Квітковий бал на честь Весни-чарівниці

Лідія Володимирівна  Коряченко

вчитель початкових класів Миронівської ЗШ І-ІІ ст.,

вчитель вищої категорії, старший вчитель

Світловодської РДА

Кіровоградської області

Квітковий бал на честь Весни-чарівниці

Мета. Закріпити уявлення учнів про зміни в природі навесні; ознайомити з ранньоквітучими трав'янистими рослинами, вчити розпізнавати їх; розвивати спостережливість; вихову­вати бережливе ставлення і любов до природи.

Обладнання. Телевізор, комп`ютер, корони з паперу первоцвітів та зображення квітки приколоте збоку на грудях, костюми: Весни, Березня, Квітня, Травня, Флори.

Коментар. Святково прибраний клас. На бал запрошені батьки, учні початкових класів, вчителі.  Кожна квітка демонструється вчителем на екрані телевізора у вигляді слайдів.

Хід заходу

Вчитель. З давніх-давен, як тільки виникли рослини на землі, почали вони воювати між собою за кращі умови освітленості, зволожування, живлення. Адже відомо, що сонце, вода і сіль землі — є три кити, на яких тримаєть­ся рослинний світ, і без яких він не може існувати.

І щоб всіх примирити, цариця Флора дала кожній рос­лині своє вбрання, яке б допомогло їй пристосуватися до певних умов існування. Крім того, Флора утворила декілька держав — лісові, лучні, степові, болотяні, водяні та розселила рослини, визначивши для кожної своє місце.

Одного разу, перевіряючи свої лісові володіння, вона почула невгамовне сперечання лісових квітів, які прагну­ли рости на сонячних галявинах.

- Ми найкрасивіші у лісі! Нас повинні висвітлювати яскраві сонячні промені! — гомоніли рослинки з чудови­ми блакитними та рожевими квітами.

Флора замилувалася ніжністю і неповторністю своїх лісових красунь.

-  Я дам вам стільки сонця, скільки ви захочете, — сказала вона. — Але при цьому ваше життя на землі ста­не дуже коротким. Ви будете першими з’являтися навесні і прикрашати землю своїми чудовими різнокольоровими квітками. А потім я перетворю вас на невидимок.

Ось чому в наших лісах, на степових схилах, тільки-но починає сходити сніг, з’являються первоцвіти — перші посланці Флори.

Пісня «Весняна»

(музика В.А. Моцарта, слова Овербах)

Прийди, весно, щоб знову

Озвалися струмки,

Щоб гай наш і діброву

Прикрасили Квітки!

 

Щоб нас із сонцем разом

Будив пташиний гам.

Як хочеться з піснями

Лужком побігти нам!

 

Хай знову на світанні

Цвітуть рясні сади.

Зелений любий травню,

Скоріш до нас прийди!

 

Нехай в гаю, на луках

Росте нова трава,

Нехай зозуля кука

І соловей співа!

(З’являється Весна. Флора радіє і вітає Весну).

Флора.

Чекаєм з нетерпінням,

Радіємо весні.

Це — сонячне проміння,

Це — квіти і пісні.

О, чудова Весно! Твій прихід для нас завжди справжнє свято. І сьогоднішній бал я влаштовую на твою честь.

Надійшла весна прекрасна,

Многоцвітна, тепла, ясна,

Ніби дівчинка в вінку.

Ожили луги, діброви,

Повно гомону, розмови

І пісень в чагарнику.

Весна.

Уже дзвенять весняні дзвони,

Йде переможно світлий час.

І я у сонячній короні

Приходжу в березні до вас.

Щороку і щораз однаково

В призначений для мене час.

Учень.

Дозволь тебе радо стрічати,

Хлібом-сіллю пригощати.

Гарних маєш молодців

Трьох весняних місяців.

(Учень вручає Весні хліб-сіль)

Весна.

Місяць Березень – перший красень.

(Виходить Березень, вклоняється).

Березень.

То заспівали вже мої струмки.

Березневі струмки — водограї співучі,

Перші діти весняного сонця дзвінкі.

Як же люблять пробуджені верби плакучі

В тій воді полоскать свої коси тонкі.

Березневі струмки — чарівні самоцвіти.

В них і золото сонця й небес бірюза.

В них краса весняна, її зелень і квіти.

А вода — срібнострунна, мов чиста сльоза.

Вчитель.

Ще на деревах голі віти,

Холодний вітер допікає.

Та зацвіли весняні квіти,

Над ними бджілонька літає.

А квіти ніжні і тендітні,

Як дотик ручок немовляти.

Біленькі, жовті і блакитні...

Вони прийшли весну вітати.

 

(Виходить дитина-підсніжник)

Підсніжник.

Я перша квітка у гаю,

На тонкій ніжці я стою.                  

То скажіть, що я за квітка,

Не шукайте мене влітку.

Вчитель.

Масове цвітіння — воістину за­хоплююче видовище. Здається, ґрунт у весняному лісі покривсь якоюсь тонкою, білою скатерти­ною, зітканою з безлічі дзвонико­подібних сніжно-білих квіточок.

Одна із стародавніх легенд гово­рить, що в той час, коли перші люди були вигнані з раю, йшов сніг, і Єва дуже змерзла. Щоб її зігріти і подати надію на кращі часи, декілька ажурних сніжинок перетворилися у ніжні квіти підсніжника — провісника тепла, символ сподівань на краще майбутнє. Так вони залишилися у народі симво­лом надії.

Назву квітки підсніжника часто пов'язують зі сні­гом, про що дізнаємося з іншої легенди.

Коли Бог створив світ, трави, квіти, а після розпо­рядився створити сніг і каже йому: «Ти все вмієш, то й відшукай собі колір сам». Подався сніг до зеленої трави просити її кольору. А та в відповідь: «Тобі цей колір не личить, краще попроси у фіалки». Фіалка відповіла, що її колір надто скромний. Тоді сніг звер­нувся до підсніжника: «Милий мій, дай мені свій ко­лір, бо пропаду без одежі». Дав підсніжник снігу свій колір, так став сніг із тих пір білий. Після цих подій сніг не любить квіти, а підсніжника пестить і голубить як малу дитину.

Починають вони рости в лютому під сніжною ковдрою, а в березні — гойдаються ніжно-білі квіти.

Квітка підсніжника завдяки своїй красі одна з перших відкриває весняний карнавал цвітіння. Люди збирають їх сотнями тисяч. У багатьох місцевостях вони зникають. Отже, підсніжники потрібно охороняти. В 1980 році вони занесені до Червоної книги.

Учень.

          Неохоче зима відступає,                                          

          Ясне сонечко вдень пригріває,

          Хоче зимоньку швидше прогнать.

          Ось, нарешті, старенька втікає,

          Сніжні дзвоники скрізь розсипає.

          Це підсніжники – символ надії,

          Квіти радості, щастя і мрії.

 

 Пісня «Підсніжник»

(слова Ц. Солодаря, муз. Д. Кабалевського)

У першій мандрівці до лісу,

Під першим промінням ясним,

Підсніжник побачили діти —

Радісну квітку весни.

                      Приспів:

Підсніжник — весни колір ніжний,

Підсніжник — то юності вісник,

І радісна наша пісня

Про нього хай бринить. (Двічі)

 

Із-під снігу я пробився

І на сонце подивився,

Подивився й зажурився:

Всіх братів моїх зірвали

І стебельця потоптали,

Відвезли на продаж в місто,

Щоб в букеті ми два дні

Простояли на столі.

Не купуйте ви нас, люди,

Не губіть красу ви всюди!

 

(Виходить дитина-пролісок)

Пролісок.

Я – перша квіточка весни,

Я – пролісковий цвіт.

Я пережив зимові сни,

І знов родивсь на світ.

У мене очі голубі,

Такі, як неба синь.                          

Росту між кленів та дубів,

Люблю і сонце й тінь.

Зелені рученьки мої

Листочками зовуть.

Люблю ліси я і гаї,

Живу я здавна тут.

І вірю: люблять всі мене,

Як весну золоту.

Бо знають, що зима мине,

Коли я розцвіту.

Вчитель.

Про походження проліски дове­лось чути одну старовинну легенду. Давно то було. Тікала з турецької неволі українська дівчина Катери­на. Блукала не один день, не два... Тікала вона і знала, що в разі не­вдачі чекає її жахлива розправа.

Щастя, коли султан затримується в поході. Та невдовзі султан повер­нувся з походу і коли дізнався про все, просто оскаженів. Викликав загін яничар і звелів жи­вою чи мертвою повернути втікачку. Скільки днів трива­ла погоня, одному лише місяцю відомо, який темними ночами освітлював дівчині дорогу.

Незабаром виснажена дівчина дісталась рідних країв і в знемозі опустилась на землю під вітами лісу. Лежачи на купі сухого теплого листя, Катря плакала від щастя. Та раптом до неї долинули крики переслідувачів. Розкинула Катруся в розпачі руки, обняла траву і почала благати: «Ненько, моя земле! Не дай загинути в неволі! Краще розступися, земле, і навічно прийми мене в свої обійми! Миліша смерть на рідній землі, батьківщині, ніж підневільне життя на чужині».

Почула матінка-земля те благання, враз голі кущі по­крилися зеленим листям, зашепотіла в швидкому рості шовкова трава, а з небесної блакиті опустилися на галя­вину голубі сутінки і заховали втікачку. З тих пір говорить легенда: там, де опустився на землю блакитний туман, заясніли на лісових галявинах весняні квіти кольору вечірнього неба, нагадуючи про хоробру українську дівчину Катерину, її незгасне прагнення до волі.

За красу свою синьоока проліска і поплатилася: росли­на стала рідкісною, її занесено до списку зникаючих. А ви збережіть цю красу.

Учень.

Синьоокі вісники весни

Заквітчали землю ніжною блакиттю.

Немов неба клаптики ясні,

Тягнуться до сонця, розцвітають миттю.        

Ці блакитні зірочки рясні –

Пролісків тендітні сніжні квіти.

Розцвітають в лісі навесні,

Бережіть красу їх ніжну, діти!

 

(Виходить дитина – пшінка)

Пшінка.

Одна з ранньоквітуючих рос­лин. Зацвітає в березні і цвіте до травня. Квіти гарні, золотисто-рожеві, блискучі, наче вкриті ла­ком.

Квіти у пшінки в дощову пого­ду і на ніч закриваються.

У пшінки є цікава особливість: у пазухах її листків утворюються вивідкові бруньки. Після в'янен­ня пшінки вони випадають з пахучих листків і розносяться до­щовими потоками. Наступної весни з них виростають рослини. Власне з цим і зв'язані перекази про картопляні дощі, після яких у певних місцях знаходять багато бульбочок – бруньок, а пізніше — багато молоденьких рослин.

Пшінку вживають до цвітіння як салат, бо там вітамін С, з нею варять смачний борщ. Проте після цвітіння рослина має певні отруйні властивості. Її в народі ще на­зивають заяча салака, салатник. Колись вживали для ви­ведення бородавок, тому в народі пшінку називають часник або чистяк. Пшінка весняна легко розмежується її варто розводити в парках, в садах — вона утворює чу­довий золотисто-жовтий квітковий килим, такий приємний для ока навесні.

 

(Виходить дитина – первоцвіт)

Первоцвіт.

В давніх повір'ях говориться, що одного разу апостолу Петру, який зберігав ключі від царства не­бесного, повідомили про те, що хтось ніби-то роз­добув подібні ключі і намагається проникнути в рай. З переляку апостол випустив з рук низку золотих ключів, і вона полетіла на землю. Там, де вони впа­ли, виросла жовта квіточка, яка щороку відмикає лю­дям двері до теплої погоди.

В іншій легенді розповідається, що цариця неба – Берта, згідно давньонімецькій міфології, посилаючи з неба на землю благодатний дощ, іноді з’являється сама у вигляді примари і заманює при допомозі пре­красних примул в зачарований замок дітей, які їй подобаються. Дитина, яка доторкнулась до дверей зам­ку квіткою примули, попадала в величезну залу з ва­зами, наповненими незліченними скарбами. Взяти їх можна було, поклавши в вазу примулу, інакше скарби не приносили щастя.

По датським сказанням первоцвіт – це зачарована принцеса Олімпу, яка одного разу була відпущена бо­гами на землю. Там вона закохалась в юнака і вирі­шила не повертатися на небо. Боги покарали її пере­творивши в квітку примули, а юнака – в  веснянку-ане­мону. І обидві квітки разом розквітають і також ра­зом помирають.

 

(Виходить дитина – мати-й-мачуха)

Мати-й-мачуха.

Дуже дивну назву маю,

всіх теплом я зігріваю.

Можу й холодом дихнути,

Якщо зверху листки торкнути.

Вчитель.

Наприкінці березня земля вкривається золотими кружальцями мати-й-мачухи, або підбілу звичайного. Тільки-но засвітяться у небі зірки — їхні голівки закриваються. У нічній темряві пробиваються листочки, щоб теплим сірим пушком зігріти квіточки. Кажуть, то і є мати. З другого боку листочок гладенький. Як притулиш до лиця — холодний. Ото мачуха.

Розповідають, що на Київщині чи на Полтавщині жила дружна родина: Клим, Калина та донька Ганнуся. Виросла дівчинка на радість батькам, як квіточка. Якось навесні нарвала дівчинка букетик мати-й-мачухи і тільки хо­тіла поставити в горщик, як нагодилася баба Орися:

- Е, донечко, ці квіти не для забави. Їх можна запарити, додати малинового соку і пити від кашлю. І при астмі п'ють. І від золотухи, — сказала старенька.

• Ще Гіппократ застосовував припарки з підбілу при наривах

захворю­ваннях дихальних шляхів. Велику силу має ця рослина.

Та невдовзі занедужала Калина і померла. Бачить батько, що дівчина ось-ось на порі стане і залишить його самотнім доживати віку, та й задумав оже­нитись вдруге. Привів до хати молоду дівицю. Бездітною була. Думав батько, що стане матір'ю його доньці. Та не так сталося, як гадалося — не злюбила зла мачуха дівчини: лаяла, докоряла їй, ганьбила, ледащицею називала. А потім і з дому прогнала. Пішла дівчинка на цвинтар, припала до могили матері і заридала. Ніби у відповідь почула: "Це я, твоя мати, прийшла попестити тебе". А тут і зла мачуха підбігає, бо чоловік вигнав її доньку шукати. Кинулась до розпростертої на землі дівчини і сама впала, і нічого не стало: ні доньки, ні матері, ні мачухи. А на тому місці з'явилася жовта квітка, якої ніхто раніше не зустрічав.

Одцвіла квітка — і з'явились листочки. Прикладеш на руку листочок знизу — гріє, зверху — холодить. Певно, злилися в одній рослині любов і ніжність матері з люттю і злобою мачухи. Чи не тому назву мати-й-мачухи дали їй люди. А що постала вона з доброго серця, то й силу має життєдайну — від усіх недуг людей рятує.

Учень.

     Рано підбіл зацвітає,

     Іншу дивну назву має.

     Мати-й-мачуха звуть ще ті квіти,                          

     Знизу листочки в них здатні зігріти.

     Зверху холодні, гладенькі вони,

     Горять золотисті вогні навесні.

     Ці рослини людей від кашлю лікують,

     Маленькі сонечка всіх красою чарують.

Весна.

А ось і другий мій гонець — Квітень, вдатний молодець. Розкажи і ти нам щось веселе, адже в цю пору ніхто не повинен сумувати.

(Виходить Квітень, вклоняється)

Квітень.

Розповім я, матінко, про тебе.

Адже ти у нас найкраща.

Весна в вінку з черемхи і бузку

На теплу землю стелить килим свій.

Зозуля їй кує: Ку-ку, ку-ку!

Мете в садах квітковий сніговій.

 

(Виходить дитина-ряст)

Ряст.

Земля рястом вкрилася розкішним,

Ліс враз став яскравим, пишним.

Цвіте ряст у квітні – травні.

З квітів китиці він має гарні.

Ці квіти люблять люди за красу.

Хай же завжди п’ють вони росу.

Вчитель.

Масове цвітіння рясту — картина неймовірної краси. Якою буйною не була б природа і якою б байдужою не була б людина до природи, але таку красу не помітити не змогла б. Квіти рясту рожево-фіолетового, блідо-жовтого, білого кольорів, невеликі, але їх багато. Зібрані вони в пишні рясні китиці. Тому, мабуть, і назвали цю рослину рястом. Нара­ховується 90 видів рясту. В нас в Україні є 6 видів. Ще його називають чуб або ков­пак жайворонка.

В народі ряст називають кониками, півниками. Ма­буть, це пов'язано з леген­дою, в якій оповідається, що в одному пралісі жила відьма. Вночі вона літає на мітлі, а вдосвіта повертається до своєї лісової хатинки, щоб заховатися від людських очей і відпочити. Лишень задрімає — а вже півень починає ку­курікати і спати відьмі не дає. Розсердилась вона на півня та й перетворила його на квітку — ряст, яка дещо ски­дається своєю формою на голову півня.

А ось інша легенда розповідає, що напро­весні летіли над лісом жайворонки, посварилися між собою та й почали битися. Билися так, що аж шпорці та чуби свої погубили. Попадали вони на родючий ґрунт і проросли гарними весняними квітами. Майже по всій Україні поширений ряст порожнистий з рожево-фіолето­вими квітами.

У Карпатах поширений ряст проміжний. Найкраще росте ряст на родючий вологих ґрунтах у напівтіні. Вико­ристовують його при лікуванні нервової хвороби.

 

(Виходить дитина-фіалка)

Фіалка.

У лісову красу вдивляється фіалка.                 

Середина квіточки – то росяне денце.

Люблю я квітку цю за ніжність  дуже палко,

І тягнеться до мене тоненьке стебельце.

Вчитель.                                                 

За ніжну красу квітів, чудовий запах їх дуже люблять люди. Небагато фіалок залишилось у лісі, тому їх треба берегти.

Давні римляни називали цю квіточку «квіткою Юпітера» і пов’язували з нею легенду, як один могутній володар перетворив в квітку цікавих придворних за те, що вони мали звичай підслуховувати під дверима. За другим стародавнім повір’ям бог світла Аполон переслідував одну з красунь – дочку Атласа, і дівчина звернулася до Зевса з благанням допомогти їй. Великий Громовержець змилувався над нею і перетворив дівчину в чудову фіалку, яка сховалася в тіняву кущів. І, можливо, ще довго довелося б фіалці залишатися на небесах, та одного разу Прозерпіна, дочка Зевса, пішла в ліс за квітами і не помітила, як до неї підкрався Плутон. Притискуючи до грудей зірвані фіалки, кинулася Прозерпіна від викрадача, а коли вже Плутон наздогнав її, вона почала з відчаєм відбиватися від похмурого бога і фіалки випали з її рук на землю. З тих пір кожну весну розквітають фіалки і наповнюють пахощами всі околиці.

 

Весна.

Ти, Травню, всім даєш тепло,

Щоб на землі все ожило.

Несеш проміння й світло,

Щоб ожило все і розквітло.

То що ти, сину, маєш сказати?

(Виходить Травень, вклоняється)

Травень. Я розповім, матінко, про радісний настрій, який буває у дітей весняного дня.

Весняний день — прозорий, голубий,

Навколо ніжно пахне білим цвітом.

Під вікнами туркочуть голуби.

Щебечуть на подвір’ї жваві діти.

Душа чутлива, мов ота струна.

До барв весняних, запахів та звуків.

Так може чарувати лиш Весна

Після холодних місяців розлуки.

 

(Виходить дитина-медунка)

Медунка.

У лісі веснянім

Цікава рослина:

Ось тільки червона …

Тепер уже – синя!

Вчитель. 

На стебельці наче спеціально зібраний самою природою букетик. В ньому гарно поєднуються рожеві, фіолетові й сині кольори. У народі цю рослину називають медушник, медунчик, медовик.

Свою назву вона одержала через те, що з її квіток бджоли збирають солодкий сік – нектар з якого отримують мед.

Учень.

Щедра природа створила ці квіти,

Щоб могли ми з дитинства диву радіти,

Різнобарвні букетики в гірлянди зібрала,

Нам казкові медунки навесні дарувала.

 

(Виходить дитина сон-трава)

Сон-трава.

Вже заквітла сон-трава – 

Світло-синя голова.

А пелюсточки ворсисті,

А стебельця, мов сріблисті.                                       

Як наступить темнота,

Сон пелюсточки згорта.

Вранці знову розгортає –

Сонце, світ і ліс вітає.

Вчитель.  

У весняному хороводі квітів є своя загальновизнана королева весняної флори. Зустріч з нею кожної весни в лісах приносить багато радості й естетичної насолоди. Ось вона – велика, дзвонико – або келихоподібна, бузково – синя, закутана від весняних холодів у теплий кожушок густого опушення    білястих волосків, кружляє у весняному вальсі.

У погану погоду та на ніч квітки сону закриваються і схиляють свої заквітчані голівки. Враження таке, ніби вони справді засинають. Може, тому в народі і назвали цю рослину поетично: сон-трава, сон-зілля, сончик.

А може, назва пов’язана із стародавнім слов’янським повір’ям, яке говорить, що коли покласти сон-траву на ніч під голову, то уві сні побачиш своє майбутнє.

Або, може з тим, що цю рослину використовують як заспокійливий та снодійний засіб.

         Сон-траву широко застосовують у народній медицині. Сон-трава цілюще діє при багатьох недугах. Вона вгамовує зубний біль, допомагає при водянці, ревматизмі.

Учень.

Вже й сон-трава перецвітати стала.

От-от зозулька маслечко сколотить,

В червоні черевички убереться

І людям одмірятиме літа…

                                         Леся Українка

 

(Виходить дитина-барвінок)

Барвінок

Барвінок  цвів  і  зеленів,  
Слався,  розстилався;  
Та  недосвіт  перед  світом  
В  садочок  укрався.  
Потоптав  веселі  квіти,  
Побив...  Поморозив...  
Шкода  того  барвіночка  
Й  недосвіта  шкода!  
                             Тарас Шевченко

Вчитель.

Жили колись давно чоловік із жінкою у любові й злагоді. А найбільшою втіхою для них був їхній маленький синочок на ім'я Бар. У скорому часі виріс він видним парубком. А що був одинаком у заможній родині, то багато дівчат мали собі на думці віддатися за нього. Сохло серце за Баром і ще в однієї дівчини, що мала за маму відьму. Хто його знає, як би воно було при тім, якби та дівчина полюбилася парубкові? А сталося інакше. Посватався Бар до іншої, що називалася Вінка. Ніяка ворожба відьми не могла розбити того кохання.

І от настав день весілля. Щасливі молодята стояли на воротах для батьківського благословення і чекали тої хвилини, щоб піти до святої церкви вінчатись.

Аж тут де не взялися та ворожка зі своєю дочкою. Ворожка стала перед молодими, проголосила своє прокляття і окропила їх чорним смердючим настоєм якогось зілля. За хвилю на місці, де стояли Бар і Вінка, вже нікого не було. Кинулися люди до ворожки, а вона махнула руками і злетіла чорною вороною. Кинулися до її дочки, а та злетіла до хмар сірою галкою. Впала матінка Барова на те місце, де стояв її син і скропила землю слізьми. І сталося диво: на очах у всіх із землі проросло зелене зілля, уквітчане дрібненьким блакитним цвітом... А назвали його Барвінком. І тягнеться він до хат, до батьківських могил. Кожна дівчина вплітає його у свій весільний вінок.

Учень.

Недавно ще гула метелиця,

Іще лежить в низинах сніг,

А вже барвінку листя стелиться

Зеленим килимом до ніг.

Воно під снігом і під кригою

Всю зиму зелень берегло

І перше стрінуло з відлигою

Весняне сонце і тепло.

Із перемогою і славою

Весна з'являється на світ

І квітне радістю яскравою

Барвінковий зірчастий цвіт.

                                              Н.Забіла

 

Пісня «Барвінкова Україна»

(слова  О. Голеги,музика  М. Ведмедері)

Україна — мов царівна,

Заквітчана у барвінок.

А барвінок зелененький

Цвіте небом голубеньким.

Приспів:

У країні барвінковій —

Всі малята барвінкові.

Барвінкові всі маленькі —

Непосиди веселенькі!

 

Як барвінок, всюди в'ються,

Все встигають, все сміються.

І співають барвінчата,

Як у гаї солов'ята.

 

(Виходить дитина-конвалія)

Конвалія.                                           

Очі розкрила конвалія біла

І в дивуванні застигла, зомліла...

Бо біля неї не трави всміхались,

Бо понад нею не віти гойдались,—

Мовчки кімната пустельна сіріла...

Де ж тії пестощі вітру летючого,

Де ж тії квітоньки гаю пахучого,

Де ж тії ночі сріблясто-блакитні,

Де ж тії ранки рожеві, привітні,

Де  ж тії усміхи сонця блискучого?!

О, не одна ти не в рідній оселі...

Квітко! прокинувсь і я у пустелі!

Марив,— мене оточатимуть люди.

Глянув — чорніють, сіріють усюди

Ворони, змії та з каменю скелі.

                                           Олександр Олесь

Вчитель.

Навесні  в ліс приходить особлива пора, коли зацвіта­ють конвалії. Мабуть, немає людини, яка б була байду­жою до чудової краси цих ніжних   витончених, дуже ароматних квітів. Наче якісь зачаровані сріблясті дзвіночки повисають квіти на

зелених  струнких квіткових стрілках   посеред зеленого листя.

Один з давньогрецьких міфів твердить, що конвалії виникли з краплини поту бо­гині мистецтва Діани. Коли богиня під час полювання за­брела в глухі хащі лісу, то на неї напали фавни. Вони бу­ли безтямно закохані в Діану і хотіли полонити її. Діана кинулась тікати. Вона бігла так швидко, що з неї рясни­ми краплинами стікав піт, який перетворився на чарівні запашні квіточки конвалії.

В українському фольклорі є чудова поетична розповідь про квіти конвалії та їх виникнення. В ній говориться, що ці квіточки, подібні до перлин, є не що інше, як застиглий сріблястий сміх лісової русалки Мавки, яка вперше відчула радість великого, щасливого кохання.

А в одній казці розповідається, що квіти конвалії – це намистинки з намиста Білосніжки, яке розірвалося, коли вона тікала від злої мачухи.

У рослинній символіці квіти конвалії пов’язують із найкращими почуттями людини, такими як ніжність, вірність, щирість, кохання, чистота бажань та думок.

Наукова назва «лілія долин». Конвалія найкраще росте у долинах. Ще називають любка, дикий виноград.

Потрібно відзначити, що конвалія належить до отруй­них рослин. Бувають випадки отруєння худоби, були ви­падки отруєння людей, які випили воду, в якій стояли конвалії. Треба берегти цю квітку. Слід подбати про те, щоб не зникли з наших лісів ці чарівні квіти — перлини сріблястого, щасливого сміху Мавки.

Разом з тим з конвалії виготовляють ліки для хворого серця.

Учень.

Із зеленої сорочки,

Що зіткав весною гай,

Білі дивляться дзвіночки.

Як зовуть їх — угадай.

Це конвалії у гаї, на галявині цвітуть.

І ніде, ніде немає кращих квіточок, мабуть.

В них так пахощів багато,

У такій вони красі...

Хай ростуть — не буду рвати...

Хай отут цвітуть усі!

Пісня «Конвалія»

(слова Н.Френкель, музика М.Красева)

Сонце світить, шепче листя,

На поляні я один.

Під кущем в траві росистій

Хтось дзвенить: дзінь-дзінь.

 

Це конвалія в віночку

Задивилась в теплу синь,

Срібним крихітним дзвіночком

Дзвонить тут: дзінь-дзінь…

Дзвонить тут: дзінь-дзінь, дзінь-дзінь!

 

Флора.

Куди не глянеш, всюди завесніло!

І потяглись рослини до тепла.

Он мати-мачуха, як сонце зажовтіла,

Трава гостренькі списи потягла.

Казкові чари мають перші квіти.

Тендітні, ніжні, мов сама весна.

А небо синє – хочеться летіти,

І в пролісках така голубизна!

На що не глянеш, все прийшло, щоб жити.

Пташина й квітка, жук і деревце.

З`явилось все, щоб сонечку радіти.

Ви пам`ятайте, прошу вас, про це!

При зустрічі з прекрасними весняними квітами майте шану до цих справді чарівних і до того ж цілющих рослин. Не наривайте даремно оберемки квітів, які згодом бездумно викинете. Краще помилуйтеся ними в природі, а на згадку візьміть одну-дві квіточки. Тим дорожчі вони будуть для вас. Бережіть красу природи, весняні усмішки рідної землі – первоцвіти. А ще краще розведіть ці квіти на грядках, клумбах, і нехай щовесни вони радують вас своїм буйним цвітінням.

 

Квіти (разом)

Друзі! Квіти бережіть

І ніколи їх не рвіть.

Бо чарівної краси

Не побачим я і ти.

Хай вони ростуть у лузі,

Бо всі квіти – ваші друзі!

 

Вчитель.

Спасибі, Весно, що даруєш

Чудові квіти з гаю!

Бо хто не любить, як навкруг

Усе цвіте й співає.

Учень.

Щедра природа створила ці квіти,

Щоб могли ми з дитинства диву радіти,

Різнобарвні букетики в гірлянди зібрала,

Нам казкові первоцвіти навесні дарувала.

 

Весна.

Дякуємо, діти! А тепер ми прощаємось з вами. Чекайте нас у гості наступного року!

Вчитель.

Ніде правди діти, жаль нам розлучатись з Весною.

Весна.

До побачення, діти!

Учні.

До побачення!