Країна дитинства. Історія іграшки

Мета.    Ознайомити учнів з виробами народних іграшок. Розвивати фантазію, естетичний смак. Виховувати інтерес до історії української іграшки.

 Сьогодні ми, друзі, будемо подорожувати країною іграшок. Частина цієї країни є у Києві, в музеї іграшок. Побачити іграшки, а ще – почути про них історії можна в Миколаївському обласному краєзнавчому музеї.

 Гаврилова І.В.

 Країна дитинства – М.: 2009.- 40 с.: іл. Оповідання про історію іграшок, адже вони віддзеркалюють життя людей.

 Глиняні іграшки    (1-5 слайди)

 Іграшки для дітей створені тисячі років тому. Основне їх призначення – дати в руки  дітям частину навколишнього світу: коня, ляльку, звіра з казки, красиву пташку, собаку, хатку. Майже єдиною купованою іграшкою сільських дітей України в середині ХІХ століття була глиняна. В одному з творів українського письменника В.П. Горленка є поетичний опис, як сільська малеча виглядала своїх батьків, що мали повернутися з ярмарковими гостинцями. І серед них обов’язково були глиняні забавки – свищики, свистунці. Як же і хто робив ці українські народні іграшки?

 Глина є повсюди в Україні. З неї в давні часи робили чудовий посуд чоловіки – гончарі. Вони крутили на гончарному колі горщики, горнята, глечики, макітри. І коли на долівку падали шматочки глини, з неї жінки та діти майстрів для забавки ліпили фігурки різних звірят та людей.

 Глиняні іграшки пластичні, без гострих країв, мають здебільшого прості, узагальнені форми й передають основні, найтиповіші риси тварини. Ця рукотворність і надавала кожному виробу неповторності. Потім ці іграшки випалювали у печах разом із посудом і продавали на ярмарках. Іноді діти робили іграшки набагато краще, ніж дорослі майстри.

 Ще цікавішими стали глиняні забавки, коли їх стали робити порожніми всередині, з отворами по боках. Ці іграшки називалися свищиками. Найчастіше в свищиках ображались коники, баранці, кізочки, олені, півники, курочки, пташечки. Всі вони допомагали добрим відносинам людей з оточуючою природою. Кінь – це слуга сонця, він приносив на землю світло та тепло. Кінь був першим помічником селянина в його нелегкій хліборобській праці.             

 А зараз  відгадаємо кросворд .

 « Яка улюблена глиняна іграшка хлопчиків?»

1. Чим дівчатка вишивали очі ганчір’яним лялькам?
2. З чого «крутили» ляльок в полі?
3. З чого була лялька у Василиси Прекрасної?
4. З чого робили свищики гончарі?
5. Які рослини використовували дівчатка для своїх ляльок?

   Н И Т К И

                С О Л О М А

   Т К А Н И Н А

      Г Л И Н А

             К В І Т И

 З давніх – давен на крилах приносили весну та тепло птахи. Своїм щебетом вони виганяли сили темряви, сіяли радість та щастя. Витонченою плавністю форм вражають зображення голубів, індичок, качечок, півників. Півень – це не тільки окраса селянського подвір’я, а ще й живий годинник. «Двічі родився, в школі не вчився, а години знає» - є така загадка про цю домашню птицю. А от глиняні соловейки свистіли, тьохкали, співали – заливалися тому, що їх заповнювали водою.

 Ляльки – мотанки.  (6-8 слайди)

 Колись дуже давно, наші пра – бабусі дійсно робили собі ляльки зі шматочків тканини! Для виготовлення дитячих забавок у діло йшли клаптики старих рушників та повсякденного одягу. Іноді дівчата тихенько забирали і рвали мамині хустки. Про такий випадок співається в одній українській народній колисковій пісні:

  «Одна була хустина,

   Та й ту дівки вкрали,

    На кукли подрали…»

 Таких давніх іграшок залишилося дуже мало, і їх можна побачити тільки у музеях великих міст. Зовнішній вигляд ляльки залежав від роду занять населення, від хисту, смаку та вміння виконавця.

 Процес виготовлення ляльки на Україні називався по різному: «крутити ляльку, шити куклу, робити куклу». Найпримітивніший, найпростіший спосіб називається вузловий. Основу ляльки становить голова – невеличка була кулька, зроблена з хустки чи шматка тканини і зав’язана у вигляді вузлика. Потім на кінець хустки накручували або нав’язували нитками різнокольорові клапті, що імітували сукню, фартух, а також яскраві барвисті стрічки. Незважаючи на те, що така лялька не мала рук, ніг, намальованого обличчя, це був повноцінний образ.

 Є ще один цікавий спосіб створення ляльки: в шматочок білої тканини вкладали ганчір’я і зашивали. Потім міцно перетягували шпагатом в декількох місцях, надаючи обрисів жіночої постаті. Ці кукли вже могли стояти, фасон їх одягу був більше схожий на справжній. Дівчатка дуже любили своїх рукотворних донечок. В одній старовинній книзі написано: «Трапляється, що од кукол не одірвеш і великої дівки – заміж іде і в скрині кукли везе свої, - так полюбить се добро своє!» Як же їх було не любити, цих Христинок, Василинок, Оленок, Марічок! Ляльки не тільки розраджували, потішали, заспокоювали, готували до дорослого життя, а й захищали своїх маленьких хазяйок від злих сил, служили їм оберегами.

 Зберігалися кукли в якій – небудь коробочці, або скрині, старому решеті, цідилкові, іноді для них пристосовували стару татову шапку або мамин очіпок. На жаль, саме такі іграшки залишилися в далекому минулому, але традиції виготовлення ганчір’яних ляльок продовжують жити майже на всіх континентах.

 Солом’яне диво (солом’яна іграшка). (9-12 слайди)

 Народна мудрість каже: «В доброго хазяїна й соломинка не пропаде». І це так. Солому широко використовували в господарстві: вона була складовою частиною мазаних стін, долівки, стелі української хати. Соломою, змазаною глиною,вкривали дахи осель.

 Така стріха служила майже 40 років! На соломі спали, її підстеляли свійським птахам та тваринам. Не проходили без соломи і українські народні свята: в кожній хаті на Різдво у червоному куті стояв прикрашений стрічками та квітами дідух із соломи, на Масляну наші пращури спалювали солом’яне опудало зими.

 В давнину з соломи робили дітям також… іграшки. Зовсім  маленькі дітлахи забавлялися різноманітними голубами, янголятами та пташечками, солом’яними тарахкальцями. А от старші діти іграшки робили собі самі: «Діти що де побачать – все собі переймають. Бачать, що старі граблями громадять сіно, копають лопатами землю, носять відрами воду, орють плугами… ото вони й собі все це пороблять…»

 Влітку хлопчики дуже полюбляли робити з соломи млинки та павучків. Павучки стрибали, лякаючи маленьких та дівчаток, а млинки крутилися від вітру та води.

 Дівчата ж майстрували собі ляльок. Вони брали добре розмочену у воді солому однакової довжини, збирали в пучок (завтовшки 6-7 см), потім перегинали її навпіл, перев’язували міцною ниткою. Виходила голова та шия. З обох сторін пучка залишали частину соломи для рук, перетягували залишок, роблячи талію. Потім одягали хусточку та фартух – і лялька готова! На жаль, солом’яні ляльки швидко псувалися, тому давніх солом’яних іграшок у музейних колекціях нема.

 Співуча іграшка – символ українського народу (сопілка). (13 слайд)

 Ця іграшка існує на Україні стільки, скільки є український народ. «В лісі вирізана, гладенько витесана, співає заливається, як називається?  (сопілка)» Здогадалися? Так, це сопілка. Україна ніколи б не була солов’їною, якби дітки в ній не росли солов’ятами. А як же ними  не стати! Бо тільки народжувалось дитя, ще в колисочці гойдалося, а вже слухало мамину пісеньку – забавлянку:

  «Ой без дуди, без дуди

    Йдуть ніженьки не туди.

    А як дудочку почують,

    Самі ніженьки танцюють».

 Змалечку діти виспівували, висвистували, вигравали пісеньки і мали для цього різні сопілочки: калинові та ліщинові, яворові та бузинові, липові та вербові, а то й очеретяні. Щоб веселіше було грати, сопілки різьбили, розмальовували квітами. Маленьким діткам сопілки вирізав тато або дідусь:

  «Ми – маленькі дударики,

  В нас новенькі кептарики,

  Шапочки з повстини,

  Дудочки із бузини.

  Ми подмемо у дуду.

  І затнемо: «Ду – ду – ду!»

  Нас почує добрий дід,

  Що корчує в лісі глід.

  Ми несем йому обід.

  І гукаєм: «Діду – ду,

  Ой, зробіть нову дуду!»  (П. Воронько)

 Коли хлопці підростали, то робили собі сопілочки самі. У відомому творі Лесі Українки «Лісова пісня» головний герой Лукаш мав їх чимало:

    «…Дядько Лев: «Ти вже тих сопілок до лиха маєш!»

     Лукаш: «Ну скільки ж їх? Калинова, вербова та липова – ото й усі. А треба ще й очеретяну собі зробити, - та  лепсько грає!»

 Сопілка дивна, чарівна іграшка. Її голос має велику силу. Оспівана вона в багатьох українських народних казках. Сопілку, чарівну українську народну іграшку та музичний інструмент, можна з впевненістю назвати символом українського народу.

 Дерев’яна іграшка.  (14-16 слайди)

 Найкращі іграшки для дитини – саме дерев’яні. Вони не тільки безпечні та екологічно чисті, а ще й максимально ефективні для розвитку творчого початку. Особливо зроблені татом та ще разом із дитиною.

 М’яч.  (17,18 слайди)

Ніхто не знає, хто першим почав грати в м’яч, але це було в доісторичні часи. Від первісних часів люди використовували різні види м’яча.

 Деякі давні народи плели м’ячі із тростини, а інші шкіру набивали пером птахів. Пізніше у греків і римлян виникла ідея – використовувати повітря. Надутим повітрям шкіряним м’ячем  грали в ігри, в яких кидали і ловили м’яч та штовхали його ногами.

 М’ячі виготовляли з різноманітних матеріалів, що були у великій кількості в даній країні. Північноамериканські індійці, наприклад, були мисливцями, тому вони грали у м’яч, зроблений з оленячих шкур. Японські діти грали м’ячами зі щільної тканини, сплутаною мотузкою.

 Колумб зустрів у Центральній Америці індіанців, які грали у тверді м’ячі, виготовлені з каучуку. Він узяв декілька таких м’ячів із собою до Європи, і таким чином «познайомив» європейців із гумовими м’ячами, які відскакують від підлоги.

 З історії ляльок.  (19-24 слайди)

 Більше п’яти сотень років назад в Європі працювали ремісничі цехи по виготовленню ляльок. В Німеччині ляльок вирізали з дерева, майстерно розписували, ошатно одягали. Робили іграшки з воску, порцеляни, пап’є – маше, іноді вони були комбінованими. Лялька одна з улюблених іграшок дівчат.

 Матрьошки.  (25 слайд)

 Про цю ляльку кажуть: «В этой молодице прячутся сестрицы, каждая сестрица для младшей - темница». Це російська матрьошка. Розкладати її, збирати та розбирати – це не тільки захоплююча гра, а ще і навчання. Малюку 2-3 років ця іграшка допомагає пізнати важливі ознаки предмета – ціле, частину, розмір та кількість. «Один, два, три чотири, п’ять – ми навчились рахувать». А скільки в ній кольорів!

 Дерев’яна матрьошка, на відміну від інших народних іграшок, має своїх авторів. У 1098 році у московській майстерні «Детское воспитпние» працював художник С.В. Малютін. Саме він став автором ескізу розпису ляльки, а от її форму запропонував токар В.П. Звьоздочкін.

 Символ стійкості. (Дарума  (26,27 слайди), Ванька – встанька (28-29 слайди)

 Кожна іграшка – це справжня казка про те, де вона народилась, хто її зробив. От, наприклад, лялька дарума, виготовлена в Японії. Колись дуже давно, для дітей її придумали та зробили народні майстри. Матеріалом для даруми стало дерево, папір, нитки, та навіть яєчна шкаралупа! У цієї іграшки немає ні рук, ні ніг, і вона ніколи не лежить. Нахилиш її, а вона знову підіймається. Бувають дуже великі дарума та зовсім маленькі – як нігтик. Розфарбовують іграшки тільки в яскраві кольори, частіше всього – у червоний. Всередину іграшки вкладають брязкальце, або дзвоник. Візьмеш дарума в руку, а вона вже дзвенить.

 Зазвичай дарума продають на базарах під Новий рік, тоді всі японські базари стають червоного кольору! Подарувати таку забавку напередодні Нового року означає побажати щастя та здійснення всіх мрій.

 На даруму дуже схожі російські іграшки Ванька – встанька та дівчинка – неваляшка.

«Уснули телята, уснули цыплята,

Не слушно весёлых скворчат из гнізда,

Один только мальчик по имени Ванька

По прозвищу Встанька не спит никогда!

У Ваньки, у Встаньки несчастные няньки:

Начну тони Ваньку укладывать спать,

А Ванька не хочет, приляжет и вскочит,

Уляжется снова – и встанет опять… »

 У всі часи дорослі старалися робити дітям добрі іграшки, з глибоким сенсом, щоб навіть маленькі навчалися граючись. От і Ваньці – встанці є своя глибина – із усіх положень ця іграшка встає з незмінною посмішкою, бо вона уособлює стійкість та мужність:

«…Мой характер не сломить,

Меня никак не положить,

Хоть старайся – расстарайся,

Никогда тому не быть.

Укроют его одеялом на вате,

Во сне одеяло отбросит он прочь,

И снова, как прежде, стоит на кровати,

Стоит на кровати ребенок всю ночь».

 Так що дорослим і дітям нагадує Ванька – встанька, щоб вони не залежувались, а вставали після падіння.

 Ось які дві зовнішнє різні, але дуже схожі своєю народною мудрістю іграшки – японська дарума та російський Ванька – встанька. В Японії кажуть: «В біді будь стійким, як дарума!», а неваляшка закликає: «Ванька – встанька!»

 І щоби не трапилося в нашому житті, ми обов’язково зробимо перший, найважчий крок до подолання перешкод.

 Олов’яні солдатики.  (30,31 слайди)

 «… Было когда-то на свете двадцать пять оловянных солдатиков. Все они были сыновьями одной матери – старой оловянной ложки, и значит, приходились друг другу родными братьями. Они были очень красивы: ружьё на плече, грудь колесом, мундир красный с синим. Чудо что за солдатики!» -от як натхненно оспівав їх датський казкар Г.Х. Андерсен. І дійсно, мініатюрні, яскраво розмальовані фігурки заставляють довго роздивляти себе. Більше того, вони виховали і продовжують виховувати не одне покоління справжніх чоловіків. «Если бы солдатик крикнул: «Я тут!» - они конечно, сей час бы нашли его. Но он считал неприличным кричать на улице – ведь он солдат и носил мундир…»

 А розпочалась переможна хода олов’яних солдатиків два століття назад з Німеччини. Тоді фігурки зображали тільки-но сформовану регулярну пруську піхоту. Досить швидко олов’яні солдатики завоювали серця та стали популярними. Вони представляли вже армії народів та країн, даючи наочні «картинки» військового, похідного та життя в таборах. За допомогою них можна було інсценувати найважливіші в історії баталії. Таким чином, олов’яні солдатики стали не просто улюбленою дитячою іграшкою, а і багатим пізнавальним матеріалом з історії військової справи, військового костюма та військової техніки.

 А більше всього користі приносили ці дитячі забавки полководцям та військовим начальникам. Чудові фігурки збирав прославлений російський полководець О.В, Суворов, відомо також, що у Франції у Наполеона теж були рідкісні зразки солдатиків, і з ними він не розлучався навіть у військових походах.

 Сьогодні олов’яні солдатики «несуть» особливу службу. За їх допомогою створюються макети відомих баталій для різних музеїв, вони використовуються в кінофільмах, за ними вивчають військову форму одягу та її історію, і ними продовжують просто грати!             

 Ведмежі історії  (32-34 слайди)

 Якось на смітнику я побачила великого чорного ведмедика. Він сидів на землі, прихилившись до ящика. І пригадалося мені оповідання дитячого письменника В. Драгунського «Друг дитинства». Хлопчик Денис не міг вирішити, ким хоче стати. Нрешті придумав – боксером. А як же тренуватися без груші, яку треба бити, щоб розвивати силу удару? І він пішов до тата, але груша дорого коштувала, і тато сказав: «Знаєш, синку, перебийся без груші. Нічого з тобою не станеться». Тоді на допомогу прийшла мама: «Я щось придумала. Зачекай-но хвилинку». З під дивану вона витягла корзинку, в якій лежали старі іграшки. З неї мама дістала великого плюшевого ведмедика. «Дивись, який тугий! Чим не «груша». Давай, тренуйся!»

 Мама вийшла, а Денис посадив ведмедика в куток дивану і приготувався тренуватися. Ведмедик весело дивився на хлопчика своїми очима – ґудзиками, а лапки підняв так, наче захищався. Денис згадав, як у дитинстві з цим ведмедиком не розлучався ні на хвилину, брав його з собою обідати, годував манною кашею… І спати вкладалися разом, і розповідав ведмедику різні казки, довіряв таємниці. А тепер він має тренуватися на своєму найкращому другові дитинства? До кімнати повернулася мама. «Що з тобою? – спитала вона. «Нічого. Просто я передумав. Я ніколи не буду боксером», - відповів Денис.

 Датою народження плюшевих ведмедиків є 1902 рік, коли ці іграшки з’явилися в крамницях Німеччини та Сполучених Штатів Америки. Назва ведмедика – teddy bear – не що інше, як прізвисько президента Америки Теодора Рузвельта. (Якось на полюванні він пожалів маленьке ведмежа). Дуже швидко іграшкові ведмедики стали найпопулярнішою іграшкою в світі. Їх робили з тканини, хутра, пластмаси, гуми.

 Пам’ятаєте?  «Уронили мишку на пол,

        Оторвали мишке лапу.

         Все равно его не брошу,

         Потому что он хороший».

 Ведмедики дуже схожі на маленьких дітей – вони кумедні та веселі. Багато дорослих людей продовжують їх не тільки любити, а ще й колекціонувати.

 Саморобки.  (35 слайд)

 Дитяче життя органічно пов’язане із грою та іграшками. Як і раніше, майструють хлопчики човники з кори, роблять хлопавки з паперу, свищики із стебел рослин, листя та плодів.

 Не відстають від хлопчиків і дівчатка. Ляльки, створені їх руками, вражають різноманітністю матеріалів: квіти, кукурудзиння, солома, шматочки тканини, глина, вовна, нитки! В діло ідуть ґудзики, стрічки, мереживо, вата – все, що є під руками. Адже найкраща іграшка в світі – зроблена своїми руками.

 «Не вгадать тобі нізащо,

 Котра  з іграшок – найкраща!

• Знаю! Трактор заводний.
• Зовсім ні.
• Електрична залізниця!
• Помилився.
• Ну, тоді це – пароплав.
• Не вгадав.
• Зрозуміло, це – літак.
• Добре, відповідь я дам –

Та, яку зробив ти САМ!»

Історія ялинкової іграшки.  (36-42 слайди)

 Більше двохсот років тому у Німеччині були зроблені перші скляні іграшки. Справа в тому, що тоді в Німеччині не вродили яблука. На ялинки вішати було нічого! Так з’явилися на зелених красунях скляні фрукти.

 Щороку мода на новорічні прикраси змінюється. Сьогодні дуже важко відрізнити вітчизняні новорічні іграшки від закордонних.

 Перший український музей іграшок.

 У світі існує багато музеїв іграшок. Всі вони дуже різні. Є міні – музеї в дитячих садочках, а є справжні велети. В місті Делі, що в Індії, в музеї ляльок зібрано більше 70 тисяч експонатів з восьмидесяти країн світу. А в Китаї (місто Янчжоу), є ціле іграшкове містечко, що розмістилося на 12 гектарах землі.

 Про музей іграшки в Україні мріяли довгий час. Колекція збиралась з 30-х років минулого століття, під час взаємообміну між союзними республіками.

 Діти з цікавістю розглядають забавки своїх рідних, а от батьків і зовсім неможливо відірвати від вітрин: дивлячись на ведмедиків, коників, машинки, Чебурашок, вони згадують своє веселе та бешкетне дитинство.

 Велика кількість іграшок у музеї – з заводними механізмами, які мають одну властивість: іграшки рухаються певний час, а потім заспокоюються, але завод виходить не весь. Через деякий час ці забавки можуть повторити свої рухи! В київському музеї розповідають таку страшну історію. Під час окупації Києва німцями частину іграшок розібрали по домівках, а заводні залишилися. Їх охороняла в приміщені музею одна співробітниця. Вночі, під час бомбардування Києва, всі заводні іграшки, напевно, від вібрації, почали рухатися. Це було так моторошно, наче іграшки тремтіли від страху. Та ще більше злякалась співробітниця музею!

 Сьогодні в колекції музею іграшок у Києві – 600 ляльок в національних українських костюмах. Є авторські зразки з 10 регіонів України. Там є на що подивитись.

 Народна мудрість говорить: «Людина буває щасливою двічі – у дитинстві, і коли його згадує». Бережіть свої іграшки, хай нам всім буде що згадати!