Культура українського козацтва.

Культура українського козацтва.

Головним джерелом, з якого формувалося козацтво, було місцеве населення, котре, незважаючи па постійну загрозу з боку татар, жило на території південної України і середнього Подніпров'я, та втікачі, переважно селяни, із західної та північної України, які, рятуючись від покріпачення, тікали в ці малозаселені місця, де ще не було панського гніту. До козацьких ватаг, які вирушали в степи для занять промислами або й для нападів на татар, входили також міщани і навіть дрібні бояри. Козацькі ватаги не були постійними, після повернення з степів додому, в населенні місця, вони розпадалися.

Незвичайно барвне і різнородне було щоденне козацьке життя. Різні мемуаристи й оповідачі переказали нам масу всяких оповідань, переказів, анекдотів про запорозьку старовину.

Запорожці брили цілу голову й залишали тільки одну чуприну над лобом, оселедець; як ця чуприна виростала велика й довга, що аж заслонювала очі, то козак закладав її за вухо. Бороди не брили, а вусів не підстригали, але намазували чимнебудь і закручували вгору до очей; а як у котрого виросли дуже довгі вуса, то закручував їх і закладав аж за вуха.

Здоровилися запорожці також на свій спосіб. Запорожці славилися веселістю й охотою до шуток і насмішок. Особливо ж любили вигадувати прізвища товаришам.

Усі відомості про життя та культуру запорозьких козаків можна черпати з літописань, де йшлося, головним чином, про війни та походи, громадське та культурне життя; і писали літописи самі козаки. Козацька старшина, що здобувала освіту і вдома, і в іноземних університетах, здійснила переворот у літописанні – перехід від літописів до наукових історичних творів.

Козацькі літописи є свідченням діяльності насамперед козацької верхівки, що, безумовно, позначалося на їхньому змісті. Але й широкі маси козацького народу, «козацька голота», не були німими. Крім того, що саме вони поставали головним творцем історії, вони ще залишили по собі й свої «історичні твори». Щодо церковного життя України за часів козаччини, то основу його складало православне християнство. Віра на Січі була єдиною, католики ж і особливо, уніати вважалися ворогами. Рушійною силою православного відродження України була стародавня Києво-Печерська лавра, матеріально підтримувана заможною козацькою верхівкою та багатими православними шляхтичами.

Історики часом порівнюють Запорізьку Січ з лицарським чернечим орденом. Добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх радощів, готовність служити громаді, ставати на захист слабкого і гнаного — це справді лицарство. Недарма історики називали Запорізьку Січ республікою (щоправда з авторитарною владою), українською Спартою, що викохала національне військо.

І все ж козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави.Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економічній підтримці козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке.

Світський живопис того часу відтворений у народних картинах із зображенням козака Мамая, які прикрашали тоді кожну селянську й козацьку хату. У той же час поширюється так званий «книжковий портрет» – зображення засновників церков або людей, що надавали монастирям значну фінансову підтримку. У духовній культурі високого розвитку досягло хорове мистецтво. Упродовж ‘ багатьох віків національно-визвольної боротьби український народ поряд із піснями творив думи – героїчну, драматизовану й водночас просякнуту ліризмом’; поезію, що виконувалася під акомпанемент бандури, кобзи або ліри.

Думи та народні пісні – це соціальна пам’ять народу, його бачення життя та історії. Творцями та зберігачами народного епосу були кобзарі.Кобзарство - це своєрідне явище української народної культури, видатне І мистецьке досягнення запорозького козацтва. Наскільки творчість кобзарів насичена конкретним історичним матеріалом і вірно передає характер подій, можна переконатися, порівнюючи їхні твори з історичними драмами, що виникли саме в той час в українській культурі. Великий крок уперед у розвитку української драми зробив ще Феофан Прокопович, написавши 1705 року драму «Володимир», присвячену гетьманові Мазепі. Однак найрозповсюдженішою в Україні тих часів була так звана «вертепна драма».

Згодом цей скритий, завуальований стиль вислову будь-яких ідей мистецького твору сприяв появі в українській культурі унікального стилю, який і досі її усьому світі зветься українським, або козацьким бароко.