Курсова робота з християнської етики

УКРАЇНСЬКИЙ КАТОЛИЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ГУМАНІТАРНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

Кафедра педагогіки

 

 

 

 

 

ПОНЯТТЯ ГРІХА У ХРИСТИЯНСЬКІЙ ЕТИЦІ

Курсова робота

 

 

 

 

 

                                      Студент 4 курсу:                            Ганна Максимович

                                      Науковий керівник:                       о.Богдан Тимчишин

 

 

 

 

 

 

 

Львів 2010

Зміст

Вступ.....................................................................................................................3

 

Розділ 1. Природа гріха.......................................................................................6

1.1. Вчення християнської етики і погляд на гріх............................................6

1.2. Погляд на гріх у Святому Письмі...............................................................9

1.3. Класифікація гріхів....................................................................................13

 

Розділ 2. Зародження та розвиток гріха..........................................................18

2.1. Причини гріха.............................................................................................18

2.2. Стадії гріховного процесу.........................................................................21

2.3. Наслідки гріха.............................................................................................23

 

Розділ 3. Подолання гріха та досягнення свободи.........................................25

3.1. Звільнення від гріха: каяття і примирення...............................................25

3.2. Свобода людини і воля Божа.....................................................................28

 

Висновки............................................................................................................31

 

Список використаної літератури.....................................................................34

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Невід’ємним елементом християнської свідомості є поняття гріха. Гріх – це рана совісті, яка непокоїть кожну людину і тим дужче, чим краще в неї розвинуте сумління. Зрештою, почуття гріха пронизує все життя людини і не тільки тієї, що вважає себе віруючою, адже людина є гріховною від природи. Наша схильність до зла успадкована нами від прародичів Адама і Єви, які вчинили перший непослух у раю. Перед неминучістю гріха, перед необхідністю стати учасником його творення дуже часто ставить особу співучасть в світському житті. Та Господь створив людину вільною, наділивши її свобідною волею і розумом, тим самим давши їй право вибору.

Людина робить нерідко гріх, як відкритий виклик моралі, йдучи проти власного сумління, яке підказує їй вірний шлях. Свідомо і добровільно вибираючи зло вона грішить проти Бога та проти себе, тобто, зло з’являється через неправильне вживання людиною свобідної волі. Та милосердний Бог прощає людині скоєне зло та прагне допомогти їй позбутися його важких наслідків.

Дана робота присвячена доволі таки актуальній темі. Актуальність теми цілком очевидна, адже у християнській етиці особливу увагу приділено поняттю гріха як свідомому і добровільному злому вчинку, який принижує гідність людини. Гріх є найбільшим злом у світі. Він є виявом невдячності творіння по відношенні до свого Творця та відмовою від любові.

Людина повстала проти Бога – вона захотіла стати подібною Йому і сама визначати, що є добро, а що – зло. Тому, гріх не є міжлюдським поняттям, це – насамперед блокада між Богом та людиною. Господь завжди звертається до людини, як до створіння, що повністю є відповідальним за своє життя та вчинки. Зрештою, можна посилатися на різні політичні та соціальні обставини, психологічні процеси, беззаконня аби спробувати «зрозуміти» гріх, проте, людина завжди буде залишатися відповідальною особою. Адже ж, причиною скоєння гріха є власна воля людини, яка піддається зовнішнім і внутрішнім впливам, що виявляються в спокусах тіла, навколишнього середовища і злого духа. Властиво, Біблія описує як людина вибрала гріх через намову спокусника. Та сама історія відбувається і з кожною людиною, тобто, проблема вибору між добром і злом завжди є актуальною. Кожен, спонукуваний тими чи іншими мотивами (спокусами), може зробити свій особистий вибір у сторону зла. Тому, зло з’являється  у світі внаслідок злого вживання свобідної волі людиною, через порушення нею морального закону і немає іншого способу досягнення щастя, лише через покаяння, навернення людини, її моральне відродження.

Тому, працюючи над цією роботою була поставлена мета, яка полягала у дослідженні поняття гріха у вченні християнської етики.

Об’єктом дослідження визначено гріх.

Предметом дослідження постає бачення гріха в контексті християнської етики.

Нашими ж завданнями, які ми ставили перед собою у процесі виконання роботи, були:

•                 проаналізувати літературні джерела по вибраній темі;
•                 систематизувати та ознайомитись з літературними джерелами;
•                 охарактеризувати вчення християнської етики;
•                 описати природу гріха як такого, зокрема представити точку зору на нього Біблії та класифікацію гріхів;
•                 розкрити причини, розвиток гріха та його наслідки;
•                 описати процес звільнення від гріха людини та досягнення свободи.

       Працюючи над даною роботою, ми використовували такі наступні теоретичні методи дослідження як:

• вивчення необхідної літератури з даної проблематики;
•  аналіз, синтез, узагальнення – для визначення понятійного апарату дослідження, формулювання його концептуальних положень і висновків.

В цій роботі були використані праці таких відомих авторів як, С.Луцажа, Ж.-М. Обера, митрофорного протоієрея М.Марусяка, В.Ф.Степаненка, Лахна А.І., Варенка В.М.  та інших вітчизняних та зарубіжних спеціалістів з богослов’я і християнської етики.

Структурно робота складається з трьох розділів, які однаково важливі за своєю суттю, і розкривають питання, що стосуються природи гріха, його зародження і розвитку та можливість подолання гріха, досягнення свободи.

Поставивши перед собою вище перелічені завдання, будемо намагатися максимально виконати їх, що дасть змогу найбільшою мірою висвітлити та розкрити зміст теми цієї курсової роботи. У процесі праці  проаналізувавши інформацію, яка найповніше і найдоступніше подає відповіді на хвилюючі нас запитання, намагатимемося  ще раз по-новому глянути на певне  питання чи проблему через пояснення і узагальнення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 1

Природа гріха

1.1. Вчення християнської етики і погляд на гріх

Споконвіку людина прагнула до пізнання Всесвіту, суспільства, себе самої та процесів, що відбуваються навколо неї. І це прагнення є невичерпним. Людина щораз глибше проникає у світ відповідних наук, освоюючи їхні основні принципи, поняття та факти, знаходить для себе певні орієнтири в цьому світі, які потім використовує у власних духовних потребах. Вчення християнської етики, власне, належить  до тих галузей знань, які містять такі поняття, ідеї, теорії та факти, освоєння яких важливе для становлення кожної людини як особистості, для формування її духовності [5,c.3].

Християнська етика, як окрема наукова дисципліна починає своє становлення десь з V-VI сторіч спочатку у формі Морального богослов’я. На теперішній час християнська етика своїм предметом має пізнання добра і зла на основі Слова Божого. Для християн усіх часів і народів зразком моральної досконалості є Ісус Христос. Його життя є вічним прикладом для наслідування усім поколінням [5,c.3].

Етика є філософським вченням про мораль, її походження та розвиток, про правила і норми поведінки людей, про їх взаємовідносини в сім’ї, колективі та суспільстві в цілому. Слово мораль походить від латинського mores, що в перекладі означає «звичай», «моральний». Грецьке слово ethos також означає «звичай», від нього і походить поняття «етика» – наука про мораль, теорія моралі. Етика ділиться на дві частини – теоретичну та практичну. Теоретична частина, як філософія моралі – це вчення про сенс життя, про духовні моральні цінності. Практична ж етика розглядає аспекти, які мають безпосереднє відношення до практичного життя, вона досліджує те, яким чином застосовуються у житті відомі моральні принципи [5,c.4].

Основними питаннями всякої етики є питання про добро і зло, про совість і справедливість, про сутність та джерело моральних явищ, про обов’язок, чесноти тощо. Кардинальною ж особливістю християнської етики є те, що вчення Ісуса Христа позбавляє людину не лише аморальності, а також і тієї моралі, яка своїм підґрунтям має духовно неосвічену людину. Тобто, суперечливість і загадковість самої сутності особистості визначається тим, що вона практично не може стати дійсно «істотою розумною», якщо не опанує вічних істин Біблії. Згідно із Святим Письмом, людина  рівною мірою належить як світу матеріальному, так і світу духовному. В книзі Буття читаємо, що на самому початку творіння Бог промовив: «Створімо людину за образом Нашим, за подобою Нашою» (Бут.1:26). Очевидно, що метою Божого творіння була не природа чи Всесвіт, а людина, створена за образом і подобою Божою, а тому, саме вона є найбільш досконалою істотою у Всесвіті. Тому, вищою понад усі людські потреби, є потреба сенсу життя, без задоволення якої людина не може повною мірою жити [5,c.4].

Вчення християнської етики стверджує, що відповіді на найскладніші доленосні питання суспільного, чи особистого характеру, можна знайти у Євангелії. Християни вірять, що як історія людства загалом, так і особисте життя кожної людини є шляхом до нового світу, і що нерозв’язані у земному житті проблеми знайдуть своє вирішення за його межами. Саме тому, християнська етика є також і вченням про кінцеві долі світу, людства і людини [5,c.4].

В теперішній час християнська етика набуває щораз більшої значущості для утвердження гуманістичних цінностей сучасного світу, створення гармонійних міжособистісних взаємовідносин, зокрема носіїв релігійних та нерелігійних світоглядів. Вона ставить за мету допомогти особистості знайти власне місце у суспільному процесі, у моральному і духовному формуванні особистості [5,c.5].

Християнська етика вчить, що зло не походить від Бога, як дехто помилково вважає, адже Бог – абсолютне добро. Зло з’являється через неправильне вживання свобідної волі людиною. Отже, будь-яке зло, що існує у світі, з’являється через порушення людиною морального закону, тобто Божої заповіді.  Немає іншого способу досягнення щастя людиною, аніж через покаяння – навернення [11, c.32].

Коли людина в особі Адама і Єви порушила Божий закон, то відбулося порушення всього того ладу і гармонії в світі, який створив наш Творець. Це порушення сталося на таких рівнях: між Богом і людиною, між людиною і людиною, між людиною і природою, а також між тілом і душею в самій людині. Тобто, людина почала боятися Бога, перестала вірити в те, що Він добрий. Адам почав звинувачувати Єву у тому, що гріх було вчинено, а Каїн, в свою чергу, вбив Авеля. Все це свідчить про те, що у взаємини між людьми проникла недовіра, заздрість, озлобленість тощо. Між людиною і довкіллям відбулося також порушення, адже Святе Письмо нам каже: «Проклята Земля через тебе. В тяжкім труді живитимешся з неї... Терня і будяки буде вона тобі родити...» (Бут.3:17-18). Тобто, праця на землі стала для людини важкою мукою, стражданням, а також, і необхідністю. Гріх, також, породив постійний  внутрішній конфлікт у самій людині, постійну внутрішню боротьбу між злими нахилами і потребою до добра. Від цього, вона постійно невдоволена світом, собою, іншими людьми, нарікає на Бога, а це стан нещасливої людини [11, c.32-33].

Біблія вказує нам на шлях повернення до добра. Уникай зла, твори добро, і це єдиний шлях визволення від зла, -- так каже відомий християнський принцип. Повернення до добра полягає у дотримуванні Божого морального закону, який закарбовано у серці кожного. Цей закон має назву совість, а тому, кожна людина, яка чинить згідно зі своєю власною совістю, робить добре. Та Бог приходить на допомогу людині, аби вона могла зорієнтуватися у правильності своєї совісті згідно Закону Божого,  Він вказує шлях до добра – Заповіді Божі. Якщо людина сприймає ці заповіді як своєрідну диктатуру з боку Отця, то вона ніколи не відчує себе щасливою, а якщо із розумінням Божої любові до нас, то в такому випадку Заповіді Божі стають для неї благом [11,c.33].

Отже, християнська етика сприяє формуванню християнського світогляду цілісної духовно-зрілої особи. Вона вчить, що віра в Христа є головною передумовою духовного самовизначення особистості, а дотримання моральних законів, які дав  нам Бог, дозволяє досягти гармонії у взаєминах з власною совістю, оточуючими людьми, Богом. Гріх же ж порушує гармонію життя на всіх рівнях. Біблія вказує нам шлях визволення від зла, повернення до добра, яке спонукає людину слухати голосу сумління і розвивати його, плекати в собі моральні якості. Тому, дотримання Божих Заповідей є необхідною, об’єктивною умовою для гідного життя всіх людей.

 

1.2. Погляд на гріх у Святому Письмі

Історія людства відкривається в Біблії розповіддю про гріхопадіння перших людей. Гріх, як свідчить Святе Письмо, з’явився через зловживання  людьми своєю волею, що дана була їм від Бога. Диявол, не маючи змоги прямо вплинути на вільну волю людини, намагався спотворити  її душу, в якій було закладено образ Творця. Проте, оскільки це було можливим тільки при вільному волевиявленні людини, то він спокушає її, аби підштовхнути добровільно порушити Божу заповідь. «Умерти не вмрете, -- сказав змій-диявол до жінки, -- бо відає Бог, що дня того, коли будете з нього ви їсти, ваші очі розкриються, і станете ви немов боги, знаючи добро і зло» (Бут. 3:4-5).  І, отже, спокушання дияволове звершилося, адже перші люди добровільно відкрили для нього свої душі, захотівши через свою гордість бути «немов боги, знаючи добро і зло»(Бут.3:5-6) [6, с.42-43].         

Увійшовши в світ, гріх розповсюджується на все людство, життя якого набуває чимраз більш згубного характеру, ледь не перериваючись при потопі. В подальшому проповідь пророків в Старому Завіті в значній своїй частині складається з викриття гріхів народу і його окремих представників. В гріхові полягає причина відчуження людини від Бога як єдиного джерела життя. Без Творця людина стає приреченим грішником, не здатним спасти себе і отримати вічне життя [22, с.125].

У розумінні Старого Завіту вартим уваги є сам факт гріха та його всезагальний характер, що описаний в Книзі Буття, а також його спільнотний вимір. Тобто, суб’єктом гріха є вибраний народ, який не дотримується вимог Завіту, силою якого є зв’язаний з Богом. Також, помітні і більш конкретні розуміння поняття гріха, а саме невірність, несправедливість, образа Бога, погорджування Ним, невдячність, непослух, зрада Йому, ідолопоклонство, що трактувалося як втрата довіри до Бога і вважалося гріхом, який особливо порушує закони Бога [13, с.46].

 Якщо говорити про Новий Завіт, то Ісус Христос багато говорив про сам гріх і як збирається боротись з ним. Традиційна концепція гріха є основою синоптичних Євангелій, тобто вважають його, насамперед, порушенням Божої заповіді [13, с.46].

Прихована глибина темної сили гріха відкривається у всій своїй драматичній достовірності в подіях Нового Завіту, що містять в собі незбагненну таємницю спокутної смерті Христа, який взяв на Себе гріх світу (Ів.1:29). Ісус Христос, прийнявши зіпсовану гріхом людську природу, найперше приборкує в ній пожадливість тіла, очей і гордість життєву. Це сталося після сорокаденного посту в пустині, коли до Нього приступив диявол зі своїми спокусами. Спаситель найперше приборкує тілесну пожадливість людини. На слова диявола: «Якщо Ти Син Божий, звели каменю цьому, щоб він став хлібом», -- Він дав відповідь: «Написано, що не хлібом єдиним житиме людина, а всяким словом Божим» (Лк.4:3-4). Тоді, Христос приборкує пожадливість людських очей. Нечистий вивівши Ісуса на гору та показавши усі царства світу, сказав: «Тобі дам усю владу над усіма царствами і славу їхню, бо вона мені передана, і я кому схочу, даю її; отже, якщо Ти поклонишся мені, то все буде Твоє», -- Христос же відповів : «Відійди від Мене, сатано, написано: Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому Єдиному служи» (Лк.4:6-8) [6,c.43].

Вкінці Спаситель приборкує гордість життєву. Коли диявол, лицемірно наводячи слова з 90 псалма, пропонує Христові кинутися донизу з храму в Єрусалимі: «Ангелам Своїм заповість про Тебе; і на руках понесуть Тебе, щоб не спіткнувся об камінь ногою Твоєю» (Пс. 90:11), -- Ісус відповів: «Сказано: не спокушай Господа Бога твого» (Лк.4:9-12). Так, Спаситель наш, приборкавши постом спотворену гріхом людську природу, приборкав в ній корінь гріха, який нищить тіло, душу та свідомість людини. Ісус тим самим закладає оту основу для її повного відновлення [6,c.44].

Євангелія з самого початку представляють нам Спасителя серед грішників. Христос, подібно до пророків, викривав гріхи своїх сучасників, і перш за все тих, хто вважав себе праведником, але чиє серце було повним «лихих думок» (Мр.7:21). Своїм навчанням і справами Ісус показує Своє непримиренне ставлення до гріха, непереборну силу якого Він знищує в часі Своїх спокутних страждань. Як переможець над гріхом, Христос має владу прощати гріхи людям, що були грішниками, але покаялися. Ісус Христос дав владу своїм апостолам, а через них всім їх наслідникам, прощати гріхи людей: «Прийміть Духа Святого! Кому гріхи простите, -- простяться їм, а кому затримаєте, -- то затримаються!» (Ів.20:22-23)   [22,с.126].

Достатньо повний образ гріха подає учень Христа – cвятий Павло. Він пише, що весь світ до Христа і без Христа – це темрява (Еф.2:12), а всі люди піддані владі гріха (Рм.3:9), а внаслідок цього ніхто не є праведним (Рм.3:10-11). Завдяки перемозі Христа людина має можливість стати цілком новою, повністю відродитися, хоча,  поки живе, може знову потрапити під владу зла. Тому, вона має так вести своє життя, аби знову не опинитися під владою зла, до якого має схильність [13,c.46-47].

Навчаючи про моральне зло, святий Павло змальовує  джерела гріха, які полягають, насамперед, у злому пожаданні, що має прояв у гордині та похотях тіла. Людина, через його дію, відчуває потяг до зла, якому може протидіяти, адже до цього вона здатна, завдяки свободі, яку має. Ця протидія дає можливість жити не за законами тіла, а за законами духа, адже служіння тілесним похотям веде до смерті. Святий Павло, також, ще подає конкретні приклади того, що потрібно вважати гріхом, у вигляді своєрідних переліків гріхів, які мають відношення до окремих моральних порушень: «Хіба ви не знаєте, що неправедні не вспадкують Божого Царства? Не обманюйте себе: ні розпусники, ні ідоляни, ні перелюбники, ні блудодійники, ні мужоложники, ні злодії, ні користолюбці, ні п’яниці, ні злоріки, ні хижаки – Царства Божого не вспадкують вони!» (1 Кор.6:9-10)  [13,c.47].

Проблему гріха зачіпає в своїх посланнях і св. апостол Іван. За його виразом «гріх є беззаконня» (1 Ів.3:4). Тобто, гріх є активним опором проти Божої волі, а не лише невиконанням її. Святий Іван бачить у гріхові силу, що є протилежною Творцеві, і яка поневолюючи серце людини  може привести до смерті, якщо вона продовжує жити в невірі. Тобто, це відбувається, коли має місце відкидання дару спасіння, отриманого через Ісуса Христа, та бачення життя відповідно до власної волі, а не згідно волі Бога. Також, апостол говорить про те, що через гріх людина стає сином сатани, бо веде себе так, як властиво йому: «Хто чинить гріх, той від диявола, бо диявол грішить від початку» (1 Ів.3:8). Отже, в гріхові виявляється сила противника Творця та спокусника людства – сатани [13,c.47].

Таким чином, можемо сказати, що Біблія дуже суворо відноситься до гріха, розглядаючи його як таку, своєрідну  аномалію, що відбувається в результаті відступлення людини від Бога, і яка протистоїть ідеальній нормі створеного Богом буття. Гріх є ознакою браку любові до Бога. Бог створив людину для того, щоб та була вінцем творіння, а вона сама себе спотворює через гріх, противиться Божому замислу.

 

1.3. Класифікація гріхів

У традиції Східної Церкви вважається, що гріх — це насамперед стан, який згодом проявляється у вигляді вчинку. Такий стан може бути:

• добровільним: гріх Адама, як гріховний стан, був наслідком його свобідного вибору, а тому був добро­вільним; у такому напрямі відбуваються й інші гріховні дії, які в результаті закріплюються як стан;
• недобровільним: всі ми народжуємося в стані гріха, що означає підпорядкування вищого нижчому, особового — природ­ному; адже, коли особа виховується у гріховній спільноті, то мимоволі перебирає її моральні вади та відтворює в собі стереотип «загальноприйнятого» гріховного стану [24].

        Варто відзначити, що до виду недобровільних гріхів належить не тільки гріховний стан, але й гріховний акт, до якого особа може бути причетною навіть без своєї на те згоди. Тут скоріше  мається на увазі об'єктивне зло, яке може зробити людина, але за яке вона не несе повної особистої відповідальності. Така особа ще не готова осмислити стану гріха, в якому вона живе, а тому не вважає гріховними дії, які з цього стану випливають [24].

        Як на Сході, так і на Заході класифікували гріхи за ступенем важкості узалежнення особи від лукавого, тобто розрізняли силу впливу на діючого суб'єкта того морального зла, в якому людина задіює свої сфери.  Тому, залежно від природи гріховних учинків та рівня задіяності діючої особи, їх поділяють на гріхи смертельні і повсякденні (легкі та важкі) [24].

Смертельний гріх є свідомим й добровільним переступленням закону в тяжкій матерії, через що людина відвертається від Бога, а звертається до сотворіння, як до своєї останньої мети. За своєю природою та наслідками це має бути людський і відповідальний акт, адже трьома умовами, що необхідні для того, щоб гріх був смертельним є: свідомість, згода волі (яка є цілковитою тоді, коли є повна свідомість), а також, щоби матерія була тяжка, морально зла. Тобто, це сфера, в яку втягнене все духовне життя суб’єкта. Важкі гріхи є образами проти волі Творця щодо людини, вони – порушення, які починаються нищенням життя, а закінчуються жорстокою несправедливістю, яка ображає права ближнього [3,c.103; 7,c.94].

Смертельний гріх – це вперта запеклість у злі та небажання навернутися. Згідно ж з VII Вселенським Собором, -- це гріх, коли той, хто його звершує, гордо повстає проти побожності та істини, свідомо вибирає для себе мамону замість Бога та відкидає всі Його настанови. Така людина вже не може відчувати Творця, -- вона свідомо противиться Йому, відчуваючи себе відкиненою від Бога. Боже життя дано нам лише як завдаток Святого Духа: «Бог, який поклав на нас свою печать і дав у наші серця завдаток Духа» (2 Кор.1:22). І якраз властивістю смертельного гріха є позбавляти нас того життя, вводячи у нас смерть духовного життя [3,c.104].

Серед гріхів, що називають смертельними, в першу чергу відносять гріхи проти Святого Духа, тобто непідкорення Богові, свідоме заперечення Божественних істин. Про особливість тягаря такого гріха свідчить Ісус Христос словами: «Всякий гріх і хула простяться людям, а хула на Духа не проститься людям; і коли хто скаже слово на Сина Чоловічого, проститься йому, якщо ж хто скаже на Духа Святого, не проститься йому ні в цьому віці, ні в майбутньому»  (Мт.12:31-32). Христос назвав гріхи проти Святого Духа «непрощеними» не тому, що Бог не хоче їх простити, і не тому, що Церква не має повноважень їх прощати, але тому, що та людина, яка грішить проти Святого Духа, безпосередньо відкидає джерело, з якого виходить благодать навернення [6,c.47].

Оскільки кожен гріх є бунтом проти Бога, то у своїй основі він має провину гордості, яка стоїть на чолі смертельних гріхів, основна мета яких полягає у приниженні людини й відкиданні Бога. Традиція, яка головним чином виходить від св. Григорія Великого, налічує сім головних гріхів – джерел усіх інших гріхів: гордість, захланність, похіть або розпуста, заздрість, непомірність, гнів та лінощі [3,c.109].

Гордість є першим і фундаментальним гріхом, що є внутрішньою поставою змушувати інших до такого способу поведінки, щоб почувати себе любленим і потрібним для інших. Вона і дає початок іншим гріхам. Щодо видів гордості, то їх є стільки, скільки на світі людей, адже кожний гордий по-своєму. Гордість є важким гріхом за своєю природою, адже містить відкинення підлеглості волі Бога. Він є легким, коли лише стосується надмірного пошуку слави [9,c.8-10].

Захланність є пошуком людиною безпеки в матеріальних благах. Захланність просто заперечує глибокий зв’язок з Богом. Суть гріха полягає в тому, що особа прагне земних благ і багатств як джерела життя та щастя, тим самим ставлячи їх на місце Бога [3,c.110].

Похіть або розпуста – це надмірне бажання або розпусне задоволення статевого потягу. Це важкий гріх. Коли ж сексуальне життя людини стає тільки засобом отримання насолоди, воно тягне за собою інші гріхи [4,c.39].

Заздрість – це незадоволення, спричинене добром свого ближнього, яке сприймається як зубожіння власного добра. Заздрість є найвищим проявом заздрощів, коли людина починає ненавидіти ту особу, котрій заздрить. Стає смертельним гріхом, якщо доходить до бажання лиха ближньому [3,c.110].

Непомірність – це надмірність у їжі і питті. Тут варто виділити два різновиди. Щодо харчування, то непомірність може виражатися в любові до надмірності у їжі, а може і дійти до справжнього мистецтва в естетичному плані. Надмірність у питті ще більш небезпечна, оскільки приводить до втрати розуму. Також є надмірність у вживанні інших продуктів – наркотиків, нікотину [3,c.110].

Гнів – це емоційна реакція, що проявляється у формі зовнішньої чи внутрішньої агресії. Гнів з’являється в момент зіткнення очікувань людини і  реальності, що її дав Господь. Найглибша природа гніву – ненависть. Гнів переходить у ненависть тоді, коли хтось стає нам тривалою перепоною на дорозі до омріяного щастя. Гнів починається з невіри в любов Бога і неприйняття дійсності, яка не відповідає уявленням людини, що Бог її щоденно створює [9,c.51-52].

Лінощі є відразою до зусилля. В найглибшому розумінні, ліниві – це ті, що дуже часто мають благі та хороші намірення, але не діють, щоб реалізовувати їх, тому що, завжди знаходяться певні причини, що перешкоджають. Лінива людина хоче любити, але і втрачати при цьому нічого не хоче, й саме тому і відмовляє любові [9,c.61-62].

Як вже зазначалося, цей перелік семи головних гріхів, який входить до Катехизму Католицької Церкви, подає нам Папа Григорій Великий. На Християнському ж Сході духовна боротьба спрямовувалася проти лихих думок, які призводили до таких восьми основних гріхів, чи пристрастей, як обжерливість, розпуста, срібролюбство, сум, гнів, нудьга, марнославство та гордість [4,c.38].

Якщо ж говорити про повсякденний, чи легкий гріх, то тут варто зазначити, що через цей гріх людина не тратить ласки Божої, але її душа слабне в служінні Богові, у боротьбі зі злом, стримується розвиток її життя в Христі. Цей гріх є зверненням людини до сотворіння, зберігаючи своє відношення до Бога, як до останньої мети. Отже, через повсякденний гріх не втрачається духовне життя, ласку Божу, як, наприклад, через гріх смертельний. Нагромадження повсякденних гріхів не творять самі по собі смертельного гріха, але за умови, що їхня величина не збільшується і не стає тяжкою, як у випадку дрібних крадіжок, які помножуються. Тим не менше, такі гріхи небезпечні і з ними потрібно боротися, інакше існує ризик набути поганої звички [7,c.96-98].

Отже, вчення Церкви подає нам певну класифікацію гріхів. Важливим є поділ гріхів на смертельні і повсякденні. Смертельний гріх вимагає свідомого мислення та чіткого й добровільного рішення волі. За допомогою такого гріха особа відкидає Бога, Його закон, звертаючись при цьому до себе, як до створеної істоти, тобто людина закривається на божественну благодать. Західна традиція налічує сім вад і головних гріхів – джерел усіх інших гріхів: гордість, захланність, похіть або розпуста, заздрість, непомірність, гнів та лінощі.

Легким же гріхом людина переступає Божі заповіді, але він не позбавляє її Божої ласки, лише, так би мовити, зменшує ревність людини в службі Богові.

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2

Зародження та розвиток гріха

2.1. Причини гріха

Усвідомивши те, що гріх є таємницею зловживання людською свободою, яку Творець дав людині,  таємницею беззаконня, правдивою хворобою душі, не варто залишатися на зробленому аналізі. Важливо, все ж таки, шукати причину самого зла, адже це, напевне, найкращий засіб для його усунення. Тому, спробуємо визначити чи розрізнити, якими  є  причини гріха.

Бог не є рушійною причиною гріха, хоча останній і чиниться з Його відома і волі. Бог дозволяє на злу дію вільної людини з поваги, що Він виявляє до моральної самостійності людини, яка є справжньою винуватицею гріха. Адже написано в псалмах: «Бо ти не такий Бог, що любить беззаконня» (Пс.5:5)[13,c.49].

  Диявол же, в свою чергу, хоча і може приводити до гріха, адже часто він є джерелом спокус, проте також не є безпосередньою причиною гріха. Диявол дійсно спокушує людей, і про це ми читаємо в Біблії, де йдеться про те, що він спокушував прародичів, Йова, апостолів, серед яких передусім Юду, спокушував і Ісуса Христа. Оскільки він не має прямого й безпосереднього впливу на волю людини, щоб таким способом притягати до гріха, тому, так би мовити, впливає опосередковано. Такими посередніми способами є викликання в уяві людини різноманітних образів, що тягнуть особу до забороненого «добра», доводить до невірства та безнадійності, також, це може бути наповнення розуму людини різними ілюзіями та лихими переконаннями. Проте, воля людини завжди є внутрішньо самостійною. Тобто, диявол не є безумовною причиною гріха в тому значенні, що він нібито примушує до гріха людську волю, адже воля залишається свобідною і, навіть, недоторканою. Отже, найбільше, на що здатний нечистий, -- це спокушати людину до гріха [7, с.109; 22,c.130].

Спокуса ж, яка є свого роду спробою довести до гріха, виникає таким чином, що розумові представляється якийсь заборонений предмет, який подається йому, як добрий. Ніхто не є вільним від спокус, і фактом залишається те, що всі люди зазнають спокус. Cила спокуси, а тим самим небезпека гріха, залежить по-перше від природи тієї речі, до якої тягне спокуса, від пожадання і сили волі того, хто є спокушуваний, а також і від темпераменту. Власне, чим сильнішою є воля, тим швидше поборюється спокуса [7, с.108-109].

Безпосередньою і рушійною причиною гріха не можна назвати світ, який розуміємо в біблійному значенні, як комплекс цінностей та осіб, що не живуть згідно Божих принципів.  Він може бути лише причиною спокус до гріха. Коли розуміємо світ, як сукупність різного роду матеріальних речей, то можемо сказати, що вони тягнуть людину до гріха через її змислові пожадання. Якщо ж світ беремо в значенні людей, то вони можуть спокушувати до гріха  за допомогою своєї злої науки, бесідами, злими книжками, злими вчинками чи прикладами [7,с.109]. Тому, Біблія застерігає нас від такого «світу», а особливо апостол Іван підкреслює це, кажучи: «Не любіть світу, ні того, що у світі. Коли хтось любить світ, в того немає любови Отця» (1 Ів.2:15).

Також, безперечно, не треба розуміти Бога як причину спокус.  Наприклад, в молитві «Отче наш» є слова:  «І не введи нас у спокусу, але ізбав нас від лукавого». Тут маємо прохання про захист, проте інколи виникають певні занепокоєння відносно цих слів молитви, адже, можна подумати, ніби це сам Бог спокушає нас. Апостол Яків застерігає проти такого тлумачення: «Ніхто спокушуваний нехай не каже: Бог мене спокушає; бо Бог не може бути спокушуваний злом, і Сам Він не спокушає нікого» (Як.1:13) [8,c.348].  Бог нікого не спокушає, не посилає на людей спокус, і не може бути причиною до гріха. Бог лише допускає спокуси. Тому, влада диявола спокушувати не є абсолютною, а  підпорядкована вона Божому Провидінню. Бог допускає спокуси не для того, аби звести людину, а щоб випробувати її та дати нагоду до більших заслуг [7, с.109]. Апостол  Павло ж пише, що «Бог вірний: Він не допустить, щоб вас спокушувало над вашу спроможність, але разом із спокусою дасть вам змогу її перенести»   (1Кор.10:13).

Отже, безпосередня причина гріха лежить в самій людині. Сам Ісус Христос говорить про це джерело, що приховане в середині людини. Він підкреслює, що саме серце людини є тим, з чого випливає гріх. Воля людини є вирішальним фактором у виникненні самої дії та її цінності. Святий Августин говорив з цього приводу: «Волею вибираємо і гріх, і праведне життя»[13,c.50]. Також, і  доктрина Католицької Церкви твердить про те, що саме людська воля, яка схильна до викривлення, є діючою причиною гріха, адже саме коли воля рішається на акцію, тоді й родиться гріх [7, с.107].

Хоча, акти волі людини, також, обумовлюються певними чинниками. Вплив на них має такий фактор, як пожадання, що Отці Церкви називали «тліючим попелом гріха», і визначається як відсутність підпорядкування чуттєвої сфери керівництву розуму. Також, впливають на акти волі людини і афективна сфера та моральні вади, які вважаються стійкою схильністю чинити моральне зло. Всі ці, перелічені вище, чинники становлять певною мірою групу чинників, що модифікують величину зла, яке вчинила людина. Та, необхідно відрізняти їх від ситуацій і спокус, що сприяють гріхові [13,c.50].

Таким чином, спробувавши розрізнити, якими  є  причини самого гріха, ми дійшли до висновку, що ні Бог, ні диявол, ані світ не є рушійною причиною гріха. Хоча, останній і чиниться з  відома і волі Бога, проте безпосередня  причина гріха лежить в самій людині. Бог поважає її моральну самостійність, і тому дозволяє на злу дію вільної людини, яка є справжньою винуватицею гріха.  Диявол та світ є лише джерелом спокус, що спонукають до гріха, та не є його безпосередньою причиною. Істотною ж причиною гріха є людська воля, і гріх, отже, є наслідком її рішення.

 

2.2. Стадії гріховного процесу

Святі подвижники Церкви,  в результаті спостережень за поступовим розвитком гріха, відзначали кілька етапів у процесі його розвитку, а також визначали його силу на кожному етапі. Гріх чим дальше йде від часу свого зародження і наближається до завершення, тим він тяжчий та страшніший.

Перша стадія гріховності – це гріховні роздуми, думки, уявлення. Тобто, у більшості випадків наштовхувати до зародження гріха можуть різного роду гріховні уявлення, відтворення в пам’яті гріховних образів, які викликаються через запахи, зір, слух тощо. Коли гріховні думки, образи зароджуються в душі людини мимо її волі, а не викликаються добровільно, тоді немає гріха.  Для християнина дуже важливо почати боротися з гріхом саме на цій стадії, яка є початковою, і на якій існує тільки привід до гріха. Проте, можна бути спокушуваним, але не спокуситися. Тому, необхідно чимшвидше викинути з душі всілякі зародки гріховних образів [6, c.44].

Друга стадія гріховного процесу полягає в зацікавленості. Людина звертає свою увагу на зародок гріха в своїй душі та починає ним щораз більше зацікавлюватися, прихилятися до нього. Власне, цей момент відіграє вирішальну роль в моральному житті особи. Саме тому, на цьому етапі необхідно ще більш рішуче і впевненіше боротися зі спокусами, адже, це вже набагато тяжча боротьба, аніж на першій стадії. Яскравим прикладом моменту утвердження гріха в душі людини може слугувати опис гріхопадіння нашої прародички Єви. Жінка замість того, щоб прогнати змія-диявола від себе, -- продовжувала з цікавістю розглядати дерево пізнання добра і зла, допоки повністю не піддалася гріхові [6, c.44].

На третій стадії гріховності людини спостерігається насолода, адже слідом за гріховною уявою та за зацікавленістю, до гріха тягнеться і серце, почуття людини.  Не варто забувати про те, що своє серце, свої почуття людина має віддавати Богові, а тому зрадою проти Нього є відданість серця чомусь іншому, що є нечистим і гріховним. Тому, насолода від гріховних предметів є гріхом, адже вона добровільно руйнує єдність людини з Творцем [6, c.45].

Четверта стадія гріховного процесу відбувається в душі людини. Ця стадія – це бажання гріха. Бачимо, що від насолодження гріхом до його бажання лиш один крок. Різниця між цими двома поняттями полягає лиш в тому, що насолода гріхом перебуває тільки в душі людини, а бажання гріха є своєрідним потягом до нього, тобто людина вже прагне шукати гріха [6,c.45].

П’ята стадія гріховності – це рішучість. Людина, яка бажає, лише висловлює своє бажання, проте в ньому немає рішучості звершити гріх, а також, ще не вжито певних засобів для досягнення мети. В тої ж особи, яка повна рішучості втілити задумане в життя, все вже продумано та враховано. В такому випадку єдине, що залишається зробити, -- це запустити певні механізми та застосувати свою силу і винахідливість для остаточного здійснення бажаного [6, c.45] .

Отже, на цих п’яти, перелічених вище, стадіях відбувається зародження, розвиток та утвердження гріха в душі людини. Коли всі ці стадії є звершеними, з’являється і сам плід гріха зі всіма його наслідками.

Якщо розглядати процес утвердження гріха в душі людини, то очевидним стає те, як сили людської душі поступово поєднуються з гріхом. Напрочуд стрімко починає розвиватися гріховність в душі людини після відчуття нею насолоди в майбутньому гріхові. Тому, необхідно боротися з різними гріховними уявленнями, образами, думками ще перед тим, як вони заволодіють серцем. Важкою, та часом і неможливою, стає боротьба тоді, коли в полон гріха потрапить серце.

 

2.3. Наслідки гріха

Дія гріха викликає визначені психологічні, духовні і, навіть, фізичні зміни в природі людини. Всі ці наслідки, хоча і можуть бути теоретично передбачені, не входять в наміри людини, яка знаходиться в стані зваблення гріхом і прагне, як вона думає, особистого блага. В дійсності ж в гріхові відбувається втрата як надприродного, так і природного блага [22,c.143].

За вченням Церкви, гріхом було порушено єднання людини з Богом як джерелом життя. Своїм вільним самовизначенням людина присікла свою участь в благодатних діях Пресвятої Трійці, стала чужою благодаті Святого Духа і опинилася в тиранській владі своїх власних пристрастей. В духовно-тілесній природі людини відбувся незворотний процес розладу і роз’єднання духовного і тілесного життя. Фізична смерть виявилася неминучим наслідком цього роз’єднання [22,c.143].

Втрату людиною природного і надприродного блага необхідно розглядати як результат первородного гріха. Поряд з втратою надприродної благодаті людина разом з первородним гріхом успадкувала фізичну неміч своєї природи. Особистий гріх посилює цю неміч, робить зло більш легким для вчинення, а чесноту більш важкою [22,c.143].

На моральному рівні наслідком гріха є схильність до розчарування, пригнічення. Наприклад, праця, яка мала бути джерелом радості людини і засобом її єдності з Богом, після гріхопадіння виконується «в поті лиця» (Бут.3:19). Людина почала піддаватися внутрішньому відчуженню. Вона стала сама собі ворогом через свою ослаблену волю, роздвоєність [4,c.38].

 Однак, залишився непошкодженим дар трансцендентної свободи, який дозволяє кожній людині вчиняти в ситуації морального вибору так, як він цього хоче. Фізична неміч людської природи і її схильність до гріха зовсім не виключають можливості природних сил прагнути до добра. Головним наслідком гріха є втрата людиною надприродного блага, позбавлення плодів спасительної благодаті, яка дає людині дари духовного світу, радість, любов і свободу. Втрата ж благодатних дарів веде особистість до відчуження в ділянці міжособистісних взаємовідносин і до внутрішнього збіднення, яке людина, у разі опанування нею гордості, намагається компенсувати шляхом досягнення зовнішньої переваги над усіма, хто її оточує. Тому, відчуження особистості і її установку на суперництво слід вважати наслідками гріха [22,c.143-144].

Традиційне ж моральне богослов’я, коли закладало теорію благодаті, тобто поєднання з Христом, обговорювало наслідки смертельного гріха. Та треба мати на увазі, говорячи про наслідки смертельного гріха, перш за все те, що назву повсякденний гріх вживають за аналогією, а не у прямому значенні. Тобто, це не значить применшення його негативної сили, злегковаження ним. Отож, визначають наступні наслідки смертельного гріха:

•                 втрата освячуючої благодаті (єдності з Христом);
•                 стан вини;
•                 стан кари;
•                 втрата надприродних заслуг;
•                 докори сумління.

Необхідно пригадати те, що аби стався смертельний гріх треба, щоб особа вчинила його добровільно, з повною свідомістю, а також цей грішний вчинок має стосуватися важливої речі, що серйозно порушувало би моральний порядок [13,c.52].

 

 

 

Розділ 3

Подолання гріха та досягнення свободи

3.1. Звільнення від гріха: каяття і примирення

Правильною реакцією людини на присутність зла в її житті є бажання звільнитися від нього, перемогти його. Такому, цілком природному прагненню відповідає заклик до боротьби з гріхом, який є суттєвою рисою моралі Нового Завіту. Спаситель на самому початку свого навчання виразно закликає до покаяння: «Покайтесь, бо небесне царство близько» (Мр.4:17) та «Покайтесь і вірте в Євангелію» (Мр.1:15) [13,c.52]. Тобто, велика новина євангельської благовісті полягає в тому, духовна смерть не є остаточною, і можна отримати прощення від Бога й повернутись до життя. Наш милосердний і люблячий Отець завжди готовий пробачити і знову дати життя, Свою дружбу і любов. Саме в цьому і полягає основна суть євангельської притчі про блудного сина (Лк.15:11-32), яка так хвилююче описує поведінку батька, що з тривогою і неспокоєм очікує повернення свого сина [3, c.110-111].

Гріх – це відмова любити Бога, розрив зв’язку із Ним. Тому, людина-грішник повинна визнати себе винною, що значить в першу чергу поставити себе у відношення до Бога, адже справжня суть вини породжується поглядом, зверненим на люблячого Батька. Коли особа, котра згрішила почуває себе жертвою становища, в яке сама себе поставила, адже своїм гріхом порушила любов Бога до себе самої, тоді почуття вини є рятівне, оскільки воно, так би мовити, відкрите до Отця [3,c.111].

Проблема гріха висуває безпосередньо проблему його усунення, з метою віднайти справжнє, моральне життя в Бозі. Для усунення гріха необхідне його прощення з Боку Отця, якого, власне, образив цей гріх. Для людини-християнина це помилування приходить через Церкву. Коли особа чинить гріх, вона ображає Бога та заперечує своє покликання. Проте, в цей час також відбувається і розрив з Церквою. Оскільки Божий план щодо людини містить суспільний аспект – життя у Царстві, благовістю якого є Церква, тому для християнина кожен вчинений гріх є також гріхом проти Церкви, адже Вона є тим місцем, де відбувається спасіння [3,c.112].

Проблема прощення гріхів традиційно визначилась як проблема покаяння, тобто шкодування за вчинену провину. Починаючи з ІІ Ватиканського Собору цей процес радше називають відновою життя, примиренням з Богом та Церквою, поверненням до справжнього життя. Тому, між Тайнами Церкви також є і Тайна покаяння чи примирення, в якій Бог через священика відпускає гріхи, визнані з покаянням та твердим наміром до виправлення [3,c.112].

Гріх є, перш за все, розривом стосунків любові з Богом. Суть покаяння, чи усунення гріха, полягає у поверненні до Отця. Людина-грішник повинна спочатку усвідомити безладдя спричинене гріхом, що виражається із щирим жалем за вчинений гріх, який супроводжується твердим рішенням боротися проти вади й робити все можливе, щоб не впасти знову. Щире покаяння над минулим мусить одночасно виявитись у позитивному поверненні до Бога, яке передбачає акт віри в любов і Боже милосердя, у любов, яку хочеться віднайти. Тобто, має бути прохання до Бога, щоб випросити в Нього прощення. Адже, саме Його покривджено, і Йому належить прощення. Людина має відчувати щирий жаль, розкаяння біль душі і водночас ненависть до скоєного гріха, з волею його більше не вчиняти [3,c.112-113].

Розрізняють два ступені щирого розкаяння. Перший – це досконалий жаль, що є зумовлений глибокою любов’ю – милосердям до Бога.  Це повне розкаяння, що є, фактично, даром Божим, який іде на зустріч грішнику. На цій стадії покаяння повне розкаяння перекреслює всі гріхи, в ту мить, коли воно відбулося. Але оскільки ті гріхи, незалежно від їхньої форми, повинні все ж таки підлягати Церкві, то акт повного розкаяння мусить бути супутній з наміром одержати відпущення гріхів у Святій Тайні покаяння – сповіді. Інший же ступінь покаяння називається недосконалим жалем. Це розкаяння не є зумовлене безкорисним потягом милосердної любові, а лише власної користі. Властиво, він сам не виправдовує грішника та не закреслює гріхів. Проте завдяки милосердю нашого Отця та ролі Церкви в справі спасіння, коли звичайне розкаяння з недосконалим жалем збудеться в Тайні покаяння, настає примирення з Церквою і Богом. Тобто, Свята Тайна в такому випадку пристосовується до людської слабкості, яка часто не в змозі досягнути повного розкаяння [3,c.113].

Оскільки моральним суб’єктом є людина, то саме вона має стати на дорогу вдосконалення не лише словами, але й ділами. Свята Тайна покаяння-сповідь вимагає перш за все детального визнання гріхів, уточнення їх характеру і кількості. Це повинно відбутися перед священиком як служителем цієї Святої Тайни. Відпущення гріхів приходить через священика, який діє в імені Церкви й вимагає певного відшкодування, так званої покути, у формі діл чи молитов [3,c.113].

Таким чином, навернення має бути суттєвою прикметою моральної позиції християнина. Навернення передбачає зміну свого способу мислення, мовлення та поведінки, що має чинитися з огляду на Євангеліє, яке треба трактувати як норму поведінки. Власне, ця зміна, що є умовою поєднання з Богом – це одночасно і моральне, і релігійне навернення. Людина грішник переходить від стану гріха до стану благодаті, дружби з Богом.

Покаяння вимагає від людини готовності повернутися до життя у правді про себе, про свій вибір і свою поведінку. Навернення християнина передбачає жаль за гріхи, визнання їх у таємній сповіді та виправлення, для того, аби він міг скористатися з Таїнства покаяння. Грішник, що навертається, знову входить у спільноту тих, хто живе благодаттю. Завдяки Святій Тайні покаяння людина завжди має можливість привести своє життя у відповідність щодо Бога, ближніх і самого себе. Тому, необхідно вміти оцінити доброту нашого Отця у запровадженні Таїнства покаяння та якнайбільше користати з нього.

 

3.2. Свобода людини і воля Божа

Якщо для реалізації Божественного задуму про людину і досягнення нею спасіння необхідне зростання в гідності і свободі, то гріх повинен бути подоланий. Покаяння є тою гранню, що лежить між гріхом і свободою. Людина стає вільною від свого безцільного та безглуздого минулого лиш тоді, коли це минуле залишається за порогом покаяння. Покаяння здійснюється під дією свобідної волі, яка і визначає звернення особистості до Божественної благодаті. Благодать перетворює єство душі з старого стану в новий. Покаяння є справжньою зміною душі, і при цьому зміною, яка динамічно розвивається. Це постійна боротьба з гріхом, яка ніколи не закінчується. Святі отці Церкви наполегливо повторюють, що кожна людина повинна невпинно боротися проти гріха і постійно прагнути до його остаточного подолання, яке має означати цілковиту перемогу над злом, торжество особистої свободи і перебування в благодаті [22,c.150-151].

Свобода людини в стані благодаті – це щось більше, аніж просто незалежність і влада робити те, що подобається. Якщо людина думає, що вона вільна тому, що задовольняє свої егоїстичні бажання, то вона глибоко помиляється і не розуміє, що в дійсності вона є рабом гріха. В стані ж благодаті людина не може переступити межі недозволеного чи непотрібного, проте це не означає, що її свобода обмежена. Сенс морального самовизначення особистості полягає в вільному подоланні гріха. Умовою свободи є перемога над затьмареним єством і постійне оновлення розуму в благодаті і істині. Втрата благодатного життя завжди означає втрату духовної свободи. І навпаки, зростання в благодаті веде до зросту духовної свободи. Людина стає повністю вільною тільки тоді, коли знаходиться в благодаті Святого Духа. «Де Дух Господній, -- там воля» (2 Кор.3:17). Благодать дає людині звільнення від гріха. Це свобода від егоїзму і свавілля, яка дозволяє кожному долати відчуженість і замкненість та надихає на служіння іншим за прикладом Христа [22,c.151-152].

Спілкування людини з Богом є свого роду тайною, яка звершується в глибині особистості людини. В тайні цього спілкування відбувається з’єднання людської свободи з волею Божою. В молитві Господній людина звертається до Небесного Отця: «Отче наш... Нехай буде воля Твоя...» Це молитовне звернення означає, що воля Отця є найбільшим даром, якого необхідно прагнути і просити про нього люблячого Бога. Часто людина не сприймає волю Божу як вищу цінність, уявляючи її скоріш як строге і пов’язане з труднощами розпорядження. Забуваючи про те, що воля Божа несе в собі духовне благо, особа не прагне того, щоб вона звершилась. Бог нічим не обмежує моральну свободу людини, даючи їй право самій просити про те, щоб Божественна воля звершилася. Та, навіть тоді, коли людина усвідомлюючи свою свободу, йде наперекір волі Божій, вона знаходиться у владі Божої всемогутності. Воля Божа незмінна: її порушення людиною не відміняє Божого задуму щодо неї [22,c.152-153].

Воля Божа – це те, чого Бог вимагає від людей. Проте, разом з цим, воля Божа – це не тільки вимога, що стоїть «над» людиною чи «перед» нею, але і таїнственний внутрішній вплив, яким Бог допомагає людині зробити те, що вона повинна звершити. Коли особа виконує вимогу Божої волі, вона здійснює її не тільки своєю власною силою волі, але і тою таїнственною силою, чи дією Бога, що називається благодаттю. Звідси виходить, що воля Божа – це не тільки абсолютна моральна вимога, але і благий дар, який досягається в єдності і взаємодії волі людської з волею Божою. І чим більше відбувається духовний зріст особистості, тим рішучішою й глибшою стає відмова від всіх бажань і домагань, тим більше мірою вона виявляється відданою волі Божій у всі відповідальні і значні хвилини свого життєвого шляху. Таким чином людина досягає стану ідеальної свободи, досконалості і святості [22,c.153].

Отже, людина стає вільною і зростає в гідності і свободі лиш тоді, коли гріх є подоланий. Покаяння здійснюється під дією свобідної волі, яка і визначає звернення особистості до Божественної благодаті. Свобода людини в стані благодаті – це щось більше, аніж просто незалежність. Людина у стані благодаті  не спроможна порушити рамки недозволеного чи непотрібного, та це не значить, що її свобода обмежена. У вільному подоланні гріха і лежить вся суть морального самовизначення особистості. Свобода полягає також у перемозі людини над своїм затьмареним гріхом єством і оновленні розуму в благодаті і істині. Втрата благодатного життя веде до втрати духовної свободи. І навпаки, зростання в благодаті дає зріст духовної свободи особистості. Воля ж Отця допомагає людині звершити те, що вона повинна зробити. І чим більше буде зростати особа духовно, тим більшою мірою вона буде віддаватися волі Божій, і таким чином  досягатиме стану ідеальної свободи.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Отже, у християнській етиці особливу увагу приділено поняттю гріха. Як відомо, одним з основних питань всякої етики є питання про добро і зло. Християнська ж етика у своєму вченні говорить, що зло не походить від Бога, як дехто помилково вважає, адже Бог – абсолютне добро. Зло з’являється через неправильне вживання свобідної волі людиною. Тому, будь-яке зло, що існує у світі, з’являється через порушення людиною морального закону, тобто Божої заповіді. 

Людина, відвернувшись від Бога вчинила найбільше зло у світі – гріх. Блаженство наших прародичів у раю не довго тривало, адже Адам і Єва впали в гріх непослуху Богові. Головним винуватцем  їхнього гріхопадіння був диявол, який увійшовши в змія, спокусив Єву, а вона чоловіка Адама, порушити Божу заповідь. Перші люди при свободі вибору пішли проти Божої волі, вибравши собі в той час за дорадника противника високому призначенню людини – диявола. Їхній гріх мав наслідки для всього людського роду.

Святе Письмо дуже суворо відноситься до гріха, розглядаючи його як таку, своєрідну  аномалію, що відбувається в результаті відступлення людини від Бога, і яка протистоїть ідеальній нормі створеного Богом буття. Вчення Церкви подає нам певну класифікацію гріхів. Важливим є поділ гріхів на смертельні і повсякденні. Гріх, безперечно, тягне за собою відповідальність і перед Богом, і перед людьми. Виділяють сім головних гріхів, які принижують людську гідність і відкидають Божу любов: гордість, захланність, нечистота, заздрість, непоміркованість, гнів та лінивство.

Постійний вибір між добром і злом у своєму житті, вагання та непостійність у виборі добра, не одноразово приводить людину у прірву гріха. Постійна боротьба з грішними нахилами – це реальність нашого життя. Коли ж ми падаємо в цій боротьбі, то стаємо в’язнями гріха. Кожному властиво помилятися, грішити, але для християнина притаманним є підніматися з гріха.

Спробувавши розрізнити, якими  є  причини самого гріха, ми дійшли до висновку, що ні Бог, ні диявол, ані світ не є рушійною причиною гріха. Хоча, останній і чиниться з  відома і волі Бога, проте безпосередня  причина гріха лежить в самій людині, яка є справжньою винуватицею гріха.  Причиною гріха є власна воля людини, яка піддається зовнішнім і внутрішнім впливам, що виявляються в спокусах тіла, навколишнього середовища і злого духа. Гріховність в душі людини починає стрімко розвиватися  після відчуття нею насолоди в майбутньому гріхові. Тому, потрібно боротися з різними гріховними уявленнями, образами, думками ще перед тим, як вони заволодіють серцем.

Гріх спричинює певні наслідки, і головним його наслідком є втрата людиною надприродного блага, позбавлення плодів спасительної благодаті, яка дає людині дари духовного світу, радість, любов і свободу. Все це призводить особистість до відчуження в міжособистісних взаєминах і до внутрішнього збіднення, яке людина, у разі опанування нею гордості, намагається компенсувати шляхом досягнення зовнішньої переваги над оточуючими.

Гріх є відмовою любити Бога, розривом зв’язку із Ним. Тому, правильною реакцією людини на присутність зла в її житті є прагнення перемогти його.  Тобто, проблема гріха висуває безпосередньо проблему його усунення, а для цього необхідне його прощення з Боку Отця, якого, власне, образив цей гріх. Для християнина це помилування приходить через Церкву. Проблема прощення гріхів традиційно визначилась як проблема покаяння, суть якого полягає у поверненні до Отця. Власне, коли гріх є подоланий, тоді людина стає вільною і зростає в гідності і свободі.

Отже, необхідно відзначити, що незмінним залишається те, що гріх є релігійним фактом, який необхідно розглядати у світлі Божого Об’явлення, в світлі таємниці Христа, життя в Церкві і щодо світу, який навколо нас.

Підсумовуючи працю загалом, можна сказати, що в кінцевому результаті  нам вдалося виконати поставлені перед нами завдання та досягти до мети, яка полягала у глибшому дослідженні поняття гріха у вченні християнської етики.

Під час праці над даною курсовою роботою виникали певні труднощі, що були пов’язані із недостатньою кількістю літератури присвяченої цій темі. Особливо, найважче було відшукати таку кількість матеріалів, щоб проаналізувавши, повною мірою висвітлити тему третього розділу, оскільки інформацію, що стосується теми «Подолання гріха та досягнення свободи» представляють лише автори поодиноких богословських видань.

 Проте, незважаючи на труднощі, що виникали у процесі праці, нам вдалося повною мірою висвітлити тему курсової роботи та знайти відповіді на всі питання, що нас цікавили, а також досягнути поставленої мети.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаних джерел та літератури:

1.                Біблія/Пер. Проф.І.Огієнка. –Українське Біблійне Товариство, 2002.
2.                Бергсон А. Два джерела моралі і релігії// Історія світової релігієзнавчої думки. Хрестоматія.-К., 1999.
3.                Жан-Марі Обер. Моральне богослов’я/Пер. з італійської о.д-ра М.І.Любачівського.– Львів:Стрім, 1997. – 296с.
4.                Життя у Христі: Моральна катехиза. – Львів:Видавництво Українського Католицького Університету, 2004. – 180с.
5.                Лахно А.І., Варенко В.М. Християнська етика (в поняттях і категоріях):Навчальний посібник. – Київ: Вид-во Європ. ун-ту, 2002. – 216с.
6.                Митрофорний протоієрей Михайло Марусяк. Моральне богослов’я: Посібник для духовних навчальних закладів. – Снятин: Прут Принт, 2004. – 172с.
7.                Моральне богослов’я  Католицької Церкви. І том. Частина І. Фундаментальне богослов’я. Частина ІІ. Заповіді богословських чеснот/Авторизований переклад з французької – Архиєпископа Кир Володимира Стернюка. – Львів: Львівська Провінція Чину Найсвятішого Ізбавителя/ЧНІ/оо.Редемптористів; Видавниче підприємство «Стрім»,1996. – 208с.
8.                Православний катехизм «Бог живий»: Катехизм для всієї родини/Пер. з франц. Зоряни Курдини, Львів: Свічадо, 2005. – 384с.
9.                Станіслав Луцаж. Головні гріхи та блаженства. – Львів:Свічадо,2007. -- 78с.
10.            Степаненко В.Ф. Етика в проблемних і аналітичних задачах: Навч. посібник.- К.,1998.
11.            Християнська етика: методичний посібник. Львів: Видавничий відділ „Свічадо”, 2007. – 160с.
12.            Швейецер А. Культура и этика.-М., 1973.
13.            Принципи морального життя/Пер. з польської А.Шкраб’юка. – Львів: Свічадо,1996. – 134с.
14.            Шостек А. Бесіди з етики. – Львів, 1999.
15.            Протоиерей Владислав Свешников. Очерки христианской этики. – М., 2000.
16.            Георгий Кочетков. Беседы по христианской этике. – Москва, 1997. – 52с.
17.            Гусейнов А.А., Апресян Р.Г. Этика.-М.,1998.
18.            О.А.Казаков. Православная этика. Нравственное поведение христианина. Краткая практическая энциклопедия. – Санкт-Петербург:САТИСЬ, 2005.   – 320с.
19.            Малахов В.А. Етика. -- К., 1996.
20.            Нефедов Геннадий, протоиерей. Основы христианской нравственности. – М.: Паломник, 2006. – 288с.
21.            Архимандрит Платон Игумнов. Православное нравственное богословие. – Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 1994. -- 240с.
22.            Д.В.Рождественский. Нравственное богословие: Общее учение о нравственном законе Божием и нравственной жызни и деятельности человека. – Москва, 2001. – 256с.
23. http://old.ugcc.org.ua/ukr/library/moral/6/