилися переїжджати на Кубань, оселилися в цій місцевості. Займалися, здебільшого, видобутком каменю для будівництва Одеси. Зокрема, з 1837 року постачали будматеріал для зведення Потьомкінських сходів. (Додаток 6)
Козаки, що залишилась, отримала назву “нерубаї”. Тому що тих, хто лишився, царська влада змушувала розброюватись та складати присягу, що вони залишать військову справу. На згадку про цю гірку подію козаки назвали дуб – Чорна Ніч. (3)
В Одесі є найстарішим деревом вважається віковий дуб, якому понад 300 років. Його народна назва – «Чорна ніч».(Додаток 2) Легенда свідчить, що його посадили чорноморські козаки у 1792 році, коли вони переселялися на Кубань.[1]
Розділ 2. Діяльність козаків у Подільському районі
За даними літописця XVI століття Мартина Бєльського, 1489 року, під час переслідування татар, які вдерлися на Поділля, сином короля Казимира IV Яном Альбрехтом попереду литовського війська до притоки Бугу Саврана йшли козаки, що добре знали Побужжя 17 .(6)
У 1764 р. на польський престол було обрано Станіслава Августа Понятовського. Неабияку підтримку Понятовському в здобутті королівських регалій надала російська імператриця Катерина II. Такий хід подій привів до різкого обурення щодо Польщі як держави. Невдоволена шляхта зібралася в м. Барі (1768 р.) і зізвала свою конференцію (їх почали звати "конфедератами"), на якій відверто виступали проти короля. Станіслав Август та його прибічники звернулися по допомогу до Катерини II, яка направила військо під командування генерала Кречетнікова, який 5 березня, переслідуючи конфедератів, випадково перейшов р. Кодиму, а заодно і польсько-турецький кордон, та знищив і спалив турецьку слободу Балту.(Додаток 5)
В цей час вся Правобережна Україна була охоплена найбільшим у ХVIII ст. селянсько-козацьким повстанням, за яким закріпилась назва "Коліївщина" (1768-1769). Ватажок повстанців, М. Залізняк, відрядив сотню запорізьких козаків, яку очолював Василь Шило, на переслідування євреїв та поляків, що тікали з Умані в Юзефград і Балту. В результаті декількох сутичок, не розбираючись, де польська територія, а де турецька, містечки, як по лівому, так і по правому березі, було пограбовано і спалено. Франція вже давно підштовхувала Туреччину розпочати війну проти Росії. Військовий інцидент у Балті став добрим приводом для загострення ситуації. Туреччина миттєво цим скористалась і висловила претензії до Росії, хоча остання запевняла, що це сталося без її відома і вона про події в Балті нічого не знала. Не дослуховуючись до пояснень з російської сторони, Туреччина арештувала і посадила до в'язниці російського посла, на що Росія 6 жовтня 1768 р. проголосила Туреччині війну, яка продовжувалась до 1774 р. Під час війни відбувся так званий Перший розділ Польщі. У 1772 р. Річ Посполита як самостійна держава перестала існувати. Правобережні українські землі відійшли до Росії, але за польськими магнатами та шляхтою зберігались їхні володіння в Україні за умови складання присяги на вірність Російській імперії.
Лівобережні землі Надкодимщини одвічно були південною окраїною Подільської землі, образно кажучи - подолом Поділля, тому і історична доля Надкодищини тісно пов'язана з історією Подільського краю. Після Першого розділу Польщі (1772) Подільське та Брацлавське воєводства відійшли до Росії і перетворилися на області, згодом на намісництва. Протягом ХIV-ХVI ст. нижній кордон Поділля проходив по річках Кодимі і Ягорлику, за якими вже йшла подільська пустеля або татарські степи. Таким чином, образно можна висловитись, що Кодима по лівому березі була південним кордоном Поділля. А в ХVII-ХVIII ст. по р. Кодимі в межиріччі Південного Бугу і Дністра проходив історичний кордон між Україною та кочовими татарськими об'єднаннями, які були підданцями турецького султану. В прикордонних селах створювались військові загони - "міліція", в обов'язок якої входило несення дозорної служби. Люди повинні були дбати як про свою особисту безпеку, так і про безпеку держав.
Розділ 3. Зв’язок жителів Кодимщини та села Серби з козацтвом
Північні райони Одещини як в історичному, археологічному, так і в етнографічному відношенні залишаються ще маловивченими. Більше уваги дослідники звертали на околишні надчорноморські землі степового межиріччя Дністра і Південного Бугу, навколо Одеси, а також на південно-західні райони межиріччя Дністра і Дунаю.(2)
В середньовічну добу тут пролягав кордон між християнським та мусульманським світами, саме тут проходили кордони середньовічної України, по цій території пролягали магістральні торгівельні шляхи між державами Північно-Східної Європи та Сходом. Тому цікавість до історичного минулого північної Одещини є цілком виправданою.
Через Кодимщину проходив Шпаківський шлях, по якому рухалися торгові каравани. Цими шляхами і вривались татари на Україну, щоб захопити ясир.
На території сучасної Одещини є проблема локалізації місць козацьких військових операцій XVІ – XVІІІ ст., а битва р.Кодимі була досить масштабною та охоплювала значну територію. Це були часи, коли терени сучасної Одещини були мало заселеними й в історичних документах часто не могло було бути прив’язки до конкретних пунктів. Тоді ж нерідко місця військових операцій також прив’язувалися до гідрографічних об’єктів, зокрема, річок. Попри вказані складнощі в останні роки на Одещині мали місце приклади досить вдалого вшанування місць козацьких перемог пам’ятними знаками. Передусім слід згадати кам’яний хрест на честь перемоги С. Палія над татарами на річці Кодимі 1693 р., який було урочисто відкрито 27 травня 2018 р. в селі Івашків на Кодимщині. Битва С. Палія з татарською ордою на р. Кодимі («долині Кодимі») 1693 р. досить детально висвітлена в козацькому літописі С. Величка. Масштаби битви на Кодимі також були чималими. З одного боку, в ньому взяли участь кримська, ногайська та білгородська орди, з іншого – війська козаків з Правобережжя С. Палія та надіслані гетьманом Іваном Мазепою з Лівобережжя реєстровий та компанійський полки. Бій тривав два дні, під час яких війська супротивників неодноразово суттєво змінювали своє розташування (зокрема, С. Палій вночі здійснив кардинальну передислокацію своїх військ, щоб ввести в оману ворога). (1)
А. Бачинський описував перебіг подій битви 1693 р. на р. Кодимі: „В широкому степу біля річки Кодима, що слугувала кордоном між турецькими та польськими володіннями, татари зустрілися з семитисячним загоном Семена Палія. Становище козаків здавалося безвихідним. Ворог мав величезне чисельну перевагу. Відбивши перший удар татар, козаки спорудили кругове укріплення з возів, засипаних землею. Цілий день штурмували татари козацький табір, але прорватися скрізь лави його захисників не змогли. Вночі
Семен Палій наказав своїм збудувати на Кодимі греблю. Зі світанком в татарський табір хлинула вода. Розбуджені стрімкими потоками вороги в паніці почали розбігатися. Їм у тил вдарили козаки. Кримські війська зазнали цілковитої поразки й повернули до степу. Баталія ця увійшла в історію як битва на Кодимі. Поразка від відносно невеликого козацького загону справила гнітюче враження на хана. він розпорядився тимчасово припинити набіги наУкраїну ”.(Додаток 3)
Виходячи з цього, з великою ймовірністю можна стверджувати, що місце розташування пам’ятного кам’яного хреста в с. Івашків, так чи інакше, з подіями славнозвісної битви на Кодимі пов’язано. Досить вдалим є вміщення у надписі на хресті, за пропозицією декана історичного факультету ОНУ імені І.І. Мечникова В’ячеслава Кушніра, підписаної цитати з листа гетьмана І. Мазепи 1693 р.: «…на урочищі Кодимі почали вони бій… і не тільки себе оборонили, але і їх, поганців, багатьох побили й поранили» Іван Мазепа». Це сприятиме усуненню традиції протиставлення постатей І. Мазепи та С. Палія, що її нав’язували українцям ще від імперських часів.(Додаток 7)
Під час дослідження історії рідного краю ми з’ясували, що автор подорожного путівника П.Андреєв у кінці ХІХ ст. вважав, що село Серби було заселене в часи князя Станіслава Любомирського сербськими вихідцями.(7)
Так, Ігор Чорнописький припускає,що це могло бути наслідком турецького мусульманського, так і польського, угорського, австрійського католицького поневолення. А потрапивши в Україну, серби розчинялися поступово
серед одновірних і дуже близьких за мовою українців. Особливо, коли переселення було мінімальним, як, на приклад, наше село Серби на півночі
Одеської області, про яке згадується у 1734 році. Стара легенда мовить
лише про одного серба (“сербина”) з сім’єю, а нині побутуючий переказ повідомляє про двох братів сербів, що втекли сюди у ліси від турецького гніту. Тут вони займалися вівчарством. Але і тут не було спокою – українські землі потрапили під гніт поляків, які хоч і слов’яни, але як фанатики римо-католики знущалися над православними українським людом. Новоприбулі серби, маючи досвід боротьби за святу віру православну, дружньо примкнули до багаточисельних українських повстань та заворушень. (5)
Ще одним доказом того, що сербляни – нащадки козаків, є прізвища жителів нашого села. У ті часи існував звичай надавати козакам нові прізвища, щоб втікачів не могли розшукати їх власники. Справа в тому, що Запоріжжя мало всі ознаки державності, як то: окреме правління, власну адміністративну і судову системи, неподібний до польського статус населення, коли всі були козаками, тобто вільними людьми, що апріорі передбачало відсутність кріпацтва, все ж залежність від Польщі залишалася великою. Це, зокрема, виливалося у відвідини Січі польськими магнатами, що наїжджали туди зі своїми власними арміями і намагалися повернути в ярмо вчорашніх підневільних селян. Коли магнат знаходив серед козаків свого кріпака, ті в один голос заявляли, що прізвище козака не те, яке вказував пан, а те, яке дали йому побратими.
Сьогодні в селі Серби проживають родини з прізвищами, які мають козацьке походження. Нове прізвище козацька громада обирала довільно, але воно було пов’язано з певною подією, вадою, попереднім заняттям до вступу в козаки. Так надавалися козацькі прізвиська, що потім ставали прізвищами, за професією, подібністю до тварин, птахів, рослин:
Волинська (Волинь),Чайка (човен козаків),Швець, Ткач, Пасічник (колишнє заняття),Жовтоштан (носив жовті штани),Шульга (лівша),Когут (характеристика за зовнішністю), Кушнір (займався вичинкою шкіри з хутром і пошиття з неї одягу), Дяченко (церковне прізвище),Волошин (румун).
Більшість козаків не вміли писати і не мали прізвищ, тому, коли треба було в якомусь документі вказати їхнє прізвище, вони обирали його за мастю свого коня (Білоконь, Рябоконь).
Звідси ми можемо зробити припущення, що наші предки теж були учасниками козацьких повстань на території рідної України.
Тільки народ, який знає свій родовід, має право розвиватись і самоусвідомлюватись. Кожний повинен відчути себе українцем, тільки тоді можна вірити у майбутнє.
ВИСНОВКИ
Отже, козацтво XVI-XVIII ст. складало важливу ланку еволюції українського суспільства пізнього середньовіччя та початку нової доби, що позначилося на всіх сторонах його життя: політичному, економічному розвитку, етнокультурних процесах. B умовах іноземного панування козацтво виступило захисником українського етносу перед загрозою фізичного знищення і духовної асиміляції. Сформувавшись із представників різних соціальних станів, воно стало виразником загальнонародних інтересів.
Одеська область має глибокий і тісний зв'язок з українським козацтвом. Під час турецько-татарського панування у Північному Причорномор’ї. Козаки перетворили межиріччя Дністра та Південного Бугу в місце постійних бойових дій. На теренах Одещини точились запеклі сутички за участі відомих козацьких ватажків Івана Сірка, Семена Палія… На Одещині козаки залишили значний слід, зокрема як вільні люди, що займалися господарством, торгівлею та захистом земель. Їхній вплив виявився у формуванні сильного, вільного духу, що цінував свободу та права. Козацтво в Одеському регіоні виступало як сила, що поєднувала фізичну і духовну міць з інтелектуальною кмітливістю.
На території Кодимщини теж відбувалися битви козаків з поневолювачами українського народу. А в нашому селі Серби проживають нащадки козаків.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Гончарук Т. До питання про локалізацію та відзначення пам’яті перемог військ Семена Палія на території сучасної Одещини // Чорноморська минувшина. - 2019. - Вип. 14. - C. 141.
2. О. Росохацький. Надкодимщина - подол Подільської землі (Етно-історичний нарис) (22 июня - 16 октября 1941 г.). ВІСНИК Одеського Історико-краєзнавчого музею №50 - 2024
3. Федорчук Ю. Козаки в Одеських степах: як з’явилися, чого хотіли і чого
досягли?[Електронний ресурс]/Одеське життя. – 2023 – 01-10 в 15.31 (дата звернення:10.09.2025)
4. Федорчук Ю. Запорізька Січ на Одещині: де козаки залишили свій слід в
історії регіону [Електронний ресурс]/Одеське життя. – 2024 – 15-06 в18.31
(датазвернення:13. 09.2025)
5. Чорнописький І. Причини асиміляції сербів в релігійно та мовно спорідненому середовищі // Сеобасрба у Руско царство половином 18. века. Зборник радова самеђународног научног скупа у Новом Саду,7-9 травня, 2003. - Новий Сад, 2005. - С. 347
6. Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків /Пер. з рос. І. І. Сварника; —
Львів: Світ, 1991.—392 с.
7. Аргатюк С. С. Кушнір В. Г. Крутянський ключ: нарис з історії Кодимського району / Одеський національний університет імені І. І. Мечникова. Історичний факультет, Одеська обласна спілка краєзнавців. – Одеса: Видавництво КП ОМД, 2010. – 254 с.: іл.
8. Бачинська О.А., Гончарук Т.Г. Іван Сірко та Семен Палій у Хаджибеї// Чорноморська минувшина. - 2008. - Вип.3. - C. 237.
Додаток 1
Козачий пікет
Додаток 2
Це дерево справжнісінький живий пам’ятник української історії. Кажуть посадили його 1792 року чорноморські козаки, які переселялися с Хаджибею (давня назва Одеси) на Кубань.
Додаток 3
Зображення Семена Палія
Додаток 4
Козаки в кілійських степах на півдні Одещини
Додаток 5
Битва козаків з татарами під Балтою», Юзеф Брандт
Додаток 6
Старовинний цвинтар Сотниківської Січі знаходиться на схилах Шкодової гори (на Хаджибейській дорозі, 134). Цей цвинтар старший за Одесу — найстаріший хрест
ньому датований 1791 роком. Саме тут поховано козаків, які штурмували Хаджибей під командуванням Йосипа де Рібаса та Антона Головатого. Пізніше тут ховали козаків, котрі займалися видобуванням каменю для будівництва Одеси.
Додаток 7
В 2008 р. в с.Івашків на Кодимщині було встановлено козацький хрест, який присвячено переможній битві 1693 року..
1
про публікацію авторської розробки
Додати розробку