ЛАНДШАФТНО-ГІДРОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ БАСЕЙНУ РІЧКИ ЛОПУШАНКА
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Управління освіти і науки Тернопільської облдержадміністрації
Тернопільське обласне комунальне територіальне відділення Малої академії наук України
Відділення:науки про Землю
Секція: гідрологія
ЛАНДШАФТНО-ГІДРОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ БАСЕЙНУ РІЧКИ
ЛОПУШАНКА
Роботу виконала:
Головінська Анастасія Тарасівна, учениця 9-го класу загальноосвітньої
школи І-ІІІ ступенів с.Олієва Зборівського району
Науковий керівник:
Романишин Степан Богданович, вчитель географії загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів с.Олієва
Тернопіль – 2015
ЗМІСТ
Вступ……………………………………………………………………………….3
РОЗДІЛ 1.МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ЛАНДШАФТНО-ГІДРОЛОГІЧНИХ
ДОСЛІДЖЕННЬ МАЛИХ РІЧОК УКРАЇНИ ….………………………………5
1.1 Основні характеристики, що використовуються при характеристиці річок, річкових долин та їх басейнів…………………..5
1.2 Основні особливості ландшафтних досліджень малих річок.…….9
РОЗДІЛ 2.ГІДРОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РІЧКИ ЛОПУШАНКА…...….15
2.1Фізико-географічні особливості басейну річки Лопушанка..….….15
2.2 Характеристика водотокурічки Лопушанка ..………………..…16
2.3 Характеристика басейну стоку річки Лопушанка.……………..…17 РОЗДІЛ 3. ЛАНДШАФТНА СТРУКТУРА РІЧКИ ЛОПУШАНКА ……..20
РОЗДІЛ 4.АНТРОПОГЕННІ ЗМІНИ БАСЕЙНУ РІЧКИ ЛОПУШАНКА….24
ВИСНОВКИ………………………………………………………………..…....27 ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА………………………………………………..…..29
ДОДАТКИ.………………………………………………………………..……..31
ВСТУП
Більшість річок, що протікають на території Тернопільської області, відносяться до категорії малих річок з довжиною до 100 км. Отже, саме вони і формують основу гідрологічної сітки нашого краю. Більшість із таких рік перебувають в поганому стані – замулюються джерела, заболочується русло, знижується рівень води і тому подібне. До таких малих рік відноситься і річка Лопушанка.
Метою нашого дослідження є вивчення ландшафтно-гідрологічних особливостей басейну річки Лопушанка для кращого розуміння фізикогеографічних та антропогенних процесів, що відбуваються на нашій території і подальшої стабілізації системи природокористування.
Об’єктом дослідження є частина території Зборівського району, який є басейном р. Лопушанка.
Предметом дослідження є ландшафтно-гідрологічні особливості басейну р. Лопушанки і його зміни в природі і часі.
Відповідно до цього в роботі поставлені завдання:
1. Ознайомитися з літературою стосовно проблем малих річок та методикою їх дослідження.
2. Встановити основні гідрологічні характеристики басейну р.
Лопушанки.
3. Визначити основні одиниці антропогенних ландшафтів басейну р. Лопушанки.
4. Визначити зміни в просторі і часі основних ландшафтних структур р.Лопушанка.
Актуальність дослідження полягає в тому, що сьогодні не залишилося річок, водних потоків, русло і береги яких не мали б, як мінімум, слідів господарської діяльності людини. В них зосередженні запаси біотичних і водних ресурсів, які мають в першу чергу середовище-утворювальне та стратегічно господарське значення. Річки, річкові системи є найважливішим структуроутворюючим елементом навколишнього середовища. На території України протікає понад 63000 річок і струмків, більшість з них, близько 60000, це невеликі ріки, довжина яких не перевищує 10 км. Тому проблема охорони і раціонального використання таких рік віднесена до важливих проблем людства.
Наука, що вивчає постійні водні потоки, називається « Гідрологія рік». Спочатку гідрологія розвивалася як галузь фізичної географії, гідротехніки, геології, навігації. Як система наукових знань, гідрологія сформувалася на початку 20 століття. Значний внесок у її розвиток зробили Олександр Воєйков, Лев Берг, Юлій Шокальський, Михайло Веліканов, Геннадій Калінін, Дмитро Кочерін. Визначення гідрології як науки дав Віктор
Глушков у 1915 році.[2,31]
Гідроло гія грец.Yδρoλoγια, від дав.-гр. Yδωρ — вода + λoγoς+ — слово, вчення) рос. гидрология, англ. hydrology, нім. hydrologie) — наука, що вивчає природні води в межах гідросфери Землі, явища і процеси, які в них відбуваються.[4]
Термін «ландшафтознавство» вперше запропонували О.Опель в 1884 р.
і І.Віммер в 1885 р. Проте як наука ландшафтознавство зароджується лише на початку ХХ ст. завдяки дослідженням З.Пассарге і Л.С.Берга.
Визначними ландшафтознавцями були О.О. Борзов, Л.Г. Раменський, С.В.Калесник, М.А. Солнцев.
Велику роль у вивченні гідрології та ландшафтознавства нашого краю відіграла праця К.І.Геренчука «Природа Тернопільської області», де було узагальнено дані з гідрологічної мережі Тернопілля та вперше виділено основні ландшафтні одиниці нашої області. Слід відмітити, що К.І.Геренчук є засновником Чернівецької та Львівської школи ландшафтознавства.[7]
Відповідно до завдань та мети роботи було використано наступні методи дослідження: літературний, картографічний, порівняльний, метод аналізу, польових досліджень.
РОЗДІЛ1.МЕТОДИЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ МАЛИХ РІЧОК
УКРАЇНИ
1.1. Основні характеристики, що використовуються при характеристиці річок, річкових долин та їх басейнів
Водні ресурси належать до відновлювальних природних ресурсів, проте, з огляду на зростаючий вплив господарської діяльності людини, зокрема, на інтенсифікацію забруднення води і фактичну відсутність можливості користування все більшою кількістю водних об’єктів, останнім часом саме поняття відновлюваності водних ресурсів стає умовним. В останні роки у всьому світі де зацікавлена розмова про воду. Вона стає однією з головних цінностей на Землі. Відомо, що вода є найбільшдефіцитним ресурсом XXI століття. Вже зараз 1 млрд населення планети страждає від браку прісної води, 1,7 млрд вживають воду низькоїякості. Якщо темпи зростання населення планети і ставленнялюдини до води не зміняться, у 2025 році понад третина населення земної кулі буде жити в умовах жорсткого дефіциту води. Аналогічна ситуація з водними ресурсами склалася і в Україні. Зменшення водності в першу чергу позначається на малих річках.[6,4]
Річкову систему формує головна річка і сукупність приток, які виносять свої води у вигляді єдиного потоку.
Структура річкових систем залежить від геологічної будови, рельєфу, клімату. Виділяють такі типи річкових систем: радіальну, деревоподібну, прямокутну, решітчасту, паралельну, перисту, доцентрову відцентрову). До морфологічних характеристик річки та річкової системи відносять довжину річки, коефіцієнт звивистості, коефіцієнт густоти річкової сітки.
Однією із складових частин річкової долини є русло річки. Якщо водний потік у руслі перетнути вертикальною площиною, перпендикулярною до напряму течії, то дістанемо переріз, який називають водним, або поперечним перерізом русла[9,9]
Водний переріз обмежений зверху поверхнею води, знизу – дном, а з боків – відкосами русла, має кілька морфологічних характеристик.
Основні з них такі: площа водного перерізу, ширина річки, змочений периметр, гідравлічний радіус, середня та максимальна глибини.
Площа водного перерізу (F) обмежена лініями рівня води і дна річки, її можна визначити за допомогою планіметра, палетки або аналітичним способом як суму площ елементарних геометричних фігур прямокутних трикутників і трапецій, що становлять водний переріз русла [9,9]
F=∑Fn (1.1)
Ширина річки B) – це відстань між урізами води лівого і правого берегів, її визначають як різницю відстаней від постійного початку урізів води обох берегів.
Середня глибина (hсеред) – це відношення площі водного перерізу до ширини річки:[9,10]
Максимальна глибина (hмакс) вибирається з фактичних глибин, зазначених у промірному журналі.
Змоченийпериметр P) – це довжина лінії по дну річки від урізу до урізу; визначається як сума гіпотенуз прямокутних трикутників.
Гідравлічний радіус К) – це відношення площі водного перерізу до змоченого периметра:
(1.3)
Морфометричні елементи водного перерізу русла не постійні. /
Русла рік за формоюподіляють на прямолінійні, звивисті меандруючі), розділені на рукави, блукаючі.
Основними морфологічними елементамируслами річки є звивини
меандри), острови, плеса, перекати, донні гряди.[9,10]
Повздовжній профіль ріки показує зміну висотних відміток рівня води чи дна русла за її довжиною. Повздовжній профіль може бути плавно ввігнутим, прямолінійним, опуклим, східчастим. Характер повздовжнього профілю визначається геологічною будовою, рельєфом річкового басейну, а також. ерозійно-акумулятивною діяльністю самого потоку. У верхній течії річка характеризується більшим похилом і відповідно більшими швидкостями течій та значним розмивом русла. У середній течії похил водної поверхні і швидкість течії зменшуються, водність збільшується, ерозія стає слабшою. У нижній частині переважає акумуляція - відкладення продуктів розмиву, принесених з верхніх частин.
Частина земної поверхні, в межах якої знаходиться річкова система, яка відділена від інших річкових систем вододілами, називається річковим басейном.
Поверхня суші, з якої річкова система збирає води, називається водозбором.
Оскільки живлення річок може бути поверхневим і підземним, то розрізняють поверхневі і підземні водозбори. Переважно басейн річки і водозбір співпадають.
Річкові басейни розрізняються морфометричними та фізико- географічними характеристиками.
Основними морфометричними характеристиками річкового басейну є його площа, довжина найбільша і середня ширина, асиметричність, похил та ін.
Площу-басейну F) вимірюють по карті планіметром або палеткою.
Довжина річкового басейну L) — це відстань на карті по прямій лінії від гирла річки до найбільш віддаленої точки на вододільній лінії. Вимірюють її лінійкою або циркулем-вимірювачем. [9,11]
Середня ширина басейну – це відношення площі басейну (F) до його довжини, тобто:
Максимальна ширина басейну — лінія, проведена в найширшому місці басейну перпендикулярно до його довжини. Її вимірюють лінійкою або циркулем.
Мірою асиметрії басейну є коефіцієнт асиметрії, який визначають за формулою:
де Fл, Fп - площі відповідно лівобережної і правобережної частин басейну, м2; F - загальна площа басейну, м2.
Похил басейну — це висотна характеристика, яку обчислюють за формулою:
де І - похил, м/км; Ні Н2 - позначки поверхні басейну відповідно у верхній і нижній частинах, м; L - довжина басейну, км.[9,11]
Фізико-географічні характеристики річкових басейнів: координати його крайніх точок), орографічні середня висота, середній похил) тагеологічні особливості. До фізико-географічних характеристик басейну належать також залісеність, заболоченість та озерність басейну. Усі ці характеристики визначають за картографічними та літературними джерелами.
Залісеність, озерність і заболоченість басейну визначають за формулою:
де К - коефіцієнт залісеності, озерності, заболоченості); f - площа, зайнята відповідно лісом Fл), озерами Fоз), болотами Fбол), км2; F – загальна площа басейну, км2 [9,11]
1.2 Основні особливості ландшафтних досліджень малих річок.
Важливою характеристикою малих річок є ландшафтна структура її басейну.
Ландшафт – нім. Landschaft -це вигляд простору, краєвид, де Land - земля, територія, простір і schaft суфікс, що означує взаємодію, взаємний зв'язок) – простір, образ якого формується конфігурацією місць, які займають і змінюють належні до нього елементи. Цілісна частина ландшафтної оболонки Землі, що утворилася в результаті складної і тривалої взаємодії основних геокомпонентів планети в певних умовах середовища, і як наслідок – набула характерного вигляду в просторі. [7]
Складність аналізу господарського впливу на геосистеми і його обліку в класифікації посилюється тим, що стан геосистем залежить не тільки від сучасного використання, але і від попередніх, історично змінених форм господарювання. Крім того, варто мати на увазі, що в багатьох випадках одна і та ж територія одночасно піддається впливу не одного, а багатьох техногенно-антропогенних факторів наприклад, лісогосподарському і рекреаційному використанню, меліорації і промисловому забрудненню..
Теорія морфологічної структури ландшафтів була розроблена М.А. Солнцевим – одним з основоположників сучасного ландшафтознавства. Він вперше запропонував виділяти фації та урочища. Кожна з цих одиниць має свої характерні ознаки, за якими вони можуть бути розпізнані. [7]
Будь-який ландшафт має свою індивідуальну морфологічну структуру, яка не повторюється в інших ландшафтах. Під структурою ландшафту розуміють склад його упорядкованих морфологічних частин – фації, урочищ і місцевостей, які взаємопов’язані між собою і утворюють характерний вигляд ландшафтну. Принципова відмінність природного ландшафту від морфологічних частин полягає в тому, що перший утворений під впливом ендогенних сил, а другий – екзогенних.
Фація є найменшою і найпростішою одиницею фізико-
географічного поділу земної поверхні. Саме в межах фації проявляється однорідність природних умов, оскільки на всьому її протязі панує однаковий клімат, одні й ті ж самі осадові відклади, поширені схожі форми рельєфу, на яких розвинулася одна ґрунтова відмінність і певне рослинне угрупування. Ці природні комплекси утворюються в межах одного елементу мезорельєфу або окремої форми мікрорельєфу.
Урочищами називають більш складні природно-територіальні комплекси, які утворені різними фаціями або під-урочищами, але котрі тісно пов’язані між собою. Урочища формуються на однорідній літогенній основі мезоформ рельєфу на однакових поверхневих відкладах. Для урочищ характерна спільна для всього комплексу загальна спрямованість основних природних процесів: стоку, міграції хімічних елементів, денудації або акумуляції тощо. Приладом географічних урочищ може бути заболочена котловина з верховим болотом, яр, заплава ріки, борова тераса, межиріччя, окремі горби та гребені, що чітко відрізняються один від одного, і водночас часто повторюються на території певного природного ландшафту.
Найбільшою за площею структурною частиною географічного ландшафту є місцевість. Вона являє собою поєднання спільних за походження типів урочищ, сформованих на макроформі рельєфу. Звичайно виділення їх у межах ландшафту пов’язане з літогенними особливостями геологічної будови, відмінностями в розчленуванні рельєфу, мезоклімату та ін. Це схили річкових долин, плоскі, хвилясті чи горбисті межиріччя, заплави великих річок Серету, Стрипи, Збруча тощо).[11,97]
Ландшафтні дослідження - це сукупність дослідницьких операцій, як використовують різні підходи географічний, історичний, системний та ін..) методи, основною метою яких є вивчення поширення, структури функціонування, генезису, тенденцій розвитку ландшафту, як для отриманню нових знань так і для вирішення завдань пов'язаних з використання і охороні ландшафтів [10,34].
Ландшафтні дослідження включають польові експедиційні ТІ стаціонарні) та дистанційні дослідження, а також моделювання. Основною базою ландшафтних досліджень є порівняльний метод і картографування.
Стаціонарні ландшафтознавчі дослідження - це польові дослідженні особливостей функціонування, динаміки і розвитку ландшафтних комплексів і стаціонарних умовах, на протязі тривалого часу і за допомогою технічних приладів.
Дистанційними методами дослідження ландшафтів називають методи застосовані на використанні матеріалів зйомок, виконаних з літака, космічного або іншого літального апарату.
Ландшафтний аналіз - комплекс методів для вивчення властивостей ознак ландшафту, його морфологічної структури і просторової диференціації процесів, які в ньому відбуваються, сучасної динаміки та історії розвитку. Ландшафтний аналіз включає дослідження і картування двох складових ландшафту - природної і техногенної [51].
Метод моделювання - створення графічного чи картографічного зображення ландшафтного комплексу та окремих його блоків, які відображають його структуру та динамічні взаємозв'язки.
Порівняльний метод - один із традиційних методів дослідженню ландшафтів. Суть його полягає в співставленні та виявленні подібностей відмінностей, властивостей, станів, процесів двох чи кількох ландшафтів, як межують один з одним, а також віддалених у просторі і часі ландшафтів, щ<знаходяться під впливом однакових або різних факторів.
Метод аналогів полягає у знаходженні ПТК з подібними властивостями станами, процесами.
Палеогеографічний метод - вивчення історії розвитку певного ландшафту геосистеми), можливе прогнозування на майбутнє.[10,34]
Метод балансів - кількісна характеристика динамічних явищ пов'язаних з переміщенням речовини та енергії у ландшафтних комплексах та між ними.Цей метод дає відповідь на питання що, у якій кількості входить та виходить з геосистеми за певну одиницю часу. Метод балансів дозволяє вивчати добові і річний цикли динаміки ПТК, аналізувати розподіл потоків речовини і енергії.
Польові ландшафтні дослідження включають три періоди: підготовчий, польовий і післяпольовий.
Підготовчий передпольовий) період починається із збору літературних та фондових джерел інформації про територію польових робіт, їх аналіз дає можливість скласти загальне уявлення про характер природних умов району досліджень геолого-геоморфологічну будову, кліматичні особливості, річки і озера, ґрунти і рослинність), а також про його заселеність, господарські особливості, шляхи сполучення і т. ін. Обов'язковим для проведення ландшафтних досліджень є наявність топографічних карт. Бажаною є наявність аеро- і космофотознімків, а також тематичних карт: геологічних, ґрунтових, рослинності та ін.
По закінченні збору фактичного матеріалу складається попередня ландшафтна карта або карта-гіпотеза ПТК. Контури ПТК встановлюються за горизонталями топографічної карти, а уточнюються і диференціюються за допомогою аерофотознімків і тематичних карт, описів опорних відслонень та бурових свердловин.
Польовий період. Під час польового періоду виконуються такі основні види робіт: 1) ключові або площинні дослідження ПТК; 2) складання опорних ландшафтних профілів; 3) складання польової ландшафтної карти.[10,35]
Під час польових досліджень складається польова ландшафтна карта, основою якої є попередня ландшафтна карта, що була створена під час підготовчого періоду. Попередні контури ландшафтних комплексів уточнюються у відповідності з даними польових спостережень і набувають остаточних обрисів. Уточнюється і попередня легенда ландшафтної карти.
Післяпольовий камеральний) період. Завершенням польових комплексних досліджень є: обробка, аналіз, узагальнення і систематизація матеріалів польових досліджень бланків, щоденників, польової ландшафтної карти, зразків ґрунту і ґрунтоутворюючих порід тощо), складання остаточного варіанту ландшафтної карти і написання звіту. Після закінчення обробки матеріалів і уточнення контурів окремих ландшафтних комплексів провадиться їхня остаточна систематизація типізація, групування і ранжування) і складається остаточна легенда ландшафтної карти.
Одним з основних картографічних матеріалів польових ландшафтних досліджень є комплексний фізико-географічний або ландшафтний профіль.
Він являє собою гіпсометричний профіль, який поєднується з геологічним, гідрогеологічним, ґрунтовим і ботанічним профілями і наглядно відображує і вертикальну, і горизонтальну морфологічну) структуру ландшафтів.[10,40]
У кожному ландшафті потрібно закласти один повний ландшафтний профіль. Довжина профілю, частота закладання точок, його характер змінюються залежно від масштабу зйомки і складності території дослідження. Цей профіль описують найбільш детально. На профіль наносять дані про геологічну будову, фунти і ґрунтоутворюючі породи, рослинність і глибину залягання ґрунтових вод. Тут же показують положення всіх точок спостереження і межі ПТК. На профілі зазначають горизонтальний і вертикальний масштаби.
Положення профілю на місцевості точно фіксують на польовій карті.
Ключові ділянки — це найтиповіші ділянки території дослідження, докладне дослідження яких дає ключ до пізнання її природних властивостей, специфіки й розміщення морфологічних одиниць Основним завданням вивчення ключів при узагальнених крупно масштабних ландшафтних дослідженнях є встановлення типової морфологічної структури різних видів урочищ.[10,41]
Поряд з методом суцільного картування при роботі на ключових ділянках широко застосовують методи опису точок спостереження і ландшафтного профілювання. При цьому звертають увагу і на особливості просторової диференціації урочищ з метою розкриття структури ландшафту, в межах якого закладено ключову ділянку.
Дослідження фацій. Основні роботи з картування ПТК в полі ведуться на точках. Точка - це невелика ділянка, що збігається з площею фації, на якій вивчають будову ПТК, його характерні риси, межі і процеси, що відбуваються в ньому. Залежно від детальності і обсягу досліджень картувальні точки бувають основні, допоміжні, спеціалізовані і опорні. На основних точках проводять повний комплекс спостережень: закладають повнопрофільний ґрунтовий розріз, геоботанічний майданчик, вивчають мезо- і мікрорельєф точки, геологічну будову її, особливості зволоження і по можливості глибину ґрунтових вод, морфологічну структуру ПТК, характер господарського використання його тощо.[10,42]
Допоміжні точки закладають найчастіше для уточнення меж ПТК, перевірки даних попередньої основної точки тощо. Спостереження на допоміжних точках ведуть за скороченою програмою. Наприклад, замість того, щоб закласти
100-метровий геоботанічний майданчик, перелічують основні ценозоутворюючівиди рослин.
Спеціалізовані точки закладають для вивчення окремого компоненту, недоступного для спостереження на даній основній точці, наприклад, геологічної будови на окремих відслоненнях, глибини і температури води в озері чи в річці тощо.
Опорні точки відрізняються від основних більшою детальністю і різнобічністю спостережень і обстежень у полі і під час лабораторної обробки зібраних даних.
Дослідження урочищ. Перше розмежування урочищ роблять ще в підготовчому періоді при складанні попередньої ландшафтної карти. Якщо до початку польового періоду попередньої ландшафтної карти не склали, то виділяють і оконтурюють урочища безпосередньо в полі. Межі урочищ визначити легше, ніж межі інших ПТК, тому що вони просторово збігаються із формами рельєфу, які добре спостерігаються і в полі, і на аерофотознімках і на топографічних картах.
РОЗДІЛ 2.ГІДРОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ РІЧКИ ЛОПУШАНКА
2.1. Фізико-географічні особливості басейну річки Лопушанка
Річка Лопушанка розташована в Західній частині Подільської височини на Тернопільському плато в межиріччі Стрипи та Серету і є правою притокою останньої. Вона відноситься до категорії малих рік, оскільки її довжина всього 20 км. Річка протікає в напрямку з північного заходу на південний схід через села Лопушани, Оліїв, Білокриниця, Білоголови, Нетерпинці, Носівці та Городище, де і впадає в р. Серет. Територія належить до басейну стоку р. Дністер.( ив. додаток В)
Рельєф басейну представлений горбистою місцевістю із плоскими вершинами, які піднімаються над місцевістю на 40-50 метрів. Схили пагорбів порізані ярами і балками. Найвищою вершиною в межах території басейну
р. Лопушанки є висота 424 метри між селами Беримівці та Оліїв, що носить назву Гальчина. Місцевість має похил в напрямку з північного заходу на південний схід, за напрямом течії річки, що простежується і за максимальними висотами пагорбів, які зменшуються до 399м. в районі Білоголов, 385м поблизу Носівці і 340м в околицях с.Городище. Більшість схилів пагорбів похилі – мають крутизну до 30о і використовуються в сільському господарстві, проте простежують і круті схили з крутизною схилів більше 30о, що використовуються під пасовища, місцями і заліснюються.
В основі такого рельєфу лежить Волино – Подільська плита із глибиною залягання кристалічного фундаменту 1800м дані свердловини Залізці1 ).[11,16] Кристалічний фундамент перекритий товщею осадових відкладів, із яких на денну поверхню виходять відклади крейдового періоду, які представлені мергелями та опоками. Зокрема, такі відслонення спостерігаються в долині річки Лопушанка в околицях Олієва в місцевості За ропою, та на північному схилі Сліпакової гори. Зверху крейдові відклади перекриті тортонськими та сарматськими вапняками неогенового періоду, що простежуються на Сліпаковій горі. Сліпакова гора – відроги бар’єрного рифу, що більше відомий як Товтрова гряда і простягається східніше . Місцями спостерігаються відклади пісків, що теж приурочені до сарматського віку неогенового періоду. Проте більшість території річкового басейну перекрита потужними товщами лесових порід четвертинного періоду.
Клімат території помірно-континентальний. Середні температури січня -4,5оа середні температури липня 19о. Кількість опадів за рік – 654мм із максимумом випадання опадів у червні-липні. Переважаючими є західні вітри. З несприятливих природних явищ, що пов’язані з кліматом – це зливи, повторюваність яких в останні роки зростає; град, суховії. [14,54]
2.2 Характеристика водотоку
Для характеристики водотоку ми використали наступні показники:
похил ріки, падіння річки, довжина, коефіцієнт звивистості.
Довжина річки 20 км.
Коефіцієнт звивистості обчислюється за формулою
, (2.1)
к
де L - довжина річки ; l - довжина прямої лінії, що з’єднує витік і гирло річки.
Даний показник для різних ділянок не є однаковим. Так, на відрізку від витоку до с.Білокриниця цей коефіцієнт значно вищий і складає 1,325, що пов’язано із Сліпаковою горою, яку ріка обминає на своєму шляху. На ділянці між Білокриницею і гирлом річки коефіцієнт звивистості невеликий і складає всього 1,169
Падіння річки є різницею між висотою, на якій знаходиться витік річки
– H1 і висотою, на якій знаходиться гирло - H2. [4,13]
(2.2)
Похил річки обчислюється
к (2.3)
Проте, найбільший похил характерний для верхів’я, коли за перші 2,2км річка падає на 20 м. А на ділянці від моста поблизу с.Білокриниця до гирла річки довжиною 11,4 км річка теж падає на 20м і відповідно
к
Живлення річки переважно снігове та дощове. За водним режимом Лопушанка належить до річок із повенями та паводками. Повінь спостерігається, як правило, в першій декаді березня. Значна залежність рівня води від кількості опадів зумовлює наявність паводків, які іноді набувають катастрофічних наслідків, як це останній раз спостерігалося у 1999р., коли в кінці червня внаслідок сильної зливи ріка вийшла з берегів і затопила заплаву. Найбільше постраждали тоді села Білоголови та Нетерпинці від хвилі, яка утворилася в районі села Олієва і з швидкістю пронеслася вниз за течією.
Межень, найнижчий рівень води, спостерігається в теплий період та взимку. Якщо перший межень пов'язаний із зростанням випаровуваності та випадання значної кількості опадів раптово, у вигляді зливи, то зимовий межень пов’язаний із нагромадженням снігового покриву в межах басейну. Оскільки верхня течія річки Лопушанки має значну долю підземного живлення, в окремі роки вона не замерзає.
2.3 Характеристика басейну стоку річки Лопушанка
Басейн річки має площу 73 км2 і має втягнуту з північного заходу на південний схід форму. Довжина басейну 19 кілометрів. Середня ширина – 3,84 км. А максимальна ширина 7,3 км. у верхній частині басейну в районі
Олієва. Правобережна частина басейну становить 50,25 км2, а лівобережна –
22,75 км2 . Тому коефіцієнт асиметрії становить
к 
к
Це пов’язано з тим, що правобережна межа басейну проходить по плато із висотою 400 м. над рівнем моря і є вододілом із басейном річки Східна Стрипа. А південна межа басейну проходить по вододілах із річками Висушка та Нестерівка. Натомість лівобережний басейн з півночі обмежений Серетом Правим, а з північного сходу басейном річки Смолянка, яка теж є притокою Серету і протікає паралельно до Лопушанки 4 кілометри на північний схід. Відповідно, відрізняються і абсолютні висоти вододілів. Якщо правобережний має абсолютні висоти 424м – 380м ; то лівобережний вододіл проходить по висотах із абсолютним значенням 390м – 370м над рівнем моря.
Загальний напрямок похилу басейну співпадає із напрямом похилу річки із північного заходу на південний схід, що простежується по абсолютних висотах від 424м в західній частині до 389м в околицях села Бзовиця, 385м поблизу Носівців і 309м в гирлі річки. Таким чином, амплітуда коливань висот складає 115м, а похил басейну 6,05м/км . Такі великі значення похилу обумовили значну порізаність рельєфу балками та ярами. Яри, маючи такий великий базис ерозії, набули значного поширення в лівобережній частині, особливо поблизу с.Нетерпинці. Натомість на правобережній частині басейну більшого розвитку набули балки. Особливо слід відмітити ті, що простягаються від Бзовиці до Білоголов, та заболочену балку на північ від Олієва. Саме по дну балок і ярів тимчасові водні потоки приносять свої води до Лопушанки під час весняного танення снігів та літніх злив. А по дну балки, що проходить від урочища Кринички до Лопушанкипрорито дренажний канал, по якому відбувається скидання води із заболоченої ділянки.
Залісненість басейну визначається
к
Ліси розподілені по території басейну рівномірно. Більшість із них мішані дубово-, сосново- грабові ліси. В останні роки в лісах з’явилися площі, зайняті ялиною європейською смерекою ). Як правило, ліси займають ділянки вододілу або пагорби із крутими схилами, які не використовуються в сільському господарстві. Також заліснені улоговини та балки. Але характер заліснення там зовсім інший – це невисокий молодий ліс, переважно сосновий, що має грунтоохоронне значення.
Заболоченість басейну спостерігається лише в заплаві річки Лопушанка та в балці на північ від Олієва. Загальна площа боліт близько 3км2. Дане число отримане шляхом співставлення топографічної карти із аерофотознімком місцевості в програмі GoogleEarth та власними дослідженнями. Таким чином, заболоченість басейну складає 4,11%. Більшість боліт осушено, русла річок поглиблено і спрямлено. Прорито дренажні канали. Тобто повністю змінено заплаву річки. Лише поблизу Носівців та в межах Серетецького гідрологічного заказника болота не осушені.
Про озерність басейну річки Лопушанки судити важко, оскільки на карті масштабу 1:100000 відмічено став в Городищі та в Білоголовах, натомість ставки в Олієві не відмічені і в масштабі карти не можуть бути відображені через свої малі розміри.
РОЗДІЛ 3. ЛАНДШАФТНА СТРУКТУРА РІЧКИ ЛОПУШАНКА
Основним наслідком впливу на ландшафти людства є формування антропогенних ландшафтів. Дослідженням самих антропогенних ландшафтів та їх класифікацією саме займалися: Ф.М.Мільков, Г.І.Денисик, Л.І.Воропай та інші автори, тому в літературі існує багато визначень цього поняття. Проте найпоширенішим є визначення Ф.М.Мількова 1973), за яким антропогенними ландшафтами слід вважати як заново створені людиною ландшафти, так і всі ті природні комплекси в яких корінній зміні під впливом людини зазнав будь-який із їх компонентів, в тому числі рослинність із тваринним світом[3]
Проблемами антропогенного ландшафтознавства займається Григорій Іванович Денисик доктор географічних наук, завідувач кафедри фізичної географії Вінницького державного педагогічного Університету). Ф.М.Мільков стверджує, що саме риси антропогенного впливу стають вирішальними у розвитку ландшафтів, хоча вони в свою чергу підпорядковуються як природним, так і суспільно-економічним закономірностям. Г.І.Денисик підтримує цей підхід, але зазначає, що антропогенні ландшафти є природними комплексами. Від інших натуральних комплексів їх відрізняє лише генезис – походження. [2]
У залежності від характеру господарської діяльності людей Г.І. Денисик виділяє такі види антропогенних ландшафтів класифікація за змістом): селитебні, сільськогосподарські, лісогосподарські та водогосподарські антропогенні, дорожні, рекреаційні, белігеративні антропогенні ландшафти [2, с.114-115].
На основі вище згаданої класифікації Денисика Г.І. нами на території басейну р. Лопушанки виділено такі ландшафтні комплекси за видом діяльності:
1. Польові сільськогосподарські антропогенні ландшафтні комплекси;
2. Лучно-пасовищні сільськогосподарські антропогенні ландшафтні комплекси;
3. Лісокультурні лісогосподарські антропогенні ландшафтні комплекси;
4. Вторинні похідні) лісогосподарські антропогенні ландшафтні комплекси території відновлюваних лісових насаджень;
5. Природо-заповідний антропогенний ландшафтний комплекс, в межах Серетського гідрологічного заказника;
6. Сільські селитебні антропогенні ландшафтні коплекси;
7. Дорожні антропогенні ландшафтні комплекси автомобільних доріг з твердим покриттям.
Найбільшу площу,(55,40%), займають польові сільськогосподарські антропогенні ландшафтні комплекси. Вони розташований рівномірно по всій території басейну, займаючи вершини пагорбів та їх схили, що мають невелику крутизну. Ґрунти даної території переважно відносяться до групи чорноземів. Дана територія інтенсивно використовується, із застосування сучасних методів обробітку хімічними засобами. На окремих територіях спостерігається вирощування монокультури кукурудза), що негативно позначається на якості ґрунтів.
Лісокультурні лісогосподарські антропогенні ландшафтні комплекси займають друге місце за площею. Вони поширені на вододільних підвищених ділянках, та вершинах пагорбів, що вкриті дерновокарбонатними ґрунтами, на лесових породах, що перекривають поховані вапняки, та сірі лісові ґрунти на схилах пагорбів. Дані ліси віком 70-80 років зараз активно вирубуються і засаджуються повторно. Інша група лісів поширена на крутих схилах ярів та балок і виконують ґрунтозахисну функцію. Представлена переважно сосною та березою віком 30-40 років.
Також ми виділили окремий комплекс вторинних похідних) лісів, що поширюються самосівом. Як правило вони прилягають до ділянок
окультурених лісів і утворюються на покинутих сільськогосподарських
|
|
|
Ма .3.1 Діаграма структури антропогенних ландшафтних комплексів АЛК) за видом діяльності в басейні р. Лопушанка.
землях, які тривалий час не оброблялися. Від лісів вони відрізняються віком не старше 20-25 років), хаотичністю лісових насаджень, наявністю високого різнотрав’я. Видовий склад дерев: сосна, береза, осика.
На третьому місці лучно-пасовищні антропогенний ландшафтний комплекс 12,6%), який включає заплаву річки Лопушана, де поширені лучно-болотні ґрунти та торфовища осушених боліт, вриті багаторічною рослинністю. А також схили річкової долини, що слабо задерновані на бідних чорноземних та місцями карбонатних ґрунтах. До лучно-пасовищних ландшафтів включено і природні комплекси балок правої частини басейну річки Лопушанки. Днище у них частково заболочене, осушене за допомогою дренажної канави. Весною і підчас зливових дощів утворюються тимчасові водотоки. Схили задерновані різнотрав’ям.
Сільські селитебні антропогенові ландшафти приурочені до сіл, що розташовані переважно вздовж долини річки Лопушанки. Лише Бзовиця, та хутір Гальчина долина розташовані на вододілі. Всі села мають відносно компактну забудову за винятком Олієва, що розкинувся на пагорбах між якими простежуються ділянки з меншим антропогеновим навантаженням, на яких присутня лучна рослинність. Вони використовуються длявипасу худоби і носять відповідні назви: Вигін, Говда, Жолобина, Рудка…
Малу 1,3%) частку займають дорожні антропогенні ландшафтні комплекси. До їх складу ми змогли обрахувати і впевнено ідентифікувати лише дороги із твердим покриттям. Безумовно, на місцевості наявні також і інші дорожні АЛК, але через їх розміри на картах даного масштабу вони не піддаються обчисленню.
Також на місцевості представлені і водні, садові, кар’єрно-відвальні, тафальні та сакральні типи антропогенних ландшафтів. Але їх частка менше
1% і відобразити на картосхемі їх не можливо.
РОЗДІЛ 4. АНТРОПОГЕННІ ЗМІНИ РІЧКИ ЛОПУШАНКА
Людина від своєї появи впливає на навколишнє природне середовище.
Не є винятком і річка Лопушанка.
Завдяки старим картам Австро-Угорщини та Польщі ми маємо можливість дослідити, як змінювалася річка починаючи із 1855 році.
Так, на карті 1855 року бачимо, що на русло нанизано аж чотири ставки. Про їх штучне походження свідчать греблі, насипані впоперек течії русла, а також водяні млини біля кожного ставка. Так, ставок в Олієві площею 0,1 км2 крутив колесо водяного млина пана Водзінського – олівського власника. Вниз по течії ставок в Білокриниці площею 0,14 км2 , ще далі в Білоголовах ставок площею 0,28 км2 і на карті простежується ставок в Нетерпинцях, який у 1910 р. мав площу 2,12 км2. Став в Городищі мав теперішні розміри. Кожен із ставків використовувався як джерело енергії для водяного млина. Таким чином русло річки було зарегульованим повністю, починаючи від Олієва і вниз по течії аж до гирла. Але природні процеси занамулення водойм із низькою швидкістю течії призвели до зникнення ставка в Білокриниці, і на карті 1879р він вже не простежується. Згодом зникають з карти і інші водойми. У 1915 році залишаються лише водойми в Городищі та невеличка водойма в Олієві. Остання водойма зникає з карти 1933р. На місці водойм залишаються вирівняні заболочені ділянки - заплави та залишки гребель, які існують завдяки тому, що використовуються як шляхи сполучення між берегами р. Лопушанки. Русло річки практично протікало на тому ж місці, що і в теперішній час. Активний процес меліорації проходив у 60-80 роках і саме тоді з’являються дренажні канали, поглиблюється і спрямляється русло річки. Проте в окремих місцях відбувається процес вторинного заболочення, як, наприклад, між селами Носівці та Городище.
Щодо заліснення території басейну стоку, то, аналізуючи карти, ми дійшли до висновку, що воно практично не змінилося. На картах періоду 1855 – 1910рр. дещо більшу площу займає Білоголовський ліс і простежуються окремі групи дерев між селами Оліїв та Бзовиця. Натомість відсутні площі лісів на крутих пагорбах та в ярах.
Загальне зниження рівня води в річці Лопушанка призвело до просування витоку річки на 400 м від початкового місця на південний схід вниз по течії. Причинами цього явища можуть виступати як наслідки меліорації, коли знижувався рівень русла, так і загальне зменшення кількості опадів, що випадають протягом року та пов’язане із цим зростання континентальності клімату. Метеорологи відзначають тенденцію до зменшення кількості опадів: практично кожне наступне десятиліття посушливіше за попереднє. Так, у вісімдесятих роках упродовж шести років опадів було менше від кліматичної норми, у 90-х таких років було сім, у двохтисячних – вісім. [ 16 ]Наочною ілюстрацією багаторічних тенденцій був 2015 рік, коли внаслідок рекордно посушливої погоди пересохло ряд джерел, що живили річку. В тому числі і джерело на Сліпаковій горі. А в селі Лопушани рівень води в криницях опустився на 3-4 метри.
На основі опрацьованих джерел [12; 14; 15;] ми дійшли висновку, що значний вплив на зміну положення русла також мали неотектонічні рухи. Внаслідок цих рухів відбувалося і відбувається поступове підняття території Поділля і, як наслідок, рівень внутрішніх вод знижується через зростаючий базис ерозії.
Подальша взаємодія річки Лопушанка із антропогенним середовищем, на нашу думку, можлива при активній водоохоронній діяльності людей. А саме - в насадженні дерев на схилах річкової долини, виведенню із активного сільськогосподарського обороту земель на крутих схилах і зміні їх сільськогосподарського призначення на пасовища та сіножаті, багаторічні насадження. Це, на нашу думку, призведе до зменшення площинного змиву ґрунту із сільськогосподарських угідь, що здійснюється тимчасовими водотоками під час зливових дощів, як це має місце зараз. А значить, в перспективі менше буде занамулюватись річкова долина і русло річки.
Слід також прорахувати можливість відновлення давніх ставків і спорудження на їх греблях міні-гідроелектростанцій. Так, в національній програмі «Енергія природи» багато уваги приділено саме відновленню роботи малих ГЕС. На нашу думку, екосистема річки Лопушанка від спорудження нових ставків на місці старих не постраждає, адже це буде лише відновлення старих водойм. Такі водойми, окрім того, могли б використовуватися для розведення риби та як рекреаційна зона місцевого значення.
Але щоб не наважувалася вчинити людина, вона повинна ретельно прорахувати усі можливі варіанти і ризики. Змоделювати ситуацію на предмет зміни екосистеми. Визначити шляхи залучення об’ємів води для наповнення ставків. Проаналізувати, чи не вплине це на зменшення об’ємів стоку річки Лопушанка і, як наслідок, на водний режим головної річки Серету.
Велику увагу тут слід приділити просвітницькій роботі серед населення з метою недопущення створення стихійних сміттєзвалищ на берегах річки та припинення скидання гноївки в водотік, як це ми зараз спостерігаємо в окремих місцях сіл Лопушани та Оліїв. Потрібно дбати про підвищення загального рівня екологічної культури населення прилеглих до річки
Лопушанки сіл.
ВИСНОВКИ
Вивчення особливостей річки Лопушанки є актуальним у світлі проблем малих річок України і зокрема Тернопільської області. Річка Лопушанка має безліч проблем, найголовнішими із них є зниження рівня ґрунтових вод і як наслідок зміна місцезнаходження витоку річки. Адже воно змістилося на 400 м. вниз по течії. Іншою проблемою є надмірна зарегульованість русла річки, внаслідок чого річка втратила важливу рису для кожної екологічної системи – можливість саморегуляції. До сучасних проблем відноситься і активне природокористування людиною, яке пов’язане як із використанням різноманітних пестицидів та гербіцидів в процесі сільськогосподарського обробітку ґрунту, так і банальне засмічення русла річкової долини, що особливо актуальним є в селах нашої області. На даний момент вода в річці є надзвичайно прозорою, але в ній майже немає риби, особливо в верхній течії.
В процесі виконання роботи нами обчислено основні гідрологічні показники річки Лопушанка та її басейну і встановлено, що вони відповідають середні значення для малих рік України та Тернопільської області.
На основі вище згаданої класифікації Денисика Г.І.; спираючись на польові дослідження, нами на території басейну р. Лопушанки виділено такі ландшафтні комплекси за видом діяльності:
1. Польові сільськогосподарські антропогенні ландшафтні комплекси;
2. Лучно-пасовищні сільськогосподарські антропогенні ландшафтні комплекси;
3. Лісокультурні лісогосподарські антропогенні ландшафтні комплекси;
4. Вторинні похідні) лісогосподарські антропогенні ландшафтні комплекси території відновлюваних лісових насаджень;
5. Природо-заповідний антропогенний ландшафтний комплекс, в межах Серетського гідрологічного заказника;
6. Сільські селитебні антропогенні ландшафтні коплекси;
7. Дорожні антропогенні ландшафтні комплекси автомобільних доріг з твердим покриттям.
Новизна досліджень, полягає також і у виготовленні нами картосхеми ландшафтної структури досліджуваного басейну.
Перспективою подальших досліджень є встановлення коефіцієнта антропогенної перетвореності даної території за методикоюК. Г. Гофмана і уточнену в працях П. Г. Шишенка, встановлення основних типів ландшафтних комплексів за допомогою карти агровиробничих груп ґрунтів а також визначення зміни витрати води р. Лопушанка вздовж її течії.
Матеріал даної роботи може бути використаний як основа для більш детального вивчення річки Лопушанки, коли постане питання про зміну рівня води в руслі річки або створення рекреаційних зон. Також матеріал може бути використаний на уроках географії рідного краю, коли вивчається тема «Ріки та внутрішні води». Басейн річки є полігоном для проведення геолого-географічних змагань. Цінними будуть відомості на уроках історії, коли буде вивчатися період ІІ половини XIX ст., господарська діяльність, населення.
ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА
1. ДарчукК. В. АтаманюкТ.-М. М. Регіональні особливості антропогенної перетвореності території Івано-Франківської області. //[Електронний ресурс] – Режим доступу:http://arr.chnu.edu.ua/jspui/bitstream/123456789 /256/1/Darchuk2.pdf
2. Денисик Г. І. Антропогенне ландшафтознавство: навчальний посібник.
Частина І. Глобальне антропогенне ландшафтознавство / Г. І. Денисик. –
Вінниця : ПП. «ТД «Едельвейс і К», 2012 – 336 с
3. Денисик Г.І. Регіональне антропогенне ландшафтознавство. Навчальний посібник / Г.І. Денисик, О.В. Тімець. //[Електронний ресурс] – Режим доступу:
http://library.vspu.edu.ua/repozitarij/repozit/texti/navchalni/Osnovi_antropog._l andshavtoznavstva.pdf
4. Добровольський А.Д. Добролюбов С.А. Михайлов В.Н. Гидрология. – М.:Высш. шк., 2007. – 463 с.
5. Геренчук К. І. Польові географічні дослідження / К. І. Геренчук, Е. М.
Раковська, О. Г. Топчієв. – К. : Вища школа, 1975. – 247 с.
6. Клименко В.Г. Гідрологія України: Навчальний посібник для студентівгеографів. – Харків:ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2010 . – 124 с..
7. Мельник А.Розвиток ландшафтознавчих ідей і ландшафтознавства в Україні// Вісник ЛНУ Серія географічна– 2004 . Вип. 31. С. 19–23
8. Нестерчук І. К. До питання картографування геоекологічного стану ландшафтних комплексів Житомирської області //[Електронний ресурс] – Режим доступу:http://maptimes.inf.ua/CH_03/16.pdf
9. Питуляк М.Р., Питуляк М.В. Загальна гідрологія. Навчально-методичний посібник. – Тернопіль: ТДПУ, – 2005. – 84 с.
10.Питуляк М.Р., Питуляк М.В. Ландшафтознавство. Навчально-методичний посібник. – Тернопіль: ТНПУ, – 2011. – 81 с.
11.Природа Тернопільської області /за редакцією К.І. Геренчука/ – Львів:
Вища школа, 1979р. – 167 с.
12.Природні умови та ресурси Тернопільщини /[за ред. М.Я. Сивого, Л.П.
Царика ].-Т:Тернограф,2011.-512 с.
13.Русаков М.Г. Методика краєзнавчого дослідження населеного пункту та його околиць. – К.: Радянська школа, – 1958. – 168 с.
14.Свинко, Й. М. Нарис про природу Тернопільської області: геологічне минуле, сучасний стан. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан,2007.-192 с.
15.Свинко Й. М., Сивий М. Я. Геологія: Підручник. – К.:Либідь, 2003. – 480 с.
16.Касіян. В. Звикаймо до екстриму.// Вільне життя. –.2013. –№2 - 9 січня
17.Шендеровський В. Творець української школи гідрологів. // Урядовий кур―єр. – 2000. – N° 48. – 17 березня.
18.Olejow na Podolu / матеріали сайту/ //[Електронний ресурс] – Режим доступу:http://olejow.pl/viewpage.php?page_id=4
19.Google Earth // програмне забезпечення.
ДОДАТКИ
про публікацію авторської розробки
Додати розробку